Sbornik_Bondarevskiy_2012

Спір про Вільнюс / Вільно у видозмінених формах триває і досі й потрібно ще досить багато зусиль з обох боків, аби знайти компроміс.

Література:

1. Mackiewicz J. Michał K. Pawlikowski / / Wiadomości. – 1972. – 20 Aug. – S.3.2.KubisB. WilnoiLitwawpolskichpodręcznikachhistorycznychlatdziewiećdzieciątych / Historycy polscy, litewscy i białoruscy wobec problemów XX wieku. Historiografia polska, litewska i białoruska po 1989 roku; Red. K. Buchowski i W.Śleszyński. – Białystok, 2003. – 152 s. 3. Грицак Я. Нариси історії України. Формування модерної української нації XIX XX століття. 2 е видання – К.: Генеза, 2000. – 360 с. 4. Dylągowa M. Stosunki polsko-litewskie 1918 1939 w podręcznikach uniwersytetskich, [w: ] Między Wschodem a Zachodem, pod red. H. Dylągowej i M. Filipowicza. – Lublin, – 1994. – 124 s. 5. Srebrakowski A., Budowa zrębów własnej państwowości przez Polaków i Litwinów do 1922 roku (Wokół sporu o Wileńszczyznę), доступ на: http://www.hist.uni.wroc.pl / pdf / srebrakowski / budowa.pdf6.BuchowskiK. Litwomaniipolonizatorzy:mity,wzajemne postrzeganieistereotypywstosunkachpolsko-litewskichwpierwszejpołowieXXwieku.Wyd. UniwersytetuwBiałymstoku.–2006.–469s.7.WisnerH.,LitwaiLitwini.Szkicezdziejów państwa i narodu. – Olsztyn. – 1991. – 229 s. 8.HalczakB., Stereotypy Liwina i Białorusina w publicystyce endeckiej w latach II Rzeczypospolitej / Historycy polscy, litewscy… 9.PruszyńskiK., Roman Dmowski / / Wiadomości Literackie. – 1939. – 22 stycznia. – S. 2, доступ на: http://mbc.malopolska.pl / publication / publication? id=61941&tab=3 (У цій статті, яка з’явилася за 20 днів після смерті Р. Дмовського, яку втім складно назвати некрологом, К. Прушинський відзначив: «Дмовський в останні роки свого життя своїм пером домігся більшого і то швидше, ніж будь-хто з пишучих у Польщі: погляди молодого покоління майже повністю, погляди польської інтелігенції чи не левовою часткою, погляди усіх інших польських верств у цілих областях так чи інакше почерпнуті з Дмовського. Аби ж то тільки! Ті, що як солдати боролися з ним, сьогодні ставши керівниками, його – й не чиюсь іншу – реалізують волю.») 10. Łossowski P., Konflikt polsko-litewski 1918 1920. – Warszawa. – 1996. – 250 s. 11. Romer M. Dwie teorie o Polakach litewskich, доступ на: http://www.pogon.lt / historia / 292 michal- romer-dwie-teorie-o-polakach-litewskich. html 12. Songaila G., Litwa i Polska – kompleksy czy równorzędne relacje? / / Rzeczpospolita. – 2011. – 16 kwietnia, доступ на: http://www.rp.pl / artykul / 643704. html 13. Komorowski B., Węzeł wileński / / Polityka. – 2010. – № 41 (2777). – S. 69 72.

301

УДК 94 (100):327.82.008.8[ (477)+(438)

Мудрієвська І.І. (м. Київ)

Стратегічне партнерство України та Республіки Польща: політико-дипломатичний вимір

Актуальність дослідження детермінована необхідністю проведення спільної зовнішньополітичної лінії України та Республіки Польща щодо створення дієвого механізму регіональної безпеки в контексті сучасних глобалізаційних викликів і геополітичної ситуації в східноєвропейському регіоні. Існування тривалихполітичних,економічних,культурнихзв’язківміжУкраїноютаПольщею та польський досвід інтеграції у європейські та євроатлантичні структури, який є корисним для України, також актуалізують необхідність дослідження окремих складових українсько-польського стратегічного партнерства.

