4.4. Механізм формування системи міжнародного права у середньовічний період.

Система міжнародного права у її класичному розумінні (з відповідним поділом на галузі, інститути, їх внутрішніми зв’язками, закономірностями об’єднання і т.д.) проходить своє становлення в період середніх віків.

Середньовіччя є, скоріше, періодом активного формування галузей міжнародного права (щоправда з різною інтенсивністю щодо різних галузей).

Вже в період феодальної роздробленості (Х-ХІІІ ст. ст.) окремі галузі вже склалися, щоправда не з дуже тісними міжгалузевими зв’язками. А в період утворення великих феодальних станових монархій (ХІІІ-ХV ст.ст.) завершилось утворення практично всіх відомих галузей середньовічного міжнародного права. І вже на етапі абсолютизму завершується міжгалузева специфікація щодо об’єктів правового регулювання. Практично всі такі галузі перейшли в класичне міжнародне право.

Різному етапу середньовіччя характерний різний набір галузевих характеристик і властивостей. В цілому остаточно вони склалися лише на етапах крупних феодальних монархій (особливо абсолютистсьских). В цей час галузі складаються в цілому як комплексні і остаточно в поєднанні відповідних інститутів. Практично вже кожна галузь мала свій основоположний принцип, а міжгалузеві зв’язки набувають все більш системного доцентрового характеру. Проте, цей процес відбувався неоднаково, як щодо темпів формування галузей, так і щодо їх кількості, нормативного наповнення і міжгалузевих зв’язків в різних середньовічних регіонах (Західної Європи, Візантії, Київської, Московської Русі, Південно-західного Середземномор’я, Індії, Китаю, Африки, Америки та ін.). Але для всіх характерний перехід від політико-правового нормоутворення з релігійними елементами до суто міжнародно-правового нормотворення.

В середні віки змінився і сам принцип розбудови структури середньовічного міжнародного права, за яким в основу кожного наявного інституту ліг певний принцип: в праві міжнародних договорів – принцип pacta sunt servanda; в посольському праві – дипломатичної недоторканості; в нейтралітеті – принцип поваги до нейтрального статусу; в морському праві – принцип свободи відкритого моря (невизнання окремими регіонами цього принципу суттєво загальмувало розвиток в них міжнародного права та збільшило кількість воєн). Так і засади розбудови середньовічного міжнародного права були лише тенденцією, і не стали його закономірністю. Для середньовічного міжнародного права ще не цілком характерна закономірність, за якою принципи міжнародного права стають його основними системоутворюючими чинниками.

Таким чином, з періоду середньовіччя можна говорити про утворення і становлення перших ключових галузей міжнародного права на базі системних комплексів норм та сукупностей інститутів об’єднаних спільним об’єктом чи предметом регулювання. Першими складаються ті галузі, що регулюють основні види міжнародно-правових відносин: право війни, договірне, посольське, торговельне та морське право. До них інколи додають менш систематизовані на той час, і скоріше ще не розвинуті до рівня галузі комплексні інститути – консульське право, право міжнародної відповідальності, право розв’язання міжнародних спорів та деякі ін. Перші галузі формуються на основі попередніх нормативних наробок, інститутів та комплексів норм, відомих ще стародавньому або пізньоантичному міжнародному праву. Це пояснюється тим, що вони регулюють найбільш важливі для міжнародного суспільства і правопорядку відносини.

В теорії міжнародного права критеріями виділення такого структурного компоненту міжнародного права, як галузь є специфічний предмет правового регулювання, існування основоположного (галузевого) принципу міжнародного права, існування кодифікації або спеціальних джерел міжнародного права (договорів, звичаїв та ін., що мають окремий, галузевий, об’єкт регулювання).

Важливою рисою середньовічного міжнародного права є те, що в ньому на основі попередніх нормативних наробок формуються більш-менш структуровані комплекси – галузі (посольського та консульського права, договірного, торгового, морського права, права війни тощо) та складні інститути (нейтралітету, посередництва, міжнародної юстиції; розширюється коло мирних засобів вирішення міжнародних спорів, у відповідності до середньовічних потреб і реалій відбувається подальший розвиток законів і звичаїв війни, розуміння статусу комбатантів і некомбатантів та ін.).

Внаслідок зростання ролі договору як міжнародно-правового джерела однією з найбільш структурованих стала галузь міжнародного договірного права. Практично кожен етап створення й реалізації міжнародного договору в середні віки або детально врегульовується на рівні відповідних норм, або стосовно нього складаються галузеві інститути цього права (від інституту міжнародної договірної ініціативи, детально розробленої процедури укладання угод до врегулювання різних аспектів реалізації договору, або наслідків від його порушення чи неможливості дотримання).

За характером своєї внутрішньої побудови галузь міжнародного договірного права не потребувала окремої кодифікації її норм. Активне застосування чисельного договірного масиву в середньовіччі базувалося на добре розробленій і загальноприйнятій процедурі.

Право міжнародних договорів цього періоду вже можна було підрозділяти на свої підінститути, що об'єднували правила укладання угоди, правила, що встановлювали зобов'язання по виконанню договорів, правила, що визначали умови припинення дії міжнародних договорів. В окремі підінститути цього інституту можна виділити: договори про мир, союзні договори, про взаємну допомогу і ненапад, про кордони і територію, про арбітраж, торгові, про вступ до шлюбу з іноземцями, про нерухомість та інші види власності, про правову допомогу і т.д. Багато які із вказаних підінститутів входили як складові в інші інститути міжнародного права, а тому можуть бути віднесені до комплексних або рубіжних чи міжгалузевих.

