50. Взаємовідносини Президента Украхни з 3 гілками влади: парламентом урядом судовою гілкою.

51.Право законодавчої ініціативи і право вето Президента України, їх суть.

Президент, який володіє правом вето, може підписати або накласти вето на законопроект, запропонований парламентом. Підписуючи його, він приймає версію, подану парламентом, що означає неможливість накласти вето на деякі частини даного законопроекту та промульгувати ті, що залишилися (промульгація – це введення главою держави прийнятого законопроекту в дію шляхом його підписання та оприлюднення).

Переважна більшість глав держав можуть протягом терміну промульгації скористатися правом вето (відхилення закону). Виділяють абсолютне (резолютивне), відкладальне (суспензійне або відносне) та часткове вето. Абсолютне вето – це заборона на введення в дію ухваленого парламентом закону, що вже не може бути подолана. У конституційно-правовій практиці такий інститут зустрічається досить рідко. Серед глав держав-членів Європейського Союзу цим правом володіє лише монарх Великобританії, який не користувався ним протягом двох останніх століть. Відкладальне вето застосовується у формі повернення главою держави законопроекту на повторний розгляд парламенту з відповідними  пропозиціями та передбачає наявність механізму його подолання. Конституції тих чи інших держав встановлюють різну кількість голосів, необхідну для подолання вето. У процесі повторного розгляду парламент може врахувати пропозиції глави держави або прийняти законопроект без змін.

У деяких конституціях президент може накласти вето на певні положення законопроекту. Фактично часткове вето, також відоме як постатейне, дає можливість президенту промульгувати пункти статті законопроекту, з якими він погоджується, і повернути до парламенту для перегляду тільки ті частини законопроекту, на які накладено вето. Якщо президент може вибірково накласти вето на окремі неприйнятні частини законопроекту, то він має можливість корегувати законодавчий процес за допомогою вірно підібраних взаємних послуг, що підсилює його владу порівняно з тими варіантами, в яких вето накладається на весь законопроект, а не на його частини.

52.Характеристика виконавчої влади України, її суть, роль та значення.

1. Єдина система органів виконавчої влади2. Управлінські зв'язки в системі органів виконавчої влади1. Єдина система органів виконавчої влади.Основу організаційної структури державного управління становить система органів виконавчої влади, що, реалізуючи певну частину повноважень держави, виконує функції, пов'язані з реалізацією положень Конституції держави, її законів і інших нормативних актів. Органи виконавчої влади формують своєрідну систему, основним призначенням якої є виконання й забезпечення виконання положень Конституції і законів держави.Поняття «система органів» має потрійне смислове навантаження.По-перше, підтверджує наявність у сукупності цих суб'єктів (органів виконавчої влади) певних ознак, властивих соціальним системам, зокрема таких, як єдність цільового призначення, функціональної самодостатності, ієрархічності внутрішньої організації, субординаційності взаємозв'язків між структурними ланками тощо.По-друге, воно фіксує відокремленість певної групи державних органів, що входять у конкретну систему, від всіх інших видів органів.По-третє, окреслює цілком визначений суб'єктний склад даної системи.Перший аспект системи органів виконавчої влади передбачає необхідність формування дієвої вертикалі виконавчої влади, яка б забезпечувала належну реалізацію законодавчо визначених політичною системою цілей і владних рішень зверху донизу. Відповідно до Конституції вищим органом, що очолює вертикаль виконавчої влади, є Кабінет Міністрів України.Реалізацію другого аспекту — відділення органів виконавчої влади від інших органів державної влади — забезпечує Конституція України. Особливістю виконавчої влади як гілки державної влади є те, що вона має виконавчий та розпорядчий характер і забезпечує практичну організацію виконання законодавчих і нормативних актів.Третій аспект системи органів виконавчої влади розкривається в розділі VI Конституції України «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», де обґрунтовано об'єднуються усі ієрархічні рівні органів виконавчої влади — вищий, центральний, місцевий.Система органів виконавчої влади включає структурні ланки трьох організаційно-правових рівнів:4. Вищий рівень — Кабінет Міністрів України.5. Центральний рівень — міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади прирівняні до державних комітетів, та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом.6. Місцевий, або територіальний, рівень, на якому діють: органи виконавчої влади загальної компетенції — Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, районні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації; органи спеціальної — галузевої та функціональної — компетенції, які безпосередньо підпорядковані центральним органам виконавчої влади або перебувають у підпорядкуванні водночас і центральному, і місцевому органу виконавчої влади.Оскільки органи виконавчої влади здійснюють управлінську за своїм змістом діяльність, іноді використовується визначення системи цих органів як «апарату державного управління». Трансформаційні процеси, що відбуваються в економічних, соціальних, політичної сферах суспільства, висувають підвищені вимоги до системи органів державної влади щодо вироблення діючих механізмів управління їх розвитком.Однак система виконавчої влади в Україні залишається неефективною, рівень її організуючого впливу на суспільні процеси не задовольняє потреби динамічного розвитку громадянського суспільства, динамічного формування соціально-економічного укладу і демократичної правової держави.Про низьку ефективність виконавчої влади свідчать: соціальні індикатори, у першу чергу — рівень безробіття й реальних доходів населення; неефективне управління державною власністю, у результаті чого величезний виробничий потенціал фактично не працює на державу; невиправдане втручання держави в діяльність суб'єктів ведення господарства, що гальмує розвиток підприємництва в Україні. Серед основних причин низької ефективності виконавчої влади можна назвати:— непогодженість дій різних виконавчих структур, непослідовність і суперечливість рішень, низьку виконавчу дисципліну;— дублювання споріднених функцій різними органами;— надлишкову концентрацію функцій управління на вищих щаблях виконавчої влади;— незбалансовану регіональну політику;— закритість органів виконавчої влади для контролю з боку суспільства;— корупцію й економічну злочинність у державних структурах, а також низький престиж державної служби в Україні.Ця ситуація є свідченням необхідності вироблення діючих механізмів реформування системи органів виконавчої влади з метою підвищення ефективності її функціонування.

