kyiv_pechersk_patericon

бездіяльним, а завжди руки його були зайняті якимось ремеслом, і цим заробляв він собі на одежину.

І завжди та непрестанно була на устах його Ісусова молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». І ніколи не споживав він нічого, окрім монастирського харчу. І хоч мав багато, та все віддавав на потреби подорожніх і жебраків та на церковне будівництво. Багато ж із його книг збереглося й донині.

Ще за часів свого князювання мав блаженний князь Святоша дуже вмілого лікаря на ім'я Петро, родом сірійця, який прийшов до монастиря разом із ним. Та коли побачив Петро того князя добровільну вбогість і як сидів він у кухні та при воротах, то залишив його й жив у Києві, лікуючи багатьох. Коли ж приходив він до Блаженного та бачив його у великій потребі та надмірному пості, умовляв:

«Княже, належить тобі дбати про своє здоров'я, щоби не занапастив ти своє тіло тяжкими трудами та стриманістю, аби не дійшло колись до того, що, виснажений, не зможеш понести покладеного на тебе ярма, яке зволив обрати Бога ради. Бо ж Бог не хоче ані посту надмірного, ані труду непосильного, а лише серця чистого та сокрушенного. Не звик ти й до цієї нужди, якої зазнаєш, працюючи, наче раб підневільний. Та й для благочестивих братів твоїх Ізяслава й Володимира великим докором є твоя вбогість, бо ж від великої слави й честі впав ти в такі крайні злидні, що умертвляєш тіло своє й доводиш до недуги негодящою їжею. Дивуюся я й твоєму шлункові, що колись затяжкою для нього була й солодка страва, а нині стерпним для нього є і сире зілля, і сухий хліб. Пильнуй, щоби не обступили тебе недуги. Ти, знесилений, помиратимеш, а я не зможу тобі допомогти, то й полишиш братам своїм плач невтішний. Так само й бояри, які тобі колись служили й гадали завдяки тобі стати великими й славними, а нині вони, позбавлені твоєї любові, впустили до своїх домівок велику журбу й перебувають у них тяжко пригнічені. А ти, сидячи на цьому смітнику, не маєш де й голову прихилити, то й вважають, що безум охопив тебе.

Хто з князів учинив таке: чи блаженний батько твій Давид, чи дід твій Святослав? Чи, може, хтось із бояр заподіяв таке, чи забажав ступити на цей шлях, окрім хіба що Варлаама, який колись був тут ігуменом? Отож, як мене не послухаєш, то ще до Суду суд приймеш». Часто казав [Петро] йому таке, чи то коли на кухні з ним сидів, чи коло воріт, бо ж так навчили його брати [князеві].

АБлаженний відповідав: «Брате Петре! Багато думав я і розсудив не шкодувати плоті своєї, аби не стала вона на борню зі мною, а під утиском тяжкого труду упокорилася. Адже, брате Петре, «сила-бо, мовиться, в немочі породжується». А теперішні тимчасові страждання не можна й порівняти з тією славою, якій належить явитися в нас. Тож вдячний я Господеві за те, що визволив Він мене з рабства мирського й учинив мене слугою рабам своїм, оцим блаженним ченцям. А брати мої нехай пильнують за собою, бо ж кожному нести свій тягар та й достатньо для них моєї влади. Я ж те все полишив Христа ради: дружину й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і поля. Заради цього сподіваюся стати спадкоємцем життя вічного. Я убогим став Христа ради, аби Його здобути. Та й ти, коли кого лікуєш, чи ж не велиш бути стриманим щодо страви? Для мене вмерти за Христа - набуток, а сидіти на смітнищі, наче Йов, - царювання. Якщо ж жоден князь не чинив так раніше, нехай стану для них за проводиря. Тому, як захоче хтось ревно це наслідувати, нехай іде за моїм прикладом. А щодо іншого, то прислухайся до себе самого й тих, хто тебе научав».

Аколи цей Блаженний бував недужим, то лікар, бачачи це, готував для лікування зілля відповідне супроти певної хвороби - чи то від гарячки, чи якоїсь іншої. Та князь не допускав себе лікувати й одужував ще до його приходу. І траплялося так багато разів. Та коли впав у недугу сам сей Петро, послав до нього Святоша зі словами: «Якщо не питимеш зілля, то зцілишся, а як мене не послухаєшся - чимало страждатимеш». Але той хотів схитрувати й, бажаючи позбутися хвороби, вжив настоянки й мало життя не стратив. Лише молитва Святого зцілила його. І ось, коли знову він занеміг, Святий передав йому: «Уздоровишся затри дні, якщо не лікуватимешся». Послухався його сирієць і по слову Блаженного одужав третього дня.

Прикликав його Святий і наказав прийняти постриг, мовлячи: «Через три місяці відійду я з сього світу». А говорив він це, провіщаючи [Петрові] смерть. Та сирієць не збагнув того, що

61

.

повинно з ним трапитися. Отож упав Петро йому в ноги, промовляючи зі сльозами: «Лихо мені, пане мій і доброчинцю мій, і дороге життя моє! Хто заопікується мною, чужинцем? Хто нагодує багатьох потребуючих? Хто заступиться за скривджених? Хто дасть милостиню вбогим? Чи ж не казав я тобі, княже, що залишиш ти своїм братам плач невтішний? Чи ж не ти, княже, зцілив мене не лише словом Божим і силою, але й твоєю молитвою? Куди ж відходиш ти нині, добрий пастирю? Відкрий мені, рабу своєму, оту смертельну болість, і, якщо я не вилікую тебе, нехай буде голова моя за голову твою і душа моя за душу твою. Не відходь від мене мовчки, а відкрий мені, пане, звідкіля одержав ти оту звістку, аби міг я покласти за тебе своє життя. Якщо звістив тобі це Господь, то вимоли в Нього, щоб замість тебе вмер я. Якщо полишаєш мене, то де маю оплакувати свою втрату - на оцьому смітнику чи в оцих воротях? Що успадкую по тобі? Адже ти й сам нагий, тож як відійдеш, покладуть тебе в оцьому полатаному лахмітті. То дай мені в дар твою молитву, як колись у давнину Ілля Єлисеєві плащ [подарував] (Див. Цар. 2, 13), аби зворушилися глибини мого серця і увійшов я в райські місця під покрівлею Божого дому. Навіть і звір знає, де йому після сходу сонця шукати собі криївки, і птах знаходить собі домівку, а горлиця - гніздо, куди покласти пташат своїх. А ти вже шість літ у монастирі, а де місце твоє - не відомо!