На ефективність норм не лише цієї галузі, але й міжнародного права в цілому впливає галузевий принцип права міжнародних договорів pacta sunt servanda – припис сумлінного дотримання міжнародних зобов’язань.

Окрім права міжнародних договорів однією з перших складається галузь посольського (дипломатичного) права. В той період ще зарано говорити про поділ дипломатичного права на посольське та консульське. Окрім вже названих раніше, найбільш розробленими стають інститути посольського права стосовно дипломатичного протоколу та церемоніалу. Щоправда, вони суттєво різняться в залежності від регіону – Китай, Індія, Західна або Східна Європа, арабських схід тощо. Проте, загальним правилом стає урівноваження відповідності прийому посла статусу (могутності) його держави та принципу рівності дипломатичних представників.

В посольському праві основоположним стає принцип дипломатичної недоторканості.

Тут «передача» принципу фактично відбулась під впливом Західної Римської імперії та Візантії на варварські країни з імперативною вимогою дотримуватися його. При чому, цей принцип був введений в практику міждержавних відносин не тільки Європи, але й мусульманських (завдяки Візантії) та інших регіонів.

З більшою чіткістю принцип дипломатичної недоторканості був визнаний, як звичаєва норма міжнародного права, практично усіма країнами середньовічної Європи. Виділяється два етапи розвитку цього принципу, в залежності від форми представництва – в першій половині середніх віків переважають тимчасові дипломатичні місії, тоді як з XV ст. дипломатичні зносини вже здійснюються на основі постійних посольств, коли утворюються дипломатичні представництва та консульства в іноземні держави на постійній основі.

Складається галузь міжнародного торговельного права.

Говорячи про вплив торгівлі, міжнародних економічних взаємин на формування міжнародного права, не можна забувати про зворотний процес, а саме: певний історичний (чи регіональний) тип міжнародного права породжував відповідні відносини між його суб’єктами. Особливості міжнародно-правового статусу території, інституту правосуб’єктності, переважання звичаю чи договору, як джерела цього права, формування міжнародно-правових норм щодо положення іноземців та інші особливості міжнародного права в різні історичні періоди впливали й на різне наповнення і характер міжнародної економіки та торгівлі.

Так, у 1473 р. канцлер Англії вирішив, що позови до нього з боку іноземних купців, він вирішуватиме в канцлерському суді “за правом природи ...яке деякі називають торговим правом, і яке є універсальним правом світу”¹². Така особливість торгового права була продиктована розвитком міжнародного права в цілому у Середньовіччі на шляху до універсальності, як за географічною сферою його поширення, так і за механізмами правового регулювання. З іншого боку, універсальність торгового права породжує необхідність у чіткому визначенні правового статусу іноземців (спочатку представників торгівлі, потім й інших), а згодом і в наданні їм більшого обсягу прав.

Приводом до започаткування економічних відносин ще раннього Середньовіччя були як потреба країн у відповідних товарах (що є характерним і для стародавнього періоду), так і характер влади у той час. Адже в цей період проходив становлення феодальний тип правління, який передбачав виключну владу правителя (феодала) над своєю територією, і, навіть, де в чому приватноправовий статус цієї території. В умовах нестабільності своєї влади таким правителям особливо необхідно було вирішити цілий ряд проблем зовнішньоекономічним шляхом. Звідси й особливість міжнародної торгівлі практично усього періоду середньовіччя – вона велась на засадах взаємного інтересу і поваги, що гарантувались у відповідних міжнародних договорах.

Базові принципи й інститути міжнародного торгівельного права в ранньому Середньовіччі переживають відносно незначні зміни порівняно з іншими міжнародно-правовими комплексами й інститутами. На цей період правила ведення міжнародної торгівлі та обміну були вже сформованими засадничими законами економічного обігу. У той же час, це були ще не чисельні ключові принципи такої торгівлі. На відміну від інших галузей міжнародного права, торгівля й економічний обмін, не дивлячись на свою важливість для міжнародних відносин, були неструктурованою, навіть переважно несистематизованою сферою. Для ведення таких відносин за умов прогалин в суто торговельно-правовій сфері, як правило, запозичували і застосовували відповідні міжнародно-правові норми дипломатичного права (недоторканість торгівельних представників, статус торгівельних місій, церемоніал і протокол прийому офіційних торговельних делегацій і окремих представників), права війни (статус іноземних торгівців місій та їх майна за умов стану війни з їхньою країною), статусу території (щодо права торгівлі), морського права (усі правила ведення морської та річкової торгівлі, статус торгівців на морі та на суходільній іноземній території) та ін.

Спершу міжнародне торговельне право формується на звичаєвій основі (в ранньому Середньовіччі). Проте, досить швидко в Х-ХІ ст.ст. не менш вагомим джерелом цієї галузі стають рішення комерційних судів європейських країн у міжнародних торговельних справах.

Ключовим принципом галузі стає принцип взаємності (або правової еквівалентності).

В цілому на комплекс норм міжнародного торговельного права впливало римське право, що застосовувалось середньовічними купцями при вирішенні спорів. Проте, в частині щодо дотримання міжнародних зобов’язань, принципу взаємності, справедливості у вчиненні торгівельних угод на формування джерел галузі мало вплив канонічне право.

Із розвитком середньовічних міст норми міжнародного торговельного права інкорпоруються до систем муніципального (внутріміського) права.

В середньовічний період однією з перших у той час почала складатись галузь морського права.

