opr1MCBC

конфліктів, можливе за участі спеціальних миротворчих місій, ініціативи про припинення воєн, укладання мирного договору або проведення мирних конференцій.

Тема 10. Співробітництво та інтеграція в міжнародних відносинах

План

1.Зміст поняття «міжнародне співробітництво» і «міжнародна інтеграція»

2.Характеристика сутності інтеграційних процесів

3.Основні форми міжнародного співробітництва

1. Поняття "міжнародне співробітництво" відбиває такий процес взаємодії двох або декількох акторів, у якому виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації загальних інтересів. Всупереч повсякденному розумінню, співробітництво - це не відсутність конфлікту, але "порятунок" від його крайніх, кризових форм. Ілюзія "прозорості" змісту даного поняття послужила, певне, причиною того, що спроби його визначення зустрічаються достатньо рідко.

Традиційно відносини співробітництва містять у собі двосторонню і багатосторонню дипломатію, укладання різноманітного роду альянсів і угод, що передбачають взаємну координацію політичних ліній: наприклад, із метою спільного врегулювання конфліктів, забезпечення спільної безпеки або розв'язання інших питань, що представляють спільний інтерес для всіх сторін, які беруть в цьому участь.

Розвиток співробітництва між державами й іншими акторами міжнародних відносин викликав до життя цілу систему міждержавних і недержавних організацій глобального і регіонального значення. Ріст взаємозалежності світу, виникнення і загострення глобальних проблем надзвичайно збільшили об'єктивні потреби в посиленні багатостороннього співробітництва і сприяли розширенню його сфер. У той же час, якими б різноманітними не були ці сфери і напрямки і яким би великим не було їхнє значення, центральним і найбільш важливим із них залишається політичне співробітництво, від успішності якого багато в чому залежить вирішення задач взаємодії й в інших областях. Особливого значення набувають питання політичної інтеграції. Вона тісно пов'язана з економічною інтеграцією, проте не зводиться до неї і не являє собою явище "вторинного" або "надбудовного" порядку.

У політичному відношенні міжнародна інтеграція являє собою більш високу - у порівнянні з вищезгаданими - форму співробітництва. Це створення єдиного політичного співтовариства на основі союзу двох або більше політичних одиниць.

Розрізняють, із погляду географічних масштабів об'єднуючих процесів, глобальний, регіональний, субрегіональний рівні інтеграції. У загальному розумінні інтеграція (від лат. слів integer - цілий та integratio - відновлювати, поповнювати) означає - поєднання в ціле окремих частин, елементів, які набувають деяких ознак цілого, а отже функцію систем. Як цивілізаційне явище вона пов’язана з прагненням до впорядкованості суспільних відносин та людського соціуму загалом. Т.Парсонс розуміє інтеграцію як структури та процеси, за допомогою яких відносини між частинами соціальної системи впорядковуються способом, що забезпечує їхнє гармонійне функціонування в системі. Загалом, як системне явище, інтеграція може бути інтерпретована як стан пов’язаності окремих диференційованих частин в ціле, як процес, у результаті якого такий стан досягається, а також як процес входження в систему окремого елемента. Інтеграція - це завжди свідома взаємодія (interaction) елементів, а не однобічні дії (action). Результатом, наслідком інтеграційних взаємодій є виникнення цілісності, що має нові якість та сутність. У процесі взаємодії відбувається формування (примусово або органічно) інтересів, цілей, які усвідомлюються як спільні для цієї цілісності. В такому сенсі інтеграцію інколи визначають як злиття (Йохан Галтунг). Як бажаний або логічний результат інтеграційного процесу часто розглядають політичне об’єднання.

2.Більшість дослідників інтеграційних процесів справедливо зазначають, що майже до кінця Другої світової війни головними імпульсами міжнародної інтеграції були інтереси та

прагнення сильніших держав, які і визначали переважно примусову, імперську форму інтеграції спільнот “згори” - “вертикальну” інтеграцію. Прикладами інтеграції “згори” є еллінська, римська імперії, імперія Карла Великого, колоніальні системи, соціалістична інтеграція. Лише після Другої світової війни, насамперед у Західній Європі та Північній Америці розвиваються нові форми інтеграції “знизу” - добровільної або “горизонтальної”. Інтеграції “знизу”, крім добровільності, властива більш-менш однакова вигода для всіх учасників, а не лише для одного, як у випадку інтеграції “згори”, а також збереження деякої автономії та ідентичностей елементів системи, що сформувалась внаслідок інтеграції (наприклад, федерації чи співдружності), і якій, як правило, передував етап їхнього самостійного існування та функціонування (див. рис. 1).

Розуміння інтеграції, як системного явища поширюється і на міжнародну, міждержавну інтеграцію. Її особливість визначається насамперед «анархічністю» середовища в сенсі відсутності легітимних центрів влади, які у політичній та соціальній системах є важливими інтегративними чинниками, а також значно більшою мірою його гетерогенності.

Рис. 1. Структура інтеграційного процесу

Сучасні міжнародні інтеграційні процеси розвивались в контексті процесів глобалізації і є одним з її виявів. Тому цивілізаційними і об’єктивними передумовами сучасних інтеграційних процесів є розвиток міжнародного поділу праці, міжнародної господарської кооперації і загалом посилення процесів взаємозалежності та тенденцій до організованості та впорядкованості на рівні глобальної світової системи.

Розгортання глобалізаційних процесів у сфері економіки як процесу відтворення і поширення в світовому масштабі відносин та механізмів регулювання, характерних для ринкової економіки, що поєднувалося з одночасним поширенням та засвоєнням ліберальних вартостей, зумовило вияв інтеграційних процесів насамперед через економічну інтеграцію як секторальну (функціональну), так і ширшу. Тому проблеми інтеграції часто пов’язують з проблемою оптимальної економічної політики. Наприклад, І.Тінберген під інтеграцією розуміє “створення бажаної структури міжнародного господарства через усунення штучних перешкод для оптимальної діяльності та свідомого впровадження всіх елементів координації та уніфікації”. Підтвердженням є історія формування найпотужнішого на сьогодні інтеграційного об’єднання - Європейського Союзу: спочатку утворення Європейського об’єднання вугілля та сталі потім - Євроатому (Європейської комісії з питань атомної енергетики) з одночасним утворенням Європейського економічного співтовариства. Метою цих інтеграційних об’єднань було створення спільного ринку, спочатку в сфері виробництва вугілля, сталі та атомної енергетики, а пізніше в сфері економіки загалом. Реалізація цієї мети передбачала послідовну реалізацію чотирьох ліберальних свобод - свободи пересування товарів, капіталів, послуг та робочої сили, а також визначила основні етапи економічної інтеграції - створення сфери вільної торгівлі, митного союзу, вільний ринок, економічний та валютний союз, які завершуються етапом повної господарської інтеграції, що означає об’єднання (конвергенцію) економік держав, що інтегруються, в єдиний спільний господарський організм, який є предметом економічної політики спільних інститутів.

Спільна економічна політика, єдина валюта, однак, не можуть бути реалізовані та впроваджені без певної міри політичної інтеграції. Подальша ефективність інтегративних

взаємодій залежить уже від політичного співробітництва, а не лише від координації економічної політики. Політичне співробітництво зумовлюється потребою координувати та уніфікувати соціальну політику (формування спільних стандартів у соціальній сфері, охороні здоров’я), політику в сфері освіти, екології, згармонізувати правові системи, згодом - формувати спільну зовнішню політику та безпеку. Політичне співробітництво в рамках інтеграційного процесу потребує не лише кооординації політики між учасниками інтеграції, а й їхньої тісної співпраці з інститутами, спільно сформованими та наділеними повноваженнями, необхідними для досягнення цілей інтеграції. Сутністю та основною тенденцією політичної інтеграції є поступова передача державами суверенітету інститутам та загалом об’єднанню, що формуються в процесі інтеграції. Отже, економічний та валютний союз є значним кроком до політичного союзу (саме так протікали процеси західноєвропейської інтеграції, інституціоналізовані та закріплені в Маастрихтській та Амстердамській угодах).

