3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва

До проголошення незалежності України основними виробни­ками товарної сільськогосподарської продукції були переважно колгоспи (колективні сільськогосподарські підприємства) і рад­госпи (державні сільськогосподарські підприємства), які займа­лися сільськогосподарським виробництвом на землях, закріпле­них за ними безплатно на праві постійного користування.

Після проголошення незалежності в Україні були прийняті закони: «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (1992 р.)¹, «Про селянське (фермерське) господарство» (в редак­ції 1993 р.)², «Про підприємства в Україні» (1991 р.)³, «Про сіль­ськогосподарську кооперацію» (1997 р.)⁴, ЗК України від 13 бе­резня 1992 р.

Цими законами були визначені такі види підприємств та їх правовий статус: приватне, колективне і державне підприєм­ства, колективне сільськогосподарське підприємство, сільсько­господарські кооперативи, господарські товариства, селянські (фермерські) господарства.

¹ ВВР. —1992. —№20. —Ст. 272.

² ВВР. — 1992. — № 32. — Ст. 341.

³ ВВР. —1991. —№24. —Ст. 272.

⁴ ВВР. — 1992. — №25. — Ст. 354.

Відповідно до ЗК України суб'єктами права приватної влас­ності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення були громадяни України, зокрема громадяни, які займалися се­лянським (фермерським) господарством, права колективної власності — колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, сільськогосподарські акціо­нерні товариства. Державні сільськогосподарські підприємства та організації були суб'єктами права постійного чи тимчасового користування земельними ділянками із земель сільськогоспо­дарського призначення державної власності. Громадяни України

для ведення селянського (фермерського) господарства мали право набувати земельні ділянки із земель сільськогосподарського при­значення як у приватну власність, так і в постійне чи тимчасове користування (статті б, 7 ЗК України 1992 р.).

ЗК України 2001 р. право колективної власності на землю як самостійна форма права на землю не визначено. Кодекс визнає право приватної власності громадян, юридичних осіб і держави. При цьому суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки сільськогосподарського призначення визнані громадяни України, недержавні юридичні особи, зокрема фермерські та особисті селянські господарства. Державні юридичні особи набу­вають земельні ділянки у постійне або тимчасове користування, зокрема на умовах оренди.

У тимчасове користування, а також на умовах оренди, мо­жуть набувати земельні ділянки сільськогосподарського при­значення громадяни та юридичні особи України, іноземних дер­жав та особи без громадянства.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня полягає в тому, що вони використовуються за цільовим при­значенням.

У попередньому підрозділі були розглянуті питання правово­го режиму земель сільськогосподарського призначення, наданих у постійне користування державним сільськогосподарським підприємствам.

Землі сільськогосподарського призначення незалежно від форми власності розглядаються перш за все як територіальний простір, землі якого призначені для ведення сільського госпо­дарства, виробництва товарної сільськогосподарської продукції, продукції для власного споживання (насіння, корми, резерви тощо), а також для розміщення необхідної для сільського госпо­дарства інфраструктури: бази сільськогосподарських машин і техніки, хімічних добрив і засобів захисту рослин, ферми, гноєсховища, майстерні, склади, тваринницькі приміщення, склади паливно-мастильних матеріалів, зернові токи, зерносхо­вища, гаражі, будинки для проживання і відпочинку працівни­ків, їдальні, будинки адміністративно-господарського призна­чення та енерготехнічного забезпечення тощо).

¹ Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник. — М.: МЦУПЛ, 1999. — С. 340; Луняченко А. В. Земли сельскохозяйственного назначения: правовой режим использования гражданами на праве собственности. — Одесса: ЛАТСТАР, 2002. — С. 47. Луняченко А. В. Там само. — С. 47-49.

В цілому землі сільськогосподарського призначення викори­стовуються як основний засіб сільськогосподарського призна­чення. Виходячи з цих позицій, ЗК України (ст. 22) поділяє землі сільськогосподарського призначення на сільськогосподарські угіддя і несільськогосподарські угіддя. Правовий режим різних земельних ділянок сільськогосподарського призначення неод­норідний. Така неоднорідність правового режиму обумовлена: видами земель сільськогосподарського призначення (сільсько­господарськими і несільськогосподарськими угіддями), їхніми економічними та екологічними властивостями; юридичним ста­тусом суб'єктів, що займаються використанням земель, іншими об'єктивними обставинами. Саме тому в юридичній літературі прийнято виділяти загальний, особливий і спеціальний правовий режими земель сільськогосподарського призначення¹. Об'єктом загального правового режиму є вся площа земель, придатних для потреб сільського господарства. Головне цільове призначен­ня таких земель — бути засобом виробництва продуктів харчу­вання і кормів для худоби, а також сировини для промисловості. Об'єктом особливої охорони є ґрунти земельних ділянок. Згідно зі ст. 168 ЗК України власники земельних ділянок та землекори­стувачі не мають права здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покрову земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель. Особливий правовий режим застосовується до використання земельних ділянок з меліоративними система­ми (ст. 6 ЗК України). Спеціальний правовий режим встанов­люється для особливо цінних сільськогосподарських угідь². До таких згідно зі ст. 150 ЗК України належать: землі дослідних полів науково-дослідних установ і навчальних закладів, чорно­земи неородовані несолонцьоваті на лесових породах; лучно-чорноземні незасолені несолоцьоваті суглинкові ґрунти тощо.

