Sbornik_Bondarevskiy_2012
.pdfУДК 327:061.1ЄС
Балюк Н. В. (м. Київ)
ОСНОВНІ НАПРЯМКИ СПІВПРАЦІ ЄС І ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
До 1990 х рр. співробітництво ЄС з організаціями та угрупуваннями Латинської Америки та Карибського басейну базувалося на окремих нерегулярних контактах. На початку 1990 х розпочався діалог з МЕРКОСУР, Групою Ріо; продовжився діалог з Центральною Америкою та Карибським басейном. Було підписано ряд рамкових угод, що передбачали розвиток економічної, а в майбутньому і політичної співпраці, становлення міжрегіональної взаємодії.
Навесні 1998 р. було прийнято рішення про проведення в 1999 в Ріо деЖанейро зустрічі представників держав країн Латинської Америки та ЄС на найвищому рівні. Це означало поступовий прихід нового формату співробітництва двох регіонів. Були визначені нові перспективи співробітництва в області освіти, професійної підготовки кадрів, розвитку зв’язків в приватному секторі. [2, c. 110 112]
Під час підготовки до саміту була видана спільна декларація, в якій зазначається, що сторони будуть розвивати новий тип партнерства через політичний діалог та економічне співробітництво з метою створення партнерської світової спільноти. Найбільше уваги зосереджувалося на питанням соціального розвитку, світової безпеки та укріплення ролі законодавства [3, c. 48 49]
Логічним продовженням було прийняття учасниками XIV Міжпарламентської конференції ЄС – Латинська Америка послання державам-учас- ницям майбутнього саміту, що мало стати основою для розробки широкомасштабного глобального договору між ЄС та Латинською Америкою. В посланні говорилося про необхідність налагодити регулярні зустрічі глав держав двох регіонів.
Вперше у документах ЄС починає зазначатися необхідність посилення співпраці між регіональними блоками. Саме у стратегічному документі «Нове євро-атлантичне співробітництво для ХХІ ст.», що було схвалено в 1999 р. Комісією ЄС пишеться, що надалі політичне партнерство має здійснюватися на основі діалогу інтеграційних угрупувань обох регіонів. Пріоритетами визначаються Центральна Америка, МЕКРОСУР.
Перший саміт ЄС – Латинська Америка пройшов успішно. Прийнято декларацію Ріо де-Жанейро, що закликала посилити політичні, економічні та соціальні зв’язки між регіонами. Особливістю цієї декларації є створення інструментів для подальшого діалогу. Так, з’являються наступні робочі групи (за назвами інтеграційних утворень в Латинській Америці): Група Ріо, група Сан-Хосе, група МЕРКОСУР, Ломейська конференція. [4, c.38 39]
Міжрегіональна рамкова угода про співпрацю підписана в 1995 році між ЄС та МЕРКОСУР була першим кроком на шляху до створення Регіональ-
191
ної угоди про партнерство, стосовно якої в даний час ведуться переговори. Угода містила положення про торгово економічну співпрацю двох регіонів. Одна з основних цілей Спільної декларації про політичний діалог, що містилася у додатку до угоди, полягала у забезпеченні більш тісних двосторонніх регіональних і багатосторонніх зв’язків, зокрема шляхом координації позицій обох сторін під час відповідних форумів. Діалог також проводиться під час щорічної наради міністрів закордонних справ обох блоків [7, c.60 62].
ЄС визначив орієнтовний бюджет на період 2007 2013 років для співпраці з Латинською Америкою та Карибським басейном в 50 млн євро. Ці кошти будуть розподілені відповідно до стратегічних напрямків співпраці ЄС – МЕРКОСУР: підтримка інституціоналізації МЕРКОСУР – близько 4 млн. євро; підтримка поглиблення інтеграції МЕРКОСУР та здійснення діалогу ЄС – МЕРКОСУР – 28 млн. євро; зусилля щодо розширення участі громадянського суспільства та посилення взаєморозуміння – 8 млн. євро. Решта 10 млн. євро будуть використані на розвиток освіти та інформаційного суспільства [10, c.10 12].
