№ 17

Иран является одним из древнейших государств в мире. Первое протоиранское государство Элам возникло в Хузестане в III тысячелетии до н. э. Персидская империя при Дарии I Ахемениде простиралась уже от Греции и Киренаики до реки Инд. Иран — родина религии зороастризма. К XVI веку государственной религией Ирана становится шиизм.

В 1979 году в Иране произошла Исламская революция под предводительством аятоллы Хомейни, в ходе которой была свергнута монархия и провозглашена исламская республика.

Исламская революция в Иране стала переходом от шахского монархического режима Пехлеви к исламской республике во главе с Аятоллой Хомейни — предводителем революции и основателем нового порядка. Началом революции принято считать массовые антишахские протесты в январе 1978 года, подавленные правительственными войсками. В январе 1979 года, после того как страну парализовали постоянные забастовки и митинги, Пехлеви с семьёй покинул Иран, и 1 февраля в Тегеран прибыл Хомейни, находившийся в изгнании во Франции. Аятолла был встречен миллионами ликующих иранцев. 1 апреля 1979 года после проведения всенародного референдума Иран был официально провозглашён исламской республикой. 3 декабря того же года была принята новая конституция.

Внутриполитические последствия революции проявились в установлении в стране теократического режима мусульманского духовенства, повышении роли ислама абсолютно во всех сферах жизни. Произошли кардинальные изменения и во внешней политике. Отношения Ирана с США стали крайне натянутыми. Дипломатические отношения были разорваны 4 ноября 1979 года, когда в Тегеране было захвачено посольство США, а дипломаты провели в заложниках 444 дня. Захватчики (студенты, среди которых, по некоторым данным, возможно, был действующий президент Ирана, тогда — офицер спецподразделения КСИР и активист молодёжной организации «Учреждение сплочения единства» — Махмуд Ахмадинежад) утверждали, что преследовали агентов ЦРУ, планировавших свержение революционного правительства. Они также требовали выдачи бежавшего шаха. Лишь в 1981 году при посредничестве Алжира кризис был разрешён, и заложники отпущены на родину. Не улучшились отношения и с СССР — Исламская революция практически совпала по времени со вводом советских войск в Афганистан. По некоторым сведениям, изначально планировался захват именно советского, а не американского посольства.

Тем временем президент соседнего Ирака Саддам Хусейн решил воспользоваться внутренней нестабильностью в Иране и его натянутыми отношениями со странами Запада. Ирану были (не в первый раз) предъявлены территориальные претензии в отношении районов вдоль берега Персидского залива на восток от реки Шатт-эль-Араб. В частности Хусейн потребовал передачи Ираку западного Хузестана, где большинство населения составляли арабы и имелись огромные запасы нефти. Эти требования были оставлены Ираном без внимания, и Хусейн начал подготовку к крупномасштабной войне. 22 сентября 1980 года армия Ирака форсировала Шатт-эль-Араб и вторглась в Хузестан, что стало для иранского руководства полной неожиданностью.

Хотя в первые месяцы войны Саддаму Хусейну удалось добиться немалых успехов, наступление иракской армии было вскоре остановлено, иранские войска перешли в контрнаступление и к середине 1982 года выбили иракцев из страны. Хомейни решил не останавливать войну, планируя «экспортировать» революцию и в Ирак. Этот план опирался в первую очередь на шиитское большинство восточного Ирака. Однако после ещё 6 лет неудачных попыток наступления с обеих сторон было подписано мирное соглашение. Ирано-иракская граница осталась неизменной.

В течение войны Ирак пользовался политической, финансовой и военной поддержкой большинства арабских стран, Советского Союза, а также США и их союзников. В ходе боевых действий иракская армия неоднократно применяла химическое оружие, в том числе против мирных иранцев. Более 100 тысяч человек в Иране погибли от действия отравляющих веществ. Общие потери Ирана в восьмилетней войне превышают 500 тысяч человек.

В 1997 году президентом Ирана был избран Мохаммед Хатами, провозгласивший начало проведения политики терпимого отношения к культуре и установления более тесных связей со странами Запада. В конце 90-х европейские государства начали восстанавливать прерванные революцией экономические связи с Ираном. Тем не менее США остались неизменны в своей позиции. Американское руководство предъявило Ирану обвинения в спонсировании терроризма и разработках оружия массового уничтожения. Позже президент США Джордж Буш закрепил за Ираном ярлык страны «Оси зла».

