Печінка

Печінка (hepar) – непарний орган черевної порожнини, найбільша залоза в організмі людини, що виконує різноманітні функції. У печінці відбувається знешкодження токсичних речовин, що надходять в неї з кров’ю з шлунково-кишкового тракту; у ній синтезуються найважливіші білкові речовини крові, утворюються глікоген, жовч; печінка бере участь в лімфоутворення, грає істотну роль в обміні речовин.

АНАТОМІЯ

Печінка розташована у верхньому відділі черевної порожнини праворуч, безпосередньо під діафрагмою. Верхня її межа спереду проходить дугоподібно. По правій середній пахвовій лінії вона знаходиться на рівні десятого міжреберя, по правій средньоключичній і пригрудинній лініях – на рівні хряща VI ребра, по передній серединній лінії – біля основи мечоподібного відростка, по лівій пригрудинній лінії – біля місця прикріплення хряща VI ребра. Ззаду верхня межа печінки відповідає нижньому краю тіла IX грудного хребця, по паравертебральній лінії – десятому міжреберю, по задній пахвовій лінії – сьомого міжреберя. Нижня межа печінки спереду проходить по правій реберній дузі до місця з’єднання IX-VIII ребер і далі по поперечній лінії до місця з’єднання хрящів VIII-VII лівих ребер. Нижня межа печінки ззаду по задній серединній лінії визначається на рівні середини тіла XI грудного хребця, по паравертебральній лінії – на рівні XII ребра, по задній пахвовій лінії – на рівні нижнього краю XI ребра. Знизу печінка стикається з правим вигином ободової кишки і поперечно- ободовою кишкою, правою ниркою і наднирковими залозами, нижньою порожнистою веною, верхньою частиною дванадцятипалої кишки і шлунком.

Печінка є паренхіматозним органом. Маса її у новонародженого становить 120-150 г, до 18-20 років вона зростає в 10-12 разів і у дорослої людини досягає 1500-1700 м. В ній розрізняють дві поверхні: верхню (діафрагмальну) і нижню (вісцеральну), які відокремлюються одна від одної нижнім краєм печінки. Діафрагмальна поверхня опукла, праворуч має вигляд півкулі. Вісцеральна поверхня печінки відносно рівна, розділяється двома поздовжніми і однією поперечною борозною на 4 частки: праву, ліву, квадратну і хвостату ,які відходять від неї двома відростками (правим – хвостатим і лівим сосочкові). У передньому відділі правої поздовжньої борозни, яка називається - ямкою жовчного міхура, розташований жовчний міхур, за заднім відділом цієї борозни (борозна порожнистої вени) проходить нижня порожниста вена. У передній частині лівої поздовжньої борозни (щілина круглої зв’язки) знаходиться кругла зв’язка печінки, в задній частині (щілина венозної зв’язки) лежить фіброзний тяж – залишок зарослого венозного протоку. У поперечному заглибленні (воротах печінки) розташовуються ворітна вена, власна печінкова артерія, загальна печінкова протока , лімфатичні судини і вузли, печінкове нервове сплетення. Печінка з усіх боків за винятком задньої частини ,її діафрагмальної поверхні покрита очеревиною, яка, переходячи на сусідні органи, утворює ряд зв’язувань (серповидну, вінцеву, праву і ліву трикутні, печінково-ниркову, печінково-шлункову), складових, фіксує апарат печінки.

Кров надходить в печінку по власної печінковій артерії – гілки загальної печінкової артерії, що виходять з черевного стовбура, і по ворітній вені. Відтік крові з печінки відбувається по печінковим венах, що впадають в нижню порожнисту вену. Лімфа з печінки відтікає через регіонарні лімфатичні вузли в грудну протоку. Іннервація печінки (симпатична, парасимпатична, чутлива) здійснюється печінковими нервовими сплетеннями.

