і погодних умов проводять 2 – 4 вегетаційних поливи з поливною нормою 500 – 600 м3/га.

Кращий спосіб зрошення бавовнику — дощування.

Важливим агрозаходом підвищення врожайності бавовнику є зрізування верхівок рослин при утворенні 14 – 16 плодових гілок.

Збирають бавовник у міру достигання коробочок. Проводять 2 – 3 збори до настання і 1 – 2 після настання морозів. Збирають урожай збиральними комбайнами та вручну.

Для поліпшення умов роботи збиральних машин, підвищення їх продуктивності і якості робіт проводять дефоліацію. Встановлено, що після дефоліації швидше достигають і розкриваються коробочки, зменшується засмічення сирцю під час збирання. Для дефоліації використовують реглон (2 кг/га) та хлорат магнію (10 – 12 кг/га). Обприскують посіви при розкриванні 2 – 3 коробочок.

2.6. НАРКОТИЧНІ РОСЛИНИ

До групи наркотичних рослин належать багато культурних і ди- ких видів, але з тих, що вирощуються в Україні, найбільше значен- ня мають тютюн і махорка, які містять нікотин — один з найотруй- ніших алкалоїдів. При окисленні хромовою кислотою нікотин пере- творюється на нікотинову кислоту, яку застосовують для синтезу фар- мацевтичних препаратів. Обидві ці рослини належать до роду Nicotiana L. родини пасльонових (Solanaceae), яка об’єднує більше 100 ботанічних видів. На тютюнові вироби існує величезний внутрішній попит, крім того, тютюнова сировина є цінним товаром для експор- ту.

2.6.1. ТЮТЮН

Господарське значення. Тютюн вирощують заради листя, з якого виготовляють цигарки, сигарети, сигари, люльковий і курильний тютюн. Зелене листя тютюну є сировиною для одержання харчового білка. Із суцвіття тютюну добувають ефірну олію, яку використову- ють у парфумерній та хімічній галузях промисловості.

У відферментованому листі тютюну міститься: нікотину 1 – 3, рід- ше 5 %, вуглеводів 4 – 15 %, білків 7 – 12 %, поліфенолів 3 – 5 %, мі- неральних речовин 12 – 17 %, ефірних олій 0,3 – 0,5 %, смоли 4 – 7 %. Смоли й ефірні масла зумовлюють запах і ароматичність тютюну. Листя тютюну містить також багато органічних кислот (лимонна, яблучна, щавлева тощо).

Походить тютюн з Америки, де його вирощували туземці для па- ління. В Європу насіння тютюну було завезено в першій чверті XVI ст. На початку XVII ст. він став відомим на всіх континентах земної кулі. В Україні його вирощували в цей час уже на значних

458

площах навколо м. Мени Чернігівської та м. Ромни Сумської облас- тей. Нині тютюн вирощують у 155 країнах світу. Світова площа по- сівів тютюну становить понад 5 млн га. Більше половини світового виробництва тютюну припадає на Китай, США, Індію та Бразилію.

В Україні тютюн вирощують майже на 30 тис. га. Найбільші його площі у Вінницькій, Тернопільській, Хмельницькій, Закарпатській, Івано-Франківській областях та в АР Крим. Середня світова вро- жайність тютюну становить 12 – 13 ц/га, в Україні 16 – 17 ц/га. Урожайність і якість сировини великою мірою залежать від ґрунто- во-кліматичних умов району, рівня агротехніки, технології сушіння. Найціннішу сировину виробляють у Криму, зокрема дрібнолистих сортів типу Дюбек, Самсун тощо. У кращих господарствах вирощу- ють крупнолисті сорти тютюну, збирають по 25 – 20 ц/га сухого листя.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Тютюн (Nicotiana tabacum L.) звичайний (жовтий) — однорічна рослина з прямостоя- чим, звичайно округлим або ребристим опушеним стеблом зав- вишки 0,8 – 0,2 м (рис. 75). Корінь його стрижневий, добре розгалу- жений, проникає у ґрунт на глибину 1,5 – 2 м. Основна маса корін- ня розміщується в шарі ґрунту 0 – 40 см. В кореневих волосках син- тезується нікотин, який потім акумулюється в листі.

Листки великі, черешкові або сидячі, цільнокраї, овальної, яйце- подібної або еліптичної форми, загострені, гладенькі або із зморш- куватою поверхнею. На одній рослині буває 25 – 50 листків. Довжи-

459

темно-коричневе. В одній коробочці формується 2000 –4000 насінин. Маса 1000 насінин 0,05 – 0,12 г. Насіння містить 35 – 42 % олії.

Біологічною особливістю тютюну і махорки є властивість нагро- маджувати алкалоїд нікотин. Найбільше його в листі і найменше в коренях. Нікотин — сильна отрута. Препарати з нього використо- вують проти шкідників сільськогосподарських культур. Вміст ніко- тину дуже змінюється залежно від району вирощування, сорту тютю- ну, типу ґрунту, умов агротехніки та обробки сировини. У південно- східних районах рослини містять більше нікотину, ніж у північно- західних. На ґрунтах з високим вмістом гумусу вміст нікотину в ро- слинах тютюну підвищується. Кількість його в рослині зростає в мі- ру технічного достигання листя. Після збирання врожаю до повного висихання рослин вміст його весь час зменшується. В період сушін- ня і подальшої обробки сировини (ферментації) кількість нікотину, а також крохмалю і білків різко зменшується і водночас підвищу- ється вміст органічних кислот, особливо лимонної. Співвідношення між білками й вуглеводами змінюється на користь останніх. Це співвідношення (число Шмука) є важливим показником якості си- ровини. Чим вищий вміст вуглеводів і нижчий білків, тим вища якість тютюнової сировини.

Тютюн характеризується високим вмістом зольних речовин. Се- редня зольність тютюнів становить 15 – 18 % (махорки 20 – 25 %), тоді як зольність хлібних злаків не перевищує 5 – 6 %. З підвищен- ням вмісту золи погіршується якість тютюну. Під час паління цига- рок утворюються продукти неповного згоряння, які містять чадний газ та інші шкідливі сполуки. Особливо погіршують смакові якості тютюну хлористі сполуки кальцію.

Якість тютюнової сировини великою мірою залежить від ґрунтово- кліматичних умов вирощування (табл. 31).