По конституции, принятой в 1979 году, Иран является исламской республикой.

Главой государства является Высший руководитель. Он определяет общую политику страны. Рахбар — верховный главнокомандующий вооружёнными силами Ирана, руководитель военной разведки. Высший руководитель назначает людей на ключевые посты в государстве: председателей судов, руководителя полиции и командующих всеми родами войск, а также шестерых из двенадцати членов Совета стражей Исламской Революции. Высший руководитель избирается Ассамблеей экспертов и подотчётен ей.

Вторым по значимости должностным лицом в Иране является президент. Президент является гарантом конституции[11] и главой исполнительной власти. Решения по ключевым вопросам принимаются только после одобрения Высшего руководителя. Президент назначает членов Совета министров и координирует работу правительства. Десять вице-президентов и 21 министр правительства утверждаются на пост парламентом. Хотя президент назначает министров обороны и разведки, кандидатуры должны быть заранее одобрены Высшим руководителем. Президент избирается прямым всенародным голосованием на четырёхлетний срок. Кандидаты в президенты должны быть предварительно одобрены Советом стражей.

Законодательная власть представлена однопалатным парламентом — Меджлисом (перс. مجلس شورای اسلام— «Исламский консультативный совет»). Верхняя палата была расформирована после революции в 1979 г. Меджлис состоит из 290 членов, избираемых всенародным голосованием на четырёхлетний срок. В обязанности парламента входит разработка законопроектов, ратификация международных договоров и составление бюджета. Все кандидаты в депутаты Меджлиса также утверждаются Советом стражей.

Совет стражей Исламской Революции состоит из 12 членов, 6 из которых назначает Высший руководитель. Остальные 6 членов назначаются парламентом по представлению председателя Верховного суда. Совет стражей утверждает кандидатов на ключевые посты, в том числе кандидатов в президенты, члены правительства и парламента. Основная обязанность Совета — проверка законопроектов на соответствие исламскому праву. В случае если имеются разногласия с шариатом, законопроект отправляется на доработку. Кроме того, Совет имеет право наложить вето на любое решение Меджлиса.

Совет целесообразности разрешает спорные вопросы, возникающие между Меджлисом и Советом стражей. Совет целесообразности является также совещательным органом при Высшем руководителе. Председатель Совета — бывший президент Ирана Али Акбар Хашеми Рафсанджани — личный советник Рахбара.

Совет экспертов состоит из 86 представителей исламского духовенства и собирается на неделю каждый год. Совет экспертов избирает Высшего руководителя и имеет право сместить его с должности в любое время (хотя такого прецедента ещё не было: нынешний Высший руководитель, Али Хаменеи — всего второй в истории страны, тогда как первый, Хомейни, скончался, будучи ещё на посту). Заседания Совета носят закрытый характер. Члены Совета избираются всенародным голосованием на восьмилетний срок.

Органы местного самоуправления присутствуют во всех городах и деревнях Ирана и избираются всенародным голосованием на четырёхлетний срок. Городские (сельские) советы выбирают мэра, следят за работой чиновничьего аппарата, отвечают за развитие образования, медицины, жилищно-коммунального хозяйства и прочие бытовые вопросы. Впервые выборы в местные советы прошли в 1999 году. Так как деятельность советов носит исключительно административно-исполнительный характер, кандидаты в члены совета не нуждаются в утверждении Советом экспертов.

Судебная система состоит из Народного суда, занимающегося гражданскими и уголовными делами, и Революционного суда, в компетенцию которого входят особые преступления, в том числе против государства. Вердикт Революционного суда не подлежит апелляции. Кроме того, существует Особый духовный суд. Решения этого суда также не подлежат обжалованию, он действует отдельно от общей судебной системы. Высшей инстанцией Духовного суда является Рахбар. Он также назначает и председателей Народного и Революционного судов.