Івідповів йому Блаженний: «Краще уповати на Господа, аніж покладатися на людину: Господеві відомо, як прогодувати всі істоти, тож може заступитися й порятувати убогих. Брати ж мої нехай не мене оплакують, а побиваються над собою та дітьми своїми. Лікування ж я і за життя не потребував, а мертвому й життя вже не бачити, та й лікарям його не воскресити». Отож спустилися князь із лікарем у печеру, викопав Святоша собі могилу та й мовив до сирійця: «Кому ж із нас могила оця більше до вподоби?» І сказав сирієць: «Нехай би було кожному за його бажанням. Але ти ще живи, а мене отут поклади». І мовив Блаженний: «Тож нехай буде так, як ти бажаєш». Отак і постригся [сирієць] та й три місяці безперестанку плакав. А Блаженний потішав його: «Брате Петре, чи бажаєш, щоб забрав я тебе зі собою?» А той відповідав зі сльозами: «Хочу, аби пустив ти мене [поперед себе]. Хочу вмерти за тебе, а ти молися за мене». І сказав йому Блаженний: «Тож будь відважним і готуйся; за три дні відійдеш». Отоді Петро причастився божественних і животворних безсмертних Таїн, ліг на ложе, опорядив шати, випростав ноги та й віддав душу до рук Господа.

А Блаженний князь Святоша ще тридцять років пробув у монастирі невідлучно, аж поки не відійшов у життя вічне. І в день, коли упокоївся, зібралося мало не все місто. Як побачив те брат його, то прислав до ігумена з благанням, прохаючи собі на благословення хрест з параману Святоші, його подушку та кладку, на якій той клячав. Отож ігумен віддав йому те зі словами: «Хай буде тобі за вірою твоєю». [Князь], узявши зберігав те шанобливо, а ігуменові вручив три гривні золота, аби не задарма взяти братове знамення.

Якось занедужав цей [князь] Ізяслав так тяжко, що ні в кого вже не зосталося жодної надії, а дружина та діти його, й усі бояри сиділи коло нього, бо бачили його вже при смерті. А він, ледь підвівшись, попросив води з Печерської криниці та й занімів. Посланці набрали води, а ігумен обтер домовину святого Теодосія волосяницею Святоші, брата князевого, та й дав, аби зодягнули [Ізяслава] в неї. І ще до того, як Ізяслав побачив посланців, промовив він: «Ідіть хутчій за місто зустрічати преподобних Теодосія та Миколу». А як увійшов гонець із водою та волосяницею, князь вигукнув: «Микола, Микола Святоша!» І дали йому напитися, і зодягнули його у волосяницю, аби одужав він. І прославили всі Бога та Його угодників. Отож як тільки впадав [Ізяслав] у хворобу, одягав оту волосяницю та й одужував. Хотів він і сам поїхати до брата [поклонитися], але стримали його від того тодішні єпископи. І на кожну рать зодягав він цю волосяницю й залишався неушкодженим. Та якось згрішив він і не наважився одягнути її на себе, отож і вбили його в тій раті. А він заповів, аби й поховали його в тій волосяниці.

Іпро багато інших учинків того мужа оповідають, бо ж і донині знають тутешні ченці про Блаженного князя Святошу.

До Полікарпа. Знову звертаю до тебе слово. А що ж такого вчинив ти? Багатство покинув? Так не мав ти його. Славу? Так і не здобув ти її, а сам прийшов з убогості до слави та всякого блага. Подумай про цього князя, що ніхто з князів у Руси так не учинив, бо жоден добровільно не став ченцем. Воістину більший він від усіх князів руських. Чи ж твоє упокорення дорівнюється його

62

.

волосяниці? Ти ж бо покликаний бути нагим, а сам прикрашаєш себе ризами гарними. Отож через них будеш позбавлений шат нетлінних і чекатиме на тебе осудження як такого, що не має весільних риз, себто смирення. Що пише блаженний Йоан у «Ліствиці»? «Жидовин прагне страви, аби святкувати за законом». І ти ж уподібнюєшся їм, коли клопочешся про питво та їжу та й тим похваляєшся. Прислухайся до блаженного Євагрія: «Якщо чернець згрішить, то свята на землі не матиме». Не відгодовуй свого тіла настільки, аби стало тобі ворогом, ані не починай [подвигу] надмірно - якщо не здолаєш, то упокоришся. Наслідуй святих отців, то й не будеш позбавлений тієї божественної слави. Якщо не осягнеш, щоб увінчали тебе з досконалими, то прагни заслужити, аби хвалу тобі слали з угодниками.

Ти щойно вчора до чернецтва вступив. Ти ще не призвичаївся до нього, а вже нахваляєшся та єпископства бажаєш, і великого законодавця з себе вдаєш. Сам ще не навчився смирення, а вже інших упокорити хочеш: мудруєш високо, наказуєш гордо, відповідаєш супротивно. Звично це [чути] з уст твоїх, бо ж ти думаєш про земне, а не про небесне; про тілесне, а не про духовне; про похоті, а не про здержливість; про багатство, а не про вбогість. Відступився ти від світла, та й до темряви себе впровадив. Життя [блаженного] ти зрікся й муку вічну собі приготував, взяв до рук своїх зброю супроти ворога, та й собі ж у серце встромив її. Отямся, брате, розваж з острахом про своє життя так, щоб не віддалилися думки твої від цього святого місця.

А ще розповім тобі, брате, задля пильності твоєї, про ченця Еразма.

