92. Професійний відбір як елемент управління персоналом. Методи оцінки професійного потенціалу субєктів праці.

Професі́йний відбі́р — процедура вірогідної оцінки професійної придатності людини, вивчення її можливостей до оволодіння певною спеціальністю, досягнення необхідного рівня майстерності та ефективного виконання професійних обов'язків. У професійному відборі виділяють такі складники: медичний, фізіологічний, психологічний та, в деяких випадках, педагогічний. 3а змістом та критеріями професійний відбір є соціально-економічним заходом, а за методами — медико-біологічним та психологічним. Основні етапи психологічного професійного відбору: пошук та первинна обробка діагностичної інформації; прогнозування здатності людини до певного виду професійної діяльності та оцінка наявного рівня професійної придатності; перевірка прогнозування на основі даних про фактичну ефективність професійної діяльності відібраних осіб. Система психологічного професійного відбору має комплекс спеціальних діагностичних методик, технічних засобів та стандартизованих процедур. Використовуються прийоми узагальнення, інтерпретації отриманої діагностичної інформації та створення прогнозів успішної діяльності. Умовами, що визначають практичне значення психологічного професійного відбору, є доведення його соціально-економічної доцільності, наявність аргументованої та апробованої системи відбору та досвідчених спеціалістів-діагностів. Під професійним відбором розуміють процес виділення з кандидат осіб, здатних забезпечити ефективне виконання функціона-льних обов’язків. Близьким за змістом є поняття підбір - створення кадрового резерву. Під розстановкою кадрів розуміють розподіл робітників за ро-бочими місцями відповідно до їх індивідуально-типологічних та особистісних властивостей. На всіх цих етапах має місце методологія, методи та методика роботи з персоналом, методи та методики корекції. Під час вирішення типових кадрових задач необхідно пам’ятати, що відбір завжди є ймовірним, він є лише прогнозом можливої успішності субъекта. Тому відбір в інтересах організа-ції, роботодавця виправдовується лише тоді, коли є объективно необхідним. Крім того, необхідно враховувати, що стандарти відбору скла-далися у вузькій сфері професійної діяльності - у професіях типу „людина - техніка - соціально-психологічне середовище”. Велика кількість професій, вагомі соціально-психологічні фактори успіш-ної діяльності людей потребують диференційованого підходу у формуванні задач і критеріїв відбору персоналу відповідно до особливостей конкретних трудових постів і робочих місць.

На сучасному етапі розвитку науки під час застосування методів оцінки професійного потенціалу суб’єктів праці використову-ють декілька підходів, зокрема кадровый конкурс передбачає процедуру професійного змагання між кандидатами (конкурси в наукових та культурних установах). Технологічний - передбачає проведения тестування у спеціалі-зованих центрах в умовах, що імітують реальні професійні ситуації. Як зазначалось у попередніх розділах, існуючі сьогодні у світовій практиці способи діагностики в системі профвідбору не відпо-відають сучасним вимогам надійності. Питома вага „людського фактора" в причинах техногенних катастроф, помилок під час виконання службових обов'язків та інших подій постійно зростає. Дефіцит часу для прийняття креативних рішень зростає в геометричній прогресії, а методи профвідбору базуються на застарілих методологічних підходах і способах реєстрації психофізіологічних параметрів. Відсутність надійної діагностичної апаратури не до-зволяє забезпечити якісний профвідбір у системі "ЛТС", "ЛЛС” і здійснювати психологічне забезпечення діяльності. Традиційні методи психологічної й психофізіологічної діагностики, що використовуються відповідними службами в профвідборі, не відпові-дають сучасним вимогам достатності й повноти науково-методичного й матеріально-технічного забезпечення. Заходи щодо вдосконалення якості профвідбору мають фрагментарний відомчий характер, а профвідбір, як правило, проводять не психологи, а ліка-рі (в основному психіатри) з використанням методик, валідних для клінічної практики. Майже не використовуються у профвідборі поліграфні (скринінгові) опитування. Отже, для розв'язання цієї проблеми необхідним є комплекс-ний підхід, сутність якого полягає у:

- розробці та створенні інтегрованого комп'ютерного апаратно-програмного психодіагностичного комплексу для відбору, оцінки та прогнозування професійної надійності працівників (наприклад, ДИК-01.0);

- перегляді завдань та повноважень медичної та психологічної служб;

- створенні науково-дослідницьких установ, які б займались ро-зробкою нових та рестандартизацією наявних методів та методик діагностики;

- створенні спеціалізованих навчально-методичних центрів для підготовки та перепідготовки кадрів, які працюють у системі проф-відбору.

Але вже сьогодні можна дещо поліпшити ефективність наявних методів та методик, що використовуються у профвідборі. Так, екс-перту необхідно створити базову "тестову батарею". Залежно від завдань, поставлених замовником, кількість тестів та їх повтор, а також досліджувані, за допомогою них, параметри, можна зміню-вати, однак необхідно пам'ятати, що в тестовій батареї завжди повинно бути 3-5 інструментальних тестів, 3-5 опитувальників, які мають шкалу корекції або шкалу внутрішньої надійності і перекривають показники, отримані за допомогою інших тестів, що увійшли до складу базової" тестової батареї", 2-3 проективні методики.

93. Проблема стилю діяльності і структурування її простору. Рівні психологічної підтримки суб’єкта праці. Індивідуальний стиль діяльності — стійка індивідуально-специфічна система психологічних засобів, прийомів, навичок, методів, способів виконання тієї чи іншої діяльності. Можливість різних індивідуальних стилів діяльності визначена в існуванні “зони операційної невизначеності”, що допускає вибір різних способів виконання однієї діяльності. Інтенсивність мотивації якої-небудь діяльності визначає наявність і ступінь виразності індивідуального стилю діяльності. Він дозволяє людям з різними індивідуально-типологічними особливостями нервової системи, різною структурою здібностей, темпераменту, характеру домагатися рівної ефективності при виконанні однієї і тієї ж діяльності різними способами, компенсуючи при цьому індивідуальні особливості, що перешкоджають досягненню успіху. У той же час індивідуальний стиль діяльності може бути неоптимальним з погляду ефективності діяльності. Найбільш загальновизнаними формальними ознаками індивідуального стилю діяльності можна вважати наступні: а) стійка система прийомів і способів діяльності; б) ця система обумовлена визначеними особистими якостями; в) ця система є засобом пристосування до об'єктивних вимог. Отже, у вузькому змісті слова індивідуальний стиль діяльності — це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, що складається у людини, яка прагне до найкращого здійснення даної діяльності. При цьому, говорячи про способи, не обов'язково мати на увазі тільки виконавчі і тим більше рухові акти — це і гностичні, орієнтовані дії і зміна функціональних станів, якщо вони виступають як засіб досягнення мети (наприклад, «самозбудження» у деяких ораторів, акторів). Інакше кажучи, індивідуальний стиль — це індивідуально-своєрідна система психологічних засобів, до яких свідомо або стихійно вдається людина з метою найкращого зрівноважування своєї (типологічно обумовленої) індивідуальності з предметними, зовнішніми умовами діяльності. Найбільш загальна структура індивідуального стилю зводиться до наступного. Насамперед існують такі особливості, способи діяльності, що мимоволі без помітних суб'єктивних зусиль (як би стихійно) провокуються в даній об'єктивній обстановці на основі наявного у людини комплексу типологічних властивостей нервової системи. Ці особливості можна позначити як ядро індивідуального стилю, вони-то й обумовлюють перший пристосувальний ефект і, таким чином, істотно визначають напрямок подальшого зрівноважування із середовищем. Але вони не забезпечують усього необхідного пристосувального ефекту, і в міру необхідності виникає інша група особливостей діяльності, що виробляються протягом деяких більш-менш тривалих пошуків (свідомих чи стихійних). Ця група складає своєрідну прибудову до ядра індивідуального стилю. Наприклад, на основі інертності сама собою виникає схильність не відриватися від початої роботи, а отже, і така особливість діяльності, що може бути осмислена як своєрідний спосіб ефективного зрівноважування із середовищем, як доведення дій до кінця. На основі інертності легко здійснюються повільні і плавні рухи, виникає перевага стереотипних способів дії, пунктуальне дотримання один раз прийнятого порядку. Аналогічним образом і на основі рухливості стихійно складаються протилежні риси діяльності. Н.С.Пряжников виділяє такі концептутьні рівні допомоги людині в професійному та особистісному самовизначенні:

1) адаптаційно-виробничий (адаптаційно-технологічний). Голо-вна мета - допомогти людині увійти в конкретну виробничу структуру без зайвих перешкод для підвищення ефективності цієї діяльності;

2) соціально-адаптаційний (допомогти людині побудувати при-вабливий образ життя);

3) ціннісно-змістовний (допомогти людині визначитися зі сми-слом та знайти смисл у професійному та особистісному само-визначенні).

94. Професійне самовизначення субєкта. Мотивація вибору професії. Початком даного процесу є формування професійних намірів, яке завершується усвідомленим, бажаним, а іноді і вимушеним вибором професії. Цей період становлення особистості отримав назву оптиці. Особливість соціальної ситуації розвитку полягає в тому, що юнаки і дівчата знаходяться на завершальному етапі дитинства - перед початком самостійного життя. Провідною діяльністю стає навчально-професійна. В її рамках складаються пізнавальні і професійні інтереси, формуються життєві плани. Професійна активність особистості спрямована на пошук свого місця у світі професій і чітко проявляється у вирішенні питання про вибір професії.

Наступна стадія становлення починається з надходження до професійного навчального заклад (ПТУ, технікум, вуз). Соціальна ситуація характеризується нової соціальною роллю особистості (учень, студент), новими взаємовідносинами в колективі, більшої соціальної незалежністю, політичним і громадянським повноліття. Провідна діяльність - професійно-пізнавальна, орієнтована на отримання конкретної професії. Загальна тривалість стадії професійної підготовки залежить від типу навчального закладу, а в разі надходження на роботу одразу після закінчення школи її тривалість може бути значно скорочено (до одного-двох місяців).

Після закінчення навчального закладу настає стадія професійної адаптації. Соціальна ситуація докорінно змінюється: нова система відносин у різновікових виробничому колективі, інша соціальна роль, нові соціально-економічні умови і професійні відносини. Провідною діяльністю стає професійна. Однак рівень її виконання, як правило, носить нормативно-репродуктивний характер.

Професійна активність особистості на цій стадії різко зростає. Вона спрямована на соціально-професійну адаптацію - освоєння системи взаємовідносин у колективі, нової соціальної ролі, придбання професійного досвіду та самостійне виконання професійної праці.

Професійне самовизначення - це виборче відношення індивіда до світу професій в цілому і до конкретної обраної професії.

Ядром професійного самовизначення є усвідомлений вибір професії з урахуванням своїх особливостей і можливостей, вимог професійної діяльності та соціально-економічних умов.

