есе ге4

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кафедра міжнародного менеджменту

Есе

з дисципліни: «Глобальна економіка»

Тема:

«СУЧАСНІ АСИМЕТРІЇ ГЛОБАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ»

Виконав студент

Мазур Денис

5-ї групи 5-го курсу

Спеціальності 8503

Перевірила

к.е.н., ст.викладач кафедри міжнародного менеджменту

Тимків І.В.

Київ-2012

Вступ

На рубежі тисячоліть глобалізація стала важливим реальним аспектом розвитку сучасної світової системи, однією із найвпливовіших сил, що визначає подальший розвиток світової цивілізації. Однак за результатами свого прояву феномен глобалізації є неоднозначним для окремих країн та регіонів світу. Упродовж останніх років загострилася полеміка щодо визначення ролі глобалізаційних процесів у поглибленні чи вирішенні проблем нерівномірності економічного розвитку, нееквівалентності зовнішньоекономічного обміну між центром і периферією, міжнародної дивергенції доходів і глобальної бідності.

Асиметричні ефекти нерівномірності глобального розвитку в найбільшій мірі проявляються в країнах де недостатньо використовується національний капітал, а внутрішнє макроекономічне регулювання не ув’язується з принципами довгострокової економічної перспективи. Крім того, фіскальна система і державний бюджет не відповідають реальним економічним умовам та соціальним потребам, та довіра до національної валюти низька, а банківська система слабка.

В таких країнах існують тоталітарні режими управління і високий рівень корупції та бюрократії. Результатом дії цих чинників є їх гальмівний вплив на динаміку економічного і соціального розвитку. Високий рівень бідності та зубожіння в цих країнах на фоні низьких темпів економічного зростання і недостатності фінансових ресурсів, для фінансування масштабних інвестицій і соціальних потреб населення, гальмують формування й розвиток національних ринків країн-аутсайдерів, пригнічуючи і без того обмежену купівельну спроможність їх населення. Цим самим стримується становлення сучасного глобального виробництва, переважна частина якого може розвиватися лише за значних масштабів, а тому тяжіє переважно до містких ринків збуту.

Відтак, глобальна поляризація, з одного боку — результат нерівномірності глобального економічного розвитку, а з іншого боку — одна із причин поглиблення економічної маргіналізації світу. У результаті країни, що розвиваються, в яких проживає 80 % населення планети, але на які припадає менше 1/5 світового ВВП, беруть незначну участь у розробці і впровадженні нових норм, що регламентують функціонування глобальних ринків, та не мають серйозного впливу на міжнародну політику в рамках нинішніх глобальних вищих політичних форумів.

Кравчук Н.Я. у статті «АСИМЕТРИЧНІ ЕФЕКТИ НЕРІВНОМІРНОСТІ ГЛОБАЛЬНОГО РОЗВИТКУ» зазначає, що асиметричні ефекти нерівно-мірності глобального розвитку найчастіше приймають форму негативних наслідків глобалізації світової економіки щодо окремих груп країн, а впродовж останніх років - і окремих регіонів. На думку автора, можна виділити низку аргументів, які дозволяють позиціонувати ключові детермінанти негативного впливу глобалізації на посилення економічної маргіналізації світу.

По-перше, спостерігається асинхронність розвитку економік різних країн та нерівність розподілу економічного виграшу від функціонування більш ефективних глобальних ринків. Основні фінансові переваги від глобалізації традиційно отримують економічно розвинуті країни та їхні ТНК (в останньому випадку мова іде про переваги від реалізації ефекту масштабу, маніпулювання цінами через використання механізмів трансферного ціноутворення та проведення операцій через офшорні зони). Щоб переконатись у цьому достатньо подивитися на регіональну структуру 500 найбільших компаній світу — незначна кількість з них мають штаб-квартири, розміщені за межами США, країн ЄС або Японії.

По-друге, нееквівалентний зовнішньоекономічний обмін між центром і периферією зумовлює втягування останніх у пастки сировинної спеціалізації у світовому поділі праці, зовнішньої заборгованості, а відтак, відмови від суверенітету у проведені торговельної і фінансової політики.

Нееквівалентність зовнішньо торгівлі перешкоджає накопиченню фінансових ресурсів, достатніх для фінансування масштабних інвестицій та соціальних потреб населення, що провокує перманентну залежність національних фінансових систем від залучення іноземних капіталів. Щоразу, отримуючи позики, країна-позичальник втягується у боргову піраміду, здійснюючи нові запозичення на погашення попередніх боргів. Враховуючи те, що темпи економічного зростання переважної більшості країн (0-4%) значно нижчі від ставки відсотка на світовому ринку позичкового капіталу (8-20%), „боргова пастка” спрацьовує доволі успішно, а боргові процеси стають некерованими.

