ТЕОРЕТИЧНІ ПИТАННЯ ЕКЗАМЕНАЦІЙНОГО БІЛЕТА:

1. Психічні стани особистості.

Особистість - діяч суспільного розвитку, свідомий індивід, який посідає певне становище в суспільстві та виконує певну громадську роль. У жодній сфері психічної діяльності так часто і так недоречно вживається термін «стан», як в емоційному житті. В емоціях яскраво виявляється тенденція специфічно забарвлювати переживання і діяльність людини, надавати їм тимчасової спрямованості й створювати якісну специфіку психічного. До емоційних станів належать: страх, психічні настрої, афекти, пристрасті, страх, тривога, стрес.

Психічні стани особистості – психологічна характеристика особистості, що відображає її порівняно тривалі душевні переживання.

Психічні стани особистості - це форма існування індивідуальної психіки людини, стан тотальний, плинний. Людина завжди знаходиться в якомусь стані від народження до смерті без перерв. За деяких умов П.С. може підсилюватися, загострюватись, переходити в різні різновиди, підпорядковуючи собі емоційну та регулятивну сферу особистості: стрес (виникає за складних умов життя), афект (сильне короткочасне збудження), фрустрація (дезорганізація свідомості у стані безнадійності), тривога, депресія, посттравматичний стан, настрій та процеси саморегуляції особистості. Психічний стан має чітку, виражену, зазвичай однорідну психічну модальність. Крім індивідуальних, бувають групові психічні стани, які вивчає соціальна психологія. Для діагностики психічних станів використовується «Метод діагностики психічних станів за Айзенком».

2. Самосвідомість особистості

Самосвідомість – здатність людини безпосередньо відтворювати себе, сприймати себе збоку, рефлексувати із приводу своїх можливостей. Складова частина самосвідомості є проблеми свідомості особистості. Різниця між свідомістю і самосвідомістю полягає в тому, що свідомість відображає весь об'єктивний світ у його багатогранних аспектах. У самосвідомості людина виділяє себе з цього світу, удосконалює себе як особистість, як дійову особу. У самосвідомості людина одночасно виступає і об'єктом і суб'єктом пізнання. Розвиток самосвідомості протікає у ході практичної діяльності людини і в ході її взаємодії з іншими. Людина завжди пізнає себе опосередковано - через інших людей. Виділяють 2 компоненти структури сам-ті: 1-знання людини про себе, свої якості, можливості; 2-ставлення людини до себе.

Інші джерела виділяють 3 компоненти: I-самопізнання (знання про себе); 2-емоцінно-ціннісне ставлення до себе; 3-саморегулювання поведінки. Поєднання уявлень (знань людини про себе) з оцінкою своїх якостей у сучасній психології прийнято називати терміном Я-концепція особистості. Складову, яка пов'язана із ставленням до себе або до окремих своїх якостей, називається самооцінкою особистості (прийняття себе). Я-концепція визначає не просто те, що собою являє індивід, але і те, що він про себе думає, як розглядає свою активність і як він прогнозує можливості свого майбутнього розвитку. Розуміння людиною не об'єктів, а їх властивостей і зв'язків, значущості для себе та суспільства створює умови для актуалізації соціально-психологічних механізмів розгортання цілеспрямованої взаємодії. Предметом усвідомлення є інтелектуальна, емоційна діяльність, спрямована на пізнання себе, тобто внутрішньої інформації, яка дає змогу зрозуміти, чому людина обирає певний спосіб поведінки у взаємодії з соціумом. Саме самосвідомість забезпечує вибір діяльності, лінії поведінки, формування стилю життя. Об'єктом самосвідомості є особистість, яка одночасно пізнає і пізнається, оцінює та оцінюється.

