1.Художній метод — це сукупність принципів ідейно-художнього пізнання та образного відтворення світу, спосіб осягнення дійсності засобами мистецтва. В історії літератури виділяють такі художні методи: бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модернізм. Кожний художній метод (за винятком модернізму) має відповідний літературний напрям. Напрям користується певним методом, заснованим на ньому.

Літературний напрям — це конкретно-історичне втілення художнього методу, що проявляє себе в ідейно-естетичній спільності групи письменників у певний період часу. Літературний напрям є своєрідним синтезом (поєднанням) художнього методу та індивідуального стилю письменника. Категорія напряму передбачає об'єднання митців на основі єдиного методу, а також певну схожість індивідуальних стилів. Кожному літературному напрямові відповідає сукупність творів, які мають спільні, характерні риси. У межах одного літературного періоду може виступати кілька літературних напрямів, наприклад, у Просвітництві — класицизм, рококо, сентименталізм. Назва домінантного (провідного) напряму нерідко стає назвою цілого періоду, а його часові межі — межами періоду (бароко, романтизм, модернізм).

Стиль — сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника. Поняття стилю сьогодні є багатогранним. У літературознавстві також спостерігається багатозначність цього поняття. Дослідники розглядають: - стиль доби; стиль напряму й течії; - стиль письменника і стиль певного періоду його творчості; стиль твору і стиль його окремого елемента. Найпоширенішим у науці про літературу є розуміння стилю як індивідуальної творчої манери, «творчого обличчя» окремого письменника. Отже, індивідуальний стиль — це прояв сукупності особливих істотних ознак таланту письменника в конкретному художньому творі чи у всій його творчості, індивідуальне втілення художнього методу.

Модернізм Загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Модерністські напрями виникли як заперечення натуралістичної практики в художній царині, обґрунтованої філософією позитивізму. Модерністи, на відміну від раціоналізму попередників, на перше місце ставили творчу інтуїцію, втаємничення у трансцендентну (за філософією І. Канта ту, що лежить поза межами свідомості і пізнання, тобто не може бути пізнаною) сутність буття. Вищим знанням проголошувалася не наука, а поезія, зважаючи на її феноменальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші глибини буття. Модерністи свідомо роблять свою творчість антидемократичною, елітарною.

Одним з найперших виявів модернізму, точніше його провісником в Україні був декаданс.

Декаданс Напрям, назва якого в перекладі означає занепадництво. Літературознавець В. Щурат (той самий, який назвав збірку І. Франка «Зів'яле листя» декадентською і якому Франко відповів своїм віршем-запереченням «Декадент») трактував декаданс як темне натхнення, як неясну, затемнену нічну красу, а поета-декадента як людину, яка здатна пережити самостійну, «безпредметну» тугу і піднятися «в ідеалу світ», занедбавши так звану громадянську тему, і суспільні: проблеми.

Імпресіонізм Художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст., насамперед у малярстві. Визначення походить від назви картини Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant», 1873). Наприкінці XIX ст. імпресіонізм поширився в європейському письменстві. Засновниками літературного імпресіонізму вважаються брати Ґонкури. Виявився він також у творчості Ґі де Мопассана, М. Пруста, К. Гамсуна, О. Уайльда, Р. Л. Стівенсона, А. Шніцлера, А. Чехова, І. Буніна, І. Анненського та ін. Поетика імпресіонізму відбилася у творчості М. Коцюбинського, B. Стефаника, М. Черемшини, частково О. Кобилянської, а також Г. Михайличенка, М. Хвильового, Є. Плужника та ін.

Футуризм Авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Його теоретиком став поет Т. Марінетті, який пропагував радикальний розрив із усією культурною традицією: «Ми підриваємо традиції, як поточені червою мости». Декларації українських футуристів були близькі до цього: «Те, що називають мистецтвом, є для нас предмет ліквідації... Ліквідація мистецтва є наше мистецтво... Мистецтво є пережиток минулого... Смерть мистецтву!.. Хай живе метамистецтво — «мистецтво комуністичного суспільства»!..».

Екзистенціалізм Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Постмодернізм Світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття XX ст. приходить на зміну модернізмові. Цей напрям — продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем — світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Символізм Найталановитіші його продовжувачі — П. Верлен, А. Рембо, C. Малларме. Символізм поширювався також в Італії (Г. д'Аннунціо), Бельгії (Е. Верхарн, М. Метерлінк), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов).

3 Питання. Історичні умови розвитку української літератури 1 половини 20 століття.

Історія української літератури — це тернистий, складний і тривалий процес в історії нашої культури. Переслідувалось українське слово від давнини і майже до кінця XX століття, заборонялось книгодрукування, скорочувались тиражі видань творів, написаних українською мовою, майже не перекладались українською мовою твори світової класики. Але українське слово жило ї виживало.

У 20—30-ті роки XX століття тоталітарним режимом було знищено півтисячі письменників і культурних діячів, аби лише поставити українську інтелігенцію на коліна, аби позбавити її права голосу. І знову міністр Воробйов скорочував видання українських книг, майже неможливо було видати твори багатьом молодим і талановитим письменникам.

Спершу, у час жовтневого перевороту 1917 року і в найближчі роки, був розрахунок навернути українське суспільство до "пролетарської революції" та ідеології комунізму на засадах повного нехтування національної ідентичності українців, їх мови, культури, традицій та менталітету. Тож вже навіть за слово, вимовлене українською мовою, що сприймалася як "контрреволюційна", більшовики стріляли.

