Sbornik_Bondarevskiy_2012

тійним впливом ще від часів Київської Русі [1, с. 12]. Навіть географічний центр всієї Європи знаходиться в Закарпатській області;

•наявність розвиненої мережі транскордонних газових, транспортних, енергетичних артерій (наприклад, газопроводи «Прогрес», «Уренгой- Помари-Ужгород», нафтопровід «Дружба», енергосистема «Мир», 3 й і 5 й міжнародний Критські автотранспортні коридори) тощо [11, с.94];

•статустакзваної«буферноїзони»цивілізаційногопростору,прощо оригінально зазначає науковець М. Михальченко: «Поки що Україна – це проміжний цивілізаційний простір між західною і російсько-євразійською цивілізаціями; лімітроф для Росії та Європи, причому лімітроф з подвійною оцінкою, адже для натівської Європи східні кордони України є лінією розлому між Європою і Росією, а Росія вбачає в західних кордонах України лінію розлому між НАТО та СНД – простором, який вважає зоною своїх особливих інтересів» [9, с. 52].

У ході даного дослідження автор приходить до наступних висновків. На даний час ця тема є особливо актуальною, зважаючи на важливість її змодельованих та прогнозованих варіантів майбутніх геополітичних змін внаслідок так званого закону «Виклик-і-Відгук» А. Дж. Тойнбі. Зокрема для нашої держави найважливішими геополітичними викликами протягом найближчих 10 років, на думку автора й багатьох українських науковців, будуть геополітичні виклики ЄС (Заходу), Росії (євразійства) та США. Тому для успішного розвитку Україна перш за все повинна розуміти те, що відбувається на сьогодні у світі та адекватно відповідати-реагувати на ці геополітичні виклики за допомогою ефективної й активної зовнішньої та внутрішньої політики щодо захисту власних національних інтересів і реалізації існуючих можливостей у найближчі 10 років. Порівняно молода Українська держава продовжує формувати власний національний геополітичний простір, свою геостратегію, вирішує широке коло проблем сучасного геополітичного вибору, від чого залежить її майбутнє, саме тому «українська геостратегія повинна ґрунтуватися на чітко визначених геополітичних пріоритетах та жорстко окресленому колі стратегічних партнерів» [8, с. 108]. Проте для України було б вкрай нерозважливо робити ставку виключно на Європу, адже оптимальний варіант для нашої держави – це «взаємовигідні контакти як із Заходом, так і з Росією, а не альтернатива: Захід Схід» [8, с. 121]. Крім цього, розглядаючи місце і роль нашої держави

вгеополітичному просторі сучасності, не можна забувати її важливого значення у становленні нової конфігурації геополітичного простору. Цей факт відмічають й державні діячі з різних країн світу, до прикладу можна навести слова колишнього держсекретаря США Г. Кісінджера: «Геополітичне розташування України на східному просторі слід використати для забезпечення глобального балансу сил» [6, с.254], адже наша держава розмежовує 2 з 6 геополітичних центрів – Європу і Росію. До інших він відносить США, Китай, Японію і «ймовірно, Індію» [6, с. 255].

261

Таким чином, Україна, займаючи важливе геополітичне місце на міжнародній арені, для стабільного розвитку повинна мати чітку модель власної геостратегії, внутрішню стабільність і скоординованість дій всіх гілок влади. Пасивна країна, консервація проблем, зволікання із системними рішеннями – це шлях в нікуди, тому наша держава повинна давати адекватні відповіді на розглянуті геополітичні виклики.

Література:

1. Артьомов І. В. Український вимір європейської та євроатлантичної інтеграції: Навч. посібн.: У 2 х книгах. Кн. 1. / Іван Володимирович Артьомов. – Ужгород: Ліра, 2008. – 476 с. 2. Бжезинський 3. Велика шахівниця / Збігнєв Бжезинський; переклад з англ. – Львів Івано-Франківськ, 2000. – 367 с. 3. Гальчинський А. С. Україна – на перехресті геополітичних інтересів. / Анатолій Степанович Гальчинський. – К.: Знання України, 2002. – 180 с. 4. Донський С. Україна-2020: віз і завтра там? / С. Донський, І. Пресняков, О. Львова, В. Чумак / / Дзеркало тижня. – 2011. – № 28. – 13 19 серпня. – С. 5. 5. Карасьов В. Три крапки суду як крапка в багатовекторності / Вадим Карасьов / / Дзеркало тижня. – 2011. – № 37. – 15 21 жовтня. – С. 4. 6. Киссинджер Г. Нужна ли Америке внешняя политика? / Гэнри Киссинджер. – М.: Ладомир, 2002. – 325 с. 7. Кремень В., Ткаченко В. Україна: шлях до себе: проблеми суспільної трансформації. Монограф. / Василь Кремень, Василь Ткаченко. – К.: Видавничий центр «Друк», 1998. – 446 с. 8. Мадіссон В., Шахов В. Сучасна українська геополітика: Навч. посібн. / Вадим Мадіссон, Валерій Шахов. – К.: Либідь, 2003.