Професійне самовизначення здійснюється протягом усього професійного життя: особистість постійно рефлексує, переосмислює своє професійне буття і самостверджується в професії.

Актуалізація професійного самовизначення особистості ініціюється різного роду подіями, такими як закінчення загальноосвітньої школи, професійного навчального заклади, підвищення кваліфікації, звільнення з роботи і т.д.

Професійне самовизначення є важливою характеристикою соціально-психологічної зрілості особистості, її потреби в самореалізації і самоактуалізації.

Мотивація - спонукання, що викликає активність організму і визначає її спрямованість. Термін „мотивація" взятий в широкому смислі, використовується у всіх областях психології, які досліджують причини і механізми цілеспрямованої поведінки людини і тварин. Професійна мотивація йде з різних точок зору: а) інтересів людини, яка обирає майбутню професію. Цікаво – нецікаво. Наприклад, “Я люблю читати історичні романи. Стану істориком”. Тобто є предмет роздумів і кінцевий результат. Але співвідношення з тим де працювати і як працювати немає. Немає ні плану дії, ні способу досягнення. Але інтереси оптанта (людини, яка обирає професію) стимулюють його до більш глибокого вивчення історії. Учбові предмети в цей період підрозділяються на важні, необхідні і неважні; б) мотивація вибору професії з точки зору ЗДІБНОСТЕЙ оптанта. “Я добре розумію математику – мабуть я стану математиком”. Тут треба мати на увазі, що задатки здібностей багатопланові. Навіть великі люди знаходили себе не одразу. Виявлення здібностей оптанта – підкріплює його інтереси до вибору професії. В) Вибір професії з точки зору системи ЦІННІСТЕЙ: Хочу допомагати людям: стану лікарем. На цьому етапі молода людина обговорює із знавцями цінності той чи іншої професії. Практичне прийняття рішення включає в себе два компоненти: Визначення рівня кваліфікації майбутньої праці, обсяг і строки підготовки до нього. Вибір спеціальності. Послідовність цих виборів може бути різною. Спочатку можна визначити сферу діяльності, наприклад, зайняття медициною, а потім рівень кваліфікації – лікар, фельдшер чи медсестра. Може бути і навпаки – спочатку вступити до інституту. Як показує практика, такій підхід є більш розповсюджений. У віці 16-23 роки більшість юнаків та дівчат одержують професійну освіту в учбових закладах чи професійну підготовку на підприємствах. Бажане майбутнє стало реальністю, але це не завжди приносить задоволення. Деякі молоді люди розчаровані у виборі професії. Робота може виявитися механічною, скучною, керівник – не справедливим, співробітники – не поділяють їх поглядів. Неможливість адаптуватись може заважати подальшому професійному росту. Таким чином, професійне самовизначення слід розуміти, як процес становлення мотиваційно-смислової домінанти суб’єкта праці у цілісному просторові життєвого шляху людини., де успішність професійної діяльності виступає критерієм успіху життя [16,c.130]. Саме ж професійне самовизначення слід розглядати у єдності трьох суб’єктивно-особистісних форм життєдіяльності людини: вибір трудового простору для прикладення особистістю ресурсів трудової активності; вибір професії; реалізація змісту трудової діяльності. Реалізація змісту трудової діяльності.Мотивація свідомого вибору професії – це система мотивів, спрямованих на реалізацію потреби в оволодінні певним видом професійної діяльності. Мотив – спонукальна причина дій і вчинків людини. Мотивація формується в людини в міру усвідомлення нею суспільної значимості обраної діяльності і правильної оцінки своїх індивідуальних нахилів і здібностей. Тому мотивацію вибору професії, як і будь-яке психічне явище, дуже важливо розглядати в розвитку, із врахуванням вікових змін. При цьому важливо не лише краще зрозуміти характер зміни мотивації, але й побачити, які її сторони на певному етапі розвитку потребують виховного. Типи мотивації вибору професії: • І тип мотивації – опорний тип – інтерес до професії гармонійно поєднується з морально зрілою установкою на працю, з об’єктивною оцінкою і практичною перевіркою особистих якостей, готовністю до самовиховання. • ІІ тип мотивації – учні неясно представляють специфіку обраної професії, обмеження її вибору, зумовлені вимогами до стану здоров’я, фізичних, розумових та інших якостей людини. • ІІІ тип мотивації характеризується неузгодженістю між інтересом до професії та мотивами суспільного обов’язку. • ІV тип мотивації найменш ефективний: при виборі професії молоді люди керуються лише своїми бажаннями, без адекватного усвідомлення як суб’єктивних, так і об’єктивних можливостей та умов їх реалізації.

95. Проблеми становлення професійної самосвідомості. Професійна кар’єра. Однією з умов формування професійної самосвідомості, на наш погляд, є розуміння майбутніми фахівцями психологічного сенсу професійно значущих властивостей особистості. Сформованість чітких уявлень про психологічні складові особистості фахівця сприяє активному професійному становленню майбутніх фахівців. В умовах конкуренції психологічна готовність до професійної діяльності стає складовою частиною професійної освіти особистості. Однією з провідних складових професійної підготовки є розвиток у випускників професійно-психологічної готовності до освоєння трудової та професійної діяльності. Професійно-психологічна підготовка виступає одним з базових компонентів успішності людини в трудовій діяльності, формування його професійної самосвідомості. У становленні професійної самосвідомості індивіда важливу роль відіграють:- "образ світу" професіонала; - спрямованість особистості; - професійна ідеологія; - баланс між попереднім навчанням та особливостями самої ро­боти; - взаємозв'язки з процесами розвитку професіоналізму суб'єкта тощо. „Образ світу" професіонала для кожної професії має як свої особливості, так і загальні риси. Він впливає на світовідчуття, сві­тосприймання, на оцінку індивідом свого місця у світі, значущі для нього ціннісні орієнтації, смислову сферу тощо. Спрямованість особистості включає такі компоненти: потреби; мотив, інтереси; - ціннісні орієнтації; - ідеали; - переконання; - установки; - рівень домагань; - професійна позиція; - професійне самовизначення; - самосвідомість (образи „Я", самооцінка та самоповага); - світогляд тощо. Отже, формування професійної самосвідомості включає в себе: самопізнання майбутніми фахівцями професійних, особистісних якостей і аналіз сучасних вимог, що пред'являються професією до фахівця, формування уявлень про зміст професії і про себе як її представника; усвідомлення прикладного значення професійно-психологічних знань для майбутньої професійної діяльності. Сьогодні професійну кар'єру розуміють як професійне зрос-тання, просування по службі, перехід від одного рівня професіона-лізму до іншого. Сучасні дослідники виділяють декілька механіз-міе процесу кар'єрного зростання: - активність та енергійність людини; - зовнішні джерела, соціальне середовище; - конкуренція як механізм кар’єрного відбору. Визнається, що кар’єрні інтереси найчастіше перебувають у зо-ні перетину інтересів індивіда, організації, суспільства. Фахівці з психології праці формулюють такі принципа кар'єрного просування індивіда по службі: - безперервності; - осмисленості (співставлення свого розуміння смислу життя, смислу служби та смислу соціальних процесів); - відповідності між індивідуальним та командним й усвідом-лення для себе, що є більш надійним; - маневрування (вміння завчасно передбачати та обходити пе-решкоди і труднощі, пом’якшувати сили, що призводять до зітк-нення, знаходити компроміси, виходити на інші „маршрути” тощо); - економічності (розумний розподіл сил на все життя); - презентабельності (вміння презентувати себе, свої результа-та).

