opr1MCBC

Складності, з якими зіткнулась Україна на міжнародній арені, пов’язані у першу чергу з повною відсутністю досвіду прийняття зовнішньополітичних рішень, а також повною відсутністю зовнішньополітичного механізму, що сприяє прийняттю цих рішень.

До теперішнього часу збереглися три суттєві особливості прийняття зовнішньополітичних рішень, які існували у СРСР. Це:

-централізація (концентрація влади у сфері зовнішньої політики),

-диференціація (спеціальна роль різних політичних інститутів та конкретних посадових осіб),

-кулуарність (зовнішня політика – справа „обраних”, нехтування громадською

думкою).

Крім того, вся політична та адміністративна система засновується на традиції, при якій усі організаційні зміни завжди пов’язані з боротьбою за владу і за цих умов зовнішня політика використовується у боротьбі за владу.

Основною ціллю зовнішньополітичної діяльності держави має бути забезпечення національних інтересів, самозбереження держави та підтримка її суверенітету.

Зовнішня політика є спробою адаптації національної суспільно-політичної системи та міжнародної, а в цілому вона повинна бути спрямована на досягнення та підтримку динамічної рівноваги між ними.

Механізм розробки і прийняття політичного рішення включає інформацію як необхідну складову умову всієї роботи. "Інформація політичного порядку є необхідною умовою функціонування сфери прийняття політичних рішень", - вважає Ж.-Б. Дюроссель. Отримання інформації - це стадія розвитку політичного рішення. Таким чином, зв'язок між інформацією та політичним рішенням є зв'язком між двома елементами в розвитку політичного процесу взагалі. Інформація необхідна на всіх етапах прийняття політичного рішення: в момент постановки проблеми, в період підготовки й розробки, на етапі прийняття рішення та контролю за його виконанням.

Інформація є основним матеріалом для постановки проблеми рішення і результатом процесу в цілому, виступаючи вже як саме рішення. Кожен тип рішення має свою інформаційну базу, яка істотно визначає його параметри.

Розглядаючи поняття "агенти політичних відносин", Ж.-Б. Дюроссель вводить поняття "інформатори", завдання яких - збирати відомості, що допомагають тим, хто приймає рішення, та іншим виконавцям. Отже, доцільно користуватися поняттям "інформатори" чи "суб'єкт інформації" та визначити їх діяльність як збір і передачу інформації суб'єкту влади.

Суб'єкти інформації - це в основному спеціалізовані інститути збору, обробки, збереження й передачі інформації. З іншого боку, система неформальних зв'язків робить суб'єктами інформації окремих людей або організації, які формально за своїми соціальнополітичними функціями не є такими.

Які ж основні суб'єкти інформації сучасної демократичної системи влади?

1.Найбільш відкрита система інформації - це засоби масової інформації. Здобута ними інформація рано чи пізно стає відкритою для всіх. Для розробників політичного рішення цей інформатор постачає не конкретну інформацію про явища, а різнопланові уявлення, точки зору різних громадських сил, сформовані в певні позиції.

2.Агентства опитування або інститути опитувань є найважливішим засобом вивчення стану громадської думки. Наприклад, у США існує декілька інститутів опитування, які постійно співпрацюють з системою державної влади: інститут Геллапа, Американська асоціація дослідників громадської думки, Роуперовський науково-дослідницький центр громадської думки з приводу різноманітних питань. Основний обсяг інформації збирається під "замовника" і залишається закритим. Цінність такої інформації для суб'єкта влади в тому, що є можливість отримати закриту інформацію, ще не виражену як масова позиція, а представлену у вигляді віломостей про можливу тенденцію розвитку ситуації.

3.Місцева адміністрація, філіали державних служб, тобто система мікро- і мезорівня політичної влади - теж джерело інформації. Інформація просувається офіційними каналами і

єчастково закритою. Багато дослідників відзначають однобічність цієї інформації.

4.Дипломатична інформація є найважливішим видом інформації при прийнятті зовнішньополітичних рішень або таких, які впливають на зовнішньополітичні відносини. Її необхідно обов'язково враховувати, приймаючи рішення.

5.Розвідувальна інформація набуває особливого значення при недостатній наявності відкритої інформації, що обумовлює збільшення ролі відомостей, отриманих таємними каналами.

6.Інформація, отримана неформальними каналами, може впливати на позиції політиків, які використовують її при розробці рішення.