– 176 с. 9. Михальченко М. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи / Микола Михальченко. – К., 2004. – 215 с. 10. Нартов Н. Геополитика: Учебн. для вузов / Николай Нартов. – 2 е изд., перераб. и доп. – М.: ЮНИТИДАНА, Единство, 2002. – 439 с. 11. Політична географія та геополітика: Навч. посібн. / За ред. Б. П. Яценка. – К.: Либідь, 2007. – 255 с. 12. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Скорочена версія томів І-VІ Д. Ч. Сомервелла / Арнольд Джозеф Тойнбі [пер. з англ. В. Шовкуна]; У 2 х томах. Т.1. – К.: Основи, 1995. – 614 с. 13. Тойнбі А. Дж. Дослідження історії. Скорочена версія томів VІІ-Х Д. Ч. Сомервелла / Арнольд Джозеф Тойнбі [пер. з англ. В. Митрофанова, П. Таращука]; У 2 х томах. Т.2. – К.: Основи, 1995. – 406 с. 14. Трюхан В. Україна-2020: чи знайдеться місце під сонцем? / Вадим Трюхан / [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://novaukraina. org / news / urn: news: A7A24E 15. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Семюэль Хантингтон. – М.: ООО «Издательство АСТ», 2003. – 603 с.

262

УДК [94 (581):323.1]-029:9

Круглей И. И. (г. Луганск)

ИСТОКИ СОЗДАНИЯ «ТАЛИБАНА»

C 1992 г., после распада СССР ситуация в Средней Азии сильно обострилась. В некоторых странах ситуация грозила вылиться в гражданскую войну (в Таджикистане именно это и произошло). Однако проблема нарастания конфликтной ситуации касалась не только стран Средней Азии, ранее входивших в СССР, но некоторых соседних государств, а именно – Афганистана. После вывода советских войск из Афганистана, в нём, по сути, началась гражданская война между оппозицией – моджахедами и официальными властями Кабула. Однако даже после свержения коммунистического режима в стране и установления власти бывших полевых командиров в стране уже через пару лет (в 1994 году) началась новая гражданская война. На юге страны появилась новая военная группировка, которую вначале не принимали всерьёз, однако уже через несколько месяцев она начала быстро распространять свою власть на территорию всей страны.

Появление движения (как казалось – из неоткуда) Талибан было не совсем объяснимым на первым взгляд явлением. Потому как выиграть гражданскую войну у имевших огромный военный опыт моджахедов, которые были уже не партизанами, а официальными руководителями государства, было нелёгкой задачей, тем более это была задача отнюдь не для студентов медресе без боевой подготовки, а главное – без финансируемой помощи извне. Существует множество версий происхождения движения Талибан, и то, каким образом мулла Мухаммед Омар сумел направлять и координировать (а главное обеспечивать) целую армию, которая росла с каждым годом.

Однако не столь важно, где и когда возникло движение талибов. Важно проследить источники их финансирования, и почему у них был (и продолжает существовать) такой сильный приток живой силы, почему среди найденных убитых талибов, по неустановленным причинам находились офицеры армии Пакистана и ISI [3]. Была некоторая аналогия в том, что в борьбе против моджахедов, которым в своё время (в ходе реализации операции «Циклон») США и Пакистан помогали оружием, деньгами, обучением, использовалась абсолютно та же схема (разве что с небольшим отклонением по этническому вопросу в сторону пуштунов).