Гістологія

Основу паренхіми печінки складають печінкові часточки, що мають форму високих призм, діаметром 1-1,5 мм і висотою 1,5-2 мм ( печінка людини міститься близько 500 000 часточок). Часточки складаються з печінкових клітин – гепатоцитів. Між рядами гепатоцитів проходять кровоносні капіляри і жовчні проточки. Кровоносні капіляри є розгалуженнями гілок ворітної вени і печінкової артерії. Капіляри впадають у центральну вену, яка несе кров у міждолькові вени і в кінцевому підсумку – в печінкові вени. Стінки кровоносних капілярів вистелені ендотеліоцитами і зірчастими ретикулоендотеліоцитами (клітинами Купфера). Капіляри оточені вузькими перикапілярниміи просторами (простор Дисс), заповненими плазмою; вони сприяють транскапіллярний обмін. Часточки відділені одна від одної сполучнотканинними прошарками – міждольковою сполучною тканиною (так звані портальні поля), в якій проходять міждолькові вени (гілки ворітної вени), міждолькові артерії (гілки печінкової артерії) і міждолькові жовчні протоки, в які впадають жовчні проточки. Міждолькові жовчні протоки зливаються в більші, впадають в лівий і правий печінкові протоки, які формують загальну печінкову протоку.

З урахуванням особливостей розгалуження ворітної вени і печінкової артерії і ходу жовчних проток в печінці виділяють 8 сегментів: в правій половині – передньо-нижні, передньо-верхній, задньо-нижній, задньо-верхній і правий, в лівій – задній, передній і лівий. Зовні печінка покрита тонкою фіброзною оболонкою (так званої капсулою печінки), яка, з’єднуючись з міждольковою сполучною тканиною, утворює сполучнотканинний каркас печінки. В області воріт печінки фіброзна оболонка товщає і, оточуючи кровоносні судини і жовчні протоки, входить у ворота печінки під назвою навколо судинна фіброзна капсула (капсула Гліссона).

ФІЗІОЛОГІЯ

До найважливіших тісно пов’язаним між собою функцій печінки відносяться метаболічна (участь у проміжному обміні), екскреторна і бар’єрна.

Печінка є найважливішим органом, що здійснює синтез білків. В ній утворюється весь альбумін крові, основна маса факторів згортання, білкові комплекси (глікопротеїди, ліпопротеїди) і ін .У печінці відбувається і найбільш інтенсивний розпад білків. Вона бере участь в обміні амінокислот, синтезі глютаміну і креатину; у ній відбувається утворення сечовини. Суттєву роль відіграє печінка в обміні ліпідів. В основному в ній синтезуються тригліцериди, фосфоліпіди і жовчні кислоти, тут утворюється значна частина ендогенного холестерину, відбувається окислення тригліцеридів і ацетонових тіл; виділена печінкою жовч має важливе значення для розщеплення і всмоктування жирів у кишечнику. Печінка бере активну участь у проміжному обміні вуглеводів: в ній відбувається утворення цукру, окислення глюкози, синтез і розпад глікогену. Печінка є одним з найважливіших депо глікогену в організмі. Участь печінки в пігментному обміні полягає в утворенні білірубіну, захопленні його з крові, кон’югації і екскреції в жовч. Печінка бере участь в обміні біологічно активних речовин – гормонів, біогенних амінів, вітамінів. Тут утворюються активні форми деяких з цих сполук, відбувається їх депонування, інактивація. Тісно пов’язаний з печінки і обмін мікроелементів, тому печінка синтезує білки, які транспортують в крові : залізо, мідь,і здійснює функцію депо для багатьох з них.

Екскреторна функція печінки забезпечує виділення з організму з жовчю більше 40 з’єднань, як синтезованих самоою печінки, так і захоплених нею з крові. На відміну від нирок вона екскретує також речовини з високою молекулярною масою і не розчинні у воді. До числа речовин, екскретних печінки в складі жовчі, відносяться жовчні кислоти, холестерин, фосфоліпіди, білірубін, багато білків, мідь і ін .Утворення жовчі починається в гепатоцитах, де одні компоненти її виробляються (наприклад, жовчні кислоти), а інші – захоплюються з крові і концентрують. Тут же утворюються парні сполуки (кон’югація з глюкуроновою кислотою та іншими сполуками), що сприяє підвищенню водорозчинності вихідних субстратів. З гепатоцитів жовч надходить в систему жовчних проток, де відбувається подальше її формування за рахунок секреції або реабсорбції води, електролітів і деяких низькомолекулярних сполук.