31.Хімічний склад тютюну сорту Дюбек залежно від району вирощування, % (за О. О. Шмуком)

Тютюн — досить теплолюбна рослина. Насіння його починає проростати при температурі 10 – 12 °С. Оптимальна температура проростання насіння і росту тютюну 25 – 30 °С. При заморозках мі- нус 2 – 3 °С рослини гинуть. Тютюн добре витримує посуху, проте найбільш сприятлива вологість ґрунту для його росту й розвитку 60 – 70 % ПВ. Тютюни — світлолюбні рослини короткого дня.

Найбільш придатними ґрунтами для тютюну є сірі опідзолені лег- кі за механічним складом з невисоким вмістом гумусу. Придатні та-

460

кож щебенюваті ґрунти Криму. На чорноземах збирають високі вро- жаї тютюну, але якість сировини буває невисока. Листя містить бага- то білків та нікотину, що негативно позначається на якості сировини.

У культурі тютюну виділяють два періоди: перший — вирощу- вання розсади в парниках або теплицях і другий — вирощування тютюну з розсади в полі. Тривалість першого періоду 45 – 50 днів, закінчується він з появою у розсади 5 – 6 справжніх листків. Другий період — від висаджування розсади в полі до настання технічної стиглості листя верхнього ярусу (80 – 120 днів). Після висаджування розсади в поле рослини вкорінюються протягом 10 – 16 днів. Потім настають фази стеблування, бутонізації, цвітіння, формування і до- стигання насіння.

Листя у тютюну формується ярусами. Технологічні властивості його залежать від сорту, ярусності, умов росту.

Сорти. У виробництві поширені три основних типи тютюну: схід- ний цигарковий, крупнолистий цигарковий та сигарний. Цигаркові тютюни є сировиною для виробництва цигарок і тютюну для палін- ня, а сигарний — для виготовлення сигар. За якістю сировини їх поділяють на скелетні (або заповнюючі) та ароматичні. Сировина скелетного тютюну є основним матеріалом при виготовленні виробів для паління, утворює дим нейтрального аромату, визначає смак і міцність тютюнових виробів. Ароматична сировина використовуєть- ся у промисловості для присмачування сировини скелетного тютюну і надає тютюновим виробам специфічного смаку та аромату. Арома- тичну сировину дають сорти типу Дюбек, Самсун та ін. Проте аро- матичність сировини більшою мірою залежить від місця вирощу- вання, ніж від сорту. Тютюни типу Дюбек із стійким сильним аро- матом зберігають цю властивість лише при вирощуванні на червоно- бурих вапнякових і карбонатних ґрунтах Південного берега Криму в районі м. Ялта.

В Україні районовано 14 сортів тютюну. Серед них з групи скелет- них найбільш поширені Крупнолистий 9, Крупнолистий, Поділь- ський 23, Придністровський 26, Собольчський 33, Тернопільський 7; з групи ароматичних районовані Американ 3, Американ 307, Дюбек

50і Дюбек новий.

Технологія вирощування. В Україні в основних районах вирощу-

вання жовтих тютюнів поширені сірі й темно-сірі опідзолені ґрунти та опідзолені чорноземи. В АР Крим тютюни вирощують на вапня- ково-скелетних та червоно-бурих ґрунтах.

Кращими попередниками для тютюну є озима пшениця, озимий ячмінь, зернобобові культури. Після них площі звільняються за 3 – 4 місяці до початку зими, що дає змогу проводити напівпаровий обробіток ґрунту, а в районах достатнього зволоження використову- вати їх під сидеральні культури.

Обробіток ґрунту. При розміщенні тютюну після озимих спочатку проводять лущення на глибину 8 – 10 см з одночасним бо-

461

орним шаром орють на повну його глибину.

Ефективна глибока оранка і при вирощуванні тютюну на мало- гумусних ґрунтах Південного берега Криму. В дослідах Всеросійсь- кого інституту тютюну й махорки (ВІТІМ) мали такі врожаї тютюну за різної глибини оранки: на 15 см — 13,6 ц/га, на 20 см — 15,2 і на 25 см — 16,5 ц/га. Аналогічна закономірність спостерігалась і при збільшенні глибини оранки під тютюн на сірих опідзолених ґрун- тах. У кращих господарствах на цих ґрунтах проводять зяблеву оран- ку на глибину 27 – 30 см.

Весняний обробіток ґрунту полягає в ранньому боронуванні та шлейфуванні і наступних 2 – 3 культиваціях на малоструктурних ґрунтах, які за зиму дуже ущільнюються. Ефективним є весняне переорювання зябу на глибину 12 – 15 см за 20 – 30 днів до садіння розсади (в перші дні весняних робіт) з одночасним боронуванням.

Удобрення. На основних ґрунтах районів тютюнництва найефек- тивніше повне мінеральне добриво. Серед окремих добрив найвищі прирости врожаю забезпечують здебільшого азотні та фосфорні. Внесення тільки азотних добрив призводить до погіршення якості сировини. Так, у досліді ВІТІМ, проведеному на опідзоленому ґрун- ті, одержано такі результати (табл. 32).

Фосфорні добрива поліпшують якість продукції та прискорюють розвиток рослин (раніше зацвітають, більше накопичують вуглево- дів, поліпшують колір листя та якість тютюну).

При нестачі калію в ґрунті листя тютюну стає грубим, плямис- тим, зморшкуватим. Водночас рослини більше уражуються грибни- ми та бактеріальними хворобами. З калійних добрив для тютюну найефективніший сульфат калію. Хлористі калійні добрива знижу- ють якість сировини: вони різко збільшують вміст хлору в тютюні, що негативно впливає на його горючість (табл. 33).

Хлор негативно впливає на горючість тютюну при вмісті його в сировині понад 2,5 %. Тому для удобрення тютюнів слід використо- вувати сульфат калію або калімагнезію. Хлорат калію можна вно- сити з розрахунку 50 – 60 кг/га д. р.

Залежно від типу ґрунту, попередника й сорту тютюнів рекомен- дують вносити мінеральні добрива в дозах: азотні на бідних ґрунтах

462

33.Залежність вмісту хлору в тютюні від внесення хлорвмісних калійних добрив (досліди ВІТІМ)

45 – 60 кг/га, на середніх за родючістю 20 – 40 і на родючих (опідзо- лені чорноземи, темно-сірі опідзолені ґрунти), а також після багаторіч- них трав 15 – 20 кг/га; фосфорні 90 – 135 і калійні 75 – 150 кг/га д. р. Для основних типів ґрунтів співвідношення між азотом, фосфором і калієм має становити 1 : 3 : 3.