Дослідження процесу українсько-польського співробітництва представлені широким колом наукових публікацій. Різні аспекти українськопольських відносин стали предметом наукового інтересу О. Бабак, І. Бабець, В. Борщевського, В. Гевко, Є. Голибарди, Д. Горуна, І. Гудзеляк, І. Гуцуляка, В. Дударьова, Г. Зеленько, О. Знахоренко, Т. Капушняка, К. Кіндрата, В. Кирилича, Н. Климець, Л. Ковач, Є. Козакевича, В. Колодяжної, А. Кровяка, О. Кукуруз, М. Лазарука, В. Мельник, В. Моцока, Я. Ошуркевич, Є. Савельєва, С. Стоєцького, С. Трохимчика, І. Цепенди, С. Чеботаря, Л. Чекаленко, Р. Федана, С. Швидяка та ін.

Актуальність та стан наукової розробки проблеми обумовили мету статті, яка полягає в аналізі розвитку українсько-польських політичних відносин доби незалежності України, висвітленні основних періодів та динаміки двостороннього співробітництва, визначенні проблем і перспектив стратегічного партнерства України та Польщі.

За двадцять років української незалежності Республіка Польща стала надійним партнером України в процесі інтеграції до європейських та євроатлантичних структур, в здійсненні внутрішньополітичних та економічних реформ. Історія міждержавних відносин обох країн містить у собі багато яскравих сторінок. Не завжди відносини були мирними та толерантними, проте зі здобуттям незалежності України вони перейшли на якісно новий рівень. В основу побудови міждержавного співробітництва України та Польщі покладено спільні політико стратегічні інтереси, ідею добросусідства, які окреслюють договірно-правову базу (на квітень 2011 р. нараховується 126 міжнародних договорів і 450 двосторонніх домовленостей між суб’єктами адміністративно-територіального устрою України та РП) та механізми взаємодії обох держав між собою [1].

Історію двосторонньої українсько-польської співпраці поділяють на 3

етапи: 1) 1992 1993 рр.; 2) 1993 1999 рр.; 3) 1999 р. – 2012 р. [1].

Початковий період (1992 1993 рр.) характеризується становленням міждержавних відносин, підписанням перших двосторонніх докумен-

302

тів. Республіка Польща першою визнала незалежність України (2 грудня 1991 р.), а вже 4 січня 1992 р. між Україною та Польщею були встановлені дипломатичні відносини. Наступним кроком побудови процесу українсь- ко-польського співробітництва став Договір про добросусідство, дружні взаємини та співробітництво (18 травня 1992 р.) [2].

Варто зазначити, що підписанню цього договору передували труднощі, пов’язані з перебуванням російських військ на території Польщі. Загалом цей етап політичного діалогу визначається зародженням та формуванням зовнішньополітичної стратегії України і в той самий час існуванням чітко спрямованого західного вектору польської дипломатії, невизначеністю ролі НАТО і Російської Федерації щодо України та Польщі.

Для другого періоду співробітництва (1993 1999 рр.) визначальним є розвиток подальшої співпраці через створення двосторонніх механізмів взаємодії, а також розширення договірно-правової бази; активізація діяльності на міжнародній арені України та Республіки Польща, зокрема налагодження відносин з НАТО, ЄС та іншими міжнародними організаціями.

В лютому 1993 р. між Міністерством оборони України та Міністерством національної оборони Польщі було підписано угоду про військове співробітництво. Важливою подією стало створення Консультаційного Комітету Президентів України та Польщі (після візиту президента Польщі Л. Валенси в Україну 23 26 травня 1993 р.). В березні 1994 р. між Україною та Польщею було підписано Декларацію міністрів закордонних справ [1]. Не зважаючи на активну взаємодію між зовнішньополітичними міністерствами, у двосторонніх відносинах, існувала певна напруженість, яка була викликана бажанням Польщі вступити до НАТО. Ситуація значно покращилася після приєднання України до програми «Партнерство заради миру» у 1994 р. Вже 25 червня 1996 р. була підписана Спільна Декларація Президента України і Президента Республіки Польща (під час візиту президента України Л. Кучми до Республіки Польща). Через рік – 21 травня 1997 р. була підписана Декларація до злагоди і єднання (під час візиту президента Республіки Польща О. Кваснєвського до України). Після підписання цих декларацій українськопольські відносини вийшли на рівень стратегічного партнерства [3, с. 74].