96. Сутність судово-психологічної експертизи, її зміст, види та методика проведення. Судово-психологічна експертиза — один з видів судової експертизи, встановлює ті особливості психічної діяльності та такі їх прояви в поведінці особи, які мають юридичне значення та викликають певні правові наслідки. Психологічна експертиза — це одна з форм застосування спеціальних психологічних знань у цивільному судочинстві що надає допомогу суду у вирішенні питань психологічного змісту. Психологічна експертиза призначається на стадії попереднього та судового слідства у карних та цивільних справах. Об'єктом експертизи є психічно здорові особи (підозрювані, обвинувачені, свідки, потерпілі, позивачі, відповідачі: малолітні; неповнолітні; дорослого та похилого віку). Головним завданням психологічної експертизи є визначення у підекспертної особи: індивідуально-психологічних особливостей, рис характеру, провідних якостей особистості; мотивотвірних чинників психічного життя і поведінки; емоційних реакцій та станів; закономірностей перебігу психічних процесів, рівня їхнього розвитку та індивідуальних її властивостей. При проведені судових психологічних експертиз використовуються загальновідомі в науковій практиці психологічні методики та їх авторські модифікації, що пройшли апробацію та відбираються з урахуванням специфіки судових експертних досліджень і конкретних питань, поставлених перед психологічною експертизою. Юридичний критерій не допускає встановлення через судово-психологічне дослідження правових питань «винний–невинний», а також усі інші відповіді, що з такими питаннями пов’язані: мета скоєного проступку, ступінь вини, оцінка скоєного, міра покарання тощо. Взагалі слід розуміти, що експерт-психолог не приймає рішень, які належать до компетенції судів, а лише надає додаткову інформацію для прийняття відповідних рішень. Об'єктом дослідження судово-психологічних експертів є психологічні прояви людини, що не виходять за межі норми, тобто такі, які не викликають сумніву в її психічній повноцінності. Судово-психологічна експертиза встановлює такі особливості психічної діяльності та їх прояви у поведінці особи, які мають юридичне значення і зумовлюють певні правові наслідки. Судово-психологічна експертиза може бути складовою комплексного експертного дослідження, якщо перед слідством чи судом постають питання, вирішення яких потребує синтезування спеціальних знань з різних галузей науки (психолого-психіатрична, психолого-медико-психіатрична, медико-психологічна, психолого-автотехнічна, психолого-почеркознавча та психолого-лінгвістична експертизи). Предметом судово-психологічної експертизи є здорова психіка людини. Це обставини дає можливість відмежувати предмет судово-психологічної експертизи від судово-психіатричної, предметом якої є психіка осіб, які страждають певним психічним захворюванням. Тому спроби включати в предмет судово-психіатричної експертизи досліджень психіки здорового неповнолітнього (обвинувачуваного, потерпілого та ін) є неспроможним, тому що ця область діяльності психолога, а не психіатра. Об'єктом судово-психологічної експертизи, тобто джерелом, з якого експерт черпає відомості про встановлювані їм факти, є людина. Судово-слідчій практиці відомі випадки проведення судово-психологічної експертизи у відсутності людини, наприклад, коли підекспертного вмирає до суду. Посмертна експертиза здійснюється лише за матеріалами справи (протоколи допиту, листи, щоденники, записки, магнітофонні та відео запису тощо) і є особливо складною. Отже, об'єктом судово-психологічної експертизи можуть бути відомості, що характеризують особливості психіки підекспертного, що містяться в матеріалах кримінальної справи. При судової психолого-вокалографіческой, психолого-мистецтвознавчої та інших експертизах об'єктом дослідження є магнітофонні записи. Види судово-психологічної експертизи класифікуються в залежності від правового статусу підекспертного і дозволених питань. Процесуальне становище випробуваного дозволяє виділити судово-психологічну експертизу потерпілих, підозрюваних, свідків і обвинувачуваних. Питання, які вирішуються судово-психологічної експертизи, дають можливість класифікувати експертні дослідження за напрямом: психічних процесів (особливості сприйняття пам'яті, мислення, уяви та ін); психологічних станів (пізнавальних, вольових, емоційних); психологічних властивостей (темпераментом, характеру, здібностей та ін.) Найважливішими видами або різновидами судово-психологічної експертизи є: судово-психологічна експертиза неповнолітніх; судово-психологічна експертиза повнолітніх осіб для встановлення особливостей їх психічних процесів, станів і властивостей. Упевнившись у необхідності призначення судово-психологічної експертизи, слідчий чи суддя ухвалюють Із цього приводу постанову (ст. 196 КПК України). У ній зазначаються підстави для призначення експертизи, визначаються питання, за якими експертна комісія повинна сформулювати висновки, об'єкти, що підлягають дослідженню, матеріали, що передаються їй для ознайомлення. Вказана постанова складається з трьох частин: вступної, мотивувальної та результативної. У вступній частині вказується місце, час, посада особи, що призначила судово-психологічну експертизу, на підставі яких матеріалів і в якій справі її призначено, вид експертизи. У мотивувальній (описовій) частині коротко перераховуються обставини справи та підстави для призначення експертизи. Однак слідчий, суддя не зобов'язані вказувати, якими міркуваннями вони керуються, призначаючи експертизу і обираючи конкретного експерта, а також розшифровувати, роз'яснювати свою позицію. Достатньо вказати, які обставини повинні бути з'ясовані. У цій же частині постанови мають бути вказані статті КПК України, якими керувався орган, що призначив експертизу: при призначенні простої психологічної експертизи-ст.ст. 75-77 КПК: при призначенні експертизи стосовно неповнолітнього підозрюваного, звинувачуваного-ст.ст. 75,196,433 КПК; при призначенні комплексної психолого-психіатричної експертизи - ст.ст. 75, 76, 196, 204 КПК (стосовно неповнолітнього ще й ст. 433 КПК); при призначенні комплексних психолого-медичних. психолого-технічних та інших експертиз-ст.ст. 75.196 КПК. У результативній частині постанови про призначення судово-психологічної експертизи має бути вказано: яка експертиза призначена, кому доручається, перелік питань, що їх ставлять перед експертами, які матеріали кримінальної справи передаються для вивчення і дослідження. Важливе значення мають правильність і чіткість формулювання перед експертами запитань. їх перелік питань має бути досить повним із таким розрахунком, щоб відповіді давали вичерпну картину психологічного аспекту (суб'єкта та суб'єктивної сторони) вчиненого злочину, особливостей сприйняття ситуації свідком, потерпілим. Тому серед завдань, що їх ставлять на вирішення судово-психологічної експертизи, спочатку мають бути питання загального характеру, наприклад, про психологічні особливості суб'єкта та їх виявлення у криміногенній ситуації, а потім - окремі, деталізуючі запитання. Після ухвалення постанови про призначення судово-психологічної експертизи орган, котрий її призначив, має впевнитися в особі експертів та вручити їм копію постанови. Цей же орган повинен роз'яснити (згідно зі ст. 196 КПК) експертам їх права і обов'язки, попередити про кримінальну відповідальність за відмову від надання висновку у справі або за надання свідомо неправдивого висновку, а також про відповідальність за розголошення даних досудового слідства розслідування. Тільки після цього розпочинається проведення експертизи. У постанові не вказується термін, протягом якого має бути проведена експертиза, оскільки існує загальне правило - вона повинна здійснюватися оперативно і без зволікання. У тих випадках, коли призначається комплексна психолого-психіатрична експертиза, її тривалість відповідно до інструктивних вказівок Міністерства охорони здоров'я України не може бути більшою за ЗО днів.

97. Психологічні передумови злочинної поведінки особи, особливості її мотивації.Зрозуміти природу і причини можна тільки в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження певних суспільних явищ, притому різних явищ в різних суспільно-економічних формаціях. Правопорушення, взяті в сукупності на певному відрізку часу в конкретній країні відрізняються значною різноманітністю як за ступенем суспільної небезпеки, так і за психологічними, соціальними і юридичними ознаками, І разом з тим вони мають спільні риси в походженні, причинах і подальшій історичній долі. Це дає можливість вивчати не тільки окремі види правопорушень, але і всю їх сукупність, аналізувати подібні причини та умови, що сприяють їх вчиненню. Це також дає можливість розробляти цілісну систему заходів боротьби з усіма правопорушеннями. Соціальна природа злочинності визначається, по-перше, її історичним походженням. Відомо, що злочинність як масове явище з'явилася лише в певних соціальних умовах - звиникненням класів, держави і права. Право, як і правопорушення, виникає лише тоді, коли родовий лад перетворюється на організацію для грабежу і гноблення сусідів. Правові норми закріплюють соціальні інтереси людей, відображають їх економічні, політичні та інші потреби. Відповідно, правопорушення та злочини спрямовані проти цих потреб та інтересів. Диференціація класової і соціальної структури суспільства призвела до виникнення протилежних суспільних інтересів, до необхідності закріплювати певні форми поведінки в нормах права. Чи не класичні катаклізми, не зміна генетичної природи людини, не технічна революція, а соціальний розвиток суспільства, досягнення їм певного етапу свого розвитку, пов'язаного з появою класів, приватної власності і держави - ось основна причина появи злочинності та інших правопорушень. По-друге, соціальна природа правопорушень і злочинів виявляється в конкретний зміст складових їх дій (чи бездіяльності) людей. Кожен людський вчинок є "цеглинку" соціальної дійсності, не може бути злочинця поза суспільством. У цьому сенсі будь-яка поведінка соціально; не є винятком і поведінку, що представляє собою порушення правової норми, в тому числі й злочинне. По-третє, соціальна природа правопорушень проявляється в їх результатах - у тому втрату, який вони наносять інтересам суспільства. Цей шкоди не можна розглядати тільки як фізичний (матеріальний) шкода, заподіяна майну конкретних людей, їх здоров'ю або життю. По-четверте, кількісні та якісні показники стану, структури і динаміки правопорушень відчувають істотні зміни у зв'язку і в залежності від змін, що відбуваються в умовах соціального життя людей. Тут соціальна природа правопорушень виявляється, мабуть, найбільш чітко. Відзначаючи цю обставину, Н. Ф. Кузнецова писала: "Злочинність історично змінною як із соціальної суті, так і за місцем (в різних державах і в різних соціально-економічних формаціях неоднаковий коло злочинів), і за часом (обсяг кримінально карних діянь змінюється по мірою історичного розвитку держави навіть однієї формації). Головна причина полягає в тому, що особистість формується під впливом не тільки всього суспільства в цілому, але й тих малих соціальних груп, в яких вона складається. А це формування не завжди є сприятливим. Злочинна поведінка - поняття більш широке. При вивченні злочинної поведінки цікаво не тільки зовнішнє суспільно небезпечне і протиправне діяння, але і його витоки: виникнення мотивів, постановка цілей, вибір засобів, прийняття суб'єктом майбутнього злочину різних рішень і т.д. Кримінологічну суть злочинів складає їхня мотивація, яка в суб'єктивній формі відображає всю сукупність об'єктивних причин і умов. Причинність злочинної поведінки — складний об'єкт для вивчення. Вона може бути різнобічно досліджена тільки в рамках комплексу наук про людину і суспільство: соціології, соціальної психології, загальної психології, психофізіології і біології. На соціально-психологічному рівні досліджуються криміногенні властивості таких явищ, як соціальні традиції, настрої, правосвідомість, ціннісні орієнтації, а також механізмів — громадської думки, моди, міжособистісного спілкування, психологічного впливу, конформізму та ін. Психологічний аспект розкриває зв'язки психічних станів і процесів (пізнавальних, емоційних, вольових), психічних властивостей (спрямованості, здібностей, характеру) зі злочинною поведінкою. На психофізіологічному і біологічному рівнях ставиться завдання виявити вплив властивостей нервової системи, темпераменту і процесів фізіологічного характеру на злочинну поведінку. Об'єктивними причинами правопорушень є суперечності в соціальних і економічних відносинах — низький рівень життя людей, недоліки організаційного і адміністративно-господарського характеру, безробіття, найближче соціальне оточення та ін. Суб'єктивні причини злочину — соціальні позиції особистості, система цінностей та інтересів, рівень соціалізації і правосвідомості, соціальні установки і стереотипи поведінки, а також психодинамічні особливості особи і тимчасові психічні стани. Мотиви злочинних діянь, вчинених підлітками і юнаками, як правило, досить розрізнені та поверхові. Вони являють собою картину з яскраво вираженою дитячою мотивацією. Мотиви злочинів неповнолітніх значною мірою проявляються на основі групових дій. Як правило, найбільш розповсюджені престижні та наслідувальні мотиви, а також намагання до самоствердження серед товаришів та однолітків. Значний вплив па мотивацію має і той факт, що більшість молодих людей вчиняють злочин в стані сп'яніння, тобто тоді, коли підліток і юнак деякою мірою втрачають контроль над вчинками і їхніми спонуканнями. Звідси досить високий відсоток і так званих невмотивованих злочинів, тобто діянь, внутрішні причини яких неповнолітній не може чітко визначити. Звичайно, тут завжди потрібно мати на увазі й те, що мотиви злочинної, як і іншої поведінки, далеко не завжди усвідомлюються не тільки неповнолітніми, а й дорослими.

