Sbornik_Bondarevskiy_2012

одного та скріпивши дружбу рукостисканням через океан, вдосконалюють все створене ними та заради загального добробуту поєднують дві неосяжних сили – братство людей та могутність бога!» [2, с. 209].

Гасло «Сполучених Штатів Європи» використовувався створеною

в1867 р. в Парижі Лігою мира (в 1872 р. вона була перейменована на Товариство друзів миру, а в 1883 р. – в Арбітражне товариство) [8, с.202]. Найвідомішоюсталастворенав1867 р.вЖеневіМіжнародналігамирутасвободи, яка пропагувала ідею Сполучених Штатів Європи за допомогою спеціально створеного друкарського органу з аналогічною назвою. Серед ініціаторів створення Ліги знаходилися Дж. Гарібальді, М. Бакунін, О. Куврер.

Зокрема, відомий російський анархіст М. Бакунін наголошував, що необхідно скасувати владні структури держав, оскільки, на його думку, джерелами війн є інтереси вищих верств суспільства. У якості девізу анархістів М. Бакунін обрав гасло «Мир за допомогою свободи», а головним шляхом його реалізації вважав введення республіканського федерального устрою – Сполучених Штатів Європи [5, с. 28].

На Конгресі миру у Лозанні в 1869 р. замість гасла «Сполучені Штати Європи» була вжита формула «Федерація народів Європи». Однак, заклики до європейського об’єднання, що лунали від представників Міжнародної ліги миру та свободи, носили лише декларативний характер, а гостра проблема роззброєння розглядалася виключно з моральної точки зору – без пошуку конкретних джерел для її вирішення.

Слабкість Міжнародної ліги миру та свободи виявилася вже на початку 70 х рр. – після франко-прусської війни 1870 1871 рр. та придушення Паризької комуни. Політика канцлера Германської імперії О. Бісмарка та реакція у Франції зруйнували ілюзії європейських буржуазних лібералів. В нових міжнародних умовах пацифістські гасла були позбавлені реального змісту чи слугували лише прикриттям агресивних прагнень. В Європі складалася система імперіалістичних блоків та союзів, що вступили

вжорстоку боротьбу за гегемонію на континенті за переділ колоній та залежних територій. Гостре суперництво європейських держав, що призвело до Першої світової війни, робило безпредметною та неможливою реалізацію ідей та проектів загальноєвропейської єдності, втілених в гаслі «Сполучених Штатів Європи».

Таким чином, ХХ ст. Європа зустріла розрізненою. Німеччина прагнула гегемонії на континенті та переділу вже поділеного світу, мріяла про придбання нових колоній, джерел сировини та ринків збуту; Велика Британія намагалася зберегти свої позиції провідної держави світу, значну увагу приділяла збереженню своїх колоніальних володінь та боротьбі з Німеччиною за світове панування; Франція шукала нових союзників у протидії Німеччині, а Російська імперія виношувала ідеї слов’янської федерації, яка б, з одного боку, дозволила їй протистояти німецьким прагненням, а з іншого – посилила б позиції Росії в слов’янських країнах та на Балканському

291

півострові. Європейські ідеї та гасла тепер мали чітке національне забарвлення та зрештою призвели до трагічних подій І світової війни.

Незважаючи на те, що жодний з вищезазначених проектів не був втілений у життя, саме вони стали ідеологічним підґрунтям для формування концепції Пан-Європи у 20 х рр. ХХ ст. та, зрештою, створення Європейського Союзу, яким ми бачимо його сьогодні.

