Суспільно-політичні погляди м. Драгоманова

Минуло одинадцять літ від смерти Драгоманова. Вплив його могутньої і в високій мірі суцільної особи уступив, можна сказа­ти, поза обрій; його місце зайняла історична перспектива, розбір і оцінка його праць. Драгоманов як людина, не промовляє нічим до сучасного покоління; Драгоманов як учений, як політик і мис­литель не перестав і досі промовляти до нас, і його голос знахо­дить собі широку луну особливо в сучасній Росії, де заклики і по­літичні програми, для яких він працював і за які боровся перед десятьма літами, тільки тепер стали на черзі політичних змагань, головно заходами російських українців, які бажають показати і в Драгоманові свідомого українського націонала і європейського по­літика.

Ім'я Драгоманова, перестало бути страхополохом на політич­них дітей. На нього покликаються навіть такі, що за його життя при звуці того імени діставали корчів ненависти. Надійшла пора всесторонньої об'єктивної оцінки його значення і його ідей. Особ­ливо у нас, у Галичині, де його особистий вплив мав найбільше значення, настав час довести до того, щоб це ім'я перестало бути, з одного боку, синонімом усякої політичної та соціальної деструк­ції, а з другого боку, якоюсь нетикальною догмою, виразом най­вищої мудрости, що не зносить критик, випередила свій вік і без ніяких поправок може служити путевщною звіздою для необмеже­ного числа дальших поколінь.

Котляревський, Квітка, Шевченко й інші піонери українсько­го письменства внесли в те аматорство глибшу ідею — увагу до маси простого люду та його інтересів. Цю увагу огниста муза Шевченкова перемінила в завзяту проповідь гуманізму, свободи та любови до тих мас, у гіркі докори на їх гноблення та кривдження а боку-"братів". Тільки, б'ючи в ту струну, міг Шевченко трапляти до душ тих республіканців і скептиків, що рівночасно в практичнім життю були всеподданішими слугами його царського Величества, по­стили та сповідалися, прикладалися до мощів і цілували в руку ба­тюшек "для прикладу іншим". Тільки тямлючи се, ми зрозуміємо, чому Шевченко власне в сих сферах здобув собі значення і вплив як ворог кріпацтва, як проповідний волі селянської; його ширше національне значення лишилося закрите для них і в значній мірі закрите й для Драгоманова аж до кінця його життя. Тоді здумати собі повнішого контрасту, як те розуміння Шевченка на лівобереж­ній Україні, якого речником був Драгоманов, а те, яке бачимо, хоч без такого глибокого і систематичного викладу, в Галичині. Там Шевченко важний головно як протест проти кріпацтва, проти заскорузлости та кастового егоїзму в суспільстві, а; тут як речник на­ціональних ідей, як поет, що обняв душею всю Україну, оживив її минувшину і п'ятнував тих, що мучили й мучать п’ятдесяті роки в російській пресі й літературі — се час інтенсивної дискусії в справі кріпацтва. На тім тлі повстають і борються різні напрями.;

На Вкраїні сей ідейний зв'язок скомплікувався ще одною об­ставиною. Зацікавлення народною масою й її життям змушувало інтелігенцію до уваги на народну мову. Загально признана неми­нучість подавання масі хоч елементарної освіти висувала питання про права народної мови в школі. Але для умів, вихованих у сфері доктрин, по своїй натурі все централістичних, а до того пропові­дуваних московською мовою, являлося чимось диким і неможли­вим зрікатися тої "ідейної" московщини на користь виключного вживання української мови у всіх школах. І ось вони вхопилися за помисли німецьких педагогів про права німецьких діялектів у ні­мецькій елементарній школі, і так повстала чудернацька теорія про права української мови тільки в елементарній школі, тільки як по­середниці для вивчення українських дітей властивої освітньої та ідейної мови — російської. Явилася теорія неповноправних народ­ностей, української літератури "для домашнего обихода", теорія лі­тератур московської, української, галицької як складників спіль­ної російської літератури, — погляди, якими, як знаємо, дебюту­вав Драгоманов у перших початках своєї публіцистичної діяльно­сте і від яких він, виїмкове не розрізняючи тут принципіяльного питання від хвилевих практичних обмежень, не відрікся виразно до своєї смерти.

Отся машина двох ідейних кругів, не злучених в одну вищу, органічну цілість — круга поступових європейських ідей і круга спе­ціяльно російського хлопофільства, — се, на мою думку, головний ключ до зрозуміння світогляду й діяльности Драгоманова. На його погляд, суспільність, се властиво тільки продуктивна, робуча, в на­шім краю хлопська маса; на ній стоїть розвій суспільности, її інте­ресів — се головні інтереси всякої суспільної праці. Правда, він знає, що навіть у нашій суспільності між робучими є поділ на чор­норобів і білоробів, але чи ті останні мають який окремий рід пра­ці, чи мають якісь окремі права й обов'язки в суспільстві, в те він не входить. Переважно білороби у нього, як і в більшосте росій-. ських соціологів тої доби, ідентифікуються з експлуататорами і п'явками народу, і головне жадання, яке ставиться до них в ім'я ети­ки, се присвятите всі свої сили праці та старанню про добро й емансипацію і просвіту народної, себто хлопської маси. Це дома­гання ставиться в ім'я самого етичного принципу, категоричним імперативом; чи ті білороби, їх зроджування і весь їх спосіб посту­пування підлягають крім етичних імперативів ще яким соціологіч­ним розвоєвим законам, не раз сильнішим від їх індивідуальної доб­рої волі, в се Драгоманов не любив запускатися, хоча в практич­нім життю й тут часто вмів робити важні концесії непереможній силі обставин.