Відтак в Україні дістав легалізацію процес т.зв. українізації (офіційно — з 1923 року), що її старанно та пильно було спрямовувано в річище марксо-ленінської ідеології. Усе, що не придавалося для цього річища, потрактовувалося як "контрреволюційне" і мусило підлягати викоріненню. Попри те, що українізація повсякчас відбувалася під акомпанемент червоного терору, її успіхи не можна не визнати вражаючими: вже на кінець 1927 року українською мовою вчилося 77 відсотків школярів, а на 1932 рік на 87,5 відсотків було зукраїнізовано пресу.

4. Остап Вишня - майстер гумору і сатири.

Творчість Остапа Вишні відзначається глибокою самобутністю, в якій поєднується водночас і ліризм, і м'який гумор. Остапу Вишні належить пріоритет у жанрі гумору. В його усмішках поєднується розповідь про події та авторські відступи, особливості стилю письменника.

Ліризм його гуморесок йде від захоплення рідною природою, від любові до народної пісні. Задушевність, глибока емоційність, що яскраво вибухає безпосередніми переживаннями, характерні для творів українського гумориста.

У гуморесках-жартах засуджується самовпевненість людей, невігластво. "Усмішки" Остапа Вишні показують широку картину життя на Україні. Автор зображує цілу галерею добродушних, довірливих, щирих постатей селян, розкриває ряд болючих проблем колективізації, індустріалізації, українознавства, патріотичного обов'язку. Усі ці важливі питання Вишня майстерно висвітлює, використовуючи гумор і сатиру, що йде від самого життя.

В Остапа Вишні є цілі тематичні цикли усмішок: сільські, кримські, закордонні, реконструктивні, київські, мисливські тощо.

Органічне поєднання м'якого ліризму з дотепним гумором характерне для "Мисливських усмішок". Мисливські усмішки" — це своєрідне поєднання народного анекдоту і пейзажної лірики в прозі. Герой усмішок - це мисливець тієї рідкісної вдачі, який виходить на полювання не з наміром убити, а з метою якомога надійніше уникнути знищення природи.

Остап Вишня — новатор у жанрі гумору. Новаторство Остапа Вишні полягає і в тому, що він створив в українській сатирично-гумористичній літературі образ позитивного героя. У своїх творах письменник зображував життєві явища в добродушному, жартівливому тоні, а окремі, незначні вади людини гуморист піддавав легкій доброзичливій насмішці, адже немає на світі ідеальних людей. Так, автор добродушно сміється з діда Свирида та його кума із «Зенітки», саме завдяки його образу діда Свирида письменник розкрив ідею вірності своїй Вітчизні.

У "Мисливських усмішках" автор використовує безліч гумористичних художніх засобів. До них належать і синоніми, і багатозначні слова, і евфемізми, і авторські неологізми. Так, замість "очі" вжито простонародне "баньки", до слова "рушниця" дібрані емоційні синоніми: "ружжо". "шонполка", "лушня". Багатозначність використовується для створення каламбурів. Обігруються О.Вишнею прізвища людей, клички тварин: Максим Тудистрибни, Триндишіешка, лорд Сесіль-Кисіль; Допугай, Бандит, Джек, Флейта. Клички тварин мають тут іронічний підтекст, автор висміює людей усім, іноземним.

Одним із найцікавіших сатиричних творів автора є "Усипка, утечка, усушка й утруска". Цей твір дуже вміло й дотепно викриває бюрократичне безладдя того часу, те "казна-що", яке творилося в українській економіці.

В «Моїй автобіографії» у героя своєрідна маска простачка, такого собі дурника, у якого й мова підходяща — гумористичний ефект досягається завдяки оксиморонності, наприклад, у розповіді про батьків: «За 24 роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному».

Широко використовував письменник і поєднання стилів — наукового та розмовного для створення сатиричного ефекту. Так у «Моїй автобіографії» він, іронізуючи з анкет та критичних публікацій, писав: «Коли є в хлопчика чи дівчинки нахил до замислення, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи калюжі, — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде». Поєднання стилів можна побачити і в «Мисливських усмішках», і в «Зенітці». Отже, це чи не найпоширеніший прийом Остапа Вишні.

Як і поєднання елементів гумору й лірики, сатири, що його спостерігаємо в описі вчителя та його лінійки: «Де тепер вона, та лінійка, що виробила мені стиль літературний?» Різноманітність інтонацій, що створюють на диво гармонійну єдність, — ось ще один із секретів Остапа Вишні. Часом його творам властива парадоксальна загостреність анекдота, а інколи — м'який ліризм, Багато разів можна натрапити на антитезу («З одного боку — цілував барині ручку, а з іншого — клумби квіткові їй толочив»), зіставлення.

Засоби сатири — бурлескна лексика («загребли трьох отам на вигоні» (замість «поховали» — високою літературною), лайливі, просторічні слова (погань, песиголовці), промовисте прізвище старости — Панько Нужник, граматичні засоби, зокрема вживання середнього роду замість чоловічого («воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли» тощо), — Остап Вишня щедро застосовує і в «Зенітці».

Творячи в часи, коли сатира і гумор у чистому вигляді просто не могли існувати через офіційний режим, Остап Вишня зумів не тільки продовжити традицію цих жанрів, але й збагатити її.