Бар’єрна функція печінки полягає в оберігання організму від пошкоджуючої дії чужорідних агентів і продуктів метаболізму, збереженні гомеостазу. Бар’єрна функція здійснюється за рахунок захисноїьі знешкоджують дії печінки. Захисна дія забезпечується неспецифічними і специфічними (імунними) механізмами. Перші пов’язані насамперед із зірчастими ретикулоендотеліоцитами, що представляють собою найважливішу складову частину (до 85%) системи мононуклеарних фагоцитів. Специфічні захисні реакції здійснюються в результаті діяльності лімфоцитів лімфатичних вузлів печінки і синтезованих ними антитіл.

Знешкоджуючу дію печінки забезпечує хімічне перетворення токсичних продуктів, які надходять ззовні і утворюються в ході проміжного обміну. В результаті метаболічних перетворень в печінці (окислення, відновлення, гідроліз, кон’югація з глюкуроновою кислотою або іншими сполуками) зменшується токсичність цих продуктів і (або) підвищується їх водорозчинність, що уможливлює виділення їх з організму.

МЕТОДИ ДОСЛІДЖЕННЯ

Велике значення для розпізнавання патології печінки має анамнез. Найбільш характерні скарги на відчуття тиску і біль в області правого підребер’я, гіркоту в роті, нудоту, зниження апетиту, здуття живота, а також на жовтяницю, свербіж шкіри, зміна забарвлення сечі та калу. Можливі зниження працездатності, схуднення, слабкість, порушення менструального циклу та ін . При розпиті слід враховувати можливість зловживання алкоголем, інтоксикації іншими речовинами (наприклад, дихлоретаном) або прийому гепатотоксичних лікарських препаратів (наприклад, аміназину, протитуберкульозних засобів). Необхідно встановити наявність в анамнезі інфекційних хвороб, і перш за все вірусного гепатиту.

Пальпація печінки є важливим методом клінічного обстеження. Вона проводиться ,як в положенні хворого стоячи, так і в положенні лежачи на спині, в окремих випадках – на лівому боці. У нормі в положенні лежачи на спині при розслаблених м’язах живота ,печінка пальпується відразу під реберною дугою по правій средньоключичній лінії, причому при глибокому вдиху , її нижня межа опускається на 1-4 см. Поверхня печінки гладка, нижній (передній) край злегка загострений, рівний , безболісний. Низьке розташування нижнього краю печінки вказує на її збільшення або опущення, що можна диференціювати за допомогою перкуторного визначення верхньої межі. При пальпації печінки слід простежити весь її нижній край, тому збільшення печінки може бути вогнищевим, наприклад при пухлині. При венозному застої і амілоїдозі край печінки буває округлим, при цирозі печінки – гострим. Горбиста поверхня печінки визначається при осередковому ураженні, наприклад пухлини, великовузловим цирозі. Консистенція печінки в нормі м’яка; при гострому гепатиті і венозному застої – більш щільна, еластична; при цирозі печінки – щільна, не еластична; при пухлинній інфільтрації – кам’яниста. Помірна болючість печінки при пальпації спостерігається при гепатиті, сильна хворобливість – при гнійних процесах. Важливе значення має визначення розмірів селезінки, тому при деяких захворюваннях печінки вона може бути збільшена. Перкусія дозволяє орієнтовно встановити межі печінки, виявити асцит.

Біохімічні методи дослідження часто є основними в діагностиці захворювань печінки. Для вивчення пігментного обміну визначають вміст у сироватці крові білірубіну та його фракцій. З ензимологічних тестів використовують визначення в сироватці крові так званих індикаторних ферментів (аланінамінотрансферази та ін), підвищення активності ,яких свідчить про пошкодження гепатоцитів, екскреторних ферментів (лужної фосфатази та ін), активність яких підвищується при холестазі, а також синтезованих в печінці секреторних ферментів (холінестерази та ін), зниження активності, яких вказує на порушення функції печінки. Широке застосування знаходять коагуляційні проби (передусім тимолова і сулемова проби ).