РОЗПОВІДЬ 21 Про ченця Еразма, котрий витратив майно

своє на святі ікони і ради них здобув спасіння

У тому ж монастирі Печерському був чорноризець на ім'я Еразм, котрий, володіючи великим статком, весь витратив на церковні потреби й обкував багато ікон, які й донині є у вас над вівтарем. І ось настільки він збіднів, що всі нехтували ним. Він же [від того] впав у безнадію, що не матиме винагороди за зужите багатство, бо не на творення милостині розтратив його, а на церкву. Під впливом отакого вкладеного йому в серце дияволом почав він жити недоладно, проводячи дні свої в недбальстві та безчинстві. А згодом вельми занедужав і врешті на вісім днів став сліпим і німим та й ледве що дихав. Коли ж на восьмий день зібралися довкола нього всі брати й побачили оте тяжке конання, то аж перемовлялися від здивування: «Горе, горе душі цього брата, бо ж збував він вік свій у лінощах і всякому гріху, а нині він невидющий і невпокоєний, і ніяк не може відійти». Тоді оцей Еразм підвівся, наче ніколи й не хворів, сів та й промовив до них: «Брати й отці, послухайте, дійсно воно так і є. То ж всім вам відомо, що грішний я та ще й донині не розкаявся. А оце сьогодні явилися мені святі Антоній і Теодосій зі словами:

«Молилися ми [за тебе] до Бога, і дарував Господь тобі час на каяття». І ще побачив я Святу Богородицю з Сином її Христом, Богом нашим, на руках та в оточенні всіх святих. І мовила мені: «Еразме! Оскільки прикрасив ти церкву мою та іконами звеличив, то і Я прославлю тебе в Царстві Сина мого, «бідних бо ви завжди маєте з собою... [Мр. 14, 7]. Ти ж устань, і покайся, і прийми великий ангельський образ. А третього дня заберу тебе, вже чистого, до себе - тебе, котрий полюбив красу дому мого». Сказав він оце братії та й почав сповідатися в усіх скоєних гріхах. Сповідатися не в соромі, а радіючи в Господі. Тоді постригли його в схиму, а третього дня відійшов він до Господа в добрій славі. А почув я це від тих святих свідків та очевидців, блаженних старців.

До Полікарпа. Знаючи це, брате, не гадай: «Намарно роздав усе, що мав». Перед Богом усе пораховано аж до мідяка. Очікуй від Бога ласки за свої труди. Дійшов ти до двох дверей тієї святої й великої церкви Святої Богородиці Печерської, й Вона відчинить тобі двері своєї милості, про що завжди проголошують єреї в тій церкві: «Господи, освяти тих, хто любить красу дому Твого, й прослав їх божественною Твоєю силою». Згадай також і того патриція, котрий наказав викувати хрест із чистого золота, а юнак, наслідуючи його, хоч і мало свого золота доклав, та став спадкоємцем усього його набутку. Ти ж, якщо віддаси усе на славу Божу та Пречистої Його Матері, не втратиш своєї заплати, а казатимеш із Давидом: «....все більше і

63

.

більше Тебе я хвалитиму» (Пс. 71, [70], 14), щоб мовив тобі Господь: «... я прославлю дім моєї слави» (Іс. 60, 7). Адже сам ти казав мені: «Краще мені усе те, чим володію, витратити на потреби церкви, аби надаремно не відняли його війна, чи злодії, чи вогонь». Я ж похвалив твій добрий намір. Мовиться ж: «Складайте обітниці й виконуйте» (Пс. 76 [75], 12); «Ліпше тобі не обрікатись, ніж обректись і не виконати» (Проп. 5, 4). Якщо ж спіткає таке, що окраде рать чи злодії, не лихослов, не журися, а вознеси хвалу Богові й скажи, як Йов: «Господь дав, Господь і взяв» (Йов 1, 21). А до того оповім тобі ще й про ченця Арету.

РОЗПОВІДЬ 22 Про ченця Арету, котрому те майно,

що украли злодії, було зараховано за милостиню, й ради того він спасся

У тому ж монастирі Печерському був чорноризець на ім'я Арета, родом половець. Тримав він у своїй келії велике багатство, та ніколи не подав убогому ані єдиного шага, ані хліба. Настільки був скупим і немилосердним, що й сам мало не вмирав із голоду. Та якось уночі прийшли злодії та й украли все його майно. І той Арета з великого жалю за золотом хотів накласти на себе руки й тяжко збиткувався з невинних, а багатьом напасть чинив неправедно. Ми ж усі благали його, щоби перестав побиватися [за втраченим], але він нікого не слухався. А ті блаженні старці казали йому, потішаючи: «Запиши на Господа твою турботу, і Він тебе підтримає» (Пс. 55 [54], 23). Але він дошкуляв усім прикрими словами. Невдовзі ж упав [Арета] в тяжку недугу й уже мало не конав, та й тоді не переставав нарікати й лихословити. Але Господь усіх, який хоче всіх спасти, показав йому видіння ангелів та бісівський полк. І почав Арета вигукувати: «Господи, помилуй! Господи, згрішив я - Твоє воно і я не жалкую». Коли ж очуняв від хвороби, то розповів нам про явлення.

«Коли, - оповідав, - прийшли ангели, то увійшли й біси та почали сперечатися за украдене багатство, кажучи: «Оскільки він не склав дяку, а лихословив, то він належить нам і нам його передано». Ангели ж говорили мені: «О ти, окаянний, якби ти дякував за усе це Богові, то воно було б зараховане тобі, як Йову. Бо ж якщо хтось творить милостиню, то це є великою справою перед Богом, та твориться вона з власної волі. Але якщо у когось насиллям щось одібрано, а він підносить дяку Богові, то це є більшим од милостині. Адже диявол, коли таке чинив, то прагнув людину штовхнути на блюзнірство, а вона [людина] все передає Богові й задля того така подяка стає вищою од милостині». Коли ангели це промовили, я заволав: «Господи, помилуй! Господи, прости! Господи, згрішив я! Господи, Твоє воно - я не жалую». І тоді біси пощезали. Ангели ж зраділи й залічили мені те срібло, що пропало, за милостиню». Ми ж, як оте почули, прославили Бога, котрий це нам об'явив. І мовили блаженні ті старці після роздумів: «Воістину достойно і праведно є за все складати дяку Богові».

