kyiv_pechersk_patericon

мовили: «Нехай сорок днів і ночей не згасає ця свічка». Та здійснивши оце все, відійшли до церкви, волосся ж згорнули в обрус і поклали на гробі святого Теодосія.

А ті брати, які перебували в келіях, почули звук співів і розбудили тих, хто був поряд, гадаючи, що то ігумен ще з деким проводить над ним постриг або ж що вже він упокоївся. Разом прийшли до келії, де лежав хворий, і виявили, що сплять усі: і батько, й мати, й слуги. Та коли ввійшли з ними до Блаженного, почули приємні пахощі й побачили того [хворого] веселим і радісним, і зодягненим у чернече вбрання. І спитали у нього, хто ж його постриг і чому вони чули звуки співів, а оті батьки його, які коло нього перебували, нічого не почули. А хворий відповідав їм: «Я гадаю, що це ж приходив до мене ігумен із братією, постриг мене й дав імення Пимен. Отож то був їхній спів, що ви його чули. І сказали вони, що горітиме ця свічка сорок днів і ночей і, взявши моє волосся, вирушили до церкви». Почувши від нього таке, пішли вони до церкви, та побачили, що вона замкнена, розбудили паламаря й розпитували, чи входив хто до церкви після повечірніх молитов. Та й почули у відповідь, що ніхто до церкви не заходив, бо й сам ключ був у економа. Отож як взяли ключ та ввійшли до церкви, то побачили на гробі Теодосія волосся хворого, загорнене в обрус, й сповістили ігумена та й почали розшукувати тих, хто здійснив постриг. Одначе не знайшли. Тоді й зрозуміли всі, що був то промисел з неба - від Бога. Тож добре збагнувши, що сталося чудо, ігумен казав залічити його хворому, як постриг за уставом, бо ж дотримувався він послуху, перебував у церкві, і волосся опинилося на гробі святого Теодосія, і свічка, що її вистачало лише на одноденне горіння, за сорок днів і ночей непрестанного палання не вигоріла. Тому й не здійснювали йому постригу, кажучи: «Достатньо для тебе, брате Пимене, Богом даного тобі дару й названого тобі імені». Розпитували його: «Який вигляд мали ті, хто тебе постриг?» Показували книги, за якими проводився постриг: чи ж у чомусь не відійшли від них? А Пимен відповідав: «Навіщо спокушаєш мене, отче [ігумене]? Ти ж сам прийшов до мене з усією братією і сотворив зі мною, згідно з написаним у цих книгах, ще й сказав мені: «Належить тобі прийняти страждання через недугу, а коли наближатиметься твій відхід, то буде дано тобі здоров'я і своїми руками понесеш своє ложе». Тож молися за мене, чесний отче, аби дарував мені Господь терпіння».

І перебував блаженний Пимен у тій тяжкій недузі багато літ, так що й прислуговуючі йому гребували ним. Тому часто залишали його в голоді та спразі по два дні або й по три. А він те терпів з радістю і за все складав дяку Богові. Ще й іншого хворого принесли до печери й постригли, а ченці, приставлені прислуговувати недужим, взяли й оцього та віднесли до Пимена, щоб обслуговувати їх обидвох разом. Та занедбували вони це служіння, й забували про них, і хворі від спраги аж у знемогу впали. Пимен же звернувся до [іншого] слабовитого: «Брате, оскільки прислуговуючі гребують нами через отой сморід, що його чутно від нас, то чи не зможеш ти відбувати це служіння, якщо підведе тебе Господь?» І той хворий склав Блаженному обітницю аж до своєї смерті зі старанням слугувати хворим. Тоді Пимен мовив йому: «Оце Господь віднімає від тебе твою хворобу й повертає здоров'я, тож сповни твою обітницю, прислуговуючи мені й мені подібним. А на тих, хто занедбує цю службу, наводить Господь люту недугу, аби, зазнавши такого покарання, могли вони спастися». І тут хворий одразу звівся та почав йому прислуговувати. А всіх тих, хто був недбалим і не хотів услуговувати хворим, огорнула недуга, як і казав Блаженний.

