1) Самозахист. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань;
2) судовий захист. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб;
3) звернення за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а також до всіх інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та недержавних об’єднань;
4) звернення до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій, членом або учасницею яких є Україна. Необхідна умова такого звернення - використання всіх національних засобів правового захисту.
72. Міжнародний захист прав і свобод Міжнародно-правовий механізм захисту прав і свобод передбачає: всесвітні і регіональні міжурядові структури; неурядові організації; принципи загальної політики в галузі прав людини; контроль за здійсненням обов'язкових принципів і норм у сфері прав людини; застосування примусових заходів до їхніх порушників; можливість громадян звертатися у міжнародні органи у разі порушення їхніх прав і свобод, якщо національні засоби їхнього захисту вичерпані.
Центральне місце серед міжурядових організацій світу, які займаються захистом прав людини, посідає Організація Об’єднаних Націй (ООН). Згідно зі ст. 1 Статуту ООН здійснення міжнародного співробітництва у заохоченні й розвитку поваги до прав і свобод людини є, одним із основних завдань її діяльності. Правозахисні функції виконують спеціалізовані установи ООН зокрема: Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ); Міжнародна організація праці (МОП).
Серед європейських міжурядових організацій з захисту прав людини провідними є: Рада Європи, яка включає Європейський суд з прав людини (м. Страсбург) та Комітет міністрів, який складається з міністрів закордонних справ держав - учасниць Ради Європи; Нарада з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), де, окрім керівних органів (зустрічей держав на міжурядовому рівні, Парламентської асамблеї, Постійної ради, Секретаріату тощо), діють і органи, що безпосередньо займаються правами людини, зокрема Верховний уповноважений (комісар) з питань національних меншин та Відомство (Бюро) з демократичних інститутів і прав людини.
73. особливості правового статусу окремих категорій іноземців
Правовий статус різних категорій іноземців в Україні має певні особливості. Це, зокрема, стосується:
- іноземців, які іммігрували в Україну на постійне проживання;
- іноземців, які іммігрували в Україну для тимчасового працевлаштування (згідно з Порядком оформлення іноземцям та особам без громадянства дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 1999 р. № 2028, дозвіл на працевлаштування оформляється іноземцеві, який має намір провадити в Україні трудову діяльність за умови, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні обгрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачене міжнародними договорами України);
- політемігрантів (іноземців, яким надано притулок на території України);
- біженців;
- осіб, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами;
- іноземців, які перебувають на території України на підставах, передбачених міжнародними договорами України (наприклад, військовослужбовці інших держав);
- нелегальних мігрантів тощо.
Так, зокрема, статус іноземців, які користуються дипломатичними і консульськими привілеями та імунітетами (дипломатичних агентів) характеризується тим, що на них не поширюється юрисдикція України. Наявність дипломатичних і консульських привілеїв та імунітетів означає: недоторканність особи, недоторканність житла, імунітет від юрисдикції, фіскальний імунітет, митні привілеї тощо.
До іноземців, які користуються повним імунітетом від юрисдикції України, належать: глави дипломатичних представництв, члени дипломатичного персоналу представництв, члени сімей глав дипломатичних представництв і члени сімей дипломатичного персоналу представництв, представники інших держав (глави держав, урядів тощо), члени парламентських і урядових делегацій, співробітники деяких міжнародних організацій. Проте на цих осіб не розповсюджується імунітет від цивільної юрисдикції в тих випадках, якщо вони вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їхньої професійної або комерційної діяльності, що здійснюється ними за межами службових обов'язків. Крім того, глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу підлягають юрисдикції України в разі згоди на це акредитуючої держави1.
Частковим імунітетом від юрисдикції України користуються: глави консульських представництв, консульські посадові особи, члени їхніх сімей, співробітники адміністративно-технічного персоналу дипломатичного представництва, дипломатичні кур'єри тощо. Згідно з Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи в Україні консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідування за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили. Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної, адміністративної юрисдикції України та юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. Імунітет від юрисдикції України не поширюється на випадки пред'явлення позовів про компенсацію заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Консульські службовці та працівники обслуговуючого персоналу не можуть відмовлятися від свідчень. Працівники консульської установи не зобов'язані давати показання з питань, пов'язаних із виконанням службових обов'язків, а також показання, що роз'яснюють законодавство акредитуючої держави. У разі відмови консульських посадових осіб свідчити до них не можуть бути застосовані заходи примусу або покарання. Держава, що представляється консульською установою, може відмовитися від привілеїв та імунітетів працівників консульської установи, передбачених цим пунктом.
74. Проблема обмеження прав людини
Одним з важливих аспектiв прав людини є проблема обмежування їх здiйснення, що достатньо повно вiдображено в Конвенцiї про захист прав i основних свобод людини (далі – Конвенція), ратифiкованiй Україною 17 липня 1997 року. Конвенцiя дозволяє обмежувати права людини за наявностi відповідних пiдстав, найпоширенiшими з яких є: iнтереси громадського порядку (ст.6, 8, 9, 10, 11), нацiональної безпеки (ст.6, 8, 10, 11), моралi (ст.6, 9), економiчного добробуту країни (ст.8), захист прав i свобод iнших (ст.8, 9, 11), захист територiальної цiлiсностi (ст.10), пiдтримання авторитету i неупередженостi правосуддя (ст.10), захист здоров’я населення (ст.8, 9, 10, 11).
Конвенцiя є досить ефективною системою мiжнародних норм для захисту прав людини та однiєю з найпередовiших у свiтi форм мiжнародної судової процедури. На сьогоднi Європейський суд з прав людини (далі – Суд) у Страсбурзi регулярно визнає країни – члени Ради Європи такими, що порушили свої зобов’язання з мiжнародного права в галузi прав людини, в основi якого лежать положення Конвенцiї. А сувереннi держави виконують негативнi стосовно них рiшення Суду, змiнюючи законодавство, судовi процедури, а також вiдшкодовують окремим особам спричиненi їм збитки.
Вищезгаданi пiдстави обмеження прав людини знаходять безпосереднє використання у практицi Суду. Оскiльки в рамках однієї статті не можна розглянути всi пiдстави, зупинимося лише на тих рiшеннях Суду, якi торкаються iнтересів моралi та непорушення прав iншої особи (зокрема, її права на честь i гiднiсть та права на повагу до особистого життя). Ознайомитися з цією практикою необхідно в зв’язку з тим, що за українським законодавством інтереси моралі також нерідко слугують обмежуючим фактором прав людини.
Зокрема, ст.61 Кодексу про шлюб та сiм’ю України передбачає, що, здiйснюючи права i виконуючи обов’язки, громадяни повиннi поважати загальнолюдськi принципи, всемiрно сприяти змiцненню сiм’ї. А ст.70 цього ж Кодексу передбачає, що батьки або один з них можуть бути позбавленi батькiвських прав, якщо вони жорстоко поводяться з дiтьми, негативно впливають на дiтей своєю аморальною поведiнкою.
У Кодексi законiв про працю України (п.3 ст.41) передбачається, що однiєю з додаткових пiдстав розiрвання трудового договору з iнiцiативи власника або уповноваженого ним органу з працiвником, який виконує виховнi функцiї, є вчинення цим працiвником аморального проступку, не сумiсного з продовженням даної роботи.