Україна та Польща почали дотримуватися спільного курсу в здійсненні зовнішньої політики, особливу увагу приділяючи співпраці з ЄС та НАТО; помітно активізується економічна взаємодія. 9 липня 1997 року у Мадриді між Україною та Північноатлантичним альянсом була підписана Хартія про Особливе партнерство, яка ще більше почала зближувати інтереси України та Республіки Польща. Стратегічне партнерство Польщі та України стало пріоритетним та вигідним для обох країн: Україні надавалася підтримка польської сторони у відносинах з європейською спільнотою, для самої ж Польщі -партнерство посилювало безпеку у регіоні [4, с. 279].

Третій етап співробітництва 1999 р. – 2012 р. визначається зміцненням українсько-польських міждержавних відносин. Саме на цьому етапі

303

Республіка Польща стає одним з головних партнерів України на шляху її євроінтеграції. Щоправда, після вступу Польщі до НАТО 1999 р. характер українсько-польських відносин дещо змінився. Ставши повноправним членом Північноатлантичного альянсу, Республіка Польща почала відігравати роль своєрідного мосту між Україною і НАТО. Після вступу у 2004 році до Європейського Союзу, Польща запропонувала надати Україні перспективу членства у ЄС.

У 2006 р. Польща приєдналася до створення Співдружності демократичного вибору (ініціатива України та Грузії). 2008 р. за сприяння Республіки Польща Україні було надано План дій щодо членства в НАТО [5, с. 386].

На сьогоднішній день Республіка Польща виступає впливовим гравцем Східної Політики Європейського Союзу на кордоні з Україною в рамках програми „Східне партнерство»— проекту, що має на меті зміцнення відносин зі східними сусідами ЄС. Для України «Східне партнерство» передбачає спрощення візового режиму, зміцнення торгівельно-еконо- мічних зв'язків, співпрацю у сфері енергетичної безпеки тощо. Попри те, що Республіка Польща мусить узгоджувати свою політику щодо сусідів із керівними органами Євросоюзу, аналітики вважають, що вага і роль Польщі на Заході буде залежати саме від її зовнішньої політики на Сході. Республіка Польща також виконує роль посередника у відносинах України зі США, яскравим прикладом чого є сприяння польської сторони переговорам Президента України В. Януковича з Президентом США Б. Обамою під час візиту останнього в Польщу в травні 2011 р. [6, с. 234].

Співпраця України та Республіки Польща відбувається також в рамках взаємодії з країнами Вишеградської групи, що сприяє реалізації курсу євроінтеграції української сторони. Як зазначають аналітики, для Польщі співробітництво з Україною в рамках В-4 додає пливу у ЄС [7].

Незважаючинапостійнідискусіїполітиківідипломатівщодовизначення стратегічних та перспективних партнерів (зокрема нині Україна має близько 20 стратегічних партнерів), фахівці вважають, що саме з Республікою Польща стратегічне партнерство характеризується найвищим рівнем розвитку двосторонніх відносин у політичній, економічній, гуманітарній сферах [6, с. 230].

Польсько-українські відносини є також прикладом дієвого транскордонного співробітництва, зокрема йдеться про взаємодію обох держав в рамках єврорегіонів «Буг», «Карпати». Активною є військова співпраця: з 1999 р. існує Українсько-польський батальйон, який відноситься до міжнародних сил ООН.

Отже, упродовж останніх 20 ти років Україна та Республіка Польща створили розгалужену інфраструктуру взаємозв'язків. Показовим залишається те, що зміна урядів, парламентаріїв, президентів не вплинула на процес українсько-польського співробітництва.