Література:

1. Борко Ю. А. От европейской идеи – к единой Европе / Ю. А. Борко. – М.: Издательство «Деловая литература», 2003. – 464 с. 2. Гюго В. Собрание сочинений. Т. XV / В. Гюго. – М.: Государственное издательство художественной литературы, 1956. – 446 с. 3. Купер С. Деятельность европейских обществ мира (1816 1871). – [Электронный ресурс] / С. Купер / / Пацифизм в истории. Идеи и движения мира. – Режим доступа: http://krotov.info / libr_min / 16_p / paz / ifizm_04. htm. 4. Невлер В. Е. Мадзини и «Молодая Европа» / В. Е. Невлер / / Вопросы истории. – 1972. – № 7. – С. 62 77. 5. Соловьев О. Ф. Масонство в мировой политике ХХ в. / О. Ф. Соловьев. – М.: «Русская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 1998. – 255 с. 6. Соловьев О. Ф. Международно-правовая доктрина масонства (к истории становления) / О. Ф. Соловьев / / Московский журнал международного права. – 1995. – № 2. – С. 76 91. 7. Трактаты о вечном мире / [предисл. Ф. В. Константинова. Сост. сб. И. С. Андреева, А. В. Гулыга]. – М.: Издательство социальноэкономической литературы, 1963. – 278 с. 8. Чубарьян А. О. Европейская идея в истории. Проблемы войны и мира / А. О. Чубарьян. – М.: Знания, 1987. – 352 с.

292

УДК 94:327

Мігалчан В.І. (м. Київ)

РОЛЬ ПОСТАТІ ШТЕФАНА ВЕЛИКОГО В РОЗВИТКУ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XV – ПОЧАТКУ XVI СТОЛІТТЯ

Вивчаючи історію розвитку міжнародних відносин надзвичайно важливим є вивчення впливу на неї різних харизматичних постатей. Такими були перший імператор Китаю Цін Ши Хуанді, філософи Омар Хайям, Конфуцій, Лао цзи, полководці Чжен Хе, глава держави О. Македонський, тощо. Надзвичайно багатою, важливою і маловивченою є історія розвитку міжнародних відносин, які розвивались у Східній Європі, а саме на території сучасної Румунії, України та Республіки Молдова.

Безперечно, одним із найбільш значущих постатей в історії розвитку зовнішньої політики на цих територіях був воєвода Штефан чел Маре (Великий), який, не зважаючи на надзвичайно важкі часи, зумів завдяки гострому розуму та надзвичайним дипломатичним і стратегічним здібностям не тільки зберегти свою державу, а й розвивати її та забезпечити розгалужені міжнародні зв’язки, тощо.

Штефан Великий, правив Молдовським князівством починаючи з 1457 року по 1504 рік. Його людські якості, якості людини – політика, стратега

ідипломата, його безпрецедентні заходи для захисту цілісності держави, його ініціативи з розвитку культури і освіти викликають захоплення сучасників. Завдячуючи народним традиціям Штефан Великий був перетворений на легендарного героя.

11 лютого і 5 липня 1450 року, двома актами в місті Роман (Roman)

івідповідно в місті Сучава, правитель Молдови Богдан ІІ надав почесті Іоану Хунедора, регенту Королівства Угорщини. Ця подія викликала реакцію Польщі. 15 жовтня 1451 року Богдан II був убитий в Реушенах Петром Ароном при підтримці частини бояр Молдови. Після вбивства свого бать-

ка, Богдана ІІ, Штефан приходить з військом, підтриманий паном Владом Цепешем, і, після перемоги над Петром Ароном в Долінештах (Doljeşti) 12

квітня і в Орбіку (Orbic) 14 квітня 1457 р. – їде до Сучави і на місці, яке називається Дірептецій (Direptăţii) – поле правди – на рівнині поблизу фортеці, питає у всіх присутніх, чи не хотіли б вони обрати його своїм правителем. Все зібрання дворян, міщан, солдатів і «усієї землі» на чолі з митрополитом Феоктистом проголосили Штефана законним правителем Молдови на престолі його батьків і предків.

Уквітні 1459 року Штефан визнав короля Польщі переможцем і залишив йому місто Хотин і Хотинську фортецю. Він пообіцяв особисто поклонитися царю, коли той приїде в прикордонний регіон. Клятва була підтверджена 2 березня 1462 року, коли єпископ і вельможі присягнулися окремо.

