поняття міжнародного публічного права

Міжнародне право – система юридичних норм, які регулюють міжнародні відносини з метою забезпечення миру, прав людини і співробітництва, це рішення і правові засоби їх застосування прийняті поважними суб’єктами для реалізації спільних інтересів. На відміну від національного права суб’єктами виступають – держави, міжнародні організації, фізична особа не виступає суб’єктом міжнародного права (крім деяких випадків).

Під предметом МП розуміють особливий вид соціальних відносин – це міжнародні відносини, що мають міждержавний характер. Отже, предметом міжнародно-правового регулювання є відносини між суб’єктами  МП. До суб’єктів відносяться – держави, міжурядові організації, державо подібні утворення, народи і нації, що борються для самовизначення.

Об’єктом МП є відносини, що встановлюються між суб’єктами МП в частині отримання певних благ (матеріальних \ не матеріальних), об’єктом міжнародних правовідносин є все те, з приводу чого суб’єкти права вступають у правові відносини на сонові принципів і норм МП.

До характерних рис міжнародного права слід віднести такі:

-         Заборона застосування сили і загрози силою.

-         Мирне вирішення міжнародних конфліктів.

-         Відмова від концепції, що міжнародне право – це право цивілізованих народів.

-         Гнучке поєднання універсального, загального, регіонального, локального регулювання міжнародних відносин.

-         Наявність ефективних механізмів створення, забезпечення і застосування міжнародного права.

Особливий характер побудови системи права:

Міжнародне право це координаційна система права, а внутрішньо державні системи виконують суборденаційну роль.

Міжнародне право тісно взаємодіє з міжнародним приватним правом. На сьогоднішній день важко найти договір де зберігаються норми тільки публічного права.

Норми міжнародного права. Міжнародне право, як особлива система права має свої певні правила функціонування, вони викладені в принципах МП, вони є загальні і спеціальні.

Загальні принципи МП – сформульовані в статуті ООН та в заключному акті 1975р.

Спеціальні – носять галузевий характер являються продовженням дії загальновизнаних принципів.

За специфікою юридичного змісту, то принципи загальновизнані є значно ширші за своїм змістом. Спеціальні є вужчі, охоплюють регулювання з конкретних сфер. Загальновизнані – менш динамічні (менше змінюються).

предмет міжнародно правового регулювання

Отже під предметом (об’єктом) міжнародних відносин розуміють особливий вид соціальних відносин — міжнародні відносини, що мають міждержавний характер. Це твердження різні автори формулюють по-своєму, проте різниця полягає тільки в тому, що одні автори не виходять за межі суто державних відносин, а інші — цю сферу розширюють, беручи до уваги відносини не тільки між державами, як основними суб’єктами міжнародного права, але й іншими — державоподібними утвореннями, націями, що боряться за незалежність тощо.

Міжнародні відносини, їхній стан і тенденції глибоко впливають на міжнародне право. Було б неправильним стверджувати, що міжнародне право "обслуговує" міжнародні відносини, але безсумнівно враховує інтереси і потреби міжнародного товариства. Розвиток таких інститутів міжнародного права, як морське право, у тому числі право на економічну зону або ресурси континентального шельфу, врешті-решт є розширенням територіального суверенітету прибережної держави, що раніше не уявлялося можливим; розмежування повітряного і космічного просторів і, таким чином, встановлення державного суверенітету на висоту 100—110 км також відповідає новим, зростаючим потребам товариства держав; заміна поняття "родина цивілізованих держав" на поняття "міжнародне товариство" і включення до нього всіх без винятку країн нашої планети — все це відповідь на нові потреби відносин між державами.

Серед об´єктів правового регулювання сучасним міжнародним правом все більшого значення набувають загальнолюдські, або глобальні проблеми. У їх вирішенні заінтересовані всі держави незалежно від їхнього географічного розміщення, політичної, військової або економічної значимості. Всі вони мають брати участь в обговоренні і вирішенні вказаних проблем, у зв´язку з чим в доктрині формується позиція про необхідність їхньої міжнародно-правової регламентації переважно методом консенсусу — загальної згоди. Практика діяльності держав у вирішенні глобальних проблем має безсумнівні досягнення. Мається на увазі кодифікація морського права, достатньо розроблена регламентація поведінки держав у космосі, додаткова регламентація правового статусу Антарктики з метою охорони цього унікального заповідника, розробка поняття "загальна спадщина людства" та ін.

Обєкт мижнародніх правовідносін

Об'єктом міжнародного права є міжнародні (міждержавні) відносини.

Об'єкт права - це те, на що спрямована його дія, що вони покликані регулювати. Таким об'єктом завжди є суспільні відносини. Природа відносин визначає і характерні риси регулює їхні права. Право має бути здатним регулювати цей вид суспільних відносин.

Міждержавні відносини суттєво відрізняються від інших видів суспільних відносин, включаючи міжнародні відносини, що не носять міждержавного характеру. Їх суб'єкти незалежні від якої б то не було влади і володіють вищою, суверенною владою. Принципова відмінність міждержавних відносин від внутрішньодержавних визначило істотну відмінність міжнародного права від внутрішнього не тільки за змістом, але і за механізмом дії.

С.В. Черниченко пише: "Специфіка відносин між державами як об'єкта міжнародно-правового регулювання зумовлює і специфіку методу їх регулювання".

Фізики вважають, що взаємодія між елементами більш важливо для системи, ніж самі елементи. Проте міжнародні відносини навряд чи можна розглядати абстрактно, відриваючи їх від суб'єктів, природа яких не може не впливати на характер відносин. Крім того, право регулює відносини, впливаючи на свідомість і волю суб'єктів. Є тут й інша сторона. Держави не можуть бути правильно зрозумілі поза системою їх взаємодії.

Міжнародні відносини пов'язують держави в єдину систему, в міжнародне співтовариство, найбільшу соціальну систему. Поглиблюється єдність системи вимагає, щоб вона регулювалася не тільки по частинах, а й як єдине ціле. У цьому причина зростання числа і значення універсальних норм міжнародного права і міжнародних організацій.

Відповідно до теорії систем, керуюча система повинна відповідати керованою. Міжнародне право являє собою частину системи управління міжнародними відносинами, які виступають як керована система.

Досить поширена думка, згідно з яким суспільство створюється правом. Вважають також, що міжнародне співтовариство утворюється нормами міжнародного права. Насправді право породжується суспільством для обслуговування його інтересів. У цьому сенс римської максими ibi societas, ubi jus (де суспільство, там і право).

Відома точка зору, відповідно до якої об'єктом міжнародного права є все те, з приводу чого суб'єкти вступають у правовідносини, а саме дії, матеріальні та нематеріальні блага. В результаті міжнародне право в цілому виявляється безоб'ектним, оскільки об'єкт є лише у конкретного правовідносини. Дії суб'єктів, матеріальні та нематеріальні блага відображають різні аспекти одного і того самого явища - міжнародних відносин, які являють собою взаємодію суб'єктів з приводу певних благ.

Право не здатне впливати на предмети матеріального світу. Договір про передачу території однією державою іншій не робить на неї ніякого впливу. Він визначає відносини держав з приводу даної території. Будучи різновидом соціального управління, міжнародно-правове регулювання являє собою управління суспільними відносинами, а не речами.

історія виникнення міжнародного права

Міжнародне право зародилося під час розпаду родоплемінних відносин і становлення перших держав. У ту епоху у стародавніх людей вже накопичився досвід міжродових і міжплемінних відносин. Склалися певні правила, що регламентували ці відносини, які отримали закріплення в звичаях. Звід цихправил, що існував у первісно-общинному суспільстві і регулювати відносини між родами і племенами, з певною натяжкою можна назвати міжплемінних «правом». Потім в ході свого розвитку воно перетворилося на міжнародне право.

Таке переддержавного міжплемінне «право» первісного ладу була слабо розвинене, в ньому не було стрункої системи, хоча вже в той час роди і племена вели між собою війни, відправляли один до одного своїх представників, здійснювали натуральний обмін, намагалися укладати угоди, а це прямо говорить про зародження норм права війни і миру, посольського права, права договорів та ін

З утворенням держав виникають і відносини між ними. З'являється потреба врегулювання міждержавних відносин. Тут і народжуються перші норми міжнародного права, в основі якого лежать вже існували міжплемінні правила. Так, у Древньому Римі виникає «право народів» (jus gentium). Воно являло собою сукупність правил, які визначають відносини з приводу ведення війн, заснування царств, поділу майна, встановлення меж полів, побудови будівель, торгівлі, купівлі-продажу та ін «Право народів» регулювала як внутрішньодержавні, так і частково міждержавні відносини, оскільки на початковому етапі становлення міждержавного права не було чіткого розрізнення між внутрішньодержавним і міжнародним правом.

В основі зародження міжнародного права лежить державне поділ суспільства і необхідність зв'язків між державами. У свою чергу, міждержавні зв'язки обумовлюються такими причинами, як міжнародний поділ праці, об'єднаннязусиль держав для вирішення спільних проблем економічного, політичного, військового та іншого характеру, демографічна ситуація в тих чи інших регіонах планети, час становлення, формування та розвитку держав, рівень знань, ступінь розвитку комунікаційних зв'язків, ремесел, промисловості, сільського господарства, релігії, ідеології , культури, військового потенціалу і т. д.

Жодна держава ні в яку епоху не могло існувати тривалий час абсолютно ізольованим від інших держав. Тисячами ниток (політичними, економічними, військовими, культурними, науковими і т. д.) воно було пов'язане з іншими. Науково-технічний прогрес, виникнення глобальних проблем, спрощення комунікаційних зв'язків лише збільшували взаємозалежність суб'єктів державно розділеного суспільства. Тим самим посилювалася роль норм права, що регулювали відносини між державами. Таким чином, міжнародне право є природним продуктом історичного розвитку, існує об'єктивно і реально, і, виникнувши одного разу на певній стадії людського суспільства, воно буде розвиватися і далі за законами діатектікі.

становлення та характерні риси сучасного міжнародного права

Сучасне міжнародне право характеризується певними особливостями. Його початок прийнято датувати серединою XX ст. У цей період відбувається поступове обмеження ролі держави як основною й єдиного суб'єкта цього права. Зміст сучасного міжнародного праві на етапі свого становлення багато в чому визначився прийняття!

Статуту ООН 1945 р. та утворенням універсальних міжнародних організацій. Вони, своєю чергою, дещо потіснили переважаючу роль держави у міжнародному правотворенні.

Серед інших тенденцій сучасного міжнародного права можна вказати на визнання міжнародної правосуб'єктності низки нетипових до цього учасників, міжнародних відносин - великих транснаціональних корпорацій (ТНК), міжнародних недержавних організацій, фізичної особи тощо.

Друга половина XX ст. характеризується проголошеним ООН процесом кодифікації і прогресивного розвитку міжнародного права. Так було створено галузеві кодифікації практично всіх галузей міжнародного права.

У сучасному міжнародному праві утворились нові галузі (часто це пов'язано з науково-технічним розвитком): міжнародне повітряне, космічне, гуманітарне право, а також інститути міжнародно-правового регулювання в мережі Інтернет та ін.

Міжнародне право другої половини XX ст. характеризується активним нарощуванням у ньому компонента прав людини. Нова галузь цього права - міжнародне право прав людини - все більше впливає на характер міжнародного правотворення та правозастосування.

Сучасний період характеризується встановленням примату норм міжнародного права перед нормами національних правових систем. Це засвідчує утворення, зокрема, органів міжнародної юстиції (Європейський суд з прав людини, Міжнародний кримінальний суд та ін.), рішення котрих є обов'язковими для держав-учасниць.

Сучасна міжнародно-правова думка характеризується переважанням у ній трьох основних напрямів - позитивістського, природно-правового та ліберального. Останній набуває в сучасній науці більшого авторитету.

теорії співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права

Нині наукою вироблено дві основні теорії щодо співвідношення міжнародного і національного права: моністична та дуалістична.

Моністична теорія стверджує, що міжнародне і національне право-це два елементи однієї цілісної системи. У рамках монізму залежно від місця норм в ієрархії прийнято виділяти дві течії: монізм з приматом національного права і монізм з приматом міжнародного права.

Виникнення моністичної теорії з приматом національного права, як правило, пов'язують з іменем Г. Гегеля. Який у своїх працях стверджував, що міжнародне право є зовнішнім державним правом, яке підпорядковується державі і не може нею керувати. Прихильники цієї течії А. Цорн, І. Мозер Ф. Ларсон, А. Шміт розглядали міжнародне право, як зовнішнє стосовно держави, а суверенітет - як найвищу міжнародно-правову цінність.

Сьогодні така концепція практично немає прихильників, проте її досить активно використовували тоталітарні держави для обґрунтування вищості своїх правових систем, що загалом призвело до узаконення в таких державах масових порушень прав людини.

Моністична теорія з приматом міжнародного права найкраще обґрунтована в працях представників віденської школи. Одним із найбільш відомих представників цієї течії є Г. Кельзен, який стверджував, що всі існуючі норми права утворюють єдину систему. При цьому міжнародне право є вищим стосовно кожної з національних правових систем і, за суттю, єдиним чинником, який обмежує діяльність держав. Інший представник Г. Лаутерпах з цього приводу зазначав, що міжнародне право є необхідним для існування держав і їх національних правових систем. Іноді в рамках цієї течії виділяють поміркований монізм з приматом міжнародного права, який підтримував А. Фердрос. На його думку, для національного суду домінує принцип, згідно з яким національне право має перевагу над міжнародним, у той час як для міжнародного суду - навпаки. Проте перевага національного права над міжнародним має тимчасовий, епізодичний характер, оскільки держава, яка уклала міжнародний договір, зобов'язана привести відповідно до договору норми національного законодавства, що в підсумку спричиняє підпорядкованість національного права міжнародному.

Сьогодні така концепція має досить малу кількість прихильників. Основним її недоліком є те, що тепер держави на практиці нерідко прагнуть довести перевагу національного права. Крім того, порівняння норм міжнародного та національного права дозволяє знайти як в першій, так і в другій системі права норми, які між собою не пов'язані і жодним чином не взаємодіють.

Дуалістична теорія стверджує, що існують дві правові системи, котрі розвиваються паралельно. Загальні положення такої теорії були викладеш Г. Тріпелем у праці "Право міжнародне і внутрішньодержавне", опублікованій у 1899 р. Серед інших прихильників цієї теорії варто назвати Д. Анцілотті її також підтримували більшість представників радянської школи, зокрема, Г. Тункін, А. Гавердовський, Д. Левін, І. Лукашук та багато інших. Вони стверджували, що міжнародне право і внутрішньодержавне право покликані регулювати різні групи суспільних відносин: міжнародне право - міжнародні, а національне право - відносини між фізичними та юридичними особами. При цьому у другому випадку всі суб'єкти перебувають під юрисдикцією держави. Взаємна відособленість міжнародних і внутрішньодержавних відносин передбачає взаємну відособленість відповідних правових систем. Однак така відособленість не має абсолютного характеру. Іноді вказані системи взаємодіють: норми міжнародного права вчиняють певний вплив на національну правотворчу та правозастосовну діяльність. Можливим є і зворотній вплив. Попри те, кожна з указаних систем володіє верховенством у своїй сфері.

Дуалістична теорія ближча до існуючої реальності, хоча і вона має ряд спірних моментів. Одним з таких є теза про те, що норми двох правових систем не можуть вступати в конфлікт між собою, або про те, що такі системи є абсолютно незалежними. Але нині починає домінувати думка, що міжнародне право є чужим для національного, однак його норми в окремих випадках можуть застосовувати в національних правових системах. Проте в такому разі вони діють лише з дозволу норм національного права.

Загалом варто зауважити: кожна держава у своєму законодавстві визначає власну систему співвідношення через встановлення в конституції норм, що передбачають особливості застосування норм міжнародного права в національному правопорядку.

джерела міжнародного права

жерела міжнародного права — це зовнішня форма виразу норм та основних принципів міжнародного права.

 

Процес формування сучасної системи джерел міжнародного права засвідчує, що деякі з джерел міжнародного права свого часу відігравали суттєву роль у формуванні та розвитку міжнародного права, але згодом втратили своє значення та не є джерелами сучасного міжнародного права, як, наприклад, Вселенські збори. Інші — виникли з самого початку та й зараз відіграють суттєву роль як джерела міжнародного права. Найяскравішим прикладом такого виду джерел є міжнародно-правовий звичай.

Аналіз теорії та практики міжнародного права надає можливість скласти перелік тих джерел, які застосовуються на сучасному етапі розвитку міжнародного права. Найбільш загальновизнаним є перелік джерел міжнародного права, який міститься у ст. 38 Міжнародного Суду ООН. Відповідно основними джерелами міжнародного права є міжнародний договір та міжнародний звичай. Також роль джерела визнається й за загальними принципами права, хоча практика доводить, що загальні принципи права надто рідко застосовуються, отже, можуть розглядатись лише як допоміжні джерела. Крім того, до допоміжних джерел належать рішення міжнародних організацій та судових установ, а також доктрина міжнародного права.

Одним з двох основних джерел міжнародного права є міжнародний договір. Одразу ж слід зауважити, що міжнародний договір є родовим поняттям та включає будь-який міжнародно-правовий акт — конвенції, декларації, пакти, хартії, власне міжнародні договори, угоди, протоколи та всі інші найменування міжнародних документів. Міжнародний договір є добровільною угодою двох або більше суб’єктів міжнародного права щодо певних матеріальних або нематеріальних благ, які складають об’єкт міжнародного права; суб’єкти наділяються певними взаємними правами та обов’язками відповідно до такої угоди.

Слід зазначити, що міжнародний договір є настільки важливим джерелом, що в системі міжнародного права існує окрема галузь, яка має назву «право міжнародних договорів». Ця галузь регулює порядок укладання, дії, розірвання міжнародних договорів, його форми, а також всі інші питання, якимось чином пов’язані з міжнародними договорами. Право міжнародних договорів є кодифікованою галуззю та її найважливішим міжнародно-правовим актом є Віденська конвенція 1969 р. про право міжнародних договорів.

Зважаючи на те, що міжнародне право тривалий час залишалось правом війни, першими джерелами міжнародного права були двосторонні мирні договори. У пізніший період почали з’являтись договори про торгівлю та співробітництво. З подальшим розвитком відносин між країнами починається формування інституту консульських представників, що спричиняє укладання численних консульських угод. Згодом міжнародно-правові відносини з локальних, двосторонніх, переходять у регіональні, тобто набувають загальнішого значення та охоплюють уже кілька сусід­ніх країн одного регіону. Універсальні міжнародні договори з’являються вже у ХІХ ст. Сьогодні у світі налічується понад 500 тис. двосторонніх і багатосторонніх договорів, які регулюють практично всі сфери міжнародного життя.

Таке значення міжнародних договорів зумовлює вимоги, які висуваються щодо них. Так, міжнародний договір має бути об’єктивно правомірним, тобто укладеним відповідно до норм і принципів міжнародного права. Як уже зазначалось, договір, який суперечить імперативним нормам міжнародного права, є автоматично недійсним. Крім того, під час укладання міжнародного договору сторони мають додержуватись норм права міжнарод­них договорів. Повноваження сторін і процедура укладання міжнародних договорів мають відповідати вимогам норм внутрішнього законодавства стосовно держав і не виходити за межі статутів, якщо це стосується міжнародних організацій. Саме внутрішньодержавними нормами визначається, які особи мають право укладати міжнародні договори ex officio, тобто без спеціальних повноважень, за посадою. В Україні, як і в переважній більшості країн, такими особами є президент, прем’єр-міністр і міністр закордонних справ. Внутрішньодержавні норми визначають порядок надання спеціальних повноважень для укладання міжнародних договорів.

