3. КОРМОВІ КУЛЬТУРИ

товують для згодовування у свіжому вигляді, заготівлі сіна, сінажу, силосу, штучно зневоднених кормів, створення культурних пасовищ і сіножатей. У структурі кормової площі вони займають 50 – 60 %.

Про великі біологічні можливості кормових трав свідчать дані дослідних установ, державних сортодільниць, кращих господарств. Так, у дослідах Інституту кормів УААН середній урожай зеленої ма- си люцерни й конюшини становив 400 – 500 ц/га. Приблизно такою самою була врожайність еспарцету, буркуну та однорічних кормо- вих трав (суданської трави, пажитниці багатоквіткової, райграсу однорічного, конюшини персидської, вики озимої і ярої та ін.) у до- слідженнях Уманської СГА. На експериментальній базі Українсь- кого НДІ зрошуваного землеробства середньорічні врожаї люцерни на зрошенні становили 650 – 700 ц/га.

Польове травосіяння прийшло на зміну природним лучним тра- востоям внаслідок інтенсивного розорювання земель у країнах Єв- ропи та Росії наприкінці XVIII — на початку ХІХ ст. Введення в сі- возміну багато- і однорічних трав та коренеплодів дало змогу інтен- сифікувати сільськогосподарське виробництво, а сівозміни із зерно- вого трипілля перетворити на 5 – 7-пільну плодозміну.

3.2. БАГАТОРІЧНІ БОБОВІ ТРАВИ

3.2.1. ГОСПОДАРСЬКЕ ЗНАЧЕННЯ

Багаторічні трави належать до родини бобових і злакових. З бо- бових багаторічних трав у польовому кормовиробництві поширені конюшина червона (лучна), люцерна посівна й еспарцет, із злако- вих — тимофіївка лучна, вівсяниця (костриця) лучна, стоколос (кост- рець) безостий, житняк, пирій безкореневищний, райграс високий, грястиця збірна та ін. Багаторічні злакові трави висівають у сумі- шах з бобовими травами при створенні культурних сіножатей, пасо- вищ у кормових та ґрунтозахисних сівозмінах на схилах балок.

У північних (поліських) районах країни більш поширена коню- шина лучна, в південних лісостепових і в Степу — люцерна посівна та еспарцет. У Лісостепу добре ростуть конюшина лучна, люцерна посівна, еспарцет, лядвенець рогатий. Найвищі врожаї цих трав збирають у районах достатнього зволоження. На Верхняцькій до- слідній станції (Черкаська область) вихід сіна конюшини лучної при однорічному використанні на один укіс у середньому за 8 років становила 41,7, а при дворічному 105,1 ц/га.

Високі врожаї дає конюшина також на дерново-підзолистих суг- линистих ґрунтах Полісся. Наприклад, на Костопільській сорто- дільниці Рівненської області з двох укосів збирали сіна конюшини червоної по 89, а на Рівненській сортодільниці 71 ц/га.

478

Бобові трави містять до 200 г на 1 корм. од. перетравного протеї- ну, а також багато кальцію, фосфору та інших зольних елементів. Тому вони є основним джерелом рослинного білка в кормах, заготов- лених на зиму, а також у літніх раціонах. За останні роки валове виробництво грубих і соковитих кормів у цілому задовольняє потре- бу в них. Проте структура грубих кормів, у яких переважає солома, та невисока їх поживність стримують зростання продуктивності ху- доби. Вміст білка в кормах, заготовлених у сільськогосподарських підприємствах, — не більше 95 г при нормі 105 – 110 г. Його постій- ний дефіцит призводить до непродуктивних витрат кормів і здорож- чання м’яса, молока та іншої тваринницької продукції.

Протеїн багаторічних бобових трав характеризується високими показниками. Так, протеїн люцерни містить незамінних амінокис- лот лізину і триптофану в 1,5 раза більше, ніж білок рибного борош- на, відповідає вмісту їх у білку м’ясо-кісткового борошна і набли- жається до вмісту їх у білку організму тварин. У листі люцерни у фазі бутонізації міститься білок, котрий за якостями не поступаєть- ся білку курячих яєць. Крім того, багаторічні бобові трави дають найбільшу кількість протеїну з одиниці площі. Наприклад, при врожаї люцерни посівної або конюшини лучної 500 ц/га одержують близько 1500 кг/га перетравного протеїну найвищої якості, тоді як при урожаї 30 ц/га зерна гороху — близько 600 кг/га (разом з соло- мою приблизно 900 кг/га), при врожайності сої 25 ц/га — 800 кг/га, із соломою — близько 100. Зазначимо, що використання трав у свіжо- му вигляді (на зелений корм), а також у вигляді сінажу дає змогу одержати білка у 1,5 – 2 рази більше, ніж при заготівлі з них сіна

(табл. 34).

Вирощування багаторічних бобових трав має важливе агротехніч- не значення. Вони поліпшують родючість ґрунту, захищають його від вітрової і водної ерозії, залишають у ґрунті сухі корені й пожнив- ні рештки (від 40 до 100 – 120 ц/га). У кореневій системі їх міститься від 2,5 – 3 до 4 % азоту (з розрахунку на суху речовину). Після її відмирання й розкладання запаси азоту в ґрунті збільшуються на 150 – 200, іноді 300 кг/га. За даними Д. М. Прянишникова (1945), 1 га конюшини з хорошим травостоєм може накопичити 160 – 180 кг азоту з повітря. Акумульований у кореневій системі та пожнивних

34.Вихід з 1 га посіву багаторічних трав кормових одиниць

іперетравного протеїну*

* Люцерни — за 3 укоси, конюшини й еспарцету — за 2 укоси.

479

рештках бобових культур азот після їх розкладання в ґрунті добре засвоюється іншими культурами сівозміни.

Бобові багаторічні трави позитивно впливають на окультурення орного і підорного шарів ґрунту. За даними Інституту землеробства і тваринництва західних районів України, під впливом багаторічних трав кількість гумусу за ротацію сівозміни збільшилась на 0,3 – 0,4 %. У верхніх шарах ґрунту збільшується також вміст кальцію й інших речовин, які сприяють скріпленню структурних ґрунтових агрегатів. Академік В. Р. Вільямс писав, що після трирічної культури багато- річних трав у ґрунті зникає його шкідлива мікрофауна й розпочи- нається посилений розвиток корисної мікрофлори, що підвищує ро- дючість ґрунту.

В умовах зрошення багаторічні трави запобігають засоленню ґрунтів і вимиванню елементів живлення за межі розміщення основ- ної маси кореневої системи.

У структурі посівних площ кормових культур багаторічні трави мають становити 40 – 60 %. Основний критерій — умови зволожен- ня. Чим вони кращі, тим більша площа багаторічних трав.

3.2.2. ЛЮЦЕРНА

Походження. Люцерна — одна з найдавніших кормових культур. Дикі форми люцерни посівної поширені в Азії, Китаї, на Тибеті, Ка- вказі. Жовта люцерна в дикому вигляді росте повсюдно в Європі, в Україні, в Росії, Азії. Синя люцерна та її природні гібриди з жовтою у Європі з’явилися давно: спершу в античній Греції, куди вона була завезена з Мідії (Іран) персами під час воєн, які вони вели проти Греції (середина першого тисячоліття до н. е.). Тому у Греції її нази- вали «медікай» — мідійська трава, а в античному Римі, куди вона потрапила з Греції, — герба медіка.

Назва «люцерна» вперше наведена в книзі Далишампа «Історія розвитку рослинництва» (1587). Паралельно вже араби (маври) за- везли люцерну в Іспанію під арабською назвою «альфальфа» (так вона і називається в арабській і англійській мовах). В Україну й Ро- сію люцерна потрапила з Азії, зокрема з Тибету, в першій половині ХІХ ст. Одну із форм тибетської (китайської) люцерни під назвою «му-сю» через Росію завезено в Європу. Із Франції, за даними С. М. Усова (1837), граф О. Г. Бобринський завіз насіння люцерни синьої на початку ХІХ ст. у Смілянський повіт Київщини (нині Чер- каська область). Тут висіяна люцерна перезапилилася з місцевою люцерною жовтою і далі розмножувалася як гібрид. Обмін насінням люцерни, як і інших культур, тривав і триває. Так, із США на почат- ку ХХ ст. до нас завезено люцерну сорту Грім, поліпшену потім Зай- кевичем на Полтавській дослідній станції. У США цей сорт був ви- тіснений двома сортами російської люцерни, які професору Ганзену

480

тому числі в США більше 10, Аргентині 7 млн га. Посівна площа люцерни в СНД сягає 8 – 9 млн га, з них в Україні 1,8 млн га, 48 % у структурі посівів багаторічних трав (табл. 35).