Ми ж бачили, як той [Арета] повсякденно славив і хвалив Бога, й чудувалися тій зміні, що відбулася в розумі його та вдачі: раніше ніхто не міг відвернути його від лихослов'я, а тепер він повсякчас повторює слова Йова: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім'я Господнє буде благословенне!» Якби ж він не побачив отого ангельського явлення та не почув отих слів, ніколи б не перестав нарікати; і ми повірили, що, дійсно, оте все трапилося. А якщо й цього замало, то згадаймо ще про того старця, котрий, як описується в [Синайському] патерику, молився Богові, щоби прийшли на нього розбійники й усе одібрали в нього. Був він вислуханий, і все, що мав, до рук їх віддав.

До Полікарпа. Ото вже, брате, наставляю тебе усілякими повчаннями: проси ж у Господа Бога, щоби закінчити життя своє отут, в каятті та послухові своєму ігуменові Акиндинові. Ці три речі, як свідчить Атанасій Затворник, є вищими понад усі чесноти. Та й оповім тобі про ще одне дивовижне чудо, що сам його бачив. Адже трапилося воно в тому ж святому монастирі Печерському.

РОЗПОВІДЬ 23 Про двох братів - священика Тита та

диякона Евагрія, які ворогували між собою

64

.

Було двоє духовних братів: диякон Евагрій та священик Тит. І була між ними любов така велика й нелицемірна, що всі дивувалися однодумності їхній та безмірній любові. Але ж диявол - ненависник добра - завжди, наче той лев, рикає, шукаючи, кого б пожерти. Отож і вчинив поміж ними таку ворожнечу та таку ненависть уклав у їхні серця, що вони й навіч не бажали бачити один одного. Довго просили їх брати, аби помирилися вони, а ті й слухати того не бажали. Ось, бувало, стоїть Евагрій у церкві, а Тит іде з кадилом, так Евагрій утікає від фіміаму, а якщо не відбіжить, то вже Тит обмине його, не покадивши. І так довгий час перебували вони в отому духовному мороці. Навіть під час Служби Тит не брав прощення, а Евагрій приймав причастя у гніві. Ось на що налаштував їх ворог.

Та якось цей Тит вельми занедужав і лежав уже без усякої надії, то почав слізно каятися у своїй нужді і з благанням послав до диякона, кажучи: «Прости мені, брате, Бога ради, що гнівався я на тебе». Той же проклинав його жорстокими словами. Як побачили старці, що Тит помирає, то вже силою потягнули Евагрія, щоби попрощався він із братом. Недужий, побачивши брата, ледь підвівся та й упав йому в ноги, мовлячи: «Прости мені, отче, і благослови». А той, немилостивий та лютий, одвернувся [від хворого] при нас усіх, кажучи: «Не хочу ніколи з ним перепроситися, ні в цьому житті, ні в прийдешньому». Видерся з рук тих старців, але тут же й упав. Хотіли ми його підвести, аж виявили, що мертвий він. Не змогли йому ані рук скласти, ані уст зімкнути - так, начебто вмер він уже віддавна. А недужий підвівся так стрімко, наче ніколи й не хворів. Ми ж вжахнулися тією наглою смертю одного та швидким зціленням іншого й з великим плачем поховали Евагрія, уста якого були розтулені, а руки простягнуті.

Тож ми розпитували Тита, що воно сталося. І він оповів таке: «Побачив я ангелів, котрі відступалися від мене, оплакуючи мою душу, та бісів, котрі раділи з мого гніву. Отоді почав я благати в брата прощення. І коли привели його до мене, то побачив немилостивого ангела, який тримав полум'яний спис, і, коли брат не простив мені, то вдарив він його, і той упав мертвим. Мені ж ангел простягнув руку й підвів мене». І ми, почувши це, побоялися Бога, який сказав: «Простіть, і вам проститься» (Лк. 6, 37). Мовив бо Господь: «...кожний, хто гнівається на брата свого, підпаде судові» (Мт. 5, 22). А Єфрем: «Як трапиться комусь умерти в ворожнечі, спіткає того суд невблаганний». Та якщо і ради святих Антонія і Теодосія не знайде така людина відраду, то лихо їй, отією [лихою] пристрастю переможеній.

До Полікарпа. Остерігайся цієї [пристрасті] і ти, брате. Не поступися бісу гнівливому, бо як хтось йому піддасться, той в рабство до нього потрапить. То ж хутчій припади та й вклонися тому, хто до тебе ворожий, щоби не віддано тебе ангелові немилостивому. Тоді й тебе Господь обереже від усякого гніву. Він-бо сказав: «Хай сонце не заходить над вашим гнівом» (Еф. 4, 26). Йому ж слава з Отцем і з Святим Духом нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 24 Друге послання Печерському

архимандрнтові Акиндину про святих і блаженних ченців Печерських, братію нашу, написане Полікарпом, ченцем того ж Печерського монастиря

З допомогою Господа, який слово утверджує, звертаюся до твого благого розуму, всечесний архимандрите усієї Руси, отче й пане мій, Акиндине.

Із прихильністю направ до мене слух свій, щоби доніс я до нього життя, діяння та знамення дивних і блаженних мужів, які перебували в цьому святому монастирі Печерському, і про яких почув я від єпископа Володимирського й Суздальського Симона, брата твого, колишнього ченця того ж монастиря Печерського. Оповів він мені, грішному, про святого й великого Антонія, який поклав початок Руським ченцям, і про святого Теодосія, і про життя та подвиги тих преподобних отців, які були після них та закінчили дні свої в домі Пречистої Божої Матері. Нехай дослухається твій благий розум до мого - незрілого та недосконалого.

Прикликав ти мене колись і звелів оповісти про діяння тих ченців. Та відомі тобі моя простота й невправність, адже завжди я веду всяку мову перед тобою зі страхом - як зможу виразно

65

.

викласти вчинені ними знамення та преславні чудеса? Отож лише малу частку розповів я тобі, а більшу забув зі страху, соромлячись твого благочестя, та ще й розповів недоладно.