7.Особисті зустрічі й бесіди політиків між собою та з громадянами.

Між інформаторами й суб'єктом підготовки політичного рішення існують форми координації при одержанні й користуванні інформацією. Форми координації визначаються типом інформації, способами її передачі і збереження. Можна виділити такі типи інформації: 1) відкрита; 2) закрита; 3) секретна; 4) дипломатична; 5) неформальна. Залежно від того, хто є суб'єктом інформації, її також можна класифікувати як офіційну й неофіційну. Наприклад, інформація мас-медіа - відкрита й неофіційна, а інформація агентств опитування зібрана на замовлення - часто закрита й неофіційна. Інформація місцевих організацій є офіційною, але може подаватися і як відкрита, і як закрита.

Форма координації показує залежність між інформатором і адресатом, що одержує й використовує інформацію. Скажімо, парламент може відкрито використовувати інформацію преси, місцевих адміністрацій, агентств опитування, якщо вважає це за можливе. Водночас відкрите використання неформальної інформації без посилання на джерела не дає змоги мати сильну позицію в межах парламентської системи. Секретна інформація використовується високими особами політичного керівництва без її відкритого розповсюдження.

Таким чином, процес підготовки й розробки політичного рішення забезпечується різними типами інформації з різними формами координації суб'єкта політичного рішення та інформаторів.

Зовнішню політику та пов'язані з нею відносини досліджували у теорії міжнародних відносин чи не найбільше. Це випливало з переважання в ній етатичних теорій, а також із того факту, що теорія міжнародних відносин формувалась під сильним впливом політології (особливо у 50—60-х роках XX ст.). Однак поняття зовнішньої політики, як і політики взагалі, залишається надзвичайно дискусійним.

Термін "політика" найчастіше вважають похідним від гр. "polls" — терміна, що означав "органічну спільноту вільних громадян, підпорядкованих спільним цілям та інтересам. Буквально цей термін позначав: країну, батьківщину, державу, суспільство, місто, укріплення, громадянство, адміністрацію, громадські справи"1. Уже з первісного значення випливає, що це поняття можна трактувати надзвичайно різноманітно.

А. Яблонський наводить найпоширеніші розуміння поняття політики, що закріпились у політичних науках: "1) діяльність державних інституцій; 2) взаємовідносини влади, впливу і конфлікту; 3) функція у суспільній системі; 4) процес прийняття рішень; 5) розв'язання проблем"2. Логічно, що політику доцільно розглядати як специфічну сферу суспільної діяльності, яку репрезентують і здійснюють, передусім, політичні інституції, наділені владними повноваженнями. їхня діяльність полягає у розв'язанні найрізноманітніших проблем, які стоять перед суспільством, що реалізується (з праксеологічного погляду) через прийняття та впровадження політичних рішень.

Зовнішня політика держави може трактуватись як загальний курс та діяльність її політичного керівництва у міжнародних відносинах, спрямовані на реалізацію визначених ним інтересів та цілей через систему інтеракцій з іншими суб'єктами міжнародних відносин.

У XVIII—XIX ст. поняття "зовнішня політика" переважно трактували як дипломатичну діяльність держави або мистецтво здійснювати відносини між державами. Сучасні визначення, як свідчить аналіз наукової літератури, враховують значну складність поняття та є набагато ширшими. Проблема дефініювання зовнішньої політики, однак, полягає в тому, що визначення або мають загальний характер, або зводяться до процесу прийняття рішень у цій сфері.

Поведінку держави переважно розглядають як реакцію на зовнішні чи внутрішні подразники, якщо вона є об'єктом дій. Якщо держава діє з метою реалізації власних інтересів (інтенцій), вона є суб'єктом. З огляду, дії держави можуть мати характер адаптації до міжнародного середовища або інтенції щодо нього.

Ще один принциповий елемент політики — рішення, які, на думку Я. П'єтрася, є "актом невипадкового (тобто свідомого) вибору певної дії або відмови від неї". Рішення є вибором способу дій або бездіяльності у певній ситуації, яка визначається своєрідною комбінацією параметрів.

Загальний курс держави у сфері зовнішньої політики переважно розглядають як її поведінку у міжнародному середовищі. Поведінка держави випливає із реакції її політичного керівництва на зовнішні чи внутрішні подразники. У міжнародних відносинах держава може бути об'єктом дій з боку інших держав, міжнародних організацій, суспільних груп чи окремих осіб.