Основні площі люцерни сконцентровані в степовій зоні і Лісосте- пу, на Поліссі її посіви розширюються дещо повільніше.

Серед кормових трав люцерна — найдешевший корм і багате джерело повноцінного за амінокислотним складом протеїну, каро- тину. В її листі містяться ксантофіл, вітаміни, мікроелементи, без- азотисні екстрактивні речовини (глюкоза, фруктоза, сахароза, кро- хмаль — близько 10 – 12 %).

Люцерна належить до роду Мedicago L., родини бобові (Fabaceae). З 50 різних видів (в СНД 36 видів) люцерни Medicago виробниче зна-

чення мають чотири: люцерна синя посівна (M. sativa L.), люцерна жовта серпоподібна (M. falcata L.), голуба (M. coerulea L.) й гібридна

(середня) (M. media Hoes.). Особливо високу цінність має білок люце- рни, зібраної у фазі закінчення стеблування та початку бутонізації. Найбільше білка в листі, бутонах і квітках, найменше — у стеблах.

Усі названі види люцерни мають спільні морфологічні особливо- сті будови різних частин рослин.

Люцерна синя — рослина верхова (висота стебла 80 – 150 см) нещільнокущового типу. Розрізняють укісний, пасовищно-укісний і пасовищний екотипи. Укісний екотип має напіврозлогу розетку вес- няного відростання і прямостоячий кущ; пасовищно-укісний — роз- логу розетку весняного відростання і напіврозлогий кущ; пасовищний екотип — сланку розетку і напівсланку форму куща (рис. 78).

У люцерни добре розвинена коренева система, яка в перший рік життя проникає в ґрунт на глибину 2 – 3, а в 5 – 10-річному віці 9 – 11 м і глибше. Листки трійчасті, квітки сині або фіолетові. Суцвіт- тя — китиця, плід — багатонасінний спіральний біб. Насіння нир- коподібне. Маса 1000 насінин 1,5 – 2 г.

Люцерна жовта — багатостебловий кущ з лежачими або прямо- стоячими стеблами і добре розвиненою кореневою системою. Більш посухо- і морозостійка, ніж синя. Листя опушене, квітки жовті, зі- брані в китицю. Плоди серпоподібні. Насіння світло-коричневе. Ма- са 1000 насінин 0,9 – 1,2 г. Має велику кількість екотипів, тому рос- те повсюдно — на луках, водороздільних плато, в Степу, Лісостепу,

481

на Поліссі. За сприятливих умов на зрошуваних ділянках дає 2 – 3 укоси. Врожайністю набагато поступається люцерні синій, тому не дуже поширена.

Люцерна жовта має високу посухостійкість. Транспіраційний ко- ефіцієнт її, залежно від місця вегетації, коливається від 280 – 300 до 700 – 900 і вище, що зумовлюється також її невисокою врожайністю. Посухостійкість пов’язана із здатністю використовувати воду з гли- боких горизонтів ґрунту.

Незважаючи на високу посухостійкість, люцерна синя й жовта дуже чутлива до поливів. На зрошуваній ділянці Херсонського сіль- ськогосподарського інституту врожайність зеленої маси люцерни за 4 укоси становила 703 ц/га, а в дослідах УНДІЗЗ врожайність сіна люцерни посівної в середньому за 6 років без зрошення становила 24,8, а при зрошенні — 119 ц/га. У Середній Азії на зрошуваних ді- лянках люцерна дає до 5 – 6 укосів за рік з валовим виходом сіна

160 – 180 ц/га і протеїну 22 – 26 ц/га.

Насіння люцерни починає проростати при температурі 5 – 6 °С, а ріст рослин навесні — при температурі 7 – 9 °С. Люцерна — холодо-

Рис. 78. Люцерна синя:

а — загальний вигляд; б — суцвіття; в — біб

482

стійка культура, сходи якої добре витримують заморозки до мінус 5 – 6 °С, дорослі рослини в безсніжні зими витримують морози до мінус 25 °С і нижче. За частих потеплінь посіви можуть загинути навіть від невеликих морозів. Сильно пошкоджуються рослини при- тертою льодяною кіркою.

Процес формування органів рослин люцерни, як і інших бобових трав, включає дванадцять етапів органогенезу. І етап — формується конус наростання, з’являються зародкові листочки; ІІ — справжні трійчасті листки, стебла з наближеними міжвузлями, тобто розпо- чинається фаза стеблування і утворюється кущ у вигляді розетки. На стеблі першого року життя в цей період з’являються бічні веге- тативні бруньки. ІІ етап органогенезу збігається з періодом збиран- ня покривної культури. Від стану рослин у цей час залежить інтен- сивність паросткоутворення, ріст і розвиток рослин у наступному році. На ІІІ етапі збільшується в об’ємі конус наростання і утворю- ється приквіткове листя. В пазухах приквітників закладаються ко- нуси наростання другого порядку, з яких на IV етапі утворюються квітки. Для V етапу характерна диференціація частин квітки. Тре- ба враховувати, що при утворенні на рослині першого року життя пагонів з конусами наростання, що знаходяться на ІІІ – V етапі, може знижуватись зимостійкість рослини. Зимують переважно па- гони ІІ етапу органогенезу. Правда, це експериментально недостат- ньо обґрунтовано, оскільки в практиці насінники люцерни нерідко входять у зиму у фазі гілкування й досить добре перезимовують. Головне, щоб перед зимівлею в органах було достатньо запасних пластичних речовин. Протягом VI етапу ростуть тичинки і в пиля- ках утворюється одноядерний пилок. На VII етапі формуються чо- ловічі гаметофіли, квітка вже повністю сформована. VIII етап — фаза повної бутонізації, а ІХ — фази цвітіння й запилення (пере- хресне чи самозапилення); Х етап — запліднення, формування бобу й диференціація зародка в насінні; ІХ — наливання насіння; ХІІ — достигання бобів і насіння.

Для проростання насіння люцерни потрібно води в 1,3 – 1,4 раза більше за його масу. Глибина загортання насіння — не більше 4 см. Цей шар ґрунту потрібно підтримувати у вологому стані. Насіння проростає при температурі 2 – 3 °С, масові сходи з’являються при 18 – 20 °С на 9 – 12-й день навесні і на 5 – 6-й день улітку. Сходи витримують заморозки до мінус 6 °С. Люцерна дуже чутлива до під- вищеної кислотності ґрунту, оптимальні умови її розвитку створю- ються при рН 6 – 7,5.

Значний приріст вегетативної маси люцерни спостерігається че- рез 14 – 20 днів після появи сходів. Бічні пагони з’являються після утворення 6 – 8 трійчастих листків. За два місяці вегетації коренева система заглиблюється в середньому на 90 – 100 см.

Розвивається люцерна посівна за ярим типом. За сприятливого поєднання температурного і світлового факторів, достатніх водного і

483

поживного режимів у рік сівби рослини проходять фази гілкування, бутонізації, цвітіння, плодоношення і достигання насіння. Ця влас- тивість люцерни дає змогу одержувати в рік її висівання повноцін- ний врожай зеленої маси, а в південних і південно-східних облас- тях — і насіння.

У наступні роки життя люцерна відновлює вегетацію при пере- ході середньодобової температури через + 5 °С. Відростають нові па- гони з бруньок зони кущення і пагонів розетки. На зиму рослини повинні максимально накопичити поживні речовини, оскільки нові пагони використовують їх доти, поки на пагоні не сформується листя.

Укісна стиглість (фаза бутонізації — початок цвітіння) настає через 50 – 60 днів. Досліди Інституту кормів УААН свідчать, що пер- ший укіс першого року використання люцерни треба проводити у фазі цвітіння, що дає змогу накопичитись у кореневій системі рос- лин достатньої кількості поживних речовин для формування висо- кого врожаю наступних укосів. Вважається доцільним збирання од- ного з 3 – 4 укосів у період цвітіння рослин.