Обмеження прав людини i громадянина в iнтересах моралi передбаченi i в цивiльному законодавствi України. Наприклад, у ст.7 Цивiльного кодексу України встановлено, що громадянин або органiзацiя, стосовно яких поширенi вiдомостi, що не вiдповiдають дiйсностi i завдають шкоди їх iнтересам, честi, гiдностi або дiловiй репутацiї, вправi поряд iз спростуванням таких вiдомостей вимагати вiдшкодування майнової i моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. А ст.4401 цього ж кодексу передбачає, що особа, яка своїми дiяннями порушила законнi права громадянина, вiдшкодовує заподiяну йому цим моральну шкоду, якщо не доведе, що моральна шкода заподiяна не з її вини.
Права людини i громадянина в iнтересах моралi обмежуються i в Кримiнальному кодексi України, який передбачає позбавлення волi чи виправнi роботи рiзних строкiв або штраф за такi дiяння: наклеп, тобто поширення завiдомо неправдивих вигадок, що ганьблять iншу особу (ст.125 КК України); образу, тобто умисне приниження честi i гiдностi особи, виражене в непристойнiй формi (ст.126 КК України); обмiрювання, обважування, перевищення встановлених роздрiбних цiн або iнший обман покупцiв у торговельних пiдприємствах чи пiдприємствах громадського харчування (ст.155 КК України); перевищення встановлених цiн i тарифiв на побутовi i комунальнi послуги, що надаються населенню, обрахування або iнший обман замовникiв у пiдприємствах побутового обслуговування населення i комунального господарства (ст.1551 КК України); хулiганство, тобто умиснi дiї, що грубо порушують громадський порядок i виражають явну неповагу до суспiльства (ст.206 КК України).
75. Організація та проведення всеукраїнського референдумуВсеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України чи Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією України.
Всеукраїнський референдум може також санкціонуватися (проголошуватися) за народною ініціативою на вимогу не менше як трьох мільйонів громадян України, що мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по 100 тис. у кожній області.
Предметом Всеукраїнського референдуму може бути затвердження Конституції України, її певних положень і внесення до неї змін та доповнень; прийняття, зміна чи скасування положень; прийняття рішень, які визначають зміст Конституції України, законів України та інших правових актів.
Виключно Всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України (ст. 73 Конституції України). Це положення закріплене в Конституції України з метою запобігти винесенню на місцеві референдуми питань загальнодержавного та загальнонаціонального значення, до яких, безумовно, належить питання про зміну території держави. Тож проведення місцевих референдумів з питань мови чи громадянства не матиме юридичних наслідків, оскільки ці питання загальнодержавні, а не місцевого значення.
Відповідно до ст. 74 Конституції України, передбачається, що неприпустимий референдум щодо законопроектів з питань податків, бюджету й амністії. На Всеукраїнський референдум не виносяться також питання, що згідно з законодавством України, належать до відання органів суду та прокуратури; питання про помилування, вжиття державними органами України надзвичайних і невідкладних заходів щодо охорони здоров´я та безпеки громадян; питання, пов´язані з обранням і звільненням посадових осіб, які належать до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.
У Всеукраїнському референдумі мають право брати участь громадяни України, котрим на день проведення референдуму виповнилося 18 років та які постійно проживають на території України.
Будь-яке пряме чи непряме обмеження прав громадян України на участь у референдумі залежно від походження, соціального й майнового стану, расової та національної незалежності, статі, освіти, мови, ставлення до релігії, політичних поглядів, роду і характеру занять забороняється.
Голосування під час референдуму є таємним. Громадянам, політичним партіям, громадським організаціям, масовим рухам, трудовим колективам надається право проводити агітацію як на підтримку референдуму, так і проти нього. Для реалізації цього права заінтересованим особам і організаціям надаються приміщення для зборів, забезпечується можливість використання засобів масової інформації.
Діяльність державних і громадських органів, які беруть участь у підготовці та проведенні референдуму, здійснюється відкрито й гласно. Всі рішення, що стосуються референдуму, атакож питання, які виносяться на референдум, підлягають опублікуванню в засобах масової інформації. Демократичні засади підготовки та проведення референдуму проявляються в тому, що засоби масової інформації висвітлюють перебіг підготовки та проведення референдуму, їх представникам гарантується безперешкодний доступ на всі збори й засідання, пов´
;язані з референдумом і одержанням інформації.
Дата Всеукраїнського референдуму призначається не раніше, ніж за три, та не пізніше, ніж за чотири місяці від дня прийняття рішення про проведення референдуму.
Для підготовки та проведення Всеукраїнського референдуму створюються: Центральна комісія з Всеукраїнського референдуму, комісія Автономної Республіки Крим, обласні, районні, міські, районні у містах, селищні, сільські, дільничні комісії з референдуму.
Голосування проводиться в день референдуму. Кожен громадянин голосує особисто. Рішення вважається ухваленим, якщо за нього подано більшість голосів громадян від тих, хто взяв участь у референдумі. Та референдум вважатиметься недійсним, якщо в ньому взяло участь менше як 50 % громадян, внесених у списки для голосування.
Етапи: 1. Підготовча стадія:
o ініціювання всеукраїнського референдуму;
o інформування громадян про його ініціювання;
o агітація "за" або "проти" винесення визначеного питання на всеукраїнський референдум;
o всенародні або парламентські обговорення (факультативний етап).
2. Основна стадія:
o призначення (проголошення) всеукраїнського референдуму;
o організація всеукраїнського референдуму та підготовка його проведення;
o агітація "за" або "проти" проекту рішення, що виноситься на всеукраїнський референдум;
o голосування;
o встановлення результатів всеукраїнського референдуму;
o визначення та оприлюднення його рішень;
o проведення повторного всеукраїнського референдуму (факультативна стадія).
3. Завершальна стадія:
o виконання рішень всеукраїнського референдуму;
o правова відповідальність за невиконання рішень всеукраїнського референдуму.
76. Принцип вільних виборів та можливість його обмеження
Принцип вільних виборів є одним із основоположних принципів виборів. В Україні цей принцип уперше був задекларований на рівні Основного Закону в Конституції 1996 року. Принцип вільних виборів означає, що в процесі їхньої організації і проведення повністю виключається будь-який примус щодо участі або неучасті як у виборах у цілому, так і власне у самій процедурі голосування, а також виключається тиск на виборця при визначенні ним, як йому голосувати на виборах.
Ураховуючи положення ст. 21 Загальної декларації прав людини, якою передбачено, що кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників, в українській Конституції одразу декілька статей закріплюють положення, які запроваджують та гарантують реалізацію принципу вільних виборів. Так, ст. 5 Конституції України гарантується право народу на здійснення влади безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Стаття 38 передбачав, що громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. З іншого боку, ст. 71 Конституції встановлює, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Послідовна реалізація принципу вільних виборів передбачає, що при визначенні їхніх результатів не береться до уваги відсоток участі громадян у виборах. Саме таке розуміння цього принципу сьогодні притаманне законодавству більшості країн світу. В Україні також запропоновано такий підхід і на виборах народних депутатів України, і на виборах депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, і на місцевих виборах. Єдиний виняток становлять вибори Президента України, які, як відомо, мають свої особливості, власне на які ми вже звертали увагу у першому параграфі цього розділу.
Загальний підхід до вільних виборів вимагає в процесі їхньої організації і проведення реалізації повною мірою та в порядку, передбаченому законодавством України, таких конституційних прав, як права на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань, права збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію, право на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних та інших інтересів, права збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації. З цього погляду сучасний масив законодавства України вимагає суттєвого вдосконалення.