По-третє, не підтверджується ідея про глобальну конвергенцію доходів. Спостерігається не вирівнювання доходів, а їх поляризація, тобто зростає розрив між індустріально розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, де проживає більша частина населення. Таким чином, у периферійних країнах глобалізація, з одного боку, форсує модернізацію і вестернізацію окремих прошарків населення, а з іншого, стратифікує суспільство і маргіналізує значну частину людства. У результаті поглиблення економічної нерівності як на національному, так і міжнародному рівнях спостерігається «загострення наявних та виникнення якісно нових соціальних суперечностей між країнами світу, що дає підстави кваліфікувати соціальну поляризацію як одну з ключових форм вияву глобальної асиметричності.

По-четверте, нерівномірний розподіл доходів ще в більшій мірі відноситься і до проблематики асиметричних ефектів глобалізації у науково-технологічному аспекті. За підрахунками експертів лише 15 % населення планети, сконцентрованого в країнах «золотого мільярда», забезпечують майже вс світові технологічні інновації. Близько 1/2 решти людства здатна використовувати існуючі технології, тоді як 1/3 — ізольована від них і не здатна ні створювати власні інновації, ні використовувати зарубіжні технології.

Відтак Кравчук Н.Я. стверджує, що асиметричним ефектом нерівномірності глобального розвитку є стратифікація держав за ієрархічною структурою, яка не обмежується соціальною диференціацію країн, а поглиблює глобальну економічну нерівномірність:

1) перший рівень — країни цивілізаційного центру, що розвиваються на основі постіндустріальних принципів (ядро глобальної економіки);

2) другий рівень — напівпериферійна зона — країни, що утворюють проміжну страту між ядром глобальної економіки та її периферійними зонами (насамперед, мова іде про держави Південно-Східної Азії, Латинської Америки та Східної Європи);

3) третій рівень — об’єднує країни периферії, що потрапили до групи аутсайдерів глобального економічного розвитку.

Б. Ідрісов у своїй статті «Вплив глобалізації на економічне та соціальне розшарування сучасного світу» розглядає глобалізацію як політику втілення ідеології і практики неолібералізму, яка призвела на рубежі ХХ-ХХІ ст. до вибуху бідності та нерівності в усьому світі. Ідеологія неоліберальної глобалізації отримала підтримку з боку урядів США і Великобританії в 1980-і роки, а також головних міжурядових фінансових установ. Світовий Банк, МБРР і МВФ розробили «Вашингтонський консенсус» у 1989 році, який включає такі основні рекомендації: підтримка фіскальної дисципліни; лібералізація фінансових ринків та зовнішньої торгівлі; приватизація та дерегулювання економіки; зняття обмежень для прямих іноземних інвестицій; пріоритетність охорони здоров’я, освіти та інфраструктури серед державних видатків. Неоліберальна ідеологія являється політичним проектом, єдиною проблемою якого була відсутність економічного успіху. Розподіл доходів між країнами в усьому світі і всередині країн стало вкрай асиметричним - сталося неймовірне збільшення доходів верхніх 10% світового населення, однак реальні доходи більшої частини решти населення світу в той же самий час впали. Таким чином, можна констатувати, що даний процес здійснюється в інтересах транснаціональної олігархії та суперечить інтересам переважної більшості населення земної кулі.

Автор наголошує увагу на наступному: щоб тісніше прив'язати країни "третього світу" і з "перехідною економікою" до капіталістичної системи з метою обслуговування її інтересів, їм була нав'язана ідея про "наздоганяючу економіку", розвиток якої є проведення модернізації та досягнення процвітання за образом і подобою США та інших розвинених західних країн. Головна загроза з боку цієї ідеології як складової неоліберального глобалізму полягає в тому, що вона інтенсивно впроваджує у суспільну свідомість міфи про сприятливі перспективи "наздоганяючого" розвитку. У цьому контексті «країна наздоганяючого розвитку» — це держава яка не використовує методи економічної експансії і тому вимушена спиратися на внутрішні джерела накопичення: експлуатувати аграрний сектор, вести екстенсивне господарство, здійснювати масований експорт сировини.

Особливу увагу інвестиційній асиметрії приділяє Є. Терехов у статті «Ключові параметри інвестиційної асиметрії національних економік», де він зазначає, що серед факторів, які обумовлюють наростання країнових диференціацій економічного розвитку, провідне місце посідають нині інвестиційні чинники. І це невипадково, адже ключовим компонентом економічної глобалізації є її інвестиційна складова, яка, базуючись на транснаціоналізації національних економік, тим не менше обумовлює асинхронний й непропорційний розподіл глобального інвестиційного ресурсу на міжкраїновому рівні.

У даному контексті особливої актуальності набувають питання оцінки рівня інвестиційної асиметрії національних економік країн світу. До ключових параметрів, які її характеризують, на думку науковця, слід віднести наступні:

1) концентрація інвестиційних потоків в обмеженій кількості країн світу. Незважаючи на щорічне нарощення світових обсягів прямих іноземних інвестицій (ПІІ), які протягом 1980-2011 рр. зросли з 57 до 1,6 трлн. дол. США, спостерігається чітко виражена тенденція щодо їх локалізації переважно на території розвинутих країн світу;

2) випереджаюче зростання частки ПІІ, вкладених у сектор послуг, порівняно з інвестиціями у матеріальне виробництво. Так, протягом 1990-2011 рр. частка сфери послуг у залучених ПІІ зросла з 48 до 65 % на фоні скорочення їх частки у матеріальному виробництві з 41 до 25 % та первинному секторі з 10 до 9,5 % відповідно;

3) нерівномірність регіонального розподілу портфельних інвестицій та їх суперечливий вплив на економіки країн-реципієнтів. У географічній структурі іноземного портфельного інвестування найбільша частка припадає нині на країни Азії та Латинської Америки, які поглинають до 70% сукупного обсягу;

4) поглиблення нерівномірності розвитку фінансового та реального секторів глобальної економіки. Фінансовому сегменту глобального ринку нині притаманна внутрішня суперечність між матеріальними активами та нематеріальними правами власності на них, результатом чого є глобальне домінування фінансового спекулятивного капіталу над капіталом виробничої сфери, фактичне відособлення кругообігу транснаціонального фінансового капіталу та відволікання ним інвестиційних ресурсів від реального сектору.

Отже, на основі викладеного матеріалу у статті, можна стверджувати: інвестиційний капітал у світі розміщений вкрай асиметрично, що спричиняє отримання позитивного ефекту глобалізації переважно країнами-лідерами глобальної економіки. Водночас решта країн світу імплантуються у систему глобальної інвестиційної взаємодії переважно в якості «провідників» економічних інтересів міжнародного державно-монополістичного капіталу.

Заремський Б.В. у статті «Асиметрії інноваційного розвитку світової економіки» стверджує, що на сучасному етапі інновації визначені пріоритетом розвитку не тільки високорозвиненими, але й багатьма низькорозвиненими країнами, що пов’язано, перш за все, з переходом до інноваційної парадигми економічного зростання, за якої наукоємні технології стають ключовою складової економіки.

Разом з тим, аналіз особливостей інноваційного розвитку світової економіки свідчить про нерівномірність в доступі країн до досягнення науково-технічного прогресу. При цьому слід враховувати, що розвиток технологій й, відповідно, науково-технологічна неоднорідність світу, на сьогодні, визначають світогосподарську структуру та міжнародний розподіл праці. Інноваційно-технологічна модель формування конкурентних переваг в розвинених країнах надає їм новий ефективний засіб захисту від конкуренції і створює можливості стягувати технологічну квазіренту та створювати так звані квазімонополії відносно технологічних аутсайдерів, стратегія розвитку яких ґрунтується на використанні традиційних факторів виробництва. Це, в свою чергу, забезпечує створення технологічного розриву між країнами, який і зумовлює структуру системи міжнародного поділу праці. За цих умов забезпечується подальше підсилення позицій країн-лідерів та відставання периферійних країн, що дозволяє говорити про ефект технологічного відриву та технологічної залежності, яка дає країнам-лідерам можливість для подальшого фінансування власного технологічного розвитку.

Автор поданої статті акцентує увагу на тому, що свідченням поглиблення технологічного розриву між країнами може служити чітка спеціалізація високорозвинених країн на високотехнологічній продукції – на США, Японію та ЄС припадає 55% світового експорту даної групи товарів, при цьому майже 60% експорту цих країн спрямовується у розвинуті країни, що створює ефект «технологічної ізоляції» інших країн. Разом з тим, слід зазначити, що за останні роки ці країни дещо втратили свої позиції — 55 % світового експорту у 2011 році проти 64,5 % у 1995 році, причиною чого стало зміцнення позицій країн Південно-Східної Азії — Китаю та групи Азія-9, чия частка у світовому експорті високотехнологічної продукції зросла з 15,2 % у 1995 році до 28 % у 2011 році.