Большинство иранцев — мусульмане. 89 % населения — шииты (государственная религия). Наряду с Ираком и Бахрейном, Иран является одним из государств, где шииты составляют больше половины населения. В Иране расположены два священных города шиитов: Мешхед (мавзолей Имама Резы) и Кум. Кум является важнейшим религиозным центром шиизма со множеством шиитских семинарий и университетов.

Сунниты составляют около 9 % населения. К прочим 2 % принадлежат бахаи, мандеи, индусы, езиды, зороастрийцы, иудеи и христиане. Три последних признаны официально и защищены конституцией. Для представителей этих религий зарезервированы места в Меджлисе, тогда как даже сунниты не имеют подобной привилегии. В то же время, бахаи (самое крупное религиозное меньшинство) подвергаются преследованиям.[27] Государственный строй Ирана, основанный на религии, подразумевает усечение некоторых прав и свобод.

По итогам исследования международной благотворительной христианской организации «Open Doors» за 2010 год, Иран занимает 2 место в списке стран, где чаще всего притесняют права христиан

У світі існують інші, нетипові, види республік. Наприклад, теократичні республіки. Яскравим прикладом такої форми правління – Ісламська Республіка Іран. Характерною рисою теократичної республіки є поєднання світській, і духовної влади у руках виборного глави держави. По способу вибору для глави держави теократична республіка близька до парламентської. Донедавна теократичної республікою був Афганістан, під керівництвом уряду талибов.

19 Питання

Проміжний стан між моделлю державної церкви і моделлю повного відокремлення церкви від держави і держави від церкви. Для цього типу відносин характерне збереження державної підтримки та привілеїв окремих церков. Наприклад, сучасна Німеччина, де держава хоч і проголошує нейтральність і толерантність до різних релігій, виявляє певну відмінність у ставленні до релігійних організацій залежно від їх чисельності та їх впливу на суспільне життя. Подібними є державно-церковні відносини в Японії, Австрії, Перу.

Особливості державно-церковних відносин в Німеччині

У Німеччині склалася модель державно-церковних відносин, заснованих на кооперації, співпрацю або нейтралітет.

Відносини між церквою і державою в Німеччині формувалися довго і важко. Веймарська Конституція Німецького Рейху, відповідно до поправкою від 11 серпня 1919 року, скасувала офіційні державні церкви.

Незважаючи на формальне відділення церкви від держави, їх взаємини, закріплені у відповідних нормативно-правових актах, відображають роль християнства - провідної конфесії в Німеччині, що проявляється її впливом на соціально-політичну систему, побут, культуру і традиції.

Формально, за Конституцією, Німеччина є світською державного-вом, де державні та релігійні інститути розділені. Провозгла-щує нейтралітет Німеччини в питаннях релігії, але при цьому спектр со-співробітництва церкви і держави досить широкий.

Основи взаємовідносин церкви і держави закріплені в Кон-статиці ФРН 1949 року і Конституціях Земель

Державно-правова система управління на сьогоднішній день не передбачає існування в Німеччині спеціального органу, який контролює діяльність релігійних організацій. Проблеми державно-церковних відносин вирішуються судовими органами в рамках світського і церковного права, що ще більше посилює значення історія-но сформованих релігійних спільнот.

В даний час питання визнання релігій не відноситься безпосередньо до сфери ведення федеральної органів влади. Він переданий землям, в адміністраціях яких існує урядове агентство, покликане розглядати заяви про реєстрацію церков.

Церковний податок стягується виключно державою і становить 8-9% від загального прибуткового податку.

Свої особливості має в Німеччині й релігійну освіту. Воно є обов'язковим, як і в країнах з державними релігіями.

У результаті відпрацювання різних сторін взаємовідносин держави і церкви протягом практично столітнього періоду створена чітко структурована нормативно-правова база, що оберігає від неточностей, протиріч, суперечливих трактувань окремих положень.

А в Австрії, наприклад, церква має широкі повноваження в галузі виховання та освіти підростаючого покоління, веде релігійну цензуру друкованої продукції, кіно, телебачення. Обов'язкове викладання релігії передбачено законодавством (за згодою батьків) у всіх початкових, середніх і спеціальних школах, у навчальних закладах з підготовки вчителів і вихователів дитячих садків.

У повоєнні роки ставлення релігії з державою кардинальним чином змінилося відразу ж після підписання 2 вересня 1945 акта про беззастережну капітуляцію Японії.

