NPK_do_Kriminalno-protsesualnogo_kodexu

Стаття 20

Забезпечення права на захист

1.Підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

2.Слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд зобов’язані роз’яснити підозрюваному, обвинуваченомуйогоправатазабезпечитиправонакваліфіковану правовудопомогу

збоку обраного ним або призначеного захисника.

3.У випадках, передбачених цим Кодексом та/або законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги, підозрюваному, обвинуваченому правова допомога надається безоплатно за рахунок держави.

4.Участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного, обвинуваченого, представника потерпілого не звужує процесуальних прав підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого.

1.Право підозрюваного (обвинуваченого), виправданого, засудженого на захист

−це сукупність наданих йому законом повноважень для спростування підозри або обвинувачення, пом’якшення покарання, а також захисту своїх особистих інтересів.

Забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, засудженому, виправданому права на захист є однією з основних засад судочинства в Україні (див. п. 6 ч. 3 ст. 129 Конституції України).

Право на захист належить до загальновизнаних принципів міжнародного права

йрозглядаєтьсяякнеобхіднаумовазабезпечення праванасправедливийсудовийрозгляд. Доступ до адвоката як невід’ємна гарантія права на захист у разі кримінального обвинувачення передбачений ст. 14 МПГПП, а також статтями 5, 6 КЗПЛ, згідно зякимикожномузаарештованомуабозатриманомуповідомляютьсянегайнопричини арештутапред’явленеобвинуваченняізабезпечуєтьсяправонаневідкладневирішення судом питання про законність затримання і справедливий публічний розгляд справи при наданні можливості захищати себе особисто або за посередництва обраного ним самим захисника.

Поняття «право на захист» включає в себе:

− права, які підозрюваний (обвинувачений) може реалізувати власними діями шляхом надання усних або письмових пояснень із приводу підозри або обвинувачення, збиранняінаданнядоказів, особистоїучастіукримінальномупровадженні, втому числі участі в допитах інших підозрюваних (обвинувачених), потерпілих, свідків та експертів у суді, подачі скарг на дії й рішення слідчого, прокурора, слідчого судді

йсуду (див. коментар до ст. 42 КПК);

− права, які можуть здійснюватися підозрюваним (обвинуваченим) за допомогою захисника й законного представника шляхом реалізації прав та обов’язків цих осіб (див. коментар до статей 44–54 КПК);

61

− наявність у слідчого, прокурора, слідчого судді й суду обов’язків сприяти підозрюваному (обвинуваченому) в реалізації його права на захист, роз’яснювати йому їх права й обов’язки (зокрема, забезпечити участь захисника, надати у встановлених законом випадках дляознайомлення необхідні документи йматеріали кримінального провадження, надати можливість зняття з них копій, розглянути клопотання і скарги, заслухати показання шляхом проведення допиту і та ін.).

Гарантіями права підозрюваного (обвинуваченого) назахист є, зокрема: презумпція невинуватості, включаючи покладання тягаря доказування наобвинувача ітлумачення сумнівів на користь підозрюваного (обвинуваченого); правило про недопустимість доказів; правилопронедопустимість погіршення правовогостановища виправданого й засудженого; норми, що забезпечують свободу оскарження в апеляційному й касаційному порядку вироку та інших судових рішень.

Незабезпечення підозрюваному (обвинуваченому) можливості особисто обстоювати свої інтереси у кримінальному провадженні всіма допустимими засобами і способамиабообмеженняйогоможливостіскористатисядопомогоюзахисникаєістотним порушенням кримінального процесуального закону, що тягне за собою скасування вироку й визнання недійсними інших рішень і дій.

Правоназахистмаютьякпідозрюваний, обвинувачений, засуджений, виправданий, так і деякі інші учасники кримінального провадження, до яких належать особи, які вчинилисуспільнонебезпечнедіяння, передбачене закономУкраїнипрокримінальну відповідальність, устанінеосудності(ст. 507 КПК). Цеправореалізуєтьсянимивмежах і порядку, встановлених кримінальним процесуальним законодавством.