Та невдовзі зцілений від недуги брат повівся мерзенно й одвернувся від Пимена і покинув його голодного й спраглого через отой утробний сморід. Як лежав же він у осібному приміщенні, охопила його вогневиця така, що три дні не міг він підвестися і не в силі стерпіти спраги, почав волати: «Пом'яніть мене, Господа ради, бо ж оце конаю від спраги». І почули це в іншій келії та прийшли й побачили, що був він опанований недугою, і сповістили Пимену: «Брат, який прислуговував тобі, помирає». А Блаженний сказав: «Що посіє людина, те й пожне. Оскільки покинув він мене в голоді й спразі, то сам перебрав це на себе, коли ошукав Бога й зневажив мою нужденність. Але оскільки вчать нас не відплачувати злом за зло, то підіть і скажіть йому: «Кличе тебе Пимен, тож устань і прийди». Коли ж прийшли до нього з тими словами, одужав хворий і одразу прийшов до Блаженного сам [самотужки], ні на кого не опираючись. А Преподобний сказав йому з доганою: «Маловіре! Оце ж здоровий ти, то більше не гріши. Чи ж тобі не відомо, що рівну винагороду отримають і той, хто хворіє, і той, хто услуговує? Але

91

.

терпіння вбогих не є до кінця пропащим: бо тобі скорбота, і туга, і недуга незначні тут, а радість і веселощі - там, де немає хвороб, ані смутків, ані зітхань, а лише життя вічне. Заради того, брате, все це терплю. Адже Бог, який тебе через мене зцілив від твоєї недуги, і мене може підвести з цього одра та неміч мою зцілити, але не бажаю я того: "Але хто витримає до останку, -- мовить Господь, - той спасеться" (Мт. 24, 13). Тож нехай, як суджено мені в цьому житті, зігнию і увесь, аби там плоть моя була нетлінною, а смердючий запах став невимовними пахощами. Як то добре, брате, стояти в церкві на місці яснім, чистім та пресвятім і разом з ангельськими силами невидимо пресвятую пісню возсилати - то вельми Богові вгодно та приємно. Бо ж церква називається земним небом, і хто в ній стоїть, то наче на небесах перебуває. То чим же, брате, є оця оселя темна та сморідна: чи ж не є то ще до Суду суд і ще до безконечної муки мука? Достойною є мова страдника: «Ось візвав бідолаха, і Господь почув, і врятував його від усіх його напастей» (Пс. 34, 7) Ради цього говорить апостол тим, хто страждає плоттю: «На вашу науку ви терпите. Бог повадиться з вами, як із синами. Хіба є такий син, що його батько не карає? Коли ж вас виховано без картання,.., - то ви незаконновроджені, а не сини» (Євр. 12, 7-8). Бо мовить про таких Господь: «Вашим стражданням ви спасете душі свої»

(Лк. 21, 19).

Іпролежав преподобний Пимен у такому стражданні двадцять літ. А в той час, як відходив він, з'явилися над трапезною три стовпи й перейшли звідтіля на верх церкви. І про це в Літописі мовиться: «Господь, який це знамення явив, відає, чи було воно ради цього Блаженного, а чи було в тім якесь інше Боже провидіння». І того дня, коли збирався він упокоїтися, був преподобний Пимен при здоров'ї, обходив усі келії та, віддаючи доземний уклін, прохав у всіх прощення, сповіщаючи про свій відхід із цього життя. І казав братам: «Друзі й брати мої! Підведіться й проведіть мене». Враз відступали від них хвороби й вони, здорові, йшли з ним. Сам же він увійшов до церкви, причастився животворних Христових Тайн, а потім, взявши ложе, поніс його до печери, в якій ніколи не бував і від самого народження ніколи її не бачив. Увійшовши, поклонився святому Антонієві і показав місце, де бажав, аби його поклали. «Отут, - мовив, - поклали ви цього року двох братів і того, кого поховали без схими, у схимі віднайдете. Бо ж багато разів хотів він постригтися, та знехтувала ним братія задля його убозства, наче за гріх те повважала. Та явив він діла, гідні [ангельського] образу, й ради того дарував йому Господь схиму: бо ж тому, хто добрі діла має, дасться, а від того, в кого їх немає, або ж лише він гадає, що має їх, - від такого відніметься: «Бо кожному, хто має, додасться, і він матиме над міру...» (Мт. 25, 29). А щодо другого брата, якого поклали в схимі, то відніметься від нього, тому що при житті не бажав він її, а лише перед смертю сказав: «Як побачите, що я вже вмираю, то пострижіть мене». І через те буде забрано від нього благодать, що не розумів сказаного: «Не мертві Господа будуть хвалити,.... А ми [живі] благословляємо Господа...» (Пс. 115 [114], 17-18).