Конституція визначає, що Кабінет Міністрів є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Він складається з Премєр-міністра, Першого віце-прем'єр-міністра, трьох віце-прем'єр-міністрів, міністрів. Прем'єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Президент може подавати кандидатуру на цю посаду тільки за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України.

Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України. Верховна Рада України схвалює Програму діяльності уряду, контролює її шляхом затвердження щорічного бюджету, а також здійснюючи законодавче регулювання.

Повноваження Кабінету Міністрів України безпосередньо пов'язані з основними функціями держави, адже їх забезпечення є основними завданнями уряду, це :

- забезпечення державного суверенітету і економічної самостійності України;

- розробки проекту закону про Державний бюджет України, виконання його і звіту про це Верховній Раді;

- створення рівних умов розвитку всіх форм власності; здійснення управління об'єктами державної власності; забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики;

- забезпечення політики у сферах праці і зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки та природокористування;

- забезпечення систематичного нагляду за виконанням вимог Конституції і законів України, актів Президента України органами виконавчої влади всіх рівнів, а також прийняття необхідних мір для усунення їх порушень;

- установчі повноваження.

Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України, тим самим новий парламент має змогу сформувати новий уряд, який найбільш здатний реалізувати на його думку програму розвитку держави і забезпечити керування органами виконавчої влади.

Верховна Рада України має повноваження щодо дострокового припинення діяльності Кабінету Міністрів України, рішення про це вона приймає більшістю від свого Конституційного складу у формі резолюції недовіри уряду, що тягне за собою його відставку. Ініціювати розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України може Президент України або не менш як 1/3 народних депутатів України від Конституційного складу Верховної Ради України. При цьому таке питання не може розглядатися:

- більше одного разу протягом однієї чергової сесії Верховної Ради України;

- протягом року після схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів;

- протягом останньої сесії Верховної Ради України. Прем'єр-міністр, інші члени Кабінету Міністрів можуть

заявити Верховній Раді України про свою відставку. Якщо у відставку йде Прем'єр-міністр, то це тягне за собою відставку усього уряду.

Правовими актами Кабінету Міністрів України згідно ст. 117 Конституції є постанови і розпорядження.

Постанови - нормативні акти вищої юридичної сили, що приймаються у колегіальному порядку з важливих і принципових питань державного управління на основі і на виконання законів.