ЄСПЛ сформулював ряд положень, згідно з якими відмова затриманому в доступі до адвоката впродовж першого часу допитів поліцією у ситуації, коли праву на захистмоглобутизавданонепоправноїшкоди(якоюбнебулапідставатакоївідмови), є несумісним із правами обвинуваченого, передбаченими підп. «с» ч. 3 ст. 6 КЗПЛ (рішення у справі «Мюррей проти Об’єднаного Королівства» від 8 лютого 1996 р.). При цьому під обвинуваченням у розумінні ст. 6 КЗПЛ ЄСПЛ розуміє не лише офіційне повідомлення про обвинувачення, а й інші заходи, пов’язані з підозрою у вчиненні злочину, які спричиняють серйозні наслідки або істотним чином позначаються на становищі підозрюваного, тобто вважає необхідним виходити зі змістовного, а не формального розуміння обвинувачення (рішення у справі «Девеер проти Бельгії» від 27 лютого1980 р.; «ЕклепротиФРН» від15 липня1982 р., «ФотитаіншіпротиІталії» від 10 грудня 1982 р.). Саме такі підходи ЄСПЛ мають для вітчизняного правозастосовника важливе значення, оскільки за новим КПК з’явився інститут підозри, а притягнення до кримінальної відповідальності починається саме з повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення.

2. Само наділення підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, виправданого правом на захист ще не є забезпеченням у повному обсязі цього права. Воно є лише передумовою забезпечення. Публічний характер кримінального процесу визначає обов’язок слідчого, прокурора, слідчого судді, суду роз’яснити особі право мати захисника, забезпечити їм право отримати кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника, а також можливість захищатися встановленими законом засобами захисту від підозри та обвинувачення. Ця вимога коментова-

62

ної статті узгоджується з положеннями КЗПЛ п. «с» ч. 3 ст. 6, а також практикою ЄСПЛ, який у рішенні у справі «Артико проти Італії» від 13 травня 1980 р. визнав, що у ст. 6 Конвенції йдеться про правову допомогу, а не про призначення захисника. Само призначення щенеєзабезпеченням ефективною правовоюдопомогою, призначений адвокат може через різні обставини (об’єктивні чи суб’єктивні) не виконати належним чином свої професійні обов’язки. Органи влади, «якщо вони поінформовані про це, повинні або замінити захисника, або примусити його виконувати свої професійні обов’язки».

Зокрема, відповідно до п. 9 ст. 206 КПК слідчий суддя зобов’язаний вжити необхідних заходів для забезпечення особи, яка позбавлена свободи, захисником і відкласти будь-який розгляд, у якому бере участь така особа, на необхідний для забезпеченняособизахисникомчас, якщовонабажаєзалучитизахисникаабоякщослідчий суддя вирішить, що обставини, встановлені під час кримінального провадження, вимагають участі захисника.

При затриманні особи відповідно до ч. 4 ст. 208 КПК уповноважена службова особа, що здійснила затримання, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також серед інших роз’яснити право мати захисника. Закріплюючи права підозрюваного, обвинуваченого, законпередбачає, щовказаніособимаютьправобути чітко і своєчасно повідомленими про свої права, передбачені КПК, а також отримати їх роз’яснення; на першу вимогу мати захисника і побачення з ним до першого допиту з дотриманням умов, що забезпечують конфіденційність спілкування, а також післяпершого допиту – мати такі побачення без обмеження їх кількості й тривалості; на участь захисника у проведенні допиту та інших процесуальних дій; на відмову від захисника в будь-який момент кримінального провадження; на отримання правової допомоги захисника за рахунок держави у випадках, передбачених КПК та/або законом, щорегулюєнаданнябезоплатноїправовоїдопомоги, втомучисліузв’язкузвідсутністю коштів на її оплату (пп. 2, 3 ч. 3 ст. 42 КПК).

3. Конституція України (ст. 59) гарантує кожному обвинуваченому право на кваліфіковану юридичну допомогу адвоката (захисника). Це означає, зокрема, що у випадках, коли сам підозрюваний (обвинувачений) з тих чи інших причин не може запросити захисника, але й не відмовляється від юридичної допомоги, суд, слідчий суддя, прокурор, слідчий зобов’язані забезпечити участь захисника у кримінальному провадженні.