Іще: «Бож хто по смерті тебе згадає, в Шеолі хто тебе возхвалить?» (Пс. 6,6). Такому бо постриг у схиму не принесе користі, кого не вибавлять від муки його добрі діла.

Є і третій, якого з давніх літ сюди покладено, і схима його зосталася нетлінною, бо зберігається на його оскарження та осуд. Адже ж набутком його є діла, недостойні [ангельського] образу: проводив він життя своє в лінощах і гріху, не свідомий сказаного: «Від усякого, кому дано багато, багато від нього й вимагатимуть» (Лк. 12, 48). Якщо не попередять усього, молитви Антонія і Теодосія, визнається він таким, хто заслуговує осуду». І розповівши це, сказав братії: «Оце ж прийшли ті, хто мене постригав, і хочуть забрати мене». Та, мовивши це, ліг [на нари] й упокоївся в Господі. Його ж поклали в печері з великою честю. А коли розкопали землю в раніше вказаному місці, то, як і казав Блаженний, виявили трьох чорноризців: одного зотлілого повністю - лише один клобук і вцілів; та двох ченців, котрі вмерли нещодавно, і з того, хто був похований у схимі, була вона знята й покладена на іншого, котрий постригу не мав. Довго дивувалися невимовному суду Божому й сказали: «Ти, Господи, воздаси кожному за його ділами».

«А я гадаю, браття, що з цього таке можна зрозуміти; якщо хто в недузі пострижеться з вірою та проситиме в Бога життя, аби в чернецтві послужити Йому, то Господь, який володіє життям і

смертю, такого покличе і, навіть як і буде то одинадцята година, зрівняє його Господь в

92

.

праведності з тими, хто раніше прийшов (Див. Мт. 20, I-16). А хто каже: «Коли побачите, що вже вмираю, тоді мене й пострижіть», -- марними є такого і віра, й постриг.

РОЗПОВІДЬ 36 Про преподобного Ісакія Печерника

Золото дістає [вишу] пробу, проходячи крізь вогонь, а людина стає приємною [Богові], пройшовши крізь горнило смирення. Якщо спокусник не посоромився в пустелі приступити до Господа, то наскільки ж численніші спокуси хоче він принести людині. А оцей преподобний отець наш Ісакій у мирському житті був багатим купцем, родом торопчанином. Задумавши стати ченцем, роздав він своє майно нужденним та вбогим і прийшов до монастиря, в печеру до Великого Антонія, благаючи дати йому постриг. І прийняв його Антоній, зодягнув його в чернечий образ і надав йому ім'я Ісакій, а мирське ймення мав він Чернь.

Оцей-то Ісакій обрав життя суворе, зодягнувся у волосяницю та звелів купити козла, здерти з нього шкуру й натягнув її поверх волосяниці так, що сира та шкіра на ньому й всохлася. І оселився в одному печерному ході, в келії малій настільки, що була лише на чотири лікті, і тут зі сльозами молився він Богові. Поживою ж його була одна просфора, та й то через день, і води пив він установлену міру. А приносив це йому великий Антоній і подавав у віконце, в яке тільки рука Й пролазила. Ось так отримував він їжу. І прожив він так сім літ, на світ не виходячи, ані не лягаючи на ребра, але лише сидячи приймав дрібку сну.

