Фройд зигмунд (1886-1939)

Я та воно

Розмежування психіки на свідоме та несвідоме є головною передумовою психоаналізу. …Психоаналіз не може вважати свідоме сутністю психіки…

Все наше знання постійно пов’язане зі свідомістю. Навіть несвідоме ми можемо пізнати лише шляхом перетворення його у свідоме. Проте яким чином це можливо?...

Згідно із запропонованою теорією індивідуум постає перед нами як непізнанне і несвідоме Воно, на поверхні якого покоїться Я, що виникло з системи W (сприйняття) як ядра… Я і Воно не розділені чіткою межею, і з останнім Я зливається знизу.

Проте витіснене також зливається з Воно і є тільки його частиною. Витіснене завдяки супротиву витіснення різко відокремлене лише від Я; за допомогою Воно йому відкривається можливість злитися з Я…

Я намагається також сприяти впливу зовнішнього світу на Воно і здійсненню тенденцій цього світу, воно прагне замінити принцип задоволення, який повністю панує у Воно, на принцип реальності. Сприйняття має для Я таке саме значення, як потяг для Воно. Я уособлює те, що можна назвати розумом і розсудливістю, всупереч Воно, яке містить пристрасті…

Велике функціональне значення Я полягає в тому, що за нормальних умов йому надана влада над спонуканням до руху. Відносно Воно Я схоже на вершника, який має вгамувати переважну міць коня, з тією тільки відмінністю, що вершник намагається здійснити це власними силами, а Я силами запозиченими… Подібно до вершника, якщо він не хоче розлучитися з конем, часто доводиться вести його лише туди, куди коневі заманеться, так і Я зазвичай перетворює волю Воно в дію так, ніби це є його власне бажання.

… відокремлення над-Я від Я не випадкове, воно відображає найважливіші риси розвитку як індивіда, так і роду і навіть більше: надаючи батьківському впливу тривалого вираження, воно увіковічує існування чинників, яким зобов’язане своїм походженням….

«Воно безперечно повинно існувати, але Я-ідеал чи над-Я, вираження нашого ставлення до батьків, якраз і є вищою істотою. Ще в дитинстві ми знали цих вищих істот, були здивовані ними і відчували жах перед ними, однак незабаром ми прийняли їх у самих себе».

…Таким чином Я-ідеал є спадкоємцем Едіпового комплексу, отже, вираженням найміцніших рухів Воно та долі його лібідо. Висунувши цей ідеал, Я змогло оволодіти Едіповим комплексом і водночас підкоритися Воно. Тоді, коли Я переважно є представником зовнішнього світу, реальності, над-Я виступає йому назустріч як довірена особа внутрішнього світу, або Воно. І ми тепер підготовлені до того, що конфлікти між Я та Я-ідеалом у кінцевому підсумку відображатимуть суперечність реального і психічного, зовнішнього і внутрішнього світів.

Юнг Карл Густав (1875—1961)

АРХЕТИПИ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

ПСИХІКА З ЕНЕРГЕТИЧНОЇ ТОЧКИ ЗОРУ

Ми хочемо надати поняттю "лібідо" дійсно належне значення, а саме значення енергетичне, для того, щоб енергетичне розуміти живе здійснення…"Лібідо" — саме такою повинна бути назва енергії, яка виявляється у життєвому процесі і суб'єктивно сприймається як прагнення і бажання.

У різноманітності явищ природи ми бачимо воління, лібідо у найрізноманітніших застосуваннях і утвореннях. На стадії дитинства лібідо перш за все виявляється у формі інстинкту годування, який обслуговує зростання тіла. Повільно разом з поступовим розвитком тіла відкриваються нові сфери застосування лібідо. Останньою важливою сферою застосування є сексуальність.

СТРУКТУРА НЕСВІДОМОГО

Згідно з моїм поглядом, у несвідомому розрізнюються два відділи. Один з них я називаю несвідомим особистим. Воно включає весь психічний зміст, що забувається протягом життя. ...Крім того, особисте несвідоме вміщує всі підсвідомі враження і сприйняття, які не заряджені достатньою часткою енергії, щоб досягти свідомості. Сюди належать ті несвідомі комбінації уявлень, які надто слабкі і неясні, щоб стати свідомими. Нарешті, особисте несвідоме включає весь психічний зміст, що сполучений з свідомою установкою. Він уявляється недосяжним, головним чином, внаслідок його моральних, естетичних і інтелектуальних недоліків. Для людини неможливо постійно відчувати і думати піднесено, правильно і правдиво; прагнучи підтримати ідеальну установку, вона автоматично витісняє все те, що для неї не підходить. Якщо якась одна функція, наприклад мислення, розвинута у високій мірі і переважає у свідомості, то функція відчуття звичайно виявиться витісненою у несвідоме.