293

Через слухняність Штефана перед Польщею Матіа Корвінул (Matia Corvinul) вважав його зрадником. У червні 1462 року Штефан скористався наступом Османського війська проти румунської землі та Королівства Угорщини і безуспішно оточив угорський гарнізон 22 червня в Кіліа (Chilia), який був розміщений там після угорсько-молдавської угоди 1448 року між Іоан Хунедора (Ioan Hundeoara) і Пітером II ст. Безуспішність облоги була початком нездатності протистояти на кордонах держави. Тільки

всічні 1465 року Штефану вдалося повернути Кіліа з допомогою городян міста, які були нагороджені привілеями.

Претендент на престол Петро Арон проживав протягом багатьох років

вУгорщині, де він отримав притулок, коли втік після присяги Штефана про васальну залежність від Польщі. Позиція короля Матіа стосовно Штефана не змінилася, а саме його претензії що до поваги і слухняності від правителя Молдови. Штефан, який поклонявся польському королю, скористався конфліктом, що виник між Казимиром IV, королем Польщі, який приміряв для себе Угоську корону, і Матіа Корвінул (Matia Corvinul), королем Угорщини. У 1467 році Штефан підтримав повстання сашей та великої частини бояр Трансивальнії проти короля Матіа. Як тільки він відновив контроль над ситуацією, деякі з керівників повстання втікли до Штефана. Матіа Корвінул пішов в Трансільванію військом, що складалося з 8000 солдат піхоти і 4000 кавалерії, і прибув до Молдови для того, щоб вирішити молдавську проблему в інтересах Угорщини. Він привіз із собою два претенденти на трон. Під час угорської кампанії Штефан зіткнувся з ворожею грою опозиційних бояр. Після переговорів в Роман королівська армія прийняла данину тваринами і людьми з території, через яку вона проходила, і зупинилася в Baia. неподалік від переходу Ардеал (Ardeal). Битва була дана в Баіа (Baia) в несприятливих умовах розгортання сил – водно-болот- ні угіддя з одного боку і гори з іншого, і була виграна Штефаном Великим у ніч з 14 на 15 грудня 1467 року. Навіть король був поранений і частини армії загинули в бою. Перемога Штефана дозволила йому змінити відношення до бояр із опозиції, які були вбиті після битви. Польща безпосередньо не втручалася в конфлікт, але через дипломатичні канали вимагала пояснень від угорського короля, який вів кампанію проти одного із її васалів. Король Польщі звернувся до Папської пристолу зі скаргами проти угорського короля. У наступному році Штефан підтвердив нову присягу на вірність польському королю через своїх делегатів, відмовившись з’явитися особисто у Львів, щоб віддати данину поваги, посилаючись на небезпеку атаки турецьких, угорських військ або горян. У 1469 році були пограбовані області Роднеі (Rodnei) і Баії Маре (Baii Mare) угорцями на користь і за підтримки претендента Петру Арона. У відповідь, претендент на престол був відправлений з експедиційним корпусом угорців прийняти престол Молдавії, але зазнав поразки в битві при Орбіку. Після вилучення небезпечного суперника, була укріплена влада і авторитет Штефана Великого. Активність проти

294

османських військ почалася з конфлікту між Штефаном і Раду Красивим. Вже в 1468 році розповсюджувалися чутки про неминучість війни. Конфлікт почався через Кілію і був перетворений у відкриту ворожнечу між двома джентльменами. Штефан спалив ярмарки горців на кордонах у 1470

і1471 роках. Кульмінація була досягнута в кампанії в 1473 році, коли молдавські війська досягли міста Димбовіца (Dumbovitei) і вигнали правителя. Його сім’я була захоплена і привезена до Молдови. Зведений на престол Лаіота Басараб був скинутий через місяць раду, який прийшов з турецьким військом. Польський король намагався стати посередником миру між двома правителями, але Штефан відмовився. Нова кампанія знову звела на престол Басараб, який незабаром поклонився туркам, чим засмутив Штефана. У 1474 він спробував розпочати кампанію у Мунтенії (Muntenia), воюючи проти Басараба, розвалюючи фортеці. Інтервенція на Румунські землі викликала реакцію турків. Перша кампанія була проведена під керівництвом паші Сулеймана. Турки заставили заплатити данину і віддати дві морські фортеці. Перемога у Васлуй у січні 1475 року поставила Штефана на чолі хрестового походу, визнала нащадком Іанкку де Хонедора, справжнім атлетом Христа, як його називав Папа.