Яскравою тенденцією сьогодення стало зростання міжнародної концентрації НДДКР та високотехнологічного виробництва навколо трьох інноваційних центрів – США, Японії та ЄС. Основна причина структурних зрушень в сучасній інноваційній сфері полягає у перетіканні капіталу з розвинутих країн до більш рентабельних регіонів світу, що пояснюється значними розривами між темпами зростання високотехнологічних галузей в різних регіонах світу — наприклад, темпи зростання високотехнологічних галузей по ОЕСР становлять 7,78 % проти 26,25 % по країнах БРІКС.

Інший науковець Є.Суліма у своїй статті «Джерела глобальної соціальної нерівності та шляхи подолання поляризації глобального суспільства» детально розглядає проблему асиметрій соціального розвитку. Сучасний глобальний соціальний порядок постіндустріалізму має в своїй основі глибоку і зростаючу соціальну нерівність, яка все більш реально загрожує самому існуванню цього порядку, але яка одночасно є неодмінною, природною його рисою.

Головним джерелом зростання глобальної соціальної нерівності є інформаційно-технологічна революція, що спричинила нинішню хвилю глобалізації. У країнах-лідерах глобалізації спостерігається стійка тенденція до заміщення товарно-матеріальних запасів інформацією, а основних фондів – знаннями, що, з одного боку, позитивно впливає на рівень соціально-економічного розвитку цих країн, посилює їх глобальну конкурентоспроможність, а з другого боку, саме володіння знаннями виступає основою соціального розшарування.

Постіндустріальні країни-члени ОЕСР, які становлять менше 1/10 частини населення планети, орієнтуються на дохід у 80 тис. доларів на душу населення у рік, а цей показник для 85% населення Землі не досягає навіть 3  тис. доларів. Спеціалізовані установи ООН розрахували, що в 1960 році багатство 20 % найбагатшої частини світового населення у 30 разів перевищувало майно 20 % найбідніших людей світу, а на початку ХХІ століття це співвідношення досягло рівня 80:1. Країни, фінансові ресурси яких вкрай обмежені (в тому числі через нееквівалентний обмін і механізми переливу світового доходу) і які вимушені стримувати соціальну напруженість у суспільстві, витрачаючи левову частину національних бюджетів на підтримання фізичних умов існування і стабільності власних режимів, не мають можливості інвестувати випереджаючий розвиток освіти і науки, які є ключовим чинником прориву у постіндустріальний світ.

Крім того автор підкреслює у статті, що лідери глобалізації намагаються створити уявлення про те, що "втеча умів" взагалі не становить загрози національній безпеці, бо розвиток інтелекту начебто не визнає національних кордонів, і кожна держава буде мати змогу користуватись результатами інтелектуальної праці, головне ж — створити належні умови для неї, а для цього найбільш придатні саме високорозвинені країни. Це є прикладом примітивного мислення, бо не враховує головного: по-перше, втеча інтелектуального капіталу зменшує глобальну конкурентоспроможність держави, по-друге, далеко не завжди високі технології та інші "ноу-хау", розроблені тими ж емігрантами з пострадянських країн на Заході, стають "доступними для всього світу" — як правило, трапляється навпаки.

Нарешті визнано, що "зараз глобальні можливості розвитку між країнами і людьми стають все більш нерівномірними і соціально несправедливими". Сьогодні світова економіка все більше поляризується, економічна активність і відповідні прибутки концентруються у трьох десятках ключових країн, переважним чином членів ОЕСР. Реальність полягає у тому, що у світі виникає антагоністична соціальна структура, яка стає джерелом глобальних загроз соціальної безпеки. Неможливість реалізувати життєво важливі цілі, пов’язані з пристосуванням до умов, що змінюються, мобілізує представників "глобального гетто" на акції соціального протесту, які потенційно мають тенденцію до глобалізації своїх найгостріших форм.

Звертає на себе увагу, той факт, що з переходом на постіндустріальний шлях розвитку в розвинених країнах уповільнилась, стала критично сприйматись, а нерідко – набула зворотного характеру політика скорочення розривів у рівні життя між вищими і нижніми полюсами суспільства, в тому числі політика вирівнювання доходів. Під впливом цих процесів сформувався значний нижній клас, що складається з безробітних, непрацездатних, зайнятих неповний робочий день людей, інших осіб, що не можуть знайти собі місце в умовах експансії високотехнологічного виробництва, та які відчувають свою відірваність від суспільства, не поділяють його прагнень і успіхів.