Для дослідження знешкоджуючих функції печінки застосовують пробу Квик – Питель, засновану на визначенні кількості виділилася з сечею гіпурової кислоти, що утвориться в печінці з бензойнокислого натрію при його введенні в організм. Зменшення утворення гіпуронової кислоти, може спостерігатися при ураженні печінкової паренхіми. З цією ж метою застосовують пробу з антипірином, за швидкістю виділення, якого з організму також оцінюють функціональний стан органу. Для оцінки метаболічної функції печінки використовують визначення вмісту в сироватці крові білкових фракцій, факторів згортання крові, аміаку, сечовини, ліпідів, заліза та ін. Функціональний стан печінки оцінюють також за допомогою бромсульфаленової проби.

Імунологічні методи дослідження застосовують для специфічної діагностики вірусних гепатитів (визначення антигенів вірусу і антитіл до них), виявлення ауто-іммунних уражень печінки (визначення сенсибілізації імуноцитів або антитіл до власних антигенів печінкових клітин), а також для прогнозування перебігу та результатів ряду захворювань.

Рентгенологічне дослідження печінки включає оглядову рентгенографію (іноді в умовах пневмоперитонеума), що дозволяє судити про розміри і форму печінки. Судинну систему печінки досліджують за допомогою ангіографії (целіакографія, гепатікографіі, портографіі та ін), стан внутрішньопечінкових жовчних шляхів – за допомогою черезшкірної ,черезпечінкової холангіографії і ендоскопічної ретроградної панкреатохолангіографії. Високоінформативним методом є комп’ютерна томографія.

Велике значення в діагностиці дифузних захворювань печінки має прижиттєве морфологічне дослідження її тканини, отриманої за допомогою пункційної біопсії. Оцінка величини і форми органу, характеру його поверхні можлива при лапароскопії, в процесі якої при вогнищевих ураженнях може бути проведена прицільна біопсія. Значне місце в ряду інструментальних досліджень займають також ультразвукова діагностика та радіонуклідна діагностика, яка включає радіометри, радіографія, сканування. Знаходить застосування реогепатографія – метод, заснований на реєстрації опору тканини печінки,проходить через неї змінному електричному струму високої частоти (20-30 кГц). Коливання опору, які реєструвалися за допомогою реографії, обумовлені змінами кровонаповнення органу, що використовується при діагностиці дифузних уражень печінки.

ПАТОЛОГІЯ

Симптоматика захворювань печінки відрізняється великою різноманітністю, що пов’язано з багатогранністю її функцій. При дифузних ураженнях печінки на перший план виступають ознаки печінково-клітинної недостатності. Найбільш характерними є диспептичний синдром, що проявляється зниженням апетиту, сухістю та гіркотою в роті, спрагою, спотворенням смаку, непереносимістю жирної їжі та алкоголю; астенічний синдром, який характеризується слабкістю, зниженням працездатності, порушенням сну, пригніченим настроєм та ін; жовтяниця; геморагічний синдром; підвищення температури тіла. При тривалій печінково-клітинної недостатності з’являються ознаки порушення обміну речовин, зокрема вітамінів: сухість шкіри, погіршення зору в темряві і ін, а також симптоми, пов’язані з накопиченням в організмі вазоактивних речовин – дрібні телеангіектазії, що розташовуються звичайно на обличчі, шиї, руках , пальмарна еритема (симетрична плямиста гіперемія кінчиків пальців і долонь), зниження маси тіла, аж до виснаження, ендокринні розлади, що проявляються порушенням менструального циклу у жінок, атрофією яєчок, зниженням статевого потягу, імпотенція, жіночим типом оволосіння і гінекомастією у чоловіків. При багатьох захворюваннях печінки розвиваються симптоми холестазу та портальної гіпертензії. Часто виникають почуття важкості, тиску і болю в правому підребер’ї, обумовлені розтяганням фіброзної оболонки внаслідок збільшення печінки (при її запаленні, застої крові) або її безпосереднього ураження.

