8

Лекція 3 Управлінська думка в Україні з часів Київської Русі до кінця хіх ст.

1. Розвиток управлінської думки в Україні до середини хіх ст.

2. Управлінська думка в Україні з другої половини хіх ст. До 1917 р.

Питання для самостійного вівчення

3. Наукові погляди Михайла Андрійовича Балудянського

4. Наукові погляди Василя Назаровича Каразіна

5. Випускники Києво-Могилянської Академії

6. Наукові погляди Івана Васильовича Вернадського

7. Наукові погляди Миколи християновича Бунге

8. Наукові погляди Михайла Івановича Туган-Барановського

1. Розвиток управлінської думки в Україні до середини хіх ст.

Початок вивчення вітчизняної управлінської думки та практики припадає на кінець XVIII - початок XIX ст. і пов'язаний з працями відомих українських учених-економістів М. А. Балудянсь-кого, В. Н. Каразіна, А. Самборського, М. Ліванова, П. І. Прокоповича та ін. Проте таке вивчення не становило якогось спеціального наукового напряму, що було типовим і для інших країн світу. У той період управління ще не існувало як окрема, відособлена від інших, галузь знань, хоча усвідомлення потреби у такій науці поряд з економічною теорією посилювалося. Зокрема, це виявлялося у висвітленні проблем управління у складі інших наук - історії, права, політики, філософії та ін.

Відсутність на той період власної державності стало ще однією обставиною, яка спричинила наступні наслідки, що виникли в галузі вивчення питань управління виробництвом:

Першим було те, що дослідження українських учених із питань управління були лише складовою частиною управлінської думки інших націй – минуле українського управління тривалий час розглядалося як історія становлення й розвитку управління у Росії, Австро-Угорщині або у Польщі. (це стосується і таких сфер українського наукового знання, як право, філософія, соціологія та ін.)

Другим наслідком було те, що українські вчені певною мірою брали до уваги підневільне становище України у складі Російської імперії, розкривали його при дослідженні економічних проблем, у тому числі питань управління, виявляли чималий інтерес до української економічної дійсності. Ця тенденція суперечила зазначеному вище. Світоглядний і теоретичний фундамент для досліджень підведений лише на початку XX ст., коли М. Грушевський висунув положення про окремий від російського перебіг історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів. Відтак було створено можливості і для спеціального вивчення історії управління в Україні. Проте фактично до 1917 року ці можливості не були використані.

Подальший розвиток управлінської думки в Україні неможливо уявити у відриві від загальноросійської історії розвитку господарства й економічної теорії. Взаємопроникнення, збагачення культур народів, що були під пануванням Російської імперії, було особливою рисою їхнього розвитку, про що свідчать життя і діяльність багатьох представників української наукової думки, також і економічної. Серед них такі видатні представники як М. Л. Балудянський, В. Н. Каразін.

Розвиток української економіки у складі Російської імперії у другій половині XVIII ст. характеризується кількома тенденціями. З одного боку, на макро- і мікрорівнях застосовувалися заходи щодо зміцнення дворянського землеволодіння і поліпшення господарювання. Тривало щедре роздавання земель і селян поміщикам. Наприкінці століття кріпаки були прирівняні до нерухомої власності поміщиків. Кріпацтво залишалося абсолютно недоторканним. Указ 1803 року про вільних хліборобів не мав вагомого значення або результатів і не вніс істотних змін у кріпосництво.

З іншого боку, відбувався процес розкладу кріпосної системи господарства. Він виявлявся у зростанні промисловості й торгівлі, розширенні застосування вільнонайманої праці та машин у промисловості, у розвитку товарно-грошових відносин у поміщицькому й селянському господарствах, зростанні частки буржуазної власності у різних галузях економіки. Значний вплив на ці процеси мало поглиблення суспільного поділу праці. Отже, відбувалося переплетіння двох суперечливих тенденцій розвитку господарства, що відображалося і в економічній літературі, і в економічній політиці.

Водночас в розвитку української економіки й управлінської думки у XVIII ст. треба брати до уваги специфіки цього розвитку, зокрема, того факту, що цей він відбувався у складі Російської імперії.

У 1783 році значна кількість раніше вільного селянського населення України остаточно прикріплюється до землі, і на нього поширюється російський режим повного покріпачення.

У тому ж році жертвою російської нівеляційної політики стало і козацьке військо. Козацькі полки були перетворені на 10 карабінерських полків із шестирічним терміном служби. На підставі "Жалуваної грамоти" 1785 року українська шляхта набувала прав російського дворянства разом із проголошенням дворянських свобод, прав самоврядування, корпоративних організацій тощо.

У першій половині XIX ст. процес централізації тривав. У 1831-1835 роках у містах України було скасовано Магдебурзьке право, зокрема, давнє самоврядування Києва. Повіти перейменовувались на "уїзди", департаменти генерального суду - на цивільні й каральні палати, маршалки - на предводителів дворянства. У 1842 році в Україні було ліквідоване традиційне судочинство, що здійснювалось за Литовським Статутом.

Отже, у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. царський уряд знищив майже всі ознаки самобутності державного ладу України, ліквідувавши автономію Гетьманщини, її права, вільності та привілеї. Україна перестала існувати як окрема держава. Вона була перетворена на російську провінцію із системою управління за російським зразком. Безумовно, національна українська управлінська думка, як і практика управління, суперечили загальноімперській і, власне, були принесені в жертву останнім.