Бізнес форум ЄС – МЕРКОСУР у 2007 році в Лісабоні визначив перешкоди у переговорному процесі між регіонами. Існують важливі питання, що стосуються масштабів та охоплення лібералізації тарифів у ході переговорів по промислових товарах і визначення правил походження, а також ліквідація податків на експорт та асиметрія у ліквідації тарифів. У сільському господарстві, існує цілий ряд невизначеностей, пов’язаних з доступом на ринки, такі, як тарифи, квоти, обсяги, а також питання, що стосуються санітарних та фітосанітарних заходів. [9, c.41 43]
Найбільш активно і послідовно співпрацює з ЄС Група Ріо, з якою налагоджений механізм консультацій у форматі саміту. Крім розвитку економічного співробітництва, вінцем тривалих зусиль обох сторін можна вважати початок прямого діалогу між ЄС і Латинською Америкою на рівні глав держав та урядів, в результаті якого було прийнято угоду про стратегічне партнерство.
Перша зустріч на вищому рівні пройшла в червні 1999 р. в Ріо де-Жа- нейро, де було прийнято два історичних документа – Декларація Ріо деЖанейро та План дій. У Декларації наголошується, що стратегічне партнерство має зміцнити міжрегіональні відносини. План дій містить 55 пріоритетних проектів, у тому числі: співробітництво на міжнародних форумах, захист прав людини, посилення ролі жінок, співпраця в галузі охорони навколишнього середовища, боротьби з наркобізнесом і нелегальною торгівлею зброєю, співпраця у сфері освіти та науки тощо [5].
Пріоритетними напрямами співпраці є координація спільних підходів до вирішення глобальних проблем і викликів сучасності, зміцнення економічних, торгових, культурних, гуманітарних та науково технічних зв’язків. Головна мета полягає у виведенні двостороннього співробітництва на рівень стратегічного партнерства. На постійній основі функціонує дипломатичний механізм такого співробітництва – форум Латинська Америка – ЄС, вищим органом якого є зустрічі глав держав та урядів Латинської Америки та ЄС.
192
Делегації країн-членів групи беруть участь у зустрічах на рівні міністрів закордонних справ або інших галузевих міністрів. Так 15 16 червня 2000р. в м. Картахена відбулося XIV нарада президентів і глав урядів країн-членів Групи Ріо. У роботі наради взяли участь 6 нових членів Групи (5 держав Центральних Америки та Домініканська Республіка). Були прийняті декларації про міжнародну торгівлю, про ринок нафти, про підтримку мирного процесу, а також зобов’язання по зміцненню демократії [1, c. 25 29].
Про посилення уваги Групи Ріо до світових проблем говорять деякі останні події. Щоб вчасно виявляти фінансові проблеми і належним чином впоратися з світовою фінансовою кризою, Група Ріо 30 листопада 2008 р. закликала створити глобальну систему попередження економічних криз, реформувати світову фінансову систему, традиційним країнам-доно- рам збільшити допомогу країнам, що розвиваються, для нейтралізації негативного впливу особливо на країни, що розвиваються.
Обговорення даної проблеми знайшло своє продовження 13 травня 2009 р. в Празі на саміті ЄС і країн Групи Ріо – 23 х країн Латинської Америки і Карибського басейну. Головні теми саміту стосувалися наслідків глобальної економічної кризи і шляхів виходу з неї, а також енергетичної безпеки і змін клімату.
Відносини ЄС з шістьма країнами Центральної Америки (Коста-Ріка, Сальвадор, Гватемала, Гондурас, Нікарагуа і Панама) включає політичний діалог, співпрацю та сприятливий торговельний режим. Діалог Сан-Хосе, який був запущений в 1984 році, є основою відносин Європейського Союзу з Центральною Америкою. Мета діалогу полягала в тому, щоб шукати вирішення озброєного конфлікту шляхом переговорів. З тих пір, ЄС робить значний внесок у справу миру, процес демократизації і соціально-еконо- мічного розвитку в Центральній Америці.
Співробітництво Європейського Союзу з Центральною Америкою продовжилося у 1993 році, коли підписується рамкова угода про співпрацю між ЄС та Центральною Америкою. Через 10 років відбулося підписання Угоди про політичний діалог і співробітництво, після чого було прийняте рішення на третій зустрічі ЄС – Латинської Америки та Карибського басейну на вищому рівні в 2004 році про створення механізму для спільної оцінки та вивчення Центральноамериканського інтеграційного процесу в якості першого кроку для початку переговорів щодо угоди про асоціацію [8, c. 24 55].