Повністю було припинено вивчення синтоїстських доктрин і міфології, що становило основний зміст предмета «моральне виховання». Наказувалося переглянути викладання вітчизняної історії в школах, а міфи дозволялося вивчати тільки як пам'ятки літератури без ув'язки з історією імператорської династії. Таким чином, сфера освіти була повністю очищена від згадки або використання синтоїстських доктрин в будь-якій формі і будь-якими засобами.

Проте держава в цілому розглядало синто як традиційно притаманну японцям релігійну практику, яка, можливо, допоможе прищепити молодому поколінню почуття патріотизму та сприяти усвідомленню свого місця в сучасному світі.

Було проведено розмежування між державним синто, який розглядався як офіційна політика уряду і визначався як "нерелігійна національний культ", і тринадцятьма синтоїстськими школами.

Таким чином, Конституція 1947 року встановила бар'єр між суспільною (політичної) і приватної (релігійної) життям, що не могло не позначитися на ставленні японців до віри. Більшість їх визнає її справою суто особистим, інтимним, а тому часто вважає питання про їх належність до тієї чи іншої конфесії неетичними, нетактовними.

20. Вільне релігійне розвиток, що почалося після Лютневої революції, було перервано з встановленням радянської влади. І якщо спочатку деякі неправославні конфесії відчули поліпшення свого становища та розширення можливостей для проповіді, то вже з кінця 1920х рр.. ні в яких релігійних організацій не залишилося можливостей для вільного функціонування. 23 січня (5 лютого) 1918 р. радянський уряд прийняв декрет «Про відділення церкви від держави і школи від церкви». Норми декрету цілком відповідали конституційним основам світських держав того часу. Проте його останній параграф принципово відрізнявся від цих норм і ставив церкву у безправне становище. Цей параграф позбавляв релігійні організації права юридичної особи і забороняв їм володіти власністю. Майно релігійних організацій оголошувалося народним надбанням.

У 1920е рр.. проти Російської православної церкви було розпочато справжній терор (на інші релігійні організації репресії обрушилися дещо пізніше). Мільйони православних людей з числа духовенства і мирян було розстріляно, посаджені в тюрми або вислані. Тисячі священнослужителів і ченців піддалися жорстоким знущанням. Багато храмів було знищено або закриті. Велика кількість ікон і церковних книг було спалено.

У перше десятиліття радянської влади, коли держава була сконцентрована на боротьбі з РПЦ, баптисти та інші євангельські деномінації виявилися відносно вільними у своїй діяльності і зуміли звернути досить багато нових послідовників. На початку 1920х рр.. спостерігався також зростання числа послідовників п'ятидесятництва. Радянська влада в цей період не перешкоджала їх пропаганді.

. Жорсткість ставлення до всіх релігійних організацій було закріплено у прийнятому в 1929 р. постанові ВЦВК і РНК РРФСР «Про релігійні об'єднання». Воно ставило релігію під жорсткий контроль держави і практично не залишало їй місця в радянському суспільстві. Діяльність релігійних організацій обмежувалася лише богослужбовою практикою.

Більшість російських мусульман встановлення радянської влади зустріли з ентузіазмом, сподіваючись на поліпшення свого становища при новому режимі. І справді, на початку 1920х рр.. положення мусульман було дуже міцним. Продовжували працювати мусульманські початкові школи. У ряді місць діяли шаріатські суди, мечеті мали право володіти власністю. Представники мусульманського духовенства могли навіть складатися в більшовицькій партії. Це тривало до середини 1920х рр.., Коли Радянська держава змінило своє ставлення до ісламу. Мусульманська релігійна життя стала придушуватися. У 1920-1930е рр.. було закрито багато мечеті.

Перші роки радянської влади були відносно сприятливими і для релігійного життя буддистів, хоча багато представників калмицького духовенства все ж покинули Росію в роки Громадянської війни. Бачачи, як драматично розвиваються відносини між новою владою і Російською православною церквою, представники реформаторського крила буддійської сангхи поспішили заявити про свою лояльність радянської влади. Це давало їм шанс на збереження легального існування, але спровокувало внутрішні конфлікти між традиціоналістами та реформаторами.