Постанови уряду підписуються Прем'єр-міністром і міністром Кабінету Міністрів, публікуються у збірнику постанов уряду, газеті "Урядовий кур'єр", інших періодичних виданнях.

Розпорядження Кабінету Міністрів видаються Прем'єр-міністром або віце-прем'єр-міністром одноособово для вирішення питань оперативного характеру. В розпорядженнях норм права не встановлюється, тому розпорядження не публікуються в офіційних виданнях.

Кабінет Міністрів України утворює, реорганізує та ліквідовує, відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади. До цих органів належать:

- міністерства;

- державні комітети (державні служби);

- центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державна комісія цінних паперів та фондового ринку, Служба безпеки України та інші).

Діяльність вказаних органів регламентована указом Президента України "Про загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади" від 12 березня 1996 р. "Про систему центральних органів виконавчої влади" від 15 грудня 1999 р. та положеннями про кожне окреме міністерство або відомство.

Вказані органи для здійснення своїх функцій приймають владні рішення, які оформлюють в юридичну форму наказів, інструкцій, інших нормативно-правових актів, що підлягають, як і постанови Кабінету Міністрів, державній реєстрації.

Виконавчу владу на місцях здійснюють державні адміністрації:

- обласні;

- міські, в містах Києві та Севастополі;

- районні;

- районні в містах Києві та Севастополі.

В Автономній Республіці Крим виконання функцій виконавчої влади покладено на Раду Міністрів цієї республіки.

В адміністративно-територіальних одиницях, де державні адміністрації відсутні (села, селища), ці функції забезпечують виконавчі комітети відповідних рад.

Президент України за поданням Кабінету Міністрів призначає голів державних адміністрацій, які формують склад цих органів.

Вказані органи мають загальну компетенцію, їхня діяльність носить характер міжгалузевого керівництва на відповідній, їм підвладній території. Вони охоплюють своєю діяльністю територію певної адміністративно-територіальної одиниці (області, району...). їх повноваження конституційно закріплені в ст. 119, вони стосуються забезпечення і здійснення державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку відповідних території, а також реалізації гарантій прав і свобод громадян у різних галузях суспільного життя.

Контроль діяльності місцевих органів державної виконавчої влади здійснюють органи виконавчої влади вищого рівня, а відносно делегованих місцевими радами окремих повноважень - ці ради.

55. Конституційно-правовий статус центральних органів виконавчої влади.

Законами України передбачено виконання повноважень обласних та районних рад притаманних особисто радам, а також певних повноважень, які ради делегують місцевим державним адміністраціям.

На пленарних засіданнях районной обласної ради вирішуються такі питання:

• обрання голови ради, заступника голови ради;

• утворення та ліквідація постійних та інших комісій ради, зміни їх складу, обрання голів комісії, утворення президії ради;

• затвердження за пропозицією голови ради структури виконавчого апарату ради, витрат на утримання ради та її виконавчого апарату. На пленарних засіданнях ради відбувається:

• затвердження рішень щодо організації проведення всеукраїнських референдумів та виборів органів державної влади і місцевого самоврядування;

• прийняття рішень щодо об'єднання в асоціації та інших форм добровільних об'єднань органів місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад;

• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм, а також районних, обласних бюджетів;

• розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій, відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

• вирішення питань про продаж, передачу в оренду або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад;

• вирішення питань щодо управління об'єктами спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні районних і обласних рад;

• вирішення питань щодо регулювання земельних відносин;

• надання дозволу на спеціальне використання природних ресурсів відповідно районного, обласного значення;

• встановлення правил користування водозабірними спорудами, призначеними для задоволення питних, побутових та інших потреб населення, зон санітарної охорони джерел водопостачання;

• заслуховування звітів голів місцевих державних адміністрацій, керівників управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій про виконання програм соціально-економічного та культурного розвитку, бюджету, а також про здійснення місцевими державними адміністраціями делегованих їм радою повноважень;

• прийняття рішень стосовно адміністративно-територіального устрою та інших питань, виходячи із спільних інтересів територіальних громад.