До структури самосвідомості належать: самопізнання, самооцінка, самоконтроль. Самопізнання завжди опосередковане відображенням зовнішнього світу у представленого у спільній діяльності та спілкуванні з іншими людьми. Самопізнання - процес пізнання своєї діяльності, внутрішнього психічного змісту. З С. іноді змішують форми безпосереднього самовіддзеркалення у вигляді самовідчуття і самопочуття, яке, звичайно, важливе і необхідне для функціонування і виникнення С., але не достатні. А. Н. Леонтьев указував на необхідність розрізняти 1) знання про себе (пізнання себе) і 2) усвідомлення себе. У загальному випадку перше не може називатися С., оскільки знання, уявлення про себе накопичуються вже в ранньому дитинстві; у неусвідомлюваних плотських формах вони, мабуть, існують і у тварин (Леонтьев). Плотські форми і джерела знання м. би. різними: відчуття, сприйняття, емоція, пам'ять, уява, наочно-дієве мислення. До усвідомлення веде представлення (вираз) знання в знаково-опосередкованій і соціально-нормованій формі. Спочатку процес усвідомлення цілком включений в сукупну і сумісну діяльності, в рамках яких з метою спілкування індивідуальний досвід (сприйняття, мислення, емоційного переживання і т. п.) виражається в значеннях, дякуючи чому суб'єкт і може усвідомити його. Т. о., в строгому і вузькому сенсі С. - це один з рівнів (процесів і результатів) пізнання людиною самого себе як індивідуальності, в т.ч. свого положення в світі і своїх відносин до різноманітних явищ і об'єктів.

Не слід також ототожнювати С. і Я-концепцию. С. частково включає зміст Я-концепциі, яка в цьому випадку виступає як більш менш стійка (стабільна) частина С., але тільки в тому ступені, в якій Я-концепция потенційно усвідомлюється. Це розмежування має, перш за все, чисто теоретичний сенс, оскільки використовувані методи виявлення Я-концепциі в більшості своїй якраз і обмежуються самоусвідомлюваною її частиною. Тому практично все, що відомо про розвиток і функції Я-концепциі, в т.ч. про розвиток і функції самооцінки, допустимо, без побоювань помилитися, переношувати і на С. Однако С. включає не тільки стабільне знання, але, окрім цього, процес і результат безперервного (перцептивного і розумового) моніторингу станів і діяльності суб'єкта.

Ряд авторів в С. виділяє 3 компоненти: самопізнання, самооцінку, саморегуляцію. В цьому випадку не проводиться відмінність між різними рівнями самопізнання (див. вище т. зр. Леонтьева), а також самооцінки і саморегуляції. Зокрема, використання терміну саморегуляція (у контексті С.) веде до понятійної плутанини, оскільки традиційно саморегуляцією називають процеси, що відбуваються незалежно від свідомості і волі людини: напр., саморегуляція здійснюється в гомеостатичній системі регуляції внутрішнього середовища організму. В той же час поза сумнівом, що С. складає необхідну умову і компонент будь-якої свідомої діяльності людини, що управляє.

Согласно Л.С. Виготському, розвиток С. включає приблизно ті ж стадії, що і розвиток вищих психічних функцій (як в онтогенетичному, так і історичному аспектах); до нього застосовується та ж логіка: спочатку ін. люди пізнають і усвідомлюють властивості і стани даного суб'єкта; орієнтування на внутрішні властивості і стани дитини включається дорослими в зміст сукупної і спільної діяльності; потім суб'єкт у відповідь на зовнішні виклики намагається виразити себе на тій мові, на якій з ним спілкуються; у міру засвоєння знакових засобів самовираження він стає здатним обернути засвоєні засоби самовираження на себе і для себе; т. о., перш ніж С. стає індивідуальним фактом, воно вже існує як факт для інших; у свою чергу, діалогічна природа С. зберігається і в його індивідуальній формі.

Виготський видыляэ багатоетапну траєкторію змістовного розвитку С. і пов'язаного з ним самооволодіння: від (можливості) усвідомлення сприйманих фізичних якостей, рухів і наочних дій до (можливості) усвідомлення процесів мислення, емоційно-мотиваційних процесів, особових якостей. Очевидно, проте, що розвиток С. не завершується навіть з появою в шкільному віці рефлексії. Цей процес взагалі не має кінця: тому що розвиток