Конечно, вопрос о происхождении талибов можно рассматривать как сугубо национально-освободительный, патриотический, революционный. Но если талибы появились исключительно как элемент, восставший против узурпации власти, возникает вопрос, почему тогда этих же самых талибов в некоторых городах когда они их захватывали, местное население не принимало и даже поднимало восстания [4] (в Мазари-Шарифе тысячи убитых талибов)? Все дело было в соседствующих странах и странах,

263

которые были заинтересованы в дестабилизации Афганистана. В первую очередь это был Пакистан. Эта страна имела огромный опыт в поддержке тех или иных сил в Афганистане для осуществления выгодного Исламабаду варианта развития событий.

Пакистан жаждал прихода к власти в Кабуле своего марионеточного режима. После того, как произвол моджахедских лидеров в стране вышел за все разумные пределы и население в подавляющем большинстве было настроено против властей, Пакистан увидел в этом возможность свержения власти [2]. Это объясняется тем, что единственный ставленник Пакистана, полевой командир Хекматьяр, уже не имел возможности стать лидером и победителем в гражданской войне. Поэтому была запущена очередная отработанная система. Бывших афганцев, беженцев, обучающихся в пакистанских медресе, начали агитировать вернуться в Афганистан и свергнуть действующий режим в Кабуле. Не исключено также, что тренировочные базы времён операции «Циклон» на границе Афганистана и Пакистана, опять были использованы для обучения новых боевиков.

После быстрого занятия талибами Кандагара туда были направлены оружие, боеприпасы, медикаменты, специалисты. Уже в 1994 году Пакистан, Саудовская Аравия (и даже США) сделали ставку в борьбе за власть в Афганистане на Талибан. У всех этих стран была своя собственная заинтересованность в установлении власти режима талибов. В чем то их интересы совпадали, в чем то нет, однако, исходя из простого логического анализа событий 1994 1998 гг., не вызывает сомнений лишь то, что движение Талибан, по сути, было «рукотворным». И если поначалу его еще можно как то назвать национально-освободительным, то впоследствии (хотя сами рядовые талибы этого не понимали) Талибан просто направляли в нужном направлении. Конечно, стоит отметить и тот факт, что были и те страны, которые старались помешать закреплению власти талибов. Это были Иран, Россия, Узбекистан, Таджикистан и ряд других стран. У разных стран были свои ставленники, или же просто определённые подконтрольные города. Например, у Ирана (такие же шииты) – город Мазари-Шариф, у Узбекистана – полевой генерал Дустум, у России – А. Шах Масуд и т. д. Причины были довольно простые – боязнь того, что дестабилизация в лице исламского радикализма (иногда и попросту бандитизма) может перекинуться на граничащие территории, вызвав рост наркопроизводства, волну беженцев, экономическую дестабилизацию. Поэтому вышесказанные страны старались с помощью доступных средств создать некий «буфер» между своими границами и нарастающим обороты исламским радикализмом.

Тем не менее, несмотря на создание союза таких противников Талибов, к 2001 году талибы оттеснили «Северный Альянс» практически к самой границе, и установили собственный режим (который, правда, не принёс стабильности и восстановление экономики в стране). В чём же секрет военных успехов (хоть и с большими потерями) Талибана? Почему во время

264

гражданской войны Саудовская Аравия выделяла огромные финансовые средства, у отрядов, обстреливающих Кабул, были американские ракеты и почему пакистанские медресе были постоянным источником живой силы талибов, а ISI их поддерживала?

Заинтересованность СЩА в установлении жесткой власти в Афганистане, которая будет любыми методами полностью контролировать ситуацию