Формою вираження принципу вільних виборів є процедура таємного голосування. У пункті 3 ст. 21 Загальної декларації прав людини було закріплено, що вибори «повинні проводитися шляхом таємного голосування або через інші рівноцінні форми, що забезпечують свободу голосування». Однак уже у ст. З Протоколу № 1 до Європейської конвенції про захист прав людини і свобод фіксується зобов’язання держав проводити вільні вибори «шляхом таємного голосування в таких умовах, які забезпечують вільне волевиявлення народу…»
В Україні голосування на всіх виборах представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування проводиться шляхом таємного заповнення виборчих бюлетенів.
77. Конституційні основи організації і діяльності прокуратури
Згідно з Конституцією України (ст. 121) прокуратура становить єдину систему, до якої входять: Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові, транспортні та інші спеціалізовані прокуратури.
До органів військових прокуратур, зокрема, належать військові прокуратури регіонів і військова прокуратура Військово-Морських Сил України (на правах обласних), військові прокуратури гарнізонів (на правах міських).
В основу побудови та функціонування системи органів прокуратури покладено такі принципи:
1. Принцип централізму
2. Принцип законності
3. Принцип незалежності у здійсненні своїх завдань і функцій
Найвищу сходинку в ієрархії органів прокуратури займає Генеральна прокуратура України, яку очолює Генеральний прокурор України.
Генеральний прокурор України має першого заступника та заступників і затверджує структуру Генеральної прокуратури України і Положення про її структурні підрозділи.
У Генеральній прокуратурі України утворюється колегія у складі Генерального прокурора України (голова), його першого заступника, заступників, прокурора Автономної Республіки Крим, інших керівних працівників органів прокуратури. Персональний склад колегії затверджується Верховною Радою України за поданням Генерального прокурора України.
Генеральний прокурор України є найвищою посадовою особою в системі органів прокуратури, він призначається на посаду Президентом України за згодою Верховної Ради України (ст. 122, п. 25 ст. 85 і п. 11 ст. 106 Конституції України) та звільняється з посади Президентом України (при цьому Конституція України вже не вимагає згоди Верховної Ради України). Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.
Строк повноважень Генерального прокурора України - п'ять років.
Конституційними функціями прокуратури є:
1. Підтримання державного обвинувачення в суді. Прокурор, який бере участь у розгляді справ у судах, не здійснює нагляду за діяльністю суду. Додержуючи принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону, він сприяє виконанню вимог закону про всебічний, повний та об'єктивний розгляд справ.
Підтримуючи державне обвинувачення, прокурор бере участь у дослідженні доказів, подає суду свої міркування щодо застосування кримінального закону та міри покарання підсудному. При цьому прокурор має керуватися вимогами закону та об'єктивною оцінкою зібраних у справі доказів, а його завданням є сприяння правильному здійсненню правосуддя;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, яке полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом.
Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів унаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
78. Місцеве самоврядування в системі народовладдя
Місцеве державне управління — це владний вплив держави на різноманітні суспільні процеси в межах адміністративно-територіальних одиниць, який здійснюється державними органами виконавчої влади та посадовими особами, що призначаються центральною владою і підзвітні їй.
Місцеве самоврядування — це право населення адміністративно-територіальних одиниць безпосередньо або через обрані ними органи місцевого самоврядування вирішувати в межах Конституції і законів значну частину державних і громадських справ
Місцеве самоврядування виступає одним із найважливіших принципів організації і функціонування влади в суспільстві й державі та є необхідним атрибутом будь-якого демократичного ладу. У ст. 2 Європейської Хартії місцевого самоврядування проголошується: «Принцип місцевого самоврядування повинен бути визнаний у Законодавстві країни і, по можливості, у Конституції країни».
Вперше в Україні принцип визнання місцевого самоврядування на конституційному рівні було закріплено ще в Конституції гетьмана П. Орлика - 1710 р., а пізніше в Конституції УНР 1918 р., положення яких так і не були реалізовані. За радянських часів цей принцип рішуче заперечувався, він суперечив централізованому характеру радянської держави.
Визнання місцевого самоврядування як засади конституційного ладу означає встановлення демократичної децентралізованої системи управління, яка базується на самостійності територіальних громад, органів місцевого самоврядування при вирішенні всіх питань місцевого значення.
Згідно ст. 5 Конституції України народ здійснює владу безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. З даного конституційного положення прямо випливає, що органи місцевого самоврядування не входять до єдиного державного механізму і, в силу цього, місцеве самоврядування можна розглядати як окрему форму реалізації народом належної йому влади.
Місцеве самоврядування – основоположник принципів здійснення влади у державі, яка прагне стати правовою, принципів які безпосередньо втілений у Конституції України (ст. 7), а отже, став однією з конституційних основ нашої держави.
Місцеве самоврядування є невід’ємним елементом громадянського суспільства, яке прагне побудувати Україна. Отже, в міру становлення такого суспільства буде відбуватися і становлення та розвиток місцевого самоврядування в Україні.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування — сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
У свою чергу сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна. Серед «інших» органів місцевої самоорганізації населення Закон України від 21 травня 1997 р. «По місцеве самоврядування в Україні», крім будинкових, вуличних, квартальних, називає також форми безпосереднього волевиявлення народу — місцеві референдуми, загальні збори громадян, громадські слухання. Органи місцевого самоврядування села, селища, міста для більш активного здійснення своїх прав та обов'язків можуть також об'єднуватися в асоціації, інші форми добровільних об'єднань.
До органів місцевого самоврядування, таких, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, Конституція України та Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносять районні та обласні ради. Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.
79. Основні наукові концепції місцевого самоврядування. Найбільш поширені моделі/схеми місцевого самоврядування.
Концепції:
теорія природних прав вільної громади – виникла на початку ХІХ ст. як реакція на чиновницьке управління з усіма негативними сторонами, коли центр уваги теоретиків філософії держави та права перемістився з конституційної монархії на представницьку демократію як прогресивніше втілення ідей правової держави, коли в політичній та філософсько-правовій думці відбулися суттєві зміни поглядів на проблеми демократії та суспільної свободи. Основні витоки теорії природних прав вільної громади залучені з бельгійського та французького права. Згідно з цією теорією, поряд з трьома загальновизнаними конституційними владами (законодавчою, виконавчою та судовою) слід визнати й четверту - громадівську (комунальну або муніципальну) владу. Громада має право на самостійне та незалежне від центральної влади існування за своєю природою, причому держава не утворює, а лише визнає громаду.
господарська (громадсько-господарська) теорія - В основі громадсько-господарської теорії місцевого самоврядування стоїть запозичене з теорії природних прав вільної громади положення про те, що територіальний колектив - це елемент, насамперед, громадянського суспільства. Місцеве самоврядування - недержавне за своєю природою і має власну компетенцію у сфері неполітичних відносин, до яких держава байдужа, а саме - у місцевих громадських та господарських справах. В ці місцеві справи держава не втручається і вони вирішуються самими територіальними громадами. Питання ж політичні відносяться до компетенції державної влади.