На додаток була створена спеціальна спільна робоча група для обговорення регіональної інтеграції і безпеки в Центральній Америці, стратегій і програм поточної і майбутньої співпраці, нової Загальної системи преференцій, яка вступила в силу в 2005 році. Переговори між ЄС і співтовариством Центральної Америки щодо угоди про асоціацію почалися в 2007 році під час проведення наради між Європейською комісією та Центральною Америкою. Її мета полягає в зміцненні політичного діалогу між двома регіонами, розширенні та поглибленні їх співпраці в широкому ряді областей,
193
а також розширенні і полегшенні міжрегіональних економічних зв’язків, включаючи торгівлю та інвестиції [6, c. 88 92].
Мадридський саміт став успішним для Центральної Америки, адже нарешті була підписана Угода про вільну торгівлю. Передбачається 10 річний перехідний період для деякий продуктів сільського хазяйства (банани, яловичина, рис). При цьому відбувається повне відкриття регіону для торгівлі промисловими товарами. Особливо варто зазначити покращення режиму інвестування для європейських компаній в цьому регіоні. [11, c.4 5]
Підсумовуючи, після набуття чинності, угоди про асоціацію з Мексикою та Чилі охоплюють широке коло політичних та економічних ініціатив, в тому числі взаємна лібералізація торгівлі та інвестицій. Наразі йдуть переговори про асоціацію з МЕРКОСУР та успішно завершенні переговори з Центральною Америкою в 2010 році. Угоди про співробітництво, які не входять до зони вільної торгівлі, спрямовані на зміцнення політичної та економічної стабільності в країнах-партнерах, забезпечення сталого розвитку та поглиблення процесів регіональної інтеграції. Крім держав, аналогічні угоди були підписані з Андською спільнотою та Центральною Америкою.
Література:
1. Абрамова М.. Отношения со странами Латинской Америки / М. Абрамова / / Европейський Союз: факты и коментарии.-2001.-№23 (декабрь 2000 февраль 2001). С.25 29. 2. Абрамова М. Латинская Америка / М. Абрамова / / Европейський Союз: факты и коментарии.-2008.-№51 (январь-март). С.109 113. 3. Абрамова М. Латинская Америка / М. Абрамова / / Европейський Союз: факты и комента- рии.-2008.-№53 (июль сентябрь). С.48 49. 4. Абрамова М.. Отношения со странами Латинской Америки / М. Абрамова / / Европейський Союз: факты и комен- тарии.-2009.-№57 (июль сентябрь). С. 38 40. 5. Павлова Е. Б. Соотношение экономических и политических факторов во взаимоотношениях ЕС со странами Латинской Америки / Е. Б. Павлова / / European Documentation Centre. [електронний ресурс] – Режим доступа: http://www.edc.spb.ru / conf2002 / pavlova. htm 6. Altmann J. Integración centroamericana: el gran desafío que enfrenta el proyecto de asociación estratégica / J. Altmann / / América Latina y la Unión Europea: una integración esperanzadora pero esquiva / ed. Doris Osterlof Obregón. – 1a. ed. – San José, C. R.: FLACSO,-2008.–P.77 98.7.BerezaB. UniaEuropejska–MERCOSUR:przygotowania do stowarzyszania / B. Bereza / / Ameryka Lacinska.- 1998.-№ 3 4. – P. 57 65.
8. Central America: Regional Strategy Paper 2007 2013 / / European Commission.- 2007.- 83p. [електронний ресурс] – Режим доступу: http://ec.europa.eu / external_ relations / ca / rsp / 07_13_en. pdf 9. Di Filippo A. Viabilidad y perspectivas de futuro de un Acuerdo entre el MERCOSUR y la Unión Europea / A. Di Filippo / / América Latina y la Unión Europea: una integración esperanzadora pero esquiva / ed. Doris Osterlof Obregón. – 1a. ed. – San José, C. R.: FLACSO,- 2008. – P.21 45. 10. Snopek M. Stosunki UE z Ameryka Lacinska / M. Snopek / / Europa.- 2008. – № 3. – P.10 12. 11. The EU and Latin America / Caribbean: Growing Trade and Investment Links / / EU Focus. – July 2006. – P.4 5. [електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.eurunion.org / News / eunewsletters / EUFocus / 2006 / EUFocus-LAC. pdf
194
УДК 94: 323.22 (73)
Бессонова М. М. (м. Київ)
АНТИ-АМЕРИКАНІЗМ ЯК ФЕНОМЕН СУЧАСНИХ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН
Сучасний розвиток міжнародних відносин характеризується глобалізацією та гомогенізацією всіх процесів та явищ, які дуже часто сприймаються як насадження всього «американського». Наслідком цього стало поширення анти-американізму, який став феноменом, що найяскравіше та найпоширеніше почав проявлятися саме на початку ХХІ ст. Той факт, що в епоху глобалізації у такому доступному для всіх джерелі інформації як Вікіпедія є стаття «Анти-американізм» [1], представлена 20 мовами, підтверджує актуальність та значення досліджень цього явища міжнародних відносин та світової політики.