Один із засновників біхевіористичного підходу в суспільних науках Л. фон Берталанфі запропонував розглядати державу як відносно замкнену систему, що співвідноситься з міжнародним середовищем через певні канали зв'язку. На рисунку позначені:

—CDM — Центр прийняття рішень (ЦПР), який розглядається як певне ядро всієї державної системи;

—R1 R2 —рецептори, тобто державні інституції, які сприймають імпульси, з боку міжнародного середовища;

—Ef1 Ef1 — ефектори — державні інституції, котрі здатні діяти у міжнародному середовищі.

— Is — міжнародне середовище, тобто сукупність учасників міжнародних відносин і взаємин між ними, що відбуваються поза межами держави.

Модель Л. фон Берталанфі дає підстави розуміти зовнішню політику держави як залежність:

З цієї точки зору, зовнішня політика держави є реакцією її національного ЦПР на зовнішні (або за певних обставин — внутрішні) подразнення і може бути пов'язана з її супротивом зовнішнім впливам, або з реалізацією власних інтересів у міжнародному середовищі. Але у будь-якому випадку, вона є взаємозв'язком між зовнішнім і внутрішнім середовищами держави, який реалізується через владні інституції суверенної національної держави.

Власне таке розуміння зовнішньої політики заклав у її математичну формалізацію П.Мак-Ґоуен. У його інтерпретації зовнішня політика (Р) у певний час залежить від трьох змінних:

1)Lt — характеристики особи, яка приймає рішення;

2)Et — характеристики зовнішніх змін у міжнародному середовищі;

3)St — характеристики внутрішніх змін у державі.

Тоді, на певний момент часу зовнішню політику держави можна визначити як:

У концепції П. Мак-Ґоуена внутрішнє та міжнародне середовище держави взаємопов'язані та визначають одне одного. Внутрішнє середовище можна зобразити як:

де р — стресор, тобто чинник тиску з боку міжнародного середовища. Міжнародне середовище, навпаки, визначається як:

де а — адаптер, тобто чинник тиску зовнішньої політики держави на міжнародне середовище.

Характеристика особи, що приймає рішення, залежить від сталих вартостей, яких вона дотримується (k), та випадкової змінної її поведінки (є). Тобто її можна представити як:

У будь-яких політичних рішеннях існує певна взаємозалежність між раціонально визначеними цілями діяльності, комплексом цінностей, що є визначальним і обмежувальним чинником, холоднокровною калькуляцією та емоційним станом осіб, що їх приймають.

Зовнішня політика держави є процесом вибору цілей та засобів діяльності у міжнародному середовищі й випливає зі співвідношення параметрів її внутрішнього та зовнішнього середовищ.

Виходячи зі співвідношення цілей та засобів дій держав у міжнародному середовищі, Дж. Беллерс розробив класифікацію зовнішньої політики:

На перетині двох груп цілей та двох груп методів, на думку Й. Беллерса, формуються чотири типи зовнішньої політики:

1.Місіонерська політика визначається нормативними цілями та дезінтегративними методами. Держава прагне нав'язати іншим державам певні правила поведінки, власні моральні, ідеологічні чи релігійні цінності, власний суспільний устрій тощо. У разі будьякого супротиву з боку об'єкта дій вона схильна до тиску, шантажу, погроз, збройного насильства та інтервенції.

2.Ліберальна політика формується на перетині анархістських цілей та інтегративних методів. її змістом є намагання держави зберегти власну свободу дій, не допустити впливу з боку інших держав, послуговуючись дипломатичними засобами.

3.Пацифістська політика виникає на перетині нормативних цілей та інтегративних методів. Вона спрямована на запровадження міжнародного порядку, але принципово заперечує у взаємодіях держав будь-які силові засоби.

4. Тоталітарна політика випливає з анархістських цілей та пов'язана зі застосуванням дезінтегративних методів. Вона жорстока та безоглядна, оскільки держави послідовно відкидають будь-який міжнародний порядок і не зупиняються перед застосуванням сили для досягнення мети.

Виходячи з аналогічного розуміння зовнішньої політики держави, Дж. Розенау визначає чотири її можливі типи:

1.Слабка зовнішня політика випливає зі загальної слабкості держави та полягає в її підпорядкуванні впливові міжнародного середовища. Підтримання внутрішніх структур держави здійснюється через узгодження їхньої діяльності зі зовнішніми впливами.