ЗК України встановлено, що вилучення особливо цінних зе­мель для несільськогосподарських потреб не допускається, за винятком випадків, визначених ст. 150 ЗК України. Встановлено, що земельні ділянки особливо цінних земель, що перебувають у державній або комунальній власності, можуть вилучатися (ви­куплятися) для будівництва об'єктів загальнодержавного зна­чення за постановою Кабінету Міністрів України або ж за рішен­ням відповідної місцевої ради, якщо питання про вилучення (ви­куп) земельної ділянки погоджується Верховною Радою України. Погодження матеріалів вилучення (викупу) земельних ділянок особливо цінних земель, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, проводиться Верховною Радою України за поданням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської міських рад.

Виробництво товарної сільськогосподарської продукції на землях сільськогосподарського призначення є одним з найваж­ливіших завдань земельного і господарського законодавства, ви­конання якого забезпечується шляхом встановлення правового режиму цих земель та їх використання як основного засобу сільськогосподарського виробництва. Основним завданням сільськогосподарського підприємства відповідно до ст. 6 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р.¹ є виробництво продукції рослинництва і тваринництва, а також її переробка та інші види діяльності, спрямовані на задоволення інтересів членів підприємства, тру­дового колективу і всього населення України.

¹ ВВР. — 1992. — №20. — Ст. 272.

² ВВР. ■— 1992. — № 32. — Ст. 453.

Це завдання підтверджується Законом України «Про пріори­тетність соціального розвитку села та агропромислового ком­плексу України» в редакції від 15 травня 1992 р., в преамбулі якого зазначено, що пріоритетність розвитку агропромислового комплексу (АПК) об'єктивно випливає з виняткової значущості та незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у життєдіяльності людини та суспільства².

Правовий режим земель сільськогосподарського призначен­ня спрямований на забезпечення їх використання як засобу ви­робництва товарної сільськогосподарської продукції, що обу­мовлено аграрною політикою держави, юридично визначеної в законодавчих актах про розвиток сільського господарства та АПК в цілому.

До господарюючих суб'єктів, предметом діяльності яких є ви­робництво товарної сільськогосподарської продукції, в сучасних умовах належать фермерські господарства, сільськогосподар­ські кооперативи, сільськогосподарські акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю, деякою мірою осо­бисті селянські господарства та інші сільськогосподарські під­приємства приватного типу.

Законом України «Про фермерське господарство» в редакції від 19 червня 2003 р. визначені правові, економічні та соціальні засади створення та діяльності фермерських господарств як прогресивної форми підприємницької діяльності громадян у га­лузі сільського господарства України¹. Закон спрямований на створення умов для реалізації ініціативи громадян щодо вироб­ництва товарної сільськогосподарської продукції, її переробки та реалізації на внутрішньому і зовнішньому ринках, а також для забезпечення раціонального використання й охорони земель фермерських господарств, правового та соціального захисту фермерів України.

Фермерське господарство визначено:

• ¹ ВВР. — 2003. — №29 — Ст. 1438.

  як форма підприємницької діяльності громадян зі створен­ням юридичної особи, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією з метою отримання прибутку на земельних ділян­ках, наданих їм для ведення фермерського господарства відпо­відно до закону. Воно може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї;

• як юридична особа приватного права має бути певним чи­ном організоване як єдине ціле, мати організаційну структуру та орган, який здійснює правосуб'єктність юридичної особи. Воно має право від свого імені набувати майнові та особисті немайнові права і мати відповідні обов'язки, а також право від свого імені укладати договори, виконувати зобов'язання, нести самостійну майнову відповідальність, брати участь у товарно-грошових відносинах, одержувати прибуток від господарської діяльності¹;

— визначається як сімейно-трудове об'єднання, членами яко­го відповідно до ст. 4 Закону України «Про фермерське господар­ство» можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і до­тримуються положень Статуту фермерського господарства.

Законом застережено, що членами фермерського господар­ства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом). У разі створення фермерського госпо­дарства одним із членів сім'ї інші її члени, а також родичі мо­жуть стати членами цього фермерського господарства після вне­сення змін до його Статуту. Головою фермерського господарства є його засновник або інша визначена у Статуті особа. Він пред­ставляє фермерське господарство перед органами державної влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами чи їх об'єднаннями відповідно до закону.

Фермерське господарство набуває статусу юридичної особи після його державної реєстрації і наявності засновницьких доку­ментів: установчого договору про створення фермерського гос­подарства та Статуту фермерського господарства. Державна реєстрація фермерського господарства здійснюється у виконав­чому комітеті міської, районних у містах або в районній, район­них міст Києва і Севастополя державних адміністраціях за місцем проживання особи або місцем розташування земельної ділянки (ст. 8 Закону) і підлягає державній реєстрації після одер­жання державного акта на право власності на земельну ділянку або укладення договору оренди земельної ділянки та його державної реєстрації.