Громадська теорія - За цією теорією органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення мають діяти за принципом: дозволено все, що не заборонено законом. Однак, громадська теорія, як зазначали її критики, змішувала самоврядні територіальні одиниці з різного роду приватноправовими об'єднаннями (промисловими компаніями, благодійними фондами, об'єднаннями вчених, клубами тощо). Критики цієї теорії звертали увагу на те, що існування таких об'єднань завжди має факультативний характер, а існування місцевих спільнот (територіальних громад) - обов'язковий, а звідси бачили в «діяльності самоврядних місцевих общин не доповнення, а саме часткову заміну діяльності державної».
державна (державницька) теорія - На відміну від громадської, ця теорія вбачала в місцевому самоврядуванні частину держави – одну з форм організації місцевого державного управління. Будь-яке управління публічного характеру з цієї точки зору є справою державною. За цією теорією вибір предметів діяльності не залежить від самоврядних органів, а визначається державою. Всі повноваження в галузі місцевого самоврядування своїм джерелом мають державну владу. Все базується на тому, що держава визнає за необхідне передачу справ на місця, і, по суті, діяльність самоврядування та держави залишається однорідною. Однак, на відміну від центрального державного управління, місцеве самоврядування здійснюється не урядовими чиновниками, а за допомогою місцевих спільнот, місцевих жителів, які зацікавлені в результатах місцевого управління. Органи місцевого самоврядування при цьому діють за принципом: дозволено лише те, що передбачено законом.
соціал-реформістські муніципальні концепції - Муніципальний соціалізм являв собою сукупність програмних положень та установок, спрямованих на забезпечення якомога повнішої демократизації місцевого життя. Першою вимогою, яка містилася в муніципальних програмах політичних партій, було наділення міської та сільської громади правами ширшої автономії. Ще одна вимога полягала у збільшенні представництва населення в органах місцевого самоврядування. Прихильники ідеї муніципального соціалізму сподівалися шляхом послідовних реформ, зміни державного та громадського життя без різких стрибків і потрясінь перебудувати тогочасне життя на нових підставах.
У своєму існуванні на Заході теорія і практика демократичного управління йшли пліч-о-пліч, розвиваючись та вдосконалюючись. Кардинальні зміни в соціально-економічній сфері викликали появу муніципальних концепцій, пов'язаних з теорією держави соціального добробуту. Муніципалітети проголошувалися інструментом соціального обслуговування, який забезпечує та охороняє в рівній мірі інтереси усіх класів та прошарків суспільства.
Моделі:Англосаксонська (англійська) модель - У рамках англосаксонської моделі, яка отримала поширення у Великій Британії, США, Канаді, Австралії та інших країнах, представницькі органи місцевого самоврядування формально виступають як діючі автономно в межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування нижчих органів вищим відсутнє. Крім того, для англосаксонської моделі характерна відсутність на місцях уповноважених центрального уряду, які б опікали представницькі органи, що обираються населенням. Поряд з представницькими органами в країнах з даною системою місцевого управління (США) безпосередньо населенням можуть обиратись і деякі посадові особи. Значними повноваженнями тут наділяються й комісії (комітети) місцевих представницьких органів, які відіграють вагому роль в підготовці й прийнятті окремих рішень. Контроль за діяльністю місцевих органів в англосаксонських країнах здійснюється головним чином опосередковано, через центральні органи, а також суд. При аналізі місця й ролі місцевого самоврядування в політичній системі головний наголос звичайно робиться на тому, що вони є складовою частиною механізму держави.
Іберійська модель країни Латинської Америки - близька до континентальної моделі; - управління на місцевому рівні здійснюють обрані населенням представницькі органи і посадові особи місцевого самоврядування( які затверджують органами державної влади) Змішана Австрія, Російська Федерація, Федеративна Республіка Німеччина - поєднує у собі ознаки континентальної й англо-саксонської моделей Радянська колишній СРСР, Куба, Китайська Народна Республіка - усі ради, починаючи з найнижчих є органами державної влади; - відсутність автономних джерел фінансування органів місцевого самоврядування.
Континентальна (французька) модель - В більшості країн світу, (континентальній Європі, франкомовній Африці, Латинській Америці, Близькому Сході) поширилась континентальна (французька модель) місцевого управління. Вона базується на поєднанні державного управління на місцях і місцевого самоуправління. Родоначальницею є Франція, тому специфіка моделі виходить з історії цієї країни, коли головною опорою королівської влади служили повноважні представники монархії на місцях, а не органи місцевого самоуправління комун. Континентальна модель місцевого управління, як зазначив французький дослідник І.Мені, нагадує ієрархічну піраміду, по якій відбувається передача різних директив і інформації, і в рамках якої на центральні власті активно працює ціла армія агентів на місцях. Ця модель також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. В Італії, наприклад, подібна ієрархічна підпорядкованість виражається зокрема, в передбаченій Конституцією практиці областей здійснювати контроль за законністю актів провінцій, комун та інших місцевих утворень. Особливістю даної системи є те, що вона заснована на поєднанні місцевого самоврядування і місцевого управління, і бере за основу різне тлумачення «природних» і «штучних» адміністративно-територіальних одиниць. Дана система має підвиди: а) на всіх рівнях, окрім низового, діють виборні органи територіальної громади і органи, що представляють державну владу на місцях, які здійснюють контрольну функцію. На низовому рівні діють лише органи первинної територіальної освіти (Франція, Італія); б) органи місцевого самоврядування в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише на низовому рівні, на регіональному ж рівні (у «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) створюються місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Існує також такий варіант даного підвиду, коли виборні органи місцевого самоврядування діють і на регіональному рівні, лише як предсавницькі органи територіальних громад. (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія).
80. Місце закону в системі джерел конституційного права
Закон у широкому розумінні – це встановлені державою загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.
Конституційні закони (КЗ) – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її.
Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.
До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність.
80
Поняття, види і роль закону в системі джерел конституційного права України.
Закон у широкому розумінні – це встановлені державою загальнообов’язкові правила. У власне юридичному значенні закон – це нормативно-правовий акт, прийнятий представницьким органом законодавчої влади чи шляхом безпосереднього волевиявлення народу (референдумом), що регулює найбільш важливі суспільні відносини і має найвищу юридичну силу в системі законодавства України.
Конституційні закони (КЗ) – особливі нормативно-правові акти в системі українського законодавства, які за своїм політико-правовим змістом, предметом правового регулювання та юридичною силою займають після Конституції особливе місце, органічно розвивають, продовжують її.
Таким законам належить надзвичайно важлива роль у забезпеченні конституційного регулювання суспільних відносин. Вони є своєрідними супутниками Конституції і входять в систему конституційного законодавства. Їх спорідненість з Основним Законом полягає насамперед у тому, що в Конституції є безпосередня вказівка на необхідність видати той чи інший закон, який має розвивати ту чи іншу статтю. Таких законів досить багато.
До конституційних, або органічних законів відносяться також закони про органи державної влади – законодавчої, виконавчої і судової про статус Президента України; про політичні партії; територіальний устрій України; про місцеве самоврядування; власність; міжнародні договори; зовнішньоекономічну діяльність.
81
Утвердження і забезпечення прав і свобод людини як головний обов'язок держави
Людина, її права і свободи становлять у правовій державі найвищу соціальну цінність, саме на їхнє забезпечення й найповнішу реалізацію у суспільному житті має бути спрямована уся державна діяльність і насамперед діяльність у сфері державного управління. Адже конституційний лад України ґрунтується на визнанні людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканості та безпеки найвищою соціальною цінністю, пріоритету її прав і свобод. Гарантування прав і свобод людини є головним обов'язком держави, держава відповідальна перед людиною та суспільством за свою діяльність (ст. З Конституції України).