встране состояла в следующем. После 1992 года в Средней Азии появились колоссальные возможности для нефте- и газодобывающих корпораций, ввиду того, что Каспийский регион был богат ресурсами, но ни в Туркменистане, ни в Узбекистане, не было финансов и кадров для осуществления транспортировки этих ресурсов. Эти самые ресурсы и кадры у американских нефтяных компаний были. Естественно, США готовы были предоставлять услуги по развитию газотранспортной системы из Каспийского региона в обмен на наращивание своего влияния, за счёт контролирования этих самых труб [3]. Вообще, политика США в Средней Азии с середины 1990 х годов начала приобретать уже конкретные направления. А именно, создание такой транспортной (нефте- и газотранспортной соответственно) системы, которая была бы выгодна США и не выгодна России, Китаю, Ирану. Конкретных газотранспортных проектов было два: Баку-Джейхан и ТАП (впоследствии ТАПИ). Проект постройки газопровода ТАПИ появился как реакция Вашингтона на решение еще с середины 1990 х годов Ирана, Пакистана и Индии построить собственный трубопровод. А так как Иран получал с этого огромную выгоду (для США Иран уже был одним из ярых противников в регионе) США лихорадочно начали искать новый альтернативный «газовый путь» к берегам Пакистана. Такой путь был найден американской корпора- циейUnocalвлицеТуркменистана-Афганистана-Пакистана.Проблемабыла только в войне внутри Афганистана. И именно поэтому США до 1998 года всячески сотрудничали с талибами, видя в них ту будущую силу, которая может взять под контроль страну и обеспечить безопасность для трубы. США нужен был Афганистан, имеющий гарантию безопасности трубопроводу и, по возможности, хотя бы не враждебно настроенный к США. В случае успеха появилась бы новая «запасная бензоколонка» в Азии [1], которая была бы выгодней всего США в первую очередь.

Заинтересованность Саудовской Аравии в поддержке Талибов имела два основных направления. У этой страны, в принципе, имелся огромный опыт финансовой поддержки различных радикалов типа братьев мусульман, ваххабитов в средней Азии и Кавказе, тех же самых моджахедов

всвоё время. Поэтому идея поддержки той ветки ислама, которая была настроена против Ирана, была уже сама по себе в определённой мере выгодна для Саудовской Аравии. Также стоит отметить, что дестабилизация в Средней Азии и в Афганистане была на руку Эр-Рияду, потому как им не нужны были конкуренты в газо- и нефтедобывающей промышленности, первенство которой было у Саудовской Аравии.

265

Пакистан же, в свою очередь, если и поддерживал талибов на первом этапе только для того, чтобы поставить в Афганистане выгодный для себя режим и правительство, немного позже понял, что «студентов» можно использовать и в других целях. Начиная с 1995 года, когда сначала делегаты аргентинской Bridas, а впоследствии и американской Unocal предложили проект ТАП Исламабаду, Пакистан начал еще более активно поддерживать муллу Омара и его сторонников. Ведь в случае победы Талибана в стране мог быть установлен порядок и безопасность для трубопровода, а значит, Пакистан получал бы свой дешевый газ, который так ему необходим. К тому же у «стабильного и подконтрольного» Афганистана появлялась бы реальная возможность стать страной транспортным коридором из Пакистана в Среднюю Азию. Именно поэтому Исламабад, поддерживал талибов, даже когда на них, начиная с 1999 года, начали накладывать санкции.

11 декабря 2011 года был подписан (в очередной раз) новый договор ТАПИ, предусматривающий начало строительства проекта в ближайшее время. А учитывая постепенный (конечно не полный, исключавший эвакуацию военных баз) вывод войск НАТО, у талибов вновь появиться шанс на установление власти, по крайней мере, в части страны. И поэтому неудивительно, что еще год назад в западном сообществе было внесено предложение убрать некоторых личностей Талибана из «чёрного списка» (якобы в силу их «умеренности»). Исходя из вышесказанного, не исключено, что история о переговорах с частью талибов по поводу газопровода повторится. По сути, за 2010 2011 годы такая тенденция уже получает развитие в виде переговоров талибов с официальными властями Афганистана [5]. Вероятно, в подобном ключе события будут развиваться и дальше, поскольку это будет выгодно и самим США, и некоторым кругам афганских сепаратистов и даже определённым чиновникам правительства этой страны.

Литература:

1.RisenJ,StateofWar:TheSecretHistoryoftheCIAandtheBushAdministration.–N.Y.: Free Press, 2006. – 124 130 2. Арунова М. Р. Афганская политика США в 1945 1999 гг. (краткий очерк). – М.: ИИИИиБВ, 2000. – 128 с. 7 10, 33 47 3. Рашид А. Талибан:

нефть, ислам и новая Большая игра США на Ближнем Востоке – М.: Библион –

Русская книга, 2003. – 368 4. Сикоев Р. Р. Талибы религиозно политический портрет

2 изд. М.: РАН, 2004. – 256с 5. Хамид Карзай: Талибы заинтересованы в примирении с афганским правительством / / Информационно-публицистический сайт. [елект-