З урахуванням матеріального становища чи інших обставин підозрюваний (обвинувачений) маєправонаотриманняправовоїдопомогизахисниказарахунокдержави (п. 3 ч. 3 ст. 42 КПК, ст. 12 Закону України «Про адвокатуру»). Право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно зі ст. 14 Закону України «Про безоплатну правову допомогу» мають, зокрема, такі категорії осіб: 1) особи, які затримані за підозрою

увчиненнізлочину; 2) особи, доякихякзапобіжнийзахідобранотриманняпідвартою. Така допомога надається протягом 72 годин з моменту затримання. У разі якщо слідчий суддя, суд прийняв рішення про тримання особи під вартою, безоплатна правова допомога надається, якщо така особа належить до однієї з категорій осіб, зазначених

упп. 1 і2 ч. 1 ст. 14 цьогоЗакону; 3) особи, стосовноякихукримінальнихпроваджен-

63

няхвідповіднодоположеньКПКзахисникзалучаєтьсяслідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії.

Наведені положення щодо участі адвоката у кримінальному судочинстві й можливості звільнення особи від оплати його праці відповідають міжнародним вимогам, зокрема: а) підп. «с» п. 3 ст. 6 КЗПЛ зобов’язує державу гарантувати право підозрюваного (обвинуваченого) на безкоштовну допомогу адвоката у випадках, коли той не має достатніх коштів для оплати послуг захисника або коли цього вимагають інтереси правосуддя; б) п. 3 ст. 14 МПГПП встановлює, що кожен має право при розгляді будь-якого пред’явленого йому обвинувачення бути судимим у його присутності й захищати себе особисто або за посередництвом обраного ним самим захисника, а якщо він його не має, бути поінформованим про це своє право й мати призначеного йомузахисника(колицьоговимагаютьінтересиправосуддя) безоплатновбудь-якому випадку, коли в нього немає достатньо коштів для оплати цього захисника.

4. Захисникпідозрюваного(обвинуваченого), представникпотерпілого, якіберуть участь у кримінальному провадженні, надають їм юридичну допомогу і сприяють у здійсненні їх прав, не замінюють цих осіб. Підозрюваний (обвинувачений) або потерпілий особисто може реалізувати весь обсяг прав, наданих йому законом, і в тих випадках, коли його захисник чи представник здійснює певні дії за його дорученням.

Стаття 21

Доступ до правосуддя та обов’язковість судових рішень

1.Кожному гарантується право на справедливий розгляд та вирішення справи

врозумністрокинезалежнимінеупередженимсудом, створенимнапідставізакону.

2.Вирок та ухвала суду, що набрали законної сили в порядку, визначеному цим Кодексом, є обов’язковими і підлягають безумовному виконанню на всій території України.

3.Кожен має право на участь у розгляді в суді будь-якої інстанції справи, що стосується його прав та обов’язків, у порядку, передбаченому цим Кодексом.

4.ЯкщоіншенепередбаченоцимКодексом, здійсненнякримінальногопровадження не може бути перешкодою для доступу особи до інших засобів правовогозахисту, якщо під час кримінального провадження порушуються її права, гарантовані Конституцією України та міжнародними договорами України.

1. Положення, закріплене в частині першій коментованої статті, впроваджує у вітчизняне кримінальне процесуальне законодавство міжнародно-правовий стандарт, який міститься у ч. 1 ст. 6 КЗПЛ, згідно з яким кожен має право на справедливий іпублічнийрозглядйогосправиупродовжрозумногострокунезалежнимібезстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Конституція України у ст. 124 передбачає, що правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є

64

обов’язковими до виконання на всій території України. Відповідно до ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» кожному гарантується захист його прав, свобод та законних інтересів незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до закону. Для забезпечення справедливого та неупередженого розгляду справ у розумні строки, встановлені законом, в Україні діють суди першої, апеляційної, касаційної інстанцій

іВерховний Суд України (частини 1, 2 ст. 7).