98. Психологічні особливості девіантної та делінквентної поведінки неповнолітніх, мотивація насильницьких та корисливих дій. Девіантна поведінка, як порушення соціальних норм набула в останні роки масового характеру і стала центром уваги соціологів, психологів, медиків, працівників правоохоронних органів та громадськості. Девіантна поведінка розглядається як результат соціопатогенеза, що виникає внаслідок різних впливів на особистість. Негативні чинники, що зумовлюють девіантну поведінку дітей:

- неблагополуччя в сім’ї (неповна сім’я, батьки – п’яниці, наркомани, ведуть аморальний спосіб життя; безвідповідальність батьків за виховання дітей, їх психолого-педагогічна неграмотність; негативні приклади в моральній поведінці; брак доброти, сімейного затишку, любові до дітей, справжнього батьківського авторитету; прояви насильства, жорстокості; матеріальне неблагополуччя);

- низька педагогічна культура сім’ї (батько й мати працюють, освічені, інтелектуально розвинені, але матеріальний достаток проявляється у створенні для дітей “парникових” умов, що призводить до ослаблення внутрішніх сил особистості, матеріального перенасичення, вседозволеності, несформованості системи самовимог і самоконтролю);

- недостатній рівень виховної роботи у загальноосвітніх закладах (проявляється у перевантаженості програм навчальним матеріалом, який учень не може засвоїти, що породжує негативізм, опір, намагання “втекти” від навчальної діяльності, почуття власної неповноцінності; прояви негативізму з боку вчителів-вихователів до учнів з моральними вадами; недостатній рівень педагогічної культури вихователів; ізоляція, відсторонення від цікавих колективних справ тощо);

Негативні соціальні впливи, що грають десоціалізаційну роль у виникненні девіантної поведінки підлітків:

- прямі десоціалізаційні впливи чиняться з боку найближчого оточення, яке безпосередньо демонструє зразки асоціальної поведінки, антисуспільних орієнтацій і переконань, коли діють антисуспільні норми і цінності, групові приписи, зовнішні поведінкові регулятори, що спрямовані на формування особистості асоціального типу;

- непрямі десоціалізаційні впливи середовища полягають у відсутності необхідних умов для “запуску” провідних механізмів і засобів соціалізації, за допомогою яких здійснюється “трансформація” системи зовнішньої регуляції у внутрішню.

Кримінальний фактор виникнення девіантної поведінки: група підлітків, що сформована поза соціально-значущої діяльності, в умовах марного згаяння часу та ризикованих хуліганських занять. У таку групу, яка виявляється “каталізатором” злочинної поведінки неповнолітніх, підліток потрапляє в разі неможливості добитися успіху, відсутності позитивної діяльності, в якій підліток може реалізувати себе; в разі психологічного дискомфорту, що виникає як результат престижного невдоволення, відчуження від колективу, як це буває з “важкими” учнями внаслідок їх слабкої успішності, конфліктів з вчителями та однокласниками, що призводить до зниження референтної значущості підлітка та пошуків ним іншого кола спілкування.

Делінквентна поведінка – це сукупність протиправних вчинків людини, за які в особливо важких випадках може накладатися покарання згідно статей цивільного та кримінального кодексів. Сучасна юридична психологія пояснює протиправну поведінку як особливий вид діяльності, соціальну активність людини, що виявляється в специфічних формах протиправної поведінки. Психологічні ознаки правопорушення опираються на такі психологічні поняття, як „діяльність”, „поведінка”, „дія”, „мотив”, „мета діяльності”. Протиправна поведінка має всі елементи „нормальної” поведінки, але на відміну від неї, має асоціальну спрямованість, відрізняється також способом досягнення мети, який вступає в конфлікт з нормами права. Асоціальна спрямованість деліквентної поведінки стає виразною у випадку спеціального аналізу процессу мотивації, цілепокладання, прийняття рішень, вибору засобів досягнення поставлених цілей і практичної реалізації правопорушного задуму. Аналізуючи механізми протиправної поведінки, не можна ігнорувати такі важливі фактори, що визначають поведінку суб’єкта, як специфічні властивості його особистості. Серед них необхідно виділити: спрямованість, світогляд, ціннісні орієнтації, соціальні настановлення, рівень правосвідомості, індивідуально-психологічні особливості, характер, а також умови соціальної ситуації на формування його особистості і поведінку до виникнення протиправної ситуації і безпосередню участь у ній. До протиправних дій відносять проступки (провини), правопорушення та злочини Серед типових проступків неповнолітніх виокремлюють лихослів’я, систематичне порушення дисципліни в школі, бійки з однолітками, бешкетування. Правопорушення – це порушення адміністративних та правових норм, які проявляються через дрібні крадіжки, здирництво, викрадення автотранспортних засобів, хуліганство. Злочин – протиправне, суспільно-небезпечне діяння, що класифікується за певними нормами кримінально-процесуального права (зґвалтування, вбивство,нанесення значних тілесних пошкоджень).

99. Соціально-психологічні основи профілактики правопорушень неповнолітніх. Сьогодні надто актуальною виступає проблема зростання правопорушень серед молоді. Профілактика правопорушень неповнолітніх є передусім проблемою педагогічною, бо вона пов’язана з вирішенням певного кола виховних завдань. Тому в цій справі особливе місце повинна зайняти рання профілактика, яка має розпочинатися вже з дитячого садка й початкових класів школи, коли закладаються основи характеру, ставлення до оточуючих, поведінки в побуті. Що сьогодні робиться в цьому плані? Небагато. Не все можливе робить і школа, хоч саме вона повинна нести моральну відповідальність за вчинки своїх вихованців. Стан розвитку суспільства, який існує на сьогодні, свідчить про наявність значних диспропорцій між системою освіти і реальними умовами життя. На думку фахівців психолого-педагогічної науки, зокрема, С.Гончаренка, І.Зязюна, В.Кудіна, Н.Ничкало, В.Рибалка, С.Сисоєва та інших, є дві головні причини кризи сучасної освіти. Першою з них є те, що з усе більшою силою поглиблюється розрив між якістю навчання і особистими та професійними запитами, а також потребами учнівської молоді, другою – загострення глобально-екологічних і світоглядних проблем сучасності. Тобто самим життям ставиться питання про необхідність і доцільність зміни пріоритетів в методології навчання і виховання. Причому, слід зазначити, що правопорушення серед молоді не тільки зростають швидкими темпами, але й суттєво змінюється їх структура. У профілактиці правопорушень серед неповнолітніх значна роль належить шкільній психологічній службі, яка почала функціонувати в Україні в кінці 80-х років. Психологічна служба школи забезпечує психічне здоров’я учнів, гармонійний розвиток особистості, формування громадянина, здатного до свідомого суспільного вибору, вільного саморозвитку особистості, сприяє гармонізації взаємин особистості і суспільства, вирішенню проблем психологічного забезпечення навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи, профілактиці конфліктів, правопорушень. Ідеї демократизації і гуманізації навчально-виховного процесу в освітніх закладах слід реалізовувати в тісній взаємодії з релігійними закладами, медичними, юридичними та соціального захисту населення. Тільки в співпраці та плідній взаємопов’язуючій роботі, включаючи і співпрацю шкільного психолога та соціального педагога, можна прийти до бажаних змін, забезпечити відповідну корекційну роботу з окремими учнями, які мають асоціальну спрямованість поведінки. Важливим напрямком в роботі шкільного психолога і соціального педагога є психокорекція (педагогічна корекція - соціальна педагогіка), а психодіагностика повинна носити лише прикладний характер. Основу психокорекційної діяльності складає робота з психокорекційними групами, в які входять підлітки, схильні до асоціальної поведінки, які вже скоїли незначні правопорушення, стоять на шкільному обліку важковиховуваних дітей або на обліку в комісіях в справах неповнолітніх. Ми вважаємо, що форми забезпечення групової корекції повинні базуватись на результатах діагностики, відповідати віковому рівню розвитку дітей. Психокорекційні розвиваючі заняття проводились нами спільно з соціальним педагогом з учнями молодших класів ( 3-4 рази на місяць, тривалість 45 хвилин) та психокорекція агресивної поведінки - 1 раз на місяць, тривалість 45 хвилин. Застосовували арттерапію (метод введений в психотерапевтичу практику Адріаном Хіллом у 1938). Це - терапія мистецтвом: малюнок, ліплення і т.д., що сприяло психологічному навчанню спілкуванню, самовивченню. Великий позитивний вплив на емоційну сферу учасників психокорекційної групи має музика, спів, поезія, танок, ляльковий театр. При цьому діти проявляють творче ставлення до життя, відкритість до діалогічного типу спілкування, наявність здібності передавати свій внутрішній стан засобами мистецтва. Величезне значення при корекції девіантної поведінки має, перш за все, розрахунок об’єму та послідовність скрупульозно підібраних виховних впливів шляхом систематичного вправляння, тренування, що ефективно впливає на всі складові рівні особистості (фізичний, інтелектуальний, соціальний). Щоправда, кращий результат дає робота за запитами вчителів, батьків, учнів. Безперечно, при цьому слід орієнтуватись на різні вікові структури і включати такі типові ігри: дидактичні, рольові, розвиваючі, сюжетні, ігри-драматизації, ігри з правилами.

Особа злочинця – це соціально-психологічне поняття, яке охоплює сукупність типових психологічних і моральних якостей індивіда, що формуються в результаті вчинення злочинів. особа злочинця охоплює цілу систему психологічних властивостей: спонукання, установки, переконання, емоційні та вольові особливості тощо. Неповнолітні – це особи, які не досягли 18-літнього віку. Підлітковий вік – це перехідний етап від дитинства до дорослості. Принципово нова відмінна риса цього віку – «почуття дорослості». Підліткам притаманні імпульсивність, швидка зміна настрою, негати­візм. Несприятливе найближче побутове оточення і відсутність достат­нього життєвого досвіду спричиняють формування перекручених уявлень про такі моральні поняття, як дружба, товариськість, сміли­вість, скромність тощо. Часто підліток бере участь у вчиненні злочину через помилкову товариськість, боязнь зарекомендувати себе боягузом, не виявити рішучість, сміливість. Неповнолітнім цього віку притаманний негативізм як заперечення чужих авторитетів (особливо у періоди вікових криз). Підліток може заперечувати авторитет батьків, педагогів, усіх, хто має «владу», ігно­рувати вимоги, що ставляться до нього. У період ранньої юності змінюється об'єкт поклоніння, який стає для неповнолітнього вищим авторитетом (рефе­рентом). Психології неповнолітніх притаманне явище конформізму. Конформність – це піддатливість людини реальному чи уявному тиску групи. Яскравий прояв конформності неповнолітніх виявляється під час вчинення ними групових злочинів.

Профілактика правопорушень неповнолітніх повинна передбачати виявлення підлітків із сукупністю особистісних якостей, що вказують на їх підвищену вразливість у кримінальному плані, та проведення з ними виховної роботи, а також вивченням особливостей мікросередовища, в якому виховується неповнолітній.

Виявлення таких неповнолітніх та проведення з ними первинної корекційної роботи повинне здійснюватися психологічною службою школи і полягати у виявлення психологічних рис неповнолітнього, що призводять до деформації особистості; прогнозуванні форм прояву цих рис у поведінці та проведенні корекції поведінки. Інформація про виявлених осіб та їх характеристика має передаватися до кримінальної міліції у справах неповнолітніх для постановки, у разі необхідності, таких підлітків на облік та вжиття заходів подальшої профілактичної і психокорекційної роботи.