Ставлення окремих народів один до одного завжди цікавило істориків, політиків, філософів. Означеній проблематиці вже присвячено цілу низку монографій та окремих статей наукового та публіцистичного плану. Ставлення до США та самих американців вже неодноразово було у центрі уваги опитувань громадської думки, що проводилися як по окремих країнах, так і по всьому світу [2]. При цьому важливою рисою сучасного анти-американізму стало те, що він все частіше проявляється і
утих країнах, які традиційно були і є найближчими союзниками США – Великій Британії та Канаді. Метою даної публікаціє є намір виокремити деякі особливості анти-американізму як феномену міжнародних відносин на сучасному етапі.
Проблема негативного ставлення до американців та прояви анти-аме- риканізму вже стали предметом значної кількості досліджень у зарубіжній історичній та політологічній літературі. Найбільше наукових публікацій з проблематики анти-американізму можна зустріти у США, Канаді та Австралії, які присвячені загальній картині ставлення до США, до американської зовнішньої політики та їх громадян, оцінці діяльності президентів США та американського конгресу, а також реакції з боку представників різних народів та по світу в цілому [3 6]. Стосовно вивчення цього феномену на пострадянському просторі та у вітчизняній історіографії треба відзначити відсутність значного інтересу, а, відповідно, і ґрунтовних робіт
уцьому сегменті наукових студій [7; 8], тільки у сучасній публіцистиці обговорення анти-американізму є більш жвавим [9].
Узарубіжних дослідженнях вже запропоновані класифікації політичного виміру анти-американізму. Так, наприклад, американські дослідники Пітер Катценштейн та Роберт Кеохан виділяють ліберальний, соціальний, суверенно-націоналістичний, радикальний, елітарний та спадковий види анти-американізму [5]. Ліберальний анти-американізм
195
полягає у критиці США за те, що вони не живуть за тими демократичними принципами, які проголошують; соціальний – спрямований проти американського внутрішнього політичного устрою, який підтримує основні соціальні інститути ставлячи на перше місце вигоду, а не саме суспільство; суверенно-націоналістичний анти-американізм полягає у неприйнятті США та їх зовнішньої політики, яка загрожує суверенітету та національним або політичним ідентичностям; радикальний – притаманний країнам, що сповідують марксистсько-ленінську ідеологію та вбачають у США природного ворога, зовнішню та внутрішню політику якого треба трансформувати у відповідності до цієї ідеології або ж взагалі знищити. Два інші види анти-американізму автори називають кон- кретно-історичними, бо вони пов’язані з певними регіонами. Так, елітарний анти-американізм притаманний у першу чергу Західній Європі, бо полягає у критичному ставленні до американців як до «некультурних матеріалістів». Спадковий анти-американізм пов’язаний із минулими образами, вчиненими США стосовно іншого суспільства. При цьому прикладами наводяться Мексика, Іран, Іспанія та Греція [5].
У кожній країні є своя специфіка негативних поглядів щодо США та їх політики. Наприклад, у розвинутих демократичних країнах причиною анти-американізму є домінування США у міжнародній політиці та втручання у європейські справи у другій половині ХХ ст. Специфікою Канади, яка є давнім політичним та економічним партнером США, є наявність доволі давньої історії анти-американізму. Окрім того, за визначенням канадського дослідника Б. Боу можна виокремити дві традиції – англофонську та франкофонську [4]. В ісламських країнах негативне ставлення до США спричинене нав’язуванням демократії тощо.