Укримінальномупроцесуальномузаконодавствізазначенийвищеконституційний припис знаходить своє втілення у ст. 30 КПК, відповідно до якої у кримінальному провадженні правосуддя здійснюється лише судом згідно з правилами, передбаченими цим Кодексом. Відмова уздійсненні правосуддя не допускається. Це дуже важливагарантіядлялюдини, щозалучаєтьсядокримінальногопровадження, оскількивона заздалегідь знає, що її долю може вирішити тільки суд відповідно до встановленої демократичної процедури, що забезпечує підозрюваному, обвинуваченому право на захист.

Загальна засада, що передбачає виняткове право суду здійснювати правосуддя, не допускає перекладення цієї функції на жоден інший орган держави. Принцип, сформульований у ст. 124 Конституції України, набуває свого розвитку в ст. 62Основного Закону, щорозкриваєсамусутьправосуддя: особавважається невинуватоюувчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Це надає судовомурозглядузначеннянайважливішої стадіїпроцесу, асудвиділяєзівсіхінших органів, які ведуть процес, надає йому особливого становища, зобов’язуючи бути гарантом прав і свобод людини і громадянина.

Принцип, що розглядається, не обмежується судовим розглядом у суді першої інстанції, ахарактеризуєвсісудовістадіїкримінальногопровадження. Укожнійзних правосуддя здійснюється в тих формах, які відповідають характеру і призначенню вирішуваних у цій стадії завдань.

Щодо поняття «суд» у контексті статті, то відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ «судами» вважаються органи, що здійснюють юрисдикційні повноваження, тобто які уповноважені виносити шляхом застосування норм права згідно з певною процедурою обов’язкові для виконання юридичні рішення. Узагальнення практики ЄСПЛ дає можливість зробити висновок, що «суд» у значенні ст. 6 КЗПЛ має задовольняти таким вимогам: він повинен бути створений відповідно до закону; строк повноважень суддів повинен бути достатньо тривалим, вони повинні бути незмінювані протягом цього строку; суд має бути незалежним та неупередженим; характер його функціонування має бути публічним, а суспільство повинно контролювати судову владу; держава повинна забезпечувати юридичну обов’язковість рішень суду; рішення суду мають бути обґрунтованими і вмотивованими; судова процедура має забезпечувати достатню гарантію справедливого рішення в кожному конкретному випадку.

Як зазначив ЄСПЛ у справах «Белілос проти Швейцарії» від 28 квітня 1988 р., «Н. проти Бельгії» від 30 листопада 1987 р., поняття «суд» характеризується в матеріальному сенсі цього терміна, його функцією є здійснення правосуддя, тобто вирішення справ, що належать до його компетенції, на основі норм права та після про-

65

вадження, що відбулося згідно із визначеною досудовою процедурою. Він також має відповідати низці інших вимог –- незалежності, зокрема від виконавчої влади, неупередженості, строку повноважень його членів, гарантіям його процедури. Аби вважатися «судом», цей орган також повинен мати компетенцію ухвалювати по суті справи рішення обов’язкового характеру.

Під справедливим розглядом та вирішенням справи в контексті коментованої статті слід розуміти процесуальну (процедурну) справедливість, яка передбачає розгляд обвинувачення відповідно до встановлених законом судових процесуальних процедур.

Розумними вважаються строки, щоєоб’єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень (ст. 28 КПК). Вимога про дотримання розумності строків стосується як усього кримінального судочинства в цілому, так і окремих його стадій та процесуальних дій: розумними мають бути в тому числі і строки на досудовому розслідуванні; як строки судового провадження у першій інстанції так і строки судового провадження з перегляду судових рішень тощо.

Для встановлення розумності строку розгляду конкретної справи у національних судових органах ЄСПЛ виробив у своїй практиці кілька взаємопов’язаних критеріїв: 1) складність справи; 2) поведінка заявника (тобто особи, яка звернулася до суду); 3) поведінка судових та інших державних органів; 4) важливість предмета розгляду для заявника; 5) довга тривалість розгляду справи може бути визнана розумною, якщо сама справа є складною як з фактичного, так і з правового кутів зору (справа «Альне де Рибермон проти Франції» від 10 лютого 1995 р.) (про поняття «розумний строк» див. також коментар до ст. 28 КПК»).