Васал Угорщини в очікуванні нового вирішального протистояння з турками, у той час, коли поляки були проти війни, Штефан послав своїх делегатів до угорського короля Матіа Корвіна. Свою повагу до угорського короля було доведено допомогою угорцям у другій серйозній конфронтації з турками. У 1476 році Штефан зазнав поразки від армії султана, але остання відступила після того, як не змогла зайняти міста на півночі країни, не було продуктів харчування для армії та через наступ угорських військ. Ідея хрестового походу була відроджена в угорських палатах, король займався

ібоснійським фронтом. За порадою молдавського правителя Матіа звів на трон Румунії Влада Цепеша, для якого правління закінчилося трагічно через деякий час. Штефан отримав від Матіа дві фортеці в Трансільванії, цитадель Чічеулуй (Ciceului) фортеця де Балта (de Balta), де він міг призначати своїх правителів. У 1483 році була укладена угода про мир між султаном і Матіа Корвіном, в якій редактор угорського канцлера ненавмисно забув пункт про захист Молдови. Укладення миру між турками і угорцями повернуло Штефана до слухняності перед поляками. Він висловив надію, що зможе витримавати тиск турків, які хотіли дві фортеці на березі Чорного моря. У 1480 році був укладений договір з турками, які погодилися віддати належне Штефану. Незважаючи на це, турки зайняли дві фортеці в 1484 році. Штефан сподівався на допомогу Польщі і був прийнятий королем Польщі в Коломиї у вересні 1485 року. У цей час османська армія привела до країни претендента, якого не вдалося нав’язати. Нарешті в 1487 році Штефан погодився ще раз віддати належне Османській імперії. Після 1489 року відносини Штефана з Польщею погіршилися, оскільки молдавський правитель слухався короля Угорщини. Навіть після 1490 року,

295

коли в Угорщині був король з польської династії Лагелонілор (Lagellonilor) Владислав II, польський король Іоан Алберт (Ioan Albert) не відмовився від планів поставити Молдову під його вплив. У 1494 році він планував замінити Штефана Зигмундом, молодшим братом короля Польщі. Офіційним приводом польської кампанії у Молдові 1497 року було звільнення міста Кіліє і фортеці Алба. Облога Сучави не вдалася. У той же час, Штефану допомагали 2000 турецьких солдатів і 12000 угорців у полон. Зіткнувшись із військово-дипломатичним тиском, Ion Albert, король Польщі, відмовилася від плану зняти молдавського правителя. По дорозі додому, Стівен Великий атакував польського короля в Кордіі Космінулуі (Codrii Cosminului) 26 жовтня 1497 року. У відповідь, наступного року Штефан послав свої війська до Польщі. Після цих подій за посередництва Угорщини була заключена угода про мир між Молдовою і Польщею в 1499 році.

Отже, практичні здобутки Штефана Великого, військові перемоги

ітривале правління, які забезпечили стабільність і розвиток держави, сприяли формуванню поваги до нього всього народу та увіковічнення ім’я Штефана Великого як наймогутнішого правителя Молдови за його суспільнополітичні та міжнародні здобутки. Він часто користувався міжнародною ситуацією, щоб створити країні сприятливі позиції в контексті політичних

івійськових змін, які відбувалися в цій частині Європи в другій половині XV – початку XVI століття.

Література:

1.Constantin C. Giurescu, Istoria României în date, Bucureçti 1971, pag. 95.