Обмеження іудаїзму в радянський період почалися в 1919 р., коли було заборонено викладати іврит. Разом з тим в 1925 р. в Москві були відкриті дві нові синагоги. Серйозні репресії проти іудаїстів почалися з кінця 1920х рр.., Коли багато синагоги були закриті, рабини зазнали арештів, а релігійні школи припинили своє існування.

У роки Великої Вітчизняної війни покращилося становище деяких російських конфесій, а також змінилося ставлення держави до Російської православної церкви. Церква з перших днів війни зайняла патріотичну позицію. Сотні священнослужителів, в тому числі і відбули до війни терміни в таборах і в'язницях, пішли на фронт і воювали в армії, захищаючи Батьківщину. Радянський уряд, бачачи патріотичні устремління Церкви, маючи відомості про збільшену релігійності населення і прагнучи використовувати Церква для підняття морального духу народу, пішло їй назустріч. Церква була офіційно визнана Радянським державою.

Одночасно для встановлення зв'язків між урядом і Московською патріархією (а також для здійснення контролю за діяльністю Церкви) радянське керівництво заснувало Рада у справах Руської православної церкви при Уряді СРСР. У 1965 р. Рада у справах РПЦ разом зі створеним у 1944 р. Радою у справах релігійних культів, що відав іншими релігійними організаціями, був перетворений у Раду у справах релігій при Раді міністрів СРСР

21. У роки Великої Вітчизняної війни покращилося становище деяких російських конфесій, а також змінилося ставлення держави до Російської православної церкви. Церква з перших днів війни зайняла патріотичну позицію. Сотні священнослужителів, в тому числі і відбули до війни терміни в таборах і в'язницях, пішли на фронт і воювали в армії, захищаючи Батьківщину. Радянський уряд, бачачи патріотичні устремління Церкви, маючи відомості про збільшену релігійності населення і прагнучи використовувати Церква для підняття морального духу народу, пішло їй назустріч. Церква була офіційно визнана Радянським державою.

Одночасно для встановлення зв'язків між урядом і Московською патріархією (а також для здійснення контролю за діяльністю Церкви) радянське керівництво заснувало Рада у справах Руської православної церкви при Уряді СРСР. У 1965 р. Рада у справах РПЦ разом зі створеним у 1944 р. Радою у справах релігійних культів, що відав іншими релігійними організаціями, був перетворений у Раду у справах релігій при Раді міністрів СРСР.

У 1940е рр.. відбулися зміни в релігійній сфері, пов'язані з появою великих можливостей для діяльності релігійних організацій. У 1944 р. баптисти та євангельські християни Росії об'єдналися, утворивши Союз євангельських хрістіанбаптістов. У 1945 - 1947 рр.. в нього увійшла частина п'ятидесятників, а в 1965 р. - частина менонітів. У 1961 р. від Cоюза відколовся Рада церков євангельських хрістіанбаптістов, який критикував Союз євангельських хрістіанбаптістов за занадто лояльне ставлення до влади. На відміну від Cоюза Порада аж до 1988 р. діяв нелегально.

У 1940е рр.. в Росії з'явилися свідки Єгови, одна з груп так званих маргінальних протестантів. Громади свідків Єгови були на приєднаної в 1939 р. до СРСР території Західної України і Західної Білорусії, а звідти поширились в інші регіони країни.

У роки Великої Вітчизняної війни відбулося деяке поліпшення становища російських мусульман. Їм було дозволено відкрити мечеті, закриті в 1920-1930е рр..

Під час Великої Вітчизняної війни від рук нацистів загинуло близько двох мільйонів радянських євреїв, багато з яких дотримувалися іудаїзму. На території, не окупованій німцями, положення іудаїстів в роки війни, навпаки, дещо покращився у зв'язку з загальною зміною релігійної політики радянської влади. Було дозволено знову відкрити деякі синагоги.

В період правління Н. С. Хрущова державна політика по відношенню до релігійних організацій знову посилилася. Певне потепління в государственноцерковних відносинах змінилося новим наступом на релігію. Під час антирелігійної кампанії початку 1960х рр.. були знову закрито багато з відкритих в роки війни церков, мечетей і синагог.