2.Агресивна політика держави в міжнародному середовищі спирається на достатній для його зміни рівень могутності

3.Активна зовнішня політика є наслідком прагнення держави одночасно змінювати своє внутрішнє та міжнародне середовища, досягаючи динамічної рівноваги між ними.

4.Консервативна політика, з погляду Дж. Розенау, є оптимальною зовнішньою політикою, яка ґрунтується на вже досягнутому пункті рівноваги між середовищами, який держави намагаються зберегти. Політичні еліти спрямовують свої зусилля на те, щоб зберегти status quo, розглядаючи будь-які його зміни як такі, що загрожують їхнім інтересам. Очевидно, що таку зовнішню політику провадять держави, задоволені міжнародним порядком та своїм місцем у ньому.

Класифікація Дж. Розенау дає змогу представити результати ймовірних інтеракцій між державами, що здійснюють той чи інший тип зовнішньої політики (табл. 4.2).

Очевидно, що зміст співіснування, партнерства чи конфлікту може бути різний і в кожній конкретній інтеракції між державами мати принципово інший контекст. Власне контекст і визначає тип зовнішньополітичних відносин між державами.

Ще одна із запропонованих Дж. Розенау класифікацій базується на ідеї співвідношення значних і незначних змін, що відбуваються у безпосередній інтеракції між внутрішнім і зовнішнім середовищами держави. У цій класифікації зміни мають характер процесу, що об'єктивно визначає стан політичних стосунків між державами і є незалежною змінною. Тобто, політична влада не може контролювати змін, що відбуваються у внутрішній та міжнародній системах, але сприймає їх як ситуацію (внутрішню чи зовнішню), на яку вона змушена реагувати.

Виходячи зі співвідношення значних і незначних змін у внутрішньому і міжнародному середовищах, Дж. Розенау окреслив ще чотири типи зовнішньої політики держави (табл. 4.3):

1. Конвульсивна зовнішня політика держави здійснюється у найважчий для неї період часу. її політичне керівництво знаходиться у постійному "цейтноті", що спричинений стрибкоподібними змінами внутрішньої і міжнародної ситуації держави. Унаслідок цього, зовнішня політика втрачає логіку та стає сукупністю різноспрямованих та хаотичних дій ad hoc, які стосуються спроб розв'язувати найнагальніші проблеми, що стоять перед країною. Тобто, у цьому випадку зовнішня політика держави визначається незалежними змінними внутрішнього і міжнародного середовищ та може розглядатися як реакція на їх евентуальний стан.

2.Динамічна політика держави випливає із комбінації значних змін у її внутрішньому середовищі та збереженні відносної сталості міжнародного середовища. Швидкі позитивні зміни в економічній системі країни, прискорений розвиток її культури призводить до того, що політичне керівництво зосереджує свою увагу на проблемах зовнішнього середовища, керуючись щодо нього власними інтенціями. Його дії спрямовуються на ініціювання змін міжнародного середовища у напрямку становлення нового міжнародного порядку, що відповідав би певній еталонній візії керівництва держави. Така політика відрізняється інтенсивністю та динамізмом, оскільки у цьому випадку зростаюча сила держави постійно розширює можливості, якими диспонує політичне керівництво.

3.Поміркована політика здійснюється державою тоді, коли її влада опирається на внутрішню політичну та економічну стабільність, що дає їй змогу у динамічній і нестабільній міжнародній ситуації зберігати загальну лінію поведінки та власний суверенітет. Ідеться про можливість збереження власного політичного статусу та поступову адаптацію до змін у міжнародній системі.

4.Стабільна зовнішня політика є наслідком збіжності станів відносного status quo як у внутрішньому, так і у зовнішньому середовищах держави. Тобто, ситуація, в якій

реалізується такий тип політики, є близькою до ідеальної, за якої від політичного керівництва держави не вимагається прийняття складних рішень, а вони мають, переважно, рутинний характер.