Цінним добривом для тютюнів є гній. Внесення його по 18 – 20 т/га підвищує врожай тютюну на 3 – 4 ц/га і водночас поліпшує якість сировини. Ще ефективніше діє гній разом з мінеральними добривами.

Значно збільшується врожай при внесенні фосфорних добрив під час садіння тютюну разом з поливною водою. Дослідами встановлено, що 1 ц суперфосфату, внесений з поливною водою, підвищує врожай- ність тютюну на 1 – 1,5 ц/га. Разом з тим суперфосфат поліпшує при- живлення розсади і на 5 – 10 днів прискорює достигання врожаю.

Вирощування розсади. Тютюнову розсаду вирощують у парниках, теплих і холодних грядках. Розсаду з холодних грядок використовують лише як страховий фонд на випадок загибелі тютюну від злив або градобою. З 1 м2 парника можна мати 2,5 – 3 тис. рослин, з 1 м2 теп- лих грядок — близько 2 тис. і з 1 м2 холодних 1 – 1,5 тис. рослин.

Основним типом розсадника для тютюну є траншейні парники з глибиною траншей 40 – 50 см. Для обігрівання парників і теплих грядок використовують здебільшого неперепрілий гній, який перед укладанням у траншеї розігрівають у великих купах. Перед запов- ненням траншей гноєм для кращого зберігання тепла на дно їх кладуть шар соломи завтовшки 5 см. Заповнені гноєм траншеї вкривають рамами й матами. Днів через 5, коли парники як слід прогріються, гній ущільнюють, вирівнюють і насипають поживну суміш шаром 15 – 16 см. Якщо поживної суміші заготовлено мало, спочатку гній присипають родючим ґрунтом шаром 7 – 8 см, а потім таким самим шаром поживної суміші перегною-сипцю, промитого піску й дернової землі. Поверхня поживної суміші, як і гною, має бути горизонтальною. Перед засипанням суміші гній треба приси- пати шаром вапна або попелу завтовшки 0,5 см, щоб запобігти з’явленню в розсаднику грибів.

Холодні грядки закладають на ділянках, які добре захищені від холодних і сухих вітрів. Для удобрення під зяблеву оранку вносять

463

на кожні 100 м2 площі по 6 – 7 ц перепрілого гною, 3 – 4 кг суперфос- фату, 2 – 3 кг аміачної селітри і 2 кг калійної солі.

Розсаду тютюну вирощують також у теплицях, сонячних і механізо- ваних розсадниках з електрообігрівом на живильній суміші, яку готу- ють з ґрунту, перегною і піску в співвідношенні 1 : 2 : 1 або 1 : 1 : 1.

Норми висіву насіння в грамах на 1 м2 становлять: у парниках — жовтих тютюнів 0,5, сигарних 1,0; у теплицях — відповідно 0,9 і 1,1; на холодних грядках — 1,0 і 1,3.

Перед висіванням насіння протруюють (1 частина формаліну на 50 частин води протягом 10 хв) і пророщують. Після цього його доб- ре промивають у чистій воді і трохи просушують. Пророщують його при температурі 20 – 25 °С. Коли приблизно половина насіння поч- не проростати, його висівають, змішуючи з 30 – 40 частинами піску. Висіяне насіння присипають поживною сумішшю шаром завтовшки 0,5 см, парники поливають і накривають рамами та матами (теплі грядки — тільки матами).

Сходи тютюну в парниках з’являються через 3 – 4 дні, а на теп- лих грядках через 5 – 6 днів. Після їх з’явлення догляд за розсадою полягає в регулярному поливанні, провітрюванні парників, зни- щенні бур’янів, підживленні та боротьбі із шкідниками і хворобами.

Підживлюють розсаду розчином мінеральних добрив з розрахун- ку 30 – 40 г суперфосфату, 20 – 30 г аміачної селітри і 15 – 20 г ка- лійної солі на відро води. Одним відром такого розчину підживлю- ють розсаду на 5 м2 площі. Перше підживлення проводять при з’явленні двох справжніх листків. Після цього розсаду поливають чистою водою, щоб змити з неї добрива. Підживлюють її 3 – 4 рази. Для поліпшення росту і зміцнення кореневої системи 2 – 3 рази роз- саду присипають поживною сумішшю шаром 0,5 – 1 см через кожні 7 – 10 днів. Поживну суміш з листків змивають водою.

Проти хвороб розсаду обприскують 0,5 – 1 %-м розчином бордо- ської рідини, а для знищення трипсів 0,3 %-м дустом карбофосу. Машинами садять розсаду заввишки 10 – 12 см, а вручну 7 – 8 см.

Садіння. Садити розсаду тютюну починають, як тільки мине не- безпека пошкодження її весняними заморозками. Такі умови скла- даються в основних районах тютюнництва в Україні наприкінці квітня, а в Криму та Закарпатській області — у другій декаді квіт- ня. За ранніх строків садіння тютюни дають вищі врожаї кращої якості. Для раннього садіння використовують розсаду з парників, а в середні строки висаджують рослини з теплих грядок. Садіння тю- тюну слід закінчувати в стислі строки — за 10 – 15 днів.

Важливим фактором підвищення врожайності та якості сирови- ни є правильне визначення густоти насаджень. Сорти тютюнів з дрібним і середнім за розмірами листям типу Дюбек у степових ра- йонах висаджують з відстанню між рослинами 18 – 20 см, шириною міжрядь 60 см, а на Південному березі Криму — відповідно 12 – 14 і

464

50 см. Відстань між рослинами в рядках для крупнолистих сортів збільшують до 25 – 30 см при ширині міжрядь 60 см.

На родючих, достатньо зволожених ґрунтах тютюн висаджують густіше, ніж на слабородючих. При недостатній густоті насаджень розвиваються грубі листки з підвищеним вмістом азотних речовин, а якість сировини знижується. Садять тютюн розсадосадильними машинами або вручну. Машинне садіння зменшує затрати праці в 3 – 3,5 раза. Через 4 – 5 днів після садіння на місця загиблих рос- лин висаджують нові. При запізненні з цією роботою підсаджені ро- слини набагато відстають у рості і дають сировину низької якості.