Після скошування рослини відростають переважно за рахунок гілкових бруньок нижнього ярусу, які до підкошування перебували

встані спокою, а також із бруньок зони кущення. Другий і наступні укоси збирають через 30 – 35 днів, а на півдні — навіть раніше (че- рез 25 днів після відростання). Останній укіс проводять не пізніш як за 25 – 30 днів до закінчення вегетації. За цей час молоді пагони встигають накопичити достатню кількість пластичних речовин, інак- ше можлива масова загибель рослин узимку. Ігнорування цього фактора успішної перезимівлі багаторічних трав призводить щоро- ку до того, що в Україні гине 150 – 350 тис. га їх посівів. У перера- хунку на сіно це становить 600 – 1400 тис. т його, або 8 – 19 % від загального обсягу виробництва.

Ворганізації насінництва люцерни треба зважати на те, що пе- ріод від відростання до достигання насіння першого укосу становить 125 – 145, другого 105 – 120 днів. Тривалість періоду відростання — цвітіння першого укосу 55 – 65, другого 30 – 35 днів. Масове цвітін- ня збігається з початком формування бобів у частини стебел у траво- стої, а в цілому період утворення бобів розтягується на 40 – 55 днів.

Для вирощування люцерни сприятливі практично всі ґрунтово- кліматичні умови України. При вапнуванні ґрунту її можна успіш- но вирощувати до широти Санкт-Петербург — Вологда. Проте най- більша продуктивність її при поєднанні оптимальних умов вирощу- вання (достатку світла, тепла, вологи й поживних речовин).

Найсприятливіша тривалість сонячного освітлення для люцерни

вмежах 16 год при інтенсивності 30 – 60 тис. люкс. При формуванні врожаю зеленої маси, а також насіннєвого травостою важлива не тільки кількість світла, а й глибина його проникнення в різні яруси посівів. Це якраз і визначає загальну продуктивність фотосинтезу

484

асиміляційної поверхні листкового апарату. Тому в підпокривних посівах покривна культура повинна мінімально затіняти рослини люцерни, а її насінники мають бути зріджені, чого досягають за ра- хунок широкорядної сівби (від 60 – 70 до 90 см).

Рослини достатньо зимо- й морозостійкі — при відсутності сніго- вого покриву витримують морози до 20 – 25 °С, а якщо є постійний сніговий покрив — до мінус 40 °С. Гинуть посіви люцерни переваж- но внаслідок різкого коливання температури наприкінці зими, при утворенні притертої льодяної кірки, тривалому затопленні.

Незважаючи на те, що люцерна посухостійка рослина, вона добре реагує на зволоження. Вологість ґрунту при її вирощуванні треба підтримувати на рівні 70 – 80 % НВ протягом вегетації. За цих умов основна маса коріння концентрується в шарі 0 – 70 см, формується високий врожай зеленої маси. При нестачі вологи в шарі ґрунту 0 – 100 см корені інтенсивніше ростуть углиб, внаслідок чого зни- жуються ріст рослин і врожайність зеленої маси.

Надмірне зволоження і близьке залягання ґрунтових вод (менше 1,5 м) від поверхні ґрунту негативно впливають на продуктивність і зумовлюють зрідження травостою.

Рослини люцерни формують велику надземну масу і кореневу систему, а також величезну листкову поверхню (100 – 125 тис. м2/га). У спекотні дні поверхня листків випаровує величезну кількість во- логи. Сумарне витрачання вологи з одиниці площі посіву люцерни більше, ніж у багатьох польових культур. Однак це компенсується могутньою кореневою системою люцерни, яка дає змогу використо- вувати вологу з глибини 3 – 4 м і більше.

Люцерна добре росте на чорноземах, каштанових, бурих, темно- сірих лісових ґрунтах. Малопридатні для неї торф’яники, неполіп- шені солончаки й солонці, глинисті, кислі, болотні ґрунти з високим рівнем ґрунтових вод.

За підвищеної кислотності ґрунту (рН < 5,5) люцерна росте пога- но, бульбочкові бактерії не оселяються на її корінні. Тому такі ґрун- ти вапнують, щоб одержати реакцію ґрунтового розчину, близьку до нейтральної. Для вапнування використовують доломітове борошно,

485

подарств, структури посівних площ люцерну в чистому вигляді або в сумішах з іншими багаторічними травами вирощують переважно в кормових і ґрунтозахисних сівозмінах. У посушливих районах на суходільних землях під неї відводять запільні ділянки, вивідні клини в понижених місцях рельєфу з кращим природним зволо- женням, а також поля, прилеглі до зрошувальних систем або водойм, де можна організувати зрошення.

Ділянки інтенсивної культури люцерни можна закладати на польових землях, відведених під кормові сівозміни поблизу тварин- ницьких ферм.

Післядія люцерни на продуктивність наступних культур залеж-

но від району вирощування, типу ґрунту й вологозабезпечення спо- стерігається упродовж 2 – 4 років.

Сорти, районовані в Україні: Веселоподолянська 11, один з висо- коврожайних сортів — Зайкевича, Надія, Херсонська 7, Херсон- ська 9, Райдуга, Ярославна, Полтавчанка. Сорти люцерни жовтої мають ще незначне поширення.

Технологія вирощування. Люцерну розміщують у сівозмінах піс- ля різних попередників — ярих і озимих зернових, кукурудзи на зерно, технічних та інших культур. Сіють люцерну під покрив і чис- тими посівами. Тому система обробітку ґрунту спрямована на ство- рення оптимальних умов росту не тільки трав, а й покривної куль- тури. Це, в свою чергу, зменшує енергозатрати на вирощування лю- церни, оскільки при цьому одержують додатковий урожай. Правда, і без покриву люцерна в рік сівби нарощує значну зелену масу. То- му питання сіяти люцерну під покрив чи без покриву слід вирішу- вати в кожному конкретному випадку.

Обробіток ґрунту розпочинають негайно після збирання попере- дника. Він включає одно-, дворазове лущення стерні й наступну зя- блеву оранку на глибину 30 – 32 см звичайними або двоярусними плугами (ПЯ-3-35, ПД-4-35 та ін.). У кормових сівозмінах після оде- ржання двох–трьох урожаїв зеленої маси кормових культур оранку проводять безпосередньо після збирання врожаю. Це буває у верес- ні–жовтні, навіть у листопаді. Тому дискують посіви тоді, коли по- трібно попередньо подрібнити стерньові рештки для кращого їх за- робляння під час оранки (стебла кукурудзи, сорго, їх сумішей).

На солонцях проводять пошаровий обробіток. Верхній гумусовий шар дискують бороною або обробляють фрезерним культиватором на глибину 6 –8 до 10 – 12 см, а глибоке розпушування проводять плугами без полиць. Якщо люцерну сіють як післяукісну культуру після збирання озимих проміжних культур і ранніх ярих сумішей, тоді після дискування стерні проводять неглибоку полицеву оранку (на 16 – 18 см) з одночасним коткуванням кільчасто-шпоровим котком.

Удобрення. При врожаї близько 450 ц/га зеленої маси люцерна споживає 300 – 320 кг/га азоту, 60 – 80 кг фосфору, 180 – 200 кг/га

486

калію. Близько 40 % кількості азоту рослина виробляє сама за ра- хунок фіксації його з повітря бульбочковими бактеріями, а решту бере з ґрунту, якщо додатково не вносити добрив. При внесенні доб- рив частка вилученого азоту з ґрунту і добрив при цьому може ста- новити: 80 – 100 кг/га з ґрунту і 46 – 60 до 80 кг/га — за рахунок мі- неральних або органічних добрив. Ефективність добрив посилюєть- ся при достатньому зволоженні. При цьому поліпшується також фік- сація атмосферного азоту. Досліди кафедр агрохімії і рослинництва Уманської ДАА показали, що на глинистих опідзолених і звичайних чорноземах та сірих лісових ґрунтах при частковому зрошенні (близь- ко 600 – 800 м3/га води) в умовах Лісостепу й Полісся норма азоту може становити 100 – 120 кг/га. Врожай зеленої маси на фоні вне- сення 80 – 100 кг/га фосфору і калію становив 600 – 700 ц/га за

3 – 3,5 укоса.

У Степу люцерну удобрюють лише на зрошуваних площах з ура- хуванням запланованого врожаю та родючості ґрунту. Внесені доб- рива сприяють підвищенню врожайності і поліпшенню якості кор- му. Зокрема, в рослинах підвищується вміст протеїну і каротину.