У міжнародному праві немає чіткої ієрархії міжнародних договорів. Але загальновизнано, що найавторитетнішим договором є Статут ООН. Зумовлено це тим, що саме в Статуті закріплено основні принципи міжнародного права. Відповідно в міжнародному праві визнається пріоритет договорів залежно від характеру норм, які містяться в такому договорі.

За дією у просторі, а також за кількістю сторін визнається пріоритет універсальних міжнародних договорів над регіональними, які, в свою чергу, мають перевагу над локальними, або партикулярними, міжнародними договорами.

Щодо форми міжнародних договорів, можна відзначити, що в міжнародному праві поряд з письмовою формою існує й усна форма міжнародних договорів. Усні договори зустрічаються надто рідко та мають назву «джентльменські угоди». Але у тому разі, коли одні й ті ж відносини регулюються і усними, і письмовими угодами одних і тих же суб’єктів, перевага надається міжна­родним договорам, укладеним у письмовій формі.

Хоча міжнародний договір є універсальним засобом урегулювання міжнародних відносин та дозволяє оперативно реагувати на проблеми, що виникають у світі, виступає оптимальним джерелом з огляду на сучасний стан науки та техніки, інформаційний рівень забезпечення суспільства, існують також і певні недоліки міжнародних договорів. Насамперед слід зазначити, що чим більша кількість сторін у міжнародному договорі, тим менш чітке формулювання його норм. Пов’язане це із самою природою міжнарод­ного договору, адже він є результатом узгодження воль суб’єктів міжнародного права. Незважаючи на загальнодемократичний характер норм міжнародного права, на практиці кожна держава намагається насамперед задовольнити власні національні інтереси. Отже, з метою досягнення своєрідного балансу між загальнолюдськими цінностями та інтересами кожного окремого суб’єкта під час укладання міжнародного договору держави змушені йти на поступки, що негативно впливає на чіткість формулювань. Крім того, як це не прикро, для того щоб універсальний міжнародний договір набув чинності, інколи потрібно більше десятиріччя (Конвенція ООН з морського права 1982 р.), а скільки вкрай необхідних міжнародно-правових документів так і не набрали необхідної кількості ратифікаційних грамот та не набули чинності!

Ієрархія джерел міжнародного права

Джерела міжнародного права — це форма зовнішнього виразу норм між-народного права, яка створюється шляхом узгодження позицій суб’єктів міжнародного права.

Про джерела міжнародного права говориться у преамбулі Статуту ООН. Згідно Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року загальновизнаними джерелами загального міжнародного права є договір та звичай.

І хоча у міжнародному праві не існує вичерпного переліку джерел, але тим не менш загальновизнаним є посилання на Статут Міжнародного Суду ООН, а саме на ст. 38. У ній зазначається, що суд, який зобов’язаний вирішу-вати спори на основі міжнародного права застосовує:

1) міжнародні конвенції [міжнародні договори у розумінні Статуту];

 

Міжнародне публічне право

2)         міжнародні звичаї;

3)         загальні принципи права;

4)         судові рішення і доктрини кваліфікованих фахівців міжнародного права як допоміжне джерело.

Також доктриною міжнародного права визнані рішення міжнародних організацій, акти міжнародних конференцій та односторонні акти держав як джерела цієї системи. Саме у переліченій послідовності існує ієрархія джерел міжнародного права. Слід також зазначити, що договір, звичай та загальні принципи права є універсальними джерелами, їх юридична сила витікає із загального міжнародного права. На відміну від цього, правотворчі рішення організацій вважаються спеціальними джерелами. Їх юридична сила визна-чається міжнародним актом відповідної організації.

Резолюціям міжнародних організацій надається важлива роль в загаль-ному процесі формування норм міжнародного права, результати яких ви-ливаються у форму договору або звичаю. Значна їх роль і у тлумаченні іс-нуючих норм. Тим не менш, ці резолюції рідко є безпосередніми джерелами міжнародного права. У такій якості вони виступають переважно у межах над-національних міжнародних об’єднань, які подібні до Європейського Союзу.

Практикою міжнародних судів і арбітражів визнана принципова можли-вість створення міжнародно-правових зобов’язань одностороннім актом. Важ-ливе значення має позиція Міжнародного Суду ООН, яка викладена ним при розгляді справи про випробування ядерної зброї Франції на островах Тихого океану. Суд визначив, що зроблені від імені французького уряду заяви про те, що у подальшому він не має намір проводити такого роду іспити, утворюють для нього міжнародно-правові зобов’язання. При цьому Суд вказав на загаль-не визнання положення, згідно якого односторонні заяви відносно юридично-го чи фактичного положення здатні породжувати правові зобов’язання.

Договори як кодифікація існуючого звичаю

Найбільш чітким та авторитетним доказом саме юридичної практики є договори. Заслуговує на увагу наступна обставина. Створені у ході кодифі-каційних робіт конвенції довгий час не набувають чинності. Немала кількість держав у них не беруть участь та як наслідок, юридично ними не зв’язані. Але якщо визнати, що такі конвенції виражають звичаєві норми загального міжнародного права, то у цій якості вони зобов’язують усі держави. Таким шляхом Міжнародний Суд ООН не раз використовував багатосторонні кон-венції. У цьому бачиться одна із новел.

Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 року була прийнята лише половиною кількості держав і довгий час не набувала чин-ності. Серед держав, які її не прийняли, були такі як США, Китай, Індія, Па-кистан, Бразилія. Тим не менш Міжнародний Суд вирішив, що положення Конвенції виражають звичаєве права, і застосував їх.

Багато у цьому випадку залежить від характеру норм, що містять-ся у конвенції. Норми, які відображають потреби міжнародного порядку, основні людські цінності, норми права збройних конфліктів, уважаються загальнообов’язковими, незважаючи на практику, що значно відхиляється від них.

система галузей інститутів та норм міжнародного права

Система міжнародного права — це порядок розташування  принципів і норм у логічній послідовності або за предметом регулювання.

За своєю структурою сучасне міжнародне право є багаторівневим. Можна говорити про елементарний структурний рівень — структуру норми, компонентну структуру на рівні інституту і галузі міжнародного права. Крім того, слід мати на увазі, що сучасне загальне міжнародне право є ядром нині функціонуючої системи. Існують також регіональні міжнародно-правові комплекси (наприклад європейське право людини, право ЄС, комплекс міжамериканських норм права тощо), які регулюють специфічні міждержавні відносини країн конкретного регіону. Значною є кількість правових норм, які регулюють локальні, партикулярні відносини і які можуть не вписуватись в певний інститут, тощо. Міжнародне право являє собою не тільки багатофункціональну систему, а й структуровану. Звідси випливає, що структурні зв’язки за лінією норма — інститут — галузь — система становлять тільки одну сторону структурованості.

Сучасне практичне міжнародне право в такому спрощеному вигляді майже не функціонує. Нормативний масив міжнародного права структурований у багатьох площинах, зокрема у ієрархії його норм. Коли йдеться про ієрархічну структуру міжнародного права, доцільно виділитиосновні принципи міжнародного права як головні провоутворюючі засади цієї системи права. Поза основними принципами не може функціонувати жоден інститут чи галузь, і навіть система міжнародного права.

В міжнародному праві відіграють основну, часто основоположну роль загальносистемні інститути міжнародного права. Загальносистемні інститути міжнародного права — це особлива сукупність норм, покликаних забезпечувати стійкість системи права. У системі міжнародного права вони є тим ядром, навколо якого формуються галузі міжнародного права. До таких інститутів належать інститут міжнародної правосуб´єктності, інститут міжнародної правотворчості, інститут застосування норм міжнародного права, інститут міжнародно-правової відповідальності, інститут відновлення порушених правовідносин (інститут розв´язання міжнародних суперечностей) та ін.

Галузь міжнародного права— це комплекс однорідних норм певного функціонального призначення.            У системі міжнародного права розрізняють основні, профільні, традиційні і комплексні галузі.

Практичною доцільністю керуються науковці, коли впроваджують поняття профільної галузі — це всеосяжний масив норм регулювання конкретного виду міжнародних відносин. Наприклад, у міждержавних відносинах з освоєння космічного простору задіяно норми права міжнародних договорів, права міжнародних організацій, права зовнішніх відносин та ін. Але профільною галуззю в цій сфері виступає міжнародне космічне право. Профільним для міжнародних морських зносин є міжнародне морське право, для співробітництва у сфері повітряних сполучень — міжнародне повітряне право, в дипломатично-консульських відносинах — право зовнішніх відносин, у діяльності міждержавних організацій — право міжнародних організацій та ін.

Під традиційними галузями часто мають на увазі ті галузі які склалися ще в так званому класичному («старому») міжнародному праві: дипломатичне право, право міжнародних договорів, міжнародне морське право тощо.

Для, комплексних галузей міжнародного права характерне інтегральне, «міжгалузеве» регулювання складноструктурованих міжнародних відносин. Комплексні галузі є особливими асоціаціями норм права, які можуть функціонувати у сфері суміжних об´єктів правового регулювання.

Структурними компонентами галузей міжнародного права є інститути права. Як особливий відокремлений комплекс (сукупність) норм міжнародного права інститут регулює певний вид (підвид) міжнародних відносин відповідної галузі права. Іноді інститути регулюють міжгалузеву сферу відносин. У такому разі вони не є складовими певної галузі і функціонують як міжгалузеві, прикордонні інститути.

Елементарний поділ системи міжнародного права здійснюється на рівні норми права. Норми міжнародного права — це загальнообов’язкові, формально визначні правила діяльності суб´єктів міжнародного права, що встановлюють для них права та обов´язки, реалізація яких забезпечується юридичним механізмом.

Залежно від юридичної сили, функцій у механізмі міжнародно-правового регулювання, сфери дії, змісту та місця в системі права, особливостей зв´язку з конкретною ситуацією чи суб´єктами, їх поділяють на імперативні (норма, відхилення від якої неприпустиме і яку може бути змінено тільки такою ж наступною нормою; як правило, однозначно формулює права та обов´язки); диспозитивні (допускають відхилення від неї за взаємною згодою сторін, яких вона стосується, і якщо таке відхилення не зачіпає прав і законних інтересів третьої сторони); матеріальні (що регулюють конкретні відносини між суб´єктами права); процесуальні (що регулюють сам процес створення і застосування міжнародного права); універсальні (норми загального міжнародного права); регіональні (характерні для певного регіону); партикулярні (норми, обов´язкові для двох-трьох суб´єктів права, або такі, що діють в обмеженому просторі — локальні); ціль-норма, що фіксує бажаний стан у майбутньому); принщши (основні ідеї, узагальнені правила вищої юридичної сили); чітко визначені норми (ті, що чітко формулюють юридичні факти, права та обов´язки тощо);невизначені (такі, що дають право органам застосування права вирішувати справу з урахуванням конкретних обставин); альтернативні (дають можливість обрати правило поведінки або санкцію); факультативні (дають можливість застосувати іншу (не основну) норму, якщо при цьому не порушується законність) тощо.

поняття і класифікація норм міжнародного права

Норма міжнародного права - це правило поведінки, яке створюється державами та іншими суб'єктами міжнародного права узгодженням своїх позицій і визнається ними як юридично обов'язкове, спрямоване на регулювання відносин між учасниками міжнародних відносин.

Виходячи із загальної теорії права, слід виділити основоположні характерні риси, притаманні нормам міжнародного права, що можна розглядати як:

- узагальнене правило поведінки суб'єктів міжнародного права;

- юридичну обов'язковість застосування;

- наявність санкцій (а не лише моральних наслідків і здорового глузду);

- розгалужену їх класифікацію і т.д.

Більшість міжнародно-правових норм створюється у два етапи:

• узгодження волі суб'єктів міжнародного права стосовно правил поведінки;

• надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгоджених правил поведінки.

Інколи ці два етапи можуть співпадати у часі, наприклад, коли міжнародний договір вступає у силу з моменту його підписання. У даному випадку підписання договору означає остаточне узгодження тексту договору (правил поведінки) і одночасно надання узгодженому тексту сили міжнародної договірної норми.

Разом з тим у міжнародному праві існують норми, які створюються у три етапи. Йдеться про так звані імперативні норми (норми jus cogens). Процес їх створення виглядає так:

a. узгодження волі суб'єктів міжнародного права щодо правила поведінки;

b. узгодження волі цих суб'єктів стосовно надання даному правилу поведінки вищої юридичної сили в даній правовій системі;

c. надання суб'єктами міжнародного права згоди на юридичну обов'язковість узгодженого правила поведінки.

У загальній теорії права визнано, що норми права з точки зору логіко-юридичного підходу мають трьохланкову структуру - гіпотеза, диспозиція, санкція. У правовій нормі міститься насамперед вказівка на те умов, за яких норма підлягає застосуванню, згодом викладається саме правило поведінки і, нарешті, зазначаються наслідки невиконання цього правила.

Можна виділити кілька підходів та критеріїв класифікації норм міжнародного права, зокрема:

- за сферою дії (колом учасників) норми міжнародного права поділяються на універсальні і партикулярні (локальні або регіональні);

- за юридичною силою або способом правового регулювання - диспозитивні та імперативні норми;

- за обсягом і змістом приписів - загальні і спеціальні норми міжнародного права;

- за способом створення і формою існування - звичаєві, договірні норми, норми рішень міжнародних організацій;

- за функціями і змістом правил поведінки - матеріальні і процесуальні норми міжнародного права;

- за характером приписів, що містяться в нормах - норми-принципи, норми-визначення, норми-повноваження, норми-зобов'язання, норми-заборони;

- за роллю у механізмі міжнародно-правового регулювання - регулятивні й охоронні норми.

Універсальні норми - це ті норми, які регулюють міжнародні відносини за участю всіх або переважної більшості держав та інших суб'єктів міжнародного права, відповідають загальнолюдським інтересам та потребам, а також сприймаються всіма або переважною більшістю держав та інших суб'єктів міжнародного права. Наприклад Статут ООН, норми про нерозповсюдження ядерної зброї тощо.

Локальні норми - це такі норми, які покликані регулювати відносини двох або декількох держав і пов'язані з їх взаємними інтересами. Локальні норми, у свою чергу, поділяються на двосторонні та багатосторонні.

Регіональні норми діють у межах країн одного регіону (право Європейського Союзу, угоди в рамках СНД).

Відповідно до ст. 53 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року імперативна норма - це норма, яка приймається та визначається міжнародним співтовариством у цілому як така, відхилення від якої неприпустиме, та яка може бути змінена лише наступною нормою загального міжнародного права Такого ж характеру. Суб'єкти міжнародного права не можуть на свій розсуд змінювати обсяг та зміст прав і обов'язків, передбачених імперативними нормами.

Серед імперативних норм особливу групу складають так звані норми jus cogens. До таких норм належать: основні принципи міжнародного права, спеціальні (галузеві) принципи (наприклад принцип свободи відкритого моря), а також деякі інші норми (про дипломатичні імунітети, про міжнародні польоти тощо). Норми jus cogens мають найвищу юридичну силу і решта норм повинні їм відповідати.

Диспозитивною є така норма, у межах якої суб'єкти міжнародного права самі визначають свою поведінку, взаємні права та обов'язки у залежності від обставин та інтересів.

Регулятивні норми надають суб'єктам право на здійснення передбачених у них позитивних дій.

Охоронні норми виконують функцію захисту міжнародного правопорядку від порушень, передбачають настання відповідальності і санкції відносно правопорушників.

Матеріальні норми фіксують права й обов'язки суб'єктів міжнародного права, їх правовий статус і т.д. Процесуальні норми регламентують порядок реалізації матеріальних норм.

Міжнародно-правові норми діють, лише коли вони реалізуються. Під реалізацією розуміють здійснення учасниками міжнародних правовідносин встановлених у нормах міжнародного права правил.

Юридичними формами здійснення міжнародно-правових норм є:

• дотримання;

• виконання;

• використання;

• застосування.

Дотримання - це спосіб дії в основному норм-заборон. Встановлюючи заборону геноциду (Конвенція про попередження злочинів геноциду і покарання за нього 1948 р.), міжнародно-правові норми тим самим приписують суб'єктам утримуватися від зазначеної поведінки.

Шляхом виконання найчастіше реалізуються норми-зобов'язання. На підставі ст. З Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року держави-сторони пакту зобов'язуються забезпечити рівне для чоловіків і жінок право користування всіма громадянськими і політичними правами, передбаченими у пакті.

Норми-права здійснюються у формі використання. Зокрема, ст. 29 Конвенції СНД про права і основні свободи людини 1995 року закріплює право громадян брати участь в управлінні і реалізації державних справ як безпосередньо, так і через вільно обраних представників.

Застосування як форма реалізації міжнародних норм поєднує різні акти поведінки.

Існує міжнародно-правовий і національно-правовий механізми реалізації норм. Перший становить сукупність міжнародних засобів, що забезпечують здійснення норм міжнародного права. Його створюють:

1) система міжнародних конференцій, організацій та органів, а також інших структур, на які покладено реалізації міжнародно-правових норм;

2) сукупність норм міжнародного права, які сприяють реалізації інших міжнародних угод.

Результатом реалізації міжнародно-правових норм є міжнародні правовідносини - відносини, урегульовані цими нормами, та які включають суб'єкти, зміст, об'єкти, юридичні факти.

основні принципи міжнародного права

Основні принципи міжнародного права є загальновизнаними нормами вищого порядку, які утворюють фундамент міжнародного права і покликані забезпечити стабільне та ефективне функціонування міжнародної системи.

Основними вони іменуються тому, що є принципами загального міжнародного права і поширюються на всіх суб'єктів міжнародного права, на відміну від галузевих міжнародно-правових принципів. Загальновизнано, що основні принципи міжнародного права - це імперативні норми (Jus cogens), тобто відхилення від них ні індивідуально, ні за угодою суб'єктів міжнародного права неприпустиме. Саме це забезпечує їх універсальний характер, а врешті-решт і стабільність та ефективність функціонування міжнародної системи. Це означає, що будь-яке порушення основних принципів міжнародного права будь-яким суб'єктом міжнародного права призводить до спричинення серйозної шкоди законним інтересам інших суб'єктів. Внаслідок того, що сучасне міжнародне право - відносно молода система права, її основні принципи € критерієм правомірної поведінки в тих сферах міжнародних відносин, які ще не врегульовані конкретними міжнародно-правовими нормами. Звідси випливає, що дотримання основних принципів міжнародного права абсолютно обов'язкове для всіх його суб'єктів.

Основні принципи міжнародного права закріплені в Статуті ООН (преамбула, ст. 1 і 2). У ст. 2 зафіксовано сім основних принципів. Тлумачення основних принципів дається в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН, прийнятій на 25-й сесії Генеральної Асамблеї ООН у 1970 р. У Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному керівниками 33 європейських і двох північноамериканських держав 1 серпня 1975 р., є Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах. Ця Декларація містить уже десять принципів міжнародного права, а не сім, як у ст. 2 Статуту ООН. Проте і цей перелік основних принципів міжнародного права не є вичерпним. Сьогодні міжнародне співтовариство вкрай потребує ухвалення принципу екологічної безпеки, але через різні, в основному суб'єктивні, причини цей принцип, на жаль, поки не отримав юридичного закріплення.