Тому й наважився я на письмі викласти тобі про нашу святу й блаженну братію, аби й тим ченцям, які будуть після нас, відкрилася Божа благодать, що витала в цьому святому місці, і аби прославили вони Отця Небесного, котрий явив у Руській землі, в святому монастирі Печерському, таких світочів.

РОЗПОВІДЬ 25 Про Микиту Затворника, який став потім

єпископом Новгородським

Був за часів преподобного ігумена Никона один брат на ім'я Микита. Він, бажаючи, аби славили його люди, задумав діло велике, та не Бога ради. Почав прохати в ігумена [дозволу] піти в затвор. Та ігумен забороняв йому, тлумачачи: «О дитино, не буде тобі користі сидіти в бездіяльності, бо ж ти ще юний. Краще буде для тебе перебувати поміж братами й трудитися для них - так не втратиш ти своєї нагороди. Ти ж сам бачив, як брата нашого святого Ісакія Печерника біси ввели в оману. Лише й спасла його велика Божа благодать заради молитов преподобних отців Антонія та Теодосія, які й донині творять багато чудес». Та Микита казав: «Не дам я себе звабити такими речами. Прохаю ж у Господа Бога, аби й мені подав дар творити чуда!» Никон же відповідав: «Понад сили є прохання твоє. Пильнуйся, брате, не загордій, аби не впасти. Велить тобі наше смирення служити святій братії, заради якої й одержиш вінець свій за послух». Але Микита ніяк не прислухався до сказаного ігуменом, а як забаглося йому, так і вчинив: замурував за собою двері та й пробував [у келії] безвихідно.

Невдовзі спокусив його диявол. Отож під час того, як він співав [псалми], почув голос, що молився разом із ним, та стало чутно невимовні пахощі. Оце ж його і звабило, бо подумав він: «Якби не був то ангел, то не молився б зі мною та й не чутно було б пахощів Святого Духа». І почав він ревно молитися: «Господи, Сам явися моєму розумінню так. щоб побачив я Тебе». Та був йому голос: «Не явлюся я тобі, бо ще юний ти: щоб не вознісся ти та не впав долі». Затворник же промовляв зі сльозами: «Ні, Господи, не піддамся спокусі, бо ж навчив мене ігумен мій не піддаватися диявольській облуді, та вчиню все, що лиш велиш мені». І тоді душегубний змій узяв над ним владу й сказав: «Неможливо для людини, яка в тілі пробуває, бачити мене, тому посилаю до тебе мого ангела, щоб залишався він при тобі, а ти ж чини його волю». І вмить постав перед ним біс у подобі ангела. А чернець упав перед ним ниць і поклонився йому, як ангелові. І сказав йому біс: «Ти вже не молися, а читай книги і через них спілкуватимешся з Богом, та й подаватимеш корисне слово тим, хто до тебе приходитиме. Я ж повсякчас перебуватиму в молитві до свого Творця за твоє спасіння». І чернець дав ввести себе в оману, отож більше не молився, а ретельно взявся за читання та повчання. Коли ж бачив біса, що безперестанку за нього молився, то радів йому, як ангелові, котрий творив за нього молитву. З тими ж, хто приходив до нього, провадив він розмови про корисне для душі й почав пророкувати, й пішла про нього велика слава, бо ж усі дивувалися словам його, що збувалися.

Послав якось Микита до князя Ізяслава зі словами: «Оскільки нині в Заволочі вбили Гліба Святославича, то чимшвидше пошли сина свого Святополка на престол у Новгород». Як сказав, так і сталося: прийшла невдовзі звістка про смерть Гліба. І відтоді Затворник набув слави пророка: князі та бояри почали до нього вельми дослухатися. [Річ у тім, що] бісові майбутнє не відоме, а сповіщає він про те, що сам учиняв або ж на що підбивав людей лихих: чи то вбити, чи то вкрасти. Коли ж приходили до Затворника почути слова потіхи, то біс - отой гаданий ангел - відповідав йому про все, що з тими людьми траплялося. Він провіщав – отак і збувалося.

І ніхто не міг змагатися з ним у знанні книг Старої о Завіту, бо ж знав він їх напам'ять: Буття та Вихід, Левіт, Числа, Судді, Царства та всі книги Пророків почергово та знав добре всі книги юдейські. А Євангелія та Апостола - святі книги, передані нам у благодаті задля нашого утвердження та на нашу поправу, - ніколи не бажав ані бачити, ані слухати, ані читати, ані щоби хтось про них говорив з ним. І з того всі зрозуміли, що ворог спокусив його.

Не могли того стерпіти оті преподобні отці: ігумен Никон, Йоан, котрий став ігуменом після нього, Пимен Посник, Ісая, котрий став єпископом Ростова, Матвій Провидець, святий Ісакій

66

.

Печерник, Агапіт-лікар, Григорій Чудотворець, Микола, котрий став єпископом Тмуторакані, Нестор, який написав Літопис, Григорій, який канони укладав, Теоктист, котрий став єпископом Чернігівським, Онисифор Провидець. Усі ці богоносці прийшли до введеного в оману і, помолившись Богові, відігнали від нього біса, й відтоді [чернець] його вже не бачив. Вивели Микиту з келії та розпитували його про Старий Завіт, аби щось від нього почути. Та він присягався, що ніколи тих книг і не читав: так як раніше знав юдейські книги напам'ять, так тепер жодне написане слово не було йому й відоме, попросту кажучи, жодного слова й не знав. Оті преблаженні отці ледве навчили його грамоти.

Відтоді віддався він життю у здержливості й послухові, у чистоті та смиренні, так що чеснотами всіх перевищив. Задля отих превеликих чеснот його й поставили згодом єпископом Новгорода. Та й чудес сотворив він багато: якось у час посухи помолився Богові, то й дощ з неба звів і пожежу в місті згасив. Отож нині вшановують його зі святими - святого й блаженного Микиту.

РОЗПОВІДЬ 26 Про Лаврентія Затворника

А опісля й ще один брат на ім'я Лаврентій забажав увійти в затвор. Святі ж отці аж ніяк не веліли йому це чинити. Тоді оцей Лаврентій пішов у Ізяславів монастир святого Димитрія і затворився там. І ось заради суворого життя дарував йому Господь благодать зцілення.