Попри існуючи здобутки у двосторонньому українсько-польському політичному співробітництві, на сьогодні ще залишається низка невирі-

304

шених спільних проблем, зокрема нагальною є необхідність посилення енергетичної безпеки двох країн, інтенсифікації торговельно-економічних відносин, збільшення інвестицій, покращення прикордонної інфраструктури, зупинення нелегальної міграції, знаходження консенсусу в спірних питаннях історії тощо. На нашу думку, перспективною є співпраця України та Республіки Польща в рамках Балто-Чорноморсько Каспійського простору, активізація складових транскордонного співробітництва з огляду на пріоритетність реалізації Україною євроінтеграційного курсу.

Таким чином, проведене дослідження дає підстави говорити про те, що українсько-польський політичний діалог зміг вийти на рівень стратегічного партнерства лише з другої половини 1990 х років. Це було пов’язано з пошуком спільного чинника безпеки, який задовольнив би інтереси обох держав. Тільки після отримання гарантій Заходу щодо безпеки і ядерного роззброєння Україна схвально поставилася до розширення НАТО на Схід і підписала Хартію про Особливе партнерство. Формуванню стратегічного партнерства між Україною та Польщею сприяла спільна позиція щодо інтеграції до ЄС. На нинішньому етапі стратегічне партнерство між Україною та Польщею динамічно розвивається і є взаємовигідним. Республіка Польща допомагає Україні в реалізації її євроінтеграційних устремлінь. Водночас, виконуючи роль головного геополітичного гравця Східної політики ЄС, Польща чітко виділяється сама з-поміж інших країн Центрально Східної Європи своєю зацікавленістю в реалізації спільних зовнішньополітичних ініціатив зі східною сусідкою – Україною.

Література:

1. Стан та перспективи українсько-польських відносин / / Посольство України вРеспубліціПольща.Офіційнийсайт.–Режимдоступу:http://www.mfa.gov.ua / poland / ua / publication / content / 29136. htm. 2. Договірно-правова база двосторонніх відно-

син / / Посольство України в Республіці Польща. Офіційний сайт. – Режим доступу: http://www.mfa.gov.ua / poland / ua / publication / content / 29485. htm. 3. Головченко В. І.,

Тамм А. Є. Міжнародні відносини i зовнішня політика країн Центральної та Східної Європи (середина 40 х – середина 90 х рр. XX століття). – Харків: ІСМВ «Харківський колегіум», 2001. – 114 с. 4. Бочаров В. В. Євроінтеграційні орієнтири стратегічного партнерства України і Республіка Польща / / Сучасна українська політика. Спецвипуск: Україна як суб’єкт сучасних цивілізаційних процесів / В. В. Бочаров. – К.: Фенікс. 2011. – 352 с. 5. Калінічева Г. І. Стратегеми взаємин України з країнами Вишеградської групи / / Україна в Європі: контекст міжнародних відносин / За редакцією доктора історичних наук, професора А. І. Кудряченка / Г. І. Калінічева. – К.: Фенікс, 2011. – 632 с. 6. Янків М. Д. Україна і Польща: стратегічне партнерство в системі геополітичних координат: політико-економічний та секторальний аналіз: монографія / М. Д. Янків. – Л.: Світ, 2011. – 399 с. 7. Рябінін Є. Зовнішня політика нової влади: спроба політологічного аналізу [Електрон. ресурс]. – Режим доступу: http://uaforeignaffairs / com / article. html? id=612.

305

УДК 94[73:(5 11) ] «196»

Набока А. В. (г. Луганск)

МИССИЯ Ч. ЛЕЖАНДРА НА ТАЙВАНЬ И ПОЛИТИКА США НА ДАЛЬНЕМ ВОСТОКЕ В КОНЦЕ 60 Х ГОДОВ ХІХ ВЕКА

Нерешённость существующей по сей день тайваньской проблемы, обуславливает необходимость подробного изучения её исторических корней, прежде всего, политики США по отношению к Тайваню (Формозы) во второй половине ХІХ века. Среди достаточно слабо освещённых аспектов американского проникновения на остров является инцидент связанный с гибелью команды американского корабля «Ровер» в 1867 году, который правящие круги США пытались использовать для дальнейшего укрепления своих позиций там.