кодифікація міжнародно-правових норм

Кодифікація — це процес систематизації діючих норм міжнародного пра-ва, яка здійснюється шляхом встановлення та точного формулювання змісту діючих норм, узгодження їх одна з одною та усунення наявних протиріч, ска-сування застарілих положень та заміну їх новими, а також заповнення про-галин у міжнародній правовій системі.

Із вищесказаного стає зрозуміли, що кодифікація являє собою право-творчий процес. Прийнято вирізняти кодифікацію офіційну, яка здійсню-ється державами, їх організаціями, а також неофіційну, яка виконується без участі держав міжнародними неурядовими організаціями, приватними осо-бами. Міжнародна неурядова організація — Міжнародний комітет Червоно-го Хреста — підготувала проекти кодифікації міжнародного права у період збройних конфліктів. На їх основі у 1949 році дипломатичні конференції прийняли чотири Женевські конвенції про захист жертв війни, а у 1977 році ще й два Додаткових протоколи до них.

Головним різновидом неофіційної кодифікації є доктринальна кодифіка-ція, яка здійснюється вченими чи їх організаціями. Такого роду кодифікація грала та продовжує грати важливу роль. Власне кажучи, сьогодні будь-яка кодифікація у тому чи іншому ступені є доктринальною, оскільки не може відбуватися без участі вчених.

Спроби офіційна кодифікація мали місце ще у другій половині мину-лого сторіччя. Це Брюссельська декларація про закони та звичаї сухопутної війни 1874 року. Вона так і не була укладена у зв’язку із розбіжністю між державами та східною війною, що невдовзі розпочалася Також велику роль грали дві Гаазькі конференції миру, що були скликані у 1899 та 1907 роках за ініціативи Російської імперії. Ліга Націй намагалася здійснити низку ко-дифікаційних проектів, була скликана спеціальна конференція, але успіху ці спроби не мали. Головні держави світу не були готові обмежити свою сво-боду дій.

Новий етап в історії кодифікації відкриваються с прийняттям Статуту ООН, в якій говориться, що Генеральна Асамблея ООН організують дослі-дження та роблять рекомендації у цілях, зокрема, заохочення прогресивного розвитку поставлено на перше місце. На сьогодні загальновизнаним є те, що ко-дифікація міжнародного права неможлива без його прогресивного розвитку.

На виконання ст. 13 Статуту ООН Генеральна Асамблея створила ме-ханізм для такої кодифікації. Центральне місце у ньому займає Комісія між-народного права ООН, яка складається тепер із 34 експертів, які обираються за особисті якості, що майже у три рази більше, ніж раніше.

Комісія забезпечує кваліфіковану підготовку проектів кодифікації за запланованою тематикою. Проекти обговорюються Шостим комітетом

поняття суб'єкта міжнародного права

Суб'єкти міжнародного права - це сторони, наділені юридичними правами й обов'язками в суспільних відносинах, урегульованих міжнародним правом. Якщо максимально спростити це визначення, то отримаємо таке: суб'єктом міжнародного права є той, хто має права і несе обов'язки відповідно до норм міжнародного права.

Трохи інакше формулюють поняття суб'єкта міжнародного права Г. В. Ігнатенко і Д. І. Фельдман, котрі вказують, що "суб'єкти міжнародного права можуть бути визначені як утворення, незалежні один від одного, не підпорядковані в сфері міжнародних відносин будь-якій політичній владі, які мають юридичну здатність до самостійного здійснення прав і обов'язків, встановлених міжнародним правом".

Спроможність брати участь у відносинах, що регулюються міжнародно-правовими нормами, є передумовою, але не головною рисою суб'єкта. Основна властивість суб'єкта — юридична здатність до самостійних міжнародних дій, включаючи створення погоджених міжнародно-правових норм, до незалежного здійснення прав та обов'язків установлених цими нормами.

Загальновизнаними суб'єктами сучасного міжнародного права є:

— держави;

- народи (нації), що борються за незалежність;

- міжнародні (міжурядові) організації;

- державоподібні утворення;

- юридичні та фізичні особи.

Усіх суб'єктів міжнародного права прийнято поділяти на дві категорії: первинні (основні) та похідні (вторинні).

До первинних суб'єктів відносяться держави, що володіють державним суверенітетом і набувають на підставі свого виникнення (утворення) міжнародної правосуб'єктності. Деякі вчені сюди також відносять і нації" що борються за своє самовизначення. Загалом нації і народи, які борються проти колоніалізму, іноземного панування за створення власної держави на основі національного суверенітету, характеризуються особливим становищем серед суб'єктів міжнародного права. Прикладом цього є Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 3236 1974 р. стосовно Палестини.

До похідних суб'єктів міжнародного права належать міжнародні організації і державоподібні утворення, юридичні та фізичні особи. Основна їх відмінність полягає в тому, що вони створюються первинними суб'єктами в процесі міжнародного спілкування.

У теорії міжнародного права розглядається питання про статус і види деяких нетрадиційних суб'єктів міжнародного права. Можна назвати кілька таких суб'єктів. Це міжнародні неурядові організації, міжнародні господарські об'єднання. З урахуванням повноважень, передбачених конституціями деяких, насамперед федеративних, держав, визначених міжнародно-правовим статусом, характеризуються і суб'єкти федерацій (Російська Федерація, Німеччина).

види міжнародної правосуб'єктності

Міжнародна правосуб'єктність є основною ознакою суб'єкта міжнародного публічного права, що виявляється, як правило, у наявності прав і обов'язків, установлюваних звичаєвими і договірними нормами міжнародного права.

У різні періоди змінювалися домінуючі критерії міжнародної правосуб'єктності: у минулому вважалося, що одним з важливих елементів є можливість оголошення і ведення війни проти іншого суб'єкта міжнародного права. Тепер - це здатність мати права та обов'язки, здатність їх здійснювати, реальним відбиттям чого є можливість брати участь у міжнародних договорах на рівних правах з іншими державами..

Міжнародна правосуб'єктність включає в себе такі елементи:

1) міжнародна правоздатність;

2) міжнародна дієздатність;

3) міжнародна деліктоздатність;

4) участь у міжнародній нормотворчості.

Міжнародна правоздатність - це здатність суб'єкта міжнародного права мати суб'єктивні права і нести юридичні обов'язки. Такою здатністю володіють держави з моменту їх створення; нації, що борються за незалежність, - з моменту їх визнання; міжнародні міжурядові організації - з моменту вступу документів про їх заснування в силу; фізичні особи.

До поняття міжнародної дієздатності входить самостійне здійснення суб'єктами міжнародного права своїх прав і обов'язків. Міжнародна деліктоздатність суб'єктів міжнародного права означає їхню здатність нести юридичну відповідальність за скоєні правопорушення.

Суб'єкти міжнародного права мають загальну, галузеву і спеціальну правосуб'єктність.

Загальна правосуб'єктність - це здатність певних осіб ipso facto (у силу факту свого існування) виступати в якості суб'єкта міжнародного права. Нею володіють тільки суверенні держави і нації, що борються за незалежність.

міжнародна правосуб'єктність держави

Суверенна держава є основним суб'єктом міжнародного права. У міжнародно-правовій літературі здавна використовується поняття держави, що представляє єдність трьох елементів — суверенної влади, населення, території. Держава — необхідна форма організації населення для участі в міжнародному співтоваристві, для представництва та захисту його інтересів.

Норми, що визначають статус держави, реалізуються, в першу чергу, в Його правосуб'єктності. Таким шляхом визначаються положення держави в міжнародному співтоваристві, його потенційні можливості.

Основні права й обов'язки — категорія, що відображає умови, необхідні для життя держави в рамках міжнародного співтовариства. Тому вони належать до категорії так званих невід'ємних прав, які у нормальних умовах не можуть бути обмежені.

Кожна держава вправі вимагати вирішення спорів мирними засобами і зобов'язана поважати відповідне право інших держав. Кожна держава має право самостійно вирішувати свої внутрішні справи і зобов'язана не втручатися у відповідні справи інших держав. Держава має право на співробітництво з іншими державами на основі демократичних принципів, закріплених Статутом ООН, і несе обов'язок співробітничати. Держава має право вільно вибирати свою соціально-політичну систему і зобов'язана поважати відповідне право інших держав, а також рівноправність і самовизначення народів.

Для реалізації суверенних прав держави істотне значення має поняття юрисдикції. Остання є проявом суверенітету й означає державну владу, її обсяг і сферу дії. За обсягом розрізняють юрисдикцію повну й обмежену, за сферою дії — територіальну і екстратериторіальну, за характером влади — законодавчу, виконавчу, судову.

Повна юрисдикція означає владу держави наказувати поведінку і забезпечувати реалізацію своїх розпоряджень усіма наявними в його розпорядженні законними засобами. Обмежена означає, що держава може наказувати поведінку, проте вона в більшій чи меншій мірі обмежена у використанні засобів, що забезпечують виконання розпоряджень.

визнання держав декларативна теорія

Поява нового суб’єкта права є важливим явищем для будь-якої правової системи. Тим більше якщо таким суб’єктом виступає держава. Існуючі держави й інші суб’єкти міжнародного права не можуть ігнорувати міжнародну пра-восуб’єктність новоутвореної держави, але з політичних міркувань вони іноді утримуються від встановлення двосторонніх правовідносин або обумовлюють їх можливість визнанням певних вимог. Однак нормальний розвиток міжнародного співробітництва передбачає, що нова держава отримає в найкоротший термін визнання з боку інших держав та виступить повноправним учасником міжнародних правовідносин. Таким чином, міжнародно-правове визнання держави — це односторонній правовий акт суб’єкта міжнародного права, яким констатується юридичний факт утворення нової держави та висловлюється намір вступити з новим суб’єктом міжнародного права у міжнародні правовідносини. Норми інституту міжнародно-правового визнання носять в основному звичаєвий характер, а спроби його кодифікації поки що не мали успіху. Саме визнання може бути чітко визначеним або носити мовчазний характер.    У науці міжнародного права існують дві основні теорії визнання держав — декларативна та конститутивна. Згідно з декларативною теорією держава визнається суб’єктом міжнародного права з моменту свого утворення, незалежно від визнання з боку інших суб’єктів міжнародного права. Ця теорія знайшла своє відображення у згаданій Міжамериканській конвенції про права та обов’язки держав від 26 грудня 1933 р., де встановлено, що “існування держави не залежить від її визнання іншими державами” (ст. 3). Конститутивна теорія стверджує, що нова держава стає суб’єктом міжнародного публічного права лише в разі визнання її вже існуючими державами, тобто саме таке визнання й утворює (конституює) нового суб’єкта міжнародного права. Ця теорія набула практичного втілення в політиці європейських держав після Віденського конгресу 1815 р. У сучасному міжнародному праві жодна з цих теорій не діє в чистому вигляді. З одного боку, нова суверенна держава, безумовно, має міжнародні права й обов’язки з моменту свого утворення. Але, з іншого боку, міжнародна правосуб’єктність держави так і залишиться юридичною фікцією, якщо жоден з існуючих суб’єктів міжнародного права не виявить бажання підтримувати з нею міжнародні правовідносини.    Міжнародно-правова практика напрацювала три різновиди визнання: de jure, de facto та ad hoc. Визнання de jure означає повне й остаточне офіційне визнання нової держави в якості суб’єкта міжнародного права. При цьому встановлення міжнародних відносин відбувається на найвищому дипломатичному рівні. Визнання de facto має місце при сумнівах щодо життєздатності нової держави, коли встановлюються міжнародні відносини в деяких сферах співробітництва (економічній, культурній, екологічній та інших), а саме визнання може бути відкликане. Визнання ad hoc означає офіційний контакт із невизнаною державою задля вирішення конкретної проблеми у двосторонніх відносинах (наприклад, у разі необхідності повернення літака, якого було угнано терористами на територію невизнаної держави).    Від визнання держави як суб’єкта міжнародного права слід відрізняти визнання уряду як законного представника держави на міжнародній арені. Таке визнання виникає в разі приходу нового уряду до влади неконституційним шляхом. Практиці відомі два підходи до визнання урядів. Перший підхід було сформульовано міністром закордонних справ Мексики Естрадою, який вказав, що визнання означає втручання у внутрішні справи інших держав. Другий підхід, відомий як “доктрина Тобара” (представника Венесуели), був відображений у Конвенції держав Центральної Америки від 20 грудня 1907 р. Згідно із цією конвенцією держави-учасниці брали на себе обов’язок не визнавати уряди, які прийшли до влади шляхом революції або перевороту, доки не буде сформовано новий уряд шляхом вільних виборів.

правонаступництво у міжнародному праві

Під правонаступництвом в міжнародному праві прийнято розуміти перехід прав і обов'язків від одного суб'єкта міжнародного права до іншого внаслідок виникнення чи припинення існування першого або зміни суверенітету над територією. Найчастіше правонаступництво виникає у випадку припинення держав, тому ми зосередимо свою увагу саме на правонаступництві держав. Хоча в історії відомі випадки правонаступництва міжнародних організацій та інших суб'єктів міжнародного права. Так, ООН є правонаступницею Ліги Націй.

Як зазначено вище, правонаступництво найчастіше виникає у випадках припинення існування держави, її поділу, виділення з неї іншої держави, передачі частини території іншій державі, об'єднання держав. Деякі вчені сюди також відносять і випадок, коли в державі відбувається соціальна революція, а також у разі капітуляції останньої.

У правовідносинах правонаступництва прийнято вирізняти два основних суб'єкти: державу-попередницю (унаслідок припинення, відокремлення чи поділу якої її права й обов'язки переходять до іншого суб'єкта) і державу правонаступницю (яка набуває вищеназвані права й обов'язки).

Що ж до об'єктів правонаступництва, то, як правило, вирізняють: правонаступництво щодо міжнародних договорів; правонаступництво щодо державної власності; Правонаступництво щодо боргів, правонаступництво щодо державних архівів та ряд інших.

Протягом існування цього інституту міжнародного права вчені виробили декілька концепцій правонаступництва, зокрема:

1. Універсального (повного) правонаступництва - згідно з якою державу ототожнюють з юридичною особою, яка складається з єдності трьох елементів: території, населення і публічної влади. Відповідно, у випадку правонаступництва до нової держави переходять усі права та обов'язки, які пов'язані з ними елементами.

2. Часткового правонаступництва - згідно з якою держава-попередниця зберігає всі права й обов'язки, які не пов'язані з суверенітетом над певною територією, усі решта зобов'язання переходять до держави-правонаступниці.

3. "Tabula rasa" ("чистої дошки" або "чистого листа") - згідно з якою новоутворена держава не відповідає за зобов'язання держави-попередниці, оскільки перехід прав і обов'язків не відбувався.

міжнародні організації як суб'єкти міжнародного права

Міжнародні організації створюються первинними суб'єктами міжнародного права на основі угоди між ними, тому належать до групи вторинних (похідних) суб'єктів міжнародного права. Такі угоди є засновницькими актами міжнародних організацій. У цих актах визначаються мета і завдання організації, її організаційно-структурний порядок і регулюються відносини організації з державами-членами.

На відміну від держав, міжнародні організації є специфічним суб'єктом міжнародного права. Так, вони не володіють суверенітетом і своєю територією. Вступати у міжнародно-правові відносини така організація може лише у межах своєї компетенції, визначеної в її засновницькому документі - статуті (договорі, угоді). Відповідно до засновницьких актів міжнародних організацій держави-члени можуть мати свої представництва при них, а представництво організацій у вказаних державах - відносно рідкісне явище. Спеціальна правоздатність міжнародних організацій полягає також у тому, що вони не можуть бути стороною у спорі, який розглядається Міжнародним Судом ООН. Відомо, що такою стороною може бути тільки держава.

За волевиявленням держав-членів міжнародна організація може припинити існування як суб'єкт міжнародного права. Наприклад, Рада економічної взаємодопомоги (РЕВ) у 1991 р. була розформована і втратила міжнародну правосуб'єктність. У таких випадках можливі питання про правонаступництво щодо майна, фондів, деяких функцій. Проте такий інститут стосовно міжнародних організацій практично не розроблений.

Міжнародні міжурядові організації належать до категорії вторинних суб'єктів міжнародного права. Вони створюються державами, що є не тільки їхніми фундаторами, але згодом стають членами цих організацій. Особливостями ММУО є те, що вони завжди створюються на основі міжурядової угоди. У той час як МНУ О створюються з ініціативи міжнародної громадськості. Крім того, ММУО на відміну від держав не мають суверенітету і своєї території. Міжнародна правосуб'єкт-ність ММУО обмежується їхнім статутом, тобто тими правами й обов'язками, що даються їм державами-фу-ндаторами і фіксуються в установчих документах. Таким чином, правосуб'єктність ММУО носить функціональний характер, тобто вона обмежена їхніми статутними цілями і задачами. Спеціальна правоздатність ММУО полягає також і в тому, що вони не можуть виступати стороною в суперечці, аналізованій Міжнародним Судом ООН (такою стороною може бути тільки держава).

міжнародна правосуб'єктність народів що борються за незалежність

Концепція міжнародної правосуб'єктності народів (націй), що борються за незалежність, сформувалася під впливом практики ООН. І хоча народи та нації, що борються за незалежність, є первинними суб'єктами міжнародного права, їх міжнародна правосуб'єктність до цього часу оспорюється деякими авторами. Крім того, ні доктрина, ні практика не виробили чітких критеріїв, за яких потрібно визнавати певну націю та народ, що бореться за незалежність, суб'єктам! міжнародного права. Найчастіше рішення про надання такого статусу обґрунтовують політичними, а не юридичними критеріями.

Ідея визнання народу чи нації, що бореться за створення незалежної держави, виникла достатньо давно. Так, наприклад, Четверта Гаазька конвенція 1907 р. передбачила низку прав та обов'язків таких суб'єктів під час війни. Однак головну роль у процесі розвитку доктрини щодо надання статусу суб'єктів міжнародного права відіграв вплив ООН у 60-70 роках XX ст. під час так званої деколонізації Основою для цього став проголошений у Декларації про надання незалежності колоніальним країнам та народам 1960 р. та підтверджений згодом Декларацією 1970 р. принцип самовизначення народів. Він передбачав, "...що кожен народ має право на самовизначення і може вільно встановлювати свій політичний статус...".

Міжнародною правосуб'єктністю володіють не всі народи та нації, а лише ті, що борються за створення власної держави. При цьому немає значення характер боротьби, вона може бути як військовою, так і мирною. Народи та нації, які створили власну державу, на міжнародній арені представлені нею. Таким чином, статус суб'єкта міжнародного права народу чи нації здійснюється як виняток, на час, поки вони не створили власної держави.

Цікавим є той факт, що у доктрині й у міжнародних документах уживаються різні за значенням терміни "народ" та "нація". Хоча варто зауважити, що у більшості відомих в історії випадків статус суб'єкта міжнародного права визнавався не стільки за народом чи нацією, що боролися за незалежність, скільки за національно-визвольними рухами, які були втіленням цієї боротьби. Крім того, і "народ", і "нація" є поняттями достатньо розмитими, натомість як національно-визвольні рухи набагато краще організовані та структуровані.

