Тема8. Наукове пізнання. Науково-технічне пізнання

1. Сутність та форми наукового пізнання

Передумовою виникнення наукового пізнання є донаукове, стихійно-емпіричне пізнання, яке не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, усвідомлення спеціальних методів пізнання і не виходить за межі окремих тверджень про різні властивості та конкретні відношення предметів повсякденного досвіду. На відміну від стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання являє собою відносно самостійну від повсякденної практики пізнавальну діяльність, яка включає:

1.  цілеспрямовану на одержання системи знань діяльності спеціально підготовлених людей  вчених та їх обслуговуючих співпрацівників;

2.  об’єктів пізнання, які не співпадають з об’єктами безпосередньої виробничої діяльності, практики;

3.  особливі методи, засоби, мови, науки;

4.  результати пізнання  теорії, наукові гіпотези, закони.

Наукове пізнання  процес, цілеспрямований на отримання системи знань про суттєві взаємозв’язки між явищами природи, суспільства й мислення. Специфіку наукового пізнання відображає застосування в ньому таких пізнавальних форм, як ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія.

Ідея  це форма і засіб наукового пізнання, яка поєднує відображення дійсності з метою її перетворення. Ідея виконує функції:

1. систезування знань в цілісну систему;

2. виконання ролі активних евристичних принципів пояснення явищ;

3. спрямування пошуку нових шляхів вирішення проблем.

Проблема  це форма і засіб наукового пізнання, що поєднує: 1) знання про незнання і 2) передбачення можливості отримання нового наукового знання. Проблема відображає суперечність між знанням про людські потреби і незнання шляхів, засобів чи знарядь їх задоволення. Постановка проблеми  це вихід із сфери відомого науці у сферу, що ще належить вивчити.

Гіпотеза  це форма та засіб наукового пізнання, за допомогою яких визначається один із можливих варіантів вирішення проблеми. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання.

На основі ідеї, проблеми та гіпотези формується наукова концепція. Концепція  це форма та засіб наукового пізнання, які є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований та в основному доведений вираз основного змісту теорії, але на відміну від неї він ще не може бути втілений у струнку логічну систему наукових понять.

Теорія  вища форма наукового пізнання, система достовірних і глибоких знань про дійсність. Теорія має струнку логічну структуру і дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта. Дві основні функції теорії  пояснення та передбачення.

Усі форми та засоби наукового пізнання  ідея, проблема, гіпотеза, концепція, теорія  взаємопов’язані, взаємообумовлюють одна одну.

2. Рівні й методи наукового пізнання

У сучасному науковому пізнанні виділяють три основних рівні наукових досліджень.

1. Фундаментальні теоретичні дослідження, спрямовані на пошук принципово нових ідей, шляхів і методів пізнання та пояснення. На цьому рівні пізнання виявляються внутрішні, суттєві взаємозв’язки, закони. Приклади: відкриття періодичного закону Д.І.Менделєєвим, створення спеціальної і загальної теорії відносності А.Енштейном та інші.

2. Емпіричні дослідження. Метою цих досліджень є критичне вивчення раніше запропонованих рішень, емпірична (експериментальна) перевірка визнаних наукою законів, гіпотез. На емпіричному рівні об’єкт відображається з боку його зовнішніх зв’язків і проявів.

3. Прикладні наукові дослідження. Вони спрямовані на практичне використання сформульованих наукою законів та теорій, пошуки методів практичного використання наукових знань.

На емпіричному рівні застосовують такі наукові методи, як спостереження, вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження  це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об’єкт пізнання на основі відчуття, сприймання, уявлення.

Експеримент  це спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов для встановлення закономірних зв’язків між явищами.

До загальнонаукових методів пізнання та мислення належать: аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення, моделювання, ідеалізація. Аналіз  це розчленування предмета на його складові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою їх всебічного вивчення. Аналіз потребує виділення суттєвого  того, що становить основу зв’язку всіх сторін об’єкта.

Синтез  об’єднання раніше виділених частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового дослідження. Узагальнення  метод наукового пізнання, за допомогою якого фіксуються загальні ознаки і властивості певного класу об’єктів та здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від менш загального до більш загального.

Індукція  метод наукового пізнання, за допомогою якого на підставі знання про певну кількість окремих випадків робиться висновок про загальні властивості цього класу явищ.

Дедукція  метод пізнання, коли на підставі загального принципу, знання про загальні якості класу предметів виводиться нове знання про окремі предмети. Логічною підставою дедуктивного методу є аксіома: "Все, що стверджується або заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або заперечується і відносно кожного предмета цього класу".

Моделювання  це дослідження об’єкту (оригіналу) шляхом створення та вивчення його копії (моделі).

Абстрагування  це метод відволікання уваги дослідника від деяких властивостей та відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих властивостях, які є безпосереднім предметом наукового дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ, руху пізнання від явища до сутності.

Аксіоматичний метод  це метод теоретичного дослідження та побудови наукової теорії, за яким деякі її твердження приймаються як вихідні аксіоми, а всі інші положення виводяться з них шляхом міркування за певними логічними правилами. Аксіоматичний метод широко застосовувався ще Платоном та Аристотелем, а остаточне його утвердження пов’язують з появою «Начал» Евкліда. За аксіоматичним методом побудована і теорія відносності Ейнштейна.

Велике значення в розвитку наукового пізнання має застосування історичного і логічного методів в їхній органічній єдності.

Історичний метод передбачає розгляд об’єктивного процесу розвитку об’єкта у хронологічній послідовності та конкретності.

Логічний метод  це спосіб мисленого відтворення реального історичного процесу в його теоретичній формі, в системі понять. За логічним методом відображаються не всі, а лише суттєві моменти історичного процесу, його основні етапи, принципи, тенденції, що робить зрозумілими і конкретні події, подробиці.

Методи пізнання мають спрямувати наукову думку відповідно до природи досліджуваного об’єкту. Наукові методи формуються та розвиваються в процесі активного впливу суб’єкта на об’єкт, творяться науковцями, але обумовлюються властивостями об’єкта пізнання.