Районна, обласна рада делегує відповідним місцевим державним адміністраціям такі повноваження:

• розробку проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідного району, області, цільових програм, а також програм національно-культурного розвитку національних меншин;

• забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку відповідної території, ефективного використання природних, трудових і фінансових ресурсів;

• сприяння інвестиційній діяльності на території району, області;

• об'єднання на договірних засадах коштів підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, і населення, а також бюджетних коштів на будівництво, ремонт та утримання об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури, шляхів сполучення місцевого значення та на заходи щодо охорони навколишнього природного середовища;

• залучення підприємств, установ та організацій, які не належать до комунальної власності, до участі в обслуговуванні населення відповідної території;

• організація охорони, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, паркових комплексів, природних заповідників місцевого значення;

• забезпечення розвитку науки, освіти охорони здоров'я, культури, фізичної культури і спорту, туризму, відродження осередків народної творчості, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських організацій;

• ліквідація наслідків екологічних катастроф, стихійного лиха, епідемій, епізоотій, інших надзвичайних ситуацій, залучення до виконання цих робіт підприємств, установ, організацій, населення;

• здійснення контролю за використанням коштів, шо надходять у порядку відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, пов'язаних із вилученням земельних ділянок;

• прийняття рішень про заборону використання окремих природних ресурсів загального користування;

• затвердження для підприємств, установ та організацій, розташованих на відповідній території, лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин у довкілля та лімітів розміщення відходів;

• погодження з відповідними сільськими, селищними, міськими радами питань щодо розподілу коштів за використання природних ресурсів, які надходять до фондів охорони навколишнього природного середовища.

61. Поняття місцевих рад як представн. органів місцевого самовряд. і їх види. Представницькі органи місцевого самоврядування — ради — є колегіальними органами загальної компетенції, які складаються з обраних безпосередньо населенням відповідної адміністративно-територіальної одиниці, виражають їх волю, приймаючи від її імені рішення, що мають загальнообов'язковий характер. Місцеві ради будуються у повній відповідності з існуючим в Україні адміністративно-територіальним устроєм. Місцеві ради як представницькі органи місцевого самоврядування формуються на підставі існування місцевого (базового) та регіонального рівнів. До місцевого (базового) рівня місцевого самоврядування як територіальної основи місцевих рад відносять: села; селища; міста районного, республіканського (Автономна Республіка Крим), обласного значення; міста, що мають спеціальний статус відповідно до Конституції України (Київ і Севастополь); райони в місті. Створювані на території цих населених пунктів представницькі органи місцевого самоврядування здійснюють свої повноваження від імені та в інтересах територіальних громад, які, у свою чергу, впливають на діяльність цих рад, застосовуючи відповідні форми безпосередньої демократії: місцеві референдуми, місцеві ініціативи, громадські слухання тощо. За своїми соціально-територіальними ознаками, адміністративно-територіальні одиниці поділяються на населені пункти, які є просторовою основою для формування і функціонування рад базового рівня, та регіони, які є просторовою основою для організації та діяльності регіональних представницьких органів місцевого самоврядування.

62. Самоврядування – маг. шлях розвиткук укр. Державності. Самоврядування – магістральний шлях розвитку української державності. Самоврядува́ння — надане законом і державною владою право місцевих органів самостійно розв'язувати коло питань, що входять до їхньої компетенції; діяльність щодо реалізації цього права. Автономне функціонування будь-якої організаційної структури (підсистеми), правомочне прийняття нею рішень з внутрішніх проблем, включення виконавців у процеси вироблення рішень; колективне управління як участь усіх членів організації, населення в роботі відповідного органу управління. До принципів С. належать: повний демократизм, гласність, відповідальність за рішення, що приймаються, та виконання їх. Розрізняють місцеве самоврядування, студентське самоврядування, робітниче самоврядування. Магістральним шляхом розвитку держави в сучасних умовах є її трансформація в соціально-демократичну правову державу, яка відображає волю переважної більшості населення і стоїть на сторожі прав людини. Правова держава - це держава підпорядкована праву, в якій дії її органів влади і службових осіб здійснюються на засадах конституційності й законності, а також підконтрольні незалежним судам.

