3. Матеріальна культура людини.

Культу́ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. 

Під матеріальною культурою розуміють сукупність предметів, пристроїв, споруд, тобто штучно створений людиною предметний світ.

Як органічно випливає з попереднього матеріалу, загаль­ноприйнятим є розмежування культури на матеріальну та духовну. Кожна з них, узята окремо, виражає поняття куль­тури у більш вузькому значенні слова.

 У загальнокультурному розвитку людського суспільства одним із основних визначальних чинників постає матері­альна культура — досягнення, які виражають головним чином рівень освоєння людиною сил природи. Вона охоплює всю сферу матеріально-практичного існування і розвитку людей, всю сферу їхнього безпосереднього впливу на природу.

 Відомо, що у процесі своєї діяльності люди створюють матеріальне багатство суспільства, яке включає в себе як засоби праці (інструменти, верстати, машини тощо), так і засобиіндивідуального споживання (їжа, помешкання, одяг, побутові речі та ін.). В обох цих видах матеріального багатства суспільства функціонують речові елементи мате­ріальної культури, її предметна форма існування.

 Найважливішим показником матеріальної культури є знаряддя праці, які в нашу епоху все більшою мірою ста­ють матеріалізованим втіленням досягнень науки. Тому ма­теріально-технічний розвиток суспільства є реальною осно­вою прогресу у сфері матеріальної культури.

 Таким чином, матеріальну культуру можна поділяти на культуру праці (засоби праці) ікультуру побуту (засоби споживання). Без ретельного вивчення одягу, житла, домаш­нього начиння не можна сформувати правильне уявлення про культуру того чи іншого народу, про рівень його розвитку в різні епохи. Засоби споживання характеризують не тільки те, що споживає людина, але і як вона споживає, наскільки розвинуті, багаті, "олюднені" її потреби, адже багатство і багатоманіття потреб, способи задоволення їх є суттєвою складовою культурного обличчя людини. Але матеріальна культура існує не лише у вигляді вже названих засобів праці та засобів споживання, тобто тільки в предметній формі. Вона включає в себе реальні здібності, навички, знання, які за­стосовуються у процесі матеріального виробництва. У цьому розумінні часто говорять про культуру праці різних істо­ричних епох. Рівень матеріальної культури виражається і в інших основах суспільного життя: оброблені людиною пред­мети природи (земля, вода, поля, сади), предмети побуту, на­укове, медичне, навчальне обладнання та прилади тощо.

 

Духовна культура людини.

Духовна культу­ра — результат духовної діяльності людей. Вона функціо­нує як досягнення, що показують рівень і глибину пізнання природи і суспільства, широту світогляду, втілення в су­спільне життя ідей і знань. Найкраще сутність духовної куль­тури розкриває її структура. Доструктури духовної куль­тури суспільства включені такі основні елементи:

а) цінності сфери суспільної свідомості, тобто світо­глядна культура (філософські, політичні, наукові, релігійні та інші ідеї і погляди людей), моральна культура (норми поведінки, "культурні форми спілкування", культура по­чуттів), естетична культура (мистецтво і література, художнє конструювання, технічна естетика), а також науково-тех­нічна творчість тощо. Ці цінності закріплюються у погля­дах та вчинках людей, звичаях і традиціях, у творах літера­тури і мистецтва.

 Особливий вимір займають у ціннісній сфері суспільної свідомості такі явища духовного життя людей, як мова, мислення (логіка). Звільнення людських почуттівта характеру від так званогозоологічного індивідуалізму, вміння володіти своїми почуттями і настроями є також суттєвими елементами духовної культури;

б) різні соціальні інститути й організації, які здійсню­ють духовне виробництво, регулюють і спрямовують куль­турно-історичний процес;

в)  матеріально-технічна база духовної культури, яка використовується для виробництва і поширення досягнень культури серед населення (окремі галузі промисловості — поліграфічна, книговидавництво, музичних інструментів, паперова; театри, музеї, палаци культури, бібліотеки, а та­кож засоби зв'язку, масової інформації тощо). Іншими словами, у структуру духовної культури суспіль­ства необхідно включати: готові результати духовної діяль­ності; розподіл продуктів духовної діяльності; освоєння (спо­живання) духовних цінностей, перетворення їх у досягнен­ня кожної людини. Отже, духовна культура є вищим про­явом і спрямовуючим чинником у системі цілісної людської культури, оскільки саме вона ціннісно орієнтує, мотивує, формує, визначає, надає сенсу всім сферам діяльності люди­ни, у тому числі сфері матеріального виробництва. Саме вона є тим, що культивує гуманність сутнісних сил людини — почуттів, розуму, волі, освітлюючи їх вищими духовними цінностями: добром, правдою, красою та любо­в'ю, яка є вищим виявом і реалізацією духовності людини.

4.Етнічна і національна культура. Сутність та особливості національної культури.