22 марта 1867 года у английского консульства в Такоу (Гаоксинг) появился неизвестный китаец, который добивался аудиенции у консула Чарльза Кэррола. В беседе с британским чиновником он заявил, что его зовут Тан Квонгом. Родом он был из китайского города Сватоу, где был принят

вкоманду американского торгового корабля «Ровер», совершавшего рейс

вНьючанг. Капитаном судна был Джозеф В. Хант [7, р. 1].

Согласно рассказу китайца, двигаясь вдоль южного побережья Тайваня, 12 марта 1867 года судно потерпело крушение. Хант, понимая, что корабль уже не спасти, приказал команде перебраться на спасательные шлюпки. В одну из них сел он сам, его жена, второй помощник, Тан Квонг, матрос и личный повар капитана. Во вторую поместились первый помощник, юнга пять моряков и корабельный кок.

Лодки скитались в море в течении 17 часов. За это время была потеряна вторая лодка. Наконец, в 4 часа пополудни потерпевшие кораблекрушение высадились на южное побережье острова Тайвань.

Хант приказал Тан Квангу отправиться в джунгли, которые начинались сразу за узкой полосой пляжа, поискать пресной воды. Когда же китаец уже возвращался в лагерь, то из зарослей кустарника он заметил, как группа «голых дикарей», стоявшая из 15 16 человек грабила багаж скитальцев. Ни капитана, ни других членов команды он уже не увидел. С этими сведениями, он поспешил в Такоу [6, р. 495].

Выслушав китайца, Чарльз Кэрролл, отправил его к американскому консулу в Амое Чарльзу Лежандру (1830 1839).

31 марта он принял спасшегося китайского моряка и решил действовать незамедлительно. 18 апреля дипломат прибыл на Тайвань, где встретился с местным таотаем и префектом Формозы от которого потребовал организовать спасательную экспедицию. Однако не найдя взаимопонимания с местной китайской властью, американец решил действовать самостоятельно.

306

26апреля американский корабль «Ашелот» прибыл в последнюю китайскую деревушку на пути к месту трагедии. Лежандр вступил в переговоры с местными жителями, обещал выкупить по «справедливой цене» останки погибших и их имущество. Однако туземцы не откликнулись на предложения консула.

В этой ситуации, по мнению консула, необходимо действовать более решительно, поскольку «его усилия, направленные на то, чтобы заставить китайские власти на Формозе наказать преступников и выплатить компенсацию потерпевшим оказались безрезультатными» [6, р. 495].

Не исключено, что уже тогда он рассматривал вариант вооруженного вторжения и проводил разведывательные действия на месте возможной высадки. Он писал: «Залив (который выходил на место трагедии – А. Н.) судоходен для любых кораблей, в основном для лёгких пароходов, таких как «Aшелот». Под вооружённым покрытием даже очень маленькая группа могла бы высадится в любой точке. Земля, там голая и имеются высоты, дающие возможность установить главенствующее положение на берегу. Когда будет установлено точное положение деревни аборигенов, сухопутные силы могли бы без серьезных добраться до неё» [6, р. 495].

Идею вооруженного вмешательства он впоследствии отстаивал в свое книге «Что нам делать с Китаем», выпущенной в 1871 году. В ней он остро критиковал пассивность китайских властей в инциденте с «Ровером», которая заставляла американцев действовать самостоятельно. Он, в частности, отмечал: «Крушение «Ровера» и убийство его команды у южных берегов Формозы затрагивает не только американские интересы, но и всех западных стран, ведущих торговлю с Китаем… И если китайское правительство заявляет о неспособности навести порядок там, то западные державы должны взять на себя разрешение данной ситуации» [4, р. 137].

Данные размышления ясно указывают, что активная деятельность, развёрнутая американским консулом в связи с гибелью команды «Ровера» была вызвана, прежде всего, прагматичным желанием укрепить американские коммерческие интересы на Тайване.

Завершив свою миссию на Формозе в апреле, американский консул Лежандр отправился в Пекин, дабы лично убедить Бурлингейма, а через него

иВашингтон, принять собственный план. Однако взгляды Лежандра разделяли далеко не все. Собственную позицию относительно конфликта имел Генри Бэлл (1808 1868) – адмирал, командующий американской дальневосточной эскадрой в Японии. Он получал подробные отчёты относительно конфликта от Фебриджа и имел собственные взгляды на его разрешение [9, р. 1]. По его мнению, нужно было наказать аборигенов, не ухудшая отношений с Циньским двором. И именно, данная концепция возобладала, а Лежандр на некоторое время был устранён от управления операцией.