Р.Арон справедливо зазначав, що “декотрі натхненники Малої Європи не приховували, що Спільний ринок був радше засобом, ніж метою, засобом економічної інтеграції, що в свою чергу є засобом політичної федерації”.

Отже, інтеграційні процеси вимагають координації, узгодження політики та кооперації діяльності в одній чи кількох сферах (секторах) чи політики загалом. Ця обставина зумовила традицію розгляду в теорії міжнародних відносин інтеграції через поняття співробітництво, що є виявом кооперативних взаємодій в міжнародних відносинах. У такому сенсі міжнародна інтеграція є елементом міжнародних процесів серед яких вирізняють, з одного боку, конфліктні взаємодії суб’єктів міжнародних відносин, з іншого бокукооперативні, що зумовлюються відповідно або відмінністю (розбіжністю), або подібністю (чи спільністю) інтересів. Війна та інтеграція є двома крайніми виявами цих типів взаємодій, наслідком їхнього домінування. (Зазначимо водночас, що у відносинах співробітництва завжди присутній елемент конкуренції, активного відстоювання власних (національних) інтересів, але без крайніх, насильницьких форм). Інтеграцію в такому сенсі розглядають як вищу форму співробітництва, як процес, що має тенденцію до заміни розрізнених міжнародних взаємодій між незалежними одиницями, новими широкими об’єднаннями, які наділені мінімальними повноваженнями рішень в одній або кількох сферах, або в усіх сферах, які входять до компетенції базових одиниць (П.Годінек, Р.Шарвен).

Інтеграція, яка проявляється більше як процес, незважаючи на суперечливість, може бути проаналізована з погляду вирізнення етапів чи стадій. Зважаючи на виділені особливості міжнародної інтеграції можна виділити такі стадії інтеграції:

а) економічна інтеграція (укладення митних, фінансових та інших економічних договорів), що проходить паралельно з військово-оборонною (проти реальних або вигаданих ворогів);

б) відкриття кордонів, встановлення єдиного громадянства; в) делегування і зречення деякої частини суверенітету на користь наднаціональних

інститутів; г) політична інтеграція - укладення союзних договорів (конфедеративних чи

федеративних).

сили

Зона

преференційної

торгівлі

Зона (асоціація) вільної торгівлі

Митний союз

Спільний ринок

Економічний союз

Політичний союз

Отже, міжнародна інтеграція - це об’єктивне, складне й суперечливе явище, що розвивається у протистоянні з дезінтеграційними тенденціями у світовій системі, характеризується процесами об’єднання держав і народів для спільного розв’язання проблем та реалізації спільних цілей, супроводжується посиленням взаємозалежності між ними аж до злиття в єдине ціле, виникненням спільних інститутів та правових норм, що забезпечують функціональну ефективність. Основними мотивами інтеграційних взаємодій у сучасному світі є прагнення забезпечити добробут, безпеку та стабільність розвитку суспільства. Президент Європейської комісії Романо Проді не безпідставно, на нашу думку, стверджує у своїй книзі: “Жоден лідер і жоден народ не можуть самі подолати минуле і будувати майбутнє. Однак це досяжно для європейських народів і урядів у співпраці. Для цього потрібна спільна Європа: поодинці ми не здатні знайти новий шлях. Поодинці ми не вміємо упоратися навіть з елементарними проблемами сьогодення, найбільша серед яких - стосунки з народами-сусідами, для яких ми правимо за приклад, будуючи власну політичну й економічну прийдешність”.

3. Форми міжнародної співпраці, як і взагалі міжнародних відносин, безпосередньо залежать від кількості учасників. Що більша кількість сторін бере участь у співпраці, то складніші механізми, тобто способи, інституції її забезпечення.

Двостороння співпраця здійснюється за допомогою міністерств закордонних справ, спільних торгових палат, особливо поширених, починаючи з післявоєнних часів, товариств дружби, які своєю чергою розвивають співпрацю на рівні громадськості. На нижчих рівнях співпраця здійснюється підприємствами, державними та приватними організаціями, інституціями тощо.