Догляд полягає в розпушуванні ґрунту, знищенні бур’янів, ви- даленні пожовклих нижніх листків, вершкуванні й пасинкуванні та в боротьбі з хворобами й шкідниками. Перший міжрядний обробіток тютюну проводять відразу після закінчення садіння. Запізнення з ним призводить до різкого зниження врожаю внаслідок пересихан- ня ґрунту та утворення кірки. Перший раз розпушують ґрунт на глибину 6 – 8 см. При достатній вологості ґрунту глибину наступних культивацій збільшують до 10 – 12 см. У західних областях за дощо- вого літа рекомендується під час другого та третього розпушувань підгортати рослини, щоб поліпшити повітряний режим ґрунту.

Важливим заходом підвищення врожайності є підживлення. Пер- ше підживлення проводять через 10 днів після садіння, а друге — через 10 – 15 днів після першого. Раннє підживлення забезпечує значно вищі прирости врожаю, ніж пізнє. При першому підживлен- ні вносять повне мінеральне добриво з розрахунку 20 – 30 кг/га д. р., при другому — тільки калійні та фосфорні приблизно в таких самих дозах, як і при першому. Добрива загортають на глибину 8 – 10 см на відстані 16 – 20 см від рядка.

Під час садіння розсади багато корінців обривається, у зв’язку з чим у рослину надходить менше води, ніж потрібно для неї. Це при- зводить до в’янення і пожовтіння нижніх листків. Через 8 – 10 днів після садіння, коли рослини добре приживуться, пожовкле листя видаляють. Передчасне видалення листя негативно впливає на приживлення рослин і знижує врожай.

Обов’язково слід вершкувати й пасинкувати тютюн. Це сприяє підвищенню врожаю листя, поліпшенню якості та прискоренню його достигання. На родючих ґрунтах, де рослини переростають, рекомен- дується високе вершкування в період повного зацвітання, за якого разом із суцвіттям зламують один–два верхніх листки. На менш ро- дючих ґрунтах рослини вершкують на початку цвітіння, коли з’являються перші квітки, а на ґрунтах середньої родючості — в пе- ріод розпускання 50 % квіток.

У посушливі роки проводять раннє глибоке вершкування, обла- муючи разом із суцвіттями 3 – 4 недорозвинених верхніх листки. Це запобігає захворюванню рослин на підгар.

465

Водночас із вершкуванням рослини пасинкують (видаляють бічні пагони), щоб висота їх не перевищувала 6 – 8 см. Своєчасне пасинку- вання, як і вершкування, сприяє підвищенню врожаю та поліпшенню якості продукції. Протягом вегетації тютюн пасинкують 2 – 3 рази.

Збирання. Збирати врожай тютюну починають у період повної технічної стиглості листків, яку визначають за зовнішніми ознака- ми: листя стає щільним (матеріальним), крихким, легко відламуєть- ся від стебла, колір листків світлішає, краї і верхівки жовтіють. Технічне достигання листків починається знизу. Усі листки на рос- лині у міру достигання поділяють на 5 – 6 ярусів. З кожного ярусу врожай збирають окремо. В Україні жовті тютюни збирають за 5 – 6, сигарні — за 3 – 4 рази. Щоразу залежно від сорту на рослині зби- рають від 3 до 7 листків. Оскільки листки окремих збирань помітно різняться якістю, їх не змішують до здачі сировини на тютюнові фаб- рики. Найвищу якість мають листки верхніх та середніх ярусів, найнижчу — першого ярусу. Ламають тютюн уранці, після спадан- ня роси, або надвечір, коли черешки крихкі й легко відламуються. Зібране листя складають у корзини пачками й одночасно перево- зять у сушильні сараї для нанизування й сушіння. Під час нанизу- вання листки сортують і ті, що за якістю відрізняються від основної маси, нанизують окремо.

Сушіння. В Україні тютюн сушать під сонячним промінням, у спеціальних сушарках з штучним підігрівом повітря, у сараях та під навісами. Найпоширеніше сушіння під сонячним промінням, за якого раму з шнурами тютюну в суху погоду сушать на повітрі на обладнаних площадках, а на ніч або в негоду рами переміщують у сараї. Сушильний сарай з трьох боків повинен мати щільні стіни (четвертий поздовжній бік його має бути відкритим) і вихід на пло- щадку, устатковану рейками для розміщення пересувних рам. Під час сушіння листки тютюну втрачають вологу і в них відбуваються біохімічні процеси — руйнуються хлорофіл, крохмаль, білки й вод- ночас накопичуються органічні кислоти, ароматичні речовини тощо, внаслідок чого сировина набуває високих товарних якостей.

Важливе значення для підвищення якості сировини має томлін- ня тютюну на початку його сушіння на сушильних рамах. Рами з шнурами висувають із сушарні на площадку на 4 – 5 год для нагрі- вання і пров’ялювання листків, потім заносять у приміщення, де щільно встановлюють листя для томління. Так рами тримають 2 – 3 доби, поки основна маса листків набуде жовто-зеленого кольору. Після цього томління припиняють і рами виносять на сонце для сушіння. У холодну погоду томління тютюну проводять на шнурах до вивішування їх на рами. Сонячне сушіння триває в середньому 15 – 20 днів. При тіньовому способі сушіння шнури після томління розвішують на спеціальних каркасах, виготовлених з жердин, де тютюн повністю висихає. Каркаси вкривають парниковими рамами або поліетиленовою плівкою.

466

Найкраще сушити тютюн у сушарках із штучним (вогневим) пі- дігрівом повітря, де він висихає протягом 3 – 4 діб. При цьому листя швидше висихає, сировина набуває високої якості. Ефективне також комбіноване сушіння: спочатку під сонячним промінням, а потім досушування у вогневих сушарках. Після закінчення сушіння, що визначають за висиханням середньої жилки листка, шнури тютюну зв’язують по 4 – 5 у гаванки, які щільно підвішують у сараях для зберігання, щоб у суху погоду листя не пересихало, а в дощову не зволожувалось. Висушений тютюн зберігають також у бунтах, які укладають на сухій дерев’яній підлозі або матах.

Дедалі більше застосовують новий спосіб сушіння крупнолистого тютюну — в масі, коли листки укладають у касети, оснащені мета- левими голками. Для сушіння тютюну в масі використовують уста- новки СТМ-60, УСТП-10, 801-ТУ.