63. Прав. статус столиці Укр., його особл. У часи розвитку української державності конституційно-правові особливості вищих елементів територіального устрою вимагають концептуального перегляду з огляду на їх посттоталітарні основи. У цьому розумінні особливої актуальності набувають проблеми досліджень шляхів удосконалення спеціального статусу м. Києва і м. Севастополя, як міст, що займають ключове значення у системі адміністративно-територіальногоустрою України. Столиця України – місто Київ, є багатофункціональним суб’єктом конституційно-правових відносин та зроблено висновок, що воно здійснює як властиві усім містам функції, зокрема політичну, економічну, соціальну, культурну, екологічну, зовнішньополітичну, зовнішньоекономічну так і специфічні столичні функції, що зумовлені статусом міста Києва, як столиці України, які розширюють та доповнюють каталог загальних функцій міста в політичній, економічній, культурній, екологічній, зовнішній та інших сферах міськогожиття. Функції столиці України – міста Києва як елемент конституційно-правового статусу міста знаходяться в органічному зв’язку з повноваженнями органів державної влади та місцевого самоврядування, що діють на території міста. Реалізація функцій столиці України – міста Києва, можлива лише через здійснення відповідних повноважень такими органами. Ті чи інші повноваження органів місцевого самоврядування та органів державної влади, повинні вказувати яка функція столиці здійснюється, і навпаки, конкретна функція повинна визначати певне коло повноважень органів влади. Функції столиці проявляються в різноманітних напрямках діяльності органів влади. Реалізація функцій повинна забезпечуватися не тільки організаційно-правовими, а й матеріальними та фінансовими засобами.

64. Правовий статус Автономної Республіки Крим. Автономна Республіка Крим є “невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання”. Автономна Республіка Крим (АРК) за конституційною природою є формою так званої територіальної автономії, добре відомій світовій практиці державотворення. Суть територіальної автономії полягає передусім у праві її територіального колективу і тих органів, які вони обирають, самостійно вирішувати питання, віднесені о відання автономії. Перелік питань, віднесених до відання АРК, передбачений ст. 138 Конституції України. В їх числі передусім такі, як: управління майном, що належить АРК, розроблення, затвердження та виконання бюджету АРК на основі єдиної податкової і бюджетної політики України; розроблення, затвердження та реалізація програм АРК з питань соціально-економічного і культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля – відповідно до загальнодержавних програм; визначення статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів; охорона й використання пам’яток історії. Поряд з цим АРК має право самостійно вирішувати й такі важливі організаційні питання, як: призначення виборів депутатів Верховної Ради АРК; затвердження складу виборчої комісії АРК; організація та проведення місцевих референдумів; ініціювання запровадження надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в АРК або в окремих її місцевостях. До компетенції АРК належить також участь у вирішенні таких загальнодержавних питань, як забезпечення прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки; забезпеченню функціонування й розвитку державної та національних мов і культур в АРК; участь у розробленні й реалізації державних програм повернення депортованих народів.