12июня 1867, два судна, «Хартфорд» и «Вайоминг», с 181 чиновником, моряками и морскими пехотинцами, были посланы Бэллом, для наказания

307

дикарей. Утром 13 июня американские корабли подошли к месту трагедии и стали готовиться к высадке. Десант был разделён на две части, которыми командовали капитан Джозеф Бэлкнап и лейтенант Александр Макензи.

Не пройдя и мили американцы были обстреляны аборигенами из джунглей. Атака была отбита без потерь, если не считать сбитого пулей эполета у одного из офицеров. К полудню морские пехотинцы, время от времени, попадая по обстрел дикарей, заняли одну из высот. Здесь был устроен привал, однако американцам постоянно досаждали выстрелы из джунглей.

Наконец, Макензи, не выдержал и с криком «вперёд ребята, накажем мошенников» повёл своих людей в атаку. Однако, уже через минуту он остановился, прижал руку к груди и тихим голосом сказал: «Кто нибудь, спуститесь вниз и приведите врача». После это он замертво упал на землю [8, р. 182]

После убийства Макензи, американцы вернулись на корабли и таким образом, их вторжение завершилось провалом. Бэлл решил вернуться в Японию, намереваясь повторить вылазку, после того как северо-восточ- ный муссон высушит неприветливые джунгли [8, р. 183]. Потеря офицера заставила адмирала выступить с новой концепцией борьбы против аборигенов Тайваня. По его мнению, дабы сделать воды, омывающие южную часть острова безопасными, необходимо было бы вытеснить племена дикарей от побережья и построить там форт, управляемый либо американцами, либо их союзниками [3, р. 8]

Провал вооруженного вторжения под командованием Бэла, заставил активизироваться Лежандра. По его инициативе, 25 июля на остров был отправлен китайский отряд, который насчитывал от 400 до 500 человек. Лежандр также попросил у адмирала Бэлла канонерскую лодку для прикрытия с моря, но получил отказ.

4 сентября он лично отправился на Тайвань для руководства операцией, фактически устранив от руководства китайского генерала Ло. Уже на острове, американский консул узнал, что вожди аборигенов напуганы возможным столкновением с китайским отрядом и искали возможности для компромисса. Особенно в этом был заинтересован Ток-е ток – руководитель 18 ти объединённых племён туземцев.

Поменявший гнев на милость Лежандр был готов идти на переговоры. В середине сентября он встретился с вождём аборигенов. Ему удалось добиться обещания То-е тока не убивать потерпевших кораблекрушение иностранцев.

В ходе своего повторного визита к аборигенам, в феврале 1869 года, консул заключил с ними уже официальный договор. Данное соглашение состояло из трёх пунктов. Первый из них предполагал, что в случае если иностранное судно потерпело крушение у берегов, контролируемых аборигенами, экипаж должен выбросить красный флаг, который гарантирует пострадавшим безопасность.

308

Второе условие договора заключалось в том, что для иностранцев были открыты только два пункта: Туиахсоканг, на восточном побережье

иТаопангхак – на восточном. Другие поселения аборигенов были закрыты для посещения.

И, наконец, третье условие гласило, что в случае нарушения договора со стороны потерпевших кораблекрушение, аборигены свободны от обязательств относительно обеспечения безопасности [5].

Таким образом, в конце 60 х годов ХІХ века остров Тайвань стал своеобразным «полигоном», на котором испытывались различные методы американской экспансии, позднее используемые для утверждения в Китае и Дальневосточном регионе. В конце-концов, наиболее эффективным методом американского проникновения на Тайвань оказалось установление договорных отношений с аборигенами, в обход Пекина. Тем самым, Вашингтон пытался разрушить непрочную власть маньчжуров на острове

идобиться установления здесь своих доминирующих позиций.