Згідно з вимогами КЗПЛ, Конституції України, коментованої статті розгляд справи має здійснюватися незалежним та неупередженим судом. Забезпечення незалежності суддівєневід’ємноюскладовоюїхньогостатусу, конституційнимпринципоморганізації і функціонування судів та професійної діяльності суддів. Він закріплений у статтях 126, 129 КонституціїУкраїни, ст. 6 ЗаконуУкраїни«Просудоустрійістатуссуддів». До найважливіших міжнародних актів, які визначають основні принципи та стандарти правосуддя, у тому числі й незалежність суддів, слід віднести Європейську хартію про закон «Про статус суддів», ухвалену 10 липня 1998 р., Рекомендацію № К (94)12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухвалену Комітетом міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 р., Регламент Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р., Основні принципи незалежності судочинства Організації Об’єднаних Націй.

Під незалежністю слід розуміти виключення будь-якого впливу на суддів інших осіб і організацій при розгляді судом конкретних справ.

Якзазначається врішенніКонституційногоСудуУкраїниусправізаконституційним поданням Верховного Суду України про офіційне тлумачення положень частин 1, 2 ст. 126 Конституції України та ч. 2 ст. 13 Закону України «Про статус суддів» (справа про незалежність суддів як складову їхнього статусу) від 01.12.2004 р. № 19рп/2004, незалежність суддів є невід’ємною складовою їхнього статусу. Вона є конституційним принципом організації та функціонування судів, а також професійної діяльності суддів, які при здійсненні правосуддя підкоряються лише закону. Незалежність суддів забезпечується насамперед особливим порядком їх обрання або при-

66

значення на посаду та звільнення з посади; забороною будь-якого впливу на суддів; захистом їх професійних інтересів; особливим порядком притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності; забезпеченням державою особистої безпеки суддів та їх сімей; гарантуванням фінансування та належних умов для функціонування судів і діяльності суддів, їх правового і соціального захисту; забороною суддям належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, займатися за сумісництвом певними видами діяльності; притягненням до юридичної відповідальності винних осіб за неповагу до суддів і суду; суддівським самоврядуванням. Саме з цих позицій розглядається рівень незалежності суддів в рішенні ЄСПЛ «Фіндлі проти Великої Британії» від 25 лютого 1997 р.

Важливимелементомнезалежностісудуєйогонеупередженість(безсторонність). У практиці ЄСПЛ сформовано гарантії незалежного і неупередженого суду, створеногонапідставізакону. ЯкзазначавЄСПЛурішенні«СаловпротиУкраїни»: длятого щоб встановити, чи можна вважати суд «незалежним» відповідно до п. 1 ст. 6 КЗПЛ, необхідно, зокрема, звернутиувагунаспосібпризначенняйогочленівтастрокиїхніх повноважень, наявність гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності.

Упередженим можнарозглядатисудабосуддю, якщо, зокрема, вінабоприсяжний брав участь на попередніх стадіях кримінального провадження («Нортьє проти Нідерландів», «Фаррантелі іСантанджело проти Італії», «Пероте Пелон проти Іспанії», «Екеберг іінші проти Норвегії», «Лендон, Очаковські-Лоран іЖулі проти Франції»); поведінкасуддімалаобвинувальнеспрямування(«ХпротиСполученогоКоролівства», «С. G. проти Сполученого Королівства»); суддя припускався заяв щодо винуватості особи поза судовим розглядом (справа «Лавентс проти Латвії»); на суддю здійснювали тиск ЗМІ чи інші особи («Папон проти Франції», «Краксі проти Італії», «Фархі проти Франції»); безпідставно змінювався склад суду («Барбера, Мессеге і Хабардо проти Іспанії», «Моїсеєв проти Росії»).