65. Понятття та сутність прав. Охорони Конст. Укр. Оскільки порушення специфічного статусу конституції може призвести до руйнування правової системи, а також спричинити кризу політичної системи держави, це привело до ідеї створення у державі системи заходів правового характеру, змісту, спрямованих на збереження непорушності та припинення порушень Основного закону. Тобто правова охорона конституції – це система загальносоціальних заходів та спеціальноюридичних гарантій, які діють у сфері правотворчості і у сфері дотримання правових норм, за допомогою яких забезпечується відносна стабільність Основного закону та припиняються і усуваються його порушення. У цілому метою охорони конституції є забезпечення її верховенства і стабільності, дотримання принципу розподілу влад та захист передбачених конституцією прав людини. Як видається, завдання у справі охорони Конституції здійснюються у таких напрямах:1)правова охорона конституції як основного закону, наділеного найвищою юридичною силою;2)правова охорона діючого порядку організації і здійснення державної влади;3)правова охорона взаємовідносини між державою та особою. Оскільки завдання у справі охорони конституції реалізуються за допомогою певних засобів, гарантій, які створюватимуть систему взаємодіючих і взаємопов’язаних елементів, то відповідно виконання завдання щодо охорони Конституції є неможливе без з’ясуванння сутності поняття правової охорони конституції як правової категорії та системи правової охорони конституції. Дану категорію треба розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні правова охорона Конституції – це сукупність політичних, економічних, юридичних, соціальних, освітньо-виховних заходів у справі забезпечення дії конституції та запобіганню її порушень. Це може бути створення демократичних умов для формування і діяльності державної влади, забезпечення політичної та ідеологічної багатоманітності, створення умов для розвитку соціальноорієнтованої економіки, введення юридичного всеобучу. У вузькому розумінні правова охорона конституції розглядається як сукупність засобів, гарантій щодо забезпечення юридичної дії конституції при цьому такі засоби чи гарантії, за змістом і формою є конституційно-правовими, оскільки інші юридичні засоби є елементами охорони Конституції у широкому розумінні. Правова охорона конституції поділяється на систему таких елементів, як конституційний контроль, тлумачення конституції, особливий порядок прийняття та внесення змін до конституції, відповідальність вищих посадових осіб, є основним чинником у забезпеченні верховенства, стабільності та непорушності Основного закону держави. Конституційний контроль здійснюється органами конституційної юстиції, президентом у формі вето, парламентом, парламентаріями, урядом, органами прокуратури, омбудсменом у відповідних формах, шляхом здійснення ними повноважень, передбачених законодавством, а також народом у формі референдуму. Класифікація елементів правової охорони конституці: за способом реалізації гарантії правової охорони Конституції можна поділити на прямі і опосередковані; за способом застосування – інституціональні і процедурні; за часом застосування – превентивні та репресивні.

66. Виборча система України. Виборча система - це певний спосіб розподілу депутатських мандатів між кандидатами залежно від результатів голосування виборців або інших уповноважених осіб. При цьому виокремлюють три основні види виборчих систем, які різняться порядком установлення результатів голосування:1) система більшості - мажоритарна;2)система пропорційного представництва - пропорційна;3)змішана система - пропорційно-мажоритарна. Так, мажоритарна виборча система базується на принципі: обраним вважається кандидат, який отримав установлену більшість голосів виборців на виборчому окрузі, в якому він балотувався, або в цілому по країні. Подібна система може бути застосована як в одномандатних, так і в багатомандатних округах. Мажоритарна система має кілька різновидів - відносної, абсолютної або кваліфікованої більшості. Поширенішою є мажоритарна система відносної більшості (англійська модель), за якої переможцем визнається кандидат, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Пропорційна виборча система передбачає такий порядок визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. Останнім часом набуває широкого застосування змішана виборча система, заснована на поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем: наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина - за іншою, що дозволяє одночасно використати переваги кожної з цих двох систем. В Україні застосовуються різні виборчі системи: на виборах Президента України та місцевих виборах - мажоритарна, на виборах народних депутатів України - змішана. При цьому змішана система виборів народних депутатів України характеризується такими рисами: 1) і за мажоритарною (відносної більшості), і за пропорційною системами обирається однакова кількість народних депутатів України - 225; 2)по-друге, багатомандатний округ визначено як загальнодержавний. Чергові вибори народних депутатів України проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Верховної Ради України і не потребують окремого рішення про їх призначення Строки проведення виборів у Конституції України визначено так: 1. Вибори Президента України:чергові проводяться із закінченням конституційного строку повноважень Президента України (в останню неділю жовтня п'ятого року); позачергові проводяться в період дев'яноста днів з дня припинення повноважень. 2. Вибори народних депутатів України:чергові відбуваються в останню неділю березня останнього року повноважень Верх Ради Укр; позачергові відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування указу Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України