Люцерна добре реагує на органічні добрива. Їх вносять як під попередники та передпопередники, так і безпосередньо під культу- ру восени, перед оранкою на зяб. У зволожених районах Лісостепу й Полісся вносять 40 – 60 т/га, а в засушливих (Степу) 30 – 35 т/га. Ці норми є орієнтовними, їх треба диференціювати з урахуванням типу ґрунту, попередників, районів вирощування та ін.

При рН < 7 зменшується азотфіксуюча властивість бульбочкових бактерій, зростає споживання рослинами азоту з ґрунту. На кислих і слабкокислих ґрунтах ефективне внесення щороку 80 – 90 до 100 – 120 кг/га мінерального азоту. На нейтральних і лужних ґрунтах йо- го краще вносити перед сівбою від 30 – 40 до 60 кг/га.

Позитивно впливають на продуктивність люцерни мікродобрива — молібденові, борні, марганцеві та ін. Так, внесення молібденових добрив на дерново-підзолистих, дерново-лучних, сірих лісових ґрун- тах, опідзолених і реградованих чорноземах підвищує врожайність трав у перерахунку на сіно до 10 – 12 ц/га. Крім того, під впливом молібдену у вегетативній масі рослин на 15 – 20 % збільшується вміст протеїну. Позитивна дія марганцю виявляється при внесенні його на чорноземах і каштанових ґрунтах. Кальцієві добрива реко- мендується вносити або використовувати для вапнування, коли верхній шар ґрунту містить менше 0,02 % кальцію. Борні добрива широко застосовують на насінницьких посівах.

Сівба. Сіють насінням районованих сортів не нижче другого кла- су, чистим від насіння бур’янів, особливо карантинних. При наяв- ності в насінній партії 20 % і більше твердого насіння його треба скарифікувати на спеціальних машинах СС-0,5, СКС-1, СКС-2 за 10 – 12 днів до сівби або безпосередньо перед сівбою.

487

Перед висіванням насіння провітрюють, прогрівають, інокулю- ють, збагачують на мікроелементи (молібден, бор, марганець).

На корм люцерну сіють під покрив, без покриву, в чистому ви- гляді або в травосумішах звичайним рядковим способом з міжряд- дям 15 і 30 – 45 см (в посушливих умовах) зерно-трав’яними сівал- ками СЗТН-47, СЗТ-3,6, СЛТ-3,6, СУТК-47 та ін. Глибина загортан- ня насіння залежно від його типу — від 1 – 2 см (важкі запливаючі ґрунти) до 3 – 4 см (чорноземи, каштанові, швидковисихаючі ґрунти).

Увсіх зонах оптимальна норма висіву люцерни 8 – 10 млн схо- жих насінин на 1 га, або 16 – 20 кг/га при 100 %-й господарській придатності. При висіванні люцерни під покрив норму висіву по- кривної культури зменшують на 20 %.

Усумішах із злаковими (стоколосом безостим, пирієм безкорене- вищним, вівсяницею лучною та ін.) на схилах і в кормових сівозмі- нах висівають 12 – 14 кг люцерни, або 60 – 80 % від норми висіву в чистому посіві. Насіння злакових трав у суміші може бути не більше 30 – 40 % їх повної норми висіву. Це пояснюється тим, що вони інтен- сивно кущаться і при висіванні більшої кількості насіння можуть витісняти люцерну з травостою вже на другому році користування травосумішшю.

Догляд полягає переважно у проведенні осінніх (фосфором і ка- лієм) та весняних підживлень (азотом). Важливими є боронування зубовими, голчастими або дисковими боронами (залежно від щіль- ності ґрунту і густоти посіву) навесні та після першого й другого укосів. На травах другого і наступних років користування важливо застосовувати долотування (на 12 – 14 до 20 см) і щілювання. На півдні України люцерну слід поливати (300 – 400 м3/га під 2-й і на- ступні укоси).

Вирощування люцерни на насіння. Потенціал насіннєвої проду-

ктивності люцерни сягає 10 – 12 ц/га і навіть більше. Нині реальна врожайність 3 – 4 до 6 ц/га. Основна складові цієї технології:

y мала норма висіву насіння — 1,5 – 2 кг/га; y широкорядний посів — 60 – 70 до 90 см;

y строки сівби: навесні — 3-тя декада квітня — перша декада травня або в червні після озимих проміжних культур, відповідно під покрив ранніх ярих кормосумішей і кукурудзи на зелений корм, висіяних зниженими нормами висіву;

y безпокривна сівба з використання гербіцидів або підкошуванням; y бджолозапилення переважно одиничними дикими бджолами (наприклад, метахіла ротундата) та іншими комахами; для цього

посіви треба розміщувати поблизу природних угідь;

y фосфорне підживлення. Збирання на насіння пряме (вичісу- ванням) або роздільне з першого (недостатнє зволоження) або з дру- гого укосу (достаток вологи, зрошення). Тоді перший укіс у фазі по- чатку бутонізації;

488

y при дворічному використанні на насіння посіви не обробляють, посіви 3 – 4-го років до цвітіння обробляють відповідними препара- тами. Особливої шкоди завдає люцернова совка;

y використання на насіння зріджених посівів 3 – 5 років, достатньо навіть 8 – 12 кущів.

Нерідко доводиться обробляти посіви гербіцидами. Це небажано з відомих причин — шкідливо впливає на середовище і корм, дорого об- ходиться, значно і навіть різко збільшує енергозатрати (на 15 – 20 %). Альтернативні заходи боротьби з бур’янами — формування густого травостою, підкошування, в тому числі в рік сівби.

Збирання. Застосовують самохідні косарки, іноді при скошуванні люцерни на сіно плющення трави, щоб прискорити її висихання у валках. Використовувати роторні косарки-подрібнювачі не слід, бо вони розщеплюють нижні частини стебел, на яких містяться брунь- ки, що погіршує і затримує відростання, знижує врожайність зеле- ної маси.

Біоенергетична ефективність вирощування люцерни на корм при мінімізації прийомів технології висока. За даними О. І. Зінчен- ка і В. А. Малого (1994), енергетичний коефіцієнт вирощування лю- церни підпокривного й безпокривного весняного та післяукісного посівів за два роки користування з урахуванням року сівби становив 5,6 – 6,7, що є досить високим показником.

Люцерна економічно дуже вигідна кормова культура. Затрати праці на одиницю продукції при врожайності 350 – 400 ц/га зеленої маси в 2 – 3 рази нижчі, ніж при вирощуванні зернових. При врожаї зеленої маси 500 – 600 ц/га собівартість 1 ц корм. од. знижується в 3 – 4 рази проти зернових, а умовний рівень рентабельності стано-

вить 280 – 320 %.

3.2.3. КОНЮШИНА

У забезпеченні худоби високопоживними кормами важливу роль відіграє конюшина, яку вирощують у польових і кормових сівозмі- нах, а також для поліпшення природних кормових угідь, створення культурних сіножатей і пасовищ.

Конюшина — давня культура, в Україні й Росії відома з середи- ни XVIII ст. В наш час основні райони вирощування конюшини — Україна, Центральна Нечорноземна зона Росії, Білорусь, країни Балтії. Вирощують конюшину також на Уралі, в Західному Сибіру, Приморському краї та інших районах.

Висока протеїнова поживність конюшинового корму полягає в тому, що з розрахунку на 1 корм. од. в ньому міститься в 1,5 раза більше перетравного протеїну проти норми. Тому використання ко- нюшини, як і люцерни, дає змогу балансувати вуглеводисті корми за вмістом протеїну.

489

Конюшина, як і люцерна, має підвищений вміст незамінних амі- нокислот, зокрема лізину, триптофану, ізолейцину, аргініну, лейци- ну, треоніну, валіну та ін. На відміну від злакових трав і зерна зла- кових культур, конюшина має підвищений вміст критичних аміно- кислот — лізину і триптофану. Включаючи в раціони годівлі свиней і птиці зелену масу, трав’яне і сінне борошно з конюшини, корм ба- лансують за вмістом не тільки каротину, а й названих амінокислот.

Морфобіологічні та екологічні особливості. До роду Trifolium на- лежить велика кількість видів, з яких у культурі поширена коню-

шина лучна (Tr. pratense) і біла (Tr. repens) (рис. 79). У сівозмінах вирощують переважно конюшину лучну. Це, як і люцерна, верхова нещільнокущова рослина. Її коренева система складається з головно- го (стрижньового) і бічних коренів. У деяких підвидів є також прида- ткові корені. Стрижнева коренева система характерна для ранньостиглої двоукісної, стрижнево-мичкуватої, частіше з придатко- вими коренями — для пізньостиглої, зокрема одноукісної конюшини.