Кожна з існуючих у світі культур країн, народів, націй неповторна й унікальна, є невід'ємною складовою скарбниці світової культури. На повнокровний розвиток етнічної культури впливає широке коло чинників, таких як: історичний шлях народу, відособлення або взаємовплив з іншими народами; соціальні, економічні, екологічні умови; культурна політика держави і т.п. При цьому національна культура повинна розглядатися як цілісна система, що включає і фольклорно-етнографічні шари, і внесок в неї різних верств населення протягом тривалого історичного шляху, і вплив культури інших народів, і досягнення вихідців з країни, які проживають за її межами. Потрібно особливо зазначити, що кожний народ в культурній сфері створює своєрідний, властивий тільки йому образ.Народ (грецькою - “етнос”) - поняття багатопланове. Частіше за все в цей термін вкладається таке значення: етнос - це історична спільність людей, яка склалася на певній території та володіє стабільними особливостями мови, культури і психічного складу, а також усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших. Останнє звичайно зафіксоване в етнонімі (самоназві) народу. Сформований етнос виступає як соціальний організм, який самовідтворюється шляхом переважно етнічно однорідних шлюбів і передачі новим поколінням мови, традицій і т.д. Для більш стійкого існування етнос прагне до створення своєї соціально-територіальної організації (держави), а етнічні групи, особливо в сучасних умовах, - своїх автономних об'єднань, закріпленні в законодавстві своїх прав.Для внутрішньої єдності етносу найважливіше значення має культура, яка дає людям усвідомлення своєї спільності. Культура, і як необхідний компонент, і як одна з властивих етносу особливостей, забезпечує його повноцінне функціонування. Але відбувається і зворотний процес - конвергенція (зближення) етнічних культур внаслідок історичного розвитку і взаємодії народів. Тому сьогодні культуру кожного етносу характеризує сукупність, з одного боку, національно-специфічних, а з іншого - загальнолюдських компонентів.

Національна культура.

Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін.Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.Відомий дослідник української культури Іван Огієнко зазначав, що українській культурі з самого початку були властиві відвертість світу, відсутність ксенофобії і гуманізм. Говорячи про гуманістичну суть української культури, потрібно відзначити і те, що сама система цінностей даної культури в період її активного розвитку (XVII–XIX ст.) була досить специфічною. Багатий матеріал для такого висновку дає творча спадщина Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка. У своїх філософських творах вони вирішували питання про сутність та умови людського щастя, про значення людського існування.

5.Культура і цивілізація. Цивілізаційна приналежність української культури.

Цивілізація виражає щось загальне, раціональне, стабільне. Вона являє собою систему відносин, закріплених у праві, у традиціях, способах ділової і побутової поведінки. Вони утворюють механізм, що гарантує функціональну стабільність суспільства. Цивілізація визначає загальне в співтовариствах, що виникають на базі однотипних технологій.Культура - це вираження індивідуального початку кожного соціуму. Історичні етно-соціальні культури є відображення і вираження в нормах поведінки, у правилах життя і діяльності, у традиціях і звичках не спільного в різних народів, що стоять на одній цивілізаційній ступіні, а того, що специфічно для їх етносоціальної індивідуальності, їхньої історичної долі, індивідуальних і неповторних обставин їх минулого і сьогоднішнього буття, їхньої мови, релігії, їхнього географічного місця розташування, їхніх контактів з іншими народами і т.д. Якщо функція цивілізації - забезпечення загальнозначущої, стабільної нормативної взаємодії, то культура відбиває, передає і зберігає індивідуальний початок у рамках кожної даної спільності.Таким чином, цивілізація - це соціокультурне утворення. Якщо культура характеризує міру розвитку людини, то цивілізація характеризує суспільні умови цього розвитку, соціальне буття культури. Саме сьогодні проблеми і перспективи сучасної цивілізації набувають особливого сенсу, унаслідок протиріч і проблем глобального порядку, що здобувають усе більш гострий характер. Мова йде про збереження сучасної цивілізації, безумовному пріоритеті загальнолюдських інтересів, унаслідок чого соціально-політичні протиріччя у світі мають свою межу: вони не повинні руйнувати механізмів життєдіяльності людства. Запобігання термоядерної війни, об'єднання зусиль у протистоянні екологічній кризі, у рішенні енергетичної,продовольчої і сировинної проблеми - усе це необхідні передумови збереження і розвитку сучасної цивілізації.

6. Джерела та історіографія вивчення історії української культури.

Джерелами вивчення історії культури є все, що було створено людським суспільством, і дійшло до нас у вигляді до нас у вигляді предметів матеріальної культури, пам’яток писемності, світогляду, моралі, звичаїв, мови. За способом передачі подій минулого історичні джерела поділяються на:

1. Речові (знаряддя виробництва, предмети побуту,монети, споруди тощо)

2. Усні (пісні, думи, легенди,перекази,прислів’я, приказки)

3. Писемні (записи на папірусі, пергаменті, бересті, папері)

- актові матеріали(офіційні документи різних установ);

- оповідні пам’ятки ( літописні - мемуарні та літературні твори)

4. Фотодокументи

5. Графітні (стародавні написи на скелях, стінах, різних речах склі, кераміці, гарматах)

Для відтворення історії давньої культури України вчені використовують головним чином речові (археологічні) пам’ятки, а також праці грецьких, римських, візантійських, арабських істориків, літераторів.

Народне світосприйняття періоду переходу від родоплемінних до ранньофеодальних відносин відображене в пам’ятках народної творчості – обрядовій поезії, прислів’ях, наговорах, народних піснях, легендах, думах,билинах, де яскраво передано гуманістичні ідеали, образи героїв – борців за народну волю, торжество моральних цінностей. Особливе місце серед джерел займають літописи – «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи та інші.

6. Культурогенез на теренах України за кам’яної доби.Вона розпочинається з часу появи людства на Землі (близько 5 млн років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства та виникненням держави (IV—III тис. до н. е.)

1) палеоліт (стародавній кам'яний вік): 5 млн — 12 тис. років до н. е.;

2) мезоліт (середній кам'яний вік): 12—8 тис. років до н. е.;

3) неоліт (новий кам'яний вік): 8—3 тис. років до н. е.

господарство привласнення (користування природними благами) та колективна, общинна власність на засоби виробництва.Перші кам'яні знаряддя, на думку археологів, появилися приблизно 2,5 млн років тому. В епоху середнього палеоліту (200—40 тис. років до н. е.) появилися трикутні, пластичні й загострені наконечники, рубила, списи ти гілку, зняти шкуру з убитої тварини, розколоти кістку або викопати із землі корінь. Вогонь стали використовувати для захисту від звірів і на полюванні. Добування вогню ставало важливим господарським завданням, а боротьба за вогонь — часто була причиною конфліктів і сутичок між сусідніми людськими колективами. Поряд з удосконаленням знарядь полювання, яке залишалось основним видом діяльності, з'явились кам'яна зернотерка, товкачі для розтирання зерна, горіхів, коренів, крем'яні наконечники. Почали більш досконало обробляти кістки. Серед археологічних знахідок є кинджали, наконечники списів, гарпуни, голки з вушком, шила тощо. Кістяні вироби прикрашали різьбою — орнаментом або зображенням тварин, що, на думку первісних людей, надавало особливої сили.Економічний розвиток мезолітичних племен. Для мезоліту характерними були відступ льодовика на північ і настання, за висловом геологів, сучасної епохи. Мисливство і зміна клімату привели до зміни фауни. Зникнення частини великих тварин змусило вдосконалювати знаряддя полювання. Найважливішим із досягнень цієї епохи стало винайдення лука, зброї для дальнього бою, що дало змогу більш успішно вести полювання на звірів і птахів. Люди навчилися робити сильця, сітки, загорожі, мисливські пастки. Стало розвиватися рибальство, яким займалися за допомогою гарпунів, сіток, остів. Довбання човнів за допомогою кам'яної сокири дало змогу розвивати морський звіробійний промисел. Почали приручати тварин.

Пошуки й освоєння первісними общинами джерел харчування, менша залежність від природи зумовили зменшення переселень з місця на місце. Перші ознаки регулярного збору деяких злаків, а також осілості віднайдено в Палестині. Тут у X—IX тис. до н. е. жили мисливці та рибалки, які вже не кочували, а тривалий час проживали на одному місці. Жили вони в поселеннях з невеликих круглих будинків, заглиблених трохи в землю і обмазаних глиною, змішаною з піском і камінчиками. Підлогу вистилали кам'яними плитами. В епоху мезоліту завершилося заселення Євразії.Неолітична революція. Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство та скотарство) і другий (виділення ремесел із сільського господарства) суспільні поділи праці, що, у свою чергу, сприяло індивідуалізації праці, виникненню й розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі називають неолітичною революцією. Прогресом у розвитку продуктивних сил став перехід до обробітку землі. Прийоми і техніка землеробства були дуже примітивні: землю скопували дерев'яними палицями і мотиками; жали серпами з кремінним лезом; зерна розтирали на кам'яній плиті або в зернотерці. У період неоліту люди освоїли практично всі відомі в сучасний період сільськогосподарські культури. Припускають, що перші вогнища землеробства як самостійна галузь господарства зародились у Передній Азії. Найдавнішим ремеслом було гончарство. Глиняний посуд дав змогу людині значно поліпшити приготування й збереження їжі.Іншим старовинним ремеслом було ткацтво — виготовлення тканини на ручному ткацькому верстаті. Для цього вирощували льон, кропиву, інші культури, розділяли волокна, сукали їх, пряли, виробляли мотузки й нитки. Із ниток робили тонкі та грубі тканини для пошиття одягу і потреб домашнього господарства, шили мішки, сумки.Значно просунулась уперед техніка обробки каменю. Його шліфували, різали, свердлили. Кам'яні знаряддя — мотика, зернотерка, ступка, леза для серпів, ножів, кинджалів — виготовляли із кременя. Голки, шила, ложки робились із кістки, у тому числі із слонової.. Почався перехід до чергового етапу — неоліту (мідно-кам'яний вік). У цей період матеріалом, який переважно використовували, стає метал — спершу мідь, залізо, потім бронза, з І тис. до н. е. — сплави заліза і його похідних, а саме чавуну та сталі. Винахід і освоєння принципово нових матеріалів (бронзи), технологій (систем зрошення й плугового землеробства), посилення майнової нерівності, засоби приватної власності неминуче вели до виникнення класів і держави.

6. Трипільська культура та її роль у розвитку культури України.

Зразки матеріальної і духовної культури, аналогічні тим, які знайшов Хвойка, були пізніше знайдені у багатьох місцях Правобережної України. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не мають відношення ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії.Трипільська культура археологічна культура часів неоліту та енеоліту; назва походить від с. Трипiлля на Київщині, де В. Хвойка вперше в Україні(1898) виявив і дослідив пам'ятки цієї культури. Творцями Т. к. були примітивно-хліборобські і скотарські племена, що просунулися з Передньої Азії і далі посувалися з Балкан та Подунав'я на схід.Основою господарства за цього періоду було примітивне хліборобство і скотарство, але продуктивність його була низька, і тому полювання, рибальство і збиральництво мали важливе значення. Землю обробляли з допомогою мотик та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою кістяних серпів з кремінним лезом. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Хліборобську працю виконувала жінка. Вона стояла на чолі господарства. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози.Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками. З глини ліпили жін. статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом у вигляді стрічок з двох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту. Таким орнаментом вкривали також більшість статуеток. Статуетки, модельки жител та амулети мали ритуальне призначення і були пов'язані з хліборобським культом родючости.У поселеннях з наземними житлами ранньотрипільського періоду з'являється також посуд різних форм вкритий поліхромним спіральним орнаментом білого, червоного та чорного кольору. Серед досліджених ранньотрипільських поселень виявлено, хоч дуже рідко, різні вироби з міді, перев. прикраси: браслети, кільця, гачки тощо.Поселення середнього періоду значно більші розміром. Наземні житла в них будовані по колу або овалу. Житла мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева. Плетені дерев'яні стіни і перегородки обмазували глиною .Разом зі збільшенням населення збільшувалася посівна площа мотичного хліборобства. Скотарство було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення.Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми топірці з міді.Високого рівня досягло ганчарство. Характеристичним для цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому тлі посуду різних форм; також з глини виробляли культові схематизовані жін. статуетки, фігурки тварин, та ін. За пізнього періоду значно поширилася територія, заселена трипільцями.Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося перев. з дрібної рогатої худоби. Помітного значення набув кінь.Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми. Натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура. З'являється новий тип поховання в ямах і витворюється обряд поховання.

9.Вплив кочових народів на процес формування укр. культури В І тис. до н.е. на території України з'являються перші залізні знаряддя праці. До цього часу вона була заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слов'ян - місцеві землеробські племена. Згодом на українські землі приходять кочовики. Першими з них були кіммерійці, які належали до іраномовних груп населення. Саме вони першими опанували технологію залізоробного виробництва з болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців пов'язана з військовими походами, які сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не мали постійних осель. Вони об'єднувалися у племена, а ті, в свою чергу, у союз племен на чолі з вождем. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, які мали чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі з необмеженою владою. Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів і скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря і у степовому Криму, кочовики - у степах Наддніпрянщини, землероби - у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром і Дністром.Окрім військових походів, скіфи торгували з грецькими колоніями у Причорномор'ї. В кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену на три частини, кожен з керівників якої був верховним царем. Після цього до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор'ї панували сармати. Це були спілки декількох племен - язигів, роксаланів, аланів, які, однак, не мали міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було кочове скотарство. Розводили велику рогату худобу, коней, овець. Окрім цього, полювали, ремеслували. Мова сарматів, як і скіфів, належала до іранського типу.

10. Внесок античних міст-держав Північного Причорномор’я у розвиток укр.. кул. Грецькі міста й селища виникли в Причорномор'ї під час Великої грецької колонізації у VIII—VI ст. до н. е. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та персів, у внутрішній соціально-політичній боротьбі. Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н. е. місто Борисфен та місто Ольвія. Грецька колонія складалася із центру — поліса та сільськогосподарських округів (хори), розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Уцентрі міста знаходилася головна площа — агора. За формою правління міста-держави були республіками. Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках — з Грецією і з північними сусідами (скіфами та сарматами). Важливе місце в господарському житті міст-держав посідали ремесла. Високий рівень розвитку набули металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися також землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші та інше. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво (переважало розведення дрібної рогатої худоби). Головними промислами виступали рибальський, мисливський і солевидобувний.

11. Матеріальна культура давніх слов’ян. Побут, поселення, прикладне мистецтво.

 Основним заняттям слов'ян було землеробство. Людина в ті часи ототожнював життя з ріллею і хлібом, звідси і назва зернових культур "жито", що збереглося до наших днів. Південні землі слов'ян обганяли у своєму розвитку північні. Це пояснювалося і більше родючими ґрунтами на півдні, і стародавніми землеробськими традиціями, що йшли ще від скіфської пори, давніми зв'язками з рабовласницькими державами Північного Причорномор'я.  З природно-кліматичними умовами тісно пов'язані основні системи землеробства східних слов'ян. На півночі, в районі тайгових лісів (залишком яких є Біловезька пуща), панівною системою землеробства була підсічно-вогнева.  Основними знаряддями праці були сокира, мотика, соха, борона-суковатка і заступ, якими скородили грунт. Серпами збирали врожай. Молотили ціпами. Розмелювали зерно кам'яними зернотерками і ручними жорнами,  У південних районах провідною системою землеробства був "переліг". Там родючих земель було багато, і ділянки землі засівали протягом двох-трьох і більше років. З виснаженням грунту переходили на нові ділянки. В якості основних знарядь праці тут використовували соху, рало, дерев'яний плуг із залізним лемешем, тобто знаряддя, пристосовані для горизонтальної оранки.  З землеробським заняттям було тісно пов'язане скотарство. Слов'яни розводили свиней, корів, дрібна рогата худоба. В якості робочої худоби використовували на півдні волів, в лісовій смузі - коней. З інших занять слов'ян слід назвати рибальство, полювання, бортництво, що мали велику питому вагу в північних регіонах. Вирощувалися і технічні культури (льон, коноплі).  Давні слов’яни жили з осілого скотарства. З тварин розводили велику й дрібну рогату худобу, овець, свиней, коней. Живучи поміж лісів, у краю річок та озер, слов’яни не нехтували тисячолітнім мисливським і рибальським досвідом. З-поміж ремесел особливого розвитку досягли ливарна справа й ковальство. З-поміж ковалів давні слов’яни особливо шанували майстрів-ювелірів. Своєрідним у слов’ян було виробництво глиняного посуду. Тривалий час, навіть після того, як від інших народів було запозичене гончарний круг, кераміка, особливо та, що застосовувалася для приготування їжі, лишалася ліпною. Розквіт гончарного виробництва припав на наших землях на 3–4 ст. – на часи черняхівської культури. Розвиток торгівлі засвідчують численні знахідки монет різних народів. Слов’яни залюбки торгували з населенням Придунав’я, Центральної Європи й Прибалтики, а згодом – із мешканцями римських і візантійських провінцій та античних міст Північного Причорномор’я. У слов’янські землі за тих часів потрапляли посуд, вироби зі скла, бронзи, срібла й золота, вина, олія. Натомість вивозилися хутро, мед, віск, шкури, зерно. В основі релігійних уявлень давніх слов'ян, органічно пов'язаних із землеробством і навколишньою природою, було уявлення про боротьбу двох начал — світлого і темного, доброзичливого і ворожого людині, благотворного і злого; в природі постійно тривали змагання родючості з неплідністю, літа із зимою, світла з темрявою. Слов'янський народний календар і народні звичаї дають для цього багатий матеріал. Увесь круговорот сучасних слов'янських свят є відголоссям і пережитком старих язичницьких уявлень, пов'язаних з чергуванням творчих сил природи. Язичництво заохочувало людину до спілкування у сфері сакрального. Богів при цьому наділяли нездоланною силою, безмежною владою, неперевершеними можливостями й розглядали як найвищу сакральну цінність. Від їхнього ставлення залежав добробут людини, яка у відповідних ситуаціях мала звертатися до богів по допомогу. Відомості про поганських богів досить суперечливі і малоймовірні: здебільшого це певні середньовічні тексти, усна народна творчість (казки, пісні, прислів'я) та археологічні знахідки. Давні слов'яни також ушановували як божества сонце, місяць, зірки, вогонь, воду, гори, дерева. Особливе ставлення склалося в давніх слов'ян до істот, які населяли ліси, річки, багна, домівки. В існування лісовиків, водяних, польовиків, русалок, мавок, домовиків вони щиро вірили, й усіляко намагалися їх задобрити. Язичницький культ давніх слов'ян був певним чином регламентований, про що свідчать археологічні розкопки культових святилищ і храмів, а також зображення власне небожителів. Релігійні ритуали передбачали існування організації священнослужителів, або жерців, якоюсь мірою спеціалізовано і досить розгалуженої. Прийняття християнства для більшості слов'ян сприяло зміцненню власної державності й означало прилучення до візантійсько-православної або латинської (католицької) конфесіонально-культурних традицій. Для інших, насамперед полабсько-балтійських племен, християнізація обернулася катастрофою — вони були підкорені місіонерами, піддані асиміляції й згодом узагалі зникли з історичної арени.

12. Духовна культура давніх слов’ян.

Документи підтверджують, що у світовідчутті та світорозумінні праслов'ян усі явища природи (неживі предмети, представники рослинного і тваринного світу, природні явища) "жили" таким самим життям, як і людина. Вони уявляли їх здатними відчувати, наділяли властивостями боротися за своє існування подібно людині. Наприклад, у "Слові о полку Ігоревім" вся природа з розумінням ставиться до нещастя братів-князів: квіти прив'яли, дерева похилились до землі, ворони не каркали, гави замовкли, сороки не скрекотіли, дятли показували Ігореві шлях до річки; з вітром, Сонцем, Дніпром і Донцем Ярославна й Ігор розмовляють як з живими істотами, звертаються до них із проханнями і наріканнями. Для світогляду праукраїнців не було суттєвих відмінностей між людиною та іншими представниками живої природи.Наші пращури поклонялися й лісу, бо там, на їх думку, живе лісовик; воді, оскільки в ній живе водяник; полю, тому що в ньому хазяйнує польовик. Вони поклонялися також дереву, дотик до якого вважався цілющим, приносили йому в жертву хліб, сіль, яйця, прикрашали як живу істоту стрічками, нитками тощо. Поклонялись і померлим. Праукраїнці, як і інші стародавні народи, вважали померлих живими, але наділяли їх властивостями, що робили їх небезпечними.На їхню думку, мерців можна побачити, їх можна зустріти на горі, якщо там ховали померлих; утопленики продовжують жити під водою і не проти того, щоб затягнути на дно людей, які купаються. У християнській землеробській релігії слов'ян не було міфічних Деметри, Діоніса, Осіріса, Адоніса та інших богів землеробського циклу. Земля залишалася матір'ю-годувальницею, силою, яку варто поважати і якій слід поклонятися. Із землею можна було розмовляти, чекати від неї відповіді щодо майбутнього врожаю.Ідол вважався не просто зображенням божества, але також його вмістилищем. Ідоли — це вже не звичайні фетиші, що їх періодично виробляють і викидають, а постійні та вимогливі боги. Культ міських богів зумовив не тільки спорудження їхніх зображень (ідолів), а й будівництво цілих споруд — святинь. їх створювали під відкритим небом, оточували частоколом, у центрі ставили високий стовп з людським обличчям головного бога, а навколо — стовпи з його "дружинами" і "дочками".

З позицій наукового релігієзнавства, історія релігії є послідовним і спадкоємним еволюційним процесом, що пройшов шлях від політеїзму до монотеїзму, від ранніх вірувань, через родоплемінні культи, міфологію і національні релігії, до світових релігій.

13. Матеріальна і духовна культура східних слов’ян до прийняття християнства.

На межі 3 і 2 тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виокремлюється германо – балто – слов’янська група, що дає підстави стверджувати про початок праслов’янської історії. Впродовж тривалого часу на укр. землях формувалася прас лов. Культура, і в цьому процесі значну роль відігравали, з одного боку традиції автохтонного етносу, з іншого – культурні зв’язки з сусідніми народами. Фактор формування етнокультурної і політичної карти слов’янських народів на територій Центральної та Сх. Європи пов'язаний з їхнім великим розселенням. Найяскравіше творчий геній давніх слов’ян на території України виявився в зарубинецькій (2ст до н е – 2 ст н.е.) та черняхівській(2-5 ст. н.е.) культурах. Слов’яни традиційно розвивали землеробство – провідну галузь господарства протягом тривалого часу. Прогрес у землеробстві супроводжувався вдосконаленням знарядь праці. Широке використання плуга із залізним лемешем підвищувало продуктивність праці, якість обробітку землі та сприяло освоєнню цілини. Складовою землеробства було тваринництво і птахівництво. Одним із найдавніших занять було бортництво – збирання меду диких бджіл.

Це визначало прогрес інших ремесел: металургія, ковальство, гончарство, оброблення дерева, шкіри, каменю, прядіння, ткацтво, виноробство, борошномельне вир-во. У 8-9 ст. з’являються спеціальні поселення металургів. Значних успіхів досягло гончарство. Кераміку зарубинецької культури виробляли вручну із чорної глини, а черняхівської – з сірої глини за допомогою гончарського круга. Черняхівська кераміка відзначалася високим рівнем, їй притаманна висока художня якість в оформленні. У середині 1го тис. н.е. розквіту набула ювелірна справа. Поряд із штампованими ювелірними виробами масового вжитку виготовлялися високохудожні речі з золота та срібла та срібла, виконаного за складними технологіями. Животворним джерелом духовної культури слов’ян була усна народна творчість. У поетичних творах – історичних і обрядових піснях( весільних, поховальних) у казках, заклинаннях, приказках, билинах – народ оспівував свою працю, любов до рідної землі, непримиренність до несправедливості. Особлива сторінка духовної культури слов’ян - міфологія. Вони обожнювали природу і наділяли її людськими властивостями. У дохристиянську пору для слов’ян було характерним об’єднання доброго і злого начал в образі одного бога. Н-д: Велес був водночас покровителем скотарства й демоном, який приносить смерть. Людину з міфологічного середовища виділяла наявність душі. У східних слов’ян язичників не було храмів. Дерев’яні зображення богів стояли просто неба. У складних умовах слов’янські народи створили самобутню культуру, що стала основою їх консолідації, виникнення державності, збереження і примноження духовних традицій. На її основі виникла культура Київської Русі.

14.Запровадження християнства у Київській Русі та його вплив на розвиток культури.

Культура Київської держави – яскраве та багатогранне явище, яке стало наслідком тривалого процесу внутрішнього розвитку східнослов’янського суспільства і увібрало все краще від своїх слов’янських предків та від світової цивілізації.Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурнізв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ “чудотворних” ікон, культ святих.Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами при­роди, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом.У процесі поширенню та утвердження християнство на Русі поступово втрачало візантійську форму, вбираючи в себе елементи місцевих слов'янських звичаїв, ритуалів, естетичних запитів східних слов'ян. Візантійські церковні канони поступово пристосовувалися до особливостей дав­ньоруського етносу. Водночас слід зазначити, що у боротьбі з “поганством” християни знищили безцінні пам'ятки мистецтва стародавнього язичницького світу, зокрема шедеври дерев’яної скульптури, забороняли старовинні танці, скомороші дійства тощо.Разом з тим християнство справило великий вплив на розвиток духовної культури Київської Русі. Як відомо, із його запровадженнямлітературною мовою на Русі стала, церковнослов'янська мова, створена приблизно за сто років до прийняття християнства болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. З нею поширювалась освіта також на Балканах і в Моравії.

15.Політична і правова культура княжої доби. «Руська правда» як пам’ятка давньоруського права.

У IX-X ст. на Русі, існувала система норм усного звичаєвого права. Частина цих норм, на жаль, не зафіксована у збірниках права і літописах, які були складені ще у XI-XII ст., і тому не дійшла до нас.

Деякі норми звичаєвого права збереглися у так званій Правді Ярослава – давній частині Короткої редакції Руської Правди. Окремі норми цієї пам’ятки використовувалися ще у VIII-IX ст. Проте соціальне призначення Правди Ярослава, складеної після повстання у Новгороді 1015 р., завадило включення до неї більшості норм усного звичаєвого права, що існували на той час. Про них лише згадується в деяких літературних пам’ятках і договорах Русі з Візантією X ст.. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда. Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічнмй аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Коротка правда поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославовичів (статті 19-41)Покон вірний (ст.42) Урок мостників (ст.43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30 ті. рр. XI ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов’язується з князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава.Руська Правда – найважливіша пам’ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому – статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін.

16. Писемність та освіта в середньовічній Русі. Визначні пам’ятки писемності.

Археологічні джерела дають підстави відносити час опанування неупорядкованим письмом до 9 ст. Одним з найвагоміших доказів до кириличного письма вважають відкриття в Софіївському соборі Києва давньої азбуки, що складалась з 27 літер, з них 23 з грецького алфавіту, решта спеціальні букви для передачі слов’янських звуків. Ця азбука була перехідним варіантом грецького алфавіту до Кирилиці. Після запровадження християнства утверджується кирилична система письма. Нею написані всі відомі твори, починаючи з 11ст. Остромирове Євангіліє, Слово про закон і благодать, Повість минулих літ і т.п. Про поширення писемності серед різних прошарків населення свідчать написи на виробах ремісників – корчаг, цеглинах, хрестах, іконах. Понад 300 написів було відкрито в Софії Київській і серед них один з найбільш ранніх – запис про смерть Ярослава Мудрого 1054р. Поширення писемності стало важливою умовою розвитку школи та освіти. Освіта на Русі була зосереджена переважно в монастирях. Поглибленню освіти сприяли бібліотеки при монастирях і церквах. Постійно піклувалися про освіту князі, багато з них були високоосвіченими. Навчання письму велось не лише в Києві при десятинній церкві, а й в Чернігові, Володимирові, Полоцьку. У 1037 р. у Софіївському соборі було відкрито школу нового типу, у якій навчали не лише грамоті, а й вивчали Греку і Латину, студіювали філософські твори, онови медицини. Син Ярослава Святослав наповнив книгами кліті своїх палат, князь Микола Святоша витратив на книги всю свою казну й подарував їх Печерському монастирю. Навчання грамоті починалося з вивчення азбуки. Учні писали на покритій воском дощечці за допомогою металевих стрижнів. Великі тексти писали на березовій корі. У давньоруських школах було виховано чимало видатних літописців, літераторів, богословів. Це літописці Нікон Великий, Нестор , Іларіон…

17.Літописання та література в середньовічній Русі.

Високого рівня в Русі-Україні досягло літописання. Літописи, які створювалися, як правило, у монастирях, були першими писемними історичними творами. Поїш базувалися на різних джерелах: оповіданнях, народних переказах, житіях святих, іноземних хроніках. Перший відомий нині літопис, датований 1039 p., написанні! за часів Ярослава. Історичні записи вели чернець Печорського монастиря Никон Великий (6л. 1069-1073), ігумен Видубецького монастиря Сильвестер, волинський княжий літописець Василь. Монах-літописець Нестор близько 1112 р. упорядкував «Повість временних літ», де йшлося «звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Видатними пам'ятками того часу є «Київський літопис» та «Галицько-Волинський літопис», церковні твори митрополита Іларіона, «Житіє Феодосія Печорського», «Повчання Володимира Мономаха своїм дітям», «Ходіння» Данила Паломника в Єрусалим, «Києво-Печерський патерик» та ін. Поряд з літописами та церковними творами значне місце посідала й перекладна світська література, що містила багато античних афоризмівта анекдотів, частина яких увійшла до українського фольклору. Так, переклад збірника цитат з християнської та античної літератури під назвою «Пчола» з'явився в Україні на межі XII —XIII ст. До збірника «Золота цеп» увійшли відомі твори проповідників, зокрема писання Кирила Туровського і Серапіона. З оригінальних літературних творів слід відзначити «Моління Данила Заточника», збірник політичних життєвих порад та афоризмів, написаний у XII — XIII ст. Раніше «Моління» вважалося проханням боярина Данила Заточника, покараного засланням, але згодом було доведено, що це літературна форма названого твору. Суспільне життя Русі-України другої пол. XII ст. знайшло відображення в літературних творах того часу. їх автори з великим болем розповідали про князівські чвари і ворожі напади, про горе, якого країна зазнавала від ворогів, засуджували князівські міжусобиці, змальовували картини героїчної боротьби з іноземними загарбниками. У багатьох творах звучить заклик до об'єднання. Наприклад, «Слово о князях» (1175) — пам'ятка літератури Чернігово-Сіверської землі — закликало князів припинити ворожнечу і не приводити половців на землю Руську. Най видатнішим твором поетичної творчості другої пол. XII ст. є «Слово о полку Ігоревім». Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічне становище Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом цього твору стала історія походу новгород-сіверського князя Ігоря Святославовича разом з братом Всеволодом, сином Володимиром, племінником Святославом Ольговичем проти половців у 1185 р. Сіверські князі зазнали поразки в кривавій битві і разом із багатьма воїнами були захоплені в полон. Роз'єднаність, неузгодженість у діях окремих руських князів послабила силу руських полків і стала причиною поразки Ігоревої дружини. Уся поема пройнята закликом до об'єднання Русі проти зовнішніх ворогів. «Слово о полку Ігоревім» є чудовою пам'яткою української і світової середньовічної літератури. Поема перекладена багатьма сучасними мовами світу. За ухвалою ЮНЕСКО у 1985 р. відбулися святкування вісімсотріччя «Слова...» На жаль, внаслідок феодальних міжусобиць, нападів половців і монголо-татарської навали велика кількість літературних пам'яток загинула. До нас дійшло дуже мало творів XII-XIII і початку XIV ст. Широкого поширення в Русі-Україні набула усна народна творчість — казки, пісні, билини, легенди, в яких народ відобразив найважливіші історичні події та явища, прославляв захисників Вітчизни від іноземних нападників. Значною мірою завдяки усній народній творчості образи минулого дійшли до наших днів.

18. Архітектура та містобудування в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві.

Житло було двох типів: напівземлянки та наземні зрубні будівлі з складених дерев’яних колод прикрашених різьбленнями. У будинках жили представники заможних і середніх верств населення, у напівземлянках тулилась біднота. Бояри зводили собі пишні хороми з дерева, а князі будували розкішні палаци, здебільшого з каменю та цегли. Найдавніший такий палац відомий під назвою «палай княгині Ольги» згаданий у літописі від 945р. відкрито археологами на Старокиївській горі. Головною окрасою міст і сіл були церкви. Більшість з них будувались з дерева, храми великих міст були кам’яними Перший оздоблений мозаїкою і фресками храм Богородиці збудував у Києві Володимир Святославович у 989-996. Крім Софіївського собору, збудованого Ярославом в Києві храми зводилися і в інших містах. Деякі з них ( Успенський собор в Чернігові й Володимирі Великому, церква Пантелеймона в Галичі й Кирилівська в Києві та ін..)збереглися і до нашого часу Наймонументальнішими спорудами були укріплення міст. Навіть порівняно невеликі міста являли невеликі фортеці з могутніми земляними валами, на яких стояли дубові стіни із численними баштами. Окрасою монументальних кам’яних церков був живопис. Найкраще зберігся він у Київському Софійському Соборі . Мозаїчні картини створювалися лише в найбільших храмах Києва – Софії, Успенському, Печерському й Михайлівському Золотоверхому монастирях.