Конституційним принципом є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), громадяни здійснюють свої права за принципом «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а державні органи та їх посадові особи - за принципом «дозволено лише те, що прямо визначено законом». Україна визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.
Окрім цях визначальних конституційних положень, які становлять міцну правову основу статусу людини в Україні, її конституційні права і свободи закріплені у спеціальному розділі «Права, свободи і обов'язки людини і громадянина». У свою чергу, ці права і обов'язки, разом із зазначеними вище конституційними принципами, становлять конституційний статус людини і громадянина. Будучи конкретизовані у нормах чинного законодавства, вони разом з цими нормами складають правовий статус особи, захист і здійснення якого становить головне завдання правового регулювання, діяльності управлінських ланок державного апарату.
82
|
|
Державні символи України
| ||||
|
|
83, 84 ПРИНЦИП РЕАЛЬНОСТІ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА Цей принцип передбачає, що права і свободи мають бути не тільки задекларовані у законодавчих актах, а й забезпечені та гарантовані державою. Цей принцип закріплено у ст. 3 Конституції України, яка встановлює, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються у нашій державі найвищою соціальною цінністю. А права та свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Виходячи із змісту ст. 3 Конституції України, стає зрозуміло, що людина та її права і свободи мають беззаперечний пріоритет над інтересами державними. Обов’язком держави є забезпечення належного існування людини, а не навпаки. На жаль, норми цієї статті є черговими деклараціями, що не виконуються, а з огляду на це, не наближують Україну до правової держави.
85 Функції та компетенція органів публічної влади На сьогодні в юридичній науці переважає точка зору, згідно з якою функціями органів державної влади є основні напрями їх діяльності, в яких виявляється їх сутність і призначення в державному механізмі. Кожний державний орган відповідно до своєї компетенції виконує притаманні йому функції. Функції держави в цілому здійснюються через функції окремих державних органів. Державний орган, виконуючи свої функції, тим самим одночасно бере участь у реалізації різних функцій держави. Функції держави (а відповідно – і державних органів) поділяються за сферами діяльності («об’єктні» чи «предметні» функції) та за формами діяльності («технологічні», «владні» або «організаційні»). Значна кількість органів мають тотожні повноваження (наприклад, міністерства), але компетенція кожного з них суворо індивідуальна завдяки відмінностям у підвідомчості. В той же час предмети відання деяких органів частково перетинаються (наприклад, сфера забезпечення обороноздатності та національної безпеки України), але повноваження цих органів у «спільних» сферах є виключно індивідуальними, неповторними, а тому ніякої «конкуренції компетенцій» не відбувається. Повноваження державного органу є його «правообов’язками», оскільки за наявності необхідних юридичних фактів орган не може не реалізувати свої повноваження, водночас виступаючи як носій суб’єктивного права стосовно підвладного суб’єкта. Недарма законодавство для визначення конкретних повноважень владного органу використовує дієслова у третій особі однини: «призначає», «координує», «керує» тощо. Адже саме така форма дає можливість найбільш точно висловити «двоїсту» сутність зазначених повноважень: вказати права органу, водночас даючи зрозуміти неприпустимість їхнього незастосування. При цьому слід мати на увазі, що, як цілком слушно зауважують А.Ф.Ноздрачов і Ю.А.Тихомиров, «орган є «правозобов’язаним» не тільки перед державою і перед суспільством, але й перед громадянином», що знайшло своє закріплення у ч.2 ст.3 Конституції України. У сучасній державознавчій літературі та чинному законодавстві терміни «підвідомчість», «предмети відання» і «коло підвідомчих справ» використовуються як рівнозначні. Саме у такому значенні використовується термін «підвідомчість» у ЦПК України (Глава 3), КпАП України (Глава 17) та в кількох інших нормативних актах. На наш погляд, таке ототожнення понять є не зовсім коректним, оскільки зміст вказаних термінів дещо не співпадає. Підвідомчість є родовим поняттям, а предмети відання – видовим, більш вузьким за змістом. Підвідомчість – це юридична вказівка на коло суспільних публічно-правових відносин, повноправним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади. Але точність такої вказівки може бути досягнена лише шляхом визначення якісної (змістовної) та кількісної (територіальної) специфіки певних відносин. Юридична вказівка на особливості змісту цих відносин якраз і являє собою предмети відання, але сама по собі така вказівка не надає необхідної точності й повноти для характеристики підвідомчих правовідносин, оскільки містить у собі загрозу територіального «перехрещення» повноважень різних органів. Тому другим елементом підвідомчості є територіальна підвідомчість. Територіальний показник використовується законодавцем як один із засобів (поряд з предметами відання) для визначення сфери суспільних відносин, повноважним суб’єктом яких виступає конкретний орган публічної влади, і розмежування компетенції органів, що виконують однорідні функції, мають рівний правовий статус або тотожні повноваження в однорідних за змістом правовідносинах. На жаль, на внутрішню структуру підвідомчості досі не зверталося достатньої уваги у спеціальній літературі, а її складові елементи здебільшого розглядалися у відриві один від одного. Так, досить розповсюдженим у сучасному державознавстві є судження про те, що за характером повноважень органи державної (зокрема виконавчої) влади поділяються на органи загальної компетенції і органи спеціальної компетенції. Насправді, у цьому випадку критерієм розподілу виступає не характер повноважень, а широта предметної підвідомчості (предметна спеціалізація) органу публічної влади. У свою чергу, питання про територіальне розмежування компетенції розглядається переважно у зв’язку з проблемою форми державного та адміністративно-територіального устрою, головним чином в аспекті розмежування компетенції між центральними та місцевими органами виконавчої влади. Головна хиба такого підходу полягає у відриві даного питання від загальної проблеми визначення структури компетенції органів публічної влади, що призводить до неточних висновків. Адже мова весь час йде про розмежування повноважень, хоча у більшості випадків насправді проблема полягає не тільки у конкретних повноваженнях, а й у територіальних межах їх застосування, тобто у територіальній підвідомчості. До того ж порушується внутрішня узгодженість елементів компетенції, адже всі вони є логічно обумовленими і структурно взаємопов’язаними, являючи в сукупності неподільну єдність, систему. Підсумовуючи усі вищевказані загальнотеоретичні висновки, вважаємо доцільним зобразити структуру компетенції органів публічної влади у вигляді такої схеми: Слід мати на увазі, що компетенція державних органів стосовно компетенції держави має похідний характер. Володіючи початковою компетенцією, загалом окресленою Конституцією, держава розподіляє її між своїми органами таким чином, щоб вони працювали узгоджено і являли собою єдиний цілісний механізм, який здійснює державні функції. Зрозуміло, що держава не може наділити свої органи компетенцією, яка б перевищувала її власну. При цьому компетенція державного органу визначає точні межі його діяльності і тим самим координує її з діяльністю інших органів публічної влади, а отже, і з діяльністю всього державного апарату. Оскільки компетенція органу держави визначається шляхом видання правових норм, вона становить собою явище не тільки державно-владне, а й правове. Як правило, компетенція органу встановлюється вищими органами державної влади, і тільки компетенція останніх встановлюється волею народу (як єдиного джерела влади за Конституцією). У спеціальній літературі висловлені різні судження з питання про співвідношення функцій з компетенцією державних органів. При цьому розмаїтті підходів до вирішення даної проблеми, практично всі дослідники єдині в тому, що функції та компетенція будь-якого органу держави перебувають у тісному зв’язку між собою. Функція державного органу вказує головний напрям його діяльності, шлях до загальної мети. Для вирішення конкретних завдань, що постають на цьому шляху, за органом юридично закріплюються певні потенційні можливості, які окреслюються у праві через вид і міру можливої й належної владної поведінки (повноваження), сферу її застосування (предметну підвідомчість) та територію дії (територіальну підвідомчість). Беручи до уваги, що повноваження, предметна і територіальна підвідомчість складають поняття «компетенція», можна зробити висновок, що функції є напрямами реалізації (застосування) компетенції на шляху до поставленої перед органом мети: компетенція à функції à завдання à мета. Як цілком слушно вказує В.