Литература:

1. Грэй Д. Г. История Древнего Китая. / Грэй Д. Г. – М.: Центполиграф. – 2006. – 606 с. 2. Тодер Ф. А. Тайвань и его история (ХIХ в.). / Тодер Ф. А. –

М.: 1978. – 256 с. 3. House Е. Н. The Japanese expedition to Formosa. / House Е. Н. – W.: Belford, Clark and Co. – 1888. – 285 р. 4.. Le Gendre C. W. Haw to deal with China. / Le Gendre C. W. – Amoy.: Rozario, Marcaland – 1871. – 141 p. 5. Le Gendre, C. W. Reports on Amoy and the island of Formosa. / Le Gendre C. W. W.: Gov. рrinting оffice. – 1871. / / http://academic.reed.edu / formosa / texts / 6. Massage of the president of the United States and accompanying documents to the two house of congress. Part I. – W.: Gow. printing office. – 1868. – 729 p. 7. The timaru herald. – 1867. – July, 1867. 8. Pickering W. A. Pioneering in Formosa. / Pickering W. A. – L.: Нurst and blackett. – 1898. – 283 p. 9. Formosa. Dispatches from admiral Bell. / / The Sun. – August, 17. – 1867. 10. United States Department of State Executive documents printed by order of the House of Representatives, during the second session of the fortieth Congress, 1867 1868 (1867 1868). – W.: Gov. printing Office, 1871. – 793 p.

309

УДК 327 (477:438):338.486.1

Науменко Т. П. (м. Київ)

ПОЛІТИЧНА РОЛЬ ТУРИЗМУ ТА УПРАВЛІННЯ КУРОРТНОЮ СФЕРОЮ:

МІЖНАРОДНИЙ ДОСВІД УКРАЇНИ ТА ПОЛЬЩІ

На сьогодні важливу політичну роль в Україні набуває фактор міжнародного туризму. Історична динаміка формування виваженої та чітко окресленої державної політики у сфері туризму як елемента внутрішньої та зовнішньої політики держави вельми актуальна з часів зародження туризму (в історичній ретроспективі) і до сьогодення. Туризм як елемент політичного впливу можна проаналізувати на прикладі провідних держав світу та узагальнений досвід використати для розвитку цього напряму в Україні.

Українська державна політика у сфері туризму та курортів є цікавим та актуальним об’єктом досліджень. Україна – унікальна по багатству та різноманітності природних ресурсів. На її території є практично всі природні лікувальні чинники, які називаються курортними: м’який клімат, мінеральні води, мулові та торф’яні лікувальні грязі, теплі моря, гірські та степові ландшафти, лісові масиви, ріки та озера, що в поєднанні створює надзвичайно сприятливі умови для лікування багатьох хвороб [1, с.116].

Майже в кожній із областей України виявлені мінеральні води різного складу. Поширені практично всі типи мінеральних вод, які використовуються в бальнеології. Особливо багаті в Україні запаси лікувальних грязей, зосереджені головним чином у південних (Азовсько-Чорноморське узбережжя) та північно-західних (Прикарпаття) регіонах. На основі грязьових родовищ функціонують найдавніші в Україні, широковідомі поза її межами грязьові курорти [2, с. 3].

Курортно-туристична діяльність (туризм, відпочинок, лікувальне оздоровлення) прямо пов’язані з формуванням сприятливої для стабілізації та забезпечення стабільності розвитку соціальної інфраструктури, суспіль- но-політичного розвитку та стабільності держави та безпосередньо працює на економіку України. За рекреаційним потенціалом Україна не поступається великим оздоровницям міжнародного значення таким як БаденБаден (Німеччина), Карлові Вари (Чехія), Аква Сіті (Попрад, Словаччина) та Весбаден (Німеччина).

Разом з тим, за даними статистики The Travel & Tourism Competitiveness Report 2011, використання наявних туристично-рекреаційних ресурсів не можна назвати ефективним. Недоліки санаторно-курортної справи, які заважають у просуванні на міжнародний ринок національної санаторнокурортної пропозиції, полягають перш за все в неврегульованості на законодавчому рівні питань, пов’язаних з управлінням курортами з боку органів державної влади і органів місцевого самоврядування; у застарілій

310