67. Система галузi конституцiйного права. Система галузi конституцiйного права вiдбиває внутрiшню структуру його предмета. При розглядi цього питання виникає проблема спiввiдношення системи конституцiї як головного джерела з системою самої галузi. Для визначення останньої треба проаналiзувати всю сукупнiсть конституцiйно-правових норм. Система ж конституцiї вiдображає iснування лише частини цих норм, що мiстяться тiльки в основному законi. Важливим елементом структури конституцiйного права є його iнститути. Поняття конституцiйно-правового, так само як i конституцiйного iнституту, має передумовою iснування визначеної сукупностi юридичних норм, що регулюють коло однорiдних i взаємопов'язаних вiдносин. Головним критерiєм визначення системи галузi конституцiйного права за iнститутами є єднiсть змiсту їхнiх норм. З позицiй системного пiдходу можна видiлити три рiзновиди конституцiйно-правових iнститутiв: а) загальнi; б) головнi, що звичайно входять до складу загальних; в) початковi, якi, як правило, включають кiлька правових норм. Усi вони рiзняться ступенем узагальнення. Влас-не це три рiвнi систематизацiї конституцiйно-правових норм. Роль i значення того чи iншого головного iнституту в структурi загальних iнститутiв i галузi в цiлому визначаються особливостями теорiї i практики окремих країн. При цьому головнi iнститути вiдрiзняються вiд загальних бiльшою рухомiстю та iндивiдуалiзованiстю. Суттєвим елементом системи конституцiйного права є його норми. Конституцiйна-правова норма - це правило поведiнки учасникiв дер-жавно-полiтичних вiдносин владарювання, яке встановлене або санкцiоно-ване державою, забезпечене її авторитетом i за певних умов - примусом. У конституцiйно-правових нормах виявляється державна воля, що опосе-редковує суспiльну волю i передусiм волю правлячих кiл. За функцiональною направленiстю конституцiйно-правовi норми можна класифiкувати як установчi, регулятивнi чи охороннi. Установчi норми за своєю суттю не є конкретними правилами поведiнки i тому не завжди iндивiдуалiзованi. Вони звичайно фiксують самих суб'єктiв конституцiйного права, насамперед вищi органи держави. Регулятивнi норми спрямованi безпосередньо на регулювання державно-полiтичних вiдносин владарювання. На їх основi суб'єкти цих вiдно-син надiляються правами i обов'язками. На основi регулятивних норм формується змiст конститупiйно-правового статусу суб'єктiв галузi. Дiя охоронних норм пов'язана iз встановленням юридичних заборон. Охороннi норми iнодi прямо перед-бачають застосування санкцiй.

68. Конст – правові інститути та їх характеристика. Важливим елементом структури конституцiйного права є його iнститути. Поняття конституцiйно-правового, так само як i конституцiйного iнституту, має передумовою iснування визначеної сукупностi юридичних норм, що регулюють коло однорiдних i взаємопов'язаних вiдносин. Останнi утворюють досить вiдокремлену i сталу групу. Головним критерiєм визначення структури галузi конституцiйного права за iнститутами є єднiсть змiсту їхнiх норм. З позицiй системного пiдходу можна видiлити три рiзновиди кон-ституцiйно-правових iнститутiв: а) загальнi; б) головнi, що звичайно вхо-дять до складу загальних; в) початковi, якi, як правило, включають кiлька правових норм. Усi вони рiзняться ступенем узагальнення. Загальнi конституцiйно-правовi iнститути - це складнi нормативнi формування найчастiше комплексного змiсту. До них насамперед належить iнститут начал органiзацiї i дiяльностi державного механiзму. До нього на правах головних входять iнститути кожного з вищих органiв держави, основ органiзацiї мiсцевого управлiння i самоврядування та деякi iншi, залежно вiд змiсту галузi конституцiйного права конкретної країни. Значення загального iнституту начал органiзацiї i дiяльностi державного механiзму не можна недооцiнювати, оскiльки основна частина всього обсягу конституцiйно-правового регулювання має своїм призначенням регламентацiю вiдповiдних питань. До загальних конституцiйно-правових iнститутiв також належить iнститут територiальної органiзацiї держави. Вiн включає такi головнi iнститути, як полiтико-територiальний устрiй, адмiнiстративно-тери-торiальний устрiй i власне державна територiя. i хоча конституцiї нерiдко не мiстять спецiальних роздiлiв, присвячених тому чи iншому iз зазначених iнститутiв, останнi завжди iснують як реальнiсть на основi вiдповiдного нормативного регулювання. До загальних конституцiйно-правових iнститутiв слiд вiднести iнститут конституцiйного статусу особи, який включає такi го-ловнi iнститути, як громадянство та основнi права i свободи особи. Наведена класифiкацiя конституцiйно-правових iнститутiв має узагальнюючий характер i не є вичерпною щодо кожної конкретної країни. Роль i значення того чи iншого головного iнституту в структурi загальних iнститутiв i галузi в цiлому визначаються особливостями теорiї i практи-ки окремих країн. При цьому головнi iнститути вiдрiзняються вiд загаль-них бiльшою рухомiстю та iндивiдуалiзованiстю.