Міжнародна політика випливає із сукупності політичних взаємодій у стосунках між суверенними державами, кожна з яких намагається реалізувати свої власні інтереси та цілі діяльності у міжнародному середовищі. Результатом інтеракцій між великою кількістю держав, що здійснюють різнотипну зовнішню політику, є формування міжнародної політичної ситуації, з огляду на яку вони змушені істотно коригувати зміст і напрям своїх дій. У цьому власне й полягає розкритий свого часу К. Волтцом, парадокс структурності у міжнародних відносинах, коли нескоординована діяльність держав призводить до виникнення системи, що створює сукупність структурних обмежень та можливостей для їхньої політики.

Тобто міжнародна політика випливає із сукупності взаємодій між суверенними державами, кожна з яких здійснює власну зовнішню політику. Тоді, як світова політика є наслідком інтеракцій держав на глобальному рівні, міжнародна відбувається на локальному, субрегіональному, регіональному та міжрегіональному рівнях.

З огляду на якісні зміни найважливіших параметрів міжнародно-політичних ситуацій, можна вивести три найважливіші типи зовнішньополітичних відносин:

1. Партнерські відносини безпосередньо пов'язані з тим, що певна кількість держав підтримує між собою стосунки, які відзначаються взаємним підтриманням їхніх зовнішньополітичних дій. Вони можуть стосуватися формування спільної позиції з певних питань міжнародного життя, надання допомоги та підтримання у здійсненні зовнішньополітичних акцій, взаємних гарантій безпеки, підготовки військових спеціалістів, проведення спільних навчань підрозділів і з'єднань збройних сил тощо.

2.Конфронтаційні відносини полягають у політичному протистоянні між сторонами та ґрунтуються на несприйнятті політики одна одної. Вони включають дипломатичний демарш, воєнне суперництво, загрозу силою або її застосування одна проти одної. Опосередковано такий тип відносин формується у районах "життєво важливих інтересів" або виявляється в поширеній практиці підтримання "противника свого противника".

3.Домінантні відносини складаються між державами, якщо одна з них контролює іншу через економічну залежність, нагляд над політичним керівництвом, присутність на її території своїх військ або навіть окупацію її території. Домінування може мати протекціоністський характер, коли сильніша держава бере на себе функції захисту слабшої. Силовий характер домінування є формою диктату сильнішої держави, яка змушує слабшу до певних дій чи бездіяльності.

Світова політика відбувається в глобальному контексті, і на неї впливає співдія (тобто багатостороння інтеракція) всіх держав світу. Кожна з них у цій інтеракції відіграє конкретну роль, що випливає з рангу держави у міжнародній системі та конкретної політичної ситуації, в якій вона перебуває. Глобальна політична ситуація є результатом впливу на міжнародне середовище провідних держав, їх блоків та міжнародних організацій, які вони очолюють.

Глобальна політична ситуація — відносно динамічне поняття, але якщо тривалий час зберігаються визначальні для політики провідних держав позиції, виходячи з яких вона формується, то її можна інтерпретувати як стан міжнародних політичних відносин.

Зовнішня політика держав у міжнародному середовищі здійснюється за допомогою дипломатії або воєнної сили. Історично вони ніколи не були протилежностями, як це іноді стверджують, а, як засвідчує історія, взаємно доповнювали одне одного.

Абсолютна більшість держав світу утримує та постійно вдосконалює значні й досить добре оснащені збройні сили. На парадоксі, пов'язаному з нераціональними витратами на воєнні програми, наголошував свого часу К. Волтц, вважаючи їх структурними, тобто

такими, що випливають з логіки існування міжнародної системи. Збройні сили є не лише гарантом суверенітету та територіальної цілісності держав, а й потужним чинником політичного тиску (що здійснюється, зазвичай, дипломатичними каналами), визначником ступеня престижу та місця й ролі держав у міжнародній системі. Розвиток збройних сил і зміцнення воєнної сили держави, як справедливо наголошував Р. Руммель, є способом досить швидкого посилення ролі держави у міжнародній системі.

Тема 8. Інструменти міжнародної політики: сила, дипломатія, пропаганда

План

1.Сутність і параметри сили у міжнародних відносинах. Баланс сил

2.Сутність, виникнення та розвиток дипломатичної діяльності, її форми

3.Міжнародна пропаганда: сутність, призначення, напрями, типологія

Проте політики традиційно надавали перевагу дипломатичним засобам реалізації зовнішньополітичних цілей, оскільки Для держави вони завжди були дешевшими та передбачали значно менше ризику, ніж застосування збройної сили.