Якось привели до нього одного біснуватого з Києва, і того біса не зміг Затворник вигнати - настільки лютим був біс: колодою, котру й десять мужів не могли піднести, сам до землі кидав. І довший час не міг той [киянин] зцілитися, і звелів Затворник вести його до Печерського монастиря. Тоді біснуватий почав волати: «До кого ж ти мене посилаєш? Я ж не смію і наближуватися до печери, заради тих святих, які в ній покладені; а в монастирі боюся я лише тридцятьох, а з іншими боротьбу веду». А тим, котрі його вели, було відомо, що він ніколи не бував у Печерському монастирі й нікого з нього не знав. Тому вони запитали в нього: «Хто ж ті, котрих ти боїшся?» І біснуватий назвав їх усіх поіменно: «Оці тридцять, - сказав, - одним [лише] словом виженуть мене». А було тоді в печері всіх чорноризців 100 та 80.

Сказали біснуватому: «Ми хочемо замкнути тебе в печері». А він відповів: «Який мені буде пожиток боротися з мерцями? Тепер вони з великим завзяттям моляться Богові за своїх ченців і тих, хто до них приходить. Тому, як хочете побачити мою боротьбу, то ведіть мене до монастиря». І почав він говорити спершу єврейською, потім - латинською та грецькою, попросту усіма мовами, що їх ніколи й не чув [той киянин], так що й ті, хто його провадили, налякалися зміні його мови та різноголоссю. І ще до того, як увійшов до монастиря, [біснуватий] зцілився й почав добре все усвідомлювати.

І прийшов ігумен з усією братією. І не знані зціленому були ані ігумен, ані жоден із тих тридцяти, кого назвав він у час біснування. Запитали його ті, котрі привели: «Хто ж зцілив тебе?» А він, дивлячись на чудотворну ікону Богородиці, з якою їх зустріли, назвав поіменно 30 святих отців - і так він зцілився. Хоч і відомі йому були імена всіх, та жодного з отих старців не знав він [з вигляду]. І тоді всі разом віддали славу Богові й Пречистій Його Матері та блаженним його угодникам.

Заради того описав я це тобі, пане мій, Акиндине, аби не вкрила пітьма незнання дивовижні чудеса отих блаженних і преподобних отців наших - знамення, і чуда, і чини. Аби й іншим стало відоме святе життя нашої братії, як то зібралося в один час аж до тридцяти отаких мужів, які могли бісів словом виганяти. А до печери, як мовлено, біснуваті не важилися навіть і наближуватися заради покладених у ній святих отців Антонія і Теодосія та інших святих ченців, що їхні імена вписані до книги життя. Блаженний той, хто з ними сподобився бути покладеним [отут]. Блаженний і спасенний той, хто сподобився бути вписаним разом із ними. З ними і мене нехай сподобить Господь милості в день судний молитвами твоїми. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 27

67

.

Про святого й блаженного Агапіта, безкорисливого лікаря

За часів нашого блаженного отця Антонія прийняв постриг один киянин на ймення Агапіт, який був послідовником його ангельського життя та очевидцем його праведних діл. Адже отой великий [Антоній], приховуючи свою святість, зцілював недужих своєю стравою, хоча, як гадали, подавав їм лікарське зілля - отак і оздоровлювалися його молитвою. Так і цей блаженний Агапіт, наслідуючи того святого Старця, допомагав хворим.

А вже як нездужав хто із братії, то він полишав свою келію (і нічого з неї не пропадало), приходив до хворого брата і прислуговував йому: піднімав та вкладав, носив на руках і годував своєю стравою, яку варив із зілля. То й одужував хворий його молитвою. Якщо ж недуга тривала, то було на це Боже благовоління - аби примножилась віра й молитва Його раба. Тоді оцей блаженний Агапіт перебував [при слабовитому] невідступно, непрестанно благаючи за нього Бога, аби подав Господь болящому здоров'я заради його молитов. А тому, що дарував йому Господь дар зцілення, назвали його Лікарем.

- І в місті поширилася чутка про нього: мовляв, є у монастирі такий лікар, що багато недужих приходять до нього та й оздоровлюються. І за часів того Блаженного був один вірменин родом та вірою настільки вмілий у лікарській справі, що до нього такого й не було: щойно бачив він хворого, так одразу дізнавався та пророкував про його смерть, указуючи день і час. Так що ніщо не могло змінити його слова й принести одужання. Одного з таких хворих (а був він у князя Всеволода одним із перших), що ввів його вірменин у безнадію, як провістив смерть за вісім днів, принесли до Печорського монастиря. А блаженний Агапіт дав йому того зілля, що сам споживав, і оздоровив. І полинула слава про нього по усій тій землі.

Вірменина ж уразила стріла заздрощів. Почав же він докоряти Блаженному та й послав до монастиря одного засудженого на страту, звелівши перед тим напоїти його смертельним зіллям, аби він, споживши, впав [мертвим] перед Агапітом. Коли ж Блаженний побачив отого конаючого, то дав йому монастирську страву, й оздоровив його своєю молитвою, і вибавив од скону на смерть приреченого. Відтоді заповзявся на нього той іновірний вірменин і, бажаючи звести його зі світу, підмовив супроти Агапіта своїх одновірців, аби напоїли вони його смертоносним зіллям. Та Блаженний випив його без шкоди, не постраждавши на здоров'ї. Господь бо відає, як вибавляти від смерті благочестивих: «.... і хоч би що смертоносне випили, не пошкодить їм; на хворих будуть руки класти, і добре їм стане» (Мр. 16, 18).

У той же час занедужав князь Володимир Всеволодович Мономах. Яких тільки старань не докладав вірменин, щоб його вилікувати, все безуспішно. Навіть більше недуга посилювалася. І вже мало що не при смерті послав [Володимир] до Печерського ігумена Йоана благання, щоби спонукав Агапіта прийти до нього, бо княжив тоді [Володимир] у Чернігові. Ігумен, покликавши Агапіта, звелів йому йти до Чернігова. Та відповів Блаженний: «Якщо піду до князя, то ходитиму до всіх. Нехай же не виходитиму за монастирські ворота заради людської слави і не стану порушником своєї обітниці, яку дав я перед Богом, що перебуватиму в монастирі до останнього подиху. Якщо ж виженеш ти мене, то я піду в інший край, а згодом, як усе минеться, повернуся». Адже ж ніколи не полишав він монастиря.

Як побачив княжий посланець, що не бажає той [Агапіт] іти, почав благати ченця, щоб дав, принаймні, зілля. З ігуменового примусу уділив він зілля від своєї страви, щоб подати недужому. І як тільки князь спожив оте зілля, одразу ж і зцілився. Тож прибув Володимир до Києва і увійшов до Печерського монастиря. Хотів він скласти ченцеві шану й побачити того, хто дарував йому з Богом зілля та здоров'я. Ніколи досі його не бачив, та й маєтком гадав обдарувати. Але Агапіт сховався, бо не хотів, щоби його вшановували. І віддав князь принесене золото Ігуменові. Згодом послав Володимир до Агапіта одного зі своїх бояр з великими дарунками. Коли боярин-посланець зайшов до його келії, то приніс і поклав перед [ченцем] дарунки. А той відповів: «О дитино, ніколи й ні від кого нічого я не брав, то чи ж занапащу свою нагороду задля золота, що його я ні від кого не потребую?» І відказав боярин: «Отче, знає той, хто послав мене, що не потребуєш цього, але задля мене потіш сина свого, якому в Богові дарував ти здоров'я: прийми оце й роздай убогим». І відповів Старець: «Заради тебе прийму це з радістю - буде воно на потребу. А ти скажи тому, хто послав тебе: «Все, чим володів, стало

68

.

чужим тобі, коли відходив ти й нічого не міг взяти зі собою. Нині ж роздай усе тим, хто в потребі, тому що задля цього й ізбавив тебе Господь од смерті. Я ж бо нічого сам би не досяг. І не здумай мене не послухати, щоби знову того ж не зазнати». І взяв Агапіт принесене золото, виніс із келії й кинув, а сам сховався. А як боярин вийшов, то побачив кинуті приношення та дарунки і взяв усе, й віддав ігуменові Йоану, а князеві оповів усе про Старця. І всі збагнули, що є то раб Божий. А князь не наважився виявити непослух Старцеві й усе своє майно роздав убогим, як наказав Блаженний.

Згодом, коли якось занедужав цей чорноризець Агапіт, прийшов до нього з відвідинами вірменин, про котрого йшлося раніше. Почав змагатися з ним у лікарській умілості, розповідаючи, котрим зіллям яка недуга зцілюється. І відповів Блаженний: «їм Господь подасть здоров'я». І сприйняв його вірменин за неука, й говорив до своїх: «Та ж він нічого не вміє». І, взявши [ченця] за руку, сказав, що третього дня умре він: «І так є насправді, і слово моє буде незмінним; а якщо так не станеться, то і я стану ченцем». А Блаженний мовив йому із запалом: «Чи ж отак виглядає твоє лікування: провіщаєш мені смерть, а допомогти не можеш? Якщо здатний, то дай життя. Якщо ж це не в твоїй владі, то чого мене діймаєш, засуджуючи на те, щоби третього дня вмер? Звістив же мені Господь, що вмру третього місяця». Та вірменин відповів йому: «Якщо здаси собі звіт, то ніяк тобі не пережити третього дня» Був він такий зболений, що не міг і поворухнутися. А тоді принесли з Києва одного недужого, то Агапіт підвівся, наче й не слабував, узяв зілля, що його сам споживав, і показав лікареві зі словами: «Поглянь та впізнай, що то за зілля». Подивився лікар і відповів ченцеві: «Воно не з наших зел. Гадаю, привозять його з Олександрії». Посміявся Блаженний з його неуцтва, дав зілля недужому й зцілив його. До лікаря ж звернувся: «їж, дитино, й не май жалю, бо ми убогі й не маємо чим тебе нагодувати». А вірменин відповідав: «Зараз, отче, у цьому місяці чотири дні постимося ми». Тоді спитав Блаженний: «Хто ж ти й якої віри?» «Чи ж не чув ти, що я вірменин?» - відказував лікар. «Як же ти смів, - мовив йому Блаженний, - увійти й осквернити мою келію та тримати мою грішну руку? Відійди ж від мене, іновірний та нечестивий». І вірменин, посоромлений, відійшов. А Блаженний Агапіт прожив нездужаючи ще три місяці і відійшов до Господа.

По його смерті прийшов вірменин до монастиря і сказав ігуменові: «Віднині стану ченцем і я та, полишаючи вірменську віру, істинно вірую в Господа Ісуса Христа. Бо ж явився мені блаженний Агапіт, мовлячи: "Обіцяв ти прийняти монаший образ і, якщо обіцянку зламаєш, то загинеш тілом і душею". І тому я увірував. І якби цей Блаженний схотів ще довго прожити тут, то Господь не переставив би його з цього світу. Якщо ж і прийняв його Господь, то дарував йому життя вічне. Гадаю, що міг він ще з нами жити, але відійшов від нас зі своєї волі - Небесного Царства бажаючи. Як тоді я подумав, що не витримати йому й три дні, то він доклав собі три місяці. А якби я тоді сказав «три місяці», то й три роки прожив би. Але якщо й умер він, то поселився в оселях, в яких триває життя вічне, і там живий він». Отож і сей вірменин прийняв постриг у Печерському монастирі й тут у добрій славі закінчив своє життя.