Середньовічне морське право перейняло ряд наробок стародавнього періоду: 1) визнання відкритого моря вільним для всіх народів; 2) мережу і визнання відповідного правового статусу портів; 3) інфраструктуру морських сполучень та окремі положення щодо врегулювання їх використання (морські маршрути від Тихого і Індійського до Атлантичного океанів); 4) джерела морського права; 5) об’єкти (предмети) правового регулювання (міжнародна морська торгівля, рибальство і промисел в більш широкому сенсі, міжнародна морська війна, піратство та боротьба з ним, вирішення міжнародних морських спорів та ін.); 6) основні підінститути стародавнього інституту морського права (права у відкритому морі, берегове право, територіальні води, прибережні води, право проходу та ін.); 7) систему правил міжнародної морської діяльності, які згодом складуть основу міжнародного морського приватного права (правила найбільшого сприяння для міжнародних морських перевезень, правила фрахтування суден для цієї мети, правила і порядок міжнародних морських перевезень вантажів, пошти та людей, правила розподілення збитків на випадок корабельної аварії, відповідальність за втрату чи пошкодження вантажів, правила користування морськими причалами і портами, правила висадки на беріг, входу і перебування в порту, оплати мита та ін.); 8) норми і процедури, що полегшували міжнародно-правове регулювання морської діяльності за умов поєднання приватно-правового та публічно-правового її аспектів.

На формування морського права Середньовіччя мали вплив розширення і активізація міжрегіональної торгівлі. Найбільш інтенсивно інститути міжнародного морського права в середні віки формуються в тих регіонах, де склались сильні морські держави.

Міжрегіональна торгівля стимулювала розвиток правового компоненту міжнародних морських взаємин. У багатьох морських держав море було чи не єдиним джерелом існування населення і без експлуатації природних ресурсів моря вони просто б не вижили. Саме тому такі держави вже з періоду Середньовіччя активно виступають за чітке обмеження територіального моря, встановлення виключної юрисдикції берегової держави над ним, акваторіями портів, внутрішніми водами тощо.

Активно розвивалась морська торгівля Британії та Іспанії, інших крупних морських держав.

Іншим осередком формування міжнародного морського права став середземноморський регіон. Зі свого боку розвиток морської торгівлі і сполучень тут призвів до зростаючої ролі італійських міст в загальноєвропейській політиці. Заснування факторій на віддалених територіях сприяло розвиткові в цих містах морського права.

Це підтверджується також тим, що більшість основних середньовічних кодифікацій міжнародного морського права було вироблено в італійському регіоні на основі морських звичаїв міст Венеції, Амалфі, Пізи, Генуї та ін.

Із вимог міжнародної торгівлі походять інститути, що забезпечували реалізацію принципу свободи морів. Вже в ранньому Середньовіччі цей принцип визнається, як основоположний багатьма країнами й народами Європи.

Разом з тим (не дивлячись на домагання політичного характеру крупних морських держав) принцип свободи відкритого моря в середні віки вже є сформованою галузевою нормою імперативного характеру. Про це свідчить його закріплення в основних зводах (кодифікаціях) морського права.

Розвиток і становлення принципу «відкритого моря» відбувалися у тісному зв’язку із поглибленням міжнародних торгівельних зв’язків, укріпленням міжнародних факторій, створенням промислових флотів. Остаточне закріплення і міжнародне визнання принципу свободи відкритого моря відбувається у другій половині ХVІІІ ст.

Більше того, з ХVІІІ ст. формується похідний від свободи відкритого моря і більш специфічний принцип міжнародного морського права – свободи рибальства у відкритому морі. На його становлення впливає розвиток ідеї виключних прав прибережної території у територіальних водах.

Менше уваги середньовічні кодифікатори морського права приділяли питанню розмежування та встановлення статусу різних морських просторів. Хоча й тут вимоги міжнародної морської торгівлі змушували встановлювати правові режими портів, внутрішніх та територіальних вод, міжнародних рік та ін. Метою цих режимів переважно було закріпити виключне право прибережної держави на формування засад, режиму торгівлі, економічної та міжнародної морської політики на цих територіях, визначення мит та зборів для іноземних суден (перш за все торговельних, але також і військових, державних чи приватних тощо) і т.і. Показовою в цьому є англійська практика. Зокрема цим питанням (режиму діяльності і перебування англійських та іноземних купців, моряків, розв’язанню спорів щодо міжнародної морської діяльності тощо) було присвячено велику кількість королівських едиктів, ордонансів, петицій.

На відміну від багатьох інших галузей, що регулювались переважно звичаями або міжнародними договорами (як правило, двосторонніми), морське право у цей період має не лише основоположний галузевий принцип (свободи відкритого моря), але й “галузеві кодифікації”.

Де в чому ці кодифікації базувались на нормах, вироблених іще в античності. В цілому вплив римського права на формування міжнародного морського права Середньовіччя заклався ще на етапі пізньої античності, коли в Європі відбувались захоплення племенами римських провінцій, а згодом і опанування ними імперією, великі переміщення народів тощо.

Так, досить значний вплив на міжнародне морське право європейського середньовіччя справив античний Грецький Родоський закон (кодекс), котрий охоплював морські звичаї Середземноморського регіону ІІІ–ІІ ст.ст. до н.е. Ці звичаї були впорядковані у вигляді закону в 600-800 рр. н.е., скоріш за все приватними авторами й містилися в ряді манускриптів, рукописів, та згодом були переписані копіювальниками при середньовічних італійських монастирях, завдяки чому отримали поширення. Щодо законів, які містилися у Родоському кодексі, вони були зафіксовані також у кодифікації Юстиніана. Положення родоського права були запозичені у візантійській Базиліці та в Орлеонських звитках ХII ст.