Та ось одного вечора почав він за звичаєм бити поклони, відспівуючи псалми - й так аж до півночі та, втомившись, сів на своє сидіння. І так він сидів, як звичайно, при згашеній свічці, аж раптом засяяло в печері світло таке яскраве, як від сонця, що аж зір людський сліпило. І прийшли до нього два юнаки прекрасні, з обличчями осяйними, наче те сонячне світило, й мовили йому: «Ісакіє, ми - ангели, а оце ж іде до тебе й Христос з [іншими] ангелами». І встав Ісакій, і побачив гурт бісів, а лиця їхні ясніли понад сонце. Один з-поміж них сяяв найяскравіше, і обличчя його [аж] променіло. І сказав йому: «Ісакію, це - Христос, впади ж і поклонися йому».

АІсакій, не збагнувши, що то бісівське дійство та забувши перехреститися, вийшов із келії, щоби вклонитися бісівщині, наче Христові. Тоді біси вигукнули: «Нашим ти є, Ісакій!» І ввели його до келії, і посадили, і по розсідалися довкола нього. І вся келія та печерний прохід наповнилися бісами. Тоді один із них, котрого називали Христом, наказав: «Візьміть флейти й бубни, і гуслі та грайте на них, а Ісакій нам затанцює». І ударивши у флейти, і в гуслі, і в бубни, почали грати. Натомивши Ісакія, полишили його ледь живого й відійшли, поглумившись над ним. А наступного дня, як настала пора споживати хліб, прийшов Антоній, як звичайно, до віконця і звернувся до нього: «Благослови, отче Ісакію,» - та не було чути жодного звуку чи відповіді. І багато разів повторив це Антоній, а що не почулося жодного голосу, подумав він: «Чи, бува, не упокоївся [Ісакій]?» І послав до монастиря по Теодосія та братію. Прийшли брати й розкопали засипаний вхід. Узяли Ісакія, гадаючи, що він мертвий, і винесли його та поклали перед печерою. Та виявилося, що живий він. І сказав ігумен Теодосій, що то сталося йому від якогось бісівського дійства. Отож поклали його на ложе, й прислуговував йому святий Антоній.

Ав той час прийшов із Ляхів Ізяслав. І почав гніватися на Антонія за князя Всеслава. Та вночі прислав Святослав із Чернігова по святого Антонія. Прийшов Антоній до Чернігова й полюбилося йому місце, що звалося Болдинські гори, і викопав він там печеру, й поселився в ній. Тож і донині тут, на Болдинських горах біля Чернігова, стоїть монастир Святої Богородиці.

Аколи Теодосій побачив, що Антоній подався до Чернігова, то пішов із братами, узяв Ісакія і приніс його до своєї келії. Услуговував йому, бо ж був той розслабленим і розумом, І тілом настільки, що не міг ані повернутися на інший бік, ані встати, ані сидіти, а лише лежав на одному боці і часто від сечі та вогкості заводилися під його стегнами черви. Тож Теодосій сам власноруч омивав його й прибирав. Так лежав той упродовж двох років, а Святий слугував йому. Та дивоглядним чудом було те, що за два роки не скуштував він ані хліба, ні води, ані жодної страви чи якогось овочу, ані нічого не промовив, а лежав два роки німий та глухий. Теодосій же благав за нього Бога; як вдень, так і вночі творив над ним молитви, поки на третій рік той не заговорив і не попросив звести його на ноги, і не почав ходити, наче та дитина.

93

.

Але занедбував він відвідування церкви й лише примусом ледве затягли його в храм і так помалу почав він ходити до церкви. А після того й у трапезну почав він ходити. Посадили його там осібно від братів; клали перед ним хліб, але він не хотів брати його, тому вкладали його Ісакієві до рук! Та Теодосій сказав: «Положіть перед ним хліб, але не вкладайте в руку - нехай їсть сам». І не їв Ісакій весь тиждень, але з часом розгледівся і скуштував хліба та й так навчився їсти. Отаким-то чином вибавив його великий Теодосій від бісівських каверз та облуди.