Можна відзначити наступні тенденції розвитку анти-американізму наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. По-перше, це зростання проявів анти-аме- риканізму по всьому світу. Головною причиною можна вважати наслідки зовнішньої політики Дж. Буша-молодшого. По-друге, анти-американізм став одним із вимірів негативної реакції різних країн на глобалізаційні процеси, підтвердженням чого є антиамериканські гасла, які декларуються на різноманітних акціях антиглобалістів. По-третє, анти-американізм стає одним з важелів впливу на громадськість власної країни під час передвиборчих кампаній та використовується для привернення виборців для своєї політичної сили. Отже, він перетворюється не тільки на феномен міжнародних відносин, а й внутрішньої політики. По-четверте, прояви анти-американізму стають дедалі агресивними, з такими публічними акціями як спалення американського прапору. По-п’яте, специфікою анти-американізму доби глобалізації стало те, що негативне ставлення до Америки поступово переростає у негативне ставлення до американців. По-шосте, в умовах зростання ролі сучасних засобів масової комунікації у міжнародному житті обговорення анти-американізму переходить з елітарного рівня (політики, науковці) на масовий.
196
Зупинимося трохи детальніше на цьому. Як вже згадувалося, з початку ХХІ ст. для деяких соціологічних фірм та дослідницьких центрів стали традиційними опитування громадської думки по всьому світу щодо ставлення до США як держави та щодо американців як нації. Головною тенденцією стало погіршення ставлення до американців, навіть у країнах, які є давніми союзниками США. Прикладом можна навести регулярні опитування Дослідницького Центру Пью (США) з 2002 по 2011 рр. Так, найбільш негативне ставлення до США за означений період демонстрували мешканці Йорданії: 75 % у 2002 р., 99 % у 2003 р., 84 % у 2011 р., респонденти з Туреч-
чини показали негативне ставлення до США у таких цифрах: 54 % у 2002 р., 77 % у 2011 р., Канада: 27 % у 2002 р., 42 % у 2007 р., та 28 % у 2009 р., в Україні: 19 % у 2002 р., 39 % у 2007 р., 30 % у 2011 р., у Росії 33 % у 2002 р., 34 %
у 2011 р. тощо [10]. У значній кількості країн негативне ставлення до США трохи зменшилося у перший рік президентства Барака Обами, але згодом ці показники знов збільшилися.
Відчуваючи ці тенденції, громадяни США навіть намагаються запобігати конфліктам за кордоном, приховуючи своє походження. Свідченням цього є великий масив порад американцям на веб сайтах, що присвячені туризму та подорожам. Цікавим є і той факт, що все це жваво обговорюється в Інтернеті – як самими американцями, так і представниками інших народів, іде обмін думками та порадами, і в процесі обговорення випливають цікаві подробиці побутового прояву анти-американізму та реакції на нього. Прикладом цього можна навести своєрідну «мімікрію» американців, які, перебуваючи за кордоном, позначають країну «свого» походження канадськими значками на рюкзаках. Так, вже поширеною є думка про те, що англомовні туристи зі значками з кленовим листям (символ Канади) на рюкзаках, насправді не канадці, а американці, які намагаються приховати своє походження. Канадців це певною мірою непокоїть та створює додаткові причини для негативного сприйняття своїх сусідів.
Слід відзначити ще одну специфіку анти-американізму на сучасному етапі. Це його поширення завдяки сучасним засобам масової комунікації. Через те, що доступ до всесвітньої мережі Інтернет зараз є безперешкодним практично у кожній країні, ті чи інші сюжети та повідомлення про акції та події швидко поширюються світом. Це однаковою мірою стосується як інформації про прояви самого анти-американізму, так і деяких фактів, що його можуть активізувати. Так, прикладом того, що самі американці створюють сприятливі умови для зростання негативного ставлення до своїх співгромадян може бути скандальна акція спалення Корану пастором Террі Джонсом і його прихильниками, що мало місце у США у 2011 р. [11].
Таким чином, можна стверджувати, що анти-американізм став помітним феноменом сучасних міжнародних відносин. Прояви анти-аме- риканізму у різних країнах світу мають свою історію та специфіку, втім, в умовах глобалізації проявляються і певні спільні риси. Серед них слід
197
відмітити агресивність та масовість його демонстрації, використання політикамизарадиприверненняувагипотенційнихвиборців,поширення інформації про ті, чи інші акції невдоволення Сполученими Штатами через ресурси Інтернету.
