34. Основні риси філософії Відродження

Філософія Ренесансу, або Відродження, в Європі (насамперед в Італії) займала значний історичний проміжок часу — з XIV по XVI ст. Сама назва епохи свідчить про відродження інтересу до античної філософії та культури, які стали зразками діяльності й поведінки людей. Ідеалом стає не релігійне, а світське знання. Цьому сприяли певні соціально-історичні передумови - нові нау¬кові винаходи та відкриття, розкол християнської церкви на католицьку і православну, хрестові походи тощо. Наступала нова епоха – епоха краху феодальної системи і виникнення буржуазних суспільних відносин, котрі руйнували феодальну замкненість господарських стосунків, їхню обмеженість і вимагали простору для подальшого розвитку продуктивних сил. Якщо для середньовічного суспільства харак¬терною рисою була локальна обмеженність спілкування між лю¬дьми в межах, певних, соціальних ієрархій, церковних організацій, то в епоху Відродження вже виник «бум спілкування» зі світом природи та іншими людьми.

Головною рисою, яка відрізняла філософію Відродження, був антропоцентризм. Центром філофських досліджень стала люди¬на, не тільки як результат Божого творіння, а й космічного буття. Людину аналізували не на грунті її взаємодії з Богом, а з погляду проблем її земного існування. Філософи визнали безмеж¬ність Всесвіту, природи, де людина виявляє свою активність із відповідальністю за результати своєї діяльності та вчинків.

У цей період виникла нова система духовних цінностей, у якій людина сприймалася як природна істота. Ця ідея викликала лан¬цюгову реакцію в культурі Відродження, почався процес секуля¬ризації — звільнення культури від впливу церкви (проблеми держави, суспільства, людини, моралі, науки перестали спри¬йматися через призму релігійних цінностей). Секуляризація куль¬тури, й насамперед науки, не означала, що релігійні цінності хри-стиянської культури були забуті, вони залишались актуальними, але вже не були визначальними.

Людина, а не Бог стала в центрі філософських досліджень. Ре-презентували цей період такі мислителі, як Леонардо да Вінчі, Мікеланджело Буонаротті, Еразм Роттердамський, Нікколо Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін. Головними питан¬нями у філософському осмисленні світу стали визначення місця людини у світі, її свободи, мети життя тощо. У цей час відбувалося становлення й розвиток окремих наук, які були покликані генеру-вати практичні знання, перевірені досвідом (роботи Миколи Коперніка, Иоганна Кеплера, Галілео Галілея, Джордано Бруно та ін.).

Тогочасні мислителі та вчені у своїх дослідженнях спиралися на розум і досвід, а не на інтуїцію та божественне одкровення, що було характерне для Середньовіччя. Дальшого розвитку на¬був скептицизм Мішеля де Монтеня. На ґрунті раціоналізму створювалися й розвивалися перші утопічні системи (утопічний соціалізм) Томаса Мора, Томмазо Кампанелли.

Філософію епохи Відродження поділяють на такі головні на¬прями: гуманістичний, неоплатонічний, натурфілософський, ре¬формаційний, політичний, утопічно-соціалістичний. Коротко проаналізуємо кожен з них.

36. Філософія Реформації ( М. Лютер, Ж. Кальвін)

Реформація – це рух за реформування католицької церкви, що охопив Західну Європу в XVI ст. та був значною мірою викликаний світоглядними змінами, започаткованими філософськими вченнями епохи Відродження.

Мартін Лютер був засновником реформаційного руху. У центрі реформатор¬ського підходу Лютера — принцип спасіння особистою вірою. Він запропонував повернутися до первісного християнського вчення та проголосив принцип «загального священства», тим самим зробивши непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві¬дуальний шлях кожного віруючого до Бога. Він ви¬ступав за розподіл духовної та світської влади, наголошував на ірраціональному характері релігійного вчення. Мартін Лютер переклав німецькою мовою Біблію, щоб Свя¬те Письмо було доступним широким верствам населення. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично¬го панування, підпорядкувала її світській владі.

Більш радикальні погляди обстоював Жан Кальвін. Кальвінізм відріз¬нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа¬сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва¬жати себе кожний. Прийшовши до влади у Женеві, він створив авторитарний лад і отримав прізвисько «Женевський папа».

Отже, філософські погляди діячів реформаційного руху орга¬нічно пов'язані з філософськими ідеями епохи Відродження й по¬лягають у намаганні реформувати та модернізувати католицьке віровчення та інституціональну структуру католицької церкви.