Норми міжнародного морського права було систематизовано в кодексі візантійського права VII ст. Базиліка (що містив норми не звичаєвого, а позитивно-правового характеру – постанови імператора, норми комерційних та морських договорів); закони м.Амалфі X ст. (кодифікацій морських звичаїв італійського регіону); Олеронські правила – кодифікація правил морського права на основі рішень морського суду о.Олерон, що застосовувалась на Атлантичному узбережжі в XII-XIV ст.ст.; нормами Олеронських звитків керувались середньовічні суди при винесенні рішень (рішення у справі Пілк проти Венора 1351 р., винесене мером та судовими приставами м. Бристоля); Ієрусалимські ассизи (норми морського права в регіоні Леванту, сформульовані під впливом відносин хрестоносців та торгівців Середземного моря, рішень середземноморських морських судів); Закони Вісбі (або “Морські закони острова Готланд”, що діяли в регіоні Балтійського моря в XV-XVIII ст.ст.) – збірник, що складався з нової редакції Олеронських правил, морських звичаїв міст Амстердам та Любек; Кодекс Ганзи XVІІ ст. (кодифікація норм морського права, що застосовувались Ганзейським союзом та в цілому в балтійському регіоні); кодифікація законів та звичаїв морського права регіону Середземномор’я XIV-XV ст.ст. Консолато дель маре, що стала також джерелом судової та консульської практики регіону; “Чорна книга Адміралтейства” (збірник морського права Англії, норми якого застосовувались в Суді Адмірала); “Морські закони” Шотландії 1579 р. та ін. Морські закони та звичаї, кодифіковані майже кожним Середземноморським містом, являють собою скоріше збірники внутрішнього права цих міст, або норми міжнародного приватного права.

Разом із тим, міжнародний договір в середньовічному міжнародному праві починає відігравати ключову роль як його джерело. Не стає винятком і галузь морського права. Так, із загальним посиленням ролі міжнародного договору в середні віки збільшується кількість угод, укладених з метою регулювання міжнародних морських відносин. Положення щодо міжнародних морських взаємин включались в тексти широкомасштабних договорів, так і розроблялись окремі угоди з приводу питань морського права. Серед таких, договори про розмежування морських просторів і морську торгівлю, договори про визнання зводів мореплавства, про визначення режимів морського та річкового судноплавства на окремих територіях, про будівництво різних споруд на міжнародних ріках (дамб, мостів та ін.), про проведення каналів на певних територіях, визначення видів вантажів, які правомірно сплавляти міжнародними ріками, про режим прикордонних водних територій, щодо берегового права тощо.

Утворюється інститут прав на майно затонулого корабля (лист короля Англії Генрі ІІ щодо прав на затонулий корабель 26 травня 1174 р.). З тих же причин в період Середньовіччя утворюється низка нових інститутів міжнародного морського права (а норми, що регулювали міжнародні морські відносини, які існували в стародавній період, систематизуються і складаються в інститути).

Принцип заборони піратства та боротьби з ним, як з протиправним міжнародним явищем став іще одним (поряд із свободою відкритого моря) галузевим принципом міжнародного морського права.

В сфері міжнародного морського права в середні віки формуються інститути щодо розв’язання міжнародних спорів стосовно морської (переважно торговельної) діяльності, статусу іноземних торгівців та членів екіпажів на території портів, їх безпеки в іноземних портах та на шляху слідування, охорони від піратів, незаконних мит та поборів тощо (лист короля Англії Едварда ІІ до герцога Голландії Вільяма ІІІ щодо реституції майна англійських купців, захопленого підданими останнього біля англійського узбережжя від 14 серпня 1320 р; лист короля Англії Едварда ІІ до короля Арагону Петра ІІІ щодо уникнення репресалій та реституції майна арагонських купців, захопленого французькими підданими біля англійського узбережжя від 16 липня 1344 р.; лист короля Англії Ричарда ІІ до короля Фландрії щодо звільнення у відповідності до англо-фламандського договору фламандських кораблів арештованих англійськими підданими за підозру в допомозі ворогуючим флотам від 16 грудня 1380 р.; угода між повіреними короля Кастилії та представниками Байонни щодо розв’язання морських спорів від 14 вересня 1309 р., за якою запроваджувалась спільна англо-кастильська комісія для вирішення найбільш складних диспутів; угода між радою короля Англії Едварда ІІ та герцогом Фландрії щодо розв’язання англо-фламандських морських та торговельних спорів 1312 р. та ін.).

Окремим інститутом середньовічного морського права стає каперство – надання королями (урядами) своїм підданим приватним власникам суден права озброєння своїх торгових суден та захоплення ворожих кораблів (каперський патент).

Нововведенням Середньовіччя стали інститути міжнародних рік та свободи судноплавства по ним. В даний час ще не можна говорити про відповідну галузь (міжнародного річкового права), що складеться потім. Проте вимоги міжнародної торгівлі вже з Х ст. викликають до життя відповідний комплекс норм щодо врегулювання судноплавства, статусу купців, кораблів, майна на них тощо на міжнародних ріках Дунай, («що з’єднував Схід та Захід і переносив торгівців зі Сходу Європи, що прагнули товарів з Леванту, до Константинополя»), Рейн (де принаймні з 1255 р. було запроваджено звільнення торгівців від податків), По («королева річок», свобода судноплавства на якій була запроваджена договором Ломбардської Ліги 1177 р.) та ін.

Одна з перших систематизацій міжнародного права (гроціанська) поділяла його систему на два розділи – право війни та право миру. І в подальшому зі створенням інших наукових систематизацій міжнародного права блок права війни (законів та звичаїв війни, гуманітарного права) залишався незмінною вагомою частиною усього міжнародно-правового нормативного комплексу.