Література:
1. Anti-Americanism [Електронний ресурс]: Wikipedia – Режим досту-
пу: http://en.wikipedia.org / wiki / Anti-Americanism – Назва з екрану. 2. American CharacterGetsMixedReviews.U. S.ImageUpSlightly,ButStillNegative.Introduction: 16 Nation Pew Global Attitudes Survey [Електронний ресурс]: Pew Global Attitudes Survey – Режим доступу: http://pewglobal.org / 2005 / 06 / 23 / us-image-up-slightly-but- still-negative – Назва з екрану. 3. Granatstein J. L. Yankee Go Home?: Canadians and Anti-Americanism / Granatstein J. L. – Toronto: HarperCollins Publishers, 1996. – 336 p. 4. Bow B. Anti-Americanism in Canada, Before and After Iraq / Brian Bow [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://politicalscience.dal.ca / Files / Bio_files / B_ Bow / Bow_-_Anti-Americanism_in_Canada. pdf – Назва з екрану. 5. Katzenstein Peter J., Keohane Robert O. Anti-Americanisms Biases as diverse as the country itself [Електронний ресурс]: Hoover Institution Stanford University, Policy review, no. 139. October 1, 2006. – Режим доступу: http://www.hoover.org / publications / policyreview / article / 7815 – Назва з екрану. 6. O'Connor B. Anti-Americanism [4 volumes]: History, Causes, Themes / O’Connor Brendon – Praeger, 2007. – 1407 p. 7. Shiraev E., Zubok V. Anti-Americanism in Russia: From Stalin To Putin / Eric Shiraev, Vladislav Zubok – Palgrave Macmillan, 2000. – 192 p. 8. Бессонова М. М. Прояви анти-амери-
канізму в університетах Канади / М. Бессонова / / Наукові праці історичного факультету ЗНУ. – Випуск ХХХ. – Запоріжжя, 2011. – С. 287 291. 9. Радзіховський Л. Ан- ти-американізм: діагноз / Л. Радзіховський [Електронний ресурс]: Российская газета (Росія) – 26.02.2009 – Режим доступу: http://inozmi.glavred.info / articles / 906. html – Назва з екрану. 10. Opinion of the United States. Key Indicators Database 2002 2010 [Електронний ресурс]: Pew Global Attitudes Project – Режим доступу: http://pewglobal.org / database / ? indicator=1&survey =12&response=Favorable&mode =chart – Назва з екрану. 11. Alvarez L. Koran-Burning Pastor Unrepentant in Face of Furor / Lizette Alvarez [Електронний ресурс] / / New York Times. – 2011. – April 2. – Режим доступу: http://www.nytimes.com / 2011 / 04 / 03 / us / 03burn. html – Назва з екрану.
198
УДК 94[ (420:44):540] «1749 / 1754»
Гребенюк В. С. (г. Луганск)
АНГЛО-ФРАНЦУЗСКОЕ ПРОТИВОСТОЯНИЕ В ИНДИИ, 1749 1754 ГГ.
Англо-французское противостояние в Индии в XVIII в. принято рассматривать как противостояние Ост-Индских компаний, которые являлись исключительными представителями своих наций на Востоке. Очередное столкновение их интересов в период 1749 1754 гг. в работах историков так же рассматривается, как конфликт Компаний [1]. Однако, как правило, при исследовании этого конфликта не достаточно внимания уделяется изучению роли британского правительства в его разрешении, а так же тому, как повлияла эта война на развитие колониальной доктрины Великобритании, поэтому изучению этих вопросов и посвящена данная статья.
Документальную основу статьи составили не только опубликованные официальные документы договоров, конвенций, но и записи видных политических деятелей того времени, лиц, занимающих руководящие посты
вСовете директоров Компании, а так же назначенных на управление делами Компании в Индии [2].
Торговое соперничество английской и французской Ост-Индских компаний в 1745 г. привело к военному столкновению и первой англо-француз- ской войне на Индостане (1745 1748). Не смотря на заключенный в апреле 1748 г. Аахенский мир в Европе, колониальное соперничество обеих держав за океаном продолжилось. Компании вскоре вновь возобновили противостояние, хотя на этот раз вели его не напрямую. Опираясь на вражду индийских феодалов,европейцыприменилитакназываемыйметод«суррогатнойэкспансии» [3, с.491]. Использован этот метод был не впервые, однако в начавшейся «Карнатской войне 1749 1754 гг.» он получил наиболее полное воплощение. Суть заключалась в следующем: поддерживая в междоусобной феодальной войнеоднуизсторон,какангличане,такифранцузыпродвигалисобственные интересы, увеличивая свой политический вес на индийском субконтиненте, причем зачастую все действия осуществлялись за счет самих же индийцев.