Другий відділ несвідомого — так зване надособисте, або колективне несвідоме. Зміст цього колективного несвідомого не особистий, а колективний, іншими словами, належить не одній якійсь особі, а щонайменше цілій групі осіб… Зміст колективного несвідомого не набувається протягом життя однієї людини, його складають природжені інстинкти і первісні форми осягнення — так звані архетипи, або ідеї. Дитина хоча і не має природжених уявлень, але має високорозвинутий мозок, який надає можливість певним чином функціонувати. Мозок успадкований нами від предків. Це органічний результат психічних і нервових функцій всіх предків даного суб'єкта. Таким чином, дитина, входячи у життя, вже має орган, що готовий діяти саме так, як діяли подібні йому органи у минулі віки. У мозку закладені перформовані інстинкти, а також і первісні типи, або образи, основи, згідно з якими здавна формувалися думки і почуття нового людства, що включали все величезне багатство міфологічних тем. Звичайно, нелегко довести наявність колективного несвідомого у нормальної людини, однак явні сліди міфологічних образів можна знайти у сновидіннях.

АРХЕТИПИ КОЛЕКТИВНОГО НЕСВІДОМОГО

Гіпотеза колективного несвідомого стосується тих понять, які спочатку здаються дивними, але потім в міру їх застосування перетворюються мало не на звичні, як це трапилося з поняттям несвідомого.

Вже у Фрейда — хоча це досить метафорично — несвідоме виступає як діючий суб'єкт і, по суті, є не чим іншим, як зоною саме такого витісненого і забутого змісту, і тільки завдяки цьому має практичне значення. Згідно з цим поглядом несвідоме має виключно особисту природу, хоча, з іншого боку, вже Фрейд визнавав архаїчно-міфологічний характер несвідомого.

До певної міри поверхневий шар несвідомого, безсумнівно, є особистим. Ми називаємо його "особисте несвідоме". Воно грунтується на більш глибокому шарі, що не є продуктом особистого досвіду, а природжений людині. Цей більш глибокий шар — так зване колективне несвідоме. Я обрав вислів "колективне", тому що це несвідоме не індивідуальної, а загальної природи, тобто воно на протилежність особовій психіці має один і той же зміст і форми поведінки — всюди і у всіх індивідів. Іншими словами, воно ідентичне у всіх людей і утворює існуючу у кожному загальну психічну основу надособової природи.

Змістом особового несвідомого є головним чином чуттєві комплекси, які утворюють інтимність душевного життя. Зміст же колективного несвідомого утворюють так звані архетипи… Для наших цілей таке позначення є точним і корисним, тому що воно показує, що в разі колективного несвідомого змісту мова йде про архаїчні, або первісні образи, тобто про всезагальні образи, що існують з давніх часів. Іншим виявом архетипу є міф і казка. Однак тут йдеться про специфічні форми, що передавалися від покоління до покоління з стародавніх часів. Тому поняття архетипу може бути застосоване лише до колективних уявлень, оскільки воно означає тільки той психічний зміст, який ще не зазнавав ніякої свідомої обробки і, отже, є безпосередньою душевно-психічною дапністю… Архетип являє, по суті, несвідомий зміст, який замінюється у процесі його становлення свідомим і чуттєвим, і притому в дусі тієї індивідуальної свідомості, в якій він з'являється.

Внутрішня особа є той вид і спосіб відношення до внутрішніх психічних процесів, що притаманний даній людині, це є та внутрішня установка, той характер, яким вона звернена до несвідомого. Зовнішню установку, зовнішній характер, я визначаю словом "персона"; внутрішню установку — терміном "душа". В тій мірі, в якій установка звична, вона є більш або менш усталеним комплексом функцій, з яким "Я" може бути ототожнене. Мова відбиває це пластичне: коли хто-небудь у відомих положеннях має певну звичну установку, то звичайно кажуть: "Він зовсім інший, коли робить те чи інше". Цим розкрита самостійність комплексу функцій звичної установки. Все виглядає так, наче інша особа оволодіває індивідуумом, наче "в нього вселяється інший дух". Внутрішня установка, душа, потребує такої ж самостійності, яка дуже часто відповідає зовнішній установці. Це один із найскладніших аспектів виховання — змінити "персону", зовнішню установку. Але також важко змінити й душу, тому що звичайно її структура так міцно згуртована, як і структура "персони". Подібно до того як "персона" є істота, що утворює нерідко весь видимий характер людини і у відомих випадках незмінне супроводжує його протягом всього життя, так і душа її є певним чином обмежена "істота", що має часом незмінно стійкий і самостійний "характер". Тому нерідко душа чудово піддається характеристиці і опису.