2.Constantin C.Giurescu & Dinu C.Giurescu Istoria Românilor volum II (1352-1606) p. 154-192. Editura Ştinţifică şi Enciclopedică Bucureçti (1976). 3. A.D. Xenopol Histoire

des Roumains de la Dacie trajane : Depuis les origines jusqu’à l’union des principautés Tome I des origines à 1633. Editeur Ernest Leroux Paris (1896). 4. Binder Iijima, Edda und Dumbrava, Vasile (Hrsg.): Stefan der Große – Fürst der Moldau. Symbolfunktion und Bedeutungswandel eines mittelalterlichen Herrschers. Leipziger Universitätsverlag, Leipzig 2005, 5. Grigore Ureche: «Letopiseţul Ţării Moldovei de când s-au descălecat ţara şi de cursul anilor şi de viaţa domnilor care scrie de la Dragoş până la Aron-vodă». 6. http://www.historia.ro/exclusiv_web/portret/articol/stefan-cel-mare - Personalitatea complexă a domnitorului moldovean Ştefan cel Mare 7. http://www.daniel-ursprung.ch/ stefan_der_grosse.pdf - Text în limba germană despre Ştefan cel Mare.

296

УДК 94:327

Міняйло С. В. (м. Київ)

ПОЛЬСЬКО-ЛИТОВСЬКІ ВЗАЄМИНИ 20 Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ ЯК ДЖЕРЕЛО НАПРУГИ У ДВОСТОРОННІХ ВІДНОСИНАХ СЬОГОДЕННЯ

Об’єднавши в першій половині ХІІІ століття литовські племена і землі, князь Міндовг та його наступники вели безперервні війни та опановували все нові території, розширюючи Литовську державу. Нескінченна череда польсь- ко-литовських воєн і військових сутичок упродовж наступних майже двохсот років, пов’язаних з розповсюдженням християнської релігії та боротьбою за спадок Київських та Галицько-волинських князів, завершилася персональною унією Польського королівства та Великого Князівства Литовського у Креві, яке нині є невеличким селом Гродненської області Білорусі.

Наступні століття спільного існування цього державного організму, який згодом отримав назву Річ Посполита і територію якого населяли представники багатьох народів, створили приклад унікального взаємозв’язку

іпереплетення культур, позитивних досягнень і нерозв’язаних й досі конфліктів та проблем. Подібно як і на українських теренах, процес культурної та політичної взаємодії завершився полонізацією шляхти та обмеженням литовського первня народу до меж села. Дещо акцентуючи соціально-еко- номічні аспекти, знаний польський еміграційний письменник і публіцист Юзеф Мацкевич окреслював належну тоді Російській імперії територію колишнього Великого Князівства Литовського як землю, що «… лежала в особливому пасі від Північно-Льодовитого океану до Чорного моря, де панівна верства людності ніде не розмовляла тією самою мовою, що верства нижча. У Польщі і шляхтич, і селянин мовили по польськи; в Росії

іодні й другі – по російські. Але у Фінляндії, шляхта мовила по шведськи, а селяни – по фінські; в балтійських країнах – шляхта – по німецьки, а селяни – по естонськи і по латиськи; у Великому Князівстві Литовському – шляхта – по польськи, проте селяни – по литовськи і по білоруськи; на українській Волині і Україні аж по Крим – панівна верства мовила по польськи чи по російськи, а селяни – по українськи. Так було – у спрощеному вигляді – аж до 1914 року.… Коли національні антагонізми почали сплітатися з суспільними і соціальними» [1].

Досвід трьох невдалих польських повстань 1794, 1830 1831 та 1863 років, які були гаряче підтримані й на території Великого Князівства Литовського [2, s. 135 136; 6, s. 22], став джерелом для розвитку польської політичної думки та випрацювання новітньої політичної ідеології польської нації. Як влучно відзначає Я. Грицак: «Польське повстання 1831 р.… є вдалим прикладом, як один націоналізм провокує і розбуджує інший» [3, c. 56]. За своїм переконанням, що всі народи, які мешкали на землях

297

колишньої Речі Посполитої, є частиною ширшої польської нації, польські патріотичні кола не помітили народження і бурхливий розвиток національної свідомості і націоналізму, зокрема литовського [4, s. 25], спроби відродити культуру, мову сприймалися як непотрібна забаганка, а розмови про їхню політичну самостійність видавалися «дикою фантазією» [3, c. 56]. Польська національна інтелігенція прагнула не помічати спрямованої на піднесення національної свідомості литовців діяльності Й. Басанавічюса, Й. Шлюпаса, В. Кудірки та інших, що формували ідейне підґрунтя для новітньої литовської нації.