Увиробленні своїх правових позицій щодо розуміння неупередженості суддів ЄСПЛ кожного разу критично ставиться до конкретних обставин. Зокрема, у справі «Губер проти Швейцарії» від 23 жовтня 1990 р. йшлося про те, що один із суддів на стадії досудового слідства виконував функції слідчого судді. Оскільки суддя ще до початкусудовогопровадженнядобреознайомивсяздеталямисправи, обвинувачений міг резонно остерігатися, що суддя вже сформував свою думку про його винність або невинуватість, а також, що він матиме надмірний вплив на рішення суду, який проводить розгляд справи, включаючи можливість перегляду його власних рішень – як слідчого судді. Тому в цій справі ЄСПЛ констатував порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ

узв’язку з тим, що заявникові було відмовлено у праві на проведення розгляду його справи незалежним і неупередженим судом.

Уінших справах ЄСПЛ критично оцінював твердження про те, що попередня причетність судді до розгляду справи вимагає усунення його від подальшого її розгляду. Так, усправі«НортьєпротиНідерландів» від24 серпня1993 р. ЄСПЛзазначив, що лише той факт, що суддя приймав рішення на досудовому етапі розгляду справи, не можна вважати виправданням побоювання щодо його неупередженості, оскільки при цьому велике значення мають обсяг і характер цих рішень.

67

Усправі «Ремлі проти Франції» від 26 квітня 1996 р. перед початком слухання

внаціональномусудісправизаобвинуваченнямдвохосібафриканськогопоходження одинізприсяжнихзробивзаявупроте, щозапереконаннямвінєрасистом. Підсудний у цій справі не зміг заявити відвід присяжному, який зробив таке висловлювання, й оскаржити рішення національного суду, оскільки це заборонено національним законодавством. ЄСПЛвизнавдіїнаціональногосудутакими, щопорушуютьнеупередженість суду (п. 1 ст. 6 КЗПЛ), враховуючи важливість довіри, яку в демократичному суспільстві зобов’язані викликати суди у всіх осіб.

СхожупозиціюзайнявЄСПЛусправі«СаундерспротиСполученогоКоролівства» від17 грудня1996 р. Допочаткуслуханнясправиусудіприсяжнихзаобвинуваченням у вчиненні злочину особи неєвропейського походження декілька присяжних припустилися висловлювань расистського змісту. Суддя, що головував у справі, прийняв рішення не розпускати журі присяжних, оскільки весь склад журі запевнив, що справу буде розглянуто неупереджено. Проте ЄСПЛ визнав, що ситуація, яка склалася під час розгляду справи, дає підстави для сумніву в неупередженості присяжних, а отже, для констатації порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ.

Отже, неупередженість слід розглядати як якість, сутність якої складає вимога безстороннього і справедливого ставлення суду до кожного суб’єкта кримінального провадження.

Суд у контексті коментованої статті має бути створений на підставі закону. При тлумаченні цього положення слід виходити із таких основних аспектів: законодавчого визначення системи судів, яка передбачена Конституцією України, ЗУ «Про судоустрій і статус суддів», КПК та законністю складу суду, який відповідно до КПК повинен розглядати кримінальне провадження (ст. 31 КПК).

Згідно зі п. 2 ч. 2 ст. 412 КПК судове рішення убудь-якому разі підлягає скасуванню, якщо таке рішення ухвалено незаконним складом суду.

Гарантії незалежності та неупередженості поширюються відповідно до КПК й на присяжних. Так уст. 389 КПК зазначено, що прокурору, обвинуваченому, потерпілому та іншим учасникам кримінального провадження протягом усього судового розгляду забороняєтьсяспілкуватисязприсяжнимиінакше, ніжупорядку, передбаченомуКПК. Крім того, присяжний може бути усунутий від подальшої участі в судовому розгляді кримінальногопровадженнязанаявностіобґрунтованихпідставвважати, щоприсяжний у результаті незаконного впливу втратив неупередженість, необхідну для вирішення питань кримінального провадження відповідно до закону (п. 2 ч. 1 ст. 390 КПК).

2. Судове рішення, у якому суд вирішує обвинувачення по суті, викладається у формі вироку. Судове рішення, у якому суд вирішує інші питання, викладається у формі ухвали (ст. 369 КПК). Зазначені судові рішення набирають законної сили

впорядку та у строки, визначені КПК.

Статтею 13 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичнимиіюридичнимиособамитаїхоб’єднанняминавсійтериторіїУкраїни. Обов’язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визна-

68

чається процесуальним законом. Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом, відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана ВРУ.

