Головні парадигматичні підходи щодо історії політичної думки

В середині ХХ ст. американський історик науки та філософії Томас Кун (1922-1996) увів поняття «парадигма» (грецькою paradeigma – приклад, взірець) як своєрідну логічну модель побудови та розв’язання пізнавальної проблеми. За Т.Куном, парадигма – це метод отримання нових знань в період екстенсивного накопичення відповідної інформації; система постулатів, правил, форм; спосіб мислення, прийнятий у науковому співтоваристві у певну історичну епоху.

В історії політичної думки може бути виділено кілька парадигм трактування політики, що відповідають основним етапам розвитку людської цивілізації

Античність – цивілізаційно-етична (полісна) парадигма

Середньовіччя – теологічна парадигма

Новий час та Новітній час – національно-економічна парадигма

Цивілізаційно-етична парадигма. Головна проблема грецької політичної думки – це устрій, облаштування полісу, через який реалізується ідея блага. Благо досягається завдяки реалізації різних форм правління, які визначаються суперечностями приватного і суспільного життя, свободи і рабства, деспотизму і демократії. Сутність античної політики полягає у подоланні цивілізаційно-етичної суперечності, змістом якої є: а) боротьба полісної цивілізації на кордонах античного світу проти варварства, що несе деспотію та рабство; б) протистояння моральної волі людини, яка має особистісно-неповторний вигляд, загальній волі полісу.

Теологічна парадигма. В період раннього Середньовіччя панувала ідея надприродного, божественного походження влади, яка заперечувала значення людського начала. Політичними ставали проблеми, що витікали з фундаментального осмислення можливості церковного перетворення соціальної реальності в рамках релігійної догматики. Політична практика пояснювалась теологічною екзегезою Священного Писання. Індивід набував цінності через його зв’язок з Христом, що висувало перед ним специфічну заданість життєдіяльності. Ідея спасіння душі пронизувала всі сфери людського буття. Імперія та папська церква виростали з єдиної ідеї – Божественного Граду, релігійно-суспільної єдності світу.

Починаючи з Фоми Аквінського, поступово утверджується інша інтерпретація теологічного бачення політики: існує три елементи влади: принцип (Бог), спосіб (правитель) та існування (народ). Перший дається Творцем, другий і третій є похідними від соціуму. Отже, божественне право дає владу не одній людині, а багатьом. Відповідно, повстання народу проти тирана, який не дбає про благо підданих, не слід розглядати як заколот. Влада має виступати як комбінація невидимого управління та людських зусиль. Простір політики утворюють божественний промисел та інтереси й воля людської спільноти. Проте могутність влади походить від Бога, роль і призначення людини, насамперед, правителя, полягає в тому, щоб точно і всебічно відбити у своїй діяльності накреслення Всевишнього.

Національно-економічна парадигма базується на ідеї перетворення соціального порядку на основі розуму, насамперед, теоретично опрацьованих економічних та державно-політичних чинників. Конструктивні можливості державної влади знаходять своє вирішення в ідеї суверенітету, який втілюється в особливій формі політичної інтеграції суспільства – нації-державі. Народ є нацією за умови, коли він стає джерелом державної влади та утворює державу, досягаючи політичної єдності та визначаючи власну політичну долю. Якість соціально-політичних процесів визначається масштабами та спрямованістю запропонованих владою економічних перетворень. Отже, складний процес конструювання соціальної дійсності реалізується в суперечливій єдності двох принципів – національної держави та економічного суспільства.

Виходячи з цього, головна мета політичного мислення Нового часу полягає у поєднанні вказаних принципів у вигляді філософсько-правових та політико-ідеологічних доктрин, що набувають характеру усталених ідеологій. Сутністю політики Нового часу стають суперечності національно-економічного розвитку, що проявляються як внутрішні та міждержавні конфлікти.