Розвиток литовського національного руху, який зміцнювався на тлі європейських національних революцій 1848 1849 років та політика царату щодо польського народу після останнього польського повстання суттєвим чином вплинули на формування національних і соціальних відносин у колишньому Великому Князівстві Литовському.

Упродовж низки століть навіть значення самоназви «литвин» мінялася. У ХІV XV століттях «литвином» називався всякий, хто розмовляв литовською та був католицького віросповідання, згодом «литвином» ставав всякий шляхтич з території Великого Князівства Литовського навіть, якщо він був зі старої руської шляхти. Натомість у період польських національних повстань «литвином» вже називали патріотично налаштованого поляка. Проте, у ХІХ та ХХ століттях «литвинами» стали всі ті, хто бачив свою окремішність і шукав себе власне в культурній і мовній опозиції до всього польсь-

кого [2, s. 130 131; 6, s. 20 26; 8, s. 95].

Упродовж останньої чверті ХІХ – на початку ХХ століть завершився процес еволюції поглядів польських політиків щодо майбутнього Польщі. З відмінними поглядами щодо вирішення соціальних проблем у майбутній, а тоді ще розділеній Польщі, більшість польських політиків усвідомлювала необхідність відродження своєї держави, в якій вони бачили єдине можливе спасіння перед тиском онімечення та русифікації.

У цей період сформувалися також підходи польських провідників до питань національної політики відродженої держави та її національних меншин. Найпопулярнішу в суспільстві думку щодо «інкорпорації» або ж асиміляції національних меншин, вплив якої, зрештою, дається взнаки й досі, було оформлено табором національних демократів на чолі з Р. Дмовським [8].

Іншої думки щодо майбутнього устрою відродженої Польщі притримувалися очолювані Ю. Пілсудським соціалісти. Він вважав, що певним майбутнє Польщі буде тоді, коли вона об’єднає народи колишньої Речі Посполитої у федеративній державі.

Від початку ХХ століття до кінця Першої світової війни національний конфлікт між литовською інтелігенцією, яка мала селянські джерела, і польською, що ґрунтувалася на шляхетській культурі Речі Посполитої тільки загострювався. Полеміка між представниками інтелігенції двох народів набрала характеру непримиренної та гострої.

298

Не відмовляючи литовцям у праві на певну етнічну особливість / окремішність, польські політичні кола, а втім і ширша польська громадськість, не могла допустити існування у литовців прагнення мати свою державу. Проголошенню Литвою незалежності 16 лютого 1918 року не було надано жодного серйозного значення. Роман Дмовський, який брав участь у Паризькій мирній конференції, продовжував наголошувати на важливості приєднання литовських територій до Польщі і представляти литовських політиків як маріонеток Берліна [10, s. 36].

Як польські соціалісти, так і польські націоналісти не уявляли Польщі без Вільно, який безсумнівно був містом польським у сенсі культури і мови.

Усвою чергу, литовський національний міф був немислимий без Вільнюса, заснованого великим князем Гедимінасом.

Згодом, польська сторона перестала заперечувати саму можливість існування литовської держави, хоча прагнення литовців мати свою державу продовжувало сприйматися як перехідне й інспіроване ворогами Польщі. Проте, нова Польща не збиралася відмовлятися від Вільнюса й Віленщини.

Уколах наближених до Ю. Пілсудського вживалися заходи для встановлення контролю над цілою територією колишнього Великого Князівства Литовського, готувався до реалізації план федеративного устрою відродженої держави. У грудні 1918 року Ю. Пілсудський на зустрічі з литовською делегацією висловив переконання, що литовці або погодяться на федерацію з Польщею, а відтак у межах території Литви, на історичній підставі, знаходитимуться й Вільнюс, і Гродно, або ж змушені будуть обмежитися виключно територією, на якій більшістю населення розмовляє литовською [6, s. 101], що саме собою не могло відповідати прагненням молодої нації, батьки-будителі якої вважали, й значною мірою слушно, більшість литовських поляків не поляками, а полонізованими литовцями [11].