В1749 г., после смерти одного из самых могущественных феодалов, Ни- зам-ул-Мулька, в Индии началась междоусобная война. Первыми воспользовались ситуацией и вмешались в военный конфликт французы. Заключив соглашение с двумя претендентами на престолы Хайдарабада и Карнатика, генерал-губернатор Французской Индии Жозеф Франсуа Дюпле предоставил им свои войска: 2 тыс. сипаев и 500 французских солдат, в обмен на выгодные территориальные приобретения [4, с. 98]. Благодаря этой поддержке вскоре
вАркоте один из претендентов, Музаффар Джанг, был провозглашен низамом Хайдарабада, а другой, Чанда Сахиб, – навабом Карнатика. Этот успех позволил французам распространить свое влияние на всю Южную Индию.
Такой оборот событий не устраивал англичан. Как писал в своей депеше от 18 октября 1749 г. к правлению Компании губернатор Мадраса,
199
Чарльз Флойер: «С сожалением вынужден сообщить, что, несмотря на мир, дела еще более запутаны, чем во времена войны, благодаря ухищрениям Дюпле, который так ненавидит англичан, что не в состоянии воздержаться от закулисных враждебных действий. Он разом обеспечил французов 42 деревнями района Вилльяналур, расположенного вокруг границ форта Св. Давида, более того, Ковелонг был отдан Дюпле, Порто-Ново – мадам Дюпле; Аламбараи – де Ателю, его зятю, и Сан Томе – падре Антонио де ла Парифицано, связанного с мадам Дюпле, так что в настоящее время французы в состоянии прервать поставку товаров и провизии между фортом Св. Давида и Мадрасом. Примеры того уже есть». [5, c. 81]
Чтобы избежать усиления своих колониальных противников, англичане поддержали других претендентов: на трон Хайдарабада – Насир Джанга, на трон Карнатика, своего старого союзника – Мухаммеда Али. Как верно заметил по этому поводу Н. А. Ерофеев: «Враждующие феодалы стали пешками в игре, которую затеяли англичане и французы» [6, с. 87].
Следует отметить, что соотношение сил на всем протяжении этой войны было не в пользу англичан. Так при ее начале английский гарнизон составлял лишь 800 человек, в то время как в распоряжении Дюпле было около 1200. В течение 1750 1753 гг. из Великобритании в Мадрас было переброшено 1258 солдат, которые вместе с получаемыми из Бенгалии и Бомбея подкреплениями – около 900 человек, противостояли, по меньшей мере, 2500 отправленным в Индию французским новобранцам [7, с. 82].
Не вдаваясь в подробности развернувшейся борьбы, следует отметить, что в рядах англичан неожиданно проявил свой военный талант молодой капитан Роберт Клайв, который с небольшим войском захватил столицу Карнатика – Аркот и смог затем удержать ее в течение 53 дней осады. Это событие стало первой значительной победой английского оружия и поспособствовало дальнейшему разгрому войск Чанда Сахиба, утвердив в Карнатике Мухаммеда Али.
Втоже время не менее талантливый и верный Дюпле офицер ШарльЖозеф Бюсси смог посадить на престол Хайдарабада своего ставленника, фактически подчинив Декан французам, за что к тому же еще получил в джагир четыре богатых округа, названных «Северными Сиркарами» [8, с. 59].
Однако, после побед одержанных Р. Клайвом, англичане с союзниками продолжали успешно вытеснять французов со всех позиций, занятых ими
вКарнатике прежде. Положение последних усугублялось еще и тем, что постоянное ведение военных действий окончательно истощило казну их ОстИндской компании, а торговля с Европой практически прервалась. Поэтому вскоре Дюпле получил распоряжение от директоров Компании немедленно вступить в переговоры и заключить мир в Индии любой ценой. К тому времени он и сам желал этого мира, но лишь при условии сохранения всех своих завоеваний и титулов, с чем англичане никак не соглашались.
Вфеврале 1752 г. новый британский губернатор Мадраса, Томас Сандерс, получил от Дюпле письмо, в котором тот обосновывал незаконность притязаний англичан в Индии. «Это рассказ о положении дел в Карнатике
200