Якщо "персона" інтелектуальна, то душа, напевне, сентиментальна. Доповнюючий характер душі стосується також і статевого характеру. Жінка, що є у високій мірі жіночною, має мужню душу, мужній чоловік має жіночну душу. Ця протилежність виникає внаслідок того, що, наприклад, чоловік є не в повній мірі і не у всьому мужнім, але має (у нормі) і деякі жіночі риси. Чим більш мужньою є його зовнішня установка, тим більше з неї витравлені всі жіночі, риси, тому вони проявляються в його душі. Ця обставина пояснює, чому саме дуже мужні чоловіки схильні до характерних слабкостей: до імпульсів несвідомого вони відносяться по-жіночому податливо і легко підкоряються їхньому впливу. Навпаки, саме найжіночніші жінки часто опиняються у певних внутрішніх питаннях невиправними, настійливими і упертими, виявляючи ці якості у такій інтенсивності, яка зустрічається лише у зовнішній установці чоловіків. Ці чоловічі риси, виключені з зовнішньої установки жінки, стали у неї якостями душі. Тому, коли ми говоримо у чоловіків про душу, то у жінки ми мусимо по справедливості говорити про дух, щоб дати жіночій душі правильне ім'я.

Подібно до того як "персона", що виражає пристосування до середовища, є за загальним правилом значною мірою сформованою під впливом середовища, так душа виявляється оформленою під значним впливом несвідомого і його якостей. Як "персона" у первісному середовищі майже неминуче приймає первісні риси, так душа переймає, з одного боку, архаїчні риси несвідомого, а з іншого боку, його символічно-проспективний характер. Звідси виникають та "повнота передчуттів" і той "творчий" характер, що притаманні внутрішній установці.

"Я", на мій погляд, є комплексом уявлень, який утворює для мене центр мого поля свідомості і який виявляється безперервним і тотожним самому собі. Тому я й кажу про комплекс "Я". Цей комплекс є настільки ж змістом свідомості, наскільки і умовою свідомості, бо психічний елемент усвідомлено мною у тій мірі, в якій він віднесений до комплексу "Я". Однак, оскільки "Я" є лише центром мого поля свідомості, воно не тотожне з моєю психікою в цілому, а є лише комплексом серед інших комплексів. Тому я розрізняю "Я" і самість, оскільки "Я" є лише суб'єктом моєї свідомості, самість же є суб'єктом всієї моєї психіки, отже, і її несвідомої сфери. У цьому розумінні самість була б (ідеальною) величиною, що включає в себе "Я".

ОЛЕКСАНДР ПОТЕБНЯ (1835-1891)

ДУМКА І МОВА

«Мова, - зазначає Гумбольдт, - за своєю сутністю є явищем перманентно мінливим… Вона не становить завершеного витвору, а є видом діяльності», тобто самим процесом її формування. «Тому її дійсне визначення може бути виключно генетичним. Мова є вічним зусиллям духу щодо реалізації звукового ряду у думці… це скоріше є визначенням не мови, а мовлення, у його повсякчасній актуалізації; однак, власне кажучи, тільки сукупність таких мовленнєвих актів і є мовою… При цьому в таких розрізнених стихіях непомітно найголовнішого у мові, того, що можна помітити або відчути тільки у зв’язному мовленні. Це доводить, що сутність мови розкривається у самому акті її актуалізації».