Ф.Погорілко, компетенція органу є похідною від його функцій, вона за змістом є більш рухомою, динамічною, пристосованою до частіших змін. Разом з тим функції органу влади виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції. При цьому основні напрямки діяльності державних органів є похідними від головних функцій держави, або, іншими словами, функції держави розподіляються між усіма органами в залежності від місця кожного з них у державному механізмі. 86 ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПОСАДОВИХ ОСІБ ЗА ПРАВОПОРУШЕННЯ У СФЕРІ ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ Проаналізовано поняття та сутність терміна «посадова особа» як суб'єкта адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення. Розглянуто його основні складові, проведено аналіз Кодексу України про адміністративні правопорушення в контексті відповідальності посадових осіб у досліджуваній сфері. У широкому спектрі прав і свобод громадян України, закріплених у Конституції України, особливе значення мають політичні права, зокрема право громадян брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Вибори як політико-правовий інститут відіграють досить важливу роль «каталізатора» демократичних перетворень у суспільстві. Недаремно науковці та практики виборчого процесу, політичні та громадські діячі дедалі частіше звертаються до обговорення гарантування виборчих прав громадян протягом відповідного виборчого процесу. Останні події, пов'язані з виборами до огранів місцевого самоврядування в Україні, засвідчили наявність низки проблеми, пов'язаних зі складністю політичної та економічної ситуації в Україні, правового виховання громадян. Мета даної статті - провести аналіз поняття «посадова особа» як суб'єкта адміністративної відповідальності за правопорушення, що посягають на здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення, надати авторське визначення адміністративної відповідальності посадових осіб за правопорушення у сфері виборчого вроцесу. Слід зазначити, що законодавством передбачено декілька видів юридичної відповідальності за порушення виборчих прав громадян залежно від галузевої приналежності: конституційна, адміністративна і кримінальна [1, с. 4]. Адміністративна відповідальність є одним з основних інститутів правового захисту встановленого порядку здійснення народного волевиявлення. Слід зауважити, що сьогодні існують проблеми застосування цього інституту відповіда-льності на практиці. Як зазначає І. О. Луговий, в умовах, коли засоби масової інформації переповнені повідомленнями про численні грубі порушення законодавства про вибори, а порушення у сфері виборчих технологій набувають нових форм масового характеру, низькі показники притягнення до адміністративної відповідальності дозволяють дійти висновку про те, що існують серйозні недоліки як у чинному законодавстві, так і в діяльності органів державної влади, які за своїми функціональними обов'язками забезпечують правопорядок у цій сфері [1, с. 4]. Вважаємо такий стан речей серйозним недоліком, а певна недооцінка дієвості інституту адміністративної відповідальності може призвести навіть до викривлення результатів народного волевиявлення. Це обумовлено насамперед тим, що саме конструкція адміністративної відповідальності виявилася найбільш придатною для створення інструментів, за допомогою яких здійснюється реальний і - що є, мабуть, найголовнішим - оперативний вплив з боку органів державної влади на осіб, які не дотримуються вимог правових державних приписів. Саме така придатність стала причиною появи цілої низки таких похідних від адміністратив¬ної різновидів юридичної відповідальності, як, зокрема фінансова, господарська, економічна відповідальність тощо. За своєю правовою природою всі ці різновиди є, на наш погляд, спробами адаптації конструкції адміністратив¬ної відповідальності до різних сфер правового регулювання [2, с. 361]. Досліджуючи адміністративну відповідальність посадових осіб за правопорушення у сфері виборчого процесу, зазначимо, що він є складним та різнобічним, а тому потребує окремого наукового розгляду. Його вихідними поняттями є терміни «посадова особа», «виборчий процес» та «адміністративна відповідальність», які потребують самостійного розгляду.Як відомо, адміністративна відповідальність є різновидом ретроспективної юридичної відповідальності, під якою розуміють покладення на порушників загальнообов'язкових правил, що діють в управлінні та в інших сферах, адміністративних стягнень, котрі тягнуть для цих осіб наслідки майнового чи морального характеру [3, с. 184]. Подібне визначення наводить і Ю. П. Битяк [4, с. 162], який, крім того, зазначає, що адміністративній відповідальності притаманні всі ознаки юридичної відповідальності. Проте він зазначає, що адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністративного примусу і наділена всіма його ознаками. У той же час Т. О. Коломоєць зазначає, що їх не можна ототожнювати, адже «адміністративна відповідальність та адміністративний примус - різні правові явища» [5, с. 121]. Слід зазначити, що в юридичній літературі наводяться й інші визначення адміністративної відповідальності: «специфічне реагування держави на адміністративне правопорушення, що полягає в застосуванні уповноваженим органом або посадовою особою передбаченого законом стягнення до суб'єкта правопорушення» [6, с. 289]; «відповідальність громадян і посадових осіб перед органами державного управління, а у випадках, визначених законом, -перед судом (суддями), а також перед громадськими організаціями за винне порушення загальнообов 'язкових адміністративно-правових норм, що виражається у застосуванні до порушників встановлених адміністративних санкцій» [7, с. 71]; «застосування до фізичних і юридичних осіб, що вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, які тягнуть для них різні за характером обтяжливі наслідки і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, передбачених нормами адміністративного права» [8, с. 151]; «різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв'язку із застосуванням уповноваженими органами (посадовими особами) до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій - адміністративних стягнень» [9, с. 430-431]; «застосування до осіб, які вчинили адміністративні проступки, адміністративних стягнень, що тягнуть для цих осіб обтяжливі наслідки майнового, морального, особистістного чи іншого характеру і накладаються уповноваженими на те органами чи посадовими особами на підставах і у порядку, встановлених нормами адміністративного права» [10, с. 96]. Незважаючи на певні розбі¬жності у визначеннях, більшість науковців на¬водять такі особливості адміністративної відповідальності: підставою для її настання є адміністративний проступок; вона реалізується в умовах неслужбової підлеглості; велика кількість органів, що уповноважені накладати стягнення; порядок накладання адміністративних стягнень визначається нормами адміністративного права. Аналіз ознак адміністративної відповідальності дозволяє виділити три її підстави: а) нормативну, тобто систему норм, що регулюють її; б) фактичну, тобто діяння конкретного суб'єкта, що порушує правові приписи, які охороняються адміністративними санкціями (адміністративні порушення); в) процесуальну, тобто акт компетентного суб'єкта про накладення конкретного стягнення за конкретне адміністративне порушення. Для настання реальної відповідальності необхідна наявність усіх трьох підстав і саме в такій послідовності [10, с. 93]. Розглядаючи адміністративну відповідальність посадових осіб, слід зазначити, що деякі науковці досліджують визначення «посадова особа» виходячи з етимології слова «посада», а також інших суміжних понять. Зокрема досить часто із зазначеним терміном вживають категорії «служба», «службова особа», «державна служба», «державна посада», «професійна діяльність» тощо. Наприклад, у примітках до ст. 364 Кримінального кодексу України міститься поняття «службова особа» [11], а в Законі України «Про державну службу» - поняття «посадова особа» [12]. Тому виникає проблема співвідношення зазначених понять та їх законодавчого визначення. Констатуючи наявність дискусії щодо співвідношення зазначених понять, у той же час хочемо наголосити, що основною метою даної наукової роботи є комплексний аналіз сутності поняття «посадова особа» як суб'єкта адміністративної відповідальності. Зокрема, В. Б. Авер'я-нов вважає, що «позаяк поняття посадової особи широко застосовується в кримінальному законодавстві, законодавстві про адміністративну відповідальність, в усіх галузях та сферах управлінської діяльності, то залишається нагальним завдання обгрунтувати і законодавчо закріпити досконаліший варіант визначення даного поняття з урахуванням необхідності уточнення його співвідношення з нововведеним в Конституції України та деяких наступ¬них законодавчих актах поняттям «службова особа»» [9, с. 316]. Важливість такого розмежування підтверджується деякими документа -ми, зокрема щодо надання офіційних роз'яснень законодавства у зазначеній сфері, проте вони «не є нормативно-правовими акта¬ми, а мають лише роз'яснювальний, інформаційний характер і не встановлюють правових норм» [13]. Вищевказане свідчить про важливість та складність зазначеної проблеми у сфері правозастосування. Незважаючи на наведене, можемо стверджувати, що єдине тлумачення цього поняття в науковій сфері поки що відсутнє, а його трактування є різноманітним, а часом навіть суперечливим. Досить часто його наводять у дещо спрощеному вигляді - як «особливу категорію державних та громадських органів, установ, підприємств, які обіймають досить високу посаду» [14, с. 1075]. Недосконалість такого визначення очевидні - крім явної «вузькості» цього терміна звертає на себе увагу невизначеність такої категорії, як «досить висока посада». У чинному законодавстві існує чітке ви¬значення досліджуваного терміна. Зокрема, у ст. 2 Закону України «Про державну службу» визначено, що «посадовими особами вважаються керівники та заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій» [12]. Неодноразово наведене визначення піддавалося критиці саме за обмеження рамками категорії «державний». Тому як узагальнення хочемо навести думку В. Б. Авер'янова, який справедливо вважає, що наведене визначення «не може задоволь¬нити правову теорію і практику з принципо¬вих мотивів. По-перше, воно є непослідовним, оскільки в ньому говориться про державних службовців, на яких законом та іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій, а в преамбулі Закону встановлено, що він визначає статус державних службовців, які працюють у державних органах та їх апараті. По-друге, у наведеному визначенні говориться про осіб, наділених консультативно-дорадчими функціями. Проте цими функціями можуть бути наділені не тільки посадові, а й інші особи, як практично це і буває. Якщо консультант або радник не наділений організаційно-розпорядчими (точніше владно-розпорядчими) функціями, то він не може бути віднесений до посадових осіб» [9, с. 315-316]. Тому досить часто поняття «посадової особи» розкривають через категорію «службова особа», зокрема за допомогою тих критеріїв, які наведено у примітці до ст. 364 Кримінального кодексу України: службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням [11]. Крім наведених у науковій літературі аргументів щодо неможливості вживання цих термінів як тотожних, ми підтримуємо думку деяких науковців, які вважають, що законодавець свідомо вказує, що службовці, які підпадають під це визначення, визнаються службовими особами лише «у статтях цієї глави», тобто тільки для сфери кримінального законодавства [15, с. 8]. У наковій літературі термін «посадова особа » трактується неоднозначно. Досить часто це залежить від галузевої спрямованості. Так, О. В. Старцев визначає «посадову особу органу виконавчої влади» як службовця, який наділений державно-владними повноваженнями щодо здійснення юридично значущих управпінських дій, внаслідок яких виникають, змінюються чи припиняються управлінські правовідносини, а також особу, яка постійно, тимчасово чи за спеціальним повноваженням виконує функції представника органу виконав -чої влади щодо забезпечення виконання прийнятих рішень» [16, с. 11]. М. В. Мельничук наводить більш чітке визначення у цій сфері: посадова особа - це «державний службовець, який постійно чи тимчасово наділений повно¬важеннями із підготовки та реалізації юриди¬чно значущих дій на прийняття управлінсько¬го рішення з метою вчинення державно-владного впливу на об'єкт управлінських від¬носин» [17, с. 43]. А. В. Матіос зазначає, що загалом у право¬вій науці виділяють два підходи у тлумаченні поняття «посадова особа» - широкий і вузький. Найбільш чітке вираження вони знайшли у галузях науки адміністративного та кримінального права. Тривалий час дослідження у кримінально-правовій науці переважали у вивченні даної проблематики. На думку А. В. Матіоса, це було пов'язано з особливістю кримінальної відповідальності у сфері службової діяльності, адже кримінальне право виходить із широкого розуміння поняття «посадова особа» і розгля¬дає посадову особу як суб'єкт, протиправні дії якого мають підвищену суспільну небезпеку. Це мало значний вплив на розвиток інституту адміністративної відповідальності посадових осіб [18, с. 32]. Під поняттям «процес» у довідковій літераурі розуміють сукупність послідовних дій, засобів, спрямованих на досягнення певного наслідку [14, с. 1179]. Категорію «вибори» ви¬значають як «обрання шляхом голосування депутатів у представницькі органи держави, службових осіб» [14, с. 127]. Ґрунтуючись на зазначеному, вважаємо за необхідне навести авторське визначення терміну «виборчий процес», під яким пропонуємо розуміти сукупність заходів та послідовних дій уповноважених суб'єктів, спрямованих на встановлення результатів народного волевиявлення. Зазначимо, що потрібно розрізняти терміни «вибори» та «виборчий процес»: під першим ми розуміємо захід, який проводиться періодично (інколи одноразовий або за потребою), а під другим - постійне виконання певних дій та заходів, спрямованих на підготовку та забезпечення виборів (наприклад, діяльність щодо підтримання актуального стану електронного реєстру виборців тощо). Аналіз спеціальних суб'єктів правопорушення у сфері виборчого процесу безпосередньо в диспозиціях статей Кодексу України про адміністративні правопорушення дозволив ви -значити перелік посадових осіб, до яких можна віднести: - посадових осіб, на яких покладено обов'язок подання відомостей про виборців, складання списку виборців, надання списку виборців виборчим комісіям; - посадових (службових) осіб та творчих працівників засобів масової інформації; - власників засобів масової інформації; - осіб, яким законом заборонено участь у передвиборній агітації; - членів та голів виборчих комісій (осіб, які відповідно до закону виконують їх обов'язки); О. І. Луговий у диспозиціях статей 212-7¬212-20 КУпАП окремо виділяє юридичних осіб як суб'єктів правопорушення у досліджуваній сфері: підприємство-розповсюджувач реклами; виборчі комісії (залежно від виборів, що проводяться, - окружні та територіальні); засіб масової інформації [1, с. 145]. Отже, враховуючи зазначене вище, під адміністративною відповідальністю посадових осіб за правопорушення у сфері виборчого вроцесу пропонуємо розуміти регламентовану адміністративно-деліктними нормами реакцію з боку уповноважених суб'єктів на діяння по¬садової (службової) особи, які виявилися у порушенні нею виборчого законодавства або в невиконанні покладених на неї обов'язків щодо здійснення народного волевиявлення та встановлений порядок його забезпечення, що полягає в застосуванні до посадової (службової) особи заходів державного примусу у ви гляді адміністративних стягнень, які тягнуть за собою несприятливі наслідки особистого, майнового та іншого характеру і владний осуд винного суб'єкта з метою запобігання та припинення парвопорушення. Пропонуємо окремою статтею в Законі України «Про державну службу» визначити, крім заходів дисциплінарної, й інші види юридичної відповідальності посадових осіб та зокрема заходи адміністративного впливу й адміністративні стягнення за вчинення проступків у сфері службової діялності. Крім цього, вважаємо за необхідне підтримати пропозицію М. О. Іллічова, який обґрунтовано доводить необхідність поділу посадових осіб на два види - посадових осіб публічної служби та посадових осіб служби в громадських (приватних) організаціях. Також він пропонує на законодавчому рівні використовувати термін «публічна служба» а не «державна служба», адже саме він найбільш точно відображає зміст відносин, пов'язаних із проходженням служби та обіймання посад в державних органах, і, крім того, є характерним для законодавства багатьохкраїн світу 87 Верхо́вна Ра́да Украї́ни (ВРУ) — єдиний законодавчий орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п'ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на п'ять років на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно об'єднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 15 депутатів. 