особливі види міжнародної правосуб'єктності квазідержави

Деякі спільноти не мають юридичного статусу держави, хоча і не є скла-довою частиною будь-якої з держав. Мова йде про державоподібні утворен-ня, які займають особливе місце в системі суб’єктів міжнародного права. Із самої назви стає зрозумілим, що ці суб’єкти володіють багатьма ознаками, що характерні для держав, але не є ними у повному сенсі цього слова.

Хоча вони не володіють суверенітетом, але все ж таки вважаються члена-ми міжнародного співтовариства і прямими суб’єктами міжнародного права. На відміну від суб’єктів внутрішнього права, їх статус визначається безпо-середньо міжнародним правом. Від міжнародних організацій вони відрізня-ються тим, що повинні відповідати критеріям, які характеризують держави, а на відміну від «народів» і «національно-визвольних рухів», такі утворення характеризуються довготривалим існуванням і не є юридичними формами переходу до держав. Завдяки цим властивостям вказані утворення близькі до держав у розумінні міжнародного права.

Тим не менш, вони відрізняються від держав обмеженою міжнародною правосуб’єктністю. Це пов’язано з тим, що їх форма державності вважається зручною фікцією, яка служить для виконання швидше транснаціональних, ніж національних завдань, або ж з тим, що вони не можуть розраховувати на повну незалежність.

Державоподібні утворення мають своє населення, територію і органи управління. Їх визнають більшість держав світу на відміну від так званих «віртуальних держав». Наприклад, так звана держава Сіленд, яка існує в територіальних водах Великої Британії. Вона розташована на платформі на двох колонах, яку раніше займала військова база, і має свого князя, який зі сім’єю постійно мешкає на ній. Проголошено Незалежність було ще до того, коли Велика Британія збільшила територіальні води до 12 миль і до ратифі-кації Міжнародної конвенції про морські води? Тому навіть судом Великої Британії було визнано Сіленд приватною територією.

Як правило, територія державоподібних утворень невелика за площи-ною, але мала територія не робить державу даним суб’єктом. Державоподіб-не утворення — це особлива історично сформована політико-релігійна або політико-територіальна одиниця.

Історично склалося так, що до державоподібних утворень відносилися міста зі спеціальним статусом. Йдеться саме про міста, які виникали на між-народній арені як окремі суб’єкти внаслідок невирішення або замороження

міжнародна правосуб'єктність фізичної особи

Серед суб’єктів міжнародного приватного права важливе місце у правовідносинах посідають фізичні особи. Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві. Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим [1, c. 126]. Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави. Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави. Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами [2, c. 105]. У сучасній західній доктрині міжнародного права переважна більшість авторів уже дуже тривалий час розглядає надання індивідам прямого доступу в міжнародні судові органи в якості сторони в процесі як одне з основних доказів можливості прямого регулювання міжнародним правом становища індивідів. У вітчизняній доктрині з цього приводу висловлюються різні точки зору. Найбільш часто акцентується увага на тому, що міждержавні угоди, котрі передбачають прямий доступ індивідів у міжнародні судові органи, зустрічаються надзвичайно рідко, вони нетипові і не можуть змінити загальне правило. Деякі автори, як відзначилося, підкреслюють, що міжнародна правосуб'єктність індивідів носить у цих випадках похідний, обмежений характер і не повинна протиставлятися державному суверенітетові. Водночас існує і думка, відповідно до котрої такого роду угоди створюють лише тільки взаємні права й обов'язки для їхніх учасників із приводу прямого доступу індивідів у міжнародні судові органи. Але вони об'єктивно не можуть перетворити індивідів у суб'єктів міжнародного права, підкорити їх безпосередньому впливу норм, що містяться

міжнародно-правовий статус міжнародних неурядових організацій

Міжнародні неурядові підприємницькі організації (МНПО) - це неприбуткові організації, утворені на основі власних статутів, фінансовані за рахунок внесків своїх членів.

Офіційною метою міжнародних неурядових об'єднань (союзів, клубів) підприємців є сприяння розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин, усунення обмежень конкуренції на світовому ринку. Міжнародні союзи підприємців деколи передбачають у своїх статутах такі цілі: обмін виробничим досвідом, розробка методів покращення якості товарів, забезпечення спільних інтересів учасників шляхом проведення досліджень, організації консультацій, кооперації та узгоджених дій фірм на міжнародному ринку. На відміну від міжнародних картелів, синдикатів, трестів, учасниками яких є окремі крупні компанії, членами міжнародних підприємницьких об'єднань виступають "асоційовані підприємці" або об'єднання підприємців однієї галузі різних країн, що являють собою нову форму переплетення різних національних груп монополістичного капіталу.

Важливу роль у формуванні політики міжнародного економічного співробітництва відіграють об'єднання представників крупного міжнародного бізнесу, де узгоджуються позиції з найважливіших міжнародних проблем і ухвалюються рішення у вигляді рекомендацій урядам країн і міжнародним організаціям, з якими вони співпрацюють. До таких об'єднань належить Міжнародна торговельна палата - МТП.

Міжнародні організації системи ООН підтримують тісні взаємозв'язки з міжнародними неурядовими організаціями, окремим з яких надається консультативний статус. Відносини ООН з МНПО регламентуються Резолюцією ЕКОСОР № 1296 від 23 травня 1968 року "Заходи щодо консультацій з неурядовими організаціями". Організації, які отримали консультативний статус, можуть пропонувати питання для розгляду їх в порядок денний ЕКОСОР і робити з них усні заяви, скеровувати спостерігачів на засідання ЕКОСОР, подавати письмові заяви, здійснювати спеціальні дослідження та готувати відповідні документи. Консультативний статус в ЕКОСОР мають близько 1600 МНПО, які активно працюють у сфері економічного та соціального розвитку.

У 1996 році ЕКОСОР прийняла Резолюцію № 1996/31 про консультативні відносини між ООН і неурядовими організаціями, оновивши тим самим Резолюцію № 1296. Ця Резолюція передбачає: визнання важливості національних, регіональних і субрегіональних неурядових організацій і збільшення їх кількості; посилення ролі комітету з неурядових організацій, який існує при ЕКОСОР; прийняття стандартних правил участі неурядових організацій у міжнародних конференціях ООН і в процесі підготовки до них.

У відносинах з організаціями ООН міжнародні неурядові підприємницькі організації виконують такі функції:

- надання консультацій організаціям і фізичним особам;

- регулярне інформування держав і міжурядових організацій та їх органів про свою діяльність, розповсюдження інформації, одержаної від міжурядових організацій;

- участь у розробці проектів угод, які передаються на розгляд держав і міжурядових організацій;

- участь у роботі із забезпечення дотримання норм міжнародного права та відповідного контролю.

МНПО не є суб'єктами міжнародного права, але повинні здійснювати свою діяльність у відповідності з його принципами і нормами. У межах держави правовий статус МНПО визначається національним законодавством.

Відповідно до мети і виконуваних функцій МНПО поділяються на міжнародні та регіональні союзи підприємців, а також міжнародні та регіональні торговельні палати.

Міжнародні союзи підприємців створюються з метою сприяння діяльності національних союзів підприємців, у тому числі у сфері міжнародних економічних відносин. Серед найбільших міжнародних союзів підприємців виокремлюють Союз промислових федерацій ЕС - ЮНіСЕ, Альянс виробників какао - АВК, Міжнародну федерацію з торгівлі пушниною, Міжнародну федерацію з торгівлі насінням.

поняття джерела і система дипломатичного і консульського права

Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, що складається з принципів і норм, що регламентують і регулюють офіційні відносини і зв'язки між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, здійснювані за допомогою органів зовнішніх зносин. Початок становлення цієї галузі пов'язаний з розвитком людської цивілізації, тому вона вважається однією з найбільш древніх у міжнародному публічному праві. її початки можна виявити вже в період родоплемінного розвитку людської цивілізації, коли сусідні племена вели переговори з питань війни і миру через своїх представників. Пізніше такі представники в ході переговорів почали вирішувати долю полонених одноплемінників, визначення меж територій і т.п. У такий спосіб укладався певний звичай, що призвів до створення в період виникнення держав інституту недоторканності посла, а потім дипломатичного і консульського права. Зі створенням держав стали складатися звичаї, що знаходили вираження й у договорах, що регулювали офіційні відносини між державами. Ці звичаї визначали режим і діяльність посла як тимчасового представника суверена. Вже в Древній Індії в першому тисячоріччі до нашої ери Закони Ману говорили про те, що дипломатичне мистецтво полягає в умінні запобігати війні і зміцнювати мир. У розділі «Цар» записано, що мир і його протилежність — війна залежать від послів, у їхній владі знаходяться справи, через які відбуваються мир або війна. «Піднімаючий руку на посла йде до загибелі і знищення», — говорили Закони Ману, тому що здавна вважалося, що посол знаходиться під заступництвом божества. Значні міжнародні зв'язки в Древній Греції призвели до виникнення класу особливих осіб — «вісників» (ангелос, керюкос) і «старійшин» (плесбейс), що уповноважувалися відати зовнішніми зносинами і забезпечувалися відповідними грамотами (дипломами) — здвоєними дощечками з відповідними написами, що давали право виконання офіційних представницьких функцій за кордоном. З Древньою Грецією пов'язане і становлення інституту постійних консулів. Він почав свій розвиток з інституту проксенії. Проксенами були громадяни старогрецьких міст-полісів, що представляли і захищали інтереси іноземців. Разом з інститутом проксенії почався процес формування початкових звичайних норм консульського права.

органи зовнішніх зносин поняття і класифікація

Під органом зовнішніх зносин держави розуміють посадову особу, організацію, установу, на яку покладене відправлення зовнішніх справ суб'єкта міжнародного права в межах установленої компетенції і яке визнано в цій якості міжнародним правом. Компетенція органу зовнішніх зносин визначається внутрішнім правом суб'єкта міжнародного права (держави). Отже, органи зовнішніх зносин держави — це органи, за допомогою яких здійснюються зв'язки з іншими державами, міжнародними організаціями й іншими суб'єктами міжнародного права. Слід зазначити те, що будь-яка держава, створюючи свій орган зовнішніх зносин, повинна повідомити іншим державам та іншим суб'єктам міжнародного права про це, зі вказівкою, що саме їй доручена реалізація визначеної сфери зовнішніх зносин держави. Органи зовнішніх зносин поділяться на: — внутрішньодержавні органи, що постійно знаходяться на території даної держави; — закордонні органи зовнішніх зносин, що перебувають за межами даної держави. У свою чергу, внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин діляться на дві групи органів: 1) загальної компетенції і 2) спеціальної компетенції. До першої групи належать органи, що представляють державу у всіх питаннях зовнішніх зносин, так звані органи політичного керівництва (глава держави, парламент, уряд, глава уряду і відомство зовнішніх зносин (частіше усього воно іменується Міністерством закордонних справ), глава відомства зовнішніх зносин). До другої групи належать органи, що представляють державу тільки в одній більш-менш великій галузі її зовнішніх зносин. Звичайно прийнято вважати, що до них належать всі міністерства (крім Міністерства закордонних справ) і центральні відомства, тому що у відповідності зі своєю профільною компетенцією вони здійснюють визначені зовнішні функції, для чого в них створюються відділи (управління) зовнішніх зв'язків. Внутрішньодержавні органи зовнішніх зносин загальної компетенції визначають основи зовнішньої політики держави, розробляють її тактичні і стратегічні цілі і задачі, формують мережу органів зовнішніх зносин держави за кордоном, здійснюють підготовку кадрового складу для цих органів. Правовий стан органів зовнішніх зносин в середині держави закріплюється в конституції, профільних законах, положеннях про міністерства і відомства, розроб-лювальних урядом і підтверджуваних ним же або главою держави. Формування внутрішньої і зовнішньої політики об'єктивно пов'язане із формою держави. Воно повинно проходити не тільки з урахуванням внутрішніх чинників, але і з урахуванням об'єктивних процесів міжнародного розвитку. В Україні був розроблений і прийнятий парламентом — Верховною Радою України — документ, що визначає зовнішньополітичну стратегію держави на тривалу перспективу. Це Основні напрямки зовнішньої політики України, прийняті в 1993 році. У цьому документі закріплена система пріоритетів зовнішньої політики України. Ці пріоритети виявляються у виді задач із указівкою тимчасової перспективи. Слід зазначити, що основні цілі, поставлені в цьому документі і пов'язані з першочерговими задачами входження незалежної України у світове співтовариство і його інституції, налагодженням двостороннього і багатостороннього співробітництва із суміжними і географічно близькими державами, із державами — членами СНД, РЄ, ЄС, НАТО і т.п., реалізовані. Тому в даний час Президентом України дане завдання Міністерству закордонних справ доробити комплекс пропозицій із внесення в нього відповідних коректив. У структуру внутрішньодержавних органів зовнішніх зносин України входить: — парламент — Верховна Рада України; — глава держави — Президент України; — уряд — Кабінет Міністрів України; — відомство іноземних справ — Міністерство закордонних справ України; — міністерства та відомства України.

міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв

Дипломатичне право - це норми міжнародного права, які регламентують порядок дипломатичних зносин між державами та іншими суб'єктами міжнародного права. При розгляді дипломатичного права як частини права зовнішніх зносин доцільно звернути увагу, насамперед, на такі питання як:

• внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності;

• міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном;

• інститут торговельних представництв у сучасному дипломатичному праві і дипломатичні привілеї та імунітети і т.д.

Внутрішньодержавна організація дипломатичної діяльності охоплює всі офіційні зв'язки і відносини держави на міжнародній арені, здійснювані спеціальними зовнішньополітичними відомствами. В Україні це - Міністерство закордонних справ, його дипломатична служба, тобто система роботи дипломатичних кадрів у центральному апараті та за кордоном з виконання завдань дипломатії держави. Дипломатія втілює в життя загальний курс держави в міжнародних справах, її зовнішню політику.

Міжнародно-правове регулювання організації і діяльності постійних дипломатичних представництв держав за кордоном є важливою ланкою у функціонуванні закордонних органів зовнішніх зносин.

Необхідною передумовою дипломатичних відносин є визнання де-юре і взаємна згода держав на встановлення дипломатичних відносин.

У Віденській конвенції 1961 р. є термін "представництво".

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

види функції та персонал дипломатичних представництв

Дипломатичне представництво - постійний закордонний державний орган зовнішніх зносин, створений на основі спільної угоди однією державою на території іншої для підтримання постійних офіційних контактів. Дипломатичне представництво виступає від імені своєї країни у всіх питаннях, що стосуються відносин з іншою стороною.

Сучасна дипломатична практика використовує кілька видів дипломатичних представництв:

посольство - представництво першого вищого класу, очолюване послом або тимчасово повіреним у справах;

місія - представництво другого класу, очолюване посланником або повіреним у справах;

постійне представництво при міжнародних організаціях;

дипломатичні представництва, що мають з різних причин інші назви та особливості організації (наприклад, Народні бюро зовнішніх зв'язків у Лівії).

Відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 р. дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державними та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження.

Дипломатичні ранги відповідно до Закону України "Про дипломатичну службу" 2001 року:

♦ Надзвичайний і Повноважний Посол;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 1-го класу;

♦ Надзвичайний і Повноважний Посланник 2-го класу;

♦ радник 1-го класу;

♦ радник 2-го класу;

♦ перший секретар 1-го класу;

♦ перший секретар 2-го класу;

♦ другий секретар 1-го класу;

♦ другий секретар 2-го класу;

♦ третій секретар;

♦ аташе.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений цього рангу лише за вироком суду.

Дипломатичні ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу присвоюються Президентом України за поданням міністра закордонних справ України. Інші ранги присвоюються Міністром закордонних справ України за поданням атестаційної комісії міністерства.

Структуру та кількісний склад персоналу дипломатичного представництва затверджує Міністерство закордонних справ з урахуванням чинників доцільності. Але обов'язково до складу дипломатичного представництва входять: глава дипломатичного представництва, члени дипломатичного персоналу - особи з дипломатичним рангом (радник, секретар, аташе встановлених рангів), члени адміністративно-технічного персоналу, члени обслуговуючого персоналу.

Адміністративно-технічний персонал дипломатичного представництва - члени персоналу представництва, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництва (референти-перекладачі, технічні секретарі, канцелярський персонал, діловоди, шифрувальник, бухгалтерські працівники тощо). Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. дає можливість призначати такими працівниками громадян держави, в якій акредитоване представництво. Члени адміністративно-технічного персоналу мають привілеї та імунітети, що прирівняні до привілеїв та імунітетів дипломатів, за винятком того, що імунітет від цивільно-правової й адміністративної юрисдикції держави перебування не поширюється на дії, вчинені ними не під час виконання своїх службових обов'язків.

Обслуговуючий — садівники, прибиральниці, водії, кухарі, вахтери і т.д.

У міжнародному праві та дипломатичній практиці сукупність дипломатичних представників у країні перебування, колективне об'єднання з протокольних приводів називають дипломатичним корпусом.

Дуайєн - особа, обрана очолювати дипломатичний корпус (обирається найстарша й найдосвідченіша особа). Якщо дипломатичний корпус знаходиться в державі з католицькою релігією, то, як правило, дуайєном обирається нунцій.

Функції дипломатичного представництва закріплено у ст. З Віденської конвенції 1961 р. Найважливішими з них є:

представництво акредитуючої держави у державі перебування;

захист інтересів своєї держави у державі перебування та її громадян у рамках міжнародного права;

ведення переговорів з урядом держави перебування;

консульська;

інформаційна, тобто збір всіма законними засобами відомостей про умови і події у державі перебування і повідомлення про них уряду акредитуючої держави;

заохочення дружніх відносин між державою, яку представляє дипломатичне представництво, і державою перебування та розвиток їх взаємовідносин у галузі економіки, культури, науки тощо.

На нашу думку, доцільно також зупинитися на понятті та функціях торгівельних представництв.

дипломатичні привілеї та імунітети

З метою ефективного виконання покладених на них акредитуючою стороною повноважень, іноземні дипломати і дипломатичні представництва в країні перебування забезпечуються привілеями та імунітетами, які гарантує їм Віденська конвенція 1961 року.

Імунітет (від латинського "immunitus" — звільнення від чогось) — це звільнення від адміністративної, кримінальної, цивільної юрисдикції країни перебування. Основа дипломатичних імунітетів — особиста недоторканність дипломата. Він не може підлягати арешту чи затриманню у будь-якій формі. Влада країни перебування, звільняючи дипломата від своєї юрисдикції, вживає всіх необхідних заходів для запобігання зазіханням на його особисту свободу та гідність.

Привілеї — це пільги, переваги (наприклад, звільнення від податків, митних зборів і догляду тощо), які рядовим іноземним громадянам не надаються. Надаючи іноземним дипломатам особливі права і звільняючи їх від своєї юрисдикції, держава, що приймає, вважає їх "абсолютно вільними" у виконанні своєї місії. Цей принцип походить від суверенного характеру держав та їхньої рівноправності як суб’єктів міжнародного права.

Дипломатичний імунітет і привілеї надаються дипломатичному персоналу, торговельним представникам (радникам, аташе), їхнім заступникам, аташе з питань оборони та їхнім помічникам, спеціальним аташе, а також розповсюджуються на членів їхніх родин.

Для підтвердження приналежності до дипломатичного персоналу дипломатам та членам їхніх родин служба державного протоколу МЗС видає на підставі закордонних паспортів спеціальні картки, які є свідченням того, що вони користуються всіма привілеями та імунітетами. Дипломати зацікавлені за максимально короткий термін отримати цей документ, бо тільки за його наявності вони можуть ефективно виконувати свої обов’язки, вирішувати питання, які стосуються їхнього проживання в країні перебування.

Деякі країни в дипломатичних паспортах не вказують дипломатичний ранг чи посаду в посольстві, а вживають узагальнений термін "дипломат" (Гана, Замбія, Заїр, Камерун, Індія тощо) або "співробітник закордонної служби" (Нігерія, Сінгапур тощо), або "урядовий службовець" (Бангладеш, Пакистан тощо). У Великобританії взагалі не існує дипломатичних паспортів, а в документах англійських дипломатів є лише запис: "Співробітник дипломатичної служби її Величності". Дипломатичні паспорти видають у США, в них робиться лише запис про те, що їхні власники перебувають за кордоном за призначенням Державного департаменту. У цих та інших подібних випадках посольства, надсилаючи до МЗС країни перебування ноти з запитом про видачу дипломатичної картки і додаючи до неї паспорти нових співробітників, вказують ранги (посади) цих працівників.

При розгляді питань реєстрації паспортів і видачі документів працівникам адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу розшифрування їхніх спеціальностей не вимагається, їм також видаються протоколом МЗС службові посвідчення, які гарантують певні привілеї та імунітети.

організація та функції консульських установ

Консульське право - це сукупність міжнародних правових норм, що регулюють діяльність консулів, порядок організації і діяльності консульських представництв.

Консульство — це установа, яка входить до системи органів зовнішніх зносин держави і представляє її на визначеній угодою території держави перебування, здійснюючи на ній захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб. Джерелами його регулювання - це міжнародні договори і міжнародно-правові звичаї, а також національне законодавство держав. Консульські установи як закордонні органи зовнішніх зносин держави порівняно з дипломатичними представництвами мають свої особливості.

Встановлення консульських зносин між державами здійснюється за взаємною згодою. При цьому згода, дана на встановлення дипломатичних відносин між двома державами, передбачає, якщо не обумовлено інше, згоду на встановлення консульських зносин.

Консульська установа може бути відкрита на території держави перебування тільки за згодою цієї держави. Але консульства функціонують не в масштабах усієї держави, а в межах так званого консульського округу.

Консульський округ - територія держави перебування, на якій відповідно до угоди між урядами договірних держав консульська установа (консул) виконують покладені на них завдання. Реалізація консульських функцій за межами округу можлива лише в окремих випадках за згодою держави перебування.

Місцеперебування консульської установи, її клас і консульський округ визначаються спочатку державою, яка представляє, а потім підлягають схваленню державою перебування.

Функції консульства:

- захист інтересів своєї держави в державі перебування;

- захист інтересів юридичних і фізичних осіб держави, яку представляє консул, у державі перебування, зокрема представництво інтересів своїх громадян у суді у справах про спадщину і у разі смерті, а також охорона інтересів неповнолітніх і недієздатних осіб держави в державі перебування, виконання доручень судових органів тощо;

- сприяння розвитку у торгівлі, економічних, наукових, культурних зв'язків між своєю державою та державою перебування;

- інформування своєї держави про політичну, економічну, культурну, правову і наукову сфери життя держави перебування;

- виконання прав нагляду та інспекції щодо літаків і суден прапора своєї держави, надання їм у разі потреби допомоги і сприяння;

- видача паспортів і проїзних документів громадянам своєї держави, а також віз, свідоцтв та інших необхідних документів для поїздки до держави, яку представляє консульство, громадянам держави перебування та іноземцям;

- легалізація документів.

Держава, яку представляє консульська установа, має право користуватися своїм державним прапором і гербом у державі перебування з урахуванням законів, правил і звичаїв останньої.

. Консульські приміщення недоторканні, тобто влада держави перебування не може без згоди консульської установи потрапляти у її робочі приміщення. Консульські приміщення і резиденції звільняються від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мита. Консульські архіви і документи недоторканні у будь-який час і незалежно від їх місцезнаходження.

Держава перебування повинна також забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересування і подорожей по її території. При цьому враховуються правила в'їзду в зони держави перебування з огляду на мотиви державної безпеки.

пеРСОНАЛ КОНСУЛЬСЬКИХ УСТАНОВ І ПОРЯДОК ЙОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Забезпечення реалізації консульських зносин між двома або декількома державами здійснюється через консульські установи. Ст. 1 Віденської конвенції про консульські зносини дає визначення консульської установи у досить загальному вигляді.

Зокрема, вона встановлює, що консульська установа означає будь-яке генеральне консульство, консульство, віце-консульство або консульське агентство. Існує дві категорії консульських установ: консульство як професійна установа і почесне консульство. Докорінна відмінність між ними не у сфері функцій, а у сфері привілеїв та імунітетів, якими користується консульська установа. Обидві категорії консульств поділяють на чотири класи, аналогічно як поділяються глави консульських установ. Клас консульської установи визначається за згодою сторін.

Внутрішня організаційна структура консульської установи залежить від сфери та специфіки її завдань і функцій. Однак майже завжди в її структурі є підрозділи, які займаються питаннями віз, успадкування, опіки, туризму тощо. У консульствах морських держав завжди є морський відділ.

Сам консульський персонал не має чіткої міжнародно-правової класифікації. А тому присвоєння консульського рангу є внутрішньою справою акредитуючої держави і регламентується її внутрішнім законодавством.

Відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1963 р. та існуючої практики виділяють чотири класи керівників консульських установ: генеральні консули, консули, віце-консули, консульські агенти.

Водночас положення цієї статті у жодному разі не обмежує права будь-якої договірної сторони визначати найменування консульських посадових осіб, які не є главами консульських установ. У минулому в консульській практиці вживалися такі терміни, як резидент, торговий агент, проконсул, практикант консульства, секретар консульства. Главами консульських установ можуть бути лише особи, які мають один із передбачених Конвенцією чотирьох класів. Відповідно вони здійснюють керівництво генеральними консульствами, консульствами, віце-консульствами і консульськими агентствами. Отже, держави володіють свободою вибору у визначенні класів глав консульських установ.

У плані старшинства найвищий клас має генеральний консул. За загальним правилом у консульській практиці його призначають главою консульської установи в тих консульських округах, що мають для акредитуючої держави особливе значення. Це може стосуватися територій, де компактно проживають вихідці або навіть громадяни акредитуючої держави, привабливості певного регіону з огляду на його економічний і торговельний потенціал, сприятливий інвестиційний режим тощо. З огляду на ці обставини у післявоєнний період у консульській практиці держав переважає тенденція до зростання кількості генеральних консульств, аналогічно як і в дипломатичній практиці — посольств.

У рамках генерального консульства може бути лише один генеральний консул — глава представництва і декілька консульських посадових осіб. Глава консульської установи повідомляє Міністерство закордонних справ країни перебування через дипломатичне представництво про порядок старшинства між посадовими особами консульства. Консулів і віце-консулів призначають керівниками відповідних консульств або, як це часто буває у консульській практиці, консульськими посадовими особами, яким доручено у цьому статусі виконання консульських функцій. Консульських агентів досить рідко використовують у консульській практиці держав. Найчастіше вони виконують свої функції під керівництвом глави консульського представництва, а не як окремі консули.

консульські привілеї та імунітети

У відповідності зі статтею 28 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року держава перебування повинна надавати всі можливості для виконання консульською установою своїх функцій. Тому держава перебування на підставі норм міжнародного і внутрішньодержавного права надає консульській установі та її персоналу певні привілеї та імунітети для ефективного виконання ними своїх функцій. Розрізняють два види консульських привілеїв та імунітетів: 1) привілеї та імунітети консульської установи як закордонного органу зовнішніх зносин держави; 2) привілеї та імунітети персоналу консульської установи (особисті привілеї та імунітети). Відповідно до розділу II Віденської конвенції про консульські зносини 1963 року до привілеїв та імунітетів консульської установи належать такі: — недоторканність помешкань консульських установ. Власті держави перебування не можуть вступати в консульські помешкання інакше як за згодою глави консульської установи. Проте, згода глави консульської установи може передбачатися у випадку пожежі або іншого стихійного лиха, що потребує невідкладних заходів захисту. Такий режим недоторканності зберігається навіть у випадку розірвання консульських відносин між двома державами: а) держава перебування повинна навіть у випад ку збройного конфлікту шанувати й охороняти консульські помешкання, а також майно консульства, його архіви; б) держава, що представляється, може довірити охорону консульських помешкань, а також архіви та майно, що знаходяться в них, будь-якій третій державі, прийнятній для держави, що акредитується; в) держава, що представляється, може довірити охорону своїх інтересів та інтересів своїх громадян будь-якій третій державі, прийнятній для держави перебування. У разі закриття консульства тимчасово або назавжди, вищевказані положення застосовуються також у тому випадку, якщо в держави, що представляється, в державі перебування немає ні дипломатичного представництва, ні іншого консульства. Якщо держава, що представляється, не має в державі перебування дипломатичного представництва, але має на її території інше консульство, цьому консульству може бути ввірена охорона архіву закритого консульства і, за згодою влади держави перебування, виконання консульських функцій в окрузі закритого консульства; — фіскальний імунітет, що припускає звільнення консульських помешкань від усіх державних, районних і муніципальних податків, зборів і мит, за винятком тих, що являють собою плату за конкретні види обслуговування; — недоторканність консульського архіву і документів. Вони недоторканні в будь-який час незалежно від їхнього місцезнаходження; — свобода пересувань — держава перебування повинна забезпечити всім працівникам консульської установи свободу пересувань і подорожей її територією; — свобода зносин консульської установи для всіх офіційних цілей. Суб'єктами таких зносин виступають уряд, дипломатичні представництва й інші консульські установи держави, що представляється, де б вони не знаходилися. При цьому консульська установа може використовувати всі засоби, які підходять, включаючи дипломатичних і консульських кур'єрів, дипломатичні і консульські валізи (поштова торба) і закодовані або шифровані депеши. Консульська валіза, подібно до дипломатичної, не підлягає ні розпечатанню, ні затримці. Проте в тих випадках, коли компетентні влади держави перебування мають серйозні підстави думати, що у валізі міститься щось інше, крім передбачених Віденською конвенцією 1963 року предметів, вони можуть вимагати, щоб валіза була розкрита в їх присутності уповноваженим представником держави, що представляється. У тому випадку, якщо власті держави, що представляється, відмовляться виконати цю вимогу, валіза повертається в місце відправлення. Місця, що утворюють консульську валізу, повинні мати необхідні зовнішні ознаки, що вказують на характер вантажу, і можуть містити в собі тільки офіційну кореспонденцію, документи і предмети, призначені виключно для офіційного користування. Валіза доставляється частіше усього консульським кур'єром, який наділяється спеціальним документом, що вказує його статус і кількість місць, що утворюють валізу. При виконанні своїх функцій цей кур'єр знаходиться під захистом держави перебування. Він користується недоторканністю і не підлягає арешту або затримці в будь-якій формі. Перевезення консульської валізи може бути доручене командиру судна або цивільного літака, що повинні пришвартуватися в порту або приземлитися в аеропорті держави перебування. Він також наділяється офіційним документом, у якому вказується число місць, що складають консульську валізу. Але при цьому він не є консульським кур'єром. Консульство може направити осіб із своїх працівників для одержання валізи безпосередньо і безперешкодно в командира судна або літака;

дипломатичне право міжнародних організацій

а. представництва та місії при міжнародних організаціях;

Кожний член міжнародної організації має право засновувати при ній постійні представництва або постійні місії наглядачів для виконання такихфункцій: забезпечення представництва держави, що посилає; підтримання зв´язку між державою, що посилає, і міжнародною організацією; забезпечення участі держави, що посилає, в діяльності організації і захисту її інтересів тощо. Призначення членів представництва і його глави не потребують згоди або дозволу організації. Держава, що посилає, лише повідомляє організацію про призначення, посаду і звання глави або членів представництва, про прибуття й остаточне відбуття членів представництва, місцезнаходження приміщення представництва.

в. привілеї та імунітети представників держав, що беруть участь у діяльності міжнародних організацій і конференцій.

Для безперешкодного виконання своїх функцій персонал представництв при міжнародних організаціях і на міжнародних конференціях наділяються привілеями та імунітетами. Привілеї слід розглядати як сукупність особливих прав, які мають дипломатичні й консульські представники, але не мають громадяни країни перебування; імунітети — сукупність обов´язків, від яких звільняються дипломатичні й консульські представники, але не звільняються власні громадяни.

Якщо представництва при міжнародних організаціях очолюються главою держави, главою уряду або міністром закордонних справ держави, що посилає, такі особи користуються не тільки всіма привілеями та імунітетами, які надаються дипломатичному персоналу, але й "перевагами, привілеями та імунітетами, які визнаються міжнародним правом за главами держав" або іншими переліченими посадовими особами.

Специфіка надання привілеїв й імунітетів органам зовнішніх зносин за участю міжнародних організацій і їхнього персоналу полягає у тристоронньому виникаючих відносин. Привілеї й імунітети надаються не міжнародного організацією, що посилає, а державою, на території якої розташовані її органи. Тому крім загальних договорів про привілеї й імунітети представництв, що укладаються державами з організацією, остання укладає ще і спеціальну угоду із приймаючою державою. Саме вона є визначальною в разі виникнення спорів про обсяг і зміст привілеїв й імунітетів.

Представництва держав при міжнародних організаціях користуються зазвичай недоторканністю приміщень, це абсолютний імунітет приміщень постійного представництва, але не службових приміщень делегації в органах організації та на конференціях. Абсолютно недоторканними є архіви та документи представництва. Вони не підлягають ані розкриттю, ані затримці. Представництво держави при міжнародній організації має також фіскальні привілеї, митні імунітети. їм належить право користування прапором і емблемою своєї держави. Для здійснення своїх функцій представництво має свободу зносин зі своєю державою та свободу пересування співробітників представництва на території країни перебування. Представництва міжнародних організацій і їхні головні органи зазвичай також користуються на території держав-членів привілеями й імунітетами, наданими дипломатичним місіям.

До особистих привілеїв і імунітетів членів представництв при міжнародних організаціях належить насамперед особиста недоторканність у тому самому обсязі, що і для дипломатичних агентів. Абсолютну недоторканність зазвичай мають також особиста резиденція члена представництва, офіційні документи та кореспонденція. Юрисдикційний імунітет члена представництва при міжнародній організації відрізняється від статусу дипломатичного агента, особливо щодо імунітету від кримінальної юрисдикції, що поширюється лише на дії, вчинені при виконанні офіційних функцій. Аналогічно надаються особисті юрисдикційні імунітети вищим представникам держав-членів у головних органах організацій. У той же час вищим посадовим особам міжнародних організацій можуть бути надані привілеї й імунітети дипломатичних агентів. Посадові особи мають більш скромні юрисдикційні імунітети. Обсяг фіскальних привілеїв і митних імунітетів, а також право голови представництва користуватися прапором і емблемою організації загалом відповідають тому, що надано відповідно до міжнародного права дипломатичним агентам.

Слід мати на увазі, що статус представництв держав при міжнародних організаціях і статус посадових осіб організацій у державах-членах урегульований численними міжнародними договорами держав з міжнародними організаціями. Тому для встановлення точного обсягу привілеїв й імунітетів у зовнішніх зносинах за участю міжнародних міжурядових організацій слід звертатися до конкретних міжнародних до

міжнародно-правовий захист осіб що користуються дипломатичним імунітетом

Забезпечення безпеки осiб, що користуються дипломатичним імунітетом, у відповідності до міжнародного права покладається насамперед на державу їх перебування. У багатьох державах ухвалені спеціальні закони. У Росії цьому присвячена ст. 360 КК РФ.

Нерідко держави самі порушують недоторканність зазначених осіб. Найбільш відомий випадок стався в 1979 р., іранський уряд коли зробили заручниками дипломатичний та консульський персонал США. Це Розглядаючи справу, суд Міжнародний підкреслив: "Ні більш важливої умови здійснення відносин між державами, ніж дотик дипломатичних представників і посольств ...". Суд визнав Іран порушником міжнародного права і його визначив відповідальність, а також обов'язок відшкодувати збитки. Одночасно Суд зазначив, що порушення недоторканності представництва не дає підстав для застосування сили, і визнав неправомірним американське вторгнення в Іран.

Представники держав все частіше стають жертвами тероризму, в тому числі і міжнародного.

У 1997 р. терористи напали на посольство США в Лівані, загинуло 16 чоловік. У 1998 р. це мало місце у відношенні Посольства США в Кенії і Танзанії, загинуло 12 чоловік. У результаті США прийняли програму перетворення будівель своїх посольств в низці країн у фортеці. За угодою з місцевими урядами була посилена охорона, здійснювана американськими морськими піхотинцями.

ООН прийняла в 1973 р. Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів (Росія бере участь). Ця Конвенція визначила коло таких осiб, до них віднісши що знаходяться в іноземній державі глав держав, глав урядів, міністрів закордонних справ, а також супроводжуючих їх членів сімей, представників та посадових осіб держав, будь-яких посадових осіб або представників міжурядових організацій, а також проживають з ними членів сімей.

Конвенція щодо попередження злочинів зобов'язала кожного учасника розглядати посягання на згаданих осіб відповідно до свого внутрішнього права як тяжкий злочин. Держави зобов'язані співпрацювати з метою запобігання таким злочинам. Держава, на території якого виявляється злочинець, зобов'язане або судити, або видати його.

Прийняті в наступні роки резолюції спеціальної Асамблеї ООН з даного питання закликають держави на національному та міжнародному рівні зробити все необхідне для запобігання актів насильства проти представників держав. Водночас підкреслюється неприпустимість зловживання імунітетом: "Дипломатичні та консульські приміщення не повинні використовуватися таким чином, який не сумісний з дипломатичними та консульськими функціями".