Ізнову взявся Ісакій за суворе життя. А було це тоді, коли Теодосій упокоївся, а на його місце прийшов Стефан. Мовив Ісакій: «Оце, дияволе, ввів ти мене в оману, коли сидів я в усамітненні, тож - тепер я не піду в затвор, а здобуду перемогу над тобою, перебуваючи в монастирі». І знову зодягнув він волосяницю, а на неї - тісну свиту і почав творити юродство, та й кухарям допомагав, і на братію працював, і, виходячи на Утреню першим, стояв твердо й непорушно. А коли наступала зима й люті морози, то, оскільки стояв він у сходженому обув'ї, часто примерзали його стопи до каменю. Він же не рухав ногами, доки не відспівали Утреню. Опісля заходив на кухню, приготовляв вогонь, дрова, і воду, і лише згодом приходили решта братівкухарів. А був серед них один - також Ісакій на ймення. Якось сказав він з насмішкою: «Ісакію, он сидить чорний ворон, тож іди та візьми його». А він вклонився доземно, пішов, узяв ворона й приніс на очах у всіх кухарів. Від того, що сталось, страх охопив їх, і розповіли вони про це ігуменові та братії, і відтоді почали брати шанувати Ісакія. А він, уникаючи людської слави, почав знову юродство творити й капості то ігуменові, то братії, то мирянам. Траплялося таке, що й побиття зазнавав. Тож почав він блукати по світу та став юродивим.

Знову оселився він у печері, в якій перебував раніше (Антоній на той час уже упокоївся), і почав збирати довкола себе юнацтво з мирян і зодягав їх у чернече вбрання. За це приймав побої від ігумена Никона, а деколи й від батьків тих дітей. Та Блаженний терпляче зносив усе це - приймав і рани, і наготу, і холод як вдень, так і вночі.

Однієї ж ночі розпалив він у печері піч, а що була вона вже старезною, то почали з неї язики вогню вириватися крізь верх. Тож Ісакій, не маючи чим закрити щілини, босими ногами наступив на полум'я, поки піч не вигоріла, а потім зійшов з неї, не зазнавши ушкоджень. І ще багато чого іншого розповідають про нього, а дещо я і сам бачив. Тож настільки він переміг бісів, що були вони йому як ті мухи, і ні в що не ставив він їхні залякування та маячню. Бо ж казав їм: «Хоча раніше й вдалося вам увести мене в оману, бо не відав я ваших підступів і лукавства, та нині, коли маю зі собою Господа Ісуса Христа, Бога мого й покладаю надію на молитви отця мого Теодосія, здобуду перемогу над вами».

Часто ж капості учиняли йому біси й казали: «Наш ти, Ісакію, бо ж поклонився нашому старійшині». А він відповідав: «Ваш старійшина - антихрист, а ви - біси», - і клав на себе хресне знамення, тоді біси щезали. От якось знову привиджувалися вони йому, наганяючи страх, начебто з'явилася юрма людей із мотиками й лопатами. Одні галасували: «Розкопаємо оцю печеру та отут його й засипемо!» «Вийди, Ісакію, бо хочуть тебе загребти», - гомоніли інші. Та він їм відказував: «Якби були ви людьми, то ходили б удень, а ви - темрява, тож потемки й ходите», - і назнаменовувався хрестом, то щезали вони. Деколи лякали його подобизною ведмедя, Інколи - лютого звіра, деколи - лев'ячою, а інколи - плазуючих змій, чи жаб, чи мишей та всякого гаддя. Та нічого не могли йому вчинити. І казали: «О Ісакію, ти переміг нас». А він відповідав: «Тож якось ввели ви мене в оману, прибравши образ Ісуса Христа та ангелів. Та не гідні ви такого сану. А це ж бо нині з'являєтесь ви в по-добизнах тих, ким і є ви самі насправді: звіриною та скотиною, зміями й усіляким гаддям». І відтоді вже не було йому жодної прикрості від бісів, з якими, як сам казав, упродовж трьох років вів він [справдешню] війну.