Вади розвитку включають :аномалії положення печінки, до яких відносяться лівосторонній розташування органу або його зміщення, ектопія печінкової тканини (наявність додаткових часток, розташованих в стінці жовчного міхура, надниркових і ін). Зустрічаються аномалії форми печінки, а також гіпоплазія або гіпертрофія всій печінки або однієї з її часткою, відсутність органу (агенезія). Вади розвитку печінки (за винятком несумісного з життям відсутності печінки) протікають, як правило, безсимптомно і лікування не вимагають.

Пошкодження печінки можуть бути закритими і відкритими (при проникаючих пораненнях грудей і живота), ізольованими, поєднаними (одночасне пошкодження інших органів). Закриті пошкодження печінки є результатом прямого удару в живіт. При цьому можуть виникати різні по формі, напрямку і глибині розриви органу. У випадках патологічних змін печінкової тканини, що спостерігається при малярії, алкоголізмі, амілоїдозі та ін, навіть незначна травма може привести до розриву печінки. Розрив капсули печінки може відбутися через кілька діб після травми внаслідок розтягування ,накопичення крові (двохмоментний розрив печінки). У клінічній картині при розривах печінки превалюють симптоми шоку, внутрішньочеревної кровотечі, перитоніту. Тяжкість стану швидко наростає і призводить до летального результату.

Травма може супроводжуватися утворенням невеликої під капсульної гематоми печінки, що має в разі припинення кровотечі більш сприятливий перебіг: відзначаються біль і помірна болючість при пальпації в області печінки, стан хворих зазвичай задовільний. Накопичення під капсулою крові , поступово розсмоктується. Якщо кровотеча продовжується, відзначається наростання гематоми, печінка збільшується, температура тіла підвищується до субфебрильних цифр, з’являється іктеричність шкіри та склер, лейкоцитоз. На 3-13-у добу після травми може також відбутися розрив капсули печінки, що супроводжується сильними болями в правому підребер’ї. Кров при цьому виливається у вільну черевну порожнину, що проявляється симптомами внутрішньочеревної кровотечі і перитоніту. Центральні гематоми печінки протікають клінічно безсимптомно і в ряді випадків залишаються нерозпізнаними. Нерідко через кілька місяців після травми на їх місці внаслідок інфікування та здавлення паренхіми утворюються ьтравматичні кісти, абсцеси і вогнища некрозу тканини печінки. У хворих підвищується температура тіла (до 38 ° і вище), з’являються озноби, пітливість, іктеричність склер і шкіри, анемія, гемобілія (кров у жовчі), пов’язана з надходженням крові з гематоми в пошкоджені внутрішньо печінкові жовчні протоки, мелена, кривава блювота.

Відкриті пошкодження печінки, які можуть спостерігатися при колото-різаних і вогнепальних ранах, бувають наскрізними, сліпими та дотичними. Зона пошкодження печінки при колото-різаних ранах обмежена межами ранового каналу. Вогнепальні рани характеризуються множинними розривами паренхіми печінки, у зв’язку з чим вогнепальні поранення супроводжуються важким шоком, кровотечею і значно більш важким станом постраждалих. Вони, як правило, поєднуються з пошкодженням інших органів грудної та черевної порожнини, що ще більше погіршує стан хворих.

Діагноз відкритих пошкоджень печінки встановлюють на підставі клінічної картини; при цьому враховують локалізацію шкірної рани, проекцію входу ранового каналу при наскрізному пораненні, наявність домішки жовчі в витікаючої крові, виділення з рани шматочків печінкової тканини. Діагностика закритих ушкоджень печінки важка. За допомогою оглядової рентгеноскопії виявляють непрямі ознаки ушкодження печінки – високе стояння купола діафрагми, обмеження її рухливості, переломи ребер. Селективна целіакографія, спленопортографії і умбілікальних портографія дозволяють встановити ушкодження печінкових судин. Важлива роль належить лапароцентезу, лапароскопії, діагностичної лапаротомії. Центральну і під капсульну гематоми можна виявити при ультразвуковому дослідженні, комп’ютерній томографії.