Багатостороння співпраця більш складна, позаяк, забезпечення співдії трьох і більше сторін вимагає координації та узгодження дій. З цією метою створені спеціальні інституції та секретаріати, координаційні групи, комісії тощо. Коло їхніх функцій охоплює питання технічного забезпечення діяльності міжнародних об'єднань, що працюють на багатосторонній основі. До них належать і деякі міжнародні організації: Співдружність Незалежних Держав (СНД), Асоціація країн Південно-Східної Азії (АСЕАН), Ліга Арабських Держав, Організація Американських Держав (ОАД) тощо. Спільною рисою всіх перелічених вище міжнародних організацій є те, що кожна держава, узгоджуючи свою зовнішньополітичну чи економічну (зрештою, як і будь-яку іншу), діяльність з іншими членами організації, водночас діє на міжнародній арені цілком самостійно. Будь-яка держава, що співпрацює з іншими на багатосторонній основі, залишає за собою певну суверенність як у зовнішній, так і у внутрішній політиці. Вона залишає за собою повне право долучатись чи ні до рішень, що приймаються більшістю членів організацій. При багатосторонній співпраці учасники володіють значною автономністю, рівень інтеграції— середній.

У процесі багатосторонньої співпраці держави лише координують діяльність у сфері політики, економіки, культури, інформації тощо. Вони також вступають у специфічні відносини, які формуються на спільній зацікавленості держав незалежно від стану політичних стосунків між ними.

Ми виділяємо такі типи відносин:

—харитативні, що є особливим типом відносин, у які вступають учасники міжнародних відносин з метою надання допомоги відсталим країнам, а також у випадках стихійного лиха, катастроф, епідемій тощо;

—міжнародна співпраця у боротьбі зі злочинністю, яка виявляється в обміні інформацією щодо злочинних угруповань, їхній діяльності та в деяких випадках спільних акцій правоохоронних органів зацікавлених країн. Крім цього, одним із проявів такого співробітництва є екстрадиція осіб, відносно яких провадиться слідство в інших країнах.

Міжнародна співпраця охоплює також освоєння космосу, дослідження Антарктиди, рятувальні операції тощо.

Для забезпечення колективної співпраці по вищезазначених питаннях створюються спеціальні наддержавні інституції, на користь яких країни-члени передають (делегують) повноваження щодо прийняття рішень, обов'язкових для всіх членів інтеграційного угруповання у тих сферах компетенцій, які ним визначені. Інтеграція учасників міжнародних відносин на колективній основі передбачає на першому етапі тісну координацію їх дій у тих сферах, співпраця яких визначена як принципова, на другому — злиття в єдиний національний, політичний, економічний, військовий, правовий простір. Сфера управління ними передається наднаціональним інституціям, тоді як внутрішні (національні) органи влади залишають за собою лише оперативне управління.

Прикладом військового колективного співробітництва, що втілилося у формуванні єдиного воєнно-стратегічного простору Північної Атлантики, починаючи з кінця 40-х років XX ст., стало НАТО. Колективна співпраця у межах цієї організації забезпечується діяльністю таких інституцій, як Північноатлантична Рада, Комітет планування оборони, Група ядерного планування, Командування НАТО у Північній Атлантиці та Європі, Секретаріат на чолі з Генеральним секретарем, у віданні яких перебувають питання стратегічного планування, інформаційного та інфраструктурного забезпечення, матеріальнотехнічного постачання (зокрема, стандартизація озброєнь), безпеки (контррозвідка), цивільної оборони тощо.

Воєнна та політична інтеграція у межах НАТО, однак, не характеризується такою глибиною та тіснотою, як у ЄС.

Спільними рисами будь-яких міжнародних організацій, що діють на колективній основі, є:

— формування єдиних функціональних просторів у межах територій країн-учасниць, у яких визначальну управлінську роль відіграють наднаціональні колективні інституції;

— втрата частини власної суверенності країн-членів та підпорядкування їх зовнішньої і внутрішньої політики наднаціональним структурам.