100. Психологічний аналіз злочину та його структура. Психологічні наслідки злочину. Злочин – це акт, у якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників. Кожне суспільство контролює встановлені ним правові та етичні норми поведінки щодо своїх членів. Особа, усвідомлюючи вимоги, що ставляться до неї, виробляє в собі такі якості, які солідарні з вимогами соціального контролю і забезпечують соціалізацію особистості у по­вному обсязі. Соціальний контроль впливає і на інші напрями соціалізації особистості, наприклад, соціальний до­свід, спілкування. У соціалізації особистості велике значення має соціальний досвід як здатність існувати і діяти у суспільстві, виконувати певні соціальні функції. Соціальний досвід людина здобуває протягом усього життя за допомогою тих ситуацій, які зумовлюють її діяльність і поведінку. Цей досвід складається з декількох компонентів, що визначають його характеристику: а) виховання в сім'ї та навчальних закладах; б) спіл­кування в мікроколективах; в) досвід власної діяльності; г) сприйнят­тя стороннього досвіду шляхом одержання інформації через радіо, телебачення, кіно та інші засоби інформації (канали). Існуючі тут де­фекти, що суб'єктивно сприймаються особою як негативно значущі для неї, спричиняють створення передумов для формування антисуспільної установки як реальної основи вчинення протиправних дій. Виконання індивідом тієї чи іншої соціальної функції визначаєть­ся його психічними властивостями, що можуть бути як позитивними, так і негативними. Вплив останніх на поведінку особи спричиняє де­фекти, пов'язані з різноманітними порушеннями, які нерідко перерос­тають у протиправні дії. Психологічна структура злочину формується з компонентів, що передують злочинному прояву. Це при аналізі злочинної діяльності дає змогу простежити і виявити джерела її становлення, а також причини, що породжують подібні явища. Водночас до структури злочину входять й інші елементи, які за своєю характеристикою належать до власне злочинної поведінки. Серед них найбільше значення у психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину. Мотив як елемент психологічного механізму злочинного діяння, як і дії взагалі, виражає ставлення особи до предмета чи об'єкта, який є метою дії. Мотив – досить складна психологічна структура (ідеально-розумова модель), що конструюється у певній взаємозумовленій по­слідовності, яка передбачає декілька стадій: усвідомлення мети і мо­тиву дії, боротьба мотивів, прийняття рішення, визначення форм і за­собів його реалізації. На стадії підготовки злочинного діяння почина­ється формування мотиву як спонукання, яке має перетворитися на вольову енергію людини, необхідну для реалізації поставленої мети. Як такий мотив є розумовою моделлю спонукання, котра переслідує досягнення певної мети. Мотив формується неоднозначно, спонукання визначається безліччю дій – моральних, корисливих, захисних, агре­сивних та ін. Тому під час обговорення мотивів будь-якої дії, в тому числі злочину, різні «за» і «проти» зважуються з усіх особистісних і суспільних позицій, і таке обговорення становить боротьбу мотивів, у якій перемагають мотиви, найбільш значущі для тієї чи іншої особи. Обрання мотиву, що суперечить праву і моральним принципам, є підставою для прийняття рішення про вчинення злочину, в якому відобразилися мотиви, що конкурують з до­водами обов'язку і розуму. Якщо мотиваційний етап злочинної поведінки закінчується прий­няттям рішення, то етап практичного здійснення є перетворенням рі­шення на дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність з виконання прийнятого рішення, досягнення поставленої мети. У процесі досягнення мети психічна активність може бути різ­ною: досить високою і цілеспрямованою; характеризуватися нерішу­чістю, що викликається сумнівами у необхідності прийнятих дій; цілком угасати під впливом різного роду дій – зовнішніх і внутрішніх (усвідомлення непотрібності, протиправності вчинюваних дій). Про особу злочинця треба говорити у тому випадку, коли йдеться про певну систему злочинних дій. Це зумовлено тим, що особистість формується в процесі діяльності (у тому числі злочинної). Вчинення злочинних дій позначається на психологічній структурі особи, виникненні у неї антисуспільної спрямованості (установки). Злочин – це акт, у якому виявляється складна взаємодія соціальних, економічних, психологічних та інших чинників. Кожне суспільство контролює встановлені ним правові та етичні норми поведінки щодо своїх членів. Особа, усвідомлюючи вимоги, що ставляться до неї, виробляє в собі такі якості, які солідарні з вимогами соціального контролю і забезпечують соціалізацію особистості у по­вному обсязі. Соціальний контроль впливає і на інші напрями соціалізації особистості, наприклад, соціальний до­свід, спілкування. У соціалізації особистості велике значення має соціальний досвід як здатність існувати і діяти у суспільстві, виконувати певні соціальні функції. Соціальний досвід людина здобуває протягом усього життя за допомогою тих ситуацій, які зумовлюють її діяльність і поведінку. Цей досвід складається з декількох компонентів, що визначають його характеристику: а) виховання в сім'ї та навчальних закладах; б) спіл­кування в мікроколективах; в) досвід власної діяльності; г) сприйнят­тя стороннього досвіду шляхом одержання інформації через радіо, телебачення, кіно та інші засоби інформації (канали). Існуючі тут де­фекти, що суб'єктивно сприймаються особою як негативно значущі для неї, спричиняють створення передумов для формування антисуспільної установки як реальної основи вчинення протиправних дій. Виконання індивідом тієї чи іншої соціальної функції визначаєть­ся його психічними властивостями, що можуть бути як позитивними, так і негативними. Вплив останніх на поведінку особи спричиняє де­фекти, пов'язані з різноманітними порушеннями, які нерідко перерос­тають у протиправні дії. Психологічна структура злочину формується з компонентів, що передують злочинному прояву. Це при аналізі злочинної діяльності дає змогу простежити і виявити джерела її становлення, а також причини, що породжують подібні явища. Водночас до структури злочину входять й інші елементи, які за своєю характеристикою належать до власне злочинної поведінки. Серед них найбільше значення у психологічному плані мають мотив і мета вчинення злочину. Мотив – досить складна психологічна структура (ідеально-розумова модель), що конструюється у певній взаємозумовленій по­слідовності, яка передбачає декілька стадій: усвідомлення мети і мо­тиву дії, боротьба мотивів, прийняття рішення, визначення форм і за­собів його реалізації. На стадії підготовки злочинного діяння почина­ється формування мотиву як спонукання, яке має перетворитися на вольову енергію людини, необхідну для реалізації поставленої мети. Як такий мотив є розумовою моделлю спонукання, котра переслідує досягнення певної мети. Мотив формується неоднозначно, спонукання визначається безліччю дій – моральних, корисливих, захисних, агре­сивних та ін. Тому під час обговорення мотивів будь-якої дії, в тому числі злочину, різні «за» і «проти» зважуються з усіх особистісних і суспільних позицій, і таке обговорення становить боротьбу мотивів, у якій перемагають мотиви, найбільш значущі для тієї чи іншої особи. Обрання мотиву, що суперечить праву і моральним принципам, є підставою для прийняття рішення про вчинення злочину, в якому відобразилися мотиви, що конкурують з до­водами обов'язку і розуму. Якщо мотиваційний етап злочинної поведінки закінчується прий­няттям рішення, то етап практичного здійснення є перетворенням рі­шення на дію. Тут психічна енергія індивіда спрямована на активну діяльність з виконання прийнятого рішення, досягнення поставленої мети. У процесі досягнення мети психічна активність може бути різ­ною: досить високою і цілеспрямованою; характеризуватися нерішу­чістю, що викликається сумнівами у необхідності прийнятих дій; цілком угасати під впливом різного роду дій – зовнішніх і внутрішніх (усвідомлення непотрібності, протиправності вчинюваних дій).

101. Психологічний основи тероризму. Організація злочинних угрупувань. ТЕРОРИЗМ(від франц. terreur страх, жах), термін ввійшов у вжиток наприкінці 18ст. для позначення репресивної політики, що проводилася якобінцями під час Великій французскої революції. Потім набув універсального значення і використовується для позначення мотивованого насильства з політичними цілями. Термін «терор» у сучасній літературі вживається звичайно для характеристики політики насильства і лякання, застосовуваного диктаторськими або тоталітарними режимами стосовно громадян своєї країни, насильство з боку «сильної» держави. Під тероризмом розуміється насильство з боку «слабкої» опозиції. Тероризм це метод, за допомогою якого організована група або партія прагне досягти проголошених нею цілей переважно через систематичне використання насильства. Для нагнітання страху терористи можуть застосовувати також підпали або вибухи магазинів, вокзалів, штаб-квартир політичних партій і т.п. У сучасних умовах терористи практикують захоплення заручників, викрадення літаків. Терористичні дії завжди носять привселюдний характер і спрямовані на вплив на суспільство або на владу. Справжня причина - сильна потреба у включенності, приналежності групі і посиленні почуття самоідентичності. Звичайно членами терористичних організацій стають вихідці з неповних сімей, люди, що по тим або іншим причинам відчували труднощів у рамках існуючих суспільних структур, загубили або взагалі не мали роботу. Почуття відчуженості, що виникають у подібних ситуаціях, змушує людину приєднатися до групи, що здається йому настільки ж антисоціальною, як і він самий. Загальною рисою терористів є, таким чином, сильна потреба у включенності в групу подібних людей, пов'язана з проблемами самоідентичності (Miller, 1988). Зрозуміло, що терористом не стають відразу. Перед тим, як стати терористом, людина проходить через апатію й інші форми соціальної дезадаптації. Спроба змоделювати процес становлення терориста здійснена Э.Шоу (Olson, 1988). Признаючи обмеження і хиби своєї моделі, автор проте чітко позначає 4 чинника, що призводять людини до тероризму. Такими чинниками є: 1. Рання соціалізація; 2. Нарцистичні порушення; 3. Конфліктні ситуації, особливо конфронтація з поліцією; 4. Особисті зв'язки з членами терористичних організацій (Olson, 1988). Шоу дійде висновку, що терористами стають вихідці з груп ризику, що із дитинства відчували проблеми із самооцінкою. Ідентифікація з терористичною групою забезпечує таким людям соціальну роль, хоча і негативну. Порвати з групою для терориста майже неможливо - це равносильно психологічному самогубству. Уявлення терориста можуть бути уподібнені уявленням деяких жінок, що підтримують невдалий шлюб із розуміння, що це краще, чим бути незаміжньої. Для терориста покинути організацію значить загубити самоідентичність. Терорист має настільки низьку самооцінку, що для нього відмовитися від наново знайденої самоідентифікації практично неможливо. Ці зовсім не авторитарні люди стають, таким чином, членами жорстко авторитарних груп. Включаючись у таку групу, вони знаходять захист від страху перед авторитаризмом. При цьому будь-який напад на групу сприймається ними як напад на себе особисто. Використання терміну “організоване злочинне угруповання” в науці та у законодавстві зумовлене фактом поширення у суспільстві злочинних об’єднань, які за рівнем їх організації та іншими властивостями здатні до стабільної злочинної діяльності, котра в її масовому вираженні становить один з найнебезпечних видів злочинності — організовану. Вперше у законодавстві України термін “організоване злочинне угруповання” було вжито у ст.1 Закону України від 30 червня 1993 р. “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” для розкриття якісної своєрідності даного виду злочинності, котра визначається як сукупність злочинів, що вчиняються у зв’язку зі створенням та діяльністю організованих злочинних угруповань. угруповання відрізняють за рівнем їх організації. Похідною, первинною формою об’єднання осіб для заняття організованою злочинною діяльністю є організована злочинна група. За масштабністю злочинної діяльності більш небезпечною вважається злочинна організація. Цей вид угруповання має організацію, що забезпечує можливість тривалої безкарної злочинної діяльності. Для злочинних організацій характерним є створення спеціальних структурних одиниць, котрі мають своїм призначенням труктурних одиниць, котрі мають своїм призначенням забезпечення безпеки функціонування угруповання та створення умов для розширеного відтворення його злочинної діяльності. В їх діяльності вже досить виразно проявляється тенденція використання у власних інтересах інститутів держави та суспільства; здійснення широкомасштабних злочинних операцій тісно переплітається з легальною підприємницькою діяльністю, що значно ускладнює їх виявлення та нейтралізацію. Організовані злочинні угруповання характеризуються за багатьма іншими

