Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
КЛ_философия.doc
Скачиваний:
79
Добавлен:
09.02.2016
Размер:
665.09 Кб
Скачать

Тема16. Особа і суспільство

1. Свобода і необхідність у суспільстві

Поняття особи у філософії має специфічний зміст. Особа  це елементарна частка суспільства. Поняття особи відображає соціальну сторону людини, характеризуючи її як члена суспільства, представника певної соціальної групи (сім’ї, нації, класу, страти) або громадянина у своїй державі. Стосунки між окремою особою і суспільством досить складні і суперечливі.

З одного боку, особу не можна уявити поза суспільством, що виступає як ціле відносно частини, як необхідна умова життя людини. Майже все, що людина має і до чого прагне, втрачає свій сенс, якщо вона залишиться поза суспільством (суспільними відносинами). Отже, турбота про добробут суспільства в цілому та окремих його утворень (сім’ї, трудових (учбових) колективів, держави, людства), підпорядкування загальній справі особистих інтересів  важлива умова задоволення потреб і окремої особи, і соціальних груп. Та абсолютизація цієї вимоги веде до конформізму і тоталітаризму, до встановлення диктату в ім’я цілого над індивідом, а врешті решт і до застою у розвитку суспільства, до стримування ініціативи окремих людей.

А з другого боку, проголошення приорітету інтересів окремої особи над інтересами соціальних груп, держави, суспільства небезпечне, оскільки має своїми наслідками егоїзм, індивідуалізм, анархізм, які руйнують єдність суспільства, основи його існування. В той же час певна самостійність особи, можливість для неї вибору варіантів, альтернатив вирішення життєво важливих проблем все те, що називають свободою  необхідна умова розвитку і суспільства і людини та її відповідальності за свої вчинки. Відповідальність і свобода нерозривно пов’язані між собою. Без них же немає прогресу.

Чим більше розвинене суспільство (і люди, і техніка), тим більш необхідна свобода дій і творчості. Архаїчні, примітивні спільноти, традиційна цивілізація, для яких основна умова існування  повторюваність, незмінність, якомога більше підпорядковують індивідуальні інтереси загальним. Одностайність для таких суспільств  найважливіше благо. Давньогрецькі міфи (про Дедала і Ікара), біблейські сюжети (про Вавилонську вежу) демонструють згубність виходу за межі дозволеного. Давньогрецька філософія (Сократ, Платон) проголошує духовну свободу, але й обов’язок громадянина підкорятися законам, долі (необхідності).

Християнська філософія проголошує свободу як перехід до царства небесного, а умовою цього переходу виступає любов, бо вона, за словами ап.Павла "довго терпить, милосердствує, не заздрить, не звеличується, не бешкетує, не шукає свого". Критики християнства завжди зазначали суперечності:

1)  Ісус Христос обіцяв всім порятунок, а сам не був врятований.

2)  Заповіді любові не можуть бути виконані у реальних суспільно-історичних умовах. І проповідь християнства протягом двох тисяч років не змогла поліпшити суспільство.

Але вся культура пронизана християнством. У християнському світогляді синонімом свободи є нескінченна любов до Бога, а синонімом несвободи є невикорінена гріховність, невіра і порок. Людина вільна зробити вибір: або святість, або бісівство, або врятуватись, або загинути.

Гуманісти епохи Відродження формують особливий антропоцентричний світогляд на грунті синтезу греко-римської та іудейсько-християнської культури. Вони висувають ідеал людини: всебічно освіченої і фізично розвиненої, соціально орієнтованої, діяльної, самокритичної і морально досконалої. Особливе розуміння свободи і необхідності виступало у них в образі фортуни, що зображалася брехливою, небезпечною, підступною жінкою. Фортуна сприймалася як необхідність, яку можна подолати сміливим і бурхливим натиском, виявляючи творчу ініціативу, стверджуючи високе призначення і гідність людини.

У ХVІІ ст. уяви про свободу набувають нормативного характеру. Спіноза висуває визначення свободи як усвідомленої необхідності. Розвиваючи це положення, Гоббс стверджує, що свобода є наслідком розумних настанов "громадської угоди", яка не гарантує свободи від детермінації, але гарантує свободу від насильства.

Але всі ці визначення свободи не враховували наростаючу відчуженість праці у капіталістичному суспільстві: зосередження власності в руках небагатьох, вузька спеціалізація, монотонність дій. Шіллер у Німеччині, Руссо у Франції показали трагізм людини, позбавленої всебічності духовного життя і можливості розвивати всі свої здібності. Критикуючи сучасне йому суспільство, Кант вбачав шлях до свободи  у правовій державі, у перетворенні людини із засобу на мету, а Гегель  у русі до загальних принципів розуму та волі. Без визначення свободи, підкреслює Кант, неможливе визначення особистої відповідальності людини за свої вчинки.

Для Маркса і його послідовників знищення приватної власності є основний шлях до подолання відчуженості праці і повної свободи людини від усіх форм експлуатації та насильства. Тільки суспільство, засноване на громадській власності, може створити умови для всебічного розвитку індивідів і поневолення людей вузькою спеціалізацією. Але на практиці, в конкретно-історичних умовах СРСР і країн Східної Європи ХХ ст. ці ідеали свободи залишилися нездійсненими.

Сучасна західна філософія пропонує два рішення проблеми свободи. Перше, проголошується свобода підприємництва, свобода індивідуальна ціною економічної нерівності (М.Фрідман, Г.Уоллінг). Рівність ототожнюється з "соціальною ентропією", яка стримує в людині будь-яку ініціативу. Друге, переноситься акцент на особистість, на індивідуальне існування, визначаючи суспільство синонімом несвободи (екзистенціалізм, персоналізм). Ж.П.Сартр, наприклад, стверджує, що "людина приречена на свободу", бо незважаючи на зовнішнє буття, вимушена робити вибір і нести за нього відповідальність.

Можна з усього зазначеного вище зробити висновок, що всі підходи до вирішення проблеми свободи не можуть претендувати на її остаточне вирішення, хоча вони корисні і повчальні. По-перше, можна згодитися з Гоббсом, що жити у суспільстві й бути вільним від нього неможливо. Але можливо бути вільним від безпосереднього насильства, розвиваючи законність і правову державу. І по-друге, шляхом до вирішення проблеми свободи є розвиток культури, загальнолюдської системи моральних норм і цінностей, що визнають право кожної людини на задоволення своїх потреб.