Через 1,5 міс після висівання коренева система конюшини про- никає на глибину до 0,5 м і більше. Бульбочки спочатку утворюють- ся на головному корені, а потім — на розгалуженому мичкуватому корінні. Максимальна кількість бульбочок на головному корені і бічних коренях припадає на період бутонізації. В безпокривних по- сівах конюшина вже на першому році життя має добре розвинену кореневу систему. Основна коренева система розміщена на глибині 40 см, хоча в цілому вона проникає в ґрунт на глибину до 3 м.

490

ної: одноукісний пізньостиглий північний і двоукісний скоростиг- лий південний. В Україні поширений переважно двоукісний пів- денний. Крім цих підвидів у посівах конюшини трапляється багато рослин проміжних форм.

Одноукісна конюшина відрізняється від двоукісної вищим стеблом і більшою кількістю мужвузлів на ньому (7 – 9, у двоукісної 5 – 7). Її використовують протягом 3 – 4 років. У перший рік життя вона утворює тільки розетку прикореневих листків, на другому році дає один укіс. Характеризується підвищеною зимостійкістю.

Двоукісна конюшина — трирічна рослина, використовується 1,5 – 2 роки, на 3-й рік випадає. Вона більш скоростигла і на друго- му році життя дає два укоси на сіно або перший на сіно, а другий — на насіння, менш зимостійка, ніж одноукісна, менш вибаглива до вологи, краще витримує високі температури.

Конюшина лучна двоукісна — високоврожайна культура. В до- слідах Інституту кормів УААН урожайність зеленої маси сорту Ула- дівський 34 за два укоси становила 575 ц/га.

Насіння конюшини лучної проростає при температурі 2 – 3 °С. Доб- ре вкорінені рослини навіть у безсніжну зиму витримують морози до мінус 20 °С. Порівняно з люцерною, конюшина лучна потребує біль- ше вологи — оптимальна вологість ґрунту для її розвитку 70 – 80 % ППВ, транспіраційний коефіцієнт одноукісної конюшини 500 – 600, двоукісної 400 – 500.

Дуже вибаглива конюшина до вмісту поживних речовин у ґрунті, особливо фосфору й калію. За допомогою бульбочкових бактерій во- на інтенсивно засвоює атмосферний азот. Добре росте на опідзоле- них ґрунтах і вилугуваних чорноземах, темно-сірих і сірих лісових з слабкокислою або нейтральною реакцією (рН 6 – 7). Кислі ґрунти потрібно вапнувати.

Високих врожаїв зеленої маси конюшини, сіна й насіння можна досягти за оптимального поєднання таких природних факторів, як тепло, світло й поживні речовини ґрунту. Дослідженнями І. С. Ша- тілова (1969) встановлено, що при освітленості 5 тис. люкс у старому листі конюшини червоної дихання за інтенсивністю переважало фотосинтез, у молодому — інтенсивність фотосинтезу переважала дихання і становила 2 – 2,7 мг засвоєного СО2 на 100 м2/год. Проте в цілому конюшина менш чутлива до погіршення освітленості, ніж люцерна, еспарцет і буркун, тому легко витримує затінення під покривом. Як показали дослідження П. П. Кіцко й Г. Ф. Мельника, вона добре росте під покривом таких більш сприятливих покривних культур, як вико-вівсяна суміш і кукурудза на зелений корм. В умо- вах України літні посіви конюшини розвиваються незадовільно. Це пояснюється надміром світла в початковий період вегетації, ви- сокою температурою повітря й ґрунту, зниженням відносної вологості повітря.

491

Конюшина першого року використання відростає дещо раніше, ніж другого, а ранньостигла — раніше, ніж пізньостигла.

У господарствах України перший укіс ранньостиглої конюшини на сіно можна починати приблизно через 55 – 60 днів після весня- ного відростання (при сумі температур 770 – 995 °С), а другий — через 40 – 50 днів після першого (при сумі температур 600 – 800 °С). Повна стиглість зерна настає через 100 – 110 днів після весняного відростання, а після першого укосу — через 68 – 90 днів.

Рослини конюшини потребують високої вологості ґрунту вже в перший рік життя, коли перебувають під покривною культурою. За таких умов вони добре розвиваються і сходи практично ніколи не гинуть. За нестачі вологи добре вкорінені покривні культури вби- рають вологу, створюючи несприятливі умови для трав. Як правило, молоді рослини, які мають слабкорозвинену кореневу систему, ги- нуть, а в посушливі роки часто випадають. Особливо багато води конюшина потребує після збирання покривної культури, коли вона посилено розвивається і в кореневій системі (шийці) рослин нако- пичуються запасні поживні речовини. В роки використання коню- шини потреба у волозі зростає у зв’язку з формуванням великої ве- гетативної маси. Тому конюшина добре реагує на полив. У разі не- стачі вологи і зниження відносної вологості повітря до 40 – 50 % ве- гетація рослин погіршується або зовсім припиняється. Через це ви- рощувати конюшину доцільно лише на Поліссі і в Лісостепу, його центральній та північний частинах, і в західних районах.

У насінництві конюшини треба враховувати, що найбільший врожай насіння формується при достатньому накопиченні вологи в ґрунті до початку цвітіння рослин. При нестачі вологи в цей час ро- слини підсихають і погано запліднюються. При надлишку вологи в період цвітіння і достигання урожай насіння конюшини також знижується. За високої вологості дуже розростається вегетативна маса, погіршується розвиток плодоносних органів, гине велика кіль- кість зав’язі.

Найвищі врожаї насіння одержують у роки, коли в період цвітін- ня конюшини випадає достатньо опадів і стоїть суха сонячна погода під час цвітіння й достигання насіння.

Конюшину можна вирощувати на сірих лісових, деградованих і звичайних чорноземах, дерново-підзолистих, окультурених болот- них та інших ґрунтах. При зрошенні її вирощують на каштанових, сіроземних та інших ґрунтах. На супісках і пісках врожаї конюшини дуже коливаються, залежно здебільшого від вологості ґрунту та вмі- сту в ньому поживних речовин. На ґрунтах з низьким вмістом гуму- су конюшина росте погано, а на сильнокислих і засолених — зовсім не приживається. Краще за все вирощувати її на слабкокислих або нейтральних ґрунтах (рН 5,5 – 7,0).

492

Сорти. Серед кращих селекційних і місцевих сортів конюшини найпоширеніші Білоцерківська 3306, Глорія місцева поліпшена, Носівська 4, Полтавська 75, Уладівська 34; із сортів народної селек- ції — Волинська, Гадяцька місцева, Глухівська місцева, Закарпат- ська місцева, Кіцманська місцева, Товмацька місцева, Чернігівська місцева.

Технологія вирощування. Продуктивність конюшини значно за- лежить від раціонального використання добрив. Органічні добрива в сівозмінах частіше вносять під просапні й озимі культури (20 – 30 т/га). Дози їх визначають відповідно до запрограмованого врожаю та наявності елементів живлення в ґрунті у формах, досту- пних для засвоєння рослинами. Так само, як і під люцерну, вносять здебільшого фосфорно-калійні добрива, а коли треба, то й азотні (бажано із глибоким зароблянням у ґрунт — на 15 – 17 см, щоб уник- нути прямого контакту добрив з бульбочками).

Під конюшину вносять також мікродобрива: молібден, бор, мідь та ін. Потреба в молібдені частіше спостерігається на ґрунтах з під- вищеною кислотністю, де цей елемент міститься в малодоступній для рослин формі. Борні добрива вносять переважно на насінниць- ких посівах. На торф’яно-болотних ґрунтах застосовують добрива, що містять мідь.

Дерново-підзолисті ґрунти обов’язково вапнують. Доза вапна за- лежить від гідролітичної кислотності ґрунту. На важких суглинках і підзолистих ґрунтах вносять гіпс, який поліпшує живлення коню- шини калієм та сіркою.

Обробіток ґрунту під конюшину передбачає проведення тих са- мих технологічних процесів, що й під люцерну. При проростанні насіння поглинає воду, маса якої становить 130 – 140 % від маси насіння.