69. Перша Конст незаледної Укр держави – Конст УНР 29 квітня 1918 р. Конституція УНР була ухвалена Малою Радою в останній день існування УНР, 29 квітня 1918 р. Конкретно-історичні обставини зумовили її спрямованість як документа перехідного періоду, але, безперечно, це була демократична за своїм змістом конституція. Структурно вона містила 83 статті, об'єднані у 8 розділів. Україна проголошувалась "державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною" (ст. 1). Зазначалося, що суверенне право належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом. Устрій держави будувався на принципі неподільності території та праві на широке самоврядування земель, волостей і громадян. Проголошувалась рівність громадян "в своїх громадянських і політичних правах" незалежно від народження, віри, освіти, національності, майна, податкування (ст. 12). Установлювалися демократичні свободи "слова, друку, сумління, організації, страйку" (ст. 17), недоторканність "домашнього огнища" (ст. 15), "листова тайна" (ст. 16), "свобода перемін місця пробування" (ст. 18). На території України скасовувалися: смертна кара; тілесні та інші види покарання, які принижують людську гідність; конфіскація майна як покарання. На основі принципу розподілу влад Конституція визначала порядок створення й повноваження органів влади УНР. Верховним органом УНР проголошувалися Всенародні Збори, які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу й формували вищі органи виконавчої (Раду Народних Міністрів) і судової (Генеральний суд) влади. "Єдина безпосередня місцева власть" (ст. 26) надавалась виборним Радам і Управам громад, волостей і земель. Конституція не передбачала посади президента УНР. За цією Конституцією УНР мала стати демократичною парламентською державою.

70. Розробка й прийняття Конст Укр 1996р. 26 червня 1996 р. Л.Кучма видав Указ про проведення у вересні 1996 р. Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції України. У пошуках компромісу було створено Узгоджувальну комісію на чолі з М. Сиротою. Суперечку викликали питання, що стосувалися співвідношення повноважень законодавчої та виконавчої влад, статусу російської мови, державної символіки та ін. У ніч на 28 червня 1996 р. більшістю голосів депутати Верховної Ради прийняли Конституцію України. її текст підписали Президент України і Голова Верховної Ради. Конституція включає 161 статтю і 14 розділів. Конституція України має найвищу юридичну силу. Вона визначає форму правління, державний устрій, політичний режим України як незалежної, суверенної, правової держави. Найвищою соціальною цінністю за Конституцією є людина; Конституція визначає права, свободи й обов'язки громадян України. На сучасному етапі депутатами Верховної Ради обговорюється питання про внесення змін до Конституції України. Висновок. Прийняття нової Конституції стало важливим етапом у формуванні української державності. Конституція закріпила демократичні права і свободи громадян України, принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову та їх незалежність одна від одної. Основу зовнішньої політики забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримки мирного і взаємовигідного співробітництва з усіма країнами. Майже третину статей Основного Закону присвячено правовому статусу людини і громадянина. Значення прийняття Конституції України можна розглядати в багатьох аспектах. У внутрішньодержавному - сам факт її прийняття мав суттєве політичне значення, оскільки став великим стабілізаційним фактором у державі, підґрунтям для зростання духовності української нації, фактором, який консолідував сили суспільства. У міжнародному - прийняття Конституції сприяло визнанню України як демократичної правової держави як у всьому світі.

71. Механізми захисту прав і свобод(самозахист прав і свобод)

Відповідно до Конституції України гарантом прав і свобод людини і громадянина є Президент України. Захист прав і свобод здійснюють прокуратура, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування, а також недержавні об’єднання: адвокатура, політичні партії і громадські організації, профспілки тощо.

Конституція України закріплюють низку способів захисту прав і свобод людини і громадянина: