Питання всесвітня історія

1.Періодизація світового розвитку з 1914 до 1939 рр.

1914-1918 рр. Перша світова війна. Поряд з усіма державами Європи у війну були втягнуті США, Японія та інші країни світу. Грандіозна за своїми масштабами війна принесла в Європу економічний розлад та величезні матеріальні та людські втрати. Загинуло близько 9 млн військових і 10 млн мирних жителів. Матеріальні втрати становили 180,5 млрд, доларів.

1919-1923 рр. характеризують як період повоєнної нестабільності. Наслідком Першої світової війни став новий переділ світу між країнами-переможницями, закріплений юридично на Паризькій та Вашингтонській мирних конференціях.

1924-1928 рр. — період економічної стабілізації в Європі. Настало пожвавлення економічного життя, тимчасове припинення інфляції, стабілізувалася валюта і ціни, зменшилось безробіття.

Між європейськими країнами, а також між Європою й Америкою відновилися фінансові, торгівельні й економічні стосунки, що були розірвані в роки війни. Лише в Італії соціальне протистояння продовжувало розбурхувати громадськість, чим відкривало дорогу до влади фашистській партії. Водночас зазнали поразки спроби ВКП(б) і Комінтерну дестабілізувати ситуацію у світі шляхом експорту революції.

Значною мірою пожвавленню економіки й зменшенню безробіття сприяв експорт американського капіталу у цілу низку європейський країн, зокрема, за планом Дауеса до Німеччини. Характерною рисою повоєнної стабілізації була подальша концентрація, монополізація капіталу і виробництва, відмова від вироблених у передвоєнні роки засобів регулювання економіки й соціальних стосунків до «вільних» ринкових відносин. 1929-1933 рр. Світова економічна криза, що вразила майже всі індустріально розвинені країни. Особливістю цієї кризи було те, що глибина падіння економіки була набагато більша, ніж у попередні та наступні кризи. Промислове виробництво не просто скоротилось, а впало до рівня початку сторіччя.

Епіцентром кризи були США, а пізніше вона охопила і країни Європи, тобто стала глобальною. Третьою особливістю кризи була її тривалість: 1929-1933 роки. 1933-1939 рр. Утворення держав тоталітарного типу і назрівання Другої світової війни.Характерною рисою цього періоду став процес формування фашистських, тоталітарних тенденцій у політичному житті ряду країн, а також утворення двох блоків держав: країн, що були не задоволені післявер-сальським устроєм (Німеччина, Італія, Японія) і прагнули до його зміни і країни, що хотіли утримати існуючий європейський

баланс сил, який був на їх користь (Велика Британія, Франція, США). Існувала також група країн, яким у процесі формування двох антагоністичних угруповань потрібно було визначитись, на боці якого блоку вони будуть виступати у війні, що насувалась. У першу чергу це стосувалося СРСР та країн Центрально-Східної Європи.

2.Причини й початок Першої світової війни.

Зовнішня політика провідних держав світу: Великої Британії, Франції, Німеччини, АвстроУгорщини, Росії підпорядковувалась їхнім економічним інтересам — боротьбі за ринки збуту товарів і капіталів, доступ до джерел сировини і дешевої робочої сили.

Німецька імперія, що стала світовою державою наприкінці XIX ст. захопила менше колоній, ніж «старі» колоніальні імперії і вважала себе обділеною. Німеччина розгорнула шалену гонку озброєнь, довівши видатки на підготовку до війни до 1/2 всього державного бюджету.

Причинами Першої світової війни стали:

-прагнення переділити уже поділений світ (основою цієї тенденції була політика монополій, що мала виразно експансіоністський, агресивний характер);

-посилення ролі держави, що перетворювалася в носія загальнонаціональної ідеї, яка замінила ідеї демократії;

-зростання монополій з державою, формування державно-монополістичного капіталізму посилювало агресивність державної політики;

-намагання вирішити внутрішні проблеми (соціальну напруженість між бідними і багатими та національну — між пануючими і пригнобленими націями);

-швидкий економічний розвиток провідних країн та гострі суперечності між ними, викликані нерівномірністю такого розвитку;

-мілітаризація економіки і суспільної свідомості.

Європейські країни, готуючись до нових загарбницьких воєн, шукають собі союзників, об'єднуючись у воєнно-політичні блоки. У 1882 р. утворився Троїстий Союз. До нього увійшли Австро-Угорщина, Італія та Німеччина. На противагу Троїстому Союзу Франція, Англія та пізніше Росія створили протягом 1904-1907 рр. свій блок під назвою Антанта (що в перекладі означає «сердечна угода»).

Особливо гостре економічне суперництво виникло між Великою Британією та Німеччиною, яка бажала покінчити з пануванням Англії на морях, послабити її вплив на світовий ринок та захопити колонії. Німеччина мала територіальні претензії до Франції, прагнула приєднати промислово розвинені північно-східні регіони Франції. Щодо Росії, то Німеччина хотіла захопити Прибалтику, Україну, Дон і Кавказ.

Франція планувала повернути Ельзас і Східну Лотарингію, захистити Саарську область та лівий берег Рейну (там були розташовані сучасні промислові підприємства).

Англія сподівалась захопити частину німецьких колоній в Африці, поділити Османську імперію, особливо хотіла привласнити багаті нафтою Месопотамію та частину Аравійського півострова.

Плани Австро-Угорщини поширювались на Балкани. Вона мріяла захопити Сербію, відібрати в Росії Польщу та Правобережну Україну (Поділля та Волинь).

Щодо Османської імперії, яка виступала на боці Троїстого Союзу, то вона розраховувала захопити російське Закавказзя і поновити вплив на Балканах.

Росія прагнула приєднати Галичину, встановити своє панування на Балканах і в протоках Босфор і Дарданелли, послабити економічно Німеччину.

Японія планувала захопити німецькі орендні території в Китаї (піврст-рів Шаньдунь) та острови у Тихому океані.

Приводом до розв'язання війни стало вбивство 28 червня 1914 р. дев'ятнадцятирічним сербським студентом Гаврилою Принципом спадкоємця австро-угорського престолуерцгерцога Франца-Фердинанда з дружиною. Троїстий Союз використав цю подію як привід до початку війни.

28 липня Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. 29 липня в Росії було оголошено часткову мобілізацію, а Німеччина відразу ж оголосила війну: Росії — 1 серпня, а Франції

— 3 серпня. Німецькі війська вирушили на французьку територію через Бельгію. Англія стала на бік нейтралітету Бельгії і 4 серпня оголосила війну Німеччині. Так розпочалася Перша світова війна.

Воєнні дії розгорнулися в Бельгії та Франції, Східній Прусії і на Україні, у Сербії та Палестині, у Закавказзі і Африці, а також на всіх океанах Землі. У воєнний конфлікт поступово було втягнуто 38 держав, мобілізовано 74 млн осіб.

Головними фронтами війни були Західний та Східний. На Західному фронті Німеччина воювала з англійськими, французькими та бельгійськими військами. На Східному фронті австро-угорські та німецькі війська бились із російськими. За планом генерала фон Шліффена війна мала бути «блискавичною», тобто за півтора місяця потрібно було розгромити Францію, і потім усіма силами за півмісяця розбити українську армію. Та після битви під Парижем 3-10 серпня 1914 р. план Шліффена було остаточно зірвано. Наступ Росії у Східній Прусії був також невдалим, австро-угорські війська відступили до Карпат. Таким чином, Східний фронт теж стабілізувався. Під кінець 1914 р. до Троїстого Союзу приєдналася Туреччина, і його стали називати Четверним.

3.Паризька мирна конференція та її головні рішення.

Паризька мирна конференція 1919—1920 — міжнародна конференція, скликана державами переможницями для вироблення і підписання умов з переможеними державами у Першій світовій війні 1914—1918.

Внаслідок роботи конференції були підготовано: Версальський мирний договір 1919 з Німеччиною (підписаний 28.06.1919), Сен-Жерменський мирний договір 1919 з Австрією (10.09.1919), Нейїський мирний договір з Болгарією (27.11.1919), Тріанонський мирний договір з Угорщиною (4.6.1920), Севрський мирний договір з Туреччиною (10.08.1920). Підготовані Паризькою мирною конференцією договори разом з угодами, прийнятими на Вашингтонській конференції 1921—1922, становили основу версальськовашингтонської системи.

4. Створення та діяльність Ліги Націй у міжвоєнний період.

Ініціатором створення Ліги Націй став американський президент В. Вільсон. Необхідність створення всесвітньої організації держав, поміж обов'язків якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобігання війнам та забезпечення незалежності усіх народів світу Президент США висловив у 14-му пункті своєї програми повоєнного мирного врегулювання. Він вважав, що Ліга Націй буде єдиним гарантом майбутнього миру й розглядав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Його пропозиція наштовхнулася на заперечення, особливо з боку британської делегації.

Усе ж, на Паризькій мирній конференції 1919-1920 рр. була створена спеціальна комісія, яка мала виробити статут Ліги Націй. Підготовлений нею проект статуту був ухвалений конференцією і включений до Версальського мирного договору 1919 р. та інших мирних договорів, якими завершилася Перша світова війна.

Найважливішими завданнями нової організації, згідно зі статутом, вважалися «розвиток співробітництва між народами та гарантія миру й безпеки». Згідно зі статутом головними органами Ліги Націй були Асамблея, Рада і Секретаріат. Усі рішення Асамблеї і Ради, за винятком рішень з процедурних питань, повинні були прийматися одностайно. До Ради Ліги увійшли США, Велика Британія, Франція, Італія й Японія, а також 5 непостійних членів від інших держав. Переможені у війні країни до Ліги Націй не увійшли. Основні органи Ліги Націй розташовувались у Женеві.

Американський сенат спрямував курс своєї політики на самоізолювання від європейських справ. Ознайомившись зі статутом Ліги, він відхилив його, і США не стали членом цієї міжнародної організації. Без економічного й військового потенціалу США Ліга Націй виявилася надто слабкою організацією для вирішення міжнародних проблем. Провідну роль в її діяльності відігравали Велика Британія та Франція.

У 20-х - на початку 30-х років у центрі уваги Ліги Націй були суперечки між Швецією і Фінляндією за Аландські острови, плебісцит у Верхній Сілезії (1921), конфлікт між Литвою і Польщею через Вільнюс (1921), конфлікт між Болівією і Парагваєм через область Чако (1928-1932), агресія Японії проти Китаю (1931). У цей же час Ліга Націй почала обговорення проблеми роззброєння. У 1926 р. до Ліги Націй увійшла Німеччина, але вже у 1933 р. вона та Японія вийшли з організації, отримавши таким чином повну свободу дій. У 1934 р. до Ліги Націй увійшов Радянський Союз.

Основними питаннями, що обговорювала Ліга Націй у 1934-1939 pp., були італійська агресія проти Ефіопії (1935-1936), італо-німецька інтервенція в Іспанії (1936-1939), захоплення Німеччиною Австрії (1938). Позиція західних держав, що прагнули направити вістря німецького експансіонізму в бік СРСР, перетворила Лігу Націй насправді в прикриття німецької, італійської та японської агресії. Цим пояснюється неспроможність Ліги Націй, що не провела жодної дієвої санкції проти фашистської агресії напередодні Другої світової війни.

Так, у жовтні 1935 р. Асамблея Ліги Націй на вимогу низки країн-членів Ліги Націй, прийняла рішення про застосування економічних санкцій щодо Італії, коли та розпочала агресію проти Ефіопії. Разом із тим, через позицію західних держав найважливіша стаття італійського імпорту (нафта), необхідна для ведення війни, не була внесена до списку товарів, заборонених для ввозу в Італію. У період радянсько-фінської війни СРСР як агресора було виключено із Ліги Націй, що також не вплинуло на дальший хід воєнних дій. Ліга Націй так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав-агресорів. Ліга Націй була ліквідована у квітні 1946 р.

Новий курс Ф.Рузвельта та його історичне значення У світовій історії "новий курс" — одна з найбільш відомих і ефективних реформ. Ф.

Рузвельт здійснив більше реформ, ніж обіцяв у передвиборній кампанії. 9 березня скликали спеціальну сесію конгресу США і протягом 100 днів започаткували політику "нового курсу". її принципова відмінність від попередніх антикризових заходів полягала в тому, що президент визнавав неспроможність ліберальної економічної доктрини А. Сміта, заперечував тезу про автоматизм ринкових процесів і визнавав потребу активного державного втручання у сферу господарських відносин. Це положення обґрунтовано в теорії Дж.М. Кейнса, а політика Ф. Рузвельта підтвердила обґрунтованість концепції вченого.

Радикально протилежним, порівняно з попередниками, був погляд Ф. Рузвельта і на соціальний чинник антикризової політики. На відміну від Г. Гувера, який не підтримував введення виплат з безробіття, підвищення рівня заробітної плати, впровадження інших соціальних заходів, що полегшували б становище бідних громадян, президент здійснював реформи, спрямовані на "забуту людину". Саме так йому вдалося вирішити соціальний конфлікт і об'єднати націю з метою боротьби з кризою. "Новий курс" став початком становлення нової інституціональної моделі США.

Потужним інструментом політики "нового курсу" і разом з тим його наслідком були формування й розвиток системи державного регулювання ринкових відносин. На відміну від початку 20-х років XX ст., відновлення етатизації відбувалося хоча і в кризовий, але мирний період. Тому вона мала не воєнно-політичний, а соціально-економічний характер, відновлена система досить ефективно розвивалась аж до кінця 60-х років.

"Новий курс" — не попередньо продумана система нововведень, а реакція на кризу; він мав емпіричний характер. Про це свідчать два факти:

1)теоретичне обґрунтування подібних заходів здійснено у праці Дж.М. Кейнса "Загальна теорія зайнятості, процента і грошей", опублікованій лише в 1936 р.;

2)тільки через два роки антикризова політика набула певного послідовного характеру. Тобто, залишаючись на позиціях ринкової економіки, вихід із економічної кризи адміністрація президента віднайшла в соціально орієнтованій економіці, економіці з посиленням ролі держави та суспільних інститутів в її регулюванні.

Отже, в здійсненні "нового курсу" виокремлюють два етапи:

1)1933 — перша половина 1935 рр.;

2)друга половина 1935—1938 рр.

Досвід реалізації "нового курсу" мав важливе історичне значення: вперше в історії країни з розвинутою ринковою економікою спостерігалася підвищена роль державного регулювання в період кризового стану національного господарства; провідні країни Заходу діяли у напрямі соціально орієнтованої економіки, що зберігається і нині (зменшення до 7—8 годин робочого дня, визначення мінімуму заробітної плати та ін.); у європейських капіталістичних країнах вивчали досвід впливу США на ринкові відносини за допомогою заходів державного регулювання попиту, а не реформ власності; у країнах Заходу широко впроваджували практику "дефіцитного фінансування" державних витрат за прикладом США; це була нова інституціональна модель виходу зі світової економічної кризи країнами буржуазної демократії; встановлення дипломатичних і торговельних відносин із СРСР відігравало значну роль у роки Другої світової війни.

Франція в 20-30 роки. Діяльність Народного фронту

У результаті Першої світової війни Франція зазнала значних втрат. Уся північно-східна частина країни була спустошена, загинуло 1 млн 325 тис. французів, 2,8 млн було поранено, 600 тис. стали каліками. Франція втратила чверть національного багатства.

Разом із тим повернення французам Ельзасу і Лотарингії зміцнило індустріальний потенціал країни. Франція отримала 66 доменних печей, 52 великих металургійних заводи, вугілля Саара, яким вона користувалася до 1935 р. Усе це дозволило французькій економіці розвиватися порівняно швидкими темпами, зберігаючи за собою четверте місце у світовому промисловому виробництві.

УФранції з'явилися трести і концерни. Три великі концерни, у тому числі «Коміте де Форж», контролювали металургійну промисловість. В автомобільному виробництві найбільша частка припадала на долю фірм Сітроен, Пежо і Рено. 200 сімей зосередили у своїх руках акції Французького банку, перетворившись на фактичних господарів країни. Водночас у Франції й надалі зберігалася значна армія лихварів. Понад 50% населення становили сільські жителі. Значним було безробіття серед промислових робітників.