Насіння починає проростати при температурі 1 – 2 °С, достатній кількості вологи й температурі ґрунту 10 – 15 °С. Сходи з’являються через 7 – 9 днів після висівання, а при температурі 18 – 20 °С швид- ше на 1 – 2 дні. Зниження температури під час проростання коню- шини до мінус 5 – 8 °С призводить до загибелі третини проростків.

У насінні конюшини червоної міститься певна частина (20 – 30 до 40 і навіть більше відсотків) твердого насіння. Воно проростає переважно в перші два місяці після сівби, а те, що лишилося, посту- пово, протягом наступних одного–двох років. Проте навіть при про- ростанні більшості твердого насіння протягом місяця утворюються нерівномірні сходи. Більше того, пізніші сходи (через 20 – 30 днів після основних) внаслідок пересихання верхнього шару ґрунту й затінення покривною культурою випадають із травостою. Через це насінний матеріал із вмістом 15 – 20 % твердого насіння слід ска- рифікувати.

Протруювання насіння комбінованими препаратами для знеза- раження його від збудників грибних захворювань і захисту молодих

493

проростків від пошкодження шкідниками часто не дає бажаного ефекту. Тому достатньо буває переважно повітряно-теплового обі- гріву, скарифікації та інокуляції. Сходи трав зріджуються з інших причин — наявності ґрунтової кірки, покривної культури, нестачі вологи.

Для збагачення коріння конюшини активними расами бульбоч- кових бактерій проводять передпосівний обробіток насіння нітрагі- ном. Особливо ефективний цей агрозахід при висіванні конюшини вперше або на полях, де її тривалий час не вирощували. Насіння обробляють нітрагіном у тіні чи під навісом у день сівби. Сонячні промені вбивають бактерії.

Конюшину та її суміші з іншими травами сіють під покрив пере- важно ранніх ярих культур — ячменю та вико-вівсяної суміші зер- но-трав’яними сівалками. Розкидним способом висівають при підсі- ві конюшини рано навесні під покрив озимих, коли ґрунт ще мерз- лий. Для цього використовують зерно-трав’яні сівалки без сошників.

Насіння заробляють на глибину 1 – 3 см, залежно від типу ґрун- ту, зокрема, на важких запливаючих ґрунтах 1 – 1,5 см, на ґрунтах середньої зв’язності, незапливаючих 2 – 2,5 см, на ґрунтах легких, які швидко висихають, 2,5 – 3 см.

Після сівби пускають легкі котки, краще в одному агрегаті із сі- валкою.

Норма висіву 8 – 10 млн схожих насінин, або 15 – 20 кг насіння, на гектар.

Догляд. У рік висівання важливо своєчасно зібрати врожай по- кривної культури і забезпечити добре відростання конюшини. Пере- важно восени і в підпокривних посівах конюшина нарощує 80 – 100, до 120 – 140 ц/га зеленої маси. Рослини досягають фази цвітіння. Це корисно для накопичення запасних поживних речовин в кореневій шийці. Травостій треба обкосити — це додатковий корм, але не пізніше початку другої декади жовтня. Після цього вносять по 45 кг/га фос- фору й калію. Навесні підживлюють травостій, вносячи по 30 – 45 кг фосфору й калію, і, якщо потрібно, по 30 – 45 кг/га азоту по тало- мерзлому ґрунту, по так званому «черепку». Пізнє підживлення менш ефективне. Зріджений посів до початку відростання доцільно проборонувати середніми зубовими або легкими голчастими боро- нами, на густих посівах боронування менш ефективне.

Конюшина формує густий травостій, швидко росте й добре заті- нює бур’яни, особливо в перший рік користування, тому не потребує гербіцидів. Якщо навіть є певна кількість бур’янів, то їм не дають дозріти більш раннім укосом.

Конюшину легко вирощувати за екологічно чистою енергоресур- созбегіраючою технологією. При цьому восени в перший рік корис- тування та навесні проводять підживлення посівів. На другий рік одержують здебільшого один укіс і переорюють поле або під зайня-

494

тий пар, або під післяукісний посів однорічної кормової культури — кукурудзи, її сумішей з бобовими, суданської трави, редьки олійної з вівсом. При значному зрідженні посівів після перезимівлі інколи доцільно засіяти поле вівсом або однорічним райграсом. У першому випадку одержують за укіс 400 – 500 ц/га зеленої маси конюшини з вівсом, у другому 2 – 3 укоси конюшини з райграсом. Після цього поле переорюють.

Біоенергетична й економічна ефективність вирощування коню- шини така сама, як і люцерни. При акумуляції з урожаєм за два укоси (360 – 400 ц/га зеленої маси) 120 – 140 ГДж/га валової і 9,6 – 11,2 обмінної енергії антропогенні її витрати на вирощування уро- жаю становлять 14 – 16 ГДж/га. Отже, енергетичний коефіцієнт ви- рощування конюшини становить 8,5 – 8,7, а коефіцієнт біоенергети- чної ефективності 6,7 – 7,0. Це досить високі показники.

Конюшина біла — багаторічна рослина з повзучими розгалуже- ними стеблами, які вкорінюються у вузлах. Коренева система роз- міщена у верхніх шарах ґрунту на глибині 30 – 35 см. Вирощують її на ділянках, відведених під випас. Конюшина біла добре відростає після випасання й відрізняється довговічністю. Висівають її в сумі- ші із злаковими травами — вівсяницею лучною, райграсом пасови- щним та іншими на площах з високим рівнем залягання ґрунтових вод (80 – 100 см).

Культура білої конюшини поширена в зонах задовільного й до- статнього зволоження — на Поліссі, в центральному і західному Лі- состепу, Передкарпатті, Карпатах та інших зонах на зрошуваних площах. Суцвіття — пухка голівка діаметром близько 2 см на дов- гому квітконосі, плід — біб з 1 – 2, іноді з більшою кількістю насі- нин. Маса 1000 насінин 0,7 – 0,9 г. Насіння овальне, стиснене, блис- куче, червонувате з рожевим, коричневим, зеленуватим відтінками. Листя на довгих черешках. На відміну від конюшини лучної і лю- церни, не витісняється травами і навіть може обмежувати їх ку- щення. Розмножується насінням і вегетативно, тому тримається в травостої дуже довго.

Застосування сортів з високими черешками і великим листям дає змогу за 4 – 5 циклів випасання одержувати 350 – 400 ц/га зеленої маси. Конюшина біла — добрий медонос.

В укісно-пасовищних травостоях із злаковими травами вирощу- ють конюшину рожеву (Tr. gibridum L.) — природний гібрид лучної і білої конюшин та інші види — суничну, змінну. Технологія їх виро- щування в основному така сама, як і конюшини лучної: підпокривне висівання в суміші із злаковими травами під ранні ярі кормосуміші (вико-вівсяна, вико-горохо-вівсяна та ін.) з розрахунку 6 – 8 млн на- сіння на 1 га, осінні та весняні підживлення. Восени вносять фос- форно-калійні (Р45К45), навесні N45Р60К60. Азот вносять після циклу випасу по 25 – 30 кг/га д. р.

495

Економічна й біоенергетична ефективність вирощування коню- шини білої при одержанні за 4 – 5 циклів випасу 280 – 320 ц/га па- совищного корму дорівнює ефективності конюшини лучної.

3.2.4. ЕСПАРЦЕТ

Господарське значення. У лісостепових і степових районах Укра- їни еспарцет за врожайністю нерідко переважає інші бобові трави. За даними Інституту кукурудзи УААН, вихід сіна люцерни при дворіч- ному використанні становив 50 – 70, еспарцету 62 – 85 ц/га. На Ула- дівській дослідній станції (Вінницька область) врожайність сіна су- міші конюшини з тимофіївкою за два роки використання становила 88,1, з еспарцетом і тимофіївкою — 106, 3 ц/га. Значні переваги має еспарцет порівняно з іншими травами при вирощуванні на схилах. У дослідах О. І. Зінченка в південному Лісостепу середня врожайність люцерни за 3 роки на південному схилі була 328 ц/га, еспарцету пі- щаного — 348, суміші люцерни з еспарцетом — 401 ц/га.

За кормовою цінністю еспарцет не поступається люцерні: 100 кг його сіна, як і сіна люцерни, відповідають 50 – 53 корм. од. На одну кормову одиницю зібраного без втрат листя сіна еспарцету припа- дає 180 – 200 г перетравного протеїну. При згодовуванні зеленої ма- си його тваринам вони не хворіють на тимпанію (здуття).