Висушене листя сортують відповідно до стандарту на 5 основних сортів, вирівнюють і складають шарами (лави) верхівками всереди- ну, а черешками назовні. В лавах листки тримають 15 – 20 днів, після чого тюкують за допомогою спеціального стандартного ящика. Вологість сировини в тюках не повинне перевищувати 19 %. Тюки транспортують на заготівельні пункти тютюново-ферментаційних заводів, де в процесі ферментації поліпшуються курильні властиво- сті тютюнової сировини, підвищується його стійкість проти плісня- віння.

Відферментована сировина надходить на тютюнові фабрики й комбінати, де її використовують для приготування тютюнових су- мішей при виробленні виробів для паління.

2.6.2. МАХОРКА

Господарське значення. Махорку вирощують для одержання си- ровини, з якої виготовляють курильну (махоркову) крупку, сигаре- ти, нюхальний і жувальний порошок, нікотинові та інші препарати. В сухих відферментованих листках махорки міститься від 5 до 15 % нікотину, 15 – 30 % органічних кислот (у тому числі 10 % і більше лимонної), 10 – 14 % білків і 2 – 4 % вуглеводів. У стеблах махорки цих речовин менше, в насінні міститься 35 – 40 % жирної олії.

Махоркову сировину використовують також для одержання ніко- тинової (вітамін РР) і лимонної кислот, які застосовують у харчовій і текстильній промисловості. Махоркову олію використовують у вироб- ництві фарб, лаків і мила.

В Європу насіння махорки завезено з Північної Америки (Фло- риди) на початку XVII ст. Нині її вирощують в Росії, Індії, Алжирі, Тунісі, Польщі, Угорщині та інших країнах. В Україні промислове вирощування махорки на невеликих площах зосереджене у 13 обла- стях. Найбільші площі насаджень у Київській, Полтавській, Мико-

467

лаївській, Сумській та Чернігівській областях. Середня врожайність махорки (стебла й листя) — близько 15 ц/га. Кращі господарства в різних районах вирощування культури збирають по 30 – 50 ц/га, а окремі ланки господарств Чернігівської області — по 70 – 80 ц/га і більше.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Махорка (Nicotiana rustica L.) — однорічна рослина родини пасльонових (Solanaceae) (рис. 76). Коренева система стрижнева, добре розвинена, проникає в ґрунт на глибину 1,5 м і більше. Більша частина коренів розміщу- ється у верхньому 30 – 40 см шарі ґрунту. Стебло прямостояче, реб- ристе або кругле з пухкою серцевиною, зеленого або жовтого забарв- лення, заввишки до 1,2 м. Листки черешкові, серце-, яйцеподібні, трикутні, лопато-, еліпсо- або ниркоподібні, зморшкува- ті, світло-зелені або жовто-зелені. На стеблі почергово розміщується від 12 до 20 листків. Листя й стебла, вкриті короткими головчастими волосками, мають сильний специфічний запах.

Суцвіття — волоть. Квітки дрібніші, ніж у тютюну, двостатеві, п’ятірного типу, з приквітниками, зелені або жовтувато-зелені. Ма- хорка — самозапильна рослина, але не виключене й перехресне за- пилення.

Плід — двостулкова багатонасінна коробочка. В одній коробочці 300 – 500 насінин. Насіння дрібне, коричневе або кремове з костру- батою поверхнею. Маса 1000 на-

468

призводять до загибелі рослин. Тривалість вегетаційного періоду в полі махорки-сіянки 90 – 130, махорки-саджанки 70 – 100 днів.

Махорка — рослина довгого дня, прискорює свій розвиток у міру просування на північ, що дає змогу вирощувати її навіть у Заполяр’ї.

Махорка дуже вибаглива до вологи, але абсолютно не витримує пере- зволоження ґрунту. Оптимальна вологість ґрунту для неї 70 – 90 % НВ. Нестача вологи в ґрунті зумовлює підгоряння листя або передчасне їх відмирання. Транспіраційний коефіцієнт махорки 450 – 500.

Кращими для махорки є супіщані й суглинисті чорноземи, темно- сірі та сірі опідзолені ґрунти, родючі й удобрені органічними добри- вами.

В Україні районовано такі сорти махорки: Високоросла зеле- на 317, Малопасинковий пехлець 4 і Хмелівка 125-с.

Способи вирощування. Махорку можна вирощувати двома спосо- бами — сіянкою (висіванням насіння безпосередньо в поле) і саджа- нкою (садінням розсади в полі). В умовах України за обох способів культура може давати високі врожаї. Проте для сіянки більш при- датні ділянки із структурними ґрунтами, а низинні з високою родю- чістю, де обробіток проводять пізніше, доцільно відводити під са- джанку.

Технологія вирощування. Махорку як дуже вибагливу до родю- чості ґрунту культуру розміщують у спеціальних сівозмінах на най- більш родючих ґрунтах: глибоких чорноземах, наносних землях у долинах річок, окультурених торфовищах тощо. Найкращими попе- редниками для неї є багаторічні трави, кормові буряки, овочеві культури, вико-вівсяна суміш на сіно. Махорка добре росте також 2 – 3 роки підряд на одному місці, якщо вносити достатню кількість добрив.

Обробіток ґрунту. Під махорку зяблеву оранку проводять на гли- бину 27 – 30 см плугами з передплужниками. Якщо її розміщують після ранніх культур, площу спочатку лущать, а потім глибоко орють.

Передпосівний обробіток ґрунту під махорку починають у перші дні весняних польових робіт. При вирощуванні махорки безрозсад- ним способом (сіянкою) весняний обробіток обмежують шлейфуван- ням і боронуванням важкими боронами у 2 – 3 сліди на глибину 3 – 4 см, щоб не пересушити верхній шар ґрунту.

На площах, відведених під саджанку (розсадна культура), вес- няний обробіток включає раннє боронування та шлейфування і на- ступні 2 – 3 культивації на глибину 8 – 10 см. Низинні ділянки з важкими ґрунтами, особливо при весняному внесенні гною, рекоме- ндується переорювати на глибину 15 – 18 см з боронуванням.

Удобрення. Махорка виявляє підвищені вимоги до поживних ре- човин. На 1 ц урожаю (в перерахунку на суху речовину) вона вино- сить у середньому 3 – 3,5 кг азоту, 0,8 – 1 фосфору, 3,5 – 4 калію, 6 кг

469

кальцію. Махорка дуже чутлива до добрив. При високому рівні агро- техніки внесення 35 – 40 т/га гною підвищує врожай її на 20 – 30 ц/га.

У дослідах на опідзолених чорноземах у районах лівобережного Лісостепу України при внесенні під махорку мінеральних добрив 60 кг/га д. р. зібрали такі врожаї, ц/га: без добрив — 21,3; при вне-

сенні NР — 35,6; NК — 37,0; РК — 31,7; NРК — 44,5.

На опідзолених чорноземах під махорку треба вносити гній 30 –

40 т/га або повне мінеральне добриво N80–120Р60–90К60–90. Найвищі врожаї дає махорка при внесенні органічних і мінеральних добрив.

Вносити їх слід восени під глибоку оранку. Лише в заплавах річок деяку перевагу має весняне удобрення із заорюванням добрив на

15 – 18 см.

Високі прирости врожаю забезпечує суперфосфат, внесений з по- ливною водою під час садіння в дозі 1 ц/га або під час сівби махорки. Він прискорює розвиток рослин, поліпшує приживаність розсади.

Ефективним для підвищення врожайності махорки є піджив- лення, особливо на початку вегетації: сіянки — після проривання, саджанки — через 10 – 12 днів після садіння. При підживленні вносять повне мінеральне добриво (20 – 30 кг/га д. р.) на відстані 10 – 12 см від рядка на глибину 6 – 8 см.

Сівба. Сіють махорку одночасно з ранніми ярими культурами. Для цього використовують сухе й пророщене насіння, змішане в од- накових кількостях. Якщо ранні сходи від пророщеного насіння по- шкоджені заморозками, можна мати повторні сходи без пересівання (за рахунок сухого насіння).

Махорку сіють при ширині міжрядь 50 – 60 см. На 1 га висівають 4 – 5 кг насіння (в перерахунку на сухе), загортаючи його на глиби- ну 1 см. Під час сівби ґрунт у рядках ущільнюють коточками, які йдуть услід за сошниками.

Садіння. В усіх районах вирощування махорки в Україні ефек- тивніше раннє садіння — наприкінці квітня або в першій декаді травня. За багаторічними даними Лохвицької дослідної станції, при садінні на початку травня урожайність махорки становила 34,1 ц/га, в другій половині травня — 24,8, а на початку червня — 17,2 ц/га.

Сорти махорки з великим листям (Хмелівка) висаджують дещо рідше, ніж сорти із середнім за розміром листям (Високоросла зеле- на). При розсадній культурі махорки на кожний гектар закладають по 30 – 40 м2 парників або 40 – 50 м2 теплих грядок. На 1 м2 парни- ків висівають (у перерахунку на сухе насіння) 1,5 – 2 г, теплих гря- док 2 – 2,5 г насіння. Перед висіванням насіння протруюють у роз- чині формаліну (одна частина 40 %-го формаліну на 50 частин води).

Садять махорку розсадосадильними машинами або вручну з ши- риною міжрядь 50 або 60 см і відстанню між рослинами в рядках 25 – 30 см. Через 5 – 6 днів після садіння махорки підсаджують роз- саду на місце загиблих рослин.

470

Догляд. Першим заходом догляду за посівами є шарування, яке проводять як тільки з’являться сходи, а коли весна холодна, то й до з’явлення сходів (сліпе шарування). Через 8 – 10 днів шарують удруге з одночасним виполюванням бур’янів у рядках. Коли на рос- линах з’являться 2 – 3 справжніх листки, проводять механізоване бу- кетування (довжина букетів 10 – 12, а відстань між ними 50 – 60 см).

Проривають сіянку в період утворення 4 – 5 справжніх листків, залишаючи в гнізді по дві найбільш розвинені рослини, а при ряд- ковому розміщенні рослини залишають через 25 – 30 см.

Протягом вегетації міжряддя махорки обробляють культивато- рами 3 – 4 рази. У дощову погоду глибину розпушувань збільшують до 8 – 10, а в посушливу — зменшують до 5 – 6 см.

Важливим агрозаходом при вирощуванні махорки саджанкою, як і при вирощуванні тютюнів, є видалення нижніх пожовклих лист- ків. Видаляють їх через 10 – 12 днів після садіння, відламуючи по 2 – 3 застарілих і пожовклих листки. При вирощуванні махорки-сіян- ки ці листки не видаляють, бо це не сприяє підвищенню врожаю.

Для підвищення врожайності і якості махорки обов’язково обла- мують суцвіття (вершкують) і бокові пагони (пасинкують). Одночас- но з вершкуванням видаляють верхні недостатньо розвинені й ниж- ні застарілі листки. Для достигання залишають на рослині 9 – 10 листків у крупнолистих і 11 – 12 у середньолистих сортів.

Пасинкування треба проводити, як тільки пасинки досягнуть дов- жини 5 – 6 см. Звичайно махорку пасинкують 2 – 3 рази, а малопа- синкові рослини — один раз.

Збирання. Приріст сухої речовини й інтенсивне утворення ніко- тину відбуваються в перші 20 – 30 днів після вершкування рослин. Через 40 – 45 днів ці процеси припиняються і настає технічна стиг- лість листя. Її визначають за такими ознаками: листя стає щільним і звисає вниз, частково втрачаючи хлорофіл, про що свідчать світлі плями, які з’являються на ньому; пластинка листка стає дуже крих- кою і при незначному згинанні ламається.

Збирають цілі рослини махорки, зрізуючи стебла біля землі. Щоб прискорити сушіння і зменшити втрати сухої речовини, за 3 – 4 дні до збирання стебла махорки розколюють.

Сушіння. Зрубані рослини після прив’ялювання перевозять до сушильних приміщень, де складають для томління шарами заввиш- ки 50 – 70 см і завширшки в дві рослини (листям усередину і стеб- лами назовні). У шарах рослини швидко розігріваються і при тем- пературі 35 – 40 °С томління триває від 12 до 24 год. Після томління рослини нанизують на глиці або в’яжуть у пучки і розвішують для сушіння в закритих приміщеннях, які добре провітрюються.

Сушіння махорки закінчують, коли сировина досягає стандарт- ної вологості — 35 %. Махорку, призначену для виробництва нікоти- ну, не томлять, а сушать при інтенсивній вентиляції до повного виси- хання листя. Останнє обрізують і при вологості 18 – 20 % тюкують.

471

2.6.3. ХМІЛЬ

Господарське значення. Хмелярство — невелика, але досить ва- жлива галузь сільськогосподарського виробництва. За визначенням спеціалістів, хміль є унікальною рослиною за хімічним складом шишок. Крім вуглеводів, білків, олії, зольних елементів тощо, які є в складі будь-якого рослинного організму, в шишках змелю виявле- но комплекс специфічних сполук, які не трапляються в органах ін- ших рослин.

Серед усіх сполук, як і в шишках, найважливіші гіркі речовини, поліфеноли та ефірні олії, завдяки яким хміль став основною сиро- виною у пивоварному виробництві. Гіркі речовини складаються з альфа- і бета-кислот, які надають пиву приємного гіркого смаку, сприяють його піноутворенню та піностійкості; поліфенольні сполу- ки поліпшують прозорість сусла і смак пива; ефірні олії надають пиву специфічного (пивного) аромату.

Шишки хмелю використовують також для виготовлення рідких дріжджів для хлібопекарської промисловості при випіканні пшенич- ного хліба, виробництві безалкогольних напоїв, як консервант пло- дів і овочів. З гірких речовин хмелю виготовляють лікувальні фар- макологічні препарати. Стебла хмелю можна використовувати для виготовлення міцного грубого волокна.

Найпоширеніший хміль у європейських країнах — Чехії, Сло- ваччині, Австрії, Польщі, Голландії, Англії, Німеччині. Вирощують його також у США, Канаді. Світова площа хмелю перевищує 60 тис. га.

Українах СНД посівні площі хмелю невеликі — близько 15 тис. га,

зних в Україні 8 – 9 тис. га. В Росії хміль вирощують у Московській, Брянській, Пензенській областях, Алтайському краї, Чувашії, Та- тарстані.

Україна є основним хмелярським регіоном в СНД. Виробництво хмелю зосереджене в Житомирській, Хмельницькій, Вінницькій, Київській, Чернігівській, Волинській та Рівненській областях.

Середні врожаї шишок хмелю в Україні сягають 10 – 12 ц/га, у господарствах, які застосовують прогресивну технологію, 16 – 17 ц/га.

Морфобіологічні та екологічні особливості. Хміль (Humulus L.) на- лежить до родини коноплевих (Cannabinaceae L.). З трьох відомих видів хмелю у виробництві поширений хміль звичайний (Humulus lupulus L.), інші два — серцеподібний та японський — виробничого значення не мають.

Хміль звичайний — дво- або однодомна рослина, у якої підземні органи (головне кореневище, або матка, бічні кореневища й корені) є багаторічними, а стебла — однорічними із щорічним відмиранням восени.

Стебла хмелю трав’янисті, виткі, завдовжки до 10 м. Жіночі квіт-

ки зібрані в суцвіття — шишки (рис. 77), які є основною сировиною

472

для пивоварної промисловості та інших галузей господарства. Чоло- вічі квітки розміщені в суцвітті — волоть. На плантаціях хмелю та поблизу них чоловічі рослини знищують, щоб не відбувалося запи- лення жіночих квіток, яке викликає зниження вмісту в шишках гірких речовин.

Хміль розмножується вегетативно, у виробництві — живцями, які заготовляють при весняному обрізуванні маток.

Хміль маловибагливий до ґрунтів. Все ж вищі врожаї отримують при розміщенні плантацій на чорноземах опідзолених, сірих і тем- но-сірих лісових, дерново-слабкопідзолистих ґрунтах. Малопридат- ними для хмелю є важкі й легкі піщані та заболочені ґрунти.

Маловибагливий хміль до температури, легко витримує сильні зимові морози та весняні заморозки. До вологи він вибагливий, що зумовлено інтенсивним формуванням великої вегетативної маси.

473

в закладанні хмільника на відкритій місцевості, то його завчасно (за 2 – 3 роки) обсаджують захисними смугами (у 2 – 3 ряди) з швидкоростучих дерев на відстані 20 м від країв плантації.

Закладають хмільники на дерново-, слабо- і середньопідзолистих ґрунтах, сірих і темно-сірих лісових ґрунтах, опідзолених чорнозе- мах з легкоущільненим підґрунтям і рівнем ґрунтових вод не вище 1,5 – 1,8 м від поверхні ґрунту. Малопридатними для нього є важкі й легкі піщані та заболочені ґрунти. Рівень ґрунтових вод на план- таціях в літню пору має бути не вище 1,5 – 1,8 м.

Відведені під хмільники площі розбивають на квадрати розміром 2 – 2,5 га, між якими залишають дороги завширшки 3 – 4 м. На кож- ному гектарі хмільника закопують по 145 – 150 стовпів заввишки 8 – 9 м для влаштування шпалер. На верхівках стовпів натягують оцинкований дріт, від якого до кожного куща хмелю натягують дро- тяні підтримки з фіксацією їх кілочками висотою 50 – 60 см на від- стані 40 см від кущів.

Обробіток ґрунту. Після закладання хмільника після зернових або зернобобових культур проводять лущення стерні, через 2 – 3 тижні вносять приблизно половину норми органічних та фосфорно- калійних мінеральних добрив і розпочинають плантажну оранку ґрунту на глибину до 45 см. Через 3 – 4 тижні вносять решту добрив і переорюють ділянку на глибину 25 см. Загальна норма органічних

добрив становить 50 – 60 т/га, мінеральних 7 – 8 ц/га (Р90К90). Після просапних культур ґрунт не лущать, а обробляють лише

плугами. Є й інший спосіб підготовки ґрунту для садіння хмелю, за якого замість плантажної застосовують глибоку оранку на 30 – 35 см. Восени на удобрених і заправлених добривами площах копають ма- шинами БМ-204, БКГО-67, БКГМ-66-2 ямки розміром 60 × 60 × 60 см, розміщуючи їх рядами за схемами 2,1 × 1 м, 2,1 × 1,6 м, 2,5 × 1 м. На початку весняних польових робіт ямки заповнюють родючим верх- нім шаром ґрунту, змішаним з 5 – 7 кг перегною або компосту, і по- чинають садити однорічні саджанці хмелю, вирощені в шкілках, або живці. Глибина садіння 8 – 10 см від поверхні ґрунту.

Догляд. Сходи саджанців з’являються через 7 – 10 днів, живців — через 10 – 15 днів. За цей час на поверхні ґрунту може утворитися кірка, яку руйнують розпушуванням міжрядь. При з’явленні на по- верхні ґрунту приблизно 75 % сходів перевіряють стан плантації і саджанці або живці, які не проросли, замінюють запасними.

Після проростання хмелю і висоті рослин 50 – 60 см стебло заво- дять на підтримки й розпушують міжряддя культиваторами одно- часно з боронуванням на глибину 10 – 12 см.

Протягом вегетації на плантаціях хмелю першого року життя проводять 4 – 5 розпушувань міжрядь і одне підгортання рослин плугом-розпушувачем ПРВМ-3Х. На другий рік життя хмелю рано навесні розорюють і розгрібають гребені, а на матках обрізують біч-

474

ні кореневища та підземні стебла минулого року. Висота обрізуван- ня стебел залежить від стану рослин: на сильнорозвинених росли- нах їх обрізують повністю, на слаборозвинених — над першою та другою парою вічок. Проводять також механізоване обрізування маток з використанням пристрою ПКХ-1 на плузі-розпушувачі.

Сильно пошкоджені або відмерлі рослини викорчовують і на їх місце висаджують нові живці або саджанці із шкілки. На 1 га густо- та продуктивних стебел насаджень має бути 14 – 16 тисяч. Обрізані стебла й інші рештки вивозять за межі плантації і знищують.

Після обрізування хмелю вносять гербіциди і розпушують ґрунт у міжряддях. Для знищення бур’янів використовують такі гербіциди,

як 50 %-й ситрин (3,5 – 5 кг/га), 50 %-й дуал (2,5 л/га), 48 %-й базаг-

ран (2,1 л/га) та ін. З появою пагонів завдовжки 60 – 70 см прово- дять рамування — вирізують зайві пагони, залишаючи на кожному кущі по 5 – 6 найкраще розвинених центральних пагонів.

Для прискорення достигання шишок застосовують хімічне раму- вання, обприскуючи рослини 40 %-м розчином аміачної селітри при висоті пагонів 70 – 80 см. Після рамування проводять перше піджив- лення хмелю повним мінеральним добривом (по 45 кг/га азоту, фос- фору і калію). Через 6 – 7 днів після проведення рамування стебла заводять на підтримки — два стебла на дві підтримки біля кожного куща. Зайві вирізують й вивозять із хмільника.

При висоті рослин 3 – 4 м їх підгортають з одночасним внесен- ням фосфорно-калійних добрив у дозі 30 – 45 кг/га д. р. Для підви- щення врожаю хмелю рослини пасинкують — обрізують зайві нижні бічні гілки на відстані 2 – 3 см від головного стебла та молоді паго- ни, які з’являються на поверхні ґрунту, та пінцирують — прищипу- ють бічні гілки на висоті до 2 м від поверхні ґрунту, чеканять — об- різують над шпалерою верхівки стебел.

Для знищення люцернового довгоносика і бліх рослини обприску- ють хлорофосом (0,3 – 0,5 %-м розчином по 0,3 – 0,5 л на кущ хмелю). З появою на рослинах павутинного кліща, попелиці хмільники оброб- ляють 40 %-м фосфамідом (1,5 – 6 л/га), 25 %-м антіо (1,5 – 6 л/га) або біопрепаратом бітоксибацилліном (2 – 4 кг/га). Проти хвороб хміль обприскують 80 %-м полікарбацином (4 – 8 кг/га), 80 %-м цинебом (4 – 8 кг/га) або 80 %-м купрозаном (4 – 8 кг/га), 25 %-м ридомілом (1 – 1,5 кг/га) та ін. Проти вірусних хвороб використовують сульфат цинку (3 кг/га).

Збирання. Збирання хмелю вручну або хмелезбиральними маши- нами (4Х-4Л або ХМП-1,6) починають у технічній стиглості, коли шишки стають щільними, мають специфічний аромат, сіре забарв- лення та золотисто-зелене або лимонно-жовте забарвлення лупуліно- вих залозок. У цей час шишки містять максимальну кількість альфа- кислот, ефірної олії, поліфенолів. В основних хмелярських районах збирання закінчують до 15 – 29 вересня. Запізнення із збиранням

475

погіршує якість шишок внаслідок висипання лупулінових зерен. Свіжозібрані шишки, які містять до 80 % води, на пунктах післязби- ральної обробки спочатку підлягають 12 – 14-годинному активному вентилюванню підігрітим повітрям (до 30 °С), завдяки якому воло- гість їх зменшується на 25 – 30 %. Після вентилювання шишки ви- сушують у сушильних камерах спеціальних сушарок (ПХБ-750К) прогрітим повітрям до 40 – 50 °С з доведенням вологості до 9 – 10 %. Висушені шишки вивантажують із сушарок у прибудовані до них сухі й темні приміщення для відлежування. Для цього їх розкладають на дерев’яних настилах спочатку шаром 70 – 80 см з поступовим підви- щенням до 1,5 – 2 м. Після відлежування всі шишки у 1,5 – 2-метро- вому шарі рівномірно зволожуються за рахунок вологи атмосферного повітря до вологості 11 – 13 %. Якщо атмосферне повітря недостатньо вологе, то при відлежуванні шишки злегка зволожують дрібно роз- пиленою холодною водою або використовують пароутворювачі з по- данням пару під шар хмелю. Для збереження цінних речовин у шиш- ках їх піддають сульфітації — у спеціальній сушильній камері сірча- ним газом підпаленої сірки. Відлежаний хміль-сирець пакують у по- ліетиленові або джутові мішки й відправляють на хмелеприймальні пункти або хмелефабрики для остаточного доведення його до необ- хідних товарних кондицій згідно із стандартом.

Восени після збирання шишок і побуріння та підсихання стебел з листям хміль зрізують, знімають з дроту і вивозять з хмільників для спалювання. Плантації старанно очищають від рослинних решток, вносять гній або компости (40 – 50 т/га) та фосфорно-калійні міне- ральні добрива (4 – 4 ц/га суперфосфату, 2 – 3 ц/га 40 %-ї калійної солі або 1,5 ц/га хлориду калію), проводять у плантаціях оранку з приорюванням хмелю на зиму.

476