параметрами. Так, угруповання відрізняються за змістом злочинної діяльності, якою реалізується спільні наміри їх членів. Наприклад, частина з них спеціалізується на здійсненні корисливих злочинів у сфері економіки, решта — на вчиненні загальнокримінальних насильницьких злочинів. Діяльність одних є вузькоспеціалізованою, інших —багатоплановою. Відрізняються й сфери діяльності. Одні функціонують у місцях позбавлення волі, інші — на транспорті, решта — в торгівлі, і т.ін. Неоднаковою є територіальна поширеність їх протиправної активності. Одні діють в межах певної адміністративної одиниці, діяльність інших поширюється на декілька регіонів, або ж здійснюється на території декількох країн; виділяються угруповання так званих “гастролерів”, для яких характерним є вчинення злочинів з виїздом в іншу місцевість. Угруповання розрізняються також за механізмом їх утворення. Переважна більшість з них утворюється на грунті співпадіння злочинних інтересів, деякі ж виникають на етнічній основі, решта формуються на тривалих родинних, службових зв’язках.

102. Процес адаптації злочинної особистості до умов соц. ізоляції. Сутність процесу перевиховання. Методи впливу на особу засудженого в установах з виконання покарань. Відбування покарання у вигляді позбавлення волі неминуче спричиняє істотні особистісні зміни в мотиваційній сфері засудженого, пов‘язані з переоцінкою установок, ціннісних орієнтації, переконань і т.д. Всі ці зміни визначають пристосування засудженого до нових правил і норм, умовам життя. Таким чином, з моменту прибуття у виправну установу засуджений переживає складний період адаптації, який включає фізіологічні, психологічні й соціально-психологічні механізми. Даний процес багато в чому залежить від особливостей інтересів, ідеалів, переконань, життєвих планів, складеної системи відносин особистості засудженого, тобто підструктур спрямованості особистості, які визначають перевагу сфер життєдіяльності й лінію поводження в умовах відбування покарання, що представляє теоретичну й практичну значимість для виправлення й ресоціалізації засуджених. Процес адаптації засуджених обумовлений особливостями мотиваційних підструктур спрямованості особистості, в остаточному підсумку визначає позитивну або негативну адаптацію в місцях позбавлення волі. При позитивній адаптації засуджений включається в групи позитивної спрямованості, адаптується до вимог режиму, бере участь у громадських організаціях колонії, загону, бригади. При негативній адаптації засуджений входить у групи негативної або нестійкої спрямованості, що сприяє поглибленню й закріпленню кримінальної орієнтації особистості. Соціально-психологічна адаптація - це процес взаємодії особистості і соціального середовища, під час якого відбувається активне пристосування психіки особистості до умов фізичного та соціального середовища. Процес соціально-психологічної адаптації пов'язаний з адаптивною ситуацією, що виникає у зв'язку зі змінами в соціальному середовищі, або переходом із одного соціального середовища в інше, нове для даної особистості, коли звичні шаблони поведінки, стереотипи сприйняття, установки і орієнтації особистості стають малоефективними. Ізоляція від суспільства за вчинений злочин або правопорушення, як правило, найсуворіша міра покарання і з психологічної точки зору має найсильніший вплив на особистість засудженого, а особливо підлітка. З метою перевиховання засуджених у виправно-трудових закладах використовується навчання, праця, спілкування, котрі поєднуються з режимом — особливою організацією діяльності виправно-трудового закладу. Дотримання режиму засудженими забезпечується через: охорону і нагляд за ними; використання заходів заохочення і стягнення; застосування у суворо визначених випадках заходів безпеки (зброї, наручників та ін.). Основною базою дії режиму як фактора перевиховання злочинця є жорсткість і непохитність виконання його вимог. Режим по-різному сприймається і переживається засудженими. Суб'єктивне сприйняття і переживання режиму залежать від його виду, індивідуальних психологічних особливостей засудженого, ставлення до вироку, строку перебування у виправно-трудовому закладі, сімейного і соціального стану та інших факторів. Працівникам виправно-трудових закладів дуже важливо з'ясувати, як кожен засуджений сприймає режимні обмеження, які переживання в нього виникають, наскільки вони глибокі, як впливають на його психічний стан і т. д. Режим у місцях позбавлення волі має цілком самостійну виховну функцію, оскільки передбачає чіткий розпорядок дня, високу організованість життя і побуту засуджених. Крім того, однією з важливих умов позитивного впливу режиму, який існує в тюрмі чи таборі, на засуджених є психологічно грамотна діяльність працівників виправно-трудових закладів. Фактором перевиховання особистості ув'язненого є створення малих груп (колективу), що пов'язано з вивченням кожного члена групи і ретельним відбором. Зазвичай виділяють групи активу, резерву, пасиву і важковиховуваних. Група активу — засуджені, які щиросердно покаялись у скоєному і твердо стали на шлях виправлення, беруть активну участь у соціально корисній трудовій і громадській діяльності і своїми діями і поведінкою сприяють перевихованню інших. Група резерву — це засуджені, які також прийняли рішення виправитися, активно виконують трудові завдання, але не проявляють ініціативи у перевихованні інших. Група пасиву — засуджені, які ще не прийняли остаточного рішення про стратегію своєї поведінки, їхні вчинки і дії значною мірою залежать від створеної ситуації. Нарешті, найскладніша соціальна група — група важковиховуваних засуджених, до якої належать особи, які не лише не стали на шлях виправлення, а й не беруть участі у трудовому процесі, чинять протидію позитивному виховному впливу як адміністрації, так і групі активу. Члени цієї малої групи привносять у життєдіяльність засуджених конфлікти, нездорове суперництво, а часом чинять насильство над невгодним їм засудженим. Роль групових (колективних) норм, цінностей, звичок поведінки дуже дійова. Тому працівники виправно-трудових закладів повинні мати чітке уявлення про структуру малої групи, її психологічні ознаки, способи впливу на окрему особистість, про групові психологічні явища і враховувати ці знання. Методи психолого-педагогічного впливу, використовувані в устано¬вах виконання покарань, відповідають за своєю принциповою схемою загальним педагогічним заходам виховання, однак мають певну специ¬фіку, зумовлену контингентом, щодо якого вони застосовуються. До цих методів поряд з високою і послідовною вимогливістю щодо режиму праці і відпочинку належить метод переконання, основною рисою якого є такий вплив на психіку засудженого, за якого досягається розуміння завдань і формується згода з необхідністю їх виконання. Реалістичність, доказовість суджень і міркувань, що повинні мати силу переконання, — головні сторони методу переконання. При цьому слід добирати досто¬вірні та яскраві факти, що аргументують доводи переконання. Основною формою переконання є бесіда. Багаторазово повторювана, така, що має певну варіантність, вона в усіх випадках дає позитивний ефект. До найбільш важливих методів кримінально-виконавчого впливу належить метод навіювання, який передбачає вплив на психіку люди¬ни без критичного його сприйняття останньою. Навіювання має на меті змінити ставлення засудженого до його негативних установок, прищепити йому нові прагнення. Навіювання, як правило, пов'язане з авторитетом людини, яка його здійснює. Навіювання може бути як прямим, безпосередньо зверненим до засудженого, так і непрямим, що має своєю метою повідомлення позитивної інформації про інших осіб, причому в такій формі, що не вимагає безпосередньої відповідної реакції. Методи непрямого навіювання включають демонстрацію фільмів, вплив музикою, читанням художньої літератури тощо. При здійсненні методів впливу важливо зазначити, що домінантні вогнища, які виникають у засудженого і підтримують позитивні прагнення, мають тенденцію до згасання. Тому такі домінанти необхідно стимулювати повторенням впливу. Доцільно також керувати самонавіюванням засудженого. Важливим методом впливу на особу засудженого у пенітенціарній психології називають метод передання інформації. Специфічним методом впливу на особу засудженого є метод регулювання психічних спілкувань. Тут є певні можливості регулювати психічні спілкування, впливати на взаємодію з іншими засудженими, рідними та близькими. Такий метод також передбачає контроль за входженням засудженого до мікроколективів (у тому числі з негатив¬ною спрямованістю). Особливі умови перебування засудженого в місцях позбавлення волі передбачають застосування методу примушування. Вчені, які досліджують пенітенціарну психологію (О. Ковальов), вважають, що покарання діє в одних випадках залякуюче, в інших — примушує думати про те, який спосіб поведінки виявляється не тільки більш зруч¬ним у певний час, а й перспективним у справі самовиправлення.