Лікування закритих і відкритих пошкоджень печінки, як правило, оперативне. Операції повинні виконуватися в екстреному порядку незалежно від тяжкості стану потерпілого; одночасно проводять протишокові і реанімаційні заходи. Вичікувальна тактика можлива тільки при закритих пошкодженнях печінки в разі задовільного стану хворого та відсутності симптомів внутрішньої кровотечі і перитоніту, а також при точно встановленому діагнозі під капсульної або центральної гематоми.

Оперативне втручання спрямоване на остаточну зупинку кровотечі та витоку жовчі. Одночасно видаляють нежиттєздатні ділянки печінки, що попереджає розвиток ускладнень (перитоніту, повторної кровотечі та ін.) Вибір методу операції залежить від характеру і обсягу пошкодження печінки, локалізації рани. Невеликі рани вшивають вузловими або П-подібними швами (використовують простий або хромований кетгут), що забезпечують гемо-і жовчостаз, більш протяжні і глибокі – спеціальним швом. Для забезпечення гемостазу зшивають і дно рани. При обширних розривах роблять тугу тампонаду, вводять гемостатичну губку. У післяопераційному періоді необхідно продовжити протишокову терапію, проводити замісні переливання препаратів крові і кровозамінників, масивну антибіотикотерапію.

При виявленні під капсульної або центральної гематоми призначають ліжковий режим і здійснюють активне динамічне спостереження за хворим протягом 2 тижнів в умовах стаціонару. При утворенні на місці центральної гематоми кісти або абсцесу необхідно також оперативне втручання.

Прогноз при обмежених пошкодженнях і своєчасної операції сприятливий, при великих пошкодженнях – серйозний.

ЗАХВОРЮВАННЯ

Дифузні зміни в печінці спостерігаються при таких захворюваннях, як гепатити, в т.ч. гепатити вірусні, спадкові пігментні гепатози і стеатоз печінки, цироз печінки та ін.

Печінка уражається також при гемохроматозі, гепатоцеребральной дистрофії, порфіріях, глікогенозах і багатьох інших захворюваннях.

Фіброз печінки (надлишковий розвиток сполучної тканини в органі) як первинний процес спостерігається вкрай рідко. У більшості випадків він супроводжується гепатитами, цирозом та іншими ураженнями печінки, виникає при деяких інтоксикаціях (наприклад, отруєння вінілхлоридом), може мати вроджений характер. Первинний вроджений фіброз печінки – спадкове захворювання. Клінічно може проявитися в будь-якому віці в основному симптомами внутрішньопечінкової портальної гіпертензії. У діагностиці вирішальне значення має морфологічне дослідження біоптатів печінки. Специфічне лікування відсутнє, лікувальні заходи носять симптоматичний характер і спрямовані на боротьбу з ускладненнями (шлунково-кишковими кровотечами та ін.)

Туберкульоз печінки зустрічається рідко. Збудник інфекції потрапляє в печінку гематогенним шляхом. Найчастіше процес супроводжується утворенням туберкульозних гранульом, наприклад при міліарний туберкульоз, рідше в тканини печінки формуються поодинокі або множинні туберкульоми, які в подальшому можуть піддаватися звапнінню. Можливий розвиток туберкульозного холангіту. У клінічній картині на перший план виступають ознаки основного процесу, печінкова симптоматика мало виражена і непостійна. Можуть спостерігатися жовтяниця, гепато-і спленомегалія. Описані випадки міліарний туберкульоз, що протікає зі значним збільшенням печінки і селезінки, асцитом, печінковою недостатністю. Біохімічні показники крові можуть бути змінені. Діагноз важкий. Існує думка, що туберкульоз печінки зустрічається набагато частіше, ніж діагностується, тому що у багатьох хворих туберкульозне ураження розцінюється як неспецифічне. Важливе значення має прижиттєве морфологічне та бактеріологічне дослідження печінки. Ретроспективне діагностичне значення має виявлення в печінці вогнищ звапніння при рентгенографії. Лікування специфічне. Прогноз, як правило, визначається туберкульозним процесом основної локалізації.