поняття і джерела права міжнародних договорів

Право міжнародних договорів — це галузь міжнародного права, яку складає сукупність правових норм, що регулюють відносини суб’єктів міжнародного права із приводу укладення, дії, зміни, скасування та дійсності міжнародних договорів. Особливість цієї галузі полягає в тому, що її об’єктом є одне з основних джерел міжнародного права — міжнародний договір. Суб’єктами права міжнародних договорів є суб’єкти міжнародного права.    Держави як носії суверенітету мають універсальну компетенцію щодо укладення міжнародних договорів. Вони можуть вирішувати фактично будь-які питання, пов’язані із міжнародною безпекою та міжнародним співробітництвом. Але це не стосується укладання договорів всупереч основним принципам міжнародного права. Тобто протиправними є договори, що мають за мету здійснення агресії, геноциду, терористичних актів тощо.    Щодо здійснення міжнародної договірної правоздатності не має юридичного значення, який у державі соціально-політичний лад, розмір території, національний склад та чисельність населення, її політико-територіальний устрій. Разом із тим на практиці час від часу постає питання про правомірність укладання міжнародних договорів суб’єктами федерацій, автономіями або адміністративно-територіальними одиницями.    З цього приводу існує багато думок. Але за загальним правилом перед обличчям міжнародного права федерація складає єдине ціле. Конституції федеративних держав хоч інколи і наділяють своїх суб’єктів деякими міжнародними повноваженнями, але в обмеженому обсязі. Так, Конституція Швейцарської Конфедерації “як виключення” дозволяє кантонам “укладати з іноземними державами угоди щодо народного господарства, сусідських відносин та поліції” (ст. 9). Але в той же час такі угоди не повинні суперечити правам Конфедерації й інших кантонів (ст. 9), а офіційні відносини між кантонами та іноземними урядами повинні здійснюватися через Федеральну Раду (п. 1 ст. 10). Основний Закон ФРН дозволяє землям у межах їхньої законодавчої компетенції укладати договори з іноземними державами за згодою федерального уряду (п. 3 ст. 32 Основного Закону).    Загальновизнаним є право міжнародних міжурядових організацій укладати міжнародні договори. Саме укладення міжнародною організацією такого договору в теорії розглядають як найбільш вагоме свідчення її міжнародної пра-восуб’єктності. При цьому у статуті організації мають бути чітко зазначені органи, уповноважені здійснювати відповідні заходи з укладення договорів, а також його процедура.    Тривалий час основним джерелом права міжнародних договорів був тільки міжнародний звичай. Зараз поряд із нормами звичаєвого права діють договірні. Найбільш важливими універсальними конвенціями, що регулюють відносини у зв’язку з укладанням і застосуванням міжнародних договорів, є: Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р., що докладно регламентує порядок укладення міжнародних договорів між державами, набуття ними чинності, тлумачення, використання та скасування, а також умови їхньої дійсності; Віденська конвенція про правонаступництво держав стосовно договорів 1978 р.; Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями 1986 р. (Конвенція ще не набула чинності, але її норми мають силу звичаєвих).    Важлива роль у регулюванні укладення та виконання договорів належить внутрішньому праву. В Україні це перш за все Конституція України. Вона містить деякі загальні положення, що стосуються умов укладення та застосування міжнародних договорів. Так, ч. 2 ст. 9 Конституції вказує, що “укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України”. Окремі статті Конституції визначають компетенцію вищих посадових осіб і органів держави щодо укладення міжнародних договорів (п. 32 ст. 85; п. 3 ст. 106 Конституції України). Закон України “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. більш детально викладає умови укладення міжнародних договорів України. 12 липня 2000 р. Конституційний Суд України прийняв рішення № 9-рп/2000, що стосувалося особливостей надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів з боку Верховної Ради України.

класифікація міжнародних договорів

Залежно від кількості сторін угоди поділяються на дво- і багатосторонні. У міжнародних договорах кількість сторін не завжди збігається з кількістю учасників. Наприклад, у двосторонньому Договорі про звичайні збройні сили в Європі між Організацією Варшавського договору (ОВД) і Організацією Північноатлантичного договору (НАТО) 1990 р. 23 учасники - 7 держав ОВД і 16 держав НАТО.

У свою чергу багатосторонні угоди можуть бути універсальними (відкритими для будь-яких суб'єктів міжнародного права, що володіють правоздатністю укладати угоди) або з обмеженою кількістю учасників. Як правило, останні мають закритий характер.

Універсальними, або загальними, багатосторонніми договорами є Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р., Договір про Антарктику 1959 р., Договір про принципи діяльності держав з дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла 1967 р., Конвенція ООН з морського права 1982 р. та ін. Північноатлантичний договір 1949 р. і Римський договір про створення Європейського економічного співтовариства 1957 р. - приклади закритих багатосторонніх угод. Участь у цих договорах нових держав можлива тільки з відома держав-учасниць.

За об'єктом регулювання міжнародні угоди поділяються на політичні, економічні та угоди зі спеціальних питань.

Політичні угоди регулюють відносини з підтримки миру і безпеки, надання взаємної допомоги у межах різних союзів, про нейтралітет, із територіальних питань, зі скорочення озброєнь і т. ін. Як ілюстрацію цього виду міжнародних договорів можна назвати Статут ООН, Північноатлантичний договір 1949 р., україно-російський Договір про дружбу, співпрацю і партнерство 1997 р., Договір про делімітацію кордону між Україною і Республікою Білорусь 1997 р., Договір про ліквідацію ракет середньої і меншої дальності між СРСР і США 1987 р.

Економічні угоди спрямовані на регулювання відносин у торговельно-економічній сфері. Це угоди про економічне співробітництво, про поставки товарів і надання послуг, про кредити і позики і т. ін. Прикладами таких договорів можуть бути угоди держав з Міжнародним банком реконструкції і розвитку (МБРР), Європейськими співтовариствами.

До договорів зі спеціальних питань належать різні дво- та багатосторонні угоди з питань науки і техніки, транспорту і зв'язку, культури й освіти, інформації і спорту, правової допомоги і соціального забезпечення та ін. (наприклад, Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом 1977 р., Угода СНД про науково-технічну співпрацю 1992 р., Угода СНД про співпрацю в галузі освіти 1992 р,, Договір про правову допомогу між Україною і Республікою Грузія 1995 р.).

За рівнем, на якому укладаються міжнародні угоди, вони поділяються на міждержавні, міжурядові і міжвідомчі. Міждержавні угоди, як правило, підписуються керівниками держав; міжурядові - керівниками урядів або відомств зовнішніх відносин; міжвідомчі - керівниками міністерств і центральних відомств.

За строком дії міжнародні угоди розрізняють: строкові (на певний строк) і безстрокові, без зазначення строку дії або з визначенням безстрокового характеру договору.

форма та структура міжнародного договору

форма договорів. Вона вибирається на розсуд сторін - держав та інших суб'єктів міжнародного права. Міжнародне право не наказує обов'язкової форми договору, і вона не робить впливу на дію договору. Існують дві основні форми: письмова та усна. Домінуючою в міжнародній практиці стала письмова форма. Міжнародний договір Російської Федерації означає міжнародну угоду, укладену з іноземною державою (або державами) або з міжнародною організацією в письмовій формі. Угода, не зафіксована ні в яких документах, прийнято називати джентльменською угодою.

Міжнародний договір є родовим поняттям, тобто охоплює всі міжнародні угоди. У практиці зустрічаються різні найменування договорів: договір, конвенція, угода, пакт і т. д. Зустрічається і така форма міжнародного договору, як обмін нотами та пам'ятними записками.

Поширеною формою політичних договорів є заяви ікомюніке глав держав і урядів, а також підсумкові документи міжнародних нарад на вищому рівні (наприклад, спільне Радянсько-американське заяву від 21 листопада 1985 р.).

Структура договорів. Договір представляє собою єдину систему взаємопов'язаних норм, які всі разом і кожна окремо обов'язкові для сторін. Договір, як правило, складається з трьох основних частин: преамбули (вказує мотиви укладання договору і його цілі), змісту договору (статті договору, що визначають предмет договору, права і обов'язки сторін) та заключної частини (постанови про порядок вступу договору в силу, термін дії та його припинення). Іноді є четверта, додаткова частина договору - додатки (містять техніко-юридичні норми щодо виконання умов договору), що володіють, як правило, силою постанов основної частини договору.

Мова договору. Міжнародне право не містить приписів про загальнообов'язкове мовою договорів. Текст двостороннього договору найчастіше складається на мовах обох договірних сторін. Обидва мовних варіанти визнаються при цьому автентичними, т. з. які мають однакову силу, равноподліннимі.

Багатосторонні договори можуть бути складені на одній мові, на офіційних мовах ООН або на всіх мовах держав-учасників. Так, Міжнародна конвенція про охорону птахів 1950 складена французькою мовою; Статут ВООЗ складено російською, англійською, іспанською, китайською та французькою мовами.

Безпосередньо з мовою міжнародних договорів пов'язане питання про правила альтернатив (чергування). Головне правило альтернатив полягає в тому, щобпри будь-якому перерахування в тексті договору договірних держав, їхніх представників, мов, столиць і т.п. на першому місці завжди стояли держава, прізвище представника, мова того з учасників, кому належить даний екземпляр договору, що включає тексти на мовах обох учасників. Застосування правила альтернатив підкреслює рівність сторін. При підписанні багатостороннього договору підписи уповноважених осіб ставляться одна під інший в порядку російського, англійського, французького чи іншого алфавіту за домовленістю сторін.

основні стадії укладення міжнародного договору

Віденська конвенція 1969 року, хоча і не дає повного визначення терміна «укладання» міжнародного договору, але включає в це поняття цілий ряд конкретних стадій і юридичних дій: упорядкування і прийняття тексту договору* встановлення автентичності тексту, підписання договору, ратифікація й інші засоби вираження згоди на обов'язковість договору, такі, як затвердження, прийняття, приєднання, обмін документами, що утворюють договір. До стадій укладання належать також обмін або депонування ратифікаційних грамот. Деякі юристи до укладання відносять і вступ договору в силу, тому що Віденська конвенція говорить про «укладання і вступ у силу договорів». У доктрині міжнародного права немає єдиної думки про стадії укладання договорів. Так, наприклад, 1.1. Лу-кашук думає, що Віденські конвенції про право договорів визначили три стадії укладання договорів (статті 9-11): — перша стадія — прийняття тексту. Текст приймається за згодою всіх суб'єктів, що беруть участь у його впорядкуванні, а для багатостороннього договору — більшістю в дві третини учасників конференції. Прийняття тексту не накладає на учасників юридичних зобов'язань; — друга стадія — встановлення автентичності тексту, що здійснюється шляхом підписання або парафування тексту договору або заключного акту конференції, що містить цей текст; — третя стадія — згода на обов'язковість договору, що може бути виражена підписанням, ратифікацією, прийняттям, затвердженням або приєднанням у залежності від порядку, передбаченого в самому договорі. Інші вчені, у їхньому числі В.П. Панов, практично дроблять ці стадії на більшу кількість, виділяючи вже одинадцять стадій: — призначення уповноважених для ведення переговорів; — пред'явлення і перевірка повноважень; — узгодження тексту договору; — обговорення і прийняття тексту договору; — аутентифікація (парафування) договору; — підписання договору; — заява застережень; — ратифікація договору; — обмін і депонування ратифікаційних грамот; — промульгація (опублікування) договору; — реєстрація договору в ООН. У свою чергу, А.Н. Талалаєв думає, що не обов'язково, щоб укладання кожного договору проходило всі названі стадії. Це залежить від форми договору і від домовленості сторін. Але всякий міжнародний договір проходить стадії виробітки тексту, його прийняття і стадію, у якій у тій або іншій формі виражається згода держави на обов'язковість для неї договору. Прикладом у цьому відношенні може слугувати обмін нотами, що є не тільки особливим найменуванням, але і своєрідним, спрощеним засобом укладання міжнародного договору, при якому угода оформляється шляхом обміну документами, із тотожним змістом. Вони звичайно не потребують затвердження або ратифікації. Але, незважаючи на особливості угоди у формі обміну нотами, ці особливості не впливають на юридичну чинність таких міжнародних документів, оскільки втілюють у собі угоду суб'єктів міжнародного права (див. статтю 2 Віденської конвенції). Питання про стадії укладання міжнародного договору тісно пов'язане із правом на участь держав в укладанні міжнародного договору. Право на участь поширюється на всі перераховані стадії. Воно існує незалежно від визнання держави або його уряду іншими учасниками. Виняток полягає у випадку, коли ООН оголошує незаконним режим, встановлений у країні з порушенням права народів і націй на самовизначення і який представляє собою режим колоніального гноблення. Прецедентом є серія рішень, прийнятих у період 1965-1979 років Радою Безпеки і Генеральної Асамблеєю ООН щодо расистського режиму в Південній Родезії. Слід мати на увазі, що участь у багатосторонніх договорах держав і урядів, що взаємно не визнають один одного — повсякденне явище. Але для того щоб договори могли запроваджуватися в життя, сторони повинні визнавати одна одну, принаймні, у тому обсязі, що необхідний для здійснення договірних постанов. З припиненням договору таке визнання анулюється. Спільна участь у багатосторонньому договорі не означає офіційного взаємного визнання. У практиці застосовувалися застереження держав про те, що їхня спільна участь у договорах із невизнаними ними урядами не породжує між ними правових наслідків. Такі застереження робилися, наприклад, арабськими державами у відношенні Ізраїлю під час підписання та ратифікації багатосторонніх договорів. У такому випадку договір між відповідними державами не діє. Наявність дипломатичних або консульських відносин не служить необхідною умовою для участі в будь-якій із стадій укладання договору. Розірвання цих відносин не спричиняє припинення дії договору, якщо вони не є необхідними для його виконання. Держави укладають міжнародні договори в особі своїх вищих органів державної влади і державного управління. Порядок представництва держави при укладанні договорів, визначення відповідних органів і їхніх компетенцій є внутрішньою справою держави і регулюються внутрішньодержавним правом держав, насамперед їхніми конституціями. У міжнародних організацій цей порядок визначається їхніми статутами. Для участі в будь-якій стадії укладання договору представник держави або міжнародної організації повинен мати на це відповідні повноваження. Певні посадові особи в силу своїх функцій вправі представляти свою державу без спеціальних повноважень (ex officio). До них належать: — глави держав; — глави урядів; — міністри закордонних справ.

функції депозитарію при укладанні міжнародних договорів

У договірному процесі не останню роль відіграє депозитарій, чиї функції зводяться до зберігання справжнього тексту багатостороннього міжнародного договору і документів, що його стосуються (ратифікаційних грамот, застережень, денонсацій і т. ін.). Функції депозитарію можуть виконувати одна або декілька держав, міжнародна організація або її вищий посадовець. Так, Генеральний секретар ООН виконує функції депозитарію у багатьох багатосторонніх договорах, укладених під егідою ООН. Учасницями Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р. державами-депозитаріями були визначені Велика Британія, СРСР (Росія) і США. У таких обставинах достатньо здати документ, що стосується договору, уряду однієї з трьох держав-депозитаріїв.

Основні функції депозитарію - зберігання справжнього тексту договору і зданих йому на зберігання повноважень, підготовка завірених копій договору і направлення їх зацікавленим державам, отримання і зберігання ратифікаційних грамот та інших документів, що стосуються договору, й інформування про це учасників, реєстрація міжнародного договору.

Функції депозитарію за характером є міжнародними і повинні виконуватися ним неупереджено.

застереження і поправки до міжнародних договорів

У зв'язку з тим, що міжнародний договір є складним і багатоаспектним правовим актом, то цілком зрозуміло, що його окремі положення можуть не відповідати інтересам певної держави. Щоб не зачіпати інтересів держав, у праві міжнародних договорів існує інститут застережень. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. закріплено правило, що держава може при підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні договору або приєднанні до нього сформулювати застереження, якщо договір не забороняє їх внесення (ст. 19). При цьому застереження означає односторонню заяву держави, за допомогою якої вона бажає виключити або змінити щодо себе юридичну дію певних положень договору. Застереження, зроблене при підписанні міжнародного договору, має бути також підтверджено і при його ратифікації.

У разі прийняття застереження іншими учасниками договору воно діє щодо держави, яка його заявила, відповідно до положень застереження. Будь-яка держава має право заперечувати проти застереження будь-якого учасника договору. У такому разі договір між цими учасниками діятиме в тій частині, якої застереження не стосується. Хоча держава, яка заперечує проти застереження, може заявити, що не визнає себе зв'язаною зобов'язаннями договору щодо учасника, який зробив застереження. Наприклад, Україна зробила 16 застережень до Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р. при її ратифікації1. Внесення Верховною Радою України таких численних застережень до невеликого за обсягом документа викликало справедливу критику в Україні і за її межами, оскільки деякі з них не відповідали положенням самої Угоди про створення СНД і нормам Віденської конвенції 1969 р.2 Пояснюється це тим, що по суті ці застереження є поправками до Угоди 1991 р., оскільки змінюють її, а процедура ухвалення поправок і відповідно до положень Угоди 1991 р. (ст. 10), і згідно з нормами Віденської конвенції 1969 р. (ст. 39-41) інша, ніж процедура внесення застережень. Наприклад, не може вважатися застереженням те, що прийняла під такою назвою Верховна Рада України 12 грудня 1991 р. у п. 1: "Замінити назву Угоди, виключивши слово "створення", і слово "Співдружність" писати з малої букви. Заголовок повинен читатися так: "Угода про співдружність незалежних Держав"1. Те саме стосується і п. 2-4 рішення Верховної Ради України від 12 грудня 1991 р. Зміст визначених пунктів, названих парламентом України терміном "застереження"2, безумовно свідчить, що це поправки до Угоди про створення СНД 1991 р. У міжнародному праві застереження мають бути застереженнями, а поправки - поправками.

Застереження, заперечення й ухвалення застережень повинно оформлюватися письмово і доводитися до відома учасників договору; натомість згода на застереження може бути і мовчазною. Учасник договору, що зробив застереження, у будь-який час може відмовитися від нього. При цьому згоди учасників, що прийняли застереження, не вимагається. Держава, що заперечує проти застереження, також може зняти заперечення у будь-який момент. І зняття застереження, і відмова від нього повинні здійснюватися у письмовій формі.

При підписанні, ратифікації, ухваленні, затвердженні або приєднанні до міжнародного договору держави можуть робити заяви, в яких розкривають зміст своєї позиції щодо предмета договірного регулювання. Такі заяви е односторонніми актами, що не мають міжнародно-правових наслідків. Подібні заяви також не слід плутати із застереженнями до міжнародного договору.

Відповідно до Віденської конвенції 1969 р., договір може бути змінений за угодою між його учасниками шляхом внесення поправок (ст. 39). При цьому всі договірні сторони повинні повідомлятися про будь-яку пропозицію стосовно поправок до багатостороннього договору, причому кожна з договірних держав має право брати участь: а) в ухваленні рішення про те, що слід зробити щодо такої пропозиції; Ь) переговорах і укладенні будь-якої угоди про внесення поправок у договір.

Два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про зміну договору тільки у взаємовідносинах між собою, якщо:

а)- можливість такої зміни передбачається самим договором;

б) така зміна не забороняється договором і:

в) не впливає на користування іншими учасниками своїми правами за договором або на виконання ними своїх зобов'язань;

г) не зачіпає положення, відступ від якого є несумісним з ефективним здійсненням об'єкта і мети договору в цілому (п. 1 ст. 41 Віденської конвенції 1969 p.).

Як бачимо, поправки і за призначенням, і за процедурою ухвалення істотно відрізняються від застережень. За допомогою поправок змінюється договір, а застереження в основному уточнюють застосовність певних положень договору щодо конкретного учасника. При цьому принципове значення має норма про те, що застереження не повинні суперечити об'єкту і меті договору.

дія договорів

Дотримання міжнародних договорів ґрунтується на давньому принципі, котрий, мабуть, більш відомий латинською, ніж будь-якою іншою мовою: pacta sund servanda — договори мають бути дотримані. Він закріплений у багатьох міжнародно-правових актах, проголошено ст. 26 Віденської конвенції 1969 р. У ній сказано: "Кожний чинний договір обов´язковий для його учасників, і вони повинні сумлінно його виконувати". Таким чином, ми стикаємося з двома характеристиками цього принципу: неухильне дотримання і сумлінне виконання міжнародного договору.

Сумлінне виконання міжнародного договору означає "точне виконання договору щодо його мети, змісту, термінів, якості, місця виконання, щоб те, що передбачено у договорі, дійсно було виконано".

Неухильне дотримання міжнародного права означає, що договір має виконуватися, незважаючи на обставини зовнішнього або внутрішнього фактора. "Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як виправдання для невиконання ним договору" (ст. 27 Віденської конвенції 1969 р.). При виконанні принципу неухильного дотримання договору держава не має права укладати договори, що суперечать раніш прийнятим зобов´язанням за іншими договорами. Забороняється також в односторонньому порядку припиняти дію міжнародного договору або змінювати його зміст.