Еспарцет — цінна медоносна культура. З 1 га його посіву одер- жують 200 кг високоякісного меду.

Еспарцет, як і інші багаторічні бобові трави, є добрим поперед- ником для озимих хлібів. Урожайність озимої пшениці, висіяної піс- ля еспарцету на один укіс, майже не поступається її урожайності по чистому пару.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Є понад 60 видів ес- парцету. В країнах СНД трапляються майже всі види, найбільше — на Кавказі. Більшість дикоростучих видів еспарцету — цінні кормо- ві рослини. У виробництві в Україні поширені три його види: посів-

ний (Onobrichys viciafolia), піщаний (O. arenaria) і закавказький (O. transcancaseae) (рис. 80). Еспарцет — давня культура.

У Вірменії його вирощували за 1000 років до н. е.

Коренева система еспарцету добре розвинена, окремі корені про- никають у ґрунт на глибину 3 – 4 м, а іноді й більше. На відміну від інших бобових культур, основна маса його коренів розміщується в орному шарі, завдяки чому він добре використовує поживні речови- ни не більш глибоких шарів ґрунту, як конюшина, а на глибині 40 – 100 см. За даними колишньої Миронівської селекційної станції, в орному шарі на глибині до 25 см у конюшини червоної міститься 78,9 %, у люцерни синьої 53,5, а в еспарцету звичайного — 4,8 % ма- си коренів, в горизонті 51 – 75 см — відповідно 3,7 %, 8,6 і 44,2 %.

496

добрива зберігалася протягом усього вегетаційного періоду. Внесен- ня одних фосфорних (Р60) і фосфорно-калійних туків (Р60К60) не да- вало помітного ефекту.

Еспарцет посівний відзначається зимо- і посухостійкістю. Досить поширений в Україні. Походить з Прибалтики. Одноукісний. Рос- лина озимого типу. Період використання — до 5 років. Менш посу- хостійкий, ніж еспарцет піщаний. За один укіс дає 150 – 300 ц/га зе- леної маси, 30 – 60 ц/га сіна.

Еспарцет піщаний — рослина ярого типу, дво-, трирічна. Більш поширена в культурі за інші види, відрізняється від еспарцету посів- ного більшою довговічністю, вищою врожайністю, зимо- і посухо- стійкістю. За рік дає два укоси, але стебла в нього грубі, менш облист- нені, нижні листки на довгих, верхні — на коротких черешках. Су- цвіття — довга (14 – 16 до 20 см) тонка китиця. Плоди дрібніші, ніж у звичайного еспарцету.

Еспарцет закавказький малопоширений в Україні. Рослина яро- го типу, двоукісна. Висота стебла 60 – 70 см і більше, добре облист- нена. Листя знизу на довгих, вгорі — на майже сидячих черешках, довгасте, загострене. Квітки яскраво- і блідо-рожеві, зібрані в щіль- ні китиці. Боби напівкруглі.

Особливості будови кореневої системи еспарцету та його підви- щена потреба в кальції визначають його розміщення. Сіють еспар- цет переважно на схилах, змитих і малопродуктивних ґрунтах Сте- пу і Лісостепу, у верхньому шарі яких достатньо кальцію. На корін- ні розвиваються бульбочкові бактерії.

Разом з корінням еспарцет накопичує у ґрунті 100 – 200 кг/га азоту. Щороку на стрижневому корені, як і на надземній масі, наро- стає нова коренева система, а попередня мінералізується і збагачує ґрунт на елементи живлення та органічну речовину.

Для проростання насіння потребує вологи в 1,5 раза більше за свою масу. Насіння починає проростати при температурі ґрунту 3 – 5 °С. Оптимальною є температура 10 – 12 °С на глибині ґрунту 3 – 4 см. За таких умов сходи з’являються на 7 – 10-й день.

Еспарцет більш посухостійкий, ніж конюшина червона і окремі сорти люцерни. Він також більш зимостійкий, крім закавказького. Проте для одержання високого врожаю еспарцету потрібна достатня забезпеченість ґрунту вологою, особливо його нижніх шарів.

У господарствах України найпоширеніші такі сорти: Піщаний 1251, Південноукраїнський, гібриди Дніпровський, Південнокав- казький двоукісний, Кримський 36. Потенційна продуктивність усіх сортів еспарцету коливається від 250 до 500 ц/га зеленої маси та від 40 до 80 ц сіна з гектара, 120 – 200 ц/га сінажу.

Технологія вирощування. Норми і строки внесення мінеральних добрив приблизно такі самі, як і під люцерну. Як уже зазначалося, еспарцет добре реагує на азотні добрива. Їх вносять навесні до 60

498

кг/га д. р. по тало-мерзлому ґрунту або заробляють культиваторами на глибину 10 – 12 см. Останній спосіб, особливо на схилах, ефекти- вніший.

Сівба. Як і люцерну, еспарцет можна сіяти навесні під покрив ранніх ярих і кукурудзи на зелений корм, післяукісно. В післяукіс- них посівах його можна сіяти як без покривної культури, так і підсі- вати під кукурудзу на зелений корм. Післяжнивно його сіють без покривної культури. Норма висіву 6 – 8 млн схожих насінин на 1 га, або 100 – 120 кг/га. Висівають насіння, дотримуючись міжрядь 15 см, звичайними зерновими сівалками на глибину 3 – 4 до 5 см. Після сівби ґрунт обов’язково коткують. На зайнятих парах добрі резуль- тати дає поєднання еспарцету з буркуном білим. Це підвищує вихід корму, оскільки еспарцет (особливо піщаний) у перший рік нерідко менш урожайний, ніж конюшина та буркун. Зелену масу викорис- товують на зелений корм і виготовлення сінажу.

Догляд за посівами полягає в осінніх фосфорно-калійних (Р60К60) та весняних (N60Р45К45) підживленнях і весняному боронуванні се- редніми боронами. Хороші густі травостої немає потреби обробляти гербіцидами та пестицидами. Останні інколи використовують на насінних площах.

Збирання. Оскільки еспарцет — добрий медонос, його збирають у фазі повного цвітіння. Згодовують переважно великій рогатій худо- бі, вівцям, коням. Не слід скошувати за один прийом всю площу. При пересушуванні еспарцет втрачає листя, яке дуже легко обламу- ється. Треба скошувати таку площу, з якою можна впоратись за день. Сіно обов’язково досушують під накриттям активним венти- люванням, а ще краще — прив’ялюванням у валках і використову- ють для приготування високоякісного сінажу.

Біоенергетична й економічна ефективність вирощування еспар- цету приблизно така сама, як люцерни й конюшини при вирощу- ванні на незрошуваних площах.

3.2.5. БУРКУН

У практиці кормовиробництва широко використовується буркун (Melilotus). З усіх його видів найпоширеніші буркун білий (Melilotus albus) і буркун жовтий (лікарський) (M. officinalis). Це дворічні рос-

лини. У природних умовах трапляються однорічні форми буркуну білого. Листя у буркуну трійчасте, зазублене по всьому краю. Серед- ня листкова пластинка, як і в люцерни, на черешку, бічні — сидячі. Прилистники невеликі, вузькі (нитко- й шилоподібні). Корені бур- куну могутні, розгалужені, проникають у ґрунт у дворічних рослин на глибину 4 – 5, у однорічних — до 3 м. У будь-якій фазі розвитку рослина має характерний для буркуну запах кумарину. Суцвіття — багатоквіткова пазушна китиця. Квітки білі, у жовтого буркуну —

499

жовті. В культурі переважають буркун білий та його гібриди з жов- тим відтінком (у травостої частина квіток жовта або з жовтим відтін- ком). Боби одно-, двонасінні з коротким загостреним носиком, сітча- сто-зморшкуваті. Оболонка бобу, на відміну від еспарцету, в культу- рних сортів легко відділяється від насінини. Тому посівний мате- ріал — це переважно або повністю голе насіння, за формою воно кутасто-округле яйцеподібне, світло-жовте. Маса 1000 насінин (бо-

бів) 1,9 – 2 г.

У Європу і США завезений із Сибіру.