Особливо детально розглядаються у статті пропозиції щодо шляхів подолання глобальної соціальної нерівності та пов’язаних з нею загроз безпеки розвитку глобального суспільства, які в основному зводяться сьогодні до обмеження або припинення економічного росту. Так, А.П. Федотов пропонує сценарій "керованого, науково-організованого, одухотвореного життєздатного розвитку людства", який ґрунтується на припиненні світового економічного росту і перетворенні його у гармонічний розвиток людства та на стабілізації чисельності населення Землі зі збереженням розмаїття народів. Такий сценарій, незважаючи на те, що йде у руслі ідей екологічного соціалізму, відповідає насамперед інтересам передових країн, бо припинення росту населення означає увічнення існуючих диспропорцій розвитку, а припинення економічного зростання однобічно за рахунок високорозвинених країн є утопічним в своїй основі, бо це принципово суперечить існуючому глобальному співвідношенню сил і інтересів.

Вихід вбачається у трансформації існуючого світового політичного порядку, який породжує правові, соціокультурні і насамперед управлінські обмеження розвитку світової периферії. Бо насамперед силові, політико-адміністративні чинники стають сьогодні на заваді реалізації незахідними суспільствами права на вільний вибір шляху розвитку, створюють штучні перешкоди вирівнюванню рівнів розвитку між центром і периферією.

Висновки

З огляду на проаналізовані статті, можна зробити наступні висновки, що глобалізація має суперечливий і неоднозначний характер, як щодо окремих груп країн, так і окремих регіонів, а її позитиви і негативи розподіляються вкрай нерівномірно в світовому масштабі, що обумовлює наростання фрагментарності світового господарства, порушення його організаційно-функціональної рівноваги та посилення багатополярності і різновекторності його розвитку. У результаті, замість глобального ринку, основи однорідного суспільства, формується багатополюсний світ, що базується на різних економічних і соціально-політичних моделях. Поглиблення нерівномірності та непропорційності глобального розвитку, приймаючи форму асиметричних ефектів, найчастіше проявляється у прискореному причинно-наслідковому поширенні негативних ефектів глобалізації, про що переконливо свідчать наведені вище аргументи.

При цьому узагальнюючи тенденції економічної глобалізації (мова іде про транснаціоналізацію, постіндустріалізацію, лібералізацію системи міжнародних економічних відносин), можна привести переконливі аргументи, що саме ці чинники стали визначальними у формуванні трансмісійного механізму глобальної нерівності, оскільки:

• мобільний транснаціональний капітал переміщує робочі місця та виробництво до країн з низькою вартістю робочої сили, зумовлюючи диспропорційність глобального економічного розвитку та формуючи полюси зростання і периферійної відсталості;

• фінансова глобалізація обмежує масштаби соціальної допомоги та стримує перерозподільні можливості держав і, цим самим, потенційно несе загрозу демонтажу всієї створеної протягом минулого сторіччя соціальної надбудови;

• лібералізація міжнародної торговельної політики інтенсифікує міжнародну конкурентну напругу і не завжди дає очікувані позитивні ефекти країнам, що розвиваються, оскільки їхні порівняльні переваги є застарілими і не відповідають сучасним вимогам інтенсивного економічного розвитку.

Особливу увагу слід приділити питанню сутності глобального соціального порядку постіндустріалізму, який має за основу глибоку і зростаючу соціальну нерівність, що все більше загрожує самому існуванню даного порядку, але одночасно виступає його істотною рисою. У країнах-лідерах глобалізації спостерігається стійка тенденція до заміщення товарно-матеріальних запасів інформацією, а основних фондів – знаннями, що позитивно впливає на рівень соціально-економічного розвитку цих країн, посилює їх глобальну конкурентоспроможність, але саме володіння знаннями виступає основою соціального розшарування.

На мою думку, ключовим компонентом економічної глобалізації є її інвестиційна складова. Сучасна фаза глобального економічного розвитку характеризується випереджаючою динамікою зростання міжнародного руху інвестиційного капіталу порівняно з міжкраїновим переміщеннями товарів, робочої сили та нефінансових послуг. Це обумовлює визначальний вплив інвестиційної компоненти на динаміку та векторну спрямованість сучасних процесів економічної глобалізації. Разом з тим, інвестиційний капітал у світі розміщений вкрай асиметрично, що спричиняє отримання позитивного ефекту глобалізації переважно країнами-лідерами глобальної економіки. Водночас решта країн світу імплантуються у систему глобальної інвестиційної взаємодії переважно в якості «провідників» економічних інтересів міжнародного державно-монополістичного капіталу. Це істотно деформує параметри глобальної економічної рівноваги та умови міжнародної конкурентної боротьби, що за відсутності ефективних інституційних механізмів регулювання глобального економічного розвитку спричиняє руйнівний вплив на країни з незрілими національними економіками та періодичні фінансові кризи на локальному та глобальному рівнях.

14