Застосування міжнародних договорів включає в себе такі поняття: зворотна сила міжнародних договорів, територіальна сфера їхньої дії, конкуренція міжнародних договорів, деякі інші питання.

Конвенція 1969 р. запровадила, що положення нового укладеного договору не мають зворотної сили — "не обов´язкові для учасника договору стосовно будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності". Але це не перешкоджає учасникам за взаємною згодою розповсюджувати дію договору на ті "дії чи факти", які мали місце до набрання договором чинності.

Якщо з того самого питання послідовно укладено декілька договорів (два чи більше), то для визначення договору, котрим слід керуватися, виходять з таких положень:

а)    якщо в договорі указано, що він обумовлений попереднім або наступним договором, то слід керуватися (віддавати перевагу) попередньому або наступним договорам;

б)    якщо всі учасники попереднього договору є учасниками наступного і дія попереднього не припинена або не зупинена, то застосовуються положення попереднього, але лише тією мірою, якою він не суперечить новому договору

Територіальна дія договору — це сфера його територіального застосування. Звичайно виходять з того, що договір розповсюджує свою дію на всю територію держави-учасниці. Разом з тим міжнародному праву відомі договори, які стосуються території, що не є державною територією учасників. Прикладами таких договорів служать договори про Антарктику, про відкрите море, про район морського дна, про космічний простір та ін.

За часом дії розрізняють договори термінові, невизначено термінові, безтермінові й особливі.

Терміновими є договори, в яких визначений термін їхньої дії: десять років, п´ять, три тощо. Так, Договір між Україною і Республікою Грузією про правову допомогу і правові відносини з цивільних і кримінальних справ, підписаний 9 січня 1995 р., укладений терміном на п´ять років. Звичайно договори укладаються на достатньо тривалі терміни — десять чи двадцять років.

Невизначено-терміновими йменуються договори, які хоча й мають встановлений у самому договорі термін дії, але передбачають його автоматичне продовження у разі, якщо жодний з учасників договору не заявить про бажання його припинити.

Безтерміновими називаються договори, в яких або не вказаний термін їхньої дії, як, наприклад, у договорах про мир (мирних договорах), або їхній безтерміновий характер прямо обумовлений договором. Таким, наприклад, є Договір між Україною і КНР про правову допомогу з цивільних і кримінальних справ, підписаний у Пекіні 31 жовтня 1992 р. (ст. 34).

Від терміну дії договору слід відрізняти термін дії зобов´язань за ним, який може продовжуватися до виконання зобов´язання, навіть якщо термін дії договору минув.

До закінчення терміну дії договір може бути продовжений відповідно до домовленості його учасників (пролонгація) чи автоматично на підставі приписів самого договору (автоматична пролонгація).

Застосування міжнародного договору нерідко вимагає його тлумачення. Тлумаченню можуть підлягати окремі фрази, найменування, терміни, а нерідко й весь договір. Конвенція вимагає сумлінного тлумачення, з урахуванням об´єкта і мети договору, з урахуванням усього договору в цілому, його преамбули і додатків, різних документів щодо договору або його укладання. Зокрема, важливе значення мають документи підготовчої роботи над проектом. Більшість авторів керуються, безумовно, правильним засновком, що міжнародний договір насамперед юридична норма, тому він підлягає звичайним для юридичної норми способам тлумачення.

Розрізняють внутрішньодержавне тлумачення, автентичне тлумачення, яке передує договору, його учасниками, міжнародне тлумачення, тобто тлумачення міжнародними органами, у тому числі органами міжнародного правосуддя, логічне, історичне, граматичне, систематичне, звичаєве (узуальне), тобто тлумачення, засноване на дослідженні звичаєвої поведінки держав у даних умовах, неофіційне і деякі інші.

умови дійсності міжнародного договору

З огляду положень Віденських конвенцій дійсність договору означає, що він укладений згідно з їх нормами і може оспорюватись тільки на основі застосування цих конвенцій. Припинення договору, його денонсація або вихід з нього учасника можуть мати місце лише в результаті застосування положень самого договору або конвенцій. Це ж правило застосовують до зупинення дії договору (ст. 42).

Лише чинні міжнародні договори можуть породжувати правові наслідки для договірних сторін, і лише згідно з такими договорами сторони можуть набувати законні, а не уявні права та обов'язки, на досягнення яких була направлена воля учасників договору. Юридична дійсність міжнародних договорів не може оцінюватися з позиції політичних чи економічних критеріїв.

Дійсність включає в себе правомірність, але не обмежується лише нею. Поняття "дійсність" є значно ширшим від поняття "правомірність": це юридична повноцінність міжнародного договору у площині не лише його відповідності міжнародному праву, а й наявності у ньому сторін, котрі наділені міжнародною правоздатністю, узгодження їх воль та ін.

Аналізуючи питання про дійсність відповідного міжнародного договору, необхідно керуватись тим, що вказаний договір набув чинності згідно з його умовами, тобто при його укладанні були дотримані всі формальні підстави, і що він ще залишається чинним.

Дійсність передбачає дію міжнародного договору. Але це правило не є абсолютним, оскільки міжнародний договір може діяти, не будучи при цьому чинним. Прикладом цього можна назвати пакт Молотова - Ріббентропа, котрий був укладений з порушенням міжнародного права.

У ст. 45-53 Віденської конвенції 1969 р. закріплені конкретні обставини недійсності міжнародного договору. Він вважається недійсним, якщо:

1) укладений з явним порушенням положень внутрішнього права, які стосуються компетенції і порядку укладення договору (ст. 46);

2) згода на обов'язковість для держави згідно з договором дана помилково, коли помилка стосується факту або ситуації, які, за припущенням цієї держави, існували при укладенні договору і були істотною основою для її згоди на обов'язковість договору (ст. 48);

3) держава уклала договір під впливом обманних дій іншої держави, яка брала участь у переговорах (ст. 49);

4) згода держави на обов'язковість для неї договору була виражена в результаті прямого або непрямого підкупу її представника іншою державою, яка брала участь у переговорах (ст. 50);

5) згода держави на обов'язковість для неї договору було виражена в результаті примусу її представника діями або погрозами, спрямованими проти нього (ст. 51);

6) укладення договору стало результатом погрози силою або її застосуванням на порушення принципів міжнародного права, втілених у Статуті ООН (ст. 52);

7) договір на момент укладення суперечить імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens") (ст. 53).

Таким чином, недійсність міжнародних договорів може бути відносна або абсолютна. Ознаками відносної недійсності необхідно вважати: порушення внутрішніх конституційних норм, помилку, обман, підкуп представника держави. До ознак абсолютної недійсності варто віднести: примус держави або її представника; договір суперечить основним принципам або імперативній нормі загального міжнародного права ("jus cogens").

Учені-міжнародники доводили, що порушення конституційної процедури виявлення згоди щодо договору перетворює його для держави на необов'язкову. Таку думку відстоювали Л. Оппенгейм, Г. Лаутерпахт, Ш. Руссо, Л. Комаровський, А. Стоянов, В. Шуршалов та ін. Послідовники такої доктрини вважали, що відповідні норми національного права є частиною міжнародного права.

На думку А. Фердросса, "ратифікований міжнародний договір може бути оспорений у тому випадку, якщо ефективне обмеження договірної правоздатності було відомо іншій договірній стороні або могло стати відомим при прояві необхідної стурбованості"67. Однак коли згода держави на обов'язковість договору виражена представником, безпосередньо главою держави чи уряду, міністром закордонних справ, відповідно, факт порушення внутрішнього права держави стосовно процедури укладення договору не впливає на дійсність угоди. Винятком може бути випадок, коли таке порушення є очевидним. Зокрема, якщо укладений з порушенням внутрішнього права договір набув чинності та почав реалізовуватися його сторонами, у такому випадку його припинення можливе лише зі згоди іншої сторони.

Відповідно до Конституції України, Конституційний Суд дає висновок про відповідність Конституції чинних міжнародних договорів або тих договорів, котрі вносяться у Верховну Раду для вираження згоди на їх обов'язковість (ст. 151).

Виходячи із вищевикладеного, необхідно зауважити, що абсолютна недійсність тягне за собою недійсність договору, в той час як відносна недійсність перетворює договір лише у такий, що може бути заперечений.

Після встановлення недійсності договору кожен учасник може вимагати від будь-якого іншого учасника відновлення попереднього стану ("status gua ante"). Однак при цьому вчинені добросовісні дії не можуть вважатися неправомірними лише через недійсність договору, якщо ці дії за своїм змістом не суперечать іншим нормам міжнародного права.

тлумачення міжнародних договорів

Тлумачення — це встановлення дійсного змісту міжнародного договору. Тобто того змісту, який точно відображає волю сторін договору, що існувала під час його укладання. Тлумачення здійснюється для правильного застосування положень міжнародного договору і має відбуватися згідно з основними принципами сучасного міжнародного права.    Розділ 3 Віденської конвенції 1969 р. містить основні принципи та правила тлумачення текстів міжнародних договорів. По-перше, міжнародний договір повинен тлумачитись сумлінно (п. 1 ст. 31). Цей принцип передбачає чесність і добру волю сторін, спрямовану на встановлення дійсного змісту договору. По-друге, термінам договору сторони повинні надавати загальне значення відповідно до об’єкта та цілей договору (п. 1 ст. 31). Термін набуває спеціального значення лише в тому випадку, якщо встановлено, що учасники договору мали такий намір (п. 4 ст. 31). Загальновизнано: якщо сторона наполягає на тому, що термін договору має особливе (спеціальне) значення, вона повинна це аргументовано довести. По-третє, при тлумаченні договору сторони мають можливість використовувати додаткові засоби: підготовчі матеріали, що передували укладанню договору, а також посилатися на обставини укладання договору. Використання додаткових засобів дозволяється лише в тих випадках, коли тлумачення спричиняє неясні та двозначні висновки або результати, що є відверто безглуздими та нерозумними (ст. 32).    Тлумачення здійснює той орган, який застосовує договір. Якщо тлумачення здійснює орган однієї з держав — сторін договору, це тлумачення має юридичну силу лише для цієї держави (внутрішньодержавне тлумачення). Розрізняють парламентське, урядове та судове тлумачення такого виду. Якщо тлумачення здійснюється за згодою сторін договору, таке тлумачення зветься автентичним. Цей вид тлумачення має найбільший ефект і найвищу юридичну силу. Воно може містити зміни до договору та здійснюватись у будь-якій формі: спеціального договору, домовленості, обміну нотами (листами), протоколу тощо. Наприклад, Генеральна угода з тарифів і торгівлі 1994 р. має кілька додаткових домовленостей щодо тлумачення окремих статей (II:1(6), XVII, XXIV, XXVIII ГАТТ 1994). Тлумачення може здійснюватись різними міжнародними органами, про що між сторонами договору має існувати домовленість. Такий вид тлумачення часто іменують міжнародним. До органів, що здійснюють міжнародне тлумачення, відносять Міжнародний Суд ООН, міжнародні арбітражі, різні міждержавні (міжурядові) комітети та комісії тощо.    Тлумачення, що здійснюється окремими особами, які офіційно не представляють відповідну державу, є неофіційним. До цього ж виду відноситься і доктринальне тлумачення, що надається з боку науковців — і перш за все юристів-міжнародників. Це необов’язкове тлумачення, але воно може мати вплив, особливо зважаючи на авторитет науковця.    Під час тлумачення міжнародних договорів користуються деякими спеціальними способами: словесним (граматичним), логічним, систематичним, історичним. Словесне або граматичне тлумачення — це з’ясування значення слів, словосполучень, речень договору за допомогою правил граматики певної мови. При логічному тлумаченні з’ясовується значення терміна, речення, статті в контексті всього договору. Якщо тлумачення здійснюється в порівнянні з іншими міжнародними угодами, які так чи інакше стосуються предмета регулювання відповідного договору, воно є систематичним. Історичне тлумачення — це встановлення змісту договору шляхом вивчення відносин сторін, які існували під час укладання договору. Вважається, що воно дозволяє точніше з’ясувати дійсні наміри сторін, що були висловлені в тексті договору.

походження міжнародних організацій

Міжнародна організація — це об'єднання держав відповідно до міжнародного права і на основі міжнародного договору для здійснення співробітництва в політичній, економічній, культурній, науково-технічній, правовій та інших галузях, що має необхідну для цього систему органів, права й обов'язки, похідні від прав і обов'язків держав, і автономну волю, обсяг якої визначається волею держав-членів.

З історії міжнародного права відомо, що тільки в середині XIX ст. під впливом об´єктивних потреб розвитку системи міжнародних відносин з´явилися постійно діючі міжнародні організації — так звані міжнародні адміністративні союзи. Вони являли собою міждержавні організації з вузькою компетенцією, яка охоплювала, зокрема, питання міжнародного співробітництва у таких спеціальних галузях, як транспорт, пошта, зв´язок та ін. Організаційна структура цих міжнародних адміністративних союзів була слаборозвинута.

З прискоренням науково-технічної революції, інтенсифікації міжнародних економічних, науково-технічних, культурних та інших зв´язків роль і значення міжнародних міжурядових організацій неухильно зростали, збільшувалася і їх кількість. Це стало характерною рисою світу другої половини XX ст. Створення і діяльність міжнародних організацій регулюються загальновизнаними міжнародно-правовими принципами і нормами..

У юридичній літературі й офіційних міжнародних документах поняття «міжнародна організація» традиційно використовується і щодо міжнародних міжурядових (міждержавних) організацій (ММУО), і щодо міжнародних неурядових організацій (МНУО), хоча вони відрізняються за багатьма критеріями, в першу чергу за природою та правовим статусом. Далі йтиметься про ММУО.

Говорячи про поняття міжнародної організації, слід зазначити, що в міжнародно-правовій літературі та міжнародній практиці нерідко вживається узагальнюючий термін "міжнародний орган". Він охоплює три різні інститути міжнародного права, за допомогою яких реалізується реальне міжнародне співробітництво суверенних держав. До них належать: міжнародні конференції; міжнародні комісії і комітети; міжнародні організації.

Відомо, що першими серед зазначених інститутів були міжнародні конференції. Вони ведуть свій початок від конгресів монархів XVII-XIX ст., що мали на меті післявоєнне врегулювання відносин між державами. Поява міжнародних комісій належить до XIX ст. пов´язана з забезпеченням судноплавства і рибальства на міжнародних ріках, із діяльністю санітарних комісій і т. п.

На відміну від інститутів міжнародних конференцій, міжнародних комісій і комітетів інститут міжнародних міждержавних організацій своїми головними невід´ємними інституційними елементами має:

•    договірну основу;

•    постійний характер діяльності;

•    внутрішньорганізаційний механізм.

Поряд із зазначеними невід´ємними інституційними елементами міжнародної організації необхідно звернути увагу також на додаткові ознаки (елементи), що становлять саме поняття міжнародної організації. До них слід віднести:

• наявність певних цілей;

• самостійні права (та обов´язки), відмінні від прав (та обов´язків) держав-членів;

• заснування відповідно до міжнародного права;

• поважання суверенітету держав-членів;

• міжнародна правосуб´єктність.

Виходячи з названих ознак (елементів) міжнародної організації, можна дати таке її визначення.

Міжнародна (міждержавна) організація — де об´єднання держав, створене на основі міжнародного договору для виконання певних цілей, що має систему постійно діючих органів, які володіють міжнародною правосуб´єктністю, й засноване відповідно до міжнародного права.

Говорячи про класифікацію міжнародних міжурядових організацій, слід звернути увагу на ту обставину, що вона неоднозначна. У сучасній міжнародній системі існують різні за значенням, реальною вагою і формальними ознаками міжнародні міжурядові організації.

Міжнародні організації поділяються на:

1.   Універсальні (всесвітні) ММУО (ООН, Ліга Націй).

2.   Спеціалізовані установи ООН. До них належать: Міжнародна організація праці (МОП), Міжнародний союз електрозв´язку (МСЕ), Всесвітній поштовий союз (ВПС), Організація Об´єднаних Націй з питань освіти, науки і культури (ЮНЕСКО), Всесвітня організація охорони здоров´я (ВООЗ), Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО), Міжнародне агентство з атомної енергії (МАГАТЕ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ) та ін.

3.   Регіональні ММУО, серед яких:

• Регіональні економічні ММУО: Організація європейського економічного співробітництва (ОЄЕС, 1947 p.), Європейське об´єднання вугілля і сталі (ЄОВС), Європейське економічне співтовариство ("Спільний ринок"), Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ) та ін.;

• Регіональні військово-політичні ММУО: Організація Північноатлантичного договору (НАТО), Союз Таїланду, Філіппін і Пакистану (СЕАТО) та ін.;

• Регіональні економічно-політичні ММУО: Організація американських держав (ОАД), Ліга арабських держав (ЛАД), Організація африканської єдності (ОАЄ), Організація центральноамериканських держав (ОЦАД), Центральноамериканський спільний ринок (ЦАСР).

За характером повноважень:

• міждержавні організації, основне завдання яких полягає у забезпеченні співробітництва держав-членів;

• організації наднаціонального характеру, органи яких одержують від держав-членів деякі суверенні повноваження. Зокрема, з визначених питань вони можуть приймати рішення, що прямо зобов´язують фізичних і юридичних осіб держав-членів (Європейський Союз, деякі спеціалізовані установи ООН (MCE, МОЦА), рішення яких, по суті, є обов´язковими для держав-членів. В іншому випадку втрачається сенс діяльності цих організацій.

юридична природа міжнародних організацій Питання про юридичну природу міжнародних організацій, поставлене у зв'язку з розглядом питання про їхню класифікацію, видається зручним для розгляду, оскільки ця класифікація сама по собі чітко виявляє важливі компоненти юридичної природи міжнародних відносин. Визнається, що за юридичною природою всі міжнародні організації поділяються на міждержавні (міжурядові) організації, міждержавні організації, що володіють елементами наднаціональності, і міжнародні неурядові організації. Розгляд специфіки діяльності цих організацій показує, що юридична чинність рішень, що приймаються, не однакова. У міждержавних організаціях, заснованих на основі багатостороннього міжнародного договору, прийняті рішення є обов'язковими для вирішення питань, що носять внутрішньоорганізаційний характер і є рекомендаційними з питань міжнародної діяльності. Рішення приймаються на основі суверенної рівності держав за формулою: "одна держава - один голос". У міждержавних організаціях фінансово-економічного характеру при прийнятті рішень здійснюється зважене голосування, при котрому кожна держава має таку кількість голосів, яка залежить від розмірів її внеску в бюджет організації. Як бачимо, юридична природа цих організацій різна і визначається юридичним характером прийнятих рішень і процедурою прийняття рішень. Міжнародні організації, що володіють елементами наднаціональності, у своїх установчих документах (статутах, положеннях) мають спеціально застережені положення, що передбачають обов'язкову чинність прийнятих рішень для всіх держав-учасниць. Ці рішення носять характер норм jus cogens і надають юридичній природі таких міжнародних організацій особливу юридичну якість. Як приклад подібних міжнародних організацій, що володіють елементами наднаціональності, можна навести Європейський Союз. Міжнародні неурядові організації за своєю юридичною природою істотно відрізняються від вищезазначених. Вони не є суб'єктами міжнародного права і не володіють міжнародною правосуб'єктністю. їхні рішення не носять обов'язкового характеру і, загалом, виконують рекомендаційні, консультативні, дорадчі функції. В цілому, юридична природа міжнародних організацій, за винятком міжнародних неурядових організацій, виявляється в тому, що: -вони утворюються на основі міжнародних договорів; -прийняті ними рішення носять характер обов'язкових норм; -процедура прийняття їхніх рішень припускає узгодження воль на добровільній основі і голосування; -вони є суб'єктами міжнародного права і внаслідок цього мають певну міжнародну правосуб'єктність; -обсяг міжнародної правосуб'єктності міжнародних організацій визначається в такому загальновизнаному міжнародно-правовому акті, яким є Віденська конвенція про право договорів між державами і міжнародними організаціями або між міжнародними організаціями (1986 p.).