Отаке та й більше того було учинено тими святими ченцями. Отож, згадуючи їх доброчесне життя, дивуюся я: як же то віддано замовчуванню великі [праведні] діяння святих наших отців Антонія та Теодосія? То якщо через наше недбальство таке велике світило згасло, як можуть засіяти від нього промені - маю на увазі оцих преподобних отців і братів наших? Однак мовить Господь: «Ніякого пророка не приймають добре в своїй батьківщині» (Лк. 4, 24). Якби ж то описав ти, чесний архимандрите, пане мій Акиндине, згаданих раніше святих і преподобних отців цих чудотворіння, інших - діла подвигу, тверду здержливість одних, послух інших, дар провидіння ще Інших, - І всі вони були позначені вірою, знаменнями та чудесами (з оповідей твого ченця, а мого пана, єпископа Симона). Іншим видається неприйнятним отой розголос задля величі справ, але тут вся вина лежить на недовірі - знають-бо вони мене, Полікарпа, як грішника. Але якщо твоя преподобність звеліла описати те, що спадає на гадку й принесе пам'ять, то, як воно тобі й не потрібне, залишимо його на користь тим, хто прийде після нас. Отак-бо й блаженний Нестор в Літописі написав про блаженних отців, про Дам'яна, Єремію та про Матвія й Ісакія. У житіє святого Антонія вписано житія їх усіх, хоча й у короткому викладі. Та я мовитиму про раніше згаданих чорноризців більш виразно, а не так якось потайки, як

69

.

раніше. Адже якщо я про них замовчуватиму, то після мене їх взагалі призабудуть та й імена їх не згадуватимуться, як то було донині.

Це ж мовиться на п'ятнадцятий рік твого ігуменства, коли не згадувалося про них уже 160 літ. А нині заради твоєї любові виявилося затаюване і заради пам'яті тих, хто любив Бога, повсякчас складається шана й хвала. Бо ж ті, хто догодив Йому, вінці від Нього отримують. Для мене ж їх окраса багато важить, бо ж нею думаю приоздобити нікчемність моєї справи. Як тільки пригадається щось почуте, то одразу ж і берусь до роботи, міркуючи, що завдяки мені не згубиться [пам'ять] про їхні чудотворення. Якщо ж, як мовить Господь: «бува ж між ангелами Божими радість над одним грішником, що кається» (Лк. 15, 10), - то наскільки ж звеселяться ангели стількома праведниками, що гідні вони бути спадкоємцями їхнього небесного життя та їхньої слави. Бо якщо тут [на землі] не дбали вони про плоть, а знехтували земним, наче безтілесні, й мали все земне за полову, аби лише набути єдиного Христа. Його бо єдиного возлюбили, й до Його любові пристали, і Йому всю свою волю віддали, аби прийняти від Нього обожествлення. І дарував Він їм на землі в нагороду за їхні подвиги дари творити чудеса, а в прийдешньому [житті] прославить їх несказанною славою. Бо без Духа Святого ніщо не буде дано людині на землі, якщо не буде дано їй із неба. Ось і я, грішний Полікарп, скоряючись твоїй волі, володарю Акиндине, описав тобі це. Та лишень скажи, і оповім тобі ще дещо про блаженного й преподобного отця нашого Григорія Чудотворця.

РОЗПОВІДЬ 28 Про святого Григорія Чудотворця

Прийшов оцей блаженний Григорій до Печерського монастиря до святого отця нашого Теодосія. Від нього отримав настанови на чернече життя -- убогості, смирення, послуху та інших чеснот. А за його ревність у молитві дано було йому перемагати бісів. Отож навіть як і був він ще здалеку, вони волали: «О Григорію, виганяєш нас своєю молитвою!» Бо ж мав Блаженний за звичку після кожного співу творити виклинальні молитви. Тому-то одвічний ворог, не в силі терпіти того, що він його проганяє, але ж і не в силі учинити йому в житті якусь іншу шкоду, підмовив лихих людей обікрасти його.

Ане було в Григорія нічого, окрім книг. Отож однієї ночі прийшли злодії та й підстерігали Старця, щоб, як піде він на Утреню, увійти й усе майно його забрати. Та Григорій відчув їх прихід - бо ж завжди він ночами не спав, а творив співи й безнастанно молився, стоячи посеред келії. Отож помолився і за тих, що прийшли красти: «Боже, подай сон рабам твоїм, бо ж намарно вони натрудилися, догоджаючи ворогові». І спали [злодії] 5 днів і 5 ночей, поки Блаженний, прикликавши братію, не розбудив їх: «Доки ж будете марне чатувати, бажаючи мене обікрасти? Розійдіться вже по своїх домівках». Вони ж підвелися, але не могли навіть іти - надто вже охляли з голоду. Тож Блаженний нагодував їх і відпустив. Та як дізнався про це міський володар, то наказав тих злодіїв катувати. Засмутився Григорій, що через нього засуджено їх на муки. Пішов, віддав володарю книги, то злодіїв і відпустили. Інші ж книги він продав, а кошти роздав убогим зі словами: «Щоб не потрапили в біду ті, хто захоче їх украсти». Мовить-бо Господь: «Продайте ваше майно й дайте милостиню. Зробіть собі гамани, що не старіються; невичерпаний скарб на небі, де злодій приступу не має, ні міль не точить. Бо де скарб ваш, там буде й ваше серце» (Лк. 12, 33-34). Злодії ж оті розкаялися заради того чуда, що з ними сталося, й тому до попередніх своїх справ не повернулися, а прийшли до Печерського монастиря на служіння братії.

Абув у цього Блаженного ще маленький городець, де він вирощував зілля та плодові дерева. І туди також прийшли злодії, та коли хотіли відійти й уже завдали на себе награбоване, то не змогли зрушити з місця. І так два дні стояли вони непорушно, вгинаючись під тягарами, та й здійняли лемент: «Пане наш Григорію, відпусти нас: ми вже розкаялися у своїх гріхах і більше такого не чинитимемо». Почули це ченці, прийшли й ухопили їх, але не змогли звести з того місця. Розпитували їх: «Коли ж ви сюди прийшли?» А злодії відповідали: «Уже два дні й дві ночі стоїмо ми отут». «Та ж ми, - кажуть ченці, - виходили, як завжди, а вас тут не бачили». А ті відказували: «Якби ми вас побачили, то слізно благали б вас, аби ви нас відпустили. А оце вже знемоглися ми, то й почали лементувати - ублагайте Старця звільнити нас». Коли ж прийшов

70

.