88 Цей Закон визначає статус (права, обов'язки і відповідальність) народного депутата України у Верховній Раді України та за її межами, встановлює правові і соціальні гарантії здійснення народним депутатом України своїх депутатських повноважень. Розділ I ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ Стаття 1. Народний депутат України 1. Народний депутат України (далі - народний депутат) є обраний відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України" ( 1665-15 ) представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законами України. 2. Народний депутат здійснює свої повноваження на постійній основі. 3. При виконанні своїх повноважень народний депутат керується Конституцією України, законами України та загальновизнаними нормами моралі. 4. Держава гарантує народному депутату забезпечення необхідними умовами для здійснення ним депутатських повноважень. 5. Звання народного депутата із зазначенням порядкового номера скликання Верховної Ради України зберігається за ним довічно, за винятком дострокового припинення повноважень народного депутата відповідно до пунктів 1-4, 6 статті 4 цього Закону. Стаття 2. Строк повноважень народного депутата України 1. Повноваження народного депутата починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України з моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. Народний депутат не може брати участі у засіданнях Верховної Ради України та її органів, а також здійснювати інші депутатські повноваження до того часу, поки він не скріпить присягу особистим підписом під її текстом. Відмова скласти та підписати присягу має наслідком втрату депутатського мандата. 2. Повноваження народного депутата припиняються з моменту відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання. Стаття 3. Несумісність депутатського мандата з іншими видами діяльності 1. Народний депутат не має права: 1) бути членом Кабінету Міністрів України, керівником центрального органу виконавчої влади; 2) мати інший представницький мандат чи одночасно бути на державній службі; 3) обіймати посаду міського, сільського, селищного голови; 4) займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов'язків народного депутата час; 5) залучатись як експерт органами досудового слідства, прокуратури, суду, а також займатися адвокатською діяльністю; 6) входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку. 2. Народний депутат зобов'язаний додержуватись інших вимог та обмежень, які встановлюються законом. 3. Народний депутат, призначений (обраний) на посаду, що є несумісною з депутатським мандатом, і повноваження якого не припинено в установленому законом порядку, допускається до виконання обов'язків за такою посадою не раніше дня подання ним до Верховної Ради України заяви про складення повноважень народного депутата України. ( Статтю 3 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 2784-IV ( 2784-15 ) від 08.07.2005 ) Стаття 4. Дострокове припинення повноважень народного депутата України Повноваження народного депутата припиняються достроково у разі: 1) особистої письмової заяви про складення депутатських повноважень; 2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього; 3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім; 4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України; 5) смерті; 6) порушення вимог частини першої статті 3 цього Закону. Стаття 5. Порядок дострокового припинення повноважень народного депутата України
89 Контрольні повноваження Уповноваженого ВРУ з прав людини Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Метою парламентського контролю, який здійснює Уповноважений, є: 1) захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України; 2) додержання та повага до прав і свобод людини і громадянина 3) запобігання порушенням прав і свобод людини і громадянина або сприяння їх поновленню; 4) сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність з Конституцією України, міжнародними стандартами у цій галузі; 5) поліпшення і подальший розвиток міжнародного співробітництва в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина; 6) запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод; 7) сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу. Уповноважений має право: 1) невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, Генеральним прокурором України, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами; 2) бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів України, колегії прокуратури України та інших колегіальних органів; 3) звертатися до Конституційного Суду України з поданням: · про відповідність Конституції України законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, які стосуються прав і свобод людини і громадянина; · про офіційне тлумачення Конституції України та законів України; 4) безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях; 5) на ознайомлення з документами, у тому числі і секретними (таємними), та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах. Доступ до інформації, пов’язаної із службовою та державною таємницями, здійснюється в порядку, визначеному законодавчими актами України; 6) вимагати від посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності сприяння проведенню перевірок діяльності підконтрольних і підпорядкованих їм підприємств, установ, організацій, виділення спеціалістів для участі у проведенні перевірок, експертиз і надання відповідних висновків; 7) запрошувати посадових і службових осіб, громадян України, іноземців та осіб без громадянства для отримання від них усних або письмових пояснень щодо обставин, які перевіряються по справі; відвідувати у будь-який час місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи відбування засудженими покарань та установи примусового лікування і перевиховання, психіатричні лікарні, опитувати осіб, які там перебувають, та отримувати інформацію щодо умов їх тримання; 9) бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим; 10) звертатися до суду із заявою про захист прав і свобод людини і громадянина, які за станом здоров`я чи з інших поважних причин не можуть цього зробити самостійно, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі у випадках та порядку, встановлених законом; 11) направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів; 12) перевіряти стан додержання встановлених прав і свобод людини і громадянина відповідними державними органами, в тому числі тими, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність. Обов’язки Уповноваженого Уповноважений зобов’язаний додержуватися Конституції України і законів України, інших правових актів, прав та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, забезпечувати виконання покладених на нього функцій та повною мірою використовувати надані йому права. Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов’язання діє і після припинення його повноважень. У разі розголошення таких відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про особисте життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди. Акти реагування (форми контролю) Уповноваженого Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб. Конституційне подання Уповноваженого – акт реагування до Конституційного Суду України щодо вирішення питання про відповідність Конституції України (конституційності) закону України чи іншого правового акта Верховної Ради України, акта Президента України та Кабінету Міністрів України, правового акта Автономної Республіки Крим; офіційного тлумачення Конституції України та законів України. Подання Уповноваженого – акт, який вноситься Уповноваженим до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовим і службовим особам для вжиття відповідних заходів у місячний строк щодо усунення виявлених порушень прав і свобод людини і громадянина.
|