організація об'єднаних націй ЦЕ та її структура

Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — глобальна міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції уСан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада;Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.

Члени-засновники — 51 держава (в т. ч. Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховувала 185 держав-членів. З 14 липня 2011 року має 193 держави-члени^[1]. Західна Сахара та інші маленькі держави не приєднались до ООН через їх невизнання.

Організація фінансується з обов'язкових та добровільних внесків від своїх держав-членів, і користується шістьма офіційними мовами: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська.

Статутом ООН визначено такі цілі організації:

— підтримувати міжнародний мир та безпеку;

—    розвивати дружні відносини між націями на основі пова­жання принципу рівноправ'я і самовизначення народів;

—    здійснювати співробітництво для розв'язання міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та для заохочення й розвитку поваги до прав людини й основних свобод;

— організовувати і погоджувати дії націй для досягнення цих спільних цілей.

Діяльність організації ґрунтується на таких принципах:

— суверенна рівність усіх держав-членів;

— вирішення країнами-членами своїх міжнародних спірних питань мирними засобами і так, щоб не загрожувати миру, безпеці та справедливості;

— утримання будь-якої держави від загрози силою або засто­сування сили проти інших держав;

— надання державами-членами допомоги ООН в усіх її діях, які здійснюються відповідно до Статуту, й утримання від допо­моги будь-якій країні, проти якої ООН вживає заходів превентив­ного або примусового характеру;

— забезпечення дотримання країнами, які не є членами ООН, тих самих принципів, оскільки це необхідно для підтримання міжнародного миру і безпеки;

— невтручання у справи, які стосуються внутрішньої компе­тенції будь-якої держави.

На основі Статуту виникла розгалужена система багатосто­ронніх договорів. ООН розробляє рекомендації, конвенції, захо­ди, які пропонує прийняти своїм членам для подальшого вклю­чення в законодавство або введення нормативних актів.

Членами ООН можуть бути всі миролюбні держави, які беруть на себе зобов'язання дотримуватися Статуту і, на думку ООН, можуть і прагнуть ці зобов'язання виконувати. Нових членів прий­має Генеральна Асамблея за рекомендацією Ради Безпеки. Стату­том передбачено також призупинення прав та привілеїв держави-члена або навіть виключення за недотримання принципів Статуту.

Хартія ООН зобов'язує країни-члени регулярно сплачувати членські внески. Згідно з існуючими правилами щорічні внески в основний (так званий регулярний) бюджет організації треба вно­сити до ЗІ грудня відповідного року. Статтею 19 Статуту ООН передбачено, що країни, які не сплачують внески, можуть бути позбавлені права голосу в Генеральній Асамблеї.

Розмір внесків визначається Асамблеєю за рекомендацією ко­мітету з внесків (18 членів). Квоти внесків розраховуються відпо­відно до валового національного продукту і рівня доходів на душу населення країни-члена. Тому приблизно 75 відсотків коштів над­ходить від десяти найбагатших країн. Асамблея встановила мак­симум — 25 % бюджету і мінімум — 0,01 %. Так, США сплачують у регулярний бюджет ООН 25 % його суми, Японія — 11,38%, Німеччина — 8,9 %, Франція — 6,25 %, Великобританія — 4,86 %, Італія — 3,39%, Канада — 3,09%. Додатковим джерелом бю­джету є добровільні внески.

Квота Радянського Союзу становила 9,99 %, України — 1,25 %, Білорусії —0,33%. Після розпаду СРСР для Росії було встановлено квоту 5,68 % регулярного бюджету. В 1996 р. з урахуванням еконо­мічного стану квоту було перераховано і знижено до 4,45 %. Украї­на також через постійного представника при ООН звернулась до Генерального секретаря з проханням переглянути шкалу внесків та сприяти розв'язанню проблеми заборгованості. Українську квоту за період 1995-1997 рр. було знижено з 1,87% до 1,09% бюджету. У відповідному співвідношенні обчислюються і ставки внеску до всіх міжнародних організацій системи ООН — МОП, ЮНЕСКО та ін.

Крім відрахувань у регулярний бюджет для держав-членів встановлюються також розміри внесків відповідно до модифіко­ваного варіанта основної шкали покриття витрат тимчасових Збройних Сил ООН. За станом на лютий 1996 р. держави-члени заборгували ООН 3,2 млрд. дол. США, з них 1,3 млрд. дол. при­падає на регулярний бюджет, 1,9 млрд. — на фінансування опе­рацій для підтримання миру.

Маючи понад 70 інформаційних центрів на всіх континентах, ООН налічує 54 тис. службовців; 14 тис. співробітників працю­ють безпосередньо в штаб-квартирі організації у Нью-Йорку.

Офіційними мовами організації є англійська, іспанська, китай­ська, російська, французька. Арабська мова додана пізніше як офіційна мова Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки і Економічної та Соціальної Ради.

Регулярний бюджет за програмами ООН затверджується Ге­неральною Асамблеєю один раз на два роки. У 1994 — 1995 рр. регулярний бюджет ООН становив майже 1,1 млрд., а бюджет­ний дефіцит— 300 млн. доларів.

Останні роки ООН переживає дві взаємопов'язані кризи — фінансову і бюджетну. Перша зумовлена тим, що деякі держави-члени не виконують своїх фінансових обов'язків згідно зі стату­том, друга — з необхідністю суттєвого скорочення бюджету. От­же, на порядку денному ООН стоїть питання реформування цієї організації. В доповіді Генерального секретаря ООН на 51-й сесії ГА «Оновлення ООН: програма реформ» запропоновані основні напрями оновлення, серед яких:

— створення нової структури керівництва та управління; — забезпечення платоспроможності створенням спеціальних фондів:

—    скорочення структур і підрозділів Секретаріату до п'яти їх об'єднанням, а також злиттям міжурядових органів;

—    сприяння стабільному і сталому розвиткові;

—    підвищення ролі ГА;

— електронізація ООН.

регіональні міжурядові організації

Статут ООН поряд з універсальними міжнародними організаціями передбачає можливість створення і регіональних організацій, членами яких можуть бути, як правило, держави певного географічного регіону. Розділ УПІ Статуту ООН "Регіональні угоди" визначає порядок створення й загальні напрями діяльності таких організацій.

Регіональні організації повинні створюватися насамперед для вирішення питань підтримки миру й безпеки на регіональному рівні й вирішення регіональних суперечок мирними засобами. Відповідності до ст. 53 Статуту ООН Рада Безпеки використовує, де це доречно, регіональні організації для примусових дій під її керівництвом. Однак жодні примусові дії не застосовуються регіональними організаціями без отримання повноважень від Ради Безпеки. Рада Безпеки ООН також повинна бути завжди повністю поінформована про дії, що розпочаті або намічаються, згідно з регіональними угодами (або регіональними організаціями) для підтримки міжнародного миру й безпеки (ст. 54).

Важливими напрямами діяльності регіональних організацій також є колективна безпека, співробітництво в економічній, соціальній і культурній сферах, заохочення поваги до прав людини й основних свобод для всіх.

Нині створено й функціонує велика кількість регіональних організацій різної спрямованості в багатьох регіонах Землі. Розглянемо найвідоміші з них.

Організація американських держав - міжнародна організація, створена 30 квітня 1948 р. на 9-й Міжамериканській конференції в Боготі (Колумбія) на базі Панамериканського союзу, що існував з 1889 р. Нині в ОАД входять 35 держав Західної півкулі.

Організація функціонує на підставі Статуту й Міжамериканського договору про взаємну оборону 1947 р. Доступ в ОАД відкритий для всіх держав Західної півкулі, що ратифікували її Статут.

Слід зазначити, що Канада вступила в ОАД тільки в 1990 р., а Гаяна була прийнята в Організацію в 1991 р. (через 25 років після набуття незалежності). Гаяна сьогодні є останньою країною, прийнятою в ОАД.

До 1962 р. Куба як член ОАД брала участь у її роботі, але після переходу Куби на марксистський шлях розвитку керівництво ОАД вважало це несумісним із системою колективної безпеки

Америки і призупинило членство країни в організації. Членство Куби було відновлено 3 червня 2009 р.

На сесії Генеральної асамблеї ОАД у квітні 1971 р. заснований інститут постійних спостерігачів ОАД; нині цим статусом володіють ЄС і 51 держава, у тому числі Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Росія, Україна.

4 липня 2009 р. уряд Гондурасу, що прийшов до влади у результаті, військового заколоту, оголосив про денонсацію Статуту ОАД і негайний вихід своєї країни з цієї організації. Раніше, 2 липня, керівництво ОАД вимагало протягом 72 годин повернути владу в країні президентові Мануелю Селайю, погрожуючи в іншому випадку виключити Гондурас з організації.

Цілями ОАД є: підтримка регіонального миру й безпеки, мирне врегулювання суперечок між державами-членами, спільна відсіч агресії, сприяння вирішенню політичних, економічних і правових проблем американських держав, об'єднання зусиль з метою економічного, соціального, науково-технічного й культурного прогресу.

Вищий орган ОАД - Генеральна асамблея, що скликається щороку. Вона визначає політику й діяльність Організації, структуру і функції її органів. Для розгляду проблем термінового характеру, у яких зацікавлені всі держави-члени, може скликатися Консультативна рада міністрів закордонних справ. Для сприяння Консультативній раді з питань військового співробітництва заснований Консультативний комітет оборони.

Виконавчі функції виконують кілька рад: Постійна рада ОАД, Міжамериканська економічна й соціальна рада, Міжамериканська рада з освіти, науки й культури. Зазначені ради підпорядковуються безпосередньо Генеральній асамблеї.

В ОАД є також консультативні органи - Міжамериканський юридичний комітет і Міжамериканська комісія з прав людини.

міжнародно-правові аспекти громадянства

Питання про громадянство пов'язаний з питаннями населення, до складу якого входять громадяни даної держави, особи, які не мають громадянства, особи з подвійним громадянством; іноземці Юридичний статус цих категорій осіб визначається нормами як національного, так і міжнародного права, а ключовим поняттям, що дозволяє охарактеризувати правове становище зазначених категорій населення, є поняття громадянства Під громадянством розуміється стійка правова зв'язок людини з державою, базою якої є визнання і повагу гідності людської особистості, її основних прав і свобод Звідси випливає, що індивід і держава взаємно володіють правами, несуть обов'язки і відповідальність по відношенню один до одного Дана сукупність прав, обов'язків і відповідальності зберігається і при виїзді особи за межі держави свого громадянства Таким чином, індивід підпорядковується юрисдикції своєї держави як у межах території даної держави, так і за його межами Він залишається громадянином певної держави, навіть якщо відмовляється користуватися наданими йому як громадянину правами або нести відносно цієї держави обов'язки Громадянство перерветься фактично, але не юридично - воно безперервно.

Безперервність - це збереження громадянства з моменту його придбання за правилами, передбаченими національним законодавством, до моменту його втрати відповідно з цим же законодавством Безперервність громадянства підкреслює його триваюче правовий стан Проте слід розрізняти поняття "безперервність громадянства" і "нерозривність громадянства" Громадянство расторжимой, але у випадках, передбачених законом Питання проживання, безперервності громадянства, захисту і заступництва громадян Російської Федерації за її межами знайшли відображення в Законі про громадянство Російської Федерації 1991 р Згідно з цим Законом, проживання громадянина Російської Федерації за її межами не припиняє його громадянства.

Він користується захистом і заступництвом Російського государ-

52

IV. Права людини і питання громадянства

ства. Державні. Органи, дипломатичні представництва та консульські установи та їх посадові особи зобов'язані вживати заходів з метою забезпечення громадянам Росії можливості в повному обсязі користуватися всіма правами, встановленими законодавством держави їх перебування, а також визнаними Росією міжнародно-правовими нормами. Зазначені органи та посадові особи повинні захищати права та охоронювані законом інтереси російських громадян і в разі необхідності вживати дії для відновлення їх порушених прав. У сучасний період велике значення міжнародно-правових аспектів громадянства, що впливають як на його поняття, так і зміст. Законодавство держав покликане забезпечити здійснення принципів і норм міжнародного права, що стосуються громадянства та прав людини. Позитивний вплив міжнародного права на зміст громадянства полягає, зокрема, в тому, що держави повинні, спираючись на взяті міжнародні зобов'язання, надати і гарантувати власним громадянам основні права і свободи, т. е те, що передбачено нормами міжнародного права. Реалізуючи вимоги його норм, держава за допомогою внутрішнього законодавства встановлює конкретні взаємні права та обов'язки між даними державою і населяють його особами. Держава повинна приводити свої національні норми про громадянство у відповідність з прийнятими міжнародними зобов'язаннями. У ст. 1 Гаазької конвенції 1930 р. про деякі питання, що відносяться до колізії законів про громадянство, говориться: "Кожна держава визначає, згідно зі своїми власними законами, хто є її громадянами.

Ці закони визнаються іншими державами, оскільки вони сумісні з міжнародними конвенціями, міжнародними звичаями та загальновизнаними принципами права щодо громадянства ". У цьому плані цікаво зміст Закону про громадянство Російської Федерації, який при вирішенні питань громадянства встановлює застосування міжнародних договорів Росії, що регулюють ці питання, поряд із зазначеним Законом на території Російської Федерації. Також застосовуються міжнародні договори колишнього СРСР з питань громадянства. Якщо міжнародним договором України встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, застосовуються правила міжнародного договору.

Міжнародно-правові аспекти громадянства також виявляються при вирішенні спорів між державами з пи-

53

§ 2. Набуття громадянства

росам громадянства, що завершуються укладенням відповідного міжнародного договору. Подібні договори умовно можна розбити на дві групи: договори з питань громадянства загального характеру і договори з питань громадянства спеціального характеру. До договорів першого типу можна віднести Конвенцію про деякі питання, що відносяться до колізії законів про громадянство, підписану 12 квітня 1930 в Гаазі. Прикладом договорів другого типу є конвенції про врегулювання питання про громадянство осіб з подвійним громадянством. Слід також виділити договори, які стосуються питань громадянства лише в їх окремих статтях і положеннях, а не в цілому. До таких договорів в першу чергу відносяться консульські договори і конвенції. Все це говорить про те, що вирішення питань громадянства, хоча і грунтується на національному законодавстві держав, проте пов'язано з урахуванням вимог міжнародного права. У зв'язку з цим громадянство - одна з правових категорій, що є об'єктом узгодження норм міжнародного права та національного права. Це узгодження охоплює наступні питання: придбання громадянства; втрата громадянства; подвійне громадянство, безгромадянства. Розберемо кожен з них.

поняття і види правового режиму іноземних громадян

З урахуванням сказаного можна зробити загальний висновок про те, що "іноземний громадянин", або "іноземець", - це особа, що перебуває на території даної держави, яка не є її громадянином, але яке у громадянство іншого держави. Сукупність прав і обов'язків, якими володіють іноземці, отримала назву правового режиму іноземців. Цей режим (або статус) не є абсолютно однаковим. Іноземців можна розділити на кілька категорій залежно від ступеня підпорядкованості юрисдикції країни перебування. У зв'язку з цим слід виділити правовий статус іноземних громадян, що володіють імунітетом від юрисдикції держави або привілеями в правовій сфері, і статус іноземних громадян, що не володіють імунітетом від юрисдикції.

До іноземним громадянам, що володіє імунітетом від юрисдикції або привілеями, відносяться особи, які тимчасово перебувають в даній країні: 1) громадяни, які мають дипломатичним імунітетом; 2) громадяни, які мають консульським імунітетом; 3) громадяни - військовослужбовці військових частин, екіпажів військових кораблів, літаків ВПС; 4) члени міжурядових та державних делегацій, місій; 5) працівники міжнародних організацій; 6) свідки, експерти та інші особи, відповідний статус яких визначено міжнародними договорами. Склад іноземних громадян, що не володіють імунітетом від юрисдикції даної держави, також є досить складним. До них відносяться іноземці як постійно проживають в даній країні, так і тимчасово в ній перебувають. Постійно проживають - ті, хто має дозвіл на постійне проживання та посвідку на проживання. Всі інші іноземці вважаються тимчасово перебувають в країні. Критерієм поділу іноземців на постійно проживають і тимчасово проживають також є ступінь стійкості правового зв'язку особи з державою і характером знаходження на його території. Якщо особа постійно проживає на території даної держави, то воно в той же час може користуватися дипломатичним захистом держави, громадянином якої є. У разі, якщо особа отримала територіальне політичний притулок, воно таким захистом країни громадянства користуватися не буде. Отже, навіть іноземці, які постійно проживають в іншій країні, можуть

78 V. Права людини і режим іноземних громадян

мати різні обсяги правового статусу. Але зовсім інші обсяги будуть мати іноземці, що не володіють імунітетом від місцевої юрисдикції та тимчасово перебувають на чужій території. До них, наприклад, належать особи, які прибувають в країну в якості туристів, члени екіпажів морських і повітряних цивільних суден, спортсмени, які приїжджають у приватних справах, які прибувають у складі творчих колективів, у відрядження на підприємства і в установи, на навчання, наступні через територію держави транзитом.

Незалежно від ступеня стійкості правового зв'язку іноземця з державою перебування практика держав виробила кілька видів правових режимів перебування іноземців в даній країні. По суті, ці правові режими являють собою юридичне рішення питання про обсяг прав, що надаються іноземцям. Це - наступні режими: національний, найбільшого сприяння, спеціальний (преференційний).

Національний режим співвідносить правовий статус іноземців зі статусом громадян країни перебування. З цієї точки зору правовий статус іноземців в принципі прирівнюється до правового статусу власних громадян, але за рядом винятків, передбачених національним законодавством. Наприклад, до таких виключень відноситься відсутність у іноземців права на участь в управлінні державними справами. Чи не покладаються на іноземців такі обов'язки, як, наприклад, обов'язок служити в збройних силах держави перебування. Національний режим не порушує зв'язку іноземця і з державою його громадянства - відносно своєї держави від несе обов'язки при збереженні всіх прав. При застосуванні до іноземців національного режиму зовсім не обов'язково дію принципу взаємності. Це означає, що права і свободи надаються іноземним громадянам незалежно від того, чи мають такі ж права і свободи громадяни даної держави в державі, громадянином якої є іноземець. Проте на практиці принцип взаємності може застосовуватися, але не в цілому - не щодо всього комплексу прав і свобод, а стосовно окремих прав. У такому випадку принцип взаємності спеціально обумовлюється в тому чи іншому національному законі. Наприклад, він може бути обумовлений у законі про товарні знаки. У ньому може бути обговорена взаємність щодо реєстрації товарних знаків на ім'я іно-

79