Із набранням законної сили вироком або ухвалою кримінальний процесуальний законпов’язуєнастаннявідповіднихюридичнихнаслідків (наприклад, кримінальних процесуальних: звільненняобвинуваченогоз-підварти; кримінально-правових: судимість тощо) та підлягає виконанню. З огляду на ст. 6 КЗПЛ особи, на користь яких винесено судове рішення, мають право на виконання рішення національного суду.

Також ст. 90 КПК встановлює, що рішення національного суду або міжнародної судової установи, яке набрало законної сили і ним встановлено порушення прав людиниіосновоположних свобод, гарантованих Конституцією України іміжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана ВРУ, має преюдиціальне значення для суду, який вирішує питання про допустимість доказів.

Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, установлену законом. Так, умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню тягне за собою кримінальну відповідальність (ст. 382 КК).

3.Гарантії, зазначені у ч. 3 коментованої статті, спрямовані перш за все на забезпечення участі сторін у судовому провадженні. Разом з тим ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо права обвинуваченого представляти себе самостійно у судовому провадженні (справи «Коррея ді Матуш проти Португалії» від 28 березня 2006 р., «Галстян проти Вірменії» від 15 листопада 2007 р.) або щодо права його юридичного представника бути присутнім під час судових слухань («Балью проти Албанії» від 24 травня 2004 р.).

КПК містить низку положень, що спрямовані на забезпечення участі сторін у судовомупровадженні. Наприклад, судоверішенняубудь-якомуразіпідлягаєскасуван- ню, якщосудовепровадженняздійсненозавідсутностіобвинуваченого, крімвипадків, передбаченихКПК, абопрокурора, крімвипадків, колийогоучастьнеєобов’язковою; судове провадження здійснено за відсутності захисника, якщо його участь

єобов’язковою; судове провадження здійснено завідсутності потерпілого, належним чином не повідомленого про дату, час і місце судового засідання (ст. 412 КПК).

4.КСУурішеннівід30 січня2003 р. усправіпророзглядсудомокремихпостанов слідчого і прокурора наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод» (ст. 13) (абз. 10 п. 9 мотивувальної частини).

Таким чином, положення ч. 4 коментованої статті ґрунтуються на нормах ст. 55 Конституції, ст. 2 МПГПП та ст. 13 КЗПЛ.

Згідно зі ст. 13 КЗПЛ кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному ор-

69

гані, навітьякщотакепорушеннябуловчиненеособами, якіздійснювалисвоїофіційні повноваження.

Ст. 55 Конституціївстановлено, щокоженмаєправобудь-якиминезабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Крім того, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльностіорганівдержавноївлади, органівмісцевогосамоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Стаття 22

Змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості

1.Кримінальнепровадженняздійснюєтьсянаосновізмагальності, щопередбачає самостійнеобстоюваннястороноюобвинуваченняістороноюзахистуїхніхправових позицій, прав, свобод і законних інтересів засобами, передбаченими цим Кодексом.

2.Сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених цим Кодексом.

3.Під час кримінального провадження функції державного обвинувачення, захисту та судового розгляду не можуть покладатися на один і той самий орган чи службову особу.

4.Повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного обвинувачення у суді здійснюється прокурором. У випадках, передбачених цим Кодексом, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення може здійснюватися слідчим за погодженням із прокурором, а обвинувачення може підтримуватися потерпілим, його представником.

5.Захист здійснюється підозрюваним або обвинуваченим, його захисником або законним представником.

6.Суд, зберігаючи об’єктивність та неупередженість, створює необхідні умови для реалізації сторонами їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків.

1.Конституційне закріплення засади змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (п. 4 ч. 1 ст. 129) обумовило його особливу роль у кримінальному провадженні.

Провідною ідеєю цього принципу є паритетність сторін обвинувачення і захисту, які самостійно відстоюють їхні правові позиції у формі судового спору шляхом реалізації наданих законом процесуальних правтавиконання процесуальних обов’язків.

Традиційно наука кримінального процесу виділяє у структурі змагальності три основні риси: 1) чітке розмежування функцій державного обвинувачення, захисту

70