Галузь права війни проходить своє становлення. В ній можна виділити як комплекс незмінних імперативних норм, так і показати норми та інститути, характерні лише певному історичному періоду.

Якщо стародавнє міжнародне право розглядало війну, як засіб досягнення цілей (правомірних чи протиправних), то з середньовічного періоду війна в міжнародному праві починає сприйматись, як процес пошуку права.

В будь-якому разі галузь права війни в стародавній період вже склалася. В її основі принцип справедливої війни та ряд принципів стосовно обмеження методів та засобів ведення війни (гуманізації).

Вже згадані чисельні інститути права війни у середні віки частково регулюються правовими кодифікаціями, проте переважно їх норми містяться у відповідних договорах.

За відсутності комплексу норм безпосередньо присвяченого дотриманню прав людини у цей період основні принципи їх захисту включаються до міжнародних договорів, що укладаються з приводу війни або містяться у міжнародних звичаях щодо порядку ведення бойових дій. Певною мірою це вплинуло на формування одного з напрямів сучасної доктрини прав людини, яка розглядає їх не окремою галуззю, сформувалась в ХХ ст., а інститутом міжнародного гуманітарного права. В період середньовіччя вже з'являються зародки ідей прав людини і в так званому праві миру, переважно в національних правових актах феодальних держав, «що містили перші «людинозахисні» норми» (Великій Хартії Вольностей 1215 р., Петиції про права 1628 р., Біллі про права 1689 р. та ін.).

Останній етап середньовічного періоду позначився для міжнародного права появою його національних шкіл і формуванням науки. Ще в період раннього Середньовіччя в Європі виділяються два основні напрями тлумачення міжнародного права – теологічний (католицький) і світський, до яких у ХІІ ст. додається школа глосаторів. Перші національні школи міжнародного права акумулювали в собі досягнення усіх трьох напрямів. Щоправда, деякі дослідники поділяють представників науки міжнародного права ХVІ-ХVІІ ст.ст. на дві основні течії – неосхоластиків (до них відносять іспанську школу, що розвивалась під великим впливом християнського вчення) і гуманістів, що представляли більш прагматичний, політично орієнтований підхід (Б.Айала, А.Джентілі)¹³.

До перших міжнародно-правових шкіл, які відчутно виділяються в ХV-ХVІІ ст.ст. можна віднести італійську, іспанську, французьку, англійську, польську, голландську.

Раніше інших стала формуватись італійська школа міжнародного права на основі школи глосаторів та з початком формування в другій половині XII ст. італійської нації. Як першому так і другому явищам (поява нації і школи) сприяло сприятливе торгівельне та геополітичне становище італійських міст. В ХV-ХVІ ст. ст. італійська міжнародно-правова думка розвивається, головним чином, завдяки працям італійських дипломатів і політичних діячів: Н.Макіавеллі (1469-1527), П.Беллі (1502-1575), Фр.Гвіччардіні (1482-1540), Дж.Ботеро (1540-1617), Дж.Паці (1550-1635), П.Сарпі (1552-1623), М.Гараті та ін. Як і постглосатори, вони в своїх працях дають теоретичне тлумачення політики італійських міст республік, інтереси яких вони представляли на практиці. Перед ними гостро стоять питання тлумачення міжнародної правосуб’єктності цих міст, територіальної цілісності і статусу територій та кордонів, можливостей набуття територій, у т.ч. морських.

Іспанська школа міжнародного права формується у період активної колонізаційної політики іспанської імперії, і як наслідок її зміцнення серед інших держав Європи та започаткування окремого своєрідного напряму міжнародно-правової думки. З часу відкриття Американського континенту центр економічного впливу в Європі з Італії переходить до Іспанії і Португалії. Поєднання успішної імперської політики і глибокого теоретичного пояснення іспанськими вченими міжнародно-правових проблем дали підстави В.Греве визначити увесь етап після відкриття Америки 1492 р. і до укладення Вестфальського миру 1648 р. (заключний етап докласичного міжнародного права) як “іспанський період”.

Якщо італійська школа міжнародного права позначена впливом римської юриспруденції (через ідеї глосаторів і постглосаторів), то іспанська школа сформувалась і була під переважаючим впливом католицької релігії і теологічних доктрин. Під цим впливом і з метою обґрунтування своїх територіальних завоювань, в ній зародилась ідея, що позначить теорію класичного міжнародного права аж до ХХ ст., за якою це право є правом «християнських народів». З часом ця ідея трансформується в теорію «права цивілізованих народів». Основними її представниками є: Ф.Вітторіа (1480-1546), що став основоположником школи Саламанки, до якої належали його учні Васкес де Менчага, М.Кано, Д.Сото, Бартоломео з Медіни та ін., і яку практично ототожнюють з іспанською середньовічною школою міжнародного права; його наступник по кафедрі Доменіко Сото, Бальтазар Айала (1548-1584), Франціско Суарес (1548-1617 рр.) та ін.

Французька школа характеризується спрямованістю на вирішення політичних проблем, є більш «політично орієнованою». Проте, на відміну від італійської школи її представники мають на меті вирішення скоріше внутрішньодержавних, класово-соціальних питань.

Особливості англійської школи позначились відповідними політичними теоріями щодо державного і суспільного облаштування. В цей період більший вплив на ідеї у цій сфери здійснюють політичні мислителі. По-перше на цю школу вплинуло раціоналістичне вчення природного права (Т.Гоббс, Дж.Локк). Відповідно до нього, у внутрідержавній сфері існує розбіжність між природним та суспільним станом людини. Тому англійські правові, політичні мислителі і представники школи міжнародного права одними з перших стали чітко розрізняти природно-правову і позитивно-правову частини міжнародного правопорядку.