Іпісля того почав він жити у ще більшій суворості, і здержливості, і пості, і чуванні. І в отакому-то житті настав кінець днів його. Розхворівся він, перебуваючи в печері, й віднесли його до монастиря вже хворим. Так нездужав він до восьми днів, і тим шляхом, котрого нікому не оминути, відійшов Ісакій до Господа в добрій славі. А ігумен Йоан і вся братія спорядили його тіло й поховали з честю-в печері зі святими отцями.

Такими-то були ченці Теодосієвого монастиря, які сяють і після смерті, як світила, і моляться Богові за ту братію, яка у нім проживає, і за всіх, хто трудиться в оселі Божої Матері: і за мирську челядь, і за тих, хто приходить і робить подаяння зі свого майна на цей монастир. У

94

.

ньому й донині ченці ведуть спільне чеснотливе життя в єдності, в співах, і в молитвах, і в послухові на славу Всемогутньому Богові й Пречистій Його Матері. І оберігають їх молитви святих отців Антонія і Теодосія. Тож нехай сподобить нас Господь за їхніми молитвами уникнути тенет диявола, який намагається впіймати нас, та й колись опинитися там, де перебувають отці Антоній та Теодосій. І прикличмо, браття, тих блаженних отців і чудотворців, аби стали вони нам в помічниками й за нас молільниками перед Господом Богом, щоб не було нас відлучено від тих преподобних чорноризців, ані відторгнено від того блаженного й святого місця, ані позбавлено оселі Пренепорочної Пречистої Діви, як це вона сама обіцяла. Стараймося і решту днів своїх провести в каятті та угодити Богові. Нехай же всі ми отримаємо милість і життя вічне у Христі Ісусі, в Господі нашім. Йому ж слава і влада з Отцем і Пресвятим і животворящим Духом нині, і повсякчас, І повіки віків. Амінь.

РОЗПОВІДЬ 37 Про кончину преподобного отця нашого

Полікарпа, архімандрита Печерського, і про священика Василія

Блаженний і преподобний отець наш Полікарп, архимандрит Печерський, упокоївся року 1182го, місяця липня, дня 24-го - у день святих мучеників Бориса і Гліба. І спорядили тіло його і поховали з честю та з належними відспівуваннями, як він і сам заповідав це. Та після його смерті зчинилося в монастирі сум'яття. Адже після того Старця не могли обрати собі ігумена. Охопила братію велика скорбота, туга та журба, бо ж не належить такій великій отарі пробувати без пастиря ані години. Тож у вівторок брати вдарили в било й усі зійшлися до церкви, і почали творити моління до Святої Богородиці. І сталася така дивовижа, що численні промовили, наче єдиними устами: «Пошлемо на Щековицю до священика Василія, аби став він нам ігуменом і правителем чернечої отари Теодосієвого монастиря Печерського». І прийшовши, всі поклонилися пресвітеру Василію та сказали: «Усі ми, брати-ченці, вклоняємося тобі й хочемо мати тебе за отця ігумена собі». Велике зачудовання охопило священика Василія. Він пав [у ноги] та поклонився їм, кажучи: «Отці й брати, лише в своєму серці носив я чернецтво, а щодо ігуменства, то як же вам таке й на гадку спало про мене, недостойного?» Та після довгих змагань, обіцяв їм це. Вони ж узяли його й пішли до монастиря. А була це п'ятниця. І приїхали на його постриг митрополит Никифор, і Лаврентій, Турівський єпископ, і Микола, Полоцький єпископ, та всі ігумени. І постриг його митрополит Никифор своєю [власною] рукою, і став він ігуменом і пастирем інокам і Теодосієвого монастиря у Христі Ісусі, в Господі нашім. Йому ж слава і влада з Отцем і Пресвятим, і благим, і животворящим Духом « нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь.