Буркун як бобова рослина поліпшує родючість ґрунту, оскільки інтенсивно засвоює азот з повітря, має розгалужену стрижневу ко- реневу систему, котра проникає в ґрунт на глибину до 3 – 4 м. Він залишає в ґрунті 120 ц/га за сухою масою кореневих і стерньових решток. Висота рослин від 80 см до 2 м, залежно від вологості ґрун- ту. В посушливих умовах буркун більш низькорослий. Стебла прямі, іноді розлогі, зелені, знизу червонуваті, добре гілкуються.

Буркун — дуже пластична рослина, росте на багатьох типах ґрун- тів. Кращим для нього є ґрунт добре дренований, не кислий (рН > 6). Але і на зв’язних важкосуглинистих ґрунтах, а також на ґрунтах, де материнською породою є маловодопроникні суглинки, він непогано росте. Після буркуну на таких полях краще розміщувати інші польові культури. Буркун добре росте на солонцюватих ґрунтах і солонцях, виконуючи роль фітомеліоратора.

Дворічний буркун, як і конюшину, в перший рік вирощують під покривом кукурудзи на зелений корм, однорічних ярих сумішей. Після збирання їх восени він нарощує отаву до 90 – 100 ц/га. В чис- тому безпокривному посіві в рік сівби буркун дає досить високий урожай (200 – 250 ц/га). Його можна зібрати для приготування сі- нажу, частково для годівлі худоби зеленою масою. Дворічний бур- кун у рік висівання не цвіте і не утворює насіння, це відбувається на другий рік, після чого рослини випадають.

Узеленій масі буркуну в період бутонізації міститься 18 – 22 % си- рого протеїну за сухою речовиною (160 – 190 г на 1 корм. од.) і 19 – 22 % сирої клітковини. У фазі повного цвітіння рослини грубіють, вміст клітковини у них збільшується до 32 – 34 %.

Уфазі збирання буркун набуває солодкуватого аромату, який зумовлюється вмістом кумарину. Останній може відновлюватися до дикумаролу — речовини, яка стримує зсідання крові і може викли- кати у домашніх тварин «хворобу кровотечі».

При заготівлі кормів потрібно враховувати, що дикумарол утво- рюється із нешкідливого кумарину при приготуванні сіна, сінажу або силосу внаслідок перегрівання або псування сировини.

Унасінні буркуну багато твердих насінин (60 – 80 %), тому перед сівбою його треба скарифікувати. Насінники буркуну краще розмі- щувати на запільних площах, за межами сівозміни, оскільки насін-

500

ня буркуну достигає повільно, неодночасно і, легко висипаючись, засмічує ґрунт.

Буркун на корм доцільно висівати в чистому вигляді і в суміші з іншими культурами (еспарцетом), підсівати навесні вівсом або одно- річним райграсом, використовувати як сидерат. У такому разі бур- кун у перший рік у безпокривному посіві використовують на корм, а в другий — приорюють або збирають на високому зрізі, а стерню приорюють Можна також на другий рік навесні скосити зелену масу на корм, а відростаючу отаву приорати на зелене добриво.

Буркун використовують і як медоносну культуру. Сама його наз- ва меліолус означає медоносна культура (грецьк. meli — мед).

У господарствах України районовано сорти буркуну білого, зок- рема Верховинський. За останні роки в Інституті кормів УААН ви- ведено кілька сортів буркуну білого з низьким вмістом кумарину, наприклад сорт Антей.

Технологія вирощування. Однорічний буркун висівають перева- жно в сумішах з кукурудзою на силос і зелений корм. Дворічний буркун краще росте як парозаймаюча культура. Він є добрим попе- редником для озимої пшениці. Його сіють переважно під покрив інших культур — ячменю, ранніх ярих сумішей, кукурудзи на зеле- ний корм. Буркун позитивно реагує на осіннє фосфорно-калійне

(Р60К60) і весняне (N60Р60К60) підживлення.

Біоенергетична й економічна ефективність вирощування дво- річного буркуну навіть перевищує ефективність люцерни, коню- шини й еспарцету. За один укіс одержують 360 – 440 ц/га зеленої маси, тобто стільки ж, як люцерни і конюшини, тільки за 2 – 3 укоси. Це дає змогу економити сукупні витрати енергії на скошу- вання, подрібнення, зачищення площ, післяукісні підживлення та боронування.

3.2.6. ЛЯДВЕНЕЦЬ РОГАТИЙ

Лядвенець рогатий (Lotus corniculatus) — це сінокісно-пасовищ- на кормова бобова трава переважно лучного ареалу. На помірно зволожених луках вона здатна інтенсивно кущитись і розмножува- тись. Пагони в неї значно ніжніші, ніж у люцерни, і здатні стелити- ся. Характерною особливістю лядвенцю рогатого є добре розвинені прилистники біля трійчастого листка. С. І. Дмитрієв, В. Г. Ігловіков, Н. С. Конюшков, В. М. Раменська вважають, що листки лядвенцю п’ятірні (три листочки на черешку, два нижніх біля основи заміню- ють прилистники). Суцвіття складається з 5 – 6 квіток типу простого зонтика і виходять з пазух листків на довгих квітконіжках. Віночок квіток жовтий, інколи оранжевий. Боби прямі, тонкі, бурі, 2,5 – 3 см завдовжки, радіально відходять від спільної осі, схожі на слід пта- шиної лапки (гусячі лапки). Стебла виткі, в природних травостоях

501

30 – 40, у посівах 60 – 80 см заввишки. Коренева система менш роз- винена, ніж у люцерни, проте він досить посухостійкий, окремі сор- ти зимостійкі. Насіння дуже дрібне, овальне, злегка сплющене, те- мно-коричневе, рідше темно-мармурово-плямисте. Маса 1000 насі- нин 1,4 – 1,6 до 2 г залежно від екотипу. Порівняно з люцерною ля- двенець краще витримує кислотність ґрунту і може рости на погано дренованих ґрунтах. Його можна скошувати на сіно, проте викорис- товують переважно для випасання тварин на пасовищах як компо- нент злаково-бобових сумішей. Оскільки насіння лядвенцю пророс- тає повільно і пагінці також розвиваються повільно, то для одер- жання доброго травостою потрібно два роки. Але після того як ця культура приживеться, пасовище стає багаторічним. Це пов’язано з тим, що при періодичному скошуванні в повній стиглості дозрілі боби розкриваються і самопідсіваються.

Зелену масу (до цвітіння) добре поїдають тварини, і вона не ви- кликає у них тимпанії. Вітамінне сіно з лядвенцю вважається діє- тичним кормом для всіх сільськогосподарських тварин.

В Україні районовано такі сорти лядвенцю рогатого: Дединівсь- кий, Московський 25, Московський 287. В Івано-Франківській області вирощують сорти Монастирецький, у Полтавській — Смоленський.

Лядвенець рогатий, як і всі багаторічні трави, можна вирощува- ти за екологічно чистою, енергозберігаючою технологією. Основні прийоми вирощування аналогічні тим, що застосовуються на посі- вах конюшини лучної або еспарцету.

3.2.7. КОЗЛЯТНИК СХІДНИЙ, АБО ГАЛЕГА СХІДНА

Галега східна (Galega oritntalis L., від грец. «гала» — молоко, «агенін» — діяти) — багаторічна рослина. В чистих посівах росте до 14 років, у травостоях із злаковими 7 – 8 років. У дикому вигляді зустрічається на Кавказі, інколи на полях Криму. Її можна висівати повсюди в Степу, Лісостепу, на Поліссі, в Нечорноземній зоні на си- лос, сіно, сінаж і зелений корм з бобовими і злаковими.

Висота рослин 80 – 100 см і більше. Листя непарнопірчасте, з 5 – 6 великими листковими пластинками на вкорочених черешках. Об- листненість висока (60 – 70 %), листя при підсиханні не обпадає. Квітки білі або фіолетові в рідких китицях. Боби шилоподібні, заго- стрені, лінійні. Насіння за формою і кольором нагадує люцернове, але більше за розміром (2,5 – 3 мм). Маса 1000 насінин 6,5 – 9 г. Урожайність насіння 6 – 8 ц/га. Чашечки квіток, квітконіжки вкриті залозистими волосками.

Козлятник — добрий медонос. Укісна стиглість його настає рано — наприкінці травня — на початку червня, в південних районах ще раніше. У чистому вигляді худоба поїдає його задовільно, в суміші із злаковими — добре. Має могутню розгалужену кореневу систему, яка проникає в ґрунт на глибину 3 – 4 м. На коріннях багато бульбочок.

502