По-друге, в Англії того періоду переважали ідеї гуманізму, теорії природних прав людини (Т. Мор). Це позначилось на висунені ідей загального миру, створення світового співтовариства на засадах природної рівності, прав народів.

Насамкінець, на міжнародно-правову школу вплинула торговельна і імперська політика Англії у той час, зокрема її морська та колоніальна діяльність. Позиції англійських вчених-міжнародників визначались необхідністю обґрунтування свободи морів, обмеження територіального моря (Дж.Селден), тлумачення прав на колонізовані території і взаємин з їх народами, встановлення принципів міжнародної дипломатичної і воєнної взаємодії (Альберіко Джентілі, 1552-1645),

Польська школа почала формуватись у ХV-ХVІІ ст.ст. на базі Краківської школи (при Юридичному колегіумі Краківського університету) в період ускладнення міжнародного положення Польщі, війн з Тевтонським Орденом. Основними представниками її були: Єпископ Якоб Курдвановський, С.Скарбімерж (1360-1431), Павел Владімірі (П.Володкевич 1370-1435 р.р.) Ян Длугош (1415-1480), Єпископ Анджей Ляскарз (єпископ у 1414-1426 рр.), філософ і теолог Бенедикт Гессе (бл. 1389-1456), Якуб Жадек (1412-1487) та ін. Вплив католицької думки проявився в тому, що польські мислителі асоціювали право народів з моральністю, а вплив природно-правової школи у тому, що це право вони виводили з принципу справедливості.

* * *

Своєрідним шляхом відбувалось формування системи міжнародного права в інших регіонах. З періоду Середньовіччя розвиток міжнародного права багато в чому визначався взаємодією його двох регіональних підсистем – європейського міжнародного права на основі римського права народів та мусульманського міжнародного права на засадах ісламського віровчення. Взаємодія та особливості саме зазначених двох підсистем у період середньовіччя найбльшою мірою вплинули на становлення і характерні риси міжнародного права класичного типу.

Походження і розвиток ісламського міжнародного права на перших етапах його становлення нагадує відповідні процеси із римським jus gentium. Норми (переважно звичаєві), що складались між доісламськими племенами, общинами, народами, які населяли Аравійський півострів, згодом, із появою на початку VIІ ст. Ісламу, як релігійної системи, лягли в основу мусульманського права. Історію останнього починають із заснування першого мусульманського міста-держави Медіни (за часів пророка Мухамеда – це утворення федеративного типу, що об’єднувало різні общини і племена).

Мусульманське право (шаріат) є складовою ісламу, як соціально-релігійної системи на основі вчення Мухамеда (571-632 рр.). Як і в будь-якій релігійній системі мусульманське право це сукупність положень даних відповідному народові богом через свого пророка, що передбачає божественну волю, як основу правового регулювання відносин людей і народів. Як і інші теологічні правові системи (дхарма, даосизм та ін.) це сукупність як релігійних і правових, як і морально-етичних, соціальних, економічних постулатів. З релігійної обумовленості шаріату випливає особливість його правових норм, які у переважній більшості мають імперативний характер.

Шаріат є сукупністю норм, що базуються на принципах Корану й адресовані передусім мусульманам для регулювання їх відносин між собою та з зовнішнім (позаісламським) світом. Ісламське міжнародне право (сійар) є складовою саме шаріату. І для дослідження ісламської доктрини міжнародного права цікавить саме історичний аспект виникнення і формування цієї системи, а воно відбувалося якраз в тісному зв’язку з формуванням і розвитком шаріату. Крім того, з історичним розвитком мусульманського права, якщо воно дещо й відділялося від шаріату як своєї основи, раціоналізуючись, то його частина щодо регулювання міжнародних відносин мусульманського світу не зазнавала суттєвих змін.

Племінна правова концепція, а також племінні і общинні домусульманські звичаї, залишались впливовими в ісламському праві і після створення сильної держави – Арабського халіфату. Як і норми jus gentium на початку його формування, звичаї арабських народів доісламського періоду певною мірою лягли в основу правової сукупності, яка потім із появою релігійної системи і на основі ісламських приписів та засад сформує мусульманську правову систему. Зокрема торгове право мусульман базувалося переважно на звичаєво-правовій основі, виробленій практикою торгівців і купців. Ключова ж складова мусульманського права сунна (традиція, прецедент) також є витвором народів – арабських племен і общин – домусульманського періоду.

Проте, в цілому на відміну від християнського світу, який виробив своє міжнародне право не на суто релігійній основі, а більшою мірою на основі римського права та античного (нехристиянського) спадку, ісламське міжнародне право переважно базується на релігійній основі і від свого початку створювалось в контексті мусульманської релігії.

Другою після релігійної обумовленості є характерна риса мусульманського міжнародного права, що тісно пов’язує його розвиток і особливості із історичною, геополітичною, дипломатичною чи воєнною обстановкою, у якій воно розвивалося. Сійар явище історичне і як таке найчастіше пов’язується із сферою війни, а не мирних міжнародних відносин: “Сійар є множиною від поняття сірат – поведінка правителя. ...Сійар це специфічна сукупність традицій і коментарів щодо ведення війни і міжнародних зносин ранніми і вірними, направленими Пророком мусульманами. ...Основні джерела ісламського міжнародного права пов’язані із регулюванням ведення війни”¹⁴.