А року 1463-го відбулося в монастирі Печерському таке знамення. За князя Семена Олександровича та за його брата князя Михайла, а за архимандрита Печерського Миколи господарював при печері такий собі Діонісій, названий Щепою. І прийшов він на Великдень до печери, щоби обкадити тіла покійників. Дійшов до місця, що зоветься Община, та, покадивши, мовив: «Отці та браття, Христос воскрес! Сьогодні-бо Великий день». І була йому відповідь, наче грім з хмари: «Воістину воскрес Христос!» Милістю Божою та Пречистої Його Матері та допомогою святих преподобних отців наших

Антонія і Теодосія Печерських була написана оця книга, яка називається Патерик, в оселі пречистої Богородиці, що є лаврою преподобних отців наших Антонія і Теодосія, в монастирі Печерському, в богоспасенному граді Києві, за володіння великого короля Жигмонта Августа; за благородного князя Федора Глібовича Пронського, воєводи Київського; за митрополита Київського і Галицького, і всієї Руси кир Макарія; всечесного архимандрита Печерського кир Іларіона; за велінням та задумом старця Печерського інока Олексія Волинця. І було її написано літа 1554, індикта 12, місяця березня, дня 2-го, рукою многогрішного та найгіршого з людей дячка Нестерця.

Може, отці святі, десь я й допустився помилки. Хто про неї говоритиме, то ради Бога Вседержителя і Пречистої Його Матері, не проклинайте мене за те, а виправте своїм добрим розумом, та не ганьбіть мене за безум, бо ж грішний я та малорозумний. Хто ж проклинатиме,

95

.

тому нехай буде суддею Вседержитель милостивий Бог і Пречиста Його Матір, і преподобні Антоній і Теодосій Печерські. Мені ж бо, грішному, за мої лихі діла й так випаде мучитися з грішними душами у вічних муках, якщо не буду даром помилуваний милостивим Вседержителем Богом, Господом нашим Ісусом Христом.

Тож Бога ради виправляйте, а мене, грішного, не кленіть.

А писав це дячок Нестєрець, [родом] міщанин із Сокаля, син Лук’янів

96

.

Літературно-художнє видання

Києво-Печерський Патерик

Літературний редактор Ганна Дидик Богословський редактор Ярина Стефанів Художній редактор Софія Бурак Технічний редактор Іван Бабічук

Підписано до друку 28.03.2007 р. Формат 60x84/16. Папір офс. Офс. друк. Ум. друк. арк. 11,2. Ум. фарбовідб. 11,6.

Обл.-вид. арк. 9,6. Зам.

Монастир Свято-Іванівська Лавра Видавничий відділ «Свічадо»

79008, а/с 808, Львів, вул. Винничека, 22

тел./факс: (032) 297-16-33 е-mail: роst@svichado.com web: www.svichado.com

97

.

У серії «Джерела Християнського Сходу» побачили світ:

1. Теодор Студит «Поучення»

2. «Мистецтво молитви», упорядник єрм. Харитон

3. Никодим Святогорець «Невидима боротьба»

4.Григорій Ниський «Життя Мойсея»

5.Авва Доротей «Поучення і послання»

6.«Щирі розповіді прочанина своєму духовному отцеві»

7.Йоан Золотоустий «Про священство»

8.«Дідахе»

9.«Християнське життя за Добротолюбієм»

10.«Києво-Печерський Патерик»

11.Теофан Затворник «Про покаяння»

12.Микола Кавасила «Життя у Христі»

13.Дмитро Туптало «Лік духовний»

14. Василій Великий «Гомілії»

15.«Древній Патерик»

16.Василій Великий «Морально-аскетичні твори»

Готуються до ВИДАННЯ:

«Святі Отці про молитву і духовну тверезість» Микола Кавасила «Пояснення до Святої Літургії»

98

.