Отже, основна боротьба, що точилася також і на дипломатичному фронті в Парижі, стосувалася територіальної приналежності Вільнюса, який після проголошення незалежності Литви, залишався столицею нової держави до 2 січня 1919 року, коли Литовська Державна Тариба (Рада литовською), не маючи військової сили для оборони міста залишає його разом з німецькими військами й переїжджає до Каунаса / Ковно.

Унаслідок польсько-радянської війни протягом 1919 1920 років господарями міста на переміну стають то одна, то інша сторони конфлікту, а також литовці, яким вдалося вже сформувати перші бойові підрозділи національного війська. Тоді ж восени 1919 року обидві сторони використовують відповідно польську та литовську меншини, які перебувають на контрольованій кожною зі сторін території, як заручників, аби тиском змусити супротивника до поступок. Відтоді цей елемент відносин стає постійною складовою взаємної політики [6, s. 104].

Улипні1920рокуВільнюсіВіленщинузаймаютьвійськаРККАйтогож таки липня 1920 року Литовська Республіка та Радянська Росія підписують

299

угоду, положення якої визнавали Вільнюс столицею Литви. Голова польського уряду С. Грабський, в обмін на зобов’язання Антанти надати військову допомогу, у середині липня 1920 року також погоджується на те, що Антанта матиме вирішальний голос у питанні визначення майбутніх кордонів між Литвою та Польщею.

Користуючись відступом польських військ, яких відтісняли в напрямку Варшави війська радянської Росії, литовські війська в липні 1920 року займають місто Сувалки та прилеглі території. Проте, вже у вересні того року розпочинаються запеклі бої між литовським і польським військами за територію Сувальщини, які закінчуються перемир’ям 7 жовтня 1920 року.

Як вже зазначалося, жоден з польських політичних таборів не усвідомлював відродженої Польщі без Вільно. Тож Пілсудський, вважав, що володіючи Вільно, польській стороні вдасться примусити Литовську Державну Тарибу прийняти пропозицію входження до федерації з Польщею.

Досягнути цієї мети планувалося через інспірований «бунт» підпорядкованих генералу Луціяну Желіговському польських військ, які захопили Вільно вже 9 жовтня 1920 року і невдовзі проголосили створення держави під назвою Середня Литва. До сьогодні низка литовських політиків вважає, що Республіка Польща має принести вибачення за зламання Сувальського перемир’я та інспірований Варшавою «бунт» генерала Желіговського [12].

Те, що «бунт» готувався заздалегідь, відзначав вже у 1980 х роках у своїй магістерській роботі Б. Коморовський [13, s. 69 72], який вказав, що в наказі від 18 серпня 1920 року Ю. Пілсудський повернув 19 піхотній дивізії її попередню назву: 1-ї литовсько-білоруської та дислокував її згодом під час польсько-російських боїв на віленському напрямку.

Повністю залежна від підтримки з Варшави Середня Литва боролася з внутрішньополітичними проблемами та вела локальні сутички з Литовською Республікою до 20 лютого 1922 року, коли Віленським Сеймом було прийнято рішення про приєднання Віленщини до ІІ Речі Посполитої, і вже 22 березня 1922 року Установчий Сейм Польщі ухвалив Акт приєднання Середньої Литви до Речі Посполитої.

У такий спосіб було закладено основи тривалого литовсько-польського конфлікту, який упродовж міжвоєнного двадцятиріччя наростав і поглиблювався, аби потужно вибухнути у роки Другої світової війни.

Стан війни між двома державами зберігався до 1927 року, а дипломатичні відносини було встановлено тільки у 1938 року в результаті прийому литовською стороною польського ультиматуму з вимогою встановлення дипломатичних відносин. Встановлення дипломатичних відносин між Польщею та Литвою мало означати відмову останньої від визнання Вільнюса своєю столицею, чого, втім вона не зробила.

На початку 20 х років ХХ століття було неможливо знайти прийнятне і компромісне рішення, яке б задовольняло польську й литовську сторони.

300