ронний ресурс] – Режим доступа: http://afghanistan.ru / doc / 22036. html

266

УДК 94[430:(470+571) ] «1941 / 1945»

Ладига О.І. (м. Луганськ)

«ХРЕСТОВИЙ ПОХІД» ПРОТИ СРСР (1941 1945 рр.) ЯК ЕПІЗОД У ВІЙНІ ЦИВІЛІЗАЦІЙ

Вивчення заявленої теми важливе для розуміння самого феномену війни як такого, особливостей виникнення і розвитку воєн. Значення, яке має війна в людській культурі (у широкому розумінні цього слова), важко переоцінити. Проте війни не спалахують раптово. У якомусь сенсі вони є лише завершенням часто досить тривалих і складних процесів. Навіть, якщо держава і не планує в осяжній перспективі вести якусь конкретну війну з одним із своїх сусідів, розбудова збройних сил все одно проводиться, виходячи з припущень про те, як саме їх належить використовувати. Передісторія й історія Війни 1941 1945 рр. якраз і являють собою приклад того, як розвиваються подібні процеси і до яких результатів вони призводять.

Більшість громадян України сприймають Велику Вітчизняну війну як зіткнення СРСР та Німеччини, але це невірно. Фактично, це був черговий акт війни, яка йде вже не одне сторіччя: Об’єднана Європа проти «руського варварства», Західна цивілізація проти Руської цивілізації, Русі. 22 червня 1941 року по СРСР завдала удару, проявила агресію практично вся Європа.

«Європейський Союз» того часу, під егідою Гітлера вдарив по Руській цивілізації. Адже тільки «сліпий» не побачить того факту, що майже всі країни Європи «лягли» під Гітлера без особливого опору, мабуть, окрім Греції та Югославії, що можна списати на їх «православний менталітет» [1].

До моменту вторгнення в СРСР Третім рейхом було захоплено 11 держав: Австрія, Чехословаччина, Польща, Норвегія, Данія, Бельгія, Голландія, Люксембург, Франція, Югославія і Греція. Всі ці держави були розчленовані на користь «нового німецького порядку», а їх положення визначили відповідно до введених гітлерівцями статусів. Частина територій і деякі держави стали частиною «Великої Німеччини»: Судетськая область Чехословаччини, Австрія, Данциг-Гданьськ, за рахунок Польщі розширена територія Західної Пруссії, Познань та Силезія, Люксембург, бельгійські Ейпен і Мальмеді, Ельзас і Мозель, Північна Словенія. В інших землях було введене пряме управління (військове або цивільне) з Рейху: Польське генерал-губернаторство, Норвегія, Голландія, Бельгія і Північна Франція. У окремих землях – встановлена «опіка» над місцевою владою: Протекторат Богемії та Моравії, Словаччина, Данія, Вішиська Франція, Сербія, Чорногорія, Хорватія, Греція [1].

З країн, які зберегли незалежність, п’ять були «союзниками Берліна»: Фінляндія, Угорщина, Румунія, Болгарія, Італія. Всі, крім Болгарії, воювали з Радянським Союзом. Решта країн, які залишилися офіційно нейтральними, – Швеція, Швейцарія, Португалія, Іспанія, – так чи інакше

267

підтримували «хрестовий похід» на Схід. Швеція поставляла Німеччині залізняк, цинк, підшипники, артилерію, лісоматеріали. Для неї війна стала справжньою «золотою жилою». Через шведські порти до Німеччини йшли також кольорові метали: мідь, свинець, алюміній, молібден, вольфрам тощо [2]. В роки війни Швеція ввозила до власної країни сировини у десятки разів більше, ніж потрібно було для задоволення своїх внутрішніх потреб – і вся ця сировина через підставні фірми рано чи пізно опиняляся

уНімеччині. Весь залізняк Швеції йшов у Рейх, на ньому працювала більша половина металургійних кампаній німецької промисловості. В обмін шведи отримували награбовані цінності, зокрема з СРСР. Шведські банки були повні від перерахованих німецькою стороною грошей і цінностей. Нещастя і горе одних слугувало основою для «шведської моделі соціалізму» [3]. Крім того, шведська влада всіляко заохочувала своїх доморощених нацистів брати участь добровольцями у війні проти Радянського Союзу як

ускладі частин німецького вермахту, так і у складі армії союзної Третьому рейху Фінляндії. У німецьких збройних силах і у фінській армії під Ленінградом та в Карелії воювало декілька десятків тисяч шведських громадян. До Швеції, як і до Швейцарії, йшли потоки цінностей угорських і єврейських буржуа, з охопленої боями Угорщини, в кінці війни. Та й з Німеччини немало було вивезено до Швеції, коли ватажкам нацистів стало зрозуміло, що крах неминучий. Найуспішнішими у цьому були Герінг та його оточення, які вивезли до Швеції незліченні скарби [4].