Дипломатія є специфічною сферою зовнішньополітичної діяльності держави, яка ґрунтується на застосуванні несилових засобів досягнення її цілей у міжнародному середовищі.

Держави широко використовують ці форми дипломатичної Діяльності у сучасних міжнародних відносинах залежно від конкретної ситуації та необхідності розв'язання тих чи інших проблем або суперечностей між ними. Форми дипломатичної діяльності доповнюють одна одну, оскільки їх застосовують переважно паралельно, намагаючись посилити ефект у сфері зовнішньої політики.

Військові відносини полягають у специфічних стосунках між державами світу, що в той чи інший спосіб пов'язані з воєнною справою. Вони завжди похідні від політики, оскільки володіння чи застосування збройних сил є одним із найважливіших атрибутів держави та інструментів її зовнішньої політики. Збройні сили — найважливіший гарант національного суверенітету та важливий засіб реалізації зовнішньої політики, навіть тоді, коли вони не застосовуються безпосередньо. З цього приводу 3. Бжезінський зауважив: "Ключове значення збройних сил — це не лише проблема кількісного співвідношення та оцінка деструктивної могутності. Значно важливішим є їхній вплив на політику суперників, а особливо на свободу, з якою вони можуть проводити унілатеральну політику".

Сучасне міжнародне право розглядає будь-яке застосування збройних сил як репресалію та категорично його забороняє, за винятком випадків, коли держава реалізує власне право на оборону від агресії чи діє згідно з резолюцією Ради Безпеки ООН. У всіх інших випадках акт збройного насильства сприймається як агресія, тобто дія, несумісна зі Статутом ООН, проти якої мають бути застосовані відповідні санкції всіма членами організації. Докладно акт агресії однієї держави проти іншої визначено у ст. З резолюції, прийнятої XXIX сесією Генеральної Асамблеї ООН 14 грудня 1974 р. Зокрема, агресією вважається:

а)вторгнення або напад збройних сил держави на територію іншої держави чи будьяка воєнна окупація, який би часовий характер вона не мала, що є результатом такого вторгнення чи нападу, або будь-яка анексія території іншої держави чи її частини;

б)бомбардування збройними силами держави території іншої держави або застосування будь-якої зброї державою проти держави;

в)блокада портів або берегів держави збройними силами іншої держави; г)напад збройних сил держави на сухопутні, морські чи повітряні сили або морські й

повітряні флоти іншої держави; ґ) застосування збройних сил однієї держави, які перебувають на території іншої

держави за угодою з державою, яка

Воєнні засоби реалізації зовнішньої політики завжди сприймались як найжорсткіші остаточні аргументи, до яких вдавалися тоді, коли всі інші не призводили до бажаного результату. Водночас кожен політик завжди мусить зважати на загрозу застосування проти його держави воєнної сили та готувати до цього збройні сили і цивільне населення. Ще давні римляни, розуміючи потребу готовності до захисту держави, сформулювали крилату сентенцію: "Si vis расеt para helium"' ("Хочеш миру — готуйся до війни"). Лише сильні воєнні держави або ті з них, які мають змогу опертися на могутніх союзників, можуть розраховувати на те, що потенційний агресор не наважиться на збройну акцію проти них.

Рівень воєнної могутності традиційно розуміють як один із найважливіших параметрів сили держави. 3. Бжезінський взагалі вважає його вирішальним, особливо у критичних ситуаціях конфлікту чи міжнародної кризи. Він пише: "У політиці вихідним пунктом має бути мілітарний вимір. Якщо одна зі сторін може досягнути настільки великої мілітарної переваги, щоб наперед визначати наслідки воєнного зіткнення, або коли збройний конфлікт може виникнути з помилкової оцінки ситуації, тоді всі інші позамілітарні аспекти національних сил перестали б брати до уваги. Це гола й невідворотна реальність міжнародних відносин, і це вона робить порівняння мілітарних сил головним пунктом міркувань при оцінюванні політичної ситуації".