103. Психологічні основи ресоціалізації засуджених. Завдання та фактори ресоціалізації. Проблеми адаптації звільнених до умов життя на волі. Ресоціалізація особи засудженого полягає у формуванні законослухняної поведінки для життя на волі, зміні особистісної спрямованості, відновленні раніше порушених соціальних якостей особи, здійсненні необхідної психокорекції. Важливим завданням пенітенціарних установ є підготовка засуджених до повернення на волю, включення їх у нормальне життя суспільства.Ресоціалізуюча функція установ з виконання покарань передбачає перебудову насамперед принципів діяльності самих установ. Необхідно усунути умови, що сприяють криміналізації особи, асоціальній її поведінці. Існує проблема негативного «впливу в’язниці» на особу засудженого. У цьому плані може відбуватися негативна ресоціалізація особи (залучення її до тюремних звичаїв і традицій, бажання стати блатним, криміналізуватися). М. І. Єнікєєв справедливо зазначає, що ієрархія тюремного співтовариства, його «закони», звичайно, добре відомі тюремній адміністрації. Нерідко механізми кримінального середовища використовуються нею для «ефективності» тюремного управління. Звідси негативне ставлення тюремної адміністрації до диференційованого утримання ув’язнених. Про моральну ресоціалізацію, як і про інші тонкощі людської психіки, воєнізована адміністрація здебільшого просто не замислюється. Важливим елементом ресоціалізації засуджених є комплексна програма їх підготовки до життя на волі. Складовими такої програми є: 1) правовий аспект (полягає у правовій регламентації процесу підготовки до звільнення з місць позбавлення волі); 2) психологічний аспект (урахування психологічних особливостей особистості засуджених); 3) соціальний аспект (побудова позитивних модулів вирішення соціальних проблем після звільнення); 4) професійний аспект (можливість одержати спеціальність за допомогою навчання в умовах відбування покарання); 5) освітній аспект (можливість підвищувати свій освітній рівень); 6) медичний аспект (передбачає збереження здоров’я шляхом певних профілактичних заходів); 7) фізкультурно-оздоровчий аспект (можливість займатися фізкультурою і спортом). Необхідно зазначити, що у виправних колоніях діють школи підготовки засуджених до життя на волі, у яких передбачається проведення занять і соціально-психологічних тренінгів (підвищення впевненості у собі; вироблення навичок раціонального вирішення конфліктних ситуацій, аутогенні тренування; прогресивна релаксація тощо)116 . Фактично йдеться про формування психологічної готовності у засудженого до життя на волі. Підготовка до життя на волі сприяє успішній соціалізації особи після її звільнення з місць позбавлення волі.

Процес соціальної адаптації щодо умов життя на волі у більшості звільнених відбувається успішно. В наш час вони досить швидко засвоюють нові соціальні ролі, відновлюють корисні соціальні зв'язки. Однак у певної частини звільнених цей процес з суб'єктивних та об'єктивних причин триває незадовільно і не дає позитивних наслідків. Неможливо не враховувати і ту обставину, що у ряді випадків сам звільнений не прагне розірвати зв'язок із злочинним минулим. «Психологічне пояснення цим фактам, — писав І.І. Карпець, — можна знайти в тім, що колишній спосіб життя, навички і поняття виявляються сильнішими, ніж протидіючі їм фактори, умови, в які потрапляє звільнений з місць позбавлення волі. Виходячи на волю, звільнений шукає зв'язків з тими, з ким познайомився в місцях відбування покарання, чий вплив відчував тривалий час, чию психологію і погляди увібрав у себе». До факторів ресоціалізації особистості засудженого, безумовно, відноситься праця, що є специфічною людською діяльністю, безпосередньо формує особистість, виховує в ній риси характеру, розвиває здібності, інтереси, мислення, впливає на потреби, почуття, оцінки і т. д. Правильно організована суспільно корисна праця ув'язнених у виправно-трудовому закладі сприяє розвитку в них фізичних і розумових якостей, справляє перетворювальний вплив на особистість засудженого. Вона формує і закріплює в людині позитивні моральні й етичні норми, моральні та правові вимоги до поведінки в умовах спільної діяльності людей. Проблема використання праці як особливого фактора ресоціа-лізації засуджених полягає в тому, що багато з них дуже негативно ставляться до трудового процесу, мають викривлене розуміння про цінності і важливості суспільно корисної праці внаслідок закоренілої у їхній свідомості утриманської психології. Змінити ставлення засуджених до праці, виявити інтерес до роботи, викликати захопленість трудовим процесом — завдання адміністрації виправно-трудових закладів. І тут теж не обійтися без знання індивідуально -психологічних особливостей засудженого: одна справа, коли він не має ніяких трудових навиків, інша — якщо він тривалий час працював за певною спеціальністю. Слід враховувати фізичні можли вості людини (яке виховне значення може мати завдання, з яким засуджений явно не справиться?), його інтереси, накопичений досвід та ін. У цьому разі праця дійсно може сприяти зміні спрямування особистості засудженого, допомогти йому витерпіти всі труднощі перебування у виправно-трудовому закладі і знайти після відбування строку своє місце в житті, стати повноправним членом суспільства.

104. Трьохрівнева класифікація властивостей нервової системи за В.М. Русаловим. Русалов розвинув ідеї школи Теплова-Небиліцина і запропонував трьохрівневу класифікацію властивостей НС. Вона включає: Загальні, або системні властивості, які охоплюють весь мозок людини і характеризують динаміку його роботи в цілому. Комплексні властивості, які проявляються в особливостях роботи окремих "блоків" мозку (півкуль лобних часток, аналізаторів, анатомічно і функціонально розділених мозкових структур і т. п.). Найпростіші, або елементарні властивості, співвіднесені з роботою окремих нейронів. Властивості НС, як писав Теплов, "утворюють ґрунт, на якому легше формуються одні форми поведінки, важче – інші". Оскільки основні властивості НС людини досить стійкі, то практичне завдання їх вивчення в зв’язку з проблемою індивідуальних відмінностей полягає не в пошуку їх зміни, а в знаходженні найкращого для кожного типу НС шляху і методу навчання дітей з даним типом НС. Розвиваючи ідеї Теплова, Небиліцин висловив думку про те, що особливе сполучення основних властивостей нервової системи, тобто кожен її тип, має свої позитивні і негативні сторони. В умовах, наприклад, монотонної роботи кращі результати показують люди зі слабким типом нервової системи, а при переході до роботи, яка пов’язана з великим і раптовим навантаженням, навпаки, люди з сильною нервовою системою.

105. Загальне уявлення про психопатії та акцентуації, їх динаміка (за А.Лічко та М. Івановим). А. Е. Лічко в своїх роботах зазначав той факт, що акцентуації характеру - це крайні варіанти норми, при яких окремі риси характеру підлітків надмірно посилені. Внаслідок чого виявляється виборча уразливість в щодо певного роду психогенних впливів при добрій і навіть підвищеної стійкості до інших. Будучи крайніми варіантами норми, акцентуації характеру самі по собі не можуть бути клінічним діагнозом. Вони є лише грунтом, преморбідні фоном, фактором, що привертає для розвитку психогенних розладів у підлітковому віці (гострих афективних реакцій, неврозів, ситуативно обумовлених патологічних порушень поведінки, психопатичних розвитку, реактивних і ендореактівних психозів). У цих випадках від типу акцентуації залежить як виборча чутливість до певного роду психогенним факторів, так і особливостям клінічної картини. залежності від ступеня вираженості нами було виділено два ступені акцентуації характеру: явна і прихована. Явна акцентуація. Цей ступінь акцентуації відноситься до крайніх варіантів норми. Вона відрізняється наявністю досить постійних рис певного типу характеру. У підлітковому віці особливості характеру часто загострюються, а при дії психогенних чинників, що адресуються до "місця найменшого опору", можуть наступати тимчасові порушення адаптації, відхилення в поведінці. При повзрослении особливості характеру залишаються досить вираженими, але компенсуються і звичайно не заважають адаптації. Прихована акцентуація. Цей ступінь, мабуть, повинна бути віднесена не до крайніх, а до звичайних варіантів норми. У повсякденних, звичних умовах, риси певного типу характеру виражені слабо або не виявляються зовсім. Навіть при тривалому спостереженні, різносторонніх контактах і детальному знайомстві з біографією важко буває скласти чітке уявлення про певний тип характеру. Проте риси цього типу можуть яскраво, часом несподівано, виявитися під впливом тих ситуацій і психічних травм, які пред'являють підвищені вимоги до "місця найменшого опору". Психогенні чинники іншого роду, навіть важкі, не тільки не викликають психічних розладів, але можуть і не виявити типу характеру. Якщо ж такі риси і виявляються, це, як правило, не призводить до помітної соціальної дезадаптації. Психопатії - це такі аномалії характеру, які, за словами П. Б. Ганнушкіна (1933), "визначають весь психічний образ індивідуума, накладаючи на весь його душевний склад свій владний відбиток", "протягом життя ... не піддаються скільки-небудь різким змінам "," заважають ... пристосовуватися до навколишнього середовища ". Ці три критерії були позначені О. В. Кербикову (1962) як тотальність і відносна стабільність патологічних рис характеру та їх вираженість до ступеня, порушує соціальну адаптацію. Порушення адаптації, або, точніше, соціальна дезадаптація, у випадках психопатій зазвичай проходить через весь підлітковий період. Такі три критерії - тотальність, відносна стабільність характеру і соціальна дезадаптація, - що дозволяють відрізняти психопатії. Типи акцентуацій характеру дуже схожі й частково збігаються з типами психопатій. Можна виділити дві основні групи динамічних змін при акцентуації характеру. Перша група - це минущі, транзиторні зміни. По суті справи вони за формою ті ж, що і при психопатіях. На першому місці серед них стоять гострі афективні реакції. Зустрічається кілька видів гострих афективних реакцій. 1. Інтрапунітівние реакції є розряд афекту шляхом аутоагресії - нанесення собі ушкоджень, замах на самогубство, учинення собі шкоди різними способами. Найчастіше цей вид реакцій зустрічається при двох, здавалося б, діаметрально протилежних за складом типах акцентуацій - сенситивний і епілептоідной. 2. Екстрапунітівние реакції увазі розряд афекту шляхом агресії на навколишнє - напад на кривдників або "виміщення злоби" на випадкових осіб або потрапили під руку предметах. Найчастіше цей вид реакції можна бачити при гипертимной, лабільною і епілептоідной акцентуаціях. 3. Демонстративні реакції, коли афект розряджається у "спектакль", в розігрування бурхливих сцен, в зображення спроб самогубства тощо Цей вид реакцій дуже характерний для истероидной акцентуації, але може зустрічатися і при епілептоідной і при лабільною. 4. Іммунітівная реакція проявляється в тому, що афект розряджається шляхом безрозсудного втечі з аффектогенной ситуації, хоча це втеча ніяк цю ситуацію не виправляє, а часто навіть дуже нічого поганого обертається. Цей вид реакції частіше зустрічається при нестійкою, а також при шизоидной акцентуаціях. Інший вид транзиторних змін при акцентуації характеру, найбільш виражений в такому віці, - це минущі психопатоподібні порушення поведінки ("пубертатні поведінкові кризи"). Катамнестичне дослідження показують, що якщо ці порушення поведінки виникають на тлі акцентуації характеру, то у 80% при повзрослении настає задовільна соціальна адаптація. Однак прогноз залежить від типу акцентуації. Найбільш сприятливо передбачення при гіпертомной акцентуації (86% хорошої адаптації), найменш-прі нестійкою (всього 17%). Минущі порушення поведінки можуть проявлятися у вигляді: 1) делінквентності; 2) ток-сікоманіческого поведінки, тобто в прагненні отримати стан сп'яніння, ейфорії чи пережити інші незвичайні відчуття шляхом вживання алкоголю або інших дурманних засобів; 3) втеч з дому та бродяжництва; 4) транзиторних сексуальних девіацій (раннього статевого життя, промискуитета, минущого підліткового гомосексуалізму та ін.) Ще один вид транзиторних змін при акцентуації характеру - це розвиток на їх фоні різноманітних психогенних психічних розладів - неврозів, реактивних депресій і т. п. Але в даному випадку справа не обмежується "динамікою акцентуацій": відбувається перехід на якісно інший рівень - розвиток хвороби. До другої групи динамічних змін при акцентуації характеру належать його відносно стійкі зміни. Вони можуть бути декількох типів. 1. Перехід "явною" акцентуації в приховану, латентну. Під впливом повзросления та накопичення життєвого досвіду акцентуйовані риси характеру згладжуються, компенсуються. Проте при латентних акцентуаціях під впливом деяких психогенних факторів, а саме тих, які адресуються до "слабкої ланки", може статися щось, аналогічне декомпенсації при психопатіях. Риси певного типу акцентуації, до цього замасковані, розкриваються у всій повноті і часом раптово. 2. Формування на грунті акцентуацій характеру під впливом несприятливих умов середовища психопатичних розвитків, що сягають рівня середовища патології ("крайові психопатії", за О. В. Кербикову). Для цього зазвичай буває необхідно поєднане дію кількох чинників: 1) наявність початкової акцентуації характеру, 2) несприятливі умови середовища повинні бути такими, щоб адресуватися саме до "місця найменшого опору" даного типу акцентуації, 3) їх дія повинна бути досить тривалим і, головне , 4) він повинен впасти на критичний для формування даного типу акцентуації вік. Цим віком для шизоида є дитинство, для псіхоастеніка - перші класи школи, для більшості інших типів - різні періоди підліткового віку (від 11-13 років у нестійкого до 16-17 років у сенситивного типів). Тільки за паранойяльном типі критичним є старший вік - 30-40 років - період високої соціальної активності. 3. Трансформація типів акцентуацій характеру є одним з кардинальних явищ у їх віковій динаміці. Суть цих трансформацій полягає зазвичай у приєднанні рис близького, сумісного з колишнім, типу і навіть у тому, що риси останнього стають домінуючими. Навпаки, у випадках спочатку змішаних типів риси одного з них можуть настільки виходити на перший план, що повністю затуляють риси іншого. Трансформація типів можлива тільки за певним закономірностям - лише у бік спільних типів. Ніколи не доводилося бачити перетворення гіпертимного типу в шизоїдний, лабільного - у Епілептоїдний або нашарування рис нестійкого типу на психастенической або сенситивних основу. Трансформації типів акцентуацій з віком можуть бути обумовлені як ендогенними закономірностями, так і чинниками екзогенними - як біологічними, так і особливо соціально-психологічними.