Швейцарія поставляла фашистській Німеччині точні прилади, зенітні і автоматичні гармати, надавала допомогу у фінансових операціях та забезпечувала транспортний коридор через Альпи. Швейцарські національні та приватні банки допомагали гітлерівцям відмивати награбовані цінності – скуповуючи так зване «єврейське золото». Крім того, через Швейцарію йшло й фінансування нацистів, коли вони ще не захопили владу в Німеччині. Дипломатична інфраструктура Швейцарії використовувалася спецслужбами Німеччини для збору розвідувальної інформації з усього світу. Сотні швейцарських добровольців служили в частинах СС, в основному в дивізіях «Шарлємань», «Нордланд» та «Вікінг» [5].

Португалія експортувала вольфрам і використовувалася для транзиту важливих для Третього рейху вантажів. Дозволила використовувати свою територію для таємного розгортання військово морських баз і полігонів збройних сил Німеччини. Іспанія відправила проти СРСР «Блакитну дивізію» і експортувала в Рейх частину нафти, яку з відома США і Великобританії вона отримувала з Латинської Америки. Американські компанії, які активно посилювали могутність Рейху в довоєнний період, продовжували співпрацю з Рейхом навіть тоді, коли США офіційно вступили у війну з німцями. Ватикан зайняв по відношенню до СРСР різко негативну позицію, фактично папський престол «благословив європейських лицарів» на агресію проти Радянського Союзу.

268

Туреччина, яка була традиційним супротивником Росії, – СРСР, навіть дивно, що в цій війні прямо з нами не воювала. Після нападу Третього рейху на СРСР турецький уряд оголосив часткову мобілізацію, підсилив роботу оборонної промисловості, уклав торгову угоду з рейхом і активізував підривну діяльність проти СРСР, за допомогою антирадянських організацій, які знаходились на її території (таких як «Рада координації народів Кавказу», «Союз кримських татар» тощо) [6].

ПротиСРСРійогонародіввоювалинорвезькі,данські,словацькі,хорватські, голландські, бельгійські, іспанські і французькі збройні частини, наприклад: французька дивізія СС «Шарлемань»; 5 а танкова дивізія СС «Вікінг» – її склад формували з шведських, норвезьких, бельгійських, голландських добровольців. За даними директора Інституту історії сілезького університету професора Р. Качмарека, автора книги «Поляки у вермахті», на стороні вермахту на Східному фронті загинуло приблизно 250 тис. поляків [7].

Фактично – це була війна об’єднаної Європи, причому англо сакси як завжди залишилися начебто осторонь, отримуючи при цьому прямі вигоди. Гітлер повинен був встановити нову межу між об’єднаною Європою і «Азією» – по Волзі до Архангельська на півночі. На думку Гітлера, цей похід повинен був завершити значний історичний етап в історії Європи – «Отруйне гніздо Петербург, з якого так довго азіатська отрута виділялася в Балтійське море, повинен зникнути з лиця землі. Азіати і більшовики будуть вигнані з Європи, епізод 250 річної Азії закінчений». Тобто завершити той період, коли Росія здійснювала величезний вплив на європейську політику [8].

Цю ідею «єдиної Європи», яка протистоїть «загрозі зі сходу», потім підхоплять Англія і США, після краху ідеї «німецького рейху».

На наш погляд, суть питання не в якійсь початковій ворожості Заходу до Руської цивілізації. Справжня причина вкрай банальна – гроші. Коли Руська цивілізація поводиться поступливо – визнає «загальнолюдські цінності», ринкову економіку; коли Руська цивілізація поставляє в Метрополію сировину в обмін на намиста і дзеркальця – Захід не проявляє до такої Руської цивілізації ніякої ворожості і навіть десь готовий милостливо опікати її.

