30. Основні риси філософії Середньовіччя

Середньовічна філософія розвивалася впродовж великого проміжку часу — з II по XVI ст.

У розвитку релігійно-філософського знання Середніх віків можна виокремити два головних етапи: патристику й схоласти¬ку. Патристика із самого початку набула форми апологетики (II—ІІІ ст.), а згодом виокремилися два напрями — східний (гре¬цький) і західний (латинський). Схоластика пройшла ранній (XI— XII ст.), зрілий (XII—XIII) і пізній (XIII—XIV ст.) періоди свого розвитку. У схоластиці також: умовно виокремлюють раціоналі¬стичний та містичний напрями.

Головною особливістю середньовічної філософії став міцний союз із теологією, визнання Бога як найвищої першопри¬чини, а існування довколишнього світу й людини — як результа¬ту його творіння. Епіцентром духовної культури та освіти стає християнська церква. Філософія була засобом ви¬рішення проблем церкви, раціональною дисципліною, конгломератом знань, які можуть привести до вищого рівня осяг¬нення Божих істин.

Більшістю тогочасних філософів були представники духовенства, філософія, вирішуючи свої власні філософські про¬блеми, об'єктивно отримувала певну корекцію з боку теологіч¬них (богословських) знань. Крім того, на філософію впливали де¬які особливості середньовічного світогляду, передусім ретроспективність і традиціоналізм (спрямованість у минуле — «що давніше, то правдивіше, істинніше»). Нові дані про картину світу видавалися як помилкові або неповні знан¬ня, що заважають отриманню істини. Лише одна Біблія визнава¬лася джерелом істинних знань, дарованих людству Богом. За цих умов філософи, як і теологи, повинні були розшифровувати й по-яснювати догмати Святого Письма.

Вважалося, що Істини пізнаються лише за допомогою віри в Бога, а також екзегетики (тлумачення біблійного тексту без зміни його головного змісту й суті). Тому головним предметом філософствування середньовічних мислителів були текст і слово біблійної мудрості. Завдяки багатоаспектності Святого Письма стали можливими окремі філософські дискурси, що переходили межі релігійного канону й ставали основою отримання позарелігійного знання.

Загалом філософія II—III ст. ґрунтувалася на беззаперечному авторитеті Біблії та необхідності її захисту від критики тих чи тих опонентів (ідеології язичників, іудейського світогляду й державної влади, що спиралася на міфологічні уявлення про дійсність). Анонімність філософа підкреслювала його смирен¬ність перед Божою істиною. Тогочасні релігіпно-філософські сентенції відрізнялися надмірним дидактизмом, менторським тоном, повчальністю, психологічною самозаглибленістю.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі — між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина — вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина — створіння, в якому “сидить” диявол. Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

Середньовічна філософія, незважаючи на вплив теології та бо¬гослов'я, своєю чергою, визначала специфіку релігійного світо¬гляду, позначалася на літературно-художній творчості, змісті ди¬сциплін у школах та університетах. Зауважимо, що поза офі¬ційною церковною філософською думкою існувала, так би мови¬ти, підпільна «карнавальна» культура (язичницька за характером і змістом). А заборона позарелігійних досліджень покликала до життя таємні алхімічні дослідження світу з метою пошуку «філо¬софського каменя».

31. Номіналізм — напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Реалізм – це вчення, згідно з яким об'єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Реалізм (Сігер Брабантський, Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський та ін.) продовжує лінію Платона. За твердженням реалістів, загальні поняття (універсал) існують реально, утворюючи самостійний та безтілесний світ сутностей, котрий існує до конкретної речі, поза нею та являється її причиною. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім — її породження — одиничні люди. Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності. Номіналізм (П'єр Абеляр, Дунс Скотт, Уільям Оккам та ін.) відроджує аристотелівську орієнтацію на світ одиничних об'єктів, справжніми є лише ті речі, які чуттєво сприймаються, а універсалії не мають реального існування; вони лише загальні поняття, імена речей, їхні назви. Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.