Дослідники сійару дають йому таке визначення: “Мусульманське міжнародне право не стало цілковитою новацією в сфері правової теорії і міжнародних відносин. Проте, мусульманське міжнародне право, відповідно до його класичного аналізу, ввібрало в себе досягнення як грецької, так і римської систем міжнародного права. По-перше, мусульманське міжнародне право надає більшої ваги етичним цінностям, позаяк, не дивлячись на те, що вивчення міжнародного права виокремлено в окрему галузь науки, воно все ж продовжує бути пов’язаним з релігією. По-друге, в мусульманському міжнародному праві ми знаходимо, вперше у письмовій історії повний виклад визнаних прав ворога в мирний та у воєнний період. Крім того, мусульманські юристи вперше розробили науку міжнародного права, як незалежну галузь у загальній теорії права та відмінну від політичної науки. Разом з тим не слід забувати впливу християнства”¹⁵.

Крім впливу християнства можна відзначити зовнішні впливи інших правових систем на ісламське міжнародне право в період його формування (еллінізму, римського права, звичаєвого права арабських общин, а також буддизму та зороастризму, що були впливовими на території виникнення Ісламу). При чому подібність мусульманського права і римського права народів проявляється на рівні засад, ключових правових принципів. В цьому проявляється існування спільних для усіх народів і регіональних чи релігійних міжнародно-правових підсистем ключових засад міжнародного права, його імперативних принципів, які в незмінному вигляді однаково властиві таким підсистемам.

В загальній системі мусульманського права – шаріату – галузь міжнародного права визначається як публічно-правова: “галузь “сійар”, норми якої стосувалися відносин халіфату з іншими державами, питань війни та миру (в тому числі священної війни “джихад” з відступниками від ісламу), відносин мусульманської общини з представниками інших релігій, правового положення різних категорій населення в залежності від їх ставлення до ісламу і т.і. Інакше кажучи, дана галузь об’єднувала в своєму складі як норми міжнародно-правового характеру, так і окремі внутрідержавні юридичні приписи”¹⁶.

Виключну вагу в мусульманському міжнародному праві займає доктрина – одне з основних джерел цього права. Враховуючи, що положення Корану не могли охоплювати усіх випадків, які потребували правового врегулювання, а мусульманське право не могло відійти від принципів Священної книги, то заповнення прогалин стало функцією правової доктрини – тлумачення відповідних ситуацій на засадах ісламу. Правова доктрина ісламу відіграла також роль у раціоналізації і приведенні у відповідність до практичних відносин абсолютних засад ісламу.

До Х ст. шаріат розвивався на основі тлумачення Корану. Крім того, в склад шарітау ввійшли також деякі колишні родоплемінні звичаї, які не суперечили новим порядкам. В Х ст. було проведено доктринальну кодифікацію мусульманського права, після чого в своїй основі (ключових принципах, засадах, навіть, характері інститутів і окремих норм) воно зазнавало мінімальних змін. Таким чином, класичним мусульманським правом є те, що було вироблено у VIII-Х ст.ст. на основі релігійного віровчення, доктринально-правового тлумачення та звичаєво-правової бази доісламських народів.

Ісламська міжнародно-правова доктрина формується за часів династії Абассидів (750-1258 рр.). Періодом Абассидів позначається і поділ Ісламу на дві основні школи тлумачення мусульманського права – шиїтський та сунітський напрями. Останні різняться між собою підходами до тлумачення ієрархії джерел мусульманського права, розумінням окремих його інститутів, зокрема систематизації і класифікації договорів. Найбільш впливовим в мусульманській доктрині міжнародного права став сунітський напрям.

До його найбільш визначних представників слід віднести: Абу Ханіфа (699-767 рр.) – засновника ханіфітської школи, що відрізняється поєднанням релігійних постулатів із раціоналістичним тлумаченням правових норм відповідно до конкретних відносин і регіонів, та його учнів Абу Юсуфа (729-798 рр.) і Мухамеда Аль Шайбані (740-805 рр.); Аль Авзаі Абуумар Абдель Рахмана (704-744 рр.), засновника сірійської школи міжнародного права, названої на його честь мадхаб альАвзаї; засновника малікітської школи Маліка ібн Анаса (713-795 рр.) та його послідовників Абдель Рахмана ібн Касема (пом. 806 р.) та У. Аль Кайравайна (928-996 рр.); Аль Шафі (767-820 рр.), засновника шафітської школи ортодоксального розуміння ісламського міжнародного права; інші послідовники шафітської школи (зокрема Аль Ісфагані 1042-1106 рр., Аль Фірузабаді пом. 1083, Аль Маварді пом. 1058 р., Ас Суйуті пом. 1505 р.) намагались систематизувати мусульманське право на ортодоксальних засадах; засновника захірістської школи Аз Захірі (пом. 883 р.); та представників ортодоксальної релігійної, консервативної ханбалітської школи – її засновника Ібн Ханбала (780-855 рр.) та його послідовників Ібн Надіма (пом. 996 р.), Ібн Таймійа (1263-1328 рр.) та ін.

Серед доктринальних пояснень ісламського міжнародного права виділяється діяльність Мухаммеда Шайбані, “ісламського Гуго Гроція”. Ключовою ідеєю його вчення, як більшості ісламських теоретиків, було те, що кожна правова норма має базуватись на основоположних принципах, викладених в Корані. Відповідно і поведінка як окремої людини, так і народу, має походити з релігійних настанов Священної книги.

Ключовою ідеєю доктрини було доведення необхідності опанування ісламом світу. З цією метою висувається ідея священної війни – джихаду, як засобу такого опанування.