Сифіліс печінки. Ураження печінки можливе як при вторинному, так і при третинному сифілісі. При вторинному сифілісі характерні зміни, аналогічні змінам при гепатиті іншої етіології. Печінка збільшена, щільна, нерідко розвивається жовтяниця, підвищується активність в сироватці крові лужної фосфатази, меншою мірою амінотрансфераз. Третинний сифіліс характеризується утворенням гум, яке може протікати безсимптомно, іноді – з болем у правому підребер’ї і підвищенням температури тіла. Рубцювання гум викликає грубу деформацію печінки, що може супроводжуватись жовтяницею, портальною гіпертензією. При пальпації печінка збільшена, з горбистою поверхнею (нагадує бруківку).

Ураження печінки виявляється і у більшості дітей з вродженим сифілісом. Діагноз встановлюють з урахуванням анамнезу, результатів серологічних досліджень, найбільше значення мають дані лапароскопії з прицільною біопсією, а також позитивний ефект від специфічної терапії.

Паразитарні хвороби. Ураження печінки при більшості паразитарних хвороб не виходить за рамки приховано протікає реактивного гепатиту, самостійне клінічне значення патологічний процес набуває при ехінококозі, амебіазі, фасціольозі, опісторхозі, аскаридозі і ряді інших інвазій. Деякі паразити або їх зародки, проникаючи в печінку з потоком крові або по жовчних шляхах, розвиваються і утворюють кісти. Паразитарні кісти поступово збільшуються в розмірах і можуть розриватися, викликаючи паразитарне обсіменіння черевної порожнини. Вони також нерідко нагноюються з формуванням абсцесу печінки. Лікування при утворенні паразитарних кіст оперативне – видалення вмісту кісти і її оболонок, зародків або самих паразитів (при аскаридозі). У разі рецидиву показана повторна операція.

Кісти печінки не паразитарної природи включають :справжні і помилкові. Справжні кісти, які розвиваються з дістопірованних зачатків жовчних ходів, на відміну від помилкових кіст вистелені з середини епітелієм. Вони заповнені прозорим або каламутним вмістом жовтуватого або коричнюватого відтінку, іноді з домішкою жовчі. Справжні кісти печінки в більшості випадків є автономними утвореннями, бувають поодинокими (солітарні) і множинними. Одиночні кісти зазвичай великі, одно-або багатокамерні, містять до декількох літрів рідини: множинні кісти печінки , частіше невеликого розміру, розташовуються як на поверхні, так і в глибині органа. Такі кісти виявляються і при полікістозі, при якому уражаються також нирки, підшлункова залоза, яєчники. Розташовуючись по поверхні органу, ці кісти іноді звисають у вигляді грон винограду. Вони містять прозору рідину, до складу якої входить альбумін, холестерин, жовчні та жирні кислоти. Справжні кісти розвиваються дуже повільно, симптоматика протягом багатьох років відсутня. Надалі, коли кіста досягає великих розмірів, хворі починають відзначати відчуття тяжкості в правому підребер’ї, іноді помірні болі. Кіста може виявлятися і при пальпації живота. При полікістозі визначається збільшна безболісна печінка. Можливі ускладнення – крововилив у порожнину кісти, нагноєння вмісту, перфорація стінки.

Вкрай рідко зустрічаються кісти печінки, пов’язані з внутрішньо печінковими жовчними протоками, що мають вроджений характер. Вони являють собою кістоподібне розширення великих (хвороба Каролі) або дрібних (хвороба Грумбаха – Бурійона – Овєра) внутрішньопечінкових жовчних проток. Клінічно проявляються ознаками холестазу, внутрішньопечінкового холелітіазу, хронічного холангіту. Захворювання ускладнюється сепсисом, освітою печінкових і піддіафрагмальних абсцесів.