Так само не зовсім обережним був д. Б. К., прикладаючи до Драгоманова епітет соціяліста з додатком лібералізму, яким буцім­то визначаються всі правдиві соціялісти. Як би так було направду, то треба би Маркса, Енгельса і всю новішу соціяльну демократію назвати неправдивими соціялістами, се ж вони зовсім не ліберали, як не може бути ліберальною ніяка войовнича партія взагалі, яка силкується перевести свою програму, тобто накинути свою волю загалові. І в теоретичних програмах і в практичній тактиці майже всіх сучасних соціялістичних партій (оскільки вони дійсно партії, а не кружки філософів та професорів) бачимо стільки воєнної дис­ципліни, претенсій на накидання своєї волі іншим, диктування своїх законів "реакційним масам", стільки деспотизму та нетолеранцїї унутрі власного табору, що говорити про лібералізм того руху не­ма ніякої підстави. Значить, говорячи про соціалізм Драгоманова, конечно треба було оговорити його докладніше, зазначимо його ви­хідну точку, принципіяльно відмінну від войовничого західньоев-ропейського соціалізму та соціял-демократизму, та ввійти глибше в огляд його тактики та способів переведення в життя його ідеалу.

Не зовсім може задоволити й та формула, в яку д. Єфремов рад би уняти характер і діяльність Драгоманова. З такими форму­лами все те лихо, що вони, з одного боку, занадто загальні, а з дру­гого боку, замало дають конкретного. Д. Єфремов стає на тім, що Драгоманова можна і слід характеризувати формою "український соціял-федераліст" і що "всяка інша характеристика буде глибоко несправедлива" (с. 162). На мою думку, одначе, і ця характеристи­ка зовсім не передає того, чим був Драгоманов. Поперед усього щодо епітета "соціаліст", д. Єфремов твердить про нього: "Справ­ді своїми громадськими поглядами Д-в усе був глибоко перекона­ний, науково вихований соціяліст, який завсщи й скрізь пропагу­вав ідеї з соціялізму" (с. 161). Було б їикаво знати, на якій підставі каже се д. Єфремов, бо ж у відомих нам писаннях Драгоманова дійсного соціялізму дуже мало: він ані практично не займався со­ціалістичною агітацією та соціялістичнимй реформами, ані теоре­тично не писав нічого, що давало би підставу зачисляти його до теоретиків соціялізму.

Розважаючи далі, побачимо, що й громада тільки тоді буде мила кожному, коли вона не неволить нікого, бути в ній, чи не бути. І громада мусить бути спілкою вільних осіб. От дійти до того, щоб спілки людські, великі й малі, складались з таких вільних людей, котрі по волі посходились для спільної праці й помочі в вільні товариства, — це й єсть та ціль, до котрої добиваються люди і котра зовсім не­подібна до теперішніх держав своїх чи чужих, виборних чи не ви­борних. Ціль та зветься безначальств о: своя воля кожному і вільне громадство людей і товариств".

Треба мати на увазі той оригінальний і зовсім не науковий демократизм Драгоманова, по якому український "на­род", це лише мужики та робітники, plebs, що говорять українською мовою. Коли б було можливе, що вся суспільність, уся інтеліген­ція перейнялась би таким "демократизмом", то над нами як над нацією була б висипана могила. Вже й за часів Драгоманова лу­нав, а тепер з боку wszechpolakow (всеполяків) раз у раз лунає ок­лик (клич, гасло), що на Україні живе не жаден народ, а простий етнографічний матеріял, який польська культура переробить на по­ляків. Уся польська політика в Галичині майже від самого 1848 р. ведеться покликом: або зацитькувати руську інтелігенцію дріб­ними концесіями, щоб не виступала як репрезентація окремої на­ції, або просто ігнорувати інтелігенцію і йти самим полякам про руські стріхи. І якби поляки в східній Галичині не були сліпорожденними на пунктах панування шляхти, римського клерикалізму та національної нетолеранції, якби були заздалегідь, у 60-х роках звернулися з розумними, народолюбними і щиро гуманними за­кликами до руського люду, то хто знає, чи тепер у східній Галичи­ні було би ще місце для руської радикальної та національно-де­мократичної агітації та організації. І власне сього ніколи не хотів чи не міг зрозуміти Драгоманов, не тому, що робив концесії огля­дам практичности, але тому, що в його духовім арсеналі не було поняття нації як чогось органічного, історичного, конечного, не­розривного і вищого над усяку територіальну організацію, чого не заступимо ніякою неопертсю на ній автономією.

18