50. Характеристика психодіагностичних підходів (об'єктивний, суб'єктивний, проективний).

Психодіагностичний метод – спосіб дослідження, що дає змогу от­римувати точні кількісні і якісні характеристики досліджуваних ін­дивідуальних психічних властивостей особистості з дотриманням основних вимог розроблення і використання діагностичних мето­дик – норми, надійності та валідності.Основною особливістю психодіагностичного методу є його вимірювально-дослідна спрямованість. Психодіагностичний метод конкретизується в суб'єк­тивних, проективних, об'єктивних підходах. За суб'єктивного підходу діагностування здійснюєть­ся на основі відомостей, які досліджуваний повідомляє про себе, тобто самоопису (самооцінювання) особливостей особистості, стану, поведінки у певних ситуаціях. Діагно­стування проводять за допомогою численних особистісних опитувальників, опитувальників стану і настрою, думок, а також опитувальників-анкет тощо. Проективний підхід полягає у діагностуванні на осно­ві аналізу особливостей взаємодії із зовнішньонейтральним, знеособленим матеріалом, який через невизначе­ність (слабоструктурованість) стає об'єктом проекції. До методів проективного підходу належать моторно-експре­сивні, перцептивно-структурні і аперцептивно-динамічні (С. Розенцвейг). Об'єктивний підхід передбачає, що діагностування здійснюється на основі успішності (результативності) і способу (особливостей) виконання діяльності. Він охоп­лює методи діагностики особистісних якостей (спрямовані на «вимірювання» інтелектуальних особливостей особи­стості); тести інтелекту (встановлюють рівень її інтелекту­ального розвитку); тести спеціальних здібностей (призна­чені для вимірювання рівня розвитку окремих складових інтелекту і психомоторних функцій, що забезпечують ефективність у вузьких сферах діяльності); тести дося­гнень (визначають ступінь володіння певними знаннями, уміннями і навичками). Кожен підхід використовує схожі методики, між яки­ми немає чітких меж. Зведені в єдину систему об'єктивні, суб'єктивні і про­ективні методики дають змогу психологу-практику ди­намічно і оперативно виконати свою роботу відповідно до можливостей і рівня поставленої психодіагностичної задачі, а психологу-початківцю допомагають отримати відносно повну узагальнену і систематизовану інформа­цію про психологічні засоби оцінювання суб'єкта і його діяльності. У процесі вибору необхідного методу, методики пріо­ритетне значення має такий критерій як предмет дослі­дження. Лише після того, як психолог визначить предмет психологічного вивчення, він може обрати інструмент оці­нювання психологічних явищ, зваживши на його методо­логічні і технологічні особливості.

51. Особливості психодіагностичного обстеження людей різного віку. Психічне життя людини від народження до старості зазнає багатьох змін, які впливають на її соціальний дос­від, форми і способи самореалізації, функціонування в со­ціумі. Саме це є предметом інтересу психолога-дослідника, який прагне отримати точне знання про закономірно­сті психічного розвитку на кожному етапі життя людини. Застосування психодіагностичних методів до людей різного віку вимагає від психолога володіння інфор­мацією щодо вікових особливостей особистості (клієн­тів ) та відповідних діагностичних процедур. Особливостями дітей дошкільного віку є низький рі­вень свідомості і самосвідомості. У процесі їх психодіагно­стування вимірюють довільність, внутрішній вольовий контроль та опосередкованість мовленням основних пізна­вальних процесів – сприйняття, уваги, пам'яті, уяви, ми­слення. Ці показники в більшості дошкільників невисокі, оскільки їх когнітивний розвиток незавершений. Пізна­вальні процеси починають формуватися у дитини приблиз­но у 3-4 роки, а їх становлення завершується у підлітково­му віці. Тому тестові завдання не повинні вимагати високорозвиненого вміння керувати пізнавальними процесами. Тестові психодіагностичні завдання підбирають так, щоб вони охоплювали як довільний, так і мимовільний рівні ре­гуляції когнітивної сфери. Це дає змогу не лише адекватно оцінити ступінь довільності пізнавальних процесів, а й ви­значити рівень їх розвитку в тому разі, якщо вони не є до­вільними. Під час психодіагностування дошкільників необхідно враховувати мимовільність їхньої уваги. Діти демонстру­ватимуть свої здібності, коли застосовувані методики і психодіагностичні завдання викликатимуть і підтримува­тимуть інтерес протягом психодіагностування. Зі вступом дітей до школи помітнішими стають їхні ін­дивідуальні відмінності за рівнем психічного, особистісного розвитку, характером інтелектуальної діяльності, вони по-різному реагують на однакові інструкції і психодіагностичні ситуації. Деяким школярам доступні тести, при­значені для психодіагностування дорослих, іншим – мето­дики, розраховані на 4-б-річних (дошкільників). Особли­во це стосується психодіагностичних методик, у яких використовують вербальні самооцінки, рефлексію і різні складні оцінювання навколишнього середовища. Тому пе­ред застосуванням психодіагностичної методики до дітей молодшого шкільного віку необхідно впевнитися в її до­ступності. Для комплексного оцінювання рівня психологічного розвитку дітей, що вступають до школи та навчаються в початкових класах, використовують психодіагностичні методики, які характеризують пізнавальні процеси, осо­бистість і міжособистісні стосунки, оцінюють практичні уміння і навички, психічну готовність до навчання, пси­хічний розвиток. Загалом психодіагностування дитини покликане з'ясу­вати динаміку її розвитку, своєчасно виявити задатки і здібності, причини відставання (в т. ч. у навчанні), невихо­ваності, надати вчителям, батькам науково обґрунтовані рекомендації щодо роботи з нею. У підлітковому віці починається перехід від дитинства до дорослості. У підліткові роки діти активно демонструють свою не­залежність від дорослих. Якщо молодший школяр готовий підкорятися авторитетам, то підліток набагато менше під­дається зовнішньому психологічному впливу дорослих людей, батьків і вчителів. За рівнем інтелектуального розвитку підлітки майже не поступаються дорослим, тому у вивченні їх пізнаваль­них процесів можна застосовувати тести для дорослих лю­дей, враховуючи, що підлітки можуть не розуміти спе­ціальних наукових термінів і понять. Відсутність інтересу і небажання розв'язувати тестові завдання можна помил­ково прийняти за низький рівень розумового розвитку. Для того щоб підліток охоче працював над тестом, психодіагност повинен враховувати його прагнення до незалежно­сті, надаючи йому більше самостійності у тестуванні, од­нак це не має зашкодити цілям і результатам тестування. Важливою ознакою інтелектуального розвитку в цьому віці є креативність мислення, тому можна послабити ви­моги до пошуку стандартного рішення, зважаючи на пра­гнення підлітків до оригінальності і самостійності. Обмеження в психодіагностиці ранньої юності стосу­ються тестів, пов'язаних зі сферою особистості та міжособистісними стосунками. Оскільки нижньою віковою ме­жею тестових норм у відомих тестах інтелекту є ранній юнацький вік (16-17 років), вони придатні для психодіа­гностування ранньої юності. Під час психодіагностування юнаків і дівчат їхні індиві­дуальні дані слід порівнювати не з нормами, розробленими для дорослих людей, а з характерними для їх віку норма­ми. Тести старших школярів проводять у звичних для них умовах. Методики психодіагностування старших школя­рів мають бути зорієнтованими на актуальні для юності проблеми. Методи психодіагностування дорослих мають бути особистісно і психологічно орієнтованими, оскільки інтелек­туальний розвиток з початком дорослості завершується, а особистісний триває. Тому застосування загальних тестів, призначених для діагностування пізнавальних процесів, дає змогу з'ясувати, чи зберігаються з віком і якою мірою притаманні в дитинстві характеристики розумового ро­звитку. Оскільки людей зрілого віку переважно цікавлять пи­тання, пов'язані з їх особистістю (самооцінювання, рівень інтелектуального розвитку, рівень емоційного вигоряння, емпатійні здібності, соціально-психологічні настанови у мотиваційній сфері тощо) та професійною діяльністю (на­приклад, стиль поведінки в конфліктній ситуації), на них зосереджується і психодіагностування. Оскільки дорослі люди обирають чи обрали певну про­фесію, актуальними для них є методики, призначені для з'ясування адекватності обраної професії їх потребам, ін­тересам, цінностям, професійному самовизначенню. Для цього можна скористатися: методикою «Мотиви вибору професії», призначеною для визначення провідних моти­вів (внутрішньо індивідуальних або соціально значущих) при виборі професії; тестом Д. Голланда, що діагностує тип особистості залежно від здібностей, бажань, захоплень, ін­тересів; диференційно-діагностичним опитувальником Є. Клімова «Я надам перевагу», спрямованим на визначен­ня типу професійної сфери діяльності оптанта; опитуваль­ником для дослідження пізнавальної сфери особистості в контексті професійної орієнтації за методикою Л. Йовайші «Визначення схильностей». Дорослі люди неохоче вдаються до психодіагностування через брак часу і різноманітні комплекси. Тому тести, призначені для дорослих людей, повинні мати практичне значення, не забирати багато часу, а запитання – бути ко­ректними. Як правило, дорослі надають перевагу індивіду­альному тестуванню і самотестуванню.

52. Сексуальні проблеми у світлі клінічної психології. Згідно з МКХ10 виокремлюються 2 типи патологічних сексуальних потягів: розлади статевої ідентифікації F64 і розлади надання сексуальної переваги F65 – т. зв. парафілії. Зміна сексуальної орієнтації – гомосексуалізм (мужолозтво і лесбіянство) нині в нашій країні не розглядаються як психічні розлади, за винятком насильницьких гомосексуальних дій, що передбачають кримінальну відповідальність. Транссексуалізм – розлад статевої ідентифікації, характерною рисою якого є заперечення хворим його біологічної статі, що викликає у нього відчуття дискомфорту. Особи з транссексуальними розладами відчувають відразу до власного тіла, особливо до статевих органів. Транссексуали носять одяг, який не відповідає їхній статі, змінюють зовнішній вигляд за допомогою косметики, часто вдається до хірургічних втручань зі зміни статі. Інколи такі особи ведуть подвійний спосіб життя, при цьому сексуальна сторона для них не має значення, а періодично змінюється лише зовнішність (трансвестити). За наявності значної глибини психічного розладу, за письмовою згодою пацієнта, при відповідних рекомендаціях хірургів і психіатрів може проводитися хірургічна операція зі зміни біологічної статі. Розлади надання сексуальної переваги (парафілії) – це правдиві (дійсні) викривлення статевих потягів (сексуальні збочення), що повністю або частково замінюють нормальне статеве життя. Формуючись до настання статевої зрілості, від простих до складніших форм, з часом, особливо під впливом алкоголізації й інших видів негативного соціального досвіду, такі сексуальні розлади набувають все більше брутального та агресивного характеру, чим і обумовлене їх судовопсихіатричне значення. Є кілька проявів парафілій. Фетишизм (сексуальний символізм) – це коли сексуальне збудження і задоволення в особи виникають при спостереженні, отриманні різних предметів нижнього одягу особи протилежної статі. Задля оволодіння такими предметами часто скоюються крадіжки. Серед різновидів фетишизму: нарцисизм – власне тіло стає об’єктом статевого потягу і задоволення; трансвестицизм – переодягання з цією ж метою в одяг протилежної статі; пігмаліонізм – зображення людського тіла і його частин відіграють роль фетиша. Ексгібіціонізм – сексуальне збудження і задоволення отримуються тоді, коли особа оголює власні статеві органи перед особами протилежної статі, найчастіше чоловіки перед жінками і дітьми, без намірів здійснити статевий контакт. Така поведінка є переважно причиною притягнення цих осіб до кримінальної відповідальності за хуліганство. Різновидом ексгібіціонізму є кандаулезизм – демонстрація з цією ж метою власної оголеної сексуальної партнерки (дружини) стороннім чоловікам. Вуайєризм – потяг до підглядання за статевими актами чи оголеними об’єктами власної статевої зацікавленості, надмірне захоплення порнографією. Педофілія – сексуальний потяг до дітей. Частіше буває у чоловіків похилого віку, включаючи осіб зі статевими вадами. Жертви, як дівчатка, так і хлопчики, часто стають об’єктами насильницьких дій, у т. ч. з тяжкими фізичними і психічними наслідками, особливо при поєднанні педофілії зі садизмом. Особи з ознаками педофілії часто можуть обирати професії, що пов’язані з контактами з дітьми (вихователі, вчителі, медпрацівники). Садомазохізм або садизм (алголагнія активна) – статеве збудження і задоволення особи можливі в результаті спричинення нею болісних страждань, іноді тяжких тілесних ушкоджень сексуальному партнерові і навіть вбивства його. Мазохізм (алголагнія пасивна) – отримання сексуального задоволення від власних страждань, коли особа сама піддається приниженню, побиттю чи тортурам, які спричиняються сексуальним партнером. Ці розлади часто зустрічаються разом. З практики відомо, що такими хворими найчастіше вчиняються серійні вбивства, згвалтування, садистські дії. Розкриття цих злочинів є надзвичайно складним, оскільки у звичайному житті такі особи нічим не відрізняються від оточуючих у своїй психічній діяльності. Геронтофілія – сексуальний потяг до осіб старечого віку, часто супроводжується садистськими діями, вбивством жертв.

Некрофілія – статевий потяг до трупів; крайній її прояв – некрофагія коли з’їдаються окремі частини трупа. Некрофіли, частіше чоловіки, бувають переважно працівниками моргів, кладовищ. Скотолозтво – скоєння статевого акту з тваринами. Визначають також множинні та неуточнені розлади надання сексуальної переваги. Враховуючи особливу складність судовопсихіатричної оцінки злочинів і соціальнонебезпечних протиправних діянь, вчинених на ґрунті сексуальних розладів, необхідно вказати, що передовсім визначається наявність у досліджуваного основного психічного захворювання, яке могло спричинити такі розлади. У випадках, коли такі розлади виникають у хворих на шизофренію, маніакальнодепресивний психоз чи іншу душевну хворобу, вирішення експертних питань залежить від виразності і глибини проявів основного психічного захворювання. Правдивим (дійсним) розладам властиві: повторюваність, однотипність дій, відсутність матеріального зацікавлення і намагань приховувати діяння, патологічна мотивація, підкорення потягу дій характеру. Коли ж у досліджуваних осіб виявляються лише ознаки психопатій, а не дійсно розладів потягів правдивого типу, вони визнаються осудними, оскільки можуть усвідомлювати фактичний характер своїх суспільно небезпечних дій, що кваліфікуються за відповідних умов як кримінальний злочин. Неосудними частіше за інших визнаються у практиці судочинства особи з піроманічними розладами.