На початку 1970х рр.. серед віруючих євреїв Радянського Союзу розгорнувся рух, що вимагало від радянської влади дозволу для євреїв виїхати до Ізраїлю. Первісним відповіддю на це вимога була посилення репресій по відношенню до іудаїстами. Однак під натиском міжнародних організацій та урядів західних держав євреям стали дозволяти емігрувати з Радянського Союзу. До кінця 1970х рр.. щорічний відтік євреїв становив близько 600 тис. чоловік. В результаті цієї еміграції відбулося ослаблення иудаистской релігійного життя в СРСР, оскільки більшість віруючих іудаїстів покинули країну. Треба пам'ятати, що в той період емігрували не мали жодних шансів повернутися, тому що вони повинні були відмовитися від радянського громадянства.

З кінця 1980х рр.. Руської православної церкви стали повсюдно повертатися забрала у неї і розорені храми. Діяльність Церкви стала виходити за богослов жебние рамки: робилися перші кроки на ниві добродійності, створювалися перші недільні школи. У 1991 р. держава оголосила Різдво Христове вихідним днем, тобто свято стало офіційно визнаним.

Наприкінці 1980х рр.. почалося також відродження лютеранської церкви. Стали діяти евангеліческолютеранская церква, яка об'єднує в основному німців, і евангеліческолютеранская церква Інграм, окормляє переважно фінів.

В період перебудови змінилися можливості еміграції, що вплинуло на динаміку чисельності деяких деномінацій. Так, з кінця 1980х рр.. багато російських меноніти стали виїжджати до Німеччини. Стали також емігрувати з країни німці - католики і лютерани, фіннилютеране.

У період горбачовських реформ різко зросла мусульманська активність. З кінця 1980х рр.. стали будувати нові мечеті і відкривати медресе (мусульманські релігійні школи), віруючі отримали можливість здійснювати хадж (паломництво до святих місць). У 1989 р. в Татарстані і Башкортостані урочисто відсвяткували 1100ю річницю прийняття ісламу в Волзької Булгарії і 200ю річницю заснування Мусульманського духовного зборів.

В період перебудови ще більше посилилася єврейська еміграція. Однак особливістю цього періоду стала поворотна міграція, що дозволило іудаїстами Радянського Союзу здійснювати поїздки в Ізраїль, відвідувати релігійні центри та поклонятися релігійних святинь. Все це сприяло посиленню релігійності традиційно иудаистской населення. У 1990 р. був створений Всесоюзний рада іудейських релігійних громад. До цього часу діяли в Радянському Союзі синагоги не мали координуючої структури.

Радянське держава прагнула прибрати з життя релігійну практику та обрядовість, з тим щоб стерлася релігійна ідентичність. Однак рішення цього завдання провалилося, оскільки релігійна практика залишалася частиною культурної традиції. Тим не менш, хоча певна релігійність в радянський період зберігалася, в результаті радянської антирелігійної політики не міг не змінитися її характер. До кінця радянського періоду у більшості людей був досвід антирелігійної соціалізації, а релігійної освіти не було зовсім. Релігійність часто була прихованою. Вона не спиралася на знання релігійної догматики і обрядовості, а брала свій початок у традиційній культурі та історичної пам'яті. Ця прихована релігійність проте сприяла релігійному відродженню кінця 1980х - початку 1990х рр.. Одночасно недостатність релігійних знань і досвіду робила релігійну структуру кордону 1980 - 1990х рр.. рухомий: новонавернені нерідко переходили з однієї деномінації в іншу, не дуже собі представляючи відмінності між ними (релігійна структура стала більш стабільною тільки до середини 1990-х рр..).

23) у Франції наявна найбільш секулярна модель державно-церковних відносин та підтримується нейтралітет держави до релігії, Громадяни Франції мають законодавче закріплену свободу віри и невір’я. Відокремлення церкви від держави, що передбачає взаємоневтручання держави і церкви у справи кожної, гарантує максимальне забезпечення свободи релігії, толерантності в державі. Усі релігійні громади мають рівні права. Відсутній спеціальний орган регулювання діяльності релігійних інституцій — усі спірні питання вирішує суд. Релігійні організації звільнені від податків рішенням Федеральної податкової служби, яка детально експертує, чи не переслідує якась із них комерційні цілі.