48. Розпад Югославії, громадянська війна та її наслідки.

За 50-70-ті рр. Югославія зі слаборозвиненої країни, якою вона була до Другої світової війни, перетворилася у країну промислово-аграрну, із серед­нім рівнем розвитку. За даними югославської статистики, з 1945 до 1980 р. промислове виробництво зростало в середньому на 6% в рік, що викликає певний сумнів, коли взяти до уваги зростання життєвого рівня, а він не був таким оптимістичним. Югославія— типовий приклад застосування курсу, який вивів країну з числа слаборозвинених країн Європи, однак надзвичайно затратним шляхом. Зазначена ціна і досягнуті результати були явно неадек­ватними (невідповідними).

 

У 1980 р. помер Тіто, авторитет якого залишався важливим чинником утримання комуністичного режиму і єдності федерації.

У 80-х роках, як і всюди в Східній Європі, комуністичний режим вступив у стадію кризи. У другій половині 80-х років криза посилюється. Цьому сприяли екстенсивний розвиток економіки, сепаратизм, експортно-імпортна залежність Югославії, наростання інфляції. За один лише 1988 р. ціни виросли у 3,5 разу. Чеканка нових монет стала обходитися дорожче самих монет. 50 тисяч спеціалістів покинули Югославію і в пошуках гідного заробіт­ку виїхали за кордон. Владні структури охопила корупція.

Партійно-державне керівництво Югославії робить спробу зберегти іс­нуючу модель соціалізму. Розуміючи, що децентралізація не сприятиме цьо­му, у новому проекті конституції (1989 р.) значна увага приділяється зміц­ненню федеративного устрою. Як перший крок 28 березня приймається Ос­новний закон Сербії, який відновлював верховенство республіканських орга­нів над крайовими у сфері економіки, оборони, безпеки тощо. Цих прав Сербія була позбавлена конституцією 1974 р. У Косово, де проживали в ос­новному не серби, а албанці, це викликало протести і зіткнення, у результаті яких загинуло 22 особи.

Криза самоуправлінського соціалізму означала також кризу Союзу Комуністів Югославії. Щоб її подолати, партійне керівництво в січні 1990 р. скликало XTV з'їзд СКЮ. На обговорення винесено нову модель соціалізму — «демократичний соціалізм», що було не чим іншим, як спробою зберегти існуючий тоталітаризм, дещо замаскувавши його. На з'їзді виникли гострі суперечки з питання організаційних принципів побудови партії. Союз комуністів Словенії, що відстоював самостійність компартій, 23 січня покинув з'їзд. Слідом за делегацією СКС збунтувалася делегація Союзу комуністів Хорватії. На з'їзді, який з перервою закінчився у травні 1990 р., так нічого й не було прийнято. У грудні 1989 р. опози­ційні організації Словенії — Демократична Словенія, Соціал-демократична партія Словенії, Християнсько-демократичний союз Словенії та інші організації— об'єдналися у блок «Демократична опозиція Словенії» («ДЕМОС»). У березні 1990 р. Хорватське демократичне об'єднання, Хорватський соціально-ліберальний союз та інші опозиційні партії і організації створили коаліцію «Народна згода». Єдиний блок утворили також опозиційні партії Сербії.

На виборах у республіканські та місцеві органи влади Словенії і Хо­рватії в квітні - травні 1990 р.уперше за післявоєнні роки на багатопар-тійній основі перемогу здобули опозиційні об'єднання «ДЕМОС» в Слове­нії та «Хорватське демократичне об'єднання» в Хорватії. До влади прийш­ли нові лідери. Уряд Словенії очолив М. Кучан, а Хорватії — Франьо Тудж-ман. Нове керівництво Словенії та Хорватії виступило за конфедеративний устрій Югославії. Але це не влаштовувало центр.

Комуністи зазнали поразки також у Боснії та Герцеговині, в Македонії поділили владу з новими політичними силами і утримались при владі, зака­муфлювавшись гаслом «демократичного соціалізму», в Сербії та Чорногорії. Лідери Сербії та Чорногорії і керівництво Югославської народної армії (ЮНА) залишилися вірними соціалістичному вибору.

У такій ситуації розпад югославської федерації став неминучим. 26 червня 1991 р. проголосили свою незалежність Словенія і Хорватія. Це означало кінець «другої Югославії». Слідом за Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляють про свій державний суверенітет Боснія та Гер­цеговина (трохи згодом і Македонія).

Громадянська війна, яка розгорнулася на просторах Югославії в 1991 p.. стала гіршим із варіантів розпаду Югославії. Міжнаціональна напруженість, яка наростала з ослабленням федерального комуністичного обруча і виявлялася у прагненні до національного відособлення, вибухнула з крахом комунізму крива­вими конфліктами. Сербія, яка в югославській федерації посідала домінуюче місце, вважала, що саме вона виражає ідею Югославії як єдиної держави.

У Хорватії сербська національна меншість, не бажаючи визнавати над собою владу Хорватської держави, створила свої окремі державно-територіальні одиниці. Між хорватськими і сербськими воєнізованими фор­муваннями відбулися кровопролитні бої, під час яких загинуло 30 тис. осіб. При сприянні ООН та інших міжнародних організацій воєнні дії в Хорватії було припинено.

Найтрагічніші події розгорнулися у квітні 1992 р. на території Боснії та Герцеговини і навколо неї. Після проголошення незалежності Боснії та Герцеговини лідери боснійських сербів заявили про створення своєї республіки як складової частини Югославії. Боснійські серби і хорвати водночас наполя­гали на поділі території на конфедеративній основі шляхом створення етнічних кантонів. Партія демократичних акцій мусульман на чолі з президентом Боснії та Герцеговини А. Ізетбеговичем виступає за унітарну світську республіку Боснія та Герцеговина. Цілі мусульман, яких в Боснії та Герцеговині майже 44% (в основному міське населення), розійшлися з планами Сербії та Хорватії просто поділити між собою цю територію. Почалася кривава війна «всіх проти всіх», яка триває до сьогодні. За цей час боснійські серби, на боці яких спочат­ку воювала ЮНА, захопили 70% території Боснії та Герцеговини.

У відповідь міжнародне співтовариство ввело миротворчі сили, так звані «голубі каски», серед яких були і два українські миротворчі батальйони, та почало економічну блокаду Сербії, реагуючи на її активну участь в конфлік­ті на боці боснійських сербів, не раз пропонуючи водночас плани мирного врегулювання боснійської кризи і збереження Боснії та Герцеговини як єдиної держави. Серед них план Венса — Оуена, який передбачав поділ республіки на 10 провінцій при максимальному врахуванні етнічного складу. План Венса — Оуена вимагав від сербів відмовитися від деяких амбіційних планів, зокрема прагнення виділитися з Боснії або, на крайній випадок, утворити «державу в державі». Однак врешті-решт боснійські серби, очолювані Р. Караджичем, для яких неприйнятно бути меншиною за межами Югославії, знайшли, що цей план їх не влаштовує, і відкинули його. Зі свого боку, боснійські хорвати в 1994 р. пішли на створення коаліції з мусульманами. Боснійська війна у другій половині 1994 р. вступила у вищу фазу. Світове співтовариство, намагаючись через ООН, ОБСЕ, НАТО, різного роду дипломатичні контактні групи погаси­ти вогонь війни в Європі, змушене було констатувати про розростанняКонфлі­кту. Вихід із ситуації бачиться у примиренні та подальшому розвитку консенсусу народів колишньої Югославії, що після трагедій сотень людсь­ких доль зробити непросто. Про це свідчать останні події у Косово та Македо­нії. Проте, після відходу від влади у Сербії Слободана Мілошевича та міжна­родного суду над ним ситуація дешо стабілізувалась.

За кожною з воюючих сторін у колишній Югославії стоять великі дер­жави. Росія підтримує Сербію, Сполучені Штати — Хорватію. НАТО запро­ваджує санкції проти Сербії, неодноразово втручаючись у конфлікт. Миро­творчі сили ООН, у тому числі військовий підрозділ з України, виконують гуманітарну місію, захищають мирне населення, перевозять продовольство та інші вантажі, допомагають тим, хто страждає від війни.