Політичні лідери та уряди держав намагаються гарантувати національну безпеку, розбудовуючи власні збройні сили, щоб реалізувати найважливіші цілі зовнішньої політики. За визначенням Г. Костенка, воєнна безпека держави ґрунтується на використанні трьох основних стратегій: відвернення війни (уникнення агресії), відсіч агресії (провадження війни) і встановлення миру (ліквідація конфлікту). У мирний час збройні сили держави пасивно (самим фактом свого існування, чисельності та бойової готовності) забезпечують її існування і статус у міжнародній системі. У разі війни їх застосовують операційно, щоб протидіяти збройним акціям ворога, змінити його цілі, покарати за вчинені ним дії, повністю чи частково підпорядкувати його собі. Превентивно держави застосовують зброю для встановлення та підтримання миру, як згідно з мандатом ООН, так і за згодою і на запрошення сторін, що конфліктують.

Тема 9. Міжнародний конфлікт

План

1.Сутність та функції міжнародних конфліктів

2.Розвиток міжнародного конфлікту та можливі шляхи його розв’язання

3.Міжнародні переговори та їх роль у розв’язанні міжнародних конфліктів

4.Методичні рекомендації щодо оцінки, прогнозування та врегулювання міжнародних конфліктів

Дослідження конфлікту, як особливої політичної поведінки і зовнішньої політики введеться 50-хх років ХХ ст. і має назву конфліктологія. Теоретично конфлікт визнається як раціональна форма загальної і політичної поведінки. Виявляється у психологічній основі та передає соціальний та політичний механізм.

На практиці досягнення конфліктології спрямовані на розробку методик прогнозування попередження та вирішення конфліктів.

Конфлікт – це реальне відношення (взаємодія) між людьми або складнішими соціальними суб’єктами. При якому цілі учасників конфлікту можуть досягти тільки за рахунок деякого обстеження дійсних або уявних цілей, інтересів чи потреб інших учасників.

Міжнародні конфлікти досить часто збігаються у науковій літературі із поняттями міжнародна криза. Хоча кожний із них може бути охарактеризований самостійно. Так під міжнародним конфліктом розуміють зіткнення двох або більше різноспрямованих сил у міжнародному середовищі з метою реалізації цілей інтересів в умовах протидії.

Міжнародна криза – може розкрити ситуацію про несумісність інтересів одночасна реалізація яких неможлива через їх необ’єктивність.

Теорія міжнародних відносин виділяє різні типи міжнародних конфліктів класифікація яких може бути представлена у таблиці.

Структура конфлікту безпосередньо випливає із його змісту який з одного боку фокусує собі природу і причини виникнення, а з інших відображається у цілях і стратегіях сторін. Зміст кожного МК відображається між політичними відносинами між його суб’єктами серед яких виділяють:

-держави;

-міждержавні об’єднання;

-міжнародні організації;

-організації в оформленні суспільно-політичної сили (в середині держав або на міжнародній арені).

Структура конфлікту відображає певну мережу відносин між певними суб’єктами і являє собою системи взаємозв’язків яка має свою характерну будову.

МК являє собою процес в якому послідовно змінюються його дози або стадії.

Фази розвитку – конкретні відрізки часу, що визначаються певними умовними межами – зміни стану цілей і засобів суб’єктів конфлікту, масштаби та інтенсивного розвитку, можливість залучення нових учасників, зміна міжнародних умов тощо.

Фази:

-Перша - сформоване на основі об’єктів і суб’єктів суперечностей економічних і політичних інтересів сторін їх ставлення через причину суперечності, що викликала конфлікт.

-Друга – суб’єктивне визначення конфлікту сторонами своїх інтересів, цілей стратегій і форм боротьби для вирішення суперечностей з урахуванням свого потенціалу і можливість застосування воєнних чи мирних засобів.

-Третя – використання сторонами у конфлікті широкого діапазону економічних, політичних, ідеологічних, психологічних, моральних, правових, дипломатичних засобів.

-Четверта – передбачає наростання боротьби до найбільш гострого політичного рівня

–міжн. політичної кризи, яка може охопити не лише безпосередніх учасників конфлікту , але й держави інших регіонів, міжнародних і національних державних організацій.

-П’ята – безпосередній міжнародний збройній конфлікт, якого за певних обставин розвивається до більш високих рівнів збройної боротьби, із застосування сучасної зброї можливих союзних чи розширення території.

Серед усіх типів міжнародного конфлікту найбільш небезпечним є військові або збройні, оскільки у їх результаті суспільство вже втратили руйнувань та матеріальних збитків.

Розв’язок військових конфліктів може передбачити застосувати силу. Інструментів (пропаганда, сила, дипломатія) але у більшості випадків припущення дій військових