Відмінністю мусульманського міжнародного права, внаслідок історичних і політичних обставин, є те, що протягом історії воно регулювало відносини між ісламським і неісламським світом, а також відносини мусульманських держав між собою. Звідси походить дві структурні частини мусульманського міжнародного права – сфери ісламу і зовнішньої сфери війни. В доктрині мусульманського міжнародного права досить часто піднімалося питання – чи поширюється ісламське міжнародне право на позамусульманські країни (і їх представників). Звідси ж походить і дискусія про необхідність дотримання норм мусульманського міжнародного права у відносинах з немусульманськими країнами.

З цього поділу виникали, навіть схоластичні суперечки між тлумачами ісламського міжнародного права. Зокрема представники ісламської доктрини по-різному відповідали на питання чи залишається територія, що належала раніше мусульманам, але була завойована немусульманами територією ісламу: одні вважали, що завоювання не впливає на характер мусульманської від природи території (Абу Ханіфа), інші, що воно призводить до втрати нею ісламського характеру, позаяк ця територія виходить з мусульманського впливу (Аль Шафій).

В титулатурі халіфів періоду Абассидів (на відміну від Умейадської династії, де переважали більш секулярні ідеї) повторюється прагнення світового володіння на основі божественної волі: “Халіф бога”, “Тінь бога на землі” тощо. Ісламська міжнародно-правова доктрина базується на ідеалі всесвітнього поширення Ісламу, як єдино вірної релігії: «Аллаху належить і схід, і захід; і куди б ви не звернулись, там лик Аллаха. Воістину, Аллах всеохоплюючий, провідний!» (Коран. Сура ІІ:115; ІІ:142). В ісламській релігії, як, наприклад, в релігіях стародавнього Близького Сходу (Єгипет), Месопотамії, Малої Азії (Митанні, хетів) присутня ідея, що початково бог створив усіх людей на землі рівними і наказав їм жити у мирі, чвари ж і війни є наслідком порушення людьми цих заповідей: «Люди були однією общиною, і послав Аллах пророків вісниками і повчаючими і надіслав з ними писання з істиною, щоб розсудити між людьми те, в чому вони розійшлися» (ІІ:213)…І якби не утримання Аллахом людей один від одного, то прийшла б в занепад земля, але Аллах – володар блага для світів (ІІ:251)».

В доктрині цього часу відзначається посилення територіальної ідеї (що є наслідком посилення мусульманської держави і її прагненням закріпити своє володіння). Крім висунення вимоги території, як обов’язкового елементу держави теоретики часів Абассидів висувають ідею поділю світу на світ ісламу і світ війни. Перший містить систему відносин мусульманських народів між собою (територія Ісліму - дар аль іслам), другий – відносини мусульман з інаковіруючими (територія під управлінням іновірців – територія протиборства – дар аль харб). Відповідно дві системи передбачали два типи правового регулювання. Поділ на дар аль харб і дар аль іслам проводиться у доктрині (зокрема Аль Шайбані) у період поширення імперії Абассидів, завоювання нею нових територій. Впровадження принципу такого поділу світу було доктринальним підтвердженням цієї політики.

Визначаючись спочатку як суто ворожі відносини, згодом із поширенням комерційних інтересів арабів на європейський континент, контакти з не мусульманськими країнами почали тлумачитись в мусульманській доктрині більш ліберально.

Ісламське право народів, як і його європейських аналог, поділяють на право війни (тут виділяються інститути захисту від бандитів і нападників, власне війна та ін.) та право миру (його складають інститути гостинності, арбітражу, посольських та договірних відносин).

У середні віки із розвитком християнської церкви і завоюванням нею лідируючих позицій в Європі (зокрема в боротьбі зі світською владою) між цими релігійними системами стало більше подібностей. Серед них – ідея об’єднання світу під єдиною церковною владою, встановлення права народів на основі релігійних постулатів, обмеження (або суттєве доповнення) світської влади у державі церковною, пріоритет божественного права, розділення народів на представників своєї релігії та інаковіруючих, що мають різний міжнародно-правовий статус, статус війни із єдиновірцями та інаковіруючими, майже тотожні поняття священних війн тощо.

Як і шаріат, мусульманське міжнародне право відрізняє порівняно велика кількість визнаних джерел. Проте, в цілому є загальні основоположні чотири джерела – первинні: Коран і сунна (традиція; розповіді про життя та діяльність пророка Мухамеда); та вторинні: іджма (згода), кійас (аналогія). Ще більш загальним визначенням джерел мусульманського міжнародного права є їх поділ на дві частини, що містять у собі вищеназвані – шаріат (власне право) і фікх (тлумачення права). Походження іджми, як джерела міжнародного права відбулось під впливом римської правової практики.

Виходячи з зазначеного переліку джерел, можна стверджувати, що крім основного джерела релігійної Книги одкровення (це джерело об’єднує як Коран, так і сунну) другим джерелом є доктрина. Як джерело мусульманського права ісламська правова теорія має на меті тлумачення первинного джерела – Корану, чи визначення на основі принципів ісламу правил поведінки в разі відповідних прогалин в Корані. Сам Коран містить понад 500 віршів, що мають визначену правову природу.

Суб’єктом міжнародного права, згідно з деякими дослідниками мусульманського права, є і пророк Мухамед, якому належить функція міжнародної правотворчості (він не лише тлумачив божественні настанови, але й сам створював норми права шляхом одкровень), правозастосування (виступав у якості арбітра) тощо.

Окрему категорію народів, згідно з тлумаченнями ісламського міжнародного права складають діммