14. Галицьке і волинське князівства за часів Данила Романовича

    Після загибелі Романа Мстиславича розпочався майже сорокарічний період міжусобних воєн та іноземного втручання у справи галицьких і волинських земель. Не допустити відновлення єдності Галицько-Волинської держави прагнули верхівка галицького боярства, окремі удільні князі та правлячі кола Угорщини й Польщі. Тільки в 1238 р. син Романа Данило зумів відновити єдність Галицько-Волинської держави. Йому вдалося перемогти об'єднані сили угорських, польських феодалів і місцевого галицького боярства. У 1238 р. Данило розбив німецьких лицарів під Дорогочином. Наслідуючи державотворчі традиції свого батька, він зумів підкорити своїй владі не тільки Галичину і Волинь, а й Київщину (1240 р.) та багато інших земель Південно-Західної Русі.     Внаслідок мудрої державної політики Данило зберіг своє князівство від знищення монголо-татарами, у 1245 р. зумів зупините агресію угорців, розгромивши їх під Ярославом. Він підтримував контакти з папою римським Інокентієм IV, прийняв від нього королівську корону і в 1253 р. став першим українським королем.     Данило Галицький активно провадив західну політику, підтримував західні культурні впливи, запроваджував європейське самоврядування в містах.     Після смерті князя Данила у 1264 р. з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського князівства, хоча деякий час вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив у Європі.     Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно досягло успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало міцні зв'язки з Німецьким орденом та Литвою і таким чином відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини, контактувало з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Римською курією тощо. Його дипломатичні відносини свідчать про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави. Значним досягненням Юрія І Львовича, онука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії (1303-1437). Вона стала не лише символом державного суверенітету князівства, а й сприяла зміцненню його незалежності.     У середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. Інша частина Волині після отруєння боярами у 1340 р. останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II була успадкована князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилася Північна Буковина.     Так припинила своє існування Галицько-Волинська держава. Після занепаду Києва саме Галицьке-Волинське князівство ціле сторіччя утверджувало державну організацію на українських землях, ставши спадкоємцем Київської Русі.     Роль Галицько-Волинського князівства надзвичайно велика. У роки найвищого піднесення воно охоплювало близько 90 відсотків української території, охороняло Україну від поневолення та асиміляції з боку Литви, Угорщини, Польщі, Золотої Орди, які зазіхали на благодатні українські землі. Галицько-Волинське князівство відкрило широкий шлях західноєвропейським культурним впливам на Україну, зберігаючи при цьому кращі традиції української національної культури. 15. Монгольська навала на українські землі та її наслідки.

На межі ХІІ-ХІІІ ст. племена, що кочували у степах на північ від Китаю, об'єднались під владою талановитого вождя на ім'я Темучин (у 1206 р. прибрав собі титул Чингісхана, тобто хана над ханами). Він зумів спрямувати енергію і військову силу об'єднаних племен на сусідній Китай. Оволодівши Північним і Центральним Китаєм, перейнявши воєнне мистецтво китайців у штурмі фортець, Чингісхан рушив на Середню Азію, Іран. У 1222 р. монголо-татарські війська, подолавши Кавказ, рушили в половецькі степи. Половецький хан Кобяк звернувся за допомогою до руських князів. Ті, що відгукнулися на заклик, разом із половцями зустріли монголо-татарське військо нар. Калці (1223р.). Русько-половецьке військо, хоча й мало чисельну перевагу, діяло неузгоджено через ворожнечу між князями і було розгромлене. Монголо-татари, не маючи достатньо сил, повернули назад. При переправі через Волгу вони були розгромлені волзькими болгарами.  

Майже півтора десятиліття на Русі не чули про монголів. Проте у 1237 р. вони на чолі з онуком Чингісхана Батиєм знову опинились на кордонах Русі. Спочатку вогнем і мечем пройшлись по землях Північно-Східної Русі, зруйнувавши міста Рязань, Суздаль, Володимир та ін. У1239 р. військо Батия рушило у землі Південної і Південно-Західної Русі. Ним було захоплено Переяслав, Чернігів, а в грудні 1240р.— Київ. Кияни під керівництвом воєводи Дмитра мужньо боронилися шість тижнів, але їх опір було зламано. Останні захисники міста загинули під уламками Десятинної церкви. Наступного 1241 р. монголо-татари розорили галицько-волинські землі і рушили далі до Польщі й Угорщини.  Наслідки навали були катастрофічними для руських князівств. З 74 міст колишньої Київської Русі було розорено 49. 14 ніколи більше не піднялися з руїн, 15 - з часом перетворилися на села. У перші 50 років монгольського панування не було побудовано жодного нового міста, а домонгольського рівня у кам'яному будівництві було досягнуто лише через 100 років. Занепав ряд ремісничих спеціальностей, було втрачено секрети виробництва ювелірних виробів (емаль, зернь, чернь). Деякі райони знелюдніли, скоротились посівні площі і торгівля. Незважаючи на такі наслідки, навала не зупинила розвитку розорених земель.     Поступово населення відродило міста і господарство. Після розгрому монголо-татарських військ на Синіх Водах у 1363 р. українські землі було звільнено від їх панування.