«Назвати мову роботою духу (відповідно діяльні стю) буде правильним ще й у зв’язку з тим, що саме існування духу можна собі уявити тільки в діяльності і як діяльність»… і мова є настільки ж діяльністю, наскільки і витвором…

«Мова є основою формування думки». Пояснення такого визначення приводить до нових важливих суперечностей, які, як ми побачимо, безпосередньо пов’язані з антиномією діяльнісного характеру та завершеності мови і можуть бути результатом її перетворення, а саме: думка як внутрішня суб’єктивна діяльність у слові перетворюється на дещо зовнішнє, стає об’єктом, зовнішнім предметом для себе самої і засобами слухових відчуттів уже як об’єкт повертається до свого виголошувача. Думка при цьому не втрачає своєї суб’єктивності, оскільки проголошене мною слово залишається моїь. Тільки на основі об’єктивації думки у слові з нижчих форм думки може утворитися поняття…

Особиста думка, доходячи до відома інших, досягає того, що є спільним для всього людства і що в індивідуальній свідомості існує як модифікація, яка потребує доповнення з боку інших особистостей; будь-яке мовлення, починаючи з найпростішого, поєднує особисті відчуття із загальнолюдською природою, тому мовлення і розуміння постають як протилежність часткового і загального. Те, що робить мову необхідною умовою формування думки, перманентно повторюється у духовному житті суспільства в цілому…

Якщо під кутом зору протилежності мовлення та розуміння мова постає посередником між людьми і сприяє досягнення істини в сути суб’єктивних межах людської думки, то, з іншого боку, вона є середньою ланкою між світом пізнавальних предметів і людиною як суб’єктом пізнання, і в цьому розумінні поєднує в собі об’єктивність і суб’єктивність… Мова є не засобом вираження вже готової істини, скільки основою відкриття раніше невідомої – відносно того, хто пізнає, а реальністю об’єктивною, відносно пізнаванного світу – суб’єктивною… Слово утворюється із суб’єктивного сприйняття і є відбитком не самого предмету, а його відображення в душі…

«Людина оточує себе світом звуків для того, щоб сприйняти і осмислити світ предметів.У цих словах немає ніякого перебільшення. Адже відчуття і діяльність людини залежать від уявлень, а уявлення – від мови, тому ставлення людини від зовнішньої реальності обумовлене тим, як ця реальність розкривається їй у мові. Людина, користуючись мовою, заглиблює себе до її канви; кожен народ обмежений особливостями власної мови і може вийти за її межі, тільки опанувавши іншу»…

У мовленні людина найбільш чітко усвідомлює свою сутність крізь призму розуміння своєї власної сутності як еманації людського роду в цілому. Однак, як кожен індивід постійно впливає на мову, так і кожне покоління змінює її, якщо не у словах і формах, то в їх вжитку… У впливі мови на людину розкривається законність її форм, а у впливі людини на мову – принцип свободи, адже людина може запровадити такі зміни, які розум не зможе пояснити на основі обставин, що передували їх… Мова саме настільки впливає на об’єкт і настільки самостійна, наскільки створюється суб’єктом і залежить від нього. Це відбувається тому, що нібито завершена (мертва, належна минулому і така, що підкорює собі особисту свободу) сфера мови, не маючи втілення у писемності, кожного разу відтворюється у думці, оживає у мовленні та розумінні і, відповідно, набуває суб’єктивних рис.

Суперечність мовлення і розуміння вирішується для Гумбольдта на основі ідеї єдності людської природи. Як мовлення, так і розуміння були б неможливі… якби розрізнення окремих осіб не було тільки виявом єдності людської природи…

Крім того, в самій думці можна віднайти те, що не потребує мови… Творча думка живописця, скульптора, музиканта не піддається вербалізації й актуалізується без участі слова, хоч і передбачає значний ступінь розвитку, який забезпечується тільки мовою. Глухонімий теж постійно мислить, оперуючи не тільки образами, як художник, ай абстрактними сутностями, без звукового мовлення, хоча, можливо, ніколи і не досягне такої досконалості розумової діяльності, яка притаманна тим, хто володіє мовленням. І насамкінець, у математиці, як найдосконалішій за формою науці, людина, володіючи мовленням, відмовляється від слова і здійснює найскладніші розмірковування, користуючись виключно умовними знаками.

Викладені зауваження свідчать про те, що сфера мови далеко не завжди збігається зі сферою думки. Для проміжних ланок людського розвитку характерний зв'язок думки зі словом, але на початкових щаблях розвитку мислення думка, скоріше за все, ще не доросла до нього, а на найвищих – вона відмовляється від нього як невідповідної її вимогам сутності і, оскільки не може цілком позбутися чуттєвості, віднаходить зовнішню опору суто в довільних знаках.