А ось якщо Руська цивілізація поводиться непоступливо – закриває свій ринок для товарів з Метрополії, починає розвивати власну промисловість… І вже, тим більше, якщо і коли Руська цивілізація починає включати у сферу свого впливу навколишні країни – ось тут то Захід і починає з люті «клацати зубами». Бо він втрачає неоколоніальні прибутки, терпить збитки.

Таким найбільш яскраво вираженим прикладом непідконтрольності Заходу і був СРСР, який не тільки позбавив Захід неоколоніальних прибутків, що отримувалися з цих територій, але й показав усьому світу небажаний приклад устрою суспільства, коли сильні не живуть за рахунок слабких, а багаті – за рахунок бідних. А це для благополуччя Заходу, який живе за рахунок пограбування зовнішнього світу, виявилося вкрай болючим і чутливим [9].

269

Слід сказати, що Захід і сам неоднорідний, оскільки там теж усередині є приховані («напівсплячі») соціальні суперечності (які тільки і можуть згладжуватися постійним притоком неоколоніальних доходів з периферії), тож такий приклад СРСР був як кістка в горлі у правлячих еліт Заходу. І вони зробили все можливе, щоб знищити СРСР [10].

Треба ясно усвідомлювати, що Велика Вітчизняна війна була одним з найважливіших етапів великого протистояння, що йде сотні років: Захід проти Русі, руських народів. Саме тому ця війна стала жорстокою битвою, на кону стояло виживання Русі й усіх корінних народів Руської цивілізації. Ми повинні рано чи пізно зажадати від Заходу відповідальності за цю світову війну, її розпалювання і масовий геноцид народів СРСР. Як і за інші війни, розв’язані Римом, Лондоном і Вашингтоном проти нас [11].

Також ми повинні розуміти, що нинішні архітектори «Нового Світового Порядку» будують свої плани, як указував Бжезінський, за рахунок Росії, всупереч Росії і на уламках Росії. Всі війни і агресії останніх десятиліть, включаючи війну в Лівії, – все це шматочки гігантської мозаїки, елементи Великої Гри – поле бою Земля, а Руська цивілізація, її народи – ключові Гравцітв «серці планети». Мовчки поступаючись ворогові, ми зраджуємо всі покоління наших предків, які ставили ворога на місце, будуючи свій світ.

Література:

1. Мухин Ю. И. Крестовый поход на Восток. «Жертвы» второй мировой / Ю. И. Мухин. – М.: «Яуза», «Эксмо», 2004. – 351 с. 2. Чесноков Г. Д. О мнимых и действительных виновниках второй мировой войны [Текст] / Г. Д. Чесноков / / Соц. – гуманитар. знания. – 2009. – № 6. – С. 218 242. 3. Обьединенная Европа против русского варварства. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: / / http://www.fondsk.ru / news / 2011 / 06 / 21 / obedinennaja-evropa-protiv-varvarstva. html. 4. Беспалов В. В. Правда и вымыслы о победе советского народа в Великой Отечественной войне (1941 1945) [Текст] / В. В. Беспалов / / Соц.-гуманитар. знания. – 2010. – № 1. – С. 23 34. 5. Волков Ф. Д. За кулисами второй мировой войны [Текст] / Ф. Д. Волков. – М.: Мысль, 1985. – 304 с. 6. «Воля к сопротивлению не была сломлена» [Текст]: [Великая Отеч. война: блокада Ленинграда] / / Звезда. – 2005. – № 9. – С. 177 187. 7. Вторая мировая война: итоги и уроки [Текст] / П. А. Жилин [и др.]. – М.: Воениздат, 1985. – 447 с. 8. Кто есть кто во второй мировой войне [Текст] / под ред. Д. Кигане. – М.: Дограсс, 2000. – 223 с. 9. О прошлом во имя будущего. Вторая мировая война: причины, итоги, уроки [Текст]. – М.: АПН, 1985. – 167 с. 10. Н. Полякова [Електронний ресурс]. – Режим доступу: / / http://topwar.ru / 5243 krestovyy- pohod-protiv-sssr. html. 11. Томсинов В. А. Великая Отечественная война (1941 1945): что это было? [Текст] / В. А. Томсинов / / Вестн. Моск. ун-та. Сер. Право. – 2010. – № 3. – С. 16 34.

270