У1924 р. Франція вступила в період економічного піднесення. Промислове виробництво перевищило довоєнне, а його річний приріст до 1930р. складав у середньому 5%. Швидкому економічному зростанню сприяло: повернення Ельзасу і Лотарингії з їх металургійними і текстичьними підприємствами; окупація Саару; величезне будівництво в розорених районах; репарації з Німеччини.

Розвивались нові галузі виробництва: автомобільна, авіаційна, електротехнічна, радіотехнічна, хімічна, Франція перетворилась на індустріально-аграрну країну. Але головним прибутком країни залишалось лихварство. Так, у 1929 р. вся промисловість дала прибуток 10,5 млрд франків, а цінні папери — у 3 рази більше.

Відбулись зміни і в соціальній сфері. Міське населення стало перевищувати сільське. 60% найманих робітників працювало на великих підприємствах.

Зовнішня політика Франції у післявоєнні роки характеризувалася гегемоністськимиустремліннями. У 1920-1921 рр. під її егідою

виникла Мала Антанта. У 1921 р. Франція і Польща підписали двосторонній договір, Такий курс зовнішньої політики Франції викликав протидію з боку Англії та США. Союзники наполягали на зменшені долі Франції в отриманні німецьких репарацій. Коли ж Німеччина виявилася неплатоспроможною, то Франція і Бельгія в січні 1923 р. окупували Рурську область і частину Рейнської провінції. Ця подія увійшла в історію під назвою «рурська авантюра».

Важливим напрямком французького зовнішньополітичного курсу залишалася колоніальна політика. У 1925 р. Франція брала участь у війні проти Рифської республіки у Марокко, ввівши туди 200-тисячну армію. Тоді ж французькі війська придушили повстання у Сирії. Загалом колоніальні війни обійшлися Франції в суму понад 1 млрд франків, що значно погіршило фінансовий стан країни.

Дія світової економічної кризи на французьке народне господарство особливо відчувалася у 1930-1936 рр. У цей період обсяг промислової продукції і національний прибуток зменшилися майже на 30%. Збанкрутувало декілька великих банків. На початку 1935 р. понад 130 ткацьких фабрик закрилися. Зовнішня торгівля скоротилася на 60%. Промислова криза доповнилася аграрною. Виробництво сільськогосподарської продукції

зменшилося на 40%. Усе це позначилося на матеріальному становищі, населення. Безробіття охопило до 1,5 млн осіб.

Загострилося внутріполітичне становище. У 1932 р. російський емігрант Горгулов убив президента Франції Поля Думера. У цьому ж році виникла фашистська партія «Французька солідарність», яка ставила собі за мету боротьбу із соціалізмом і комунізмом. Активізувалися профашистські організації «Вогняні хрести», «Французька дія» та ін. Загострення економічних проблем, нездатність традиційних політичних партій вивести країну з кризи призвело до зростання популярності фашистських організацій.

На противагу їм 48 партій і організацій лівого спрямування об'єдналися у Народний фронт.У липні 1935 р. прихильники Народного фронту організували у Франції масові антифашистські демонстрації. Тільки в Парижі кількість демонстрантів досягла понад 500 тис. осіб.

Значного успіху Народний фронт домігся на виборах у палату депутатів у квітні - травні 1936 р. Кандидати Фронту отримали 5,5 млн голосів, або 56,6% від загальної кількості виборців. Уряд Народного фронту очолив соціаліст Леон Блюм.

Демократизація урядового курсу Франції знайшла своє втілення у низці соціальних заходів та законів. На 15% була підвищена зарплата робітникам і службовцям. Парламент затвердив закони про оплачувані відпустки (протягом 14 днів на рік), про 40-годинний робочий тиждень, про підписання колективних договорів. Була здійснена часткова націоналізація оборонної промисловості, реформовано Французький банк, виділені кошти на громадські роботи, заборонені фашистські організації. Поліпшилося становище селян і ремісників.

Наступником Л. Блюма став радикал Шатан, при правлінні уряду якого фашистські організації спробували вчинити заколот. Вони мали детальний план здобуття влади і встановлення фашистської диктатури на чолі з такими діячами, як Петен, Вейган та ін.

З квітня 1938 р. до березня 1940 р. прем'єр-міністром був Е. Деладьє, який виступив проти програми Народного фронту напередодні Другої світової війни. Отже, у 1938 р. Народний фронтприпинив своє існування. Але він відіграв значну роль у боротьбі з

фашизмом. У Франції безпосередню загрозу приходу фашистів до влади було ліквідовано. За умов зростаючої агресивності гітлерівської Німеччини і фашистської Італії у французькій зовнішній політиці співіснувало дві тенденції: одна за поступки Німеччині і зближення з нею, інша — за консолідацію антифашистських сил. Вони породжували суперечливі, невиважені кроки офіційного Парижу.

7.Тоталітаризм, ознаки тоталітарних режимів.

Тоталітаризм (від лат. totaliter — всеохоплюючий) є феноменом, особливістю XX ст. Найтиповішими його втіленнями були фашистська Італія, гітлерівська Німеччина і Радянський Союз протягом майже всього часу його існування. Основними видами тоталітаризму були фашизм (нацизм) і сталінський соціалізм.

Тоталітаризм як суспільне явище включає в себе такі основні ознаки: У галузі ідеології і внутрішньої політики:

-спосіб втілення у життя утопічної ідеї (незалежно від того, які вихідні принципи в неї були закладені, наприклад, загальної рівності й добробуту і т. п.);

-абсолютний, всезагальний, нічим не обмежений контроль за жит

-панування єдиної ідеології, єдиної правлячої партії, яка володіє монопольним правом політичної діяльності; заборона політичної та ідейної опозиції і свободомислення;

-нічим не обмежене насильство, диктатура і терор для досягнення

мети (сила — головний аргумент, а мета виправдує засоби). У галузі економіки:

-перетворення всієї власності у державну, чи власність слухняних державі підприємців; -неможливі або вкрай утруднені прояви особистої ініціативи, під приємництва у господарській діяльності; -мілітаризація і централізація економіки, бюрократизація влади й управління у цілому.

У галузі культури, освіти й виховання, прав людини: -всезагальний (тотальний) контроль над духовним життям і твор чістю; -політичне стеження, нехтування прав і свобод людини й грома

дянина; ч -створення системи всебічного впливу на особистість через сім'ю, школу, засоби масової інформації, державні і громадські органі зації, діяльність яких повністю контролюється партійнодержавним апаратом; -формування культу особи вождя: намагання перетворити народ у натовп, слухняний його волі.

ідеали і порядки.

Тоталітаризм був і залишається ворогом демократії і гуманізму, громадянського суспільства і правової держави.

В усіх державах, де панував тоталітарний режим, він залишив після себе страшну спадщину.Особливо гіркими були його плоди у країнах, які входили до складу тоталітарних держав на правах «молодшого брата», як, скажімо, Україна в СРСР.

У кінці 20-х рр. закінчується формування тоталітарної держави в СРСР. Влада зосереджена в руках однієї людини. Для зміцнення режиму абсолютної влади створено централізований партійно-бюрократичний апарат і всевладні каральні органи ДПУ і НКВС. На цей час було встановлено політичну диктатуру комуністичної партії. Усі опозиційні партії і рухи були ліквідовані. Ради і громадські організації перетворились у придаток до владних структур.

У результаті масових репресій, голодомору Україна втратила мільйони людей. Було винищено майже весь цвіт національної інтелігенції, досвідчених фахівців, хазяйновитих, роботящих селян.

Величезної шкоди було завдано розвитку національної культури, мистецтва, національної освіти.

Були ліквідовані політичні партії, у тому числі й українські комуністичні партії, що виникли в 1918-1920 рр. (УКП, боротьбисти та ін.).

Природні ресурси України значною мірою були вичерпані або виснажені. Непоправної шкоди завдано довкіллю, ще протягом десятиріч нагадуватиме про себе Чорнобильська катастрофа.