53. Симптомокомплексний підхід у патопсихологічному дослідженні. Під патопсихологічним дослідженням у сучасній патопсихології розуміють використання будь-якої діагностичної процедури з метою моделювання цілісної системи пізнавальних процесів мотивів і відносин особистості. Патопсихологічне дослідження включає в себе ряд компонентів: бесіду з хворим, постереження, аналіз історії життя хворого, патопсихологічний експеримент, співставлення даних патопсихологічного експерименту з історією життя хворого. За даними експериментально-психологічного обстеження патопсихолог описує притаманні хворому психологічні симптоми і кваліфікує їх з врахуванням відомих йому патопсихологічних симптомокомплексів, в склад яких входять конкретні психічні захворювання.

Патопсихологія вивчає закономірності розвитку психічної хвороби, але предметом дослідження патопсихології є певна ланка (фрагмент) в структурі симптомоутворення, тобто те що передує психопатологічним утворенням в процесі розвитку психічної хвороби. Симптом – статистично значиме відхилення показника життєдіяльності організму від норми або виникнення нового, не властивого здоровому організму, явища. Синдром – патогенетична зумовлена сукупність симптомів, ознак психічного розладу, які внутрішньо взаємопов’язані між собою. Отже, в патопсихології під синдромом розуміють патогенетично обумовлену спільність симптомів, ознак психічних розладів, внутрішніо взаємообумовлених і взаємопов'язаних. У цьому полягає велика діагностична значущість синдромів у порівнянні з симптомами. З виявлення симптомів і синдромів починається обстеження хворих із психічними розладами. Взяті окремо, ізольовано, ні симптоми, ні синдроми не мають нозологічної специфічності (ще не визначають конкретну психічну хворобу), оскільки практично одні і ті ж клінічні прояви можуть зустрічатися при різних нозологічних формах, тобто психічних захворюваннях або розладах. Симптом набирає відповідного значення тільки тоді, якщо розглядається у рамках синдрому. Синдром має діагностичну цінність лише тоді, коли вивчається в динаміці захворювання, у співвідношенні з таким важливим критерієм, як особливості змін особи, що виникають під час перебігу психічної хвороби. Отже, ознаки патологiчних станiв або захворювань є симптомами (вiд грецького symptoma – збiг, ознака). А сукупнiсть симптомiв, якi об'єднанi єдиним патогенезом, називають симптомокомплексом або синдромом (вiд грецького syndromos - той, що бiжить разом). Кожен симптом може входити до складу рiзних синдромiв. Кожен синдром може виникати при рiзних захворюваннях, при цьому деякi синдроми специфiчнi для певних захворювань. Дiагностика може здiйснюватись на синдромологiчному або нозологiчному рiвнi. Синдромологiчна дiагностика означає встановлення синдрому, а нозологiчна дiагностика полягає у визначеннi захворювання (нозологiя - вiд грецької nosos - захворювання, logos – вчення - наука про захворювання та їх класифiкацiю). Симптоми психiчних розладiв можуть бути продуктивними (позитивними) та негативними. Продуктивними називають психiчнi розлади, якi проявляються у появi психiчних феноменiв, не властивих здоровiй людинi. Негативнi симптоми полягають у втратi хворим психiчних властивостей, якi є складовою частиною психiчного функцiювання в нормi. Наприклад, симптом депресiї – поява тужливо-пригнiченого настрою – належить до продуктивних, а симптом апатiї – збiднення емоцiйної сфери – є негативним симптомом. За ступенем тяжкостi психiчнi розлади вiдносять до психотичного або непсихотичного рiвня. Психоз – хворобливий розлад психiки, який проявляється у цiлком або переважно неадекватному вiдображеннi реального свiту з порушеннями поведiнки, змiною рiзних сторiн психiчної дiяльностi. Як правило психоз супроводжується появою продуктивних симптомiв – галюцинацiй, маячних iдей, психомоторних чи афективних розладiв. Усвiдомлення захворювання при психозi, як правило, вiдсутнє. Розлади непсихотичного рiвня вiдрiзняються вiдносною збереженостю здатностi до адекватного вiдображення реальностi, впорядкованiстю поведiнки, тим, що хворий усвiдомлює наявнiсть хворобливих змiн власної психiчної дiяльностi.

54. Поняття про психічну патологію та її ознаки. Що таке психічна патологія визначити дуже нелегко. Біль­шість відомих визначень сходяться на тому, що це відхилення від загальноприйнятих норм, які супроводжуються постійними ду­шевними стражданнями, психічною дисфункцією і небезпекою, яку людина несе сама собі та оточуючим.

Ознаки психічної патології:

– відхилення від норми (тобто, людина сильно відрізняється від інших людей, схильна до крайнощів, незвичайна, навіть дивна; судження про те, що слід називати патологією, за­лежать від різних обставин, а також від того, що вважаєть­ся нормою, – писані і неписані правила поведінки, прий­няті в суспільстві);

– постійні душевні страждання (тобто неприємні переживан­ня; буває, що люди, чию поведінку можна вважати патоло­гічною, продовжують зберігати позитивний настрій);

– психічна дисфункція, що заважає людині належним чином виконувати свої повсякденні обов'язки (патологічна пове­дінка може призвести до психічної дисфункції, тобто до нервового розладу, що заважає людині в її повсякденному житті: щось так збиває її з толку, так хвилює, що вона не може достатньою мірою піклуватися про себе, підтримува­ти нормальні соціальні зв'язки чи ефективно працювати);

– небезпека, яку несе в собі людина (крайнім випадком пси­хічної дисфункції є поведінка, яка стає небезпечною для самої людини і для інших; однак багато людей, які страж­дають від постійної тривоги, депресії і навіть дивно себе поводять, не несуть безпосередньої небезпеки ні для себе, ні для інших).

Суспільству важко відрізнити патологію, що потребує ліку­вання, від незвичайних особливостей індивідуальної поведін­ки – у цьому випадку ніхто не має права втручатись у життя людини.

Час від часу ми бачимо людей чи чуємо про людей, які, за зви­чайною точкою зору, поводять себе дуже дивно, наприклад, діз­наємось про те, що дехто живе сам з дюжиною котів і практично ні з ким не розмовляє. Поведінка таких людей відхиляється від норми, вона може приносити людині неприємності, може сприя­ти психічній дисфункції, але багато спеціалістів вважають її швидше ексцентричною, ніж патологічною.

Дії, спрямовані на те, щоб змінити патологічну поведінку на більш нормальну, – терапія. Це спеціальний, систематичний процес.

55. Специфічні розлади здібностей дитини до навчання: дислексія, дисграфія, дискалькулія. У початкових класах можуть проявитися специфічні розлади здібностей до навчання: дисграфія, дислексія, дискалькулія. Суть та особливості даних порушень такі. Дисграфія – специфічні розлади письма, що проявляються в ускладненні співвіднесення звуків мовлення та їх графічного зо­браження, просторового розташування букв (дзеркальне письмо), розділення слів, написання букв. При цьому помилки в письмі не пов'язані зі знанням правил правопису. Виділяють такі форми дисграфії. 1 – сенсорна: дитина з нормальним слухом не може розрізни­ти схожі фонеми [б] – [п], [д] – [т] і т.д. В основі такої дисграфії лежить недостатній розвиток звуко-буквеного аналізу – фо­нематичного слуху. Зазвичай таке порушення буває в дітей, які пізно почали говорити, неправильно вимовляли окремі звуки, за­мінювали їх іншими і т.д. Якщо з дитиною своєчасно почав зай­матись логопед, то до початку навчання в школі, завдяки суміс­ним зусиллям логопеда, вихователів та батьків, у неї виробля­ється досить чисте, граматично правильне, розгорнуте мовлення. Однак за прискорення темпу мовлення і ускладнення мовних зав­дань ще спостерігаються деякі порушення у вимові. У школі в такої дитини можуть з'явитись труднощі у нав­чанні: вона не може навчитись грамотно писати (замінює одні літери на інші і т.д.). Важливо вчасно помітити в дитини ознаки дисграфії та звер­нутися до логопеда. У деяких школах є логопедичні кабінети, де логопед звичайно обстежує протягом навчального року усіх першокласників і, як­що є необхідність, проводить заняття за своїми методиками. Зви­чайно неважкі розлади мовлення та письма логопед коригує про­тягом першого року навчання, а іноді – на декількох заняттях. Логопед може дати рекомендації і консультації батькам, визначи­ти завдання з корекції розладу, і дитина позбавиться своїх труд­нощів у засвоєнні письмового розладу. Якщо логопеда в школі немає, слід звернутись у районну поліклініку. Головне – не про­пустити появу дисграфічних помилок і вчасно вжити заходів. 2 – оптична дисграфія: дитина плутає написання подібних за написанням літер (б – в, н – п, м – л, ш – ті т.д.). Нерідко во­на плутає схожі за написанням літери і при читанні.

Якщо дитина не може засвоїти написання багатьох літер, тоб­то у випадку вираженої оптичної дисграфії, вона повинна навча­тись у школі для дітей з порушеннями мовлення. Якщо першо­класник відчуває труднощі в написанні декількох схожих літер, то слід звернутися до логопеда. У результаті спеціальної корекційної роботи дитина зможе навчатись у масовій школі. Дислексія – труднощі у засвоєнні навички читання, які поля­гають у тому, що дитина не може правильно співвіднести літеру і звук і тому не може читати текст. Повна відсутність здібності до читання – алексія. Виражені форми цього порушення трапля­ються рідко, і діти, які страждають вираженими формами алексії, навчаються в спеціалізованих класах школи для дітей з порушен­нями мовлення. Однак за легкого ступеня дислексії діти можуть і повинні навчатись у загальноосвітній школі. І завдання батьків та вчителів – допомогти їм у засвоєнні навички читання. Звичайно труднощі у набутті навички читання відчувають ді­ти, які пізно почали говорити. Бувають випадки, коли дітям важко засвоїти схожі за напи­санням літери і правильно їх читати. Так, замість «машина» чи­тають «матина» і т.д. Такі труднощі трапляються за оптичної дислексії. Звичайно оптична дисграфія та оптична дислексія тра­пляються одночасно, і дитина відчуває труднощі в навчанні як письма, так і читання. В основі цих порушень лежать процеси недорозвитку просторових уявлень: дитина не може скласти об­раз літери, цифри, написати і прочитати їх. Ці розлади теж успі­шно коригуються на логопедичних заняттях. Трапляються діти, які неправильно вимовляють один чи де­кілька звуків, наприклад [к], [л], [р] та інші (дислалія). Якщо ди­тина до п'яти років неправильно вимовляє хоча один звук, слід звернутись до логопеда і вдома виконувати його завдання. Неправильна вимова, змазаність мовлення, які можуть завади­ти дитині не лише спілкуватись, а навчитися читати і розповіда­ти, спостерігаються при дизартріях, які виникають внаслідок част­кового паралічу і недостатньої рухливості органів ротової порожнини, які беруть участь у вимові (язика, піднебіння, губ). Крім того, порушення вимови, гнусавий відтінок мовлення може бути в дітей, які перенесли операцію з приводу розщілини твер­дого піднебіння та роздвоєння губи («вовча паща», «заяча губа», як їх називають у народі). Звичайно цих дітей оперують спеціалі­сти з щелепно-лицевої хірургії. Однак після операції необхідно як можна раніше розпочати заняття з логопедом, щоб усунути дефекти вимови до шкільного віку. Дискалькулія – це специфічна ізольована нездатність до опе­рацій лічби, за якої дітям важко співвідносити числове значення з цифровим позначенням. В її основі звичайно лежить недостатній розвиток просторових уявлень. Важливо своєчасно розпізнати цей розлад. У ранньому дитинстві така дитина плутає ліву і праву сторони, прийменники і прислівники напряму, не вміє малювати сонечко, людину, не грається «Конструктором».

У старшому до­шкільному віці чи під час навчання у 1-му класі оволодіває ліч­бою, вчиться здійснювати додавання і віднімання в межах пер­шого десятка. Однак виконувати дії з переходом через десяток дитині дуже складно. Множення і ділення вона засвоює краще, бо намагається підмінити лічбу механічним запам'ятанням, кори­стується таблицею множення. Звичайно механічне запам'ятання на перших порах ніби компенсує недолік операцій лічби. Хід за­дач дитина з елементами дискалькулії, на відміну від розумово відсталої, добре розуміє, утруднюється лише в підстановці чис­лових виражень. Надалі такому учневі важко вивчати фізику, хі­мію, він плутає історичні дати, особливо поняття до нової ери і після. Алгебричні перетворення з умовними буквеними позна­ченнями даються легше, а доведення теорем учень нерідко нама­гається завчити напам'ять, не розуміючи суті. Помітивши нездатність дитини в дошкільному віці до комбі­наторної діяльності, до конструювання, слід зайнятися з'ясуван­ням її причин і допомогти дитині засвоїти побудову нескладних конструкцій. Щоденно по 10-20 хв. займатись усною лічбою, спочатку з опорою на наочність. Особливу увагу слід звернути на розуміння складу чисел (двозначних і тризначних). Слід відрізняти слабкість вироблення операцій лічби від дис­калькулії – у першому випадку дитина розуміє склад чисел, по­значення їх цифрою, але ще не оперує математичними діями.

56. Проблеми та перспективи організації спеціальних форм навчання і виховання дітей із відхиленнями у розвитку та поведінці. Навчання і виховання дітей з відхиленнями у розвитку та поведінці вимагає спеціальних психолого-педагогічних заходів впливу, спрямованих на коригування нас­лідків порушень у розвитку дитини та її соціальну і трудову адап­тацію.

У загальноосвітній школі ці заходи часто не можна забезпечи­ти через обмежені можливості індивідуалізації навчального про­цесу, неможливість забезпечити реабілітаційні заходи, яких по­требують діти такої категорії. Тому для дітей з відхиленнями у розвитку та поведінці існує система відповідних шкіл.

Проблеми:

1. Спеціальні школи функціонують як інтернатні заклади, їх мережа досить рідка і віддалена від місця проживання дітей, тому вони переважно не можуть вчитись у такій школі і проживати вдома. Відбувається відрив від сім'ї, характерна замкненість ди­тячого колективу та ізоляція від здорових дітей.

2. Недостатня диференціація та індивідуалізація навчального процесу в межах школи.

3. Відсутність матеріальної бази, сучасного обладнання, не­стача транспортних засобів (наприклад, у допоміжних школах не вистачає наочних посібників, спеціальних іграшок, матеріалів для ліплення, малювання, рукоділля тощо). Необхідно розширити можливості творчого самовираження дітей, адже часто діти з від­хиленнями у психофізичному розвитку мають вибіркові здіб­ності.

Перспективи:

– Зараз відбувається розвиток альтернативних навчально-виховних закладів, що призначаються для дітей із порушеннями розвитку (центри лікувальної педагогіки, у яких сім'я може отримати консультативну допомогу, навчання вдома або у гру­пах, що організовані працівниками такого центру).

– Виникають дитячі дошкільні заклади, в яких діти навча­ються за програмами Вальфдорської педагогіки. Це дає змогу знайти той тип програми, який максимально відповідає здібнос­тям дитини.

– Виникають і батьківські об'єднання, які дають можливість обмінюватись досвідом навчання, виховання, лікування «нестан­дартних дітей», вони запрошують на виховну роботу фахівців, створюють свої навчально-виховні центри.

– Відкриваються (рідко) приватні школи для дітей із пору­шеннями психічного розвитку.

4. Проблема комплектування спецшкіл. У такі навчальні за­клади відкритого типу дітей направляють ПМПК. Це самостійні, бюджетні, постійно діючі навчальні заклади, які раніше функціо­нували на громадських засадах з періодичністю 1 раз на місяць при обласних і міських відділах народної освіти. До штату ПМПК мають входити педагог-дефектолог, лікар-психіатр, лого­пед, психолог.

Недостатня мережа ПМПК не дає змоги виявляти дітей з від­хиленнями у психофізіологічному розвитку, інтелектуальній сфері. Часто не виконується інструкція про те, що учні, які протягом двох років навчання у молодших класах на засвоїли програму, повинні пройти обстеження у ПМПК. Причини:

– батьки мають право самі вирішувати, вести дитину на об­стеження, чи ні;

– навіть, якщо при оформленні дитини до школи у неї вияв­ляють затримку психічного розвитку чи інші відхилення, рекомендації психолога не мають обов'язкового характеру;

– за чинним законодавством, школа має приймати усіх дітей, які досягли шкільного віку і проживають у відповідному мікрорайоні; виключити зі школи учня у віці до 15 років можна лише на підставі серйозних порушень у його пове­дінці (наприклад, дії дитини несуть загрозу для життя і здоров'я інших дітей, поведінка учня не дає змоги вчителю проводити урок); але якщо дитина не засвоює шкільну про­граму і при цьому не заважає, це не є підставою для її ви­ключення зі школи. На практиці це призводить до того, що:

– з класу в клас переводять учня з розумовою відсталістю;

– навчають за невідповідними програмами дітей з мовною патологією;

– виключають зі школи дітей з інфантилізмом чи ситуаційно-зумовленими реакціями за порушення дисципліни, надаю­чи батькам право самим вирішувати проблему подальшого навчання дитини.

Розширення мережі ПМПК дасть змогу її співробітникам про­водити ранню (дошкільну) діагностику відхилень у психофізич­ному розвитку дітей та надавати їм відповідну допомогу. Очевидною є необхідність зміни законодавства в напрямі збіль­шення прав адміністрації масової загальноосвітньої школи прово­дити відбір свого контингенту учнів. Водночас необхідно збільшу­вати кількість спеціальних шкіл та спеціалізованих класів. Серйозних змін потребує проблема навчання дітей із відхи­леннями у поведінці. Необхідно вирішити питання про правомір­ність позбавлення волі дітей і підлітків, особливо тих, які не ско­їли злочину, і, отже, не є соціально небезпечними. До закритих спеціальних навчальних закладів слід направляти тільки тих не­повнолітніх, які порушили закон. Розглядати їх кримінальні справи повинні спеціальні суди; рішення суду має виноситись на підставі аналізу даних комплексної психолого-педагогічної, пси­хіатричної та медичної експертизи. Судовий процес повинен проходити відповідно до вимог між­народних норм. Термін позбавлення волі визначається судом, пе­редбачаючи, однак, право дострокового звільнення. Оскільки в більшості соціально дезадаптованих підлітків є відхилення в психічному та особистісному розвитку, необхідно ввести диференціацію їх навчання. Програми навчання повинні бути теж диференційованими та спеціалізованими, а не просто дублювати програму загальноосвітньої школи. Обов'язкова ран­ня професіоналізація підлітків, створення умов для їх творчості та самореалізації. Для зниження негативного впливу фактора позбавлення волі доцільно розробити систему відпусток для учнів, особистість яких значною мірою ресоціалізована. Ці підлітки матимуть право виходу (з дозволу вихователя) за територію спецшколи для спіл­кування з рідними, друзями, відвідування спортивних або куль­турних закладів.

57. Клінічні аспекти залежностей. Останнім часом усе частіше ми стикаємося з явищами психологічної залежності в повсякденному житті. Наркоманія й алкоголізм уже стали класичними проблемами нашого суспільства. Значної популярності набули нетрадиційні релігії і духовні практики, фанатичної відданості вимагає від своїх послідовників багаторівневий маркетинг, втеча від реальності за допомогою комп’ютерних ігор та Інтернету. Залежність – одне з базових переживань людини, що посідає важливе місце в її психічному житті. У рамках психічної норми існують різноманітні форми залежності батьків і дітей, подружжя, членів команди в бізнесі і спорті, учнів і вчителів. Проте коли ця якість досягає патологічних розмірів, людина втрачає здатність до критичного мислення, вона співвідносить своє життя із цінностями однієї авторитетної особистості або групи людей, руйнує значимі дотепер сімейні і соціальні зв’язки. На виникнення психологічної залежності впливають, як мінімум, такі групи чинників: чинники індивідуальності (ослаблене Я); чинники середовища (інформаційні забруднення); чинники навмисного впливу (деструктивний контроль свідомості). У дитинстві на виникнення психологічної залежності може вплинути некомпетентне поводження батьків, їхнє незнання психологічних особливостей дітей, бажання зробити або дуже зручну для себе дитину, або дуже щасливу. Звичайно, це виявляється як гіперопіка з придушенням будь-якої ініціативи та вольової регуляції дитини. Іноді це набуває вигляду вседозволеності, що взагалі унеможливлює формування в дитини спроможності до вольових дій. Сформований у дитинстві синдром залежності, який характеризується повною відкритістю меж індивідуальності, маніпулятивним стилем стосунків, ненаситною афіліативною потребою, вимагає об’єкта задоволення. Синдром залежності.-Повторне вживання речовин, а також настійне бажання прийняти знову цю речовину, труднощі у контролі за їх спо­живанням, постійне вживання, незважаючи на згубні наслід­ки для здоров'я, більш високий пріоритет наркотиків перед іншими видами збуджувальних препаратів і залежність від них, зростаюча толерантність та інколи абстиненція призводать до фізіологічних змін, а також змін у поведінці. Синдром залежності може мати місце при вживанні специфічних пси-хоактивних речовин (наприклад, тютюну, алкоголю або діа-зепаму), класу речовин (наприклад, опіумні) широкого спект­ру дії, фармакологічно різних психоактивних речовин. Хронічний алкоголізм.Дипсоманія.Наркоманія. Абстиненція (аутизм).-Група симптомів різних сукупних тяжких факторів, які належать до абсолютної або відносної абстиненції після три­валого вживання психоактивних речовин. Початок і перебіг стану абстиненції обмежені у часі та співвідносяться з типом психоактивної речовини, вжитої дози безпосередньо перед припиненням або скороченням вживання речовини. Стан аб­стиненції може бути ускладнений судомами. Психотичні розлади.-Група психотичних синдромів, які проявляються під час або внаслідок вживання психоактивних речовин, але не пояс­нюються тільки гострою інтоксикацією і не є частиною кліні­чної картини абстиненції. Розлади характеризуються галюци­націями (найчастіше слуховими, але часто й такими, що ді­ють водночас більше ніж на одну групу органів чуттів), перцептивними перекрученнями, маяченням (часто параноїдної природи та у вигляді манії переслідування), психомоторними розладами (збудження або ступор) і психопатологічними афектами, котрі можуть варіювати від інтенсивного відчуття стра­ху до екстазу. Відчуття виразні, але спостерігається деяке потьмарення свідомості, легка дезорієнтація у просторі. Алкогольні: галюцинації, ревнощі, паранойя, психо­зи . Амнестичний синдром.-Синдром, пов'язаний з хронічними вираженими порушен­нями пам'яті на недавнє і віддалене минуле. Негайне згаду­вання і пам'ять на недавнє минуле більш утруднені, ніж на віддалені події. Також проявляються втрата відчуття часу і послідовності подій, складності у сприйнятті нової інформації. Не завжди можливе підтримання розмови з пацієнтом. Інші пізнавальні функції відносно збережені, амнестичні недоліки не співвідносяться з іншими розладами. Амнестичні розлади, спровоковані алкоголем або нарко­тиками. Психоз, або синдром, Корсакова, спровокований алкого­лем чи іншими психоактивними речовинами. Залишкові та віддалені психотичні розлади.-Розлад, за якого спричинені алкоголем або психоактивною речовиною зміни сприйняття особистості чи поведінки продовжуються після періоду безпосереднього вживання та дії психоактивних речовин. Такі випадки повинні розгляда­тися тільки тоді, коли наявні незаперечні симптоми залишко­вого ефекту, спричиненого психоактивною речовиною. Синдром післядії може відрізнятись від психотичного стану част­ково своєю епізодичною природою, як правило, недовгочас­ністю та підсиленням попередньої дії, пов'язаної з вживанням алкоголю та інших психоактивних речовин. Зловживання речовинами, які не зумовлюють залежності.-Серед широкого вибору медикаментів і народних засобів, що використовуються, особливе значення мають такі групи: (а) психотропні засоби, які не зумовлюють залежності, такі як антидепресанти; (б) проносні та (в) анальгетики, що можуть бути придбані без рекомендації лікаря, такі як аспірин, парацетамол. Постійне вживання цих речовин може супроводжуватися побічними ефектами, шкідливими для організму. Спроби заборони їх використання або переконання не використовувати їх звичайно натикаються на серйозний опір; у випадку з проносними та анальгетиками опір може бути, незважаючи навіть на серйозні застереження лікаря про виникнення (або навіть вже розвиток) таких порушень, як ниркова дисфункція або електролітний дисбаланс. Цілком зрозуміло, що в таких випадках пацієнт має переконливу мотивацію вживання ліків. Залежності або симптомів абстиненції, як у випадках з психоактивними речовинами, не виникає. Зловживання: антацидними засобами, травами або народними засобами, стероїдами або гормонами, вітамінами. Звичка до вживання проносних засобів. Стан залежності особистості.-Характеризується повною і глибокою пасивною довірою до інших людей, коли йдеться про прийняття життєвих рі­шень, страхом бути залишеним, безпорадністю і некомпетен­тністю, пасивною згодою з думкою інших, намаганням уник­нути проблем і вимог повсякденного життя. Недієздатність може виявлятися в інтелектуальній або емоційній сферах, помітна тенденція перекласти відповідальність на чужі плечі. Особистість (розлад): астенічна, неадекватна, пасив­на, само руйнівна.

58. Порушення поведінки особистості та основні напрямки корекційної роботи з їх усунення. У поведінці дітей часто зустрічаються порушення поведінки – агресивність, запальність, пасивність, гіперактивність. Агресивність розуміють як прагнення завдати шкоди іншому об'єкту, причому її ознаки можуть бути як фізичними, так і вербальними, як безпосередніми, так і опосередкованими. Існує поняття про ворожість як ознаку агресії: це навіть не дії або слова, а загальне упереджене сприйняття оточення як ворогів у поєднанні з бажанням не лише нашкодити, а й захиститися від них. Виокремлюють дві форми агресії: інструментальну (дії для досягнення певної мети) та ворожу (спрямовану на завдавання болю). Виокремлюють ще й аутоагресію, яка передбачає самозвинувачення, самоприниження, завдання собі тілесних травм, суїцид. А. Басе і А.Даркі визначили види агресивних реакцій: фізична агресія; непряма агресія; роздратування; негативізм; образа; недовірливість; вербальна агресія; почуття провини. Ознаки агресивності можуть бути й неявними. Виділяються дві найчастіші причини агресії у дітей. По-перше, боязнь бути травмованим, скривдженим, піддатися нападу, одержати ушкодження. Чим сильніше агресія, тим сильніший страх, що стоїть за нею. По-друге, пережита образа, або душевна травма, або сам напад. Дуже часто страх породжується порушеними соціальними відносинами дитини і оточуючих її дорослих. Фізична агресія може виражатися як в бійках, так і у формі руйнівного ставлення до речей. Діти рвуть книги, розкидають і ламають іграшки, руйнують потрібні речі, підпалюють. Іноді агресивність і руйнівність співпадають, і тоді дитина кидає іграшки в інших дітей або дорослих. Така поведінка у будь-якому випадку мотивована потребою в увазі, якимись драматичними подіями. Агресивність не обов'язково виявляється у фізичних діях. Деякі діти схильні до так званої вербальної агресії (ображають, дратують, лаються), за якою часто стоїть незадоволена потреба відчути себе сильним або відігратися за власні образи. Іноді діти лаються цілком безневинно, не розуміючи значення слів. У інших випадках дитина, не розуміючи значення лайливого слова, використовує його, бажаючи засмутити дорослих або досадити кому-небудь. Буває і так, що лайка є засобом вираження емоцій в несподіваних неприємних ситуаціях: дитина впала, розбилася, її піддражнили або зачепили. В цьому випадку дитині корисно дати альтернативу лайці – слова, які можна з відчуттям вимовити як розрядка. Для корекційної роботи з такими дітьми доцільно використовувати метод релаксації, ігротерапії, арттерапії, психогімнастики.

Якщо описані вище види порушень поведінки є більшою мірою результатом погрішностей у вихованні і в меншій – наслідком загальної вікової незрілості центральної нервової системи, то в основі гіпердинамічного синдрому можуть лежати мікроорганічні ураження головного мозку, що виникли унаслідок ускладнень вагітності і пологів, виснажуючі соматичні захворювання раннього віку (важкий діатез, диспепсія), фізичні і психічні травми. Гіперактивність є одним із виявів комплексу порушень у надміру рухливих дітей. Основний дефект пов'язаний із недостатністю механізмів уваги і гальмівного контролю. Тому подібні порушення точніше класифікують як „синдром дефіциту уваги з гіперактивністю” (СДУГ).

Виділяють 3 основні форми виявлення гіперактивності: 1) дефіцит уваги; 2) імпульсивність; 3) підвищена рухова активність.

У роботі з гіперактивними дітьми велике значення має знання причин порушень поведінки. Порушення уваги виявляється в труднощах її втримання (дитина незібрана, не може самостійно довести виконання завдання до кінця), підвищеній вибірковості уваги (нездатна більше кількох хвилин зосередитися на неодноразово повторюваній, важкій, що не приносить моментального задоволення діяльності), вираженій відволікаємості, з частими переключеннями з одного заняття на інше.

Дефіцит уваги – нездатність зосередити зусилля на якомусь одному, як правило, монотонному і нецікавому занятті. Мозок людей з дефіцитом уваги має потребу в постійних сильних подразниках – „гострих відчуттях”. Діти із СДУГ можуть годинами дивитися телевізор чи грати в комп'ютерні ігри, але вони не в змозі 30-45 хвилин робити граматичні вправи чи слухати пояснення. Їм необхідний постійний емоційний „допінг”, тому підлітками вони найчастіше захоплюються ризикованими видами спорту чи придумують собі небезпечні забави. Незважаючи на свою товариськість, такі діти важко адаптуються в колективі. Вони нетерплячі й імпульсивні, часто вступають в конфлікти з однолітками, не задумуються про наслідки своєї поведінки, не визнають авторитетів. У результаті до підліткового віку вони здобувають репутацію хуліганів і попадають у поле зору правоохоронних органів. До підліткового віку гіперактивність дітей із синдромом дефіциту уваги значно зменшується чи зникає. Однак порушення уваги й імпульсивність у більшості випадків продовжують зберігатися аж до дорослого віку. При цьому можливе наростання порушень поведінки, агресивності, труднощів у взаєминах в родині і школі, погіршення успішності. Основні ознаки гіпердинамічного синдрому – відволікання уваги й рухова розгальмованість.

Відволікання уваги і рухову розгальмованість дитини необхідно настирливо і послідовно долати з найперших років її життя. Необхідно чітко розмежовувати цілеспрямовану активність і безцільну рухливість. Не можна стримувати фізичну рухливість такої дитини, це протипоказано стану її нервової системи. Але її рухову активність треба скеровувати і організовувати: якщо вона біжить кудись, то хай це буде виконанням якогось доручення. Допомогти можуть рухливі ігри з правилами, спортивні заняття. Найголовніше – підпорядкувати її дії меті й привчити досягати її. У старшому дошкільному віці гіпердинамічну дитину починають привчати до посидючості. Коли вона набігається й втомиться, їй можна запропонувати зайнятися ліпленням, малюванням, конструюванням, причому потрібно обов'язково постаратися зробити так, щоб інтерес до такого заняття спонукав дитину довести почату справу до кінця. На перших порах потрібна наполегливість дорослих, які деколи буквально фізично утримують дитину за столом, допомагаючи їй закінчити споруду або малюнок. Поступово посидючість стане для неї звичною і, поступивши до школи, вона зможе просидіти за партою весь урок. Якщо корекційна робота з гіперактивною дитиною проводиться настирливо і послідовно з перших років її життя, то можна чекати, що до 6-7 років прояви синдрому будуть подолані. Інакше, поступивши в школу, гіперактивна дитина зіткнеться з ще серйознішими труднощами. На жаль, таку дитину часто вважають просто неслухняною і невихованою й намагаються впливати на неї суворими покараннями у вигляді нескінченних заборон та обмежень. В результаті ситуація лише посилюється, оскільки нервова система гіпердинамічної дитини просто не справляється з подібним навантаженням, і зрив слідує за зривом. Отже, корекційна робота з дитиною має початись якомога раніше. Своєчасність психологічної допомоги – головна умова її успішності і ефективності. Психологові, який працює в системі освіти, часто доводиться проводити психокоригувальну роботу. Психокорекція – метод комплексного психологічного впливу на мету, мотиви та структуру поведінки суб'єкта. Види психокоригувальної роботи:

– індивідуальне психокоригування;

– групове психокоригування,

– психотренінг;

– консультативна робота із сім'єю.

59. Інтерактивна сторона спілкування. Різновиди взаємодії. Форми поведінки особистості у міжособистісній взаємодії. Взаємодія і міжособистісний вплив. Поняття маніпуляції. Спілкування — це не тільки обмін інформацією, знаками, а й організація спільних дій. Воно завжди припускає досягнення деякого результату. Таким результатом звичайно є зміна поведінки і діяльності інших людей. Інтерактивна сторона спілкування — це та його сторона, яка фіксує не тільки обмін інформацією, а й організацію сумісних дій, які дозволяють реалізувати деяку загальну для партнерів діяльність. У дослідженні цієї сторони спілкування використовують поняття "інтеракція", "взаємодія", "соціальна взаємодія".

Взаємодія - взаємозалежний обмін діями, організація людьми взаємних дій, спрямованих на реалізацію спільної діяльності. Під час взаємодії відбувається обмін діями, зароджуються спорідненість, координація дій обох суб'єктів, а також стійкість їх інтересів, планування спільної діяльності, розподіл функцій тощо. За допомогою дій відбуваються взаємне регулювання, взаємний контроль, взаємовплив, взаємодопомога. Це означає участь кожного учасника взаємодії у розв'язанні спільного завдання з відповідним коригуванням своїх дій, врахуванням попереднього досвіду, активізацією власних здібностей і можливостей партнера. Спілкуючись, обмінюючись інформацією, людина виробляє форми і норми спільних дій, організовує і координує їх. Це забезпечує уникнення розриву між комунікацією і взаємодією. Традиційно види взаємодії поділяють на дві групи: 1. Співробітництво. Воно передбачає такі дії, які сприяють організації спільної діяльності, забезпечують її успішність, узгодженість, ефективність. Цей вид взаємодії позначають також поняттями “кооперація”, “згода”, “ пристосування ”, “ асоціація ”. 2. Суперництво. Цю групу утворюють дії, які певною мірою розхитують спільну діяльність, створюють перепони на шляху до порозуміння. їх позначають також поняттями “конкуренція”, “конфлікт”, “опозиція”, “дисоціація”. Ця класифікація в основі має дихотомічний поділ видів взаємодій. Інша — кількісний аспект, тобто орієнтується на кількість суб'єктів, які беруть участь у взаємодії. Згідно з нею розрізняють взаємодію між групами, між особистістю та групою, між двома особистостями (діада). Серед різноманітних поведінкових форм у міжособистісній взаємодії найбільшу увагу соціальних психологів привертають деструктивні форми взаємодії, конфліктна взаємодія, взаємодія на основі дружби і любові, альтруїстична поведінка у взаємодії.    Деструктивні форми взаємодії. Такі контакти ускладнюють або руйнують взаємини, згубно позначаються на партнерах. Ними є маніпулятивне спілкування, агресивна взаємодія, авторитарний стиль спілкування. Навіть мовчання може бути деструктивним, особливо якщо воно приховує важливу інформацію чи використовується як засіб покарання партнера. Деструктивну взаємодію можуть спричинити особистісні риси людини (хитрість, схильність до наклепів, упередженість, стереотип мислення, мстивість, цинізм та ін.). Така людина не обов'язково переслідує якісь особисті вигоди, а діє, піддаючись неусвідомлюваним мотивам самоствердження, суперництва тощо.

Маніпуляція - Це поширена форма міжособистісного спілкування, що припускає вплив на партнера по спілкуванню з метою досягнення своїх прихованих намірів. Як і імператив, маніпулятивний спілкування припускає об'єктне сприйняття партнера по спілкуванню, який використовується маніпулятором для досягнення своїх цілей. Ріднить їх і те, що при маніпулятивним спілкуванні також ставиться мета добитися контролю над поведінкою і думками іншої людини. Корінна відмінність полягає в тому, що партнер не інформується про справжні цілі спілкування; вони або просто ховаються від нього, або підміняються іншими.

В маніпулятивним процесі партнер по спілкуванню сприймається не як цілісна унікальна особистість, а як носій певних, "потрібних" маніпулятора властивостей і якостей. Так, неважливо, наскільки добрий ця людина, важливо, що його доброту можна використовувати, і так далі. Однак людина, вибрав як основний саме цей тип ставлення до інших, у результаті сам часто стає жертвою власних маніпуляцій. Самого себе він теж починає сприймати фрагментарно, переходить на стереотипні форми поведінки, керується помилковими мотивами і цілями, втрачаючи нитку власного життя. Маніпулятивні відношення до іншого призводить до руйнування близьких, довірчих зв'язків між людьми. Власне, корінь слова «маніпуляція» походить від латинського слова manus - рука. В словниках європейських мов це слово тлумачиться як дія, спрямована на об'єкти з певними намірами, цілями (наприклад, ручне керування, огляд пацієнта лікарем за допомогою рук тощо). Мається на увазі, що для таких дій потрібні спритність і вправність. Звідси походить і сучасне переносне значення слова - спритне поводження з людьми як із об'єктами, речами. Оксфордський словник англійської мови трактує маніпуляцію як «акт впливу на людей або керування ними зі спритністю, особливо із зневажливим підтекстом, як приховане керування або вплив».

    Використовуючи слово «маніпуляція», ми найчастіше розуміємо його більш широко: одна людина маніпулює іншою, коли нав'язує їй свою волю, примушує її чинити так, як їй вигідно. При цьому ми припускаємо, що «жертва» все розуміє, але їй просто нікуди подітися. Карлсон, милий Карлсон! Його витівки вельми прозорі для нас, дорослих; але ж вони і не на нас розраховані. (Пам'ятаєте, як Карлсон, маючи на увазі батьків Малюка, сказав, струшуючи зі щік збиті вершки: «Нехай вони вийдуть, я при них соромлюся»).

     Привабливий товстун, мешканець стокгольмського даху, він крутив і вертів Малюком, як йому було зручно. На що ж спиралися його самовпевненість, егоцентризм і нахабство, його любов до чужих солодощів і його самозабутня брехня? На страх Малюка залишитися самому. Пам'ятаєте, як звучала найубивчіша загроза Карлсона, яку він вимовляв кожен раз, намагаючись домогтися свого? «Ні, я так більше не граюсь!»

     Безумовно, це – найбільш нешкідливий варіант маніпулювання іншою людиною. Тому, що остання усвідомлює те, що відбувається, і правильно оцінює ситуацію. А коли чоловік все розуміє, він здатний щось робити, здійснювати вчинки, робити вибір, він, до певного ступеня, вільний.

З психологічної точки зору найбільш згубна маніпуляція прихована, що для свідомості проходить непоміченою. Саме цей тип маніпулювання найбільш поширений в людських стосунках. Неприємний осад, що залишився після розмови з приятелем (подругою); відчуття провини, що невідомо звідки взялося, після візиту батьків; поступки діловому партнерові, на які ви пішли невідомо чому, і тепер дивуєтеся, хоча нічого вже не можна виправити. Кому все це не знайомо? А відбувається це тому, що ваш партнер зі спілкування майстерно маніпулює вами у власних цілях. Часто, до речі, не зовсім усвідомлено. Часто, але не завжди.

60. Поняття соціальної перцепції. Механізми та ефекти міжособистісного сприйняття. Соціальна перцепція – це багатофункціональний процес, який передбачає сприйняття зовнішніх ознак людини, співвіднесення їх з її особистісними характеристиками, інтерпретацію і прогнозування на цій основі її вчинків. Пізнання іншої людини супроводжується емоційною оцінкою цієї людини, спробою зрозуміти її вчинки, спрогнозувати зміни в поведінці та змоделювати власну поведінку. Механізми та ефекти міжособистісної перцепції. Ідентифікація— це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлене чи неусвідомлене ототожнення її із собою, намагання зрозуміти стан, настрій людини, її ставлення до світу й до себе, поставивши себе на її місце. Наступним механізмом, котрий тісно пов'язаний з ідентифікацією, є емпатія, тобто прагнення емоційно відгукнутися на проблеми іншого (співпереживати, співчувати). Емпатія — надзвичайно складне, багатогранне поняття, яке означає: осягнення емоційних станів іншої людини; психічний процес, який дас змогу зрозуміти чужі переживання (емпатія як механізм пізнання); дію індивіда, що допомагає йому особливим чином побудувати спілкування (емпатія як особливий вид уваги до іншої людини); здібність, властивість індивіда, його здатність проникати в психічний стан іншої людини, з якою вступає в контакт (емпатія як характеристика особи, тобто емпатійність). Виокремлюють адекватні й неадекватні емпатичні переживання стосовно переживань об'єкта емпатії. Наприклад, одні люди радіють чужому горю, а інші — ні. Також розрізняють емпатію: емоційну, яка заснована на механізмах проекції і наслідування моторним та афективним реакціям іншої людини; когнітивну, що базується на інтелектуальних процесах; предикативну, котра проявляється як здатність людини пророкувати афективні реакції іншого в конкретних ситуаціях. Важливими формами емпатії є співпереживання, тобто переживання індивідом тих самих емоційних станів, почуттів, які відчуває інший, через ототожнення з ним, і співчуття — переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Процес міжособистісного пізнання людьми один одного ускладнюється явищем егоцентризму (від лат. ego — я та centrum — центр кола), тобто зосередженості індивіда лише на власних інтересах і переживаннях, що призводить до нездатності особистості зрозуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від неї. Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймають і оцінюють інші індивіди або спільноти, називається в соціальній психології рефлексією (від лат. reflexio — вигин, відображення). Інакше кажучи, рефлексія — це внутрішнє уявлення про те, що думають про мене люди, з якими вступаю в контакт. Тобто, цей важливий момент соціального пізнання означає й пізнання іншого через те, що він (як мені здасться) думає про мене, і пізнання себе через те, що думає про мене інший. І чим ширше коло спілкування, чим більше різних уявлень про те, як людина сприймається іншими, тим більше індивід знає про себе та людей, що його оточують.

Стереотипізація є одним з важливих механізмів міжособистісного пізнання і означає процес формування враження про людину, яка сприймається, на основі вироблених стереотипів. Термін «соціальний стереотип» був введений В. Ліпманом (1922 р.) для позначення уявлень, пов'язаних із неправдою та неточністю. Часто, не знаючи чи недостатньо знаючи справжні причини поведінки іншого індивіда, люди за умов дефіциту інформації починають приписувати один одному як причини поведінки, так і її зразки або загальніші характеристики. Цей феномен у соціальній психології дістав назву «каузшьна атрибуція» (від лат. causa — причина та attributio — приписування). Дослідження каузальної атрибуції дає змогу наблизитися до механізмів взаєморозуміння, до процесів своєрідної інтерпретації суб'єктом міжособистісного сприймання причин і мотивів поведінки інших людей. Ф. Гайдер одним з перших сформулював основні теоретичні уявлення про каузальну атрибуцію. Зокрема, він поділяв потенційні джерела дії на внутрішні і зовнішні. Виходячи з цього, той, хто сприймає, намагається вирішити, чи відбувається дана дія завдяки чомусь у самій людині (приміром здібності, зусилля та ін.), яка її здійснює, чи тому, що є поза нею (наприклад важкість завдання, везіння та ін.). За Ф. Гайдером, розуміння того, який набір чинників варто використовувати з метою інтерпретації поведінки іншого, зробить світ того, хто сприймає, більш передбачуваним*. Це також дасть відчуття контролю. У дослідженні каузальної атрибуції важливим є питання про роль установки в процесі сприймання людини людиною, особливо у формуванні першого враження про незнайому людину. Це було виявлено в експериментах О. Бодальова, сутність яких зводиться до того, шо різним групам людей демонстрували фотографію однієї і тієї ж людини, супроводжуючи її короткою установочною характеристикою типу «герой», «злочинець», «письменник». У тих випадках, коли установка спрацьовувала, словесні портрети одних і тих самих людей кардинально різнилися. Також виявилося, що є люди, котрі не піддаються стереотипному сприйманню, і такі, які вибірково стереотипні. Ефекти міжособистісного сприймання Для створення сприятливих психологічних умов для взаємодій людей велике значення має знання і розуміння таких специфічних соціально-психологічних понять як ефекти спілкування, або ефекти перцепції. До таких ефектів спілкування належать:.

Ефект атрибуції - тобто пристосування один одному дій, вчинків, поведінки, статей і властивостей. Наприклад, приписування людині незаслуженого нею успіху, або неуспіху.

Ефект ореолу - проявляється як вплив загального уявлення про людину, на сприйняття і оцінку конкретних її властивостей. Наприклад, якщо загальне враження про людину позитивне, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні виправдовуються. І навпаки, загальне враження негативне, то навіть благородні вчинки не помічаються або перекручуються.

Ефект первинності - проявляється в тому, що при зустрічі з незнайомою людиною найбільше значимою є первинна інформація про неї, сила першого враження про людину.

Ефект новизни - полягає в тому, що по відношенню до знайомої людини найбільш значимо є остання, тобто найбільш нова інформація про неї.

Ефект стереотипізації полягає у перенесенні якостей групи на особистісність і особистості на її найближче соціальне оточення, що зумовлене дефіцитом правильної чи правдивої інформації.

61. Комунікативна сторона спілкування. Специфіка міжособистісної комунікації. Комунікативні барєри. Комунікативна сторона спілкування (чи комунікація у вузькому розумінні цього слова) полягає у взаємний обмін інформацією між партнерами по спілкуванню, передачі і прийомі знань, ідей, думок, почуттів. Універсальним засобом комунікації і спілкування є мова, за допомогою якої не лише віддається інформація, але й здійснюється вплив один на одного учасників спільної діяльності. Говорячи про комунікацію у вузькому розумінні слова, то перш за все мають на увазі той факт, що в ході спільної діяльності люди обмінюються інформацією (різними уявленнями, ідеями, інтересами і т.д.). Звідси випливає, що весь процес комунікації може бути зрозумілий як процес обміну інформацією. При помилковому розгляді людської комунікації фіксується лише формальна сторона справи: як інформація передається, в той час як в умовах людського спілкування інформація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається. Спілкування не можна розглядати лише як відправлення інформації якийсь передавальної системою або як прийом її іншою системою тому, що на відміну від простого "руху інформації" між двома пристроями тут ми маємо справу з відношенням двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом: взаємне інформування їх припускає налагодження спільної діяльності. Це означає, що кожен участгнік комунікативного процесу передбачає активність також і в своєму партнері, він не може розглядати його як певний об'єкт. Інший учасник постає теж як суб'єкт, і звідси випливає, що, направляючи йому інформацію, на нього необхідно орієнтуватися, тобто аналізувати його мотиви, цілі, установки. Схематично комунікація може бути зображена як інтерсуб'ектний процес. Але в цьому випадку потрібно припускати, що у відповідь на надіслану інформацію буде отримана нова інформація, що виходить від іншого партнера. Тому в комунікативному процесі і відбувається не простий рух інформації, але як мінімум активний обмін нею. Головна "збільшення" у специфічно людському обміні інформацією полягає в тому, що тут особливу роль відіграє для кожного учасника спілкування значущість інформації, тому, що люди не просто "обмінюються" значеннями, але прагнуть при цьому виробити загальний зміст. Це можливо лише за умови, що інформація не просто прийнята, але й зрозуміти, осмислена. Суть комунікативного процесу - не просто взаємне інформування, але спільне розуміння предмета. Характер обміну інформацією між людьми визначається тим, що саме через системи знаків партнери можуть вплинути один на одного. Иньї-ми словами, обмін такою інформацією обов'язково припускає вплив на поведінку партнера, тобто знак змінює стан учасників комунікативного процесу. Комунікативне вплив, що тут виникає, є не що інше як психологічний вплив одного комуніканта на іншого з метою зміни його поведінки. Ефективність комунікації виміряється саме тим, наскільки вдалося це вплив. Це означає, що при обміні інформацією відбувається зміна самого типу відносин, що склався між учасниками комунікації. Комунікативне вплив як результат обміну інформацією можливо лише тоді, коли людина, спрямовує інформацію (комунікатор), і людина, що приймає її (реципієнт), володіють єдиною або подібною системою кодифікації і декодіфікаціі. На повсякденному мовою це правило виражається в словах: "усі повинні говорити однією мовою".

Це особливо важливо тому, що комунікатор і реципієнт в комунікативному процесі постійно міняються місцями. Тільки приня-нення єдиної системи значень забезпечує можливість партнерів розуміти один одного. Для опису цієї ситуації соціальна психологія запозичує з лінгвістики термін "Тезаурус", що позначає загальну систему значень, які приймаються всіма членами групи. Але вся справа в тому, що, навіть знаючи значення тих самих слів, люди можуть розуміти їх неоднаково: соціальні, політичні, вікові особливості можуть бути цьому причиною. Люди не просто сприймають один одного, вони формують один по відношенню до іншого і певні стосунки. На основі зроблених оцінок у людей виникають і різні почуття. А саме від неприйняття тієї чи іншої людини до симпатій чи навіть любові до неї. Галузь досліджень яка пов'язана з розкриттям механізмів виникнення різних емоційних стосунків до людини яку сприймають називається дослідженням - атракцією. Включення атракції в процес між особистісного сприймання розкриває таку характеру особливість людського спілкування завжди є реалізацією певних стосунків. Атракцію розглядають як особливий вид соціальної установки на іншу людині в якій переважає емоційність сприймання. Рівнями атракцій є симпатія, дружба, любов, які виконують функцію емоційної регуляції між особистісних стосунків.

Далеко не завжди процес комунікації є ефективним, адже між тим, хто доносить інформацію і тим, хто її сприймає можуть виникати комунікативні бар’єри - психологічні перепони, які людина установлює, аби захиститися від небажаної, втомлюючої або небезпечної інформації. Виділяються такі типи бар’єрів, залежно від причин їх виникнення: Бар'єр взаєморозуміння. Може виникати через огріхи в процесі передачі інформації. Наприклад, коли комунікатор говорить невиразно, надто швидко, нечітко або вживає велику кількість звуків-паразитів. Семантичний бар'єр. Виникає, коли одне і те ж слово різні люди розуміють по-різному, вкладають в них свій власний сенс. Таке викривлення може бути наслідком особливостей особистісного сприйняття людини, її професійної діяльності.Стилістичний бар’єр. Він виникає при невідповідності стилю мови того, хто говорить, і ситуації спілкування або стилю мови, стану того, хто в цей час слухає. Логічний бар'єр. Виникає, коли логіка міркування того хто говорить або занадто складна для розуміння слухаючого, або здається йому неправильною, суперечить властивій йому манері доказів. Соціально-культурний бар'єр. Його причиною стають соціальні, політичні, релігійні і професійні розбіжності в поглядах, звичках, традиціях, що призводять до різного пояснення і сприйняття тих або інших понять, явищ, розумінь. Бар'єр авторитету. Іноді перешкодою може стати саме несприйняття того, хто говорить через його неавторитетність в очах слухача. Або ж навпаки, під час спілкування з людиною, яка є для співрозмовника дуже авторитетною, він може губитися, бути неуважним, не знати, що відповісти. Бар'єр відносин. Йдеться про виникнення почуття ворожості, недовіри до того хто говорить, а потім — і до інформації, яку він передає. Бар’єри спілкування являють собою психологічну перешкоду, яка заважає процесу адаптації людини до нових факторів зовнішнього середовища.

Основними психологічними бар’єрами спілкування є такі як:

• бар’єр характеру і темпераменту;

• бар’єр негативних емоцій;

• бар’єр гніву;

• бар’єр страху;

• бар’єр провини і сорому;

• бар’єр дистанції;

• бар’єр поганого настрою і самопочуття;

• мовний бар’єр;

62. Поняття конфлікту. Специфіка міжособистісного та внутрішньоособистісного конфлікту. Шляхи вирішення конфліктних ситуацій. Конфлікт – це зіткнення сторін, думок, сил. Конфлікт виконує не тільки деструктивну, а й конструктивну функцію. Конфлікт виступає як засіб самоствердження, подолання не­гативних тенденцій, є ситуа­цією пошуку виходу, засобів стабілізації стосунків. Учасниками конфлікту можуть бути окремі індивіди, соціальні групи, організації, держави й т.д. Учасники, конфлікту характеризуються пе­редусім мотивами, цілями, цінностями, установками тощо. Усвідомлення резуль­татів, корекція своїх уявлень про конфліктну ситуацію – важливий бік конфліктної взаємодії. Різноманітність класифікацій конфліктів різних авторів визначається критеріями, які вони вибирають. Найбільш традиційним способом розподілу конфліктів на види можна вважати виділення предмета конфлікту. Наявність різноманітних причин конфліктів в суспільному житті пояснює таку кількість класифікацій. Перспективною можна вважати методику російського соціолога А. Здравомислова, який класифікує конфлікти виходячи з того, хто є конфліктуючими сторонами: міжіндивідуальні конфлікти, міжгрупові конфлікти, які він поділяє на: а) групи інтересів; б) етнонаціонального характеру; в) групи соціального формування, конфлікти між асоціаціями, партіями, внутрішньо- і міжінституціональні конфлікти, конфлікти між секторами суспільного поділу праці, конфлікти між державними закладами, конфлікти між культурами і типами культур. Діючими методами можна вважати і такі класифікації, як: класифікація щодо способу його вирішення - насильницький та ненасильницький; щодо природи виникнення - політичні, соціальні, економічні; щодо рівня його прояву - відкритий та закритий; щодо напрямку діяльності - горизонтальний та вертикальний; залежно від можливих функцій конфлікту - функціональний та дисфункціональний; залежно від потреб, через які він виник, - інтереси, погляди. Більш серйозного дослідження потребує така класифікація конфлікту, де за критерій береться кількість задіяних в конфлікті. Виходячи з цього критерію можна виділити такі види конфлікту: внутрішньоособисті конфлікти; міжособисті конфлікти; міжгрупові конфлікти, які також можна поділити на внутрішньогрупові конфлікти та конфлікти між особистістю і групою. Отже, розглянемо детальніше викладений вище спосіб класифікації видів конфлікту. Внутрішньоособистий конфлікт представляє собою стан структури особистості, коли в ній одночасно присутні суперечливі та взаємновиключаючі мотиви, потреби та інтереси, ціннісні орієнтири, з якими вона в даний момент не в змозі самостійно справитися, виділити для себе пріоритет поводження. Порівняння вибору визначається балансом бажань та можливостями, необхідністю та потребою. Багатогранність людської особистості позначилася і на проблемі класифікації внутрішньоособистих конфліктів.Так, автори, що спираються на психологічний аспект внутрішньоособистих конфліктів, виділяють три їх види. Конфлікт потреб. Його суть полягає в тому, що наші потреби можуть протистояти одна одній і спонукати нас до різних дій. Конфлікт тут знаходиться між наявністю одних бажань і необхідністю поводитися по іншому. Конфлікт між потребою і соціальними нормами. Дуже сильна потреба може зіткнутися усередині нас із примусовим імперативом, і, незалежно від його результату, ситуація набуде конфліктного характеру. Конфлікт соціальних норм. Сутність цього конфлікту полягає в тому, що людина випробує рівнозначний тиск двох протилежних соціальних норм. Більш повною можна вважати класифікацію внутрішньоособистих конфліктів, яку пропонують у своїх роботах соціологи, беручи за основу ціннісно-мотиваційну сферу особистості. Мотиваційний конфлікт. Це конфлікт, викликаний мотиваційними спрямуваннями - несвідомим прагненням, прагненням до володіння, вибором між двома позитивними тенденціями. Моральний конфлікт. Це конфлікт, який породжений в результаті розбіжностей між бажанням і боргом, моральними принципами й особистою прихильністю і т.ін. Конфлікт нереалізованого бажання або комплексу неповноцінності. Конфлікт подібного виду виникає з появою розриву між бажаннями особистості і дійсністю, що може блокувати їхню реалізацію. Рольовий конфлікт. Подібний конфлікт породжується при неможливості для особистості реалізуватися в декількох ролях (міжрольовий внутрішньоособистий конфлікт), а також при різному розумінні вимог до даної ролі ( внутрішньо- рольовий конфлікт) Адаптаційний конфлікт. У широкому понятті даний конфлікт розуміється як порушення рівноваги між суб'єктом і навколишнім середовищем. У вузькому понятті - як порушення процесу соціальної або професійної адаптації. Конфлікт неадекватної самооцінки можна розглядати і як самостійний вид конфлікту, що може виникнути через особисту переоцінку своїх претензій і недооцінки своїх можливостей. Невротичний конфлікт. Подібний вид конфлікту може бути викликаний тривалим періодом перебування особистості в стані внутрішньо особистого конфлікту, високим ступенем напруженості, роздвоєністю і непевністю в собі. Під міжособистими конфліктами розуміється відкрите зіткнення людей у процесі їхніх взаємовідносин чи спільної діяльності, що виявляються у вигляді протилежності цілей у якій-небудь конкретній ситуації і є несумісними. В міжособистому конфлікті повинні бути присутні не обов'язково тільки два учасники, їх може бути і декілька. Подібний вид конфлікту є найпоширенішим і може відбуватися як між товаришами по службі в рамках організації, так і між найближчими людьми.В міжособистому конфлікті кожна зі сторін прагне відстояти свою думку, використовуючи при цьому найширший аспект способів і методів, аж до повного знищення опонента. Врегулювання конфлікту повинне привести до відновлення Існуючої системи відносин, однак джерелом конфлікту іноді бувають такі причини, що можуть привести і до їх руйнування. У зв'язку з цим виділяють такт функції подібних конфліктів, як конструктивні і деструктивні. До конструктивних функцій можна віднести ситуації, коли: конфлікт виявляє неблагополуччя у взаємних відносинах; конфлікт стає джерелом розвитку й удосконалення процесу взаємних відносин;конфлікт знімає напруженість, що існувала в міжособистих стосунках;конфлікт виступає інструментом, за допомогою якого сторони намагаються вирішити протиріччя. До деструктивних функцій можна віднести ситуації, коли: відбувається руйнування існуючої системи відносин; порушується або припиняється спільна діяльність; порушується духовний стан учасників. Дослідники виділяють наступні стилі поводження в міжособистих конфліктах: ухилення, протиборство, пристосування, співробітництво й асертивна поведінка. Ухилення. Дії пов'язані зі спробою уникнути конфлікту через неважливість причини чи небажаності можливого результату. Причина може бути в складності його розв'язання або через неможливість на даний момент їх вирішити. Конкуренція. Дії, що характеризуються активною боротьбою індивіда за свої інтереси, відмовленням від співробітництва при пошуку рішення, націленістю на рішення тільки своїх інтересів усіма можливими способами. Пристосування. Дії однієї зі сторін спрямовані на збереження і поновлення попередніх відносин за рахунок власних інтересів. Мотивація вибору такого підходу може бути різноманітна, це й очевидність програшу, і маловажливість причини конфлікту, і велике бажання збереження попередніх добрих відносин, і очевидність недостатності шансів на перемогу. Співробітництво. Дії по з'єднанню зусиль обох сторін для розв'язання проблеми, при цьому повинне бути явне взаємне розуміння проблеми. Саме різниця поглядів дає можливість зрозуміти причини розбіжностей і знайти вихід із кризи, прийнятний для конфліктуючих сторін, який би не ущемляв інтересів кожної з них. Компроміс. Подібне поводження вимагає поступок з обох сторін до того ступеня, коли за допомогою взаємних поступок з'являється можливість знайти взаємоприйняте рішення.

63. Основні види, форми та функції спілкування. Спілкування — це не тільки обмін інформацією, знаками, а й організація спільних дій. Воно завжди припускає досягнення деякого результату. Таким результатом звичайно є зміна поведінки і діяльності інших людей. Спілкування властиве всім вищим живим істотам, але на рівні людини воно набуває найдосконаліші форми, стає усвідомленим і опосередкованим промовою. У житті людини немає навіть самого нетривалого періоду, коли б вона перебував поза спілкуванням, поза взаємодії з іншими суб'єктами. За змістом спілкування може бути представлено як: Матеріальне - обмін продуктами і предметами діяльності, які у свою чергу служать засобом задоволення актуальних потреб суб'єктів. Когнітивне - обмін знаннями. Діяльне - обмін діями, операціями, уміннями, навичками. Ілюстрацією когнітивного і діяльного спілкування може служити спілкування, пов'язане з різними видами пізнавальної або навчальної діяльності. Тут від суб'єкта до суб'єкта передається інформація, що розширює кругозір, вдосконалюються і розвиваються здібності. Кондиційне - обмін психічними чи фізіологічними станами. При кондиційному спілкуванні люди роблять вплив один на одного, розрахований на те, щоб привести один одного в певний фізичний або психічний стан, наприклад підняти настрій або зіпсувати його; порушити або заспокоїти один одного, а в кінцевому рахунку - зробити певний вплив на самопочуття один одного. Мотиваційне - обмін мотивами, цілями, інтересами, потребами. Мотиваційне спілкування має своїм змістом передачу один одному певних спонукань, установок або готовності до дій у певному напрямку. Наприклад, одна людина бажає домогтися, щоб у іншого виникло або зникло деяке прагнення, щоб склалася певна установка до дії, актуалізувалася деяка потреба і т. п. За цілям спілкування ділиться на біологічне та соціальне. Біологічне - це спілкування, необхідне для підтримки, збереження і розвитку організму. Воно пов'язане із задоволенням основних органічних потреб. Соціальне спілкування переслідує мету розширення і зміцнення міжособистісних контактів, встановлення і розвитку интерперсональних відносин, особистісного зростання індивіда. Розрізняють чотири основні функції спілкування. Поєднуючись, вони надають процесам спілкування конкретну специфіку в конкретних формах. Інструментальна функція характеризує спілкування як соціальний механізм управління та передачі інформації, необхідної для виконання дії. Інтегративна функція розкриває спілкування як засіб об'єднання людей. Функція самовираження визначає спілкування як форму взаєморозуміння психологічного контексту. Трансляційна функція виступає як функція передачі конкретних способів діяльності, оцінок і т. д. Зрозуміло, цими чотирма функціями зовсім не вичерпуються значення і характеристики спілкування. Серед інших функцій спілкування можна назвати: експресивну (функція взаєморозуміння переживань та емоційних станів), соціального контролю (регламентації поведінки та діяльності), соціалізації (формування навичок взаємодії в суспільстві відповідно до прийнятих норм і правил) та ін

Спілкування надзвичайно різноманітне за своїми формами. Можна говорити про пряму і непряму форми спілкування, безпосередню та опосередковану, масову і міжособистісну.

При цьому під прямим спілкуванням розуміється природний контакт "віч-на-віч "за допомогою вербальних (мовних) і невербальних засобів (жести, міміка, пантоміма), коли інформація передається особисто одним з його учасників іншому.

Непряме спілкування характеризується включенням в процес спілкування "додаткового" учасника як посередника, через якого відбувається передача інформації.

Безпосереднє спілкування здійснюється за допомогою природних органів, даних живої істоти природою: руки, голова, тулуб, голосові зв'язки і т. п. Безпосереднє спілкування є історично першою формою спілкування людей один з одним, на його основі на більш пізніх етапах розвитку цивілізації виникають різні види опосередкованого спілкування.

Опосередковане (тобто за допомогою чого-небудь) спілкування може розглядатися як неповний психологічний контакт за допомогою письмових або технічних пристроїв, ускладнюють або віддаляють в часі одержання зворотного зв'язку між учасниками спілкування. Опосередкований спілкування пов'язане з використанням спеціальних засобів та знарядь для організації спілкування та обміну інформацією. Це або природні предмети (палка, кинутий камінь, слід на землі і т. д.), або культурні (знакові системи, записи символів на різних носіях, друк, радіо, телебачення й т.д.).

Масове спілкування - це множинні, безпосередні контакти незнайомих людей, а також комунікація, опосередкована різними видами масової інформації.

Міжособистісне пов'язане з безпосередніми контактами людей у групах або парах, постійних по складом учасників. Воно має на увазі відому психологічну близькість партнерів: знання індивідуальних особливостей одне одного, наявність співпереживання, розуміння, спільного досвіду діяльності.

Також віділяють ділове спілкування зазвичай включено як приватний момент в яку-небудь спільну продуктивну діяльність людей і служить засобом підвищення якості цієї діяльності. Його змістом є те, чим зайняті люди, а не ті проблеми, які зачіпають їх внутрішній світ,

64. Сутнісні ознаки малої групи. Основні підходи та напрями вивчення малої групи (групова динаміка, соціометрія, психоаналіз, інтеракціонізм). Феномен малої групи безпосередньо стосується індиві­да. Саме в малій групі відбувається формування людини як особистості, індивідуальності, набуття нею досвіду со­ціальної взаємодії, реалізується її вплив на процеси в різ­них ситуаціях соціуму. Мотивами об'єднання людей у групи є потреба у спілкуванні, інших формах взаємодії з конкретними індивідами; важливість завдань, які розв'язує певна група; дія зовнішніх чинників, що винагороджують за участь у групі. Сутнісними ознаками малої соціальної групи є трива­лі безпосередні контакти індивідів (спілкування, взаємо­дія). Такі контакти властиві, наприклад, сім'ї, спортив­ній команді, релігійній секті. Мала група – невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування. Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взає­модії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування. Одні психологи наймен­шою її кількістю вважають дві особи (діада), інші – три. Вони мо­жуть об'єднувати десять, п'ятнадцять, тридцять і більше осіб. Аналіз і систематизація соціально- психологічних знань стосовно малої групи дає змогу виокремити низку підходів і напрямків у вивченні феноменів сиціальної групи. Р. Кричевський та О. Дубовська називають 4 дослідницькі

підходи : діяльнісний, організаційно-управлінський підходи, параметричну концепцію, соціометричний напрям, які склалися в російській груповій псих. Г. Андрєєва наголошує на 3-х напрямках розвитку соц.-психол. думки в Західній Європі (частково) і Сша (переважно)6 соціометричному, соціологічному та школі «групової динаміки». Є й інші класифікації підходів, відповідно до яких, окрім названих виокремлюють психоаналітичний та інтеракціоністський напрями.

Діяльнісний підхід заснований на принципі діяльності. Накладання даного принципу на дослідження соціальної групи спияло формулювання низки теорій групової активності. Передусім ідеться про стратометричнуиконцепцію групової активності А. Петровського. Також в рамках цього напрямку М. Ярошевський запропонував програмно-рольовий підхід у досдженні наукового колективу, а Г. Андрєєва розробила модель соціально-перцептивних процесів у спільній діяльності.

Організаційно-управлінський підхід грунтується на уявленні про соціальну організацію та управлінську діяльність. Численні дослідження груп і колективів, що належать до названого підходу, мають яскраво виражений прикладний характер і зорієнтовані в основному на вирішення завдань психологічного забезпечення у сфері промислового виробництва.

Параметрична концепція повязана з імям Л. Уманського. Її основна ідея полягає в передбаченні, що поетапний розвиток малої групи здійснюється завдяки соціально-психол. параметрів. Саме тому найбільш значущі дослідження, що відбувалися в рамках цього напряму, стосуються організаційних, емоційних і динамічних характеристик групи.

Соціометричний напрям асоціюється з Дж. Морено, котрий виходив з того, що в суспільстві можна виокремити 2-і структури відносин: макроструктуру й мікроструктуру. Перша означала для Дж. Морено просторове розміщення індивідів у різних формах їхньої життєдіяльності, а друга – психол. стосунки особистості з людьми, які її оточують. Дослідник розглядав ці взаємини крізь призму емоційних стосунків, побудованих на симпатії й антипатії. Структура міжособистісних взаємин має для людину, на думку Дж. Морено, безпосередню субєктивну значущість. Вона визначає стан не лише малої групи, а й суспільства в цілому. Всі конфлікти між людьми, будь-яке напруження в суспільстві зумовлені незбігом двох структур стосунків. Саме тому завдання полягає в перебудові макроструктури таким чином, щоб привести її у відповідність до мікроструктури, адже збіг 2-х структур - оптимальний варіант побудови суспільства. За інших обставин людина змушена перебувати в оточенні чужих або неприємних їй осіб, що робить її нещасною, а діяльність – неефективною. Соціометричний метод і мав вивчати структуру міжособистісних стосунків індивіда задля того, щоб перебудувати макроструктуру й розвязувати суперечності в суспільстві шляхом добору чи перестановки людей відповідно до їхніх симпатій.

Соціологічний напрям базується на експерементальній діяльності Е. Мейо, якому завдячуємо виокремленням 2-х систем стосунків, що існують у групі, - формальних і неформальних, а токож уявлення про роль неформальної групи в задоволенні важливих соцільних потреб індивіда (у прийнятті, підтвердженні, належності до групи). Хоча сьогодні результати Е. Мейо, сприймаються як певна соц.-психол. реальність, яка не підлягає в принципі обговоренню, свого часу вони були великим кроком вперед. Погляди Т. Шибутані виявилися близькими до ідей Е. Мейо і зводяться до такого. Дослідник запропонував розрізняти первинні і вторинні групи за ступенем соціальної дистанції між людьми. Виявилося, що в первинних групах така дистанція є мінімальною, в них відбувається особистісно забарвлене сприймання учасниками один одного, а у вторинних групах, навпаки, дистанція більша, в них стосунки побудовані на вимогах спільного завдання. Інакше кажучи, йдеться про те, що в первинних групах переважає міжособистісне спілкування, а у вторинних – рольове.

Школа «групової динаміки» створена К. Левіном та його учнями. В основу цього підходу покладено «теорію поля» К. Левіна, згідно з якою поведінка людини визначається взаємодією соціальних і психол. детермінантів. Ця центральна ідея «теорії поля» була розвинена відповідно до вивчення груп. Дослідження функціонування груп із заданими характер.отримало назву «групової динаміки», позаяк проблематика аналізу зводилася до вивчення сукупності групових процесів: утворення і розвитку групи, умов її формування та ефективної діяльності, особливостей взаємозвязку групи з індивідом та ін. групами. Загалом, розглядаючи групу як динамічне ціле, яке більше за частини, що в нього входять, у працях представників цього напряму було представлено ввесь спектр проблем малої групи: внутрішньогрупові конфлікти, способи ухвалення групових рішень, групова згуртованість, керівництво, лідерство і т. д.

Теоретичним джерелом психоаналітичного напряму є психоаналіз З. Фрейда. З точки зору психоаналізу дослідження групових процесів базується на теоретичному узагальненні даних психотерапевтичних або тренінгових груп. Загальним для теорій, які виникли в рамках цього підходу, є уявлення про групу як інваріант індивіда з його потребами, мотивами, цілями, котрі він не усвідомлює.

Представники інтерекціоністського напряму виходять з того, що групова поведінка зумовлюється взаємодією, активністю членів групи та взаєминами між ними. Вихідною позицією аналізу є не окремий індивід, а соц. процес, який розглядається як взаємодія індивідів у групі або в суспільстві.

65. Поняття групової динаміки. Концепції і моделі розвитку молої групи. Психологічні умови і фактори виникнення групи та її функціонування. Групова динаміка – сукупність про­цесів, що відбуваються в малій групі і характеризують її з точки зо­ру руху, розвитку та функціонування. Групова динаміка охоплює всі види колективної взає­модії у групі. Йдеться про такі процеси, як групова згурто­ваність, влада, прийняття рішення, зміна влади, спосіб реа­гування на інші групи. Більшість з них відбувається тільки в малій соціальній групі. Соціальна психологія звертає увагу передусім на те, як мала група формується, розвивається, досягає вершини або зникає чи модифікується. Термін «групова динаміка» спочатку використовував­ся для позначення створеної К.Левіним наукової школи (школа групової динаміки), що тлумачила групу як дина­мічне ціле. Описуючи її властивості, вчений використову­вав такі закони: 1. Ціле домінує над частинами. Це означає, що групу не можна розглядати як суму індивідів, оскільки вона час­то змінює їх індивідуальну поведінку. Ззовні легше впли­вати на групу загалом, ніж на поведінку окремих індиві­дів. За таких умов кожен індивід визнає свою залежність від інших належних до групи індивідів; 2. Окремі елементи об'єднуються у ціле. Отже, основою групи є взаємозалежність індивідів, які охочіше приєдну­ються до груп, з якими себе ототожнюють, а не до тих, від яких залежать, залишаючись серед осіб, до яких відчува­ють свою належність, навіть якщо їх поведінка є недруж­ньою. У процесі суспільного розподілу праці виникає необхідність розв'язання певних соціальних завдань, що й породжує потребу у створенні малих груп, покликаних орієнтуватися на ці завдання. Наприклад, студентська група створюється у зв'язку із вступом випускників шкіл до вищого навчального закладу. Отже, об'єктивні причини виникнення малої групи перебувають поза нею, вони закорінені в ширшій соціальній системі. Важливою психологічною передумовою виникнення групи є потреби індивідів у спілкуванні. На цьому процесі позначаються соціальний досвід, самооцінка індивіда, пов'язані груповим членством очікування, специфіка діяльності, можливість досягнення певної мети та ін. Серед зарубіжних авторів є багато прихильників думки, що утворення групи зумовлене психологічними причинами, передусім можливістю отримати задоволення від взаємодії з іншими людьми. Поширеною є точка зору, згідно з якою група виникає з необхідністю людини задовольнити свої потреби. Однак пояснення процесу утворення малої групи тільки психологічними причинами не враховує соціального контексту життя спільноти. Адже утворення малої групи пов'язане із сукупністю зовнішніх обставин, що зумовлюють її виникнення, з власне психологічними чинниками, внаслідок дії яких вона стає спільнотою з властивими їй всіма груповими характеристиками.    Утворення групи є процесом її формального виникнення і наповнення людьми, які приносять у групу свої індивідуальні властивості, особистісні устремління, життєвий досвід взаємодії і розв'язання групових завдань. Формування взаємин між ними - це передумова перетворення групи, що об'єктивно виникла, на психологічну спільність.    Розвиток малої групи. Мала група, як і кожен соціальний організм, переживає у своєму розвитку зміни етапів, стадій, які різняться характером домінуючих тенденцій у внутрігрупових взаєминах. Кожен із представників різних соціально-психологічних шкіл по-своєму виокремлює ці етапи. Наприклад, американський психолог Б. Такмен, надаючи перевагу двовимірній моделі розвитку групи, розглядає дві основні сфери (виміри) групової життєдіяльності: інструментальну (ділову) сферу, пов'язану з розв'язанням групового завдання, та експресивну (емоційну) сферу, домінантою якої є міжособистісний контекст розвитку групової структури (рис. 1). Обидві сфери групового розвитку, хоч і впливають одна на одну, наділені своїми внутрішніми особливостями та закономірностями. У кожній сфері існує по чотири стадії, які послідовно змінюють одна одну. Російський дослідник Л. Уманський, розгортаючи свою концепцію поетапного розвитку групи, взяв за основу послідовну зміну стадій, які різняться ступенем психологічної інтегрованості у діловій та емоційній сферах (рис. 2). Груповий розвиток, на його погляд, починається з точки, яка знаходиться всередині стадії і називається конгломерат (лат. conglomerates — нагромаджений) — сукупність незнайомих один одному індивідів. Розвиток групи може відбуватися за двома напрямами: за просоціальної орієнтації (рух до позитивного полюса) група, долаючирізні стадії, розвивається уверх аж до найвищої точки, якою є колектив. За асоціальної спрямованості (рух до негативного полюса) група перетворюється на антиколектив. Поступальний розвиток групи, на думку Л. Уманського, стримують (і зумовлюють) такі суперечності: між потенційними можливостями групи та її реальною діяльністю; між зростаючою інтеграцією членів групи і потребою кожного з них реалізуватися в ній особистісно; між посиленням орієнтації групи на спільне “Ми” і усвідомленням місця і ролі групи в ширшій соціальній спільності. Загалом підхід Л. Уманського зосереджується на динаміці групових процесів, характеристиці відмінних ознак розвитку групи. Модель, запропонована І. Волковим, відображає власне емоційну динаміку групи. Охоплюючи чотири послідовних фази розвитку міжособистісного контакту — від первинного сприймання і впізнавання до зчеплення (рис. 3), вона містить детальний аналіз розвитку емоційних взаємин у малій соціальній групі.   Англійські консультанти з управління Майк Вудкок і Дейв Френсіс, аналізуючи проблему зрілості групи, зосереджуються на таких стадіях її розвитку: притирання, ближній бій, експериментування, ефективність і зрілість (рис. 4). За їх спостереженнями із підвищенням якості роботи групи розширюються можливості об'єднаних у ній індивідів. Унаслідок цього все більше їх бере участь у плануванні, прийнятті рішення, розв'язанні проблем. Різноманітні стадії групового розвитку аналізують стратометрична теорія колективу (А. Петровський), емпірична модель розвитку групи (Г. Стенфорд і А. Роарк) та ін.. Попри певні відмінності, кожна модель утворення малих соціальних груп не залишає поза увагою такі основні етапи: орієнтування у ситуації. Особливість цього етапу полягає в орієнтації осіб групи у міжособистісних взаєминах; конфлікт. Він є результатом суперечності між індивідами, між групою та індивідами, а також між різними уявленнями про групові цілі і засоби їх досягнення; динамічна рівновага. Забезпечує функціонування групи як єдиного цілого, не застраховуючи від виникнення нових непорозумінь. Виокремлення цих етапів представниками різних наукових шкіл свідчить, що вони є неминучими у соціальному бутті кожної малої соціальної групи. Феномен малої групи безпосередньо стосується індиві­да. Саме в малій групі відбувається формування людини як особистості, індивідуальності, набуття нею досвіду со­ціальної взаємодії, реалізується її вплив на процеси в різ­них ситуаціях соціуму. Мотивами об'єднання людей у групи є потреба у спілкуванні, інших формах взаємодії з конкретними індивідами; важливість завдань, які розв'язує певна група; дія зовнішніх чинників, що винагороджують за участь у групі. Сутнісними ознаками малої соціальної групи є трива­лі безпосередні контакти індивідів (спілкування, взаємо­дія). Такі контакти властиві, наприклад, сім'ї, спортив­ній команді, релігійній секті. Мала група – невелика за чисельністю спільність, в якій індивіди безпосередньо контактують між собою, об'єднані спільною метою та завданнями, що є передумовою їх взаємодії, взаємовпливу, спільних норм, процесів та інтересів, міжособистісних відносин і тривалості їх існування. Мала група розвивається на основі спільної мети, яка породжує спільну діяльність, спільні цінності і способи взає­модії, а також за безпосереднього контакту осіб у групі, що створює можливості для міжособистісного спілкування. Одні психологи наймен­шою її кількістю вважають дві особи (діада), інші – три. Вони мо­жуть об'єднувати десять, п'ятнадцять, тридцять і більше осіб

66. Сутність комунікативної потреби, аналіз її ієрархічної структури та критеріальних показників. Людина не може існувати поза соціальною дійсністю. Тільки включаючись у процес практичної діяльності, вона виявляє свою соціальну суть, формує соціальні якості, виробляє ціннісні орієнтації. Кожна людина виконує певні соціальні функції: одна вчить, друга лікує, третя вирощує хліб, четверта будує дім. Менеджер, зокрема, організовує виробництво і спрямовує дії інших людей на виконання конкретних завдань, забезпечує матеріальні потреби людей. У процесі трудової діяльності на людину впливають такі фактори, як суспільний характер та форма організації праці, її предметний зміст, суспільна значущість результатів, технологічний процес, можливість виявити себе та взаємодіяти з іншими, спілкуватися з ними. Спілкування з іншими людьми, трудова діяльність, задоволення людиною потреб з допомогою соціальних інститутів — це все різновиди її соціальної діяльності. Тому можна сказати, що соціальна діяльність характеризує процес взаємодії людини із соціальним середовищем, її активність у використанні або перетворенні суспільних відносин з метою задоволення необхідних для життя потреб. Потреби — це вимоги, які виявляють залежність людини від того, що їй необхідно для життя та діяльності. Вони завжди відображають стійкі життєво важливі залежності організму від середовища [104, с. 89, 307], а усвідомлення людиною відсутності чогось зумовлює у неї прагнення до відповідної діяльності. Первинні потреби закладені генетично (наприклад, потреби в їжі, одязі, диханні, сні тощо), а вторинні виробляються в процесі пізнання і здобуття життєвого досвіду. Потреби неможливо безпосередньо спостерігати чи виміряти, про їх існування можна дізнаватися, стежачи за поведінкою людей. Голодна людина спочатку шукатиме їжу, потім будуватиме житло, піклуватиметься про одяг. Якщо вона у безпеці, то буде прагнути до діяльності, спричиненої потребою в соціальних контактах, захоче відчувати повагу з боку оточуючих. Потреби вищих рівнів не є мотивами для людини, поки не задоволені (хоч частково) потреби нижчого рівня. Якщо тривалість життя людини в середньому становить 600 тис. годин, то з них 400 тис. вона витрачає на підтримання свого існування (їжа, сон, обслуговування себе тощо) і лише 200 тис. годин залишається на реалізацію вільного часу та того, що становить сенс життя людини — на роботу, навчання, самоствердження та самоактуалізацію, контакти з іншими, спілкування [254, с. 16]. Будь-яка спільна діяльність не може здійснюватися успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння. Через це спілкування розглядається як різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності. Людині важко бути щасливою, успішно працювати, самовдосконалюватися, самостверджуватися, не контактуючи з іншими. Тому спілкування є важливою духовною потребою людини як соціальної істоти [104, с. 136]. Більшість психологів називають таку потребу комунікативною і вважають, що вона виявляється через прагнення людини до розуміння її іншими. Відсутність комунікативних умінь та навичок виступає як наслідок дефіциту спілкування [229, ч. 2, с. 79]. Потреба у спілкуванні виникає в перші місяці життя дитини, а вже на третьому році в неї чітко виявляється бажання спілкуватися з іншими [187, с. 11 — 14]. Через спілкування дитина засвоює те, що психологічно робить її людиною. Це стосується людських особливостей поведінки (мораль, культура), людських взаємин (доброта, порядність та ін.). У спілкуванні формується характер дитини, воля, почуття, здібності, мотиви та соціальні потреби, зокрема потреби у взаємодії з іншими людьми. Ці потреби залишаються у людини найважливішими на все її життя. Відбувається перехід від простих форм потреб в емоційному контакті до складніших — у співпраці, інтимно-особистісному, діловому спілкуванні тощо [229, ч. 2, с. 76—79]. Менеджеру слід уважно спостерігати за іншими людьми, щоб зрозуміти, які потреби рухають ними. Проте слід пам´ятати, що потреби з часом змінюються, тому у прийняті плани треба вносити відповідні корективи. Потреби тісно пов´язані з мотивацією — процесом стимулювання себе та інших (окремої людини або групи людей) на діяльність, що спрямована на досягнення певних цілей. Мотив — це реальне спонукання, яке змушує людину діяти в певній ситуації, за певних життєвих обставин [104, с. 89—90]. Якось перехожий побачив групу каменотесів і запитав у них: "Для чого ви працюєте?". Один з каменотесів відповів: "Для того щоб мати їжу". Другий сказав: "Роблю це тому, що нічого іншого не вмію робити". Третій відповів, не думаючи довго: "Тому, що треба обтесати каміння для стіни". Четвертий, подумавши трохи, сказав: "Я хочу, щоб мене шанували за те, що я вмію це робити". А останній каменотес, поглянувши навколо, відповів: "Я хочу, щоб тут був побудований дивовижний храм". Так каменотеси пов´язали свої потреби з мотивами праці. Мотивація — це внутрішній психічний механізм людини, який відповідно до потреби неначе запускає цілеспрямовану поведінку на її задоволення. Вона розглядається як процес вибору між різноманітними можливими діями, пояснює цілеспрямованість дії [229, ч. 1, с. 261]. Вступаючи у контакт з іншими людьми, менеджеру важливо вміти розпізнавати їхні мотиви спілкування. Ці мотиви можуть бути такими, що збігаються (полегшують спілкування), і протидіючими (заважають ефективному спілкуванню). Розглядаючи потреби як початок діяльності, деякі науковці дотримуються положення про єдність спілкування та діяльності. Одні з них вважають, що спілкування та діяльність — дві рівнозначні категорії буття людини, інші розуміють спілкування як одну із сторін діяльності і, нарешті, є погляди, що спілкування є особливим видом діяльності [187]. Проте всі зазначають, що процес спілкування безпосередньо залежить від особистісних властивостей його учасників.

67. Проблема групової згуртованості. Лідерство і керівництво в малих групах. Теоретичне походження лідерства і керівництва. Стилі лідерства і керівництва. Розгляд проблеми групової згуртованості є одним з найважливіших в контексті вивчення особливостей формування молої групи. Під груповою згуртованістю розуміють утворення, розвиток і формування особливого типу звязків у групі, котрі дають змогу зовнішньо задану структуру перетворити на психологічну спільність людей, злагоджений психологічний організм, який живе за своїми нормами й законами відповідно до цілей і цінностей групи. Дослідження цього явища має свою тривалу традицію. Л. Фестінгер був одним з перших, хто запропонував аналізувати згуртованість на основі частоти й міцності комунікативних звязків групи. Згуртованість він визначив як суму всіх сил, що діють на членів групи з метою утримання їх у ній. Д. Картрайт, розвиваючи такий підхід, дає подібне визначення цього феномену. На його думку, групова згуртованість – це складова сил або мотивів, котрі спонукають людину залишитися в ній. З точки зору соціометричного напряму згуртованість повязують з таким рівнем розвитку міжособистісних стосунків у групі, який характеризувався високим відсотком виборів, заснованих на симпатії. Спеціально запропонований соціометрією «індекс групової згуртованості» вираховується як відношеня кількості взаємних позитивних виборів до загальної кількості можливих виборів. Т. Ньюком вводить поняття «згода», за допомогою якого намагається пояснити згуртованість. У розумінні автора згода – це подібність картини світу, позицій і стосунків членів групи. Іншими словами, групова згода – це єдність поглядів, що характеризує людей, обєднаних у групу. Дана концепція виникла на базі інтеракціонізму. Згідно з нею групова згода встановлюється шляхом прийняття людьми, які утворюють групу, позицій і ролей один одного в процесі їхньої безпосередньої взаємодії. В рамках стратометричної концепції групової активності, розробленої А. Петровським, запропонований підхід до групової згуртованості з погляду ціннісно-орієнтаційної єдності. Суттєвим моментом є та обставина, що згуртованість, розглядається як характеристика особливого виду звязків у групі, котрі грунтуються на єдності оцінок, установок і позицій групи стосовно обєктів – осіб, завдань, ідей, подій, які є найбільш значущими для групи в цілому. Згуртованість охоплює всі стосунки в групі, які опосередковані цілями й завданнями діяльності. Г. Андрєєва, підтримуючи підхід А. Петровського, розглядає згуртованість у рамках принципу діяльності, тобто виходить з того, що головним інтегратором групи є спільна діяльність її членів. Автор стверджує, що процес формування групи та її подальшого рзвитку бачиться як процес дедалі сильнішого згуртування групи не на основі збільшення лише її емоційної привабливості, а на підставі чимраз більшого залучення індивідів до процесу спільної діяльності. Вивчення характеристик групової згуртованості, які забезпечують стабільність групи, показує, що в групі індивід повинен мати можливість самоствердитися, самовизначитися.

Характеристика динамічних процесів у малій групі потребує відповіді на питання про те, як група організовується, хто бере на себе функції організатора її життєдіяльності і які при цьому виникають психологічні особливості управлінської діяльності. Йдеться про проблему лідерства й керівництва в групі. Перш за все важливо уточнити і розмежувати поняття «керівництво» і «лідерство». Під керівництвом розуміють процес соц.-психол. впливу, коли індивід чи колективний субєкт управліня з певними наміром впливає на інших людей з метою структурувати дії та взаємини в групі чи організації. Керівництво є суто управлінським феноменом, офіційно регламентованим согціально організованим процесом. Стосовно лідерства, це – один з процесів організації й управління малою соціальною групою, який сприяє досягненню групових цілей в оптимальні терміни та з оптимальним ефектом, детермінованим панівними в суспільстві соціальними відносинами. Р. Кричевський визначає лідерство як субординацію позицій учасників залежно від їхніх ціннісних потенціалів і вкладів у життєдіяльність групи. Лідерство характеризує стосунки домінування й підкорення, впливу і слідування в системі міжособистісних взамин у групі. Воно спрямоване на те, щоб пробудити в членів групи мрію, до якої вони наближатимуться, «вдихнути» в них енергію, неоюхідну для руху. Аналіз фунціональних і психологічних відмінностей між керівноком та лідером дав змогу дослідникам описати ситуації, які накладають свій відбиток на гармонізацію життя й діяльності групи: 1) лідер і керівник – різні особи, які не знаходять спільних точок взаємодії, що зрештою не сприяє успішній діяльності групи й гармонізації міжособистісних стосунків; 2) л. і к. – різні особи, які на основі взаємоповаги й компромісів знаходять точки взаємодії; 3) л. і к. – одна й та сама особа (в цьму випадку група працюватиме як єдина команда, віддана своєму капітанові).

Лідерство, так само як і керівництво, стало обєктом постійної та систематичної уваги науковців на початку ХХст. У ході дослідження даних феноменів розроблено ряд концепцій і теорій. «Теорія рис» концентрує свою увагу на вроджених якостях лідерства. Згідно з нею лідером може бути лише та особа , яка наділена певним набором особистісних якостей чи сукупністю певних психологічних рис. Різні дослідники намагалися виокремити ці необхідні лідерові характеристики, однак скласти їх повний перелік виявилося надзвичайно складним завданням. Саме тому вчені, так і не дійшли єдиної думки про набір якостей, властивих лідерові. Згідно з «ситуаційною теорією лідерства» теорія рис не відкидається цілком, однак стверджується, що лідерство визначається як продукт ситуації. Різні ситуації, які складаються в груповому житті під час виконання завдань та спілкування, виокремлюють певних членів групи, які переважають інших хоча б за однією ознакою. А оскільки саме ця якість і є необхідною в даній ситуації, то людина, що нею наділена, стає лідером. Представники поведінкового підходу до проблем лідерства вважають, що лідером стає людина, наділена потрібною формою поведінки. Іншими словами, ефективність лідерства визначається не стільки особистими якостями лідера, скільки стилем його поведінки стосовно підлеглих. Синтетична теорія лідерства вважається компромісним варіантом у розвязанні проблеми. Вона виникла на грунті узагальнення практичного досвіду й попередніх підходів. Згідно з нею лідерство розглядається як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер – як субєкт управління цим процесом. Отже, лідерство і керівництво – це функція групи й вивчати його потрібно з погляду групових цілей і завдань.при цьому варто враховувати і структуру особистості лідера, і тривалість існування групи та ін. Стилі (див. енциклопедію).

68. Сутність міжособистісних стосунків. Механізми та рівні їх вияву. Типи міжособистісної сумісності. Міжособистісне спілкування виступає необхідною умовою буття людей, без якого неможливе повноцінне формування не тільки окремих психічних функцій, процесів і властивостей людини, а й особистості в цілому. Ось чому вивчення цього складного психічного феномену як системного утворення, що має багаторівневу структуру і тільки йому притаманні характеристики, є актуальним для психологічної науки. Сутність міжособистісного спілкування полягає у взаємодії людини з людиною. Саме цим воно відрізняється від інших видів діяльності, коли відбувається взаємодія людини з яким-небудь предметом або річчю. Взаємодіючі при цьому особистості задовольняють свою потребу у спілкуванні один з одним, в обміні інформацією та ін Наприклад, обговорення двома перехожими конфліктної ситуації, свідками якої вони тільки що виявилися, чи спілкування при знайомстві молодих людей один з одним. У переважній більшості випадків міжособистісне спілкування майже завжди виявляється вплетеним в ту чи іншу діяльність і виступає як умова її виконання. Міжособистісне спілкування є не тільки необхідним компонентом діяльності людей, здійснення якої передбачає їх співпрацю, але й обов'язковою умовою нормального функціонування їх спільностей (наприклад, шкільного класу або виробничої бригади робітників). При порівнянні характеру міжособистісного спілкування в цих об'єднаннях звертає на себе увагу як подібність, так і відмінність між ними. Подібність полягає в тому, що спілкування в них виступає необхідною умовою буття, цих об'єднань, фактором, від якого залежить успішність вирішення що стоять перед ними завдань [27, 52]. На спілкування впливає не тільки головна для даної спільності діяльність, але і те. що вдає із себе сама ця спільність. Наприклад, якщо це шкільний клас, то важливо знати, наскільки він сформований як колектив, які оціночні еталони в ньому панують, якщо бригада - то які ступінь розвитку трудової активності, рівень виробничої кваліфікації кожного працівника і т. д. Особливості міжособистісної взаємодії в будь-якої спільності значною мірою зумовлені тим, як її члени сприймають і розуміють один одного, який емоційний відгук переважно викликають одне в одному і який стиль поведінки обирають. Спільності, до яких належить людина, формують еталони спілкування, задають зразки поведінки, яким особистість привчається дотримуватися повсякденно при взаємодії з іншими людьми. Ці спільності прямо впливають на розвиток у нього оцінок, які визначають сприйняття ним інших людей, відносини і стиль спілкування з ними. Причому вплив тим сильніше, чим авторитетніше спільність в очах людини. Взаємодіючи з іншими людьми, людина може одночасно виступати в ролі і суб'єкта, і об'єкта спілкування. Як суб'єкт він пізнає свого партнера, визначає до нього своє ставлення (це може бути інтерес, байдужість або ворожість), впливає на нього з метою вирішення якої-небудь конкретного завдання. У свою чергу, він сам є об'єктом пізнання для того, з ким спілкується. Партнер адресує йому свої почуття і намагається на нього вплинути. При цьому слід підкреслити, що перебування людини одночасно у двох «іпостасях» - об'єкта і суб'єкта - характерно для будь-якого виду безпосереднього спілкування людей, будь то спілкування одного учня з іншим чи учня і вчителя [14; 62]. Спілкування, будучи одним з основних видів діяльності людей, не лише постійно виявляє суттєві характеристики особистості як об'єкта і суб'єкта спілкування, а й впливає на весь хід її подальшого формування, в першу чергу на такі блоки властивостей, в яких виражається ставлення людини до інших людей і до себе. У свою чергу, зміни, що відбуваються в людях під тиском розгортається спілкування, впливають тією чи іншою мірою на такі базисні властивості особистості, в яких виявляється її ставлення до різних соціальних інститутів і спільнот людей.

Спілкування та міжособистісні стосунки в групах та коллективах досліджуються методами: спостереженням, експериментом, бесідою, анкетним опитуванням, соціометрією. При використанні того чи іншого методу необхідно спиратися на конкретні умови, в яких здійснюється дослідження. Міжособистісні стосунки проявляються в сумісності людей. Сумісність — це оптимальне сполучення якостей людей в процесі спілкування, які сприяють успіху виконання сумісної діяльності. Виділяють чотири види сумісності: фізичну, психофізіологічну, соціально-психологічну та соціально-політичну. Фізична сумісність відображається в гармонійному сполученні фізичних якостей двох чи декількох людей, котрі виконують сумісну діяльність (сумісність в силі, витривалості). В основі психофізіологічної сумісності лежать особливості сенсорної та перцептивної систем особистості, а також типу її темпераменту. Соціально-психологічна сумісність передбачає взаємовідношення людей з такими особистісними властивостями, які сприяють успішному виконанню соціальних ролей. Соціально-політична сумісність передбачає єдність ідейних поглядів, схожість в соціальних установках та ціннісних орієнтаціях.

69. Психологічні характеристики великих соц. груп, їх основні ознаки. Класифікація велик соц. спільнот. Соц.-психол. характеристика етнічних та релігійних спільнот. Поняття нац. характеру. У сучасному суспільстві функціонує чимало соц. груп, чільне місце серед яких посідають великі соц. групи. Структура психології великих груп містить низку елементів, до яких у широкому розумінні належать різні психіч. Властивості, процеси і стани. Зазвичай психіч. Явища у великих соц. групах виокремлюють за сферами психіки: когнітивною – до неї належать колективні уявлення, соціальне мислення, суспільна думка, суспільна свідомість та ін; потребово-мотиваційною – вона характеризується загальногруповою мотивацією, груповими потребами, інтересами, цінностями, цілями, установками, ідеалами. Потреби як елемент суспільної психології виникають і розвиваються в процесі життя й діяльності людини та групи; афективною – ця сфера психології великих соц. груп охоплює почуття, емоції, настрої. Носіями сиц. Почуттів є обєднання людей, соц. спільноти. В них відтворюється емоційне ставлення до фактів, ситуацій соц. дійсності; регулятивно-вольовою - діяльнісна сфера пчихології великих груп формується з колективної діял. й групової поведінки. Розглянуті сфери психології великих соц. груп органічно взаємоповязані і проявляються як характеристики типової особистості представника певної спільноти і психічного складу великої соц. групи. Усі великі групи мають певні загальні ознаки, які відрізняють їх від малих груп. Перш за все великі групи мають специфічні регулятори соц. поведінки – звичаї, традиції, мораль. Існування цих регуляторів зумовлене наявністю суспільної практики, з якою повязана група. У психол. характеристиці великих груп неабияке місце належить мові. Стосовно етнічних груп – це очевидний факт, це та ознака, без якої група в принципі не може існувати. Для інших груп мова може виступати як певний жаргон, властивий зокрема, певним проф. групам, молоді. Традиційно до основних ознак великих груп відносять їхні потреби й інтереси. Воно розглядаються в даному разі як групові соц.-психол. явища. На форм. Психології впливає колективний досвід, міра засвоєння якого зумовлена індивідуальними психол. особливостями. Інакше кажучи, психол. характеристики групи являють собою те типове, що властиве всім індивідам. Відомі різні ознаки, за якими класифікують великі групи. За характером звязку розрізняють два види великих спільнот людей. У першому випадку йдеться про обєктивні соціальні звязки даної спільноти. Стосовно належності людей до цих груп, то вона не залежить від їхньої волі і свідомості, а визначена обєктивно. Другий тип спільнот – це групи, належність до яких є результатом свідомого прагнення індивідів до обєднання на основі загальних цілей і цінностей. Основу цих обєднанньстановлять психол. явища. У таких групах є більш або менш жорстка система прав, обовязків, норм, правил поводження учасників обєднання, контролю за додержанням зобовязань, угод. Відповідно до тривалості існування виокремлюють більш тривалі (класи, нації) і менш тривалі (мітинги, аудиторії, натовп) великі групи. За характером організованості групи поділяють на такі, що випадково, стихійно виникли (натовп, пудліка), і ті, що організувалися свідомо (асоціації, партії). Також ведуть мову про умовні і реальні великі групи. Н-д: статево-вікові і професійні групи є не реальними, а умовними. До реальних груп належать передусім мітинги і збори.. Великі групи можуть також бути закритими (характеризуються закритою специфікою діяльності, умовами життя, н-д: трудова колонія, військовий вуз) і відкритими (таким обєднанням притаманна широка доступність для великого загалу, н-д: колектив заводу). Найпоширенішим вважається розподіл велиеих груп на 2 типи. Перший – власне соц. групи, які склалися в ході історичного розвитку суспільства, посідають певне місце в системі сусп. відносин і характеризуться тривалістю, стійкістю, чітко визначеними параметрами (етнічні, проф., статево-вікові групи). Другий – стихійно утворені спільноти.ю які характеризуються нестійкістю, короткочасним терміном існування (натовп, публіка, аудиторія).

Національний характер - це відносно стійкі психічні властивості народу, що залежать від конкретних історичних і соціально-економічних умов існування певної спільноти. Національний характер – компонент психічного складу нації; система ставлень певної національної спільноти до різних сторін оточуючої дійсності, що проявляється в особливостях емоційного реагування, поведінки, в стереотипах мислення. Це комплекс фізичних та духовних ознак, що відрізняють одну націю від іншої. Риси національного характеру проявляються в представників нації не в однаковій мірі – від певного рівня присутності до повної відсутності. Але психічний склад, на відміну від національного характеру, це ті стійкі риси характеру, які склались протягом тривалого часу (сторіч або навіть тисячоліть), а національний характер визначає риси нації на певному етапі її розвитку. Національний характер- одна з найважливіших категорій етносу. Що стосується факторів, які найбільше впливають на формування нац. характеру, то тут вирішальну роль відіграють історичні та соціально-економічні чинники , за ними йдуть культурні, релігійні та географічні. Цінності, що сформувалися у процесі історичного розвитку, складають основу з якої карбуються риси нац. характеру. Але як і більшість понять етнічної психології, воно ще не має загальноприйнятого визначення. Український дослідник П. Гнатенко: нац. характер – це сукупність національно-психологічних установок, стереотипів, які властиві нації на певному етапі розвитку, і які проявляються у ціннісному ставленні до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах.Д Чижевський – нац. характер не є одноманітним. Кожна нація має різні психологічні типи, різні соціальні типи. Крім того, існують відмінності, що викликані місцевими умовами. Все це ускладнює картину нац. характеру народу, робить їїрізнобарвною та різноманітною. Ще вивченням нац.характеру займалися – Кон, Куніцин, Лихачов.