106. Психологічні типи особистості за К.Юнгом. Інтровертна та екстравертна установки особистості. Юнг вважав дослідження психіки наукою майбутнього. Для нього актуальна проблема людства полягала не стільки в погрозі чи перенаселення атомній катастрофі, скільки в небезпеці психічної епідемії. Таким чином, у долі людства вирішальним фактором виявляється сама людина, його психіка. Для Юнга цей “вирішальний фактор” сфальцьований у несвідомій психіці, що є реальною погрозою; “світ висить на тонкій нитці і цій нитці - психіка людини”. Екстраверт характеризується уродженою тенденцією направляти свою психічну енергію, чи лібідо, зовні, зв'язуючи носія енергії з зовнішнім світом. Даний тип природно і спонтанно виявляє інтерес і приділяє увагу об'єкту - іншим людям, предметам, зовнішнім манерам і благоустрою. Інтроверт же характеризується тенденцією свого лібідо спрямовуватися усередину, неодмінно зв'язуючи психічну енергію зі своїм внутрішнім світом думки, чи фантазії почуття. Такий тип приділяє значний інтерес і увага суб'єкту, а саме його внутрішнім реакціям і образам. Найбільше успішно інтроверт взаємодіє сам із собою й у той час, коли він звільнений від обов'язку пристосовуватися до зовнішніх обставин. Інтроверт свою власну компанію, свій “тісний мирок” і негайно замикається у великих групах. Екстраверт відчуває себе щонайкраще - що називається “у своїй тарілці”, - коли має справа з зовнішнім середовищем, взаємодіє з іншими людьмиЯк екстраверт, так і інтроверт виявляють ті чи інші свої недоліки в залежності від виразності типу, але кожен мимоволі прагне недооцінити іншого. Екстраверту інтроверт здається самоцентричним, так сказати, “зацикленим на собі”. Інтроверту екстраверт здається дрібним порожнім чи пристосованцем лицеміром. Екстраверсія і інтроверсія усього лише дві з багатьох особливостей людського поводження. На додаток до них Юнг виділяв чотири функціональних типи, чотири основні психологічні функції: мислення, почуття, відчуття, інтуїція. Мислення є раціональна здатність структурувати і синтезувати дискретні дані шляхом концептуального узагальнення. У своїй найпростішій формі мислення говорить суб'єкту, що є присутня річ. Воно дає ім'я речі і вводить поняття. Почуття - функція, що визначає цінність речей, що вимірює і визначає людські взаємини. Мислення і почуття - функції раціональні, оскільки мислення оцінює речі під кутом зору “істина - неправда”, а почуття - “прийнятне - неприйнятно”. Ці функції утворять пари протилежностей, і якщо людина більш досконала в мисленні, то йому явно не дістає чуттєвості. Кожен член пари прагне замаскувати іншого і загальмувати. Скажемо, ви бажаєте міркувати безпристрасним образом - чи науково філософськи - що ж, необхідно відкинути всі почуття. Об'єкт, розглянутий з почуттєвої позиції, буде відрізнятися в цілісному відношенні від розгляду під кутом зору розумової установки. Вічна тема боротьби між почуттям і розумом в історії людської культури - очевидне тому підтвердження. Відчуття - функція, що говорить людині, що щось є, вона не говорить, що це, але лише свідчить, що це щось присутнє. У відчутті предмети сприймаються так, як вони існують самі по собі в дійсності. Інтуїція визначається як сприйняття через несвідоме, тобто зниження картин і сюжетів дійсності, походження, яких неясно, смутно, погано з'ясовно. Функції відчуття й інтуїції є ірраціональними - зовнішнім і внутрішнім сприйняттям, незалежним від яких або оцінок. У свою чергу, раціональні й ірраціональні функції діють взаємовиключним образом. Усі чотири функції уявленні двома парами протилежностей: мислення - почуття, відчуття - інтуїція. Хоча кожен індивід потенційно має у своєму розпорядженні всіма чотирма функції, на перевірку одна з них звичайно виявляється найбільш развитой, ніж інші. Її називають ведучої. Функція ж, що розвита менше інших, як правило, перебуває в несвідомому стані і виявляється підлеглою. Найчастіше ще одна функція може бути досить розвита, наближаючи по ступені активності до ведучого функції. Очевидно, що вона представлена іншою парою протилежностей. Ця функція допоміжна. Відповідно до ведучого функцією ми будемо мати чотири функціональних типи: розумовий, почуттєвий, сенсорний, інтуїтивний. Розумовий тип у більшому ступені відповідає чоловікам. Ментальне життя даного типу зводиться до створення інтелектуальних формул і наступному припасуванню наявного життєвого досвіду під ці формули. У тім ступені, у який цей тип ідентифікує себе з розумовими процесами і не усвідомлює в собі наявності інших функцій, а попросту придушує їх, його мислення носить автократичний характер, інтелектуальні ж формули виявляються свого роду прокрустовим ложем, що постійно сковує цілісний прояв життя. У даному випадку почуття виявляється функцією підлеглої, отже, почуттєві оцінки суб'єкта неминуче перебувають у зневажливому запустінні. Людські взаємини зберігаються і підтримуються лише доти, поки вони служать і випливають керуючим інтелектуальним формулам, у всіх інших випадках вони легко приносяться в жертву. Почуттєвий тип відповідно більше розповсюджений у жінок. Твердження і розвиток міжособистісних взаємодій і відносин партнерства є тут головною метою. Чутливість і чуйність до нестатків інших є показовою рисою, основною якістю даного типу. Найбільше задоволення тут зустрічає переживання емоційного контакту з іншими людьми. У своєму крайньому прояві цей функціональний тип може викликати ворожість своїм надмірним інтересом, нездоровою цікавістю з приводу особистих справ інших. Про таких людей часто говорять: “Вічно він сунеться не у свої справи.” Оскільки в даному випадку мислення виявляється функцією підлеглої, те і здатність до абстрактного безособового судження в таких людей піддається відомому сумніву. Мислення як таке приймається лише в тім ступені (чи до тієї пори), у який (чи поки) воно обслуговує інтереси почуттєвих взаємин. Носами взаємини, як правило, дуже хитливі, суперечливі, оцінки постійно коливаються, займають крайні позиції. Мислення ж служить стабілізуючим фактором. Сенсорний (чуттєвий) - тип характеризується пристосованістю до звичайної реальності, до “тут і зараз”. Він охоче задовольняється життям у її найпростіших немудрих проявах, нехитрих формах, без яких-небудь тонкостей, складного чи міркування мрячної уяви. Тип, що розглядається, виглядає стійким і земним, реальним і сьогоденням у змісті готовності “жити” у дану хвилину, але одночасно він виглядає досить дурним. Глибинний зір і уява, здатне приглушати цей заземлений стан, - продукти інтуїції, що виступає в нашому випадку як функція підлегла. Тип, що розглядається, фактично придушує всі інтуїтивні прояви як нереалістичні фантазії й у такий спосіб рятується від обтяжних дріжджів внутрішньої незграбності, інертності. Інтуїтивний тип мотивується головним чином постійним потоком нових ведень і передчуттів, що виникають від його внутрішнього активного сприйняття. Усе нове і можливе, незрозуміле й інше, відмінне є принадою для даного типу. Інтуїція є деяке свідчення про минуле і майбутнє речей. дана функція дозволяє бачити круглі кути: живучи в чотирьох стінах і виконуючи рутинну роботу, до інтуїції прибігають рідко, але вона дуже потрібна, скажемо, при полюванні в тайзі на ведмедя. Інтуїтивний тип частіше вхоплює слабкі зв'язки між речами, що для інших здаються незв'язаними і далекими. Його розум працює стрибкоподібно і швидко, важко простежити його дію. Якщо попросити його діяти більш повільно, він може дратуватися і порахувати своїх співрозмовників тугодумами і тупицями. Відчуття як психічна властивість у нього підлегло і подавленно. У реальному житті найчастіше така людина залишається незрозумілим навколишніми, і його прозріння, якщо в результаті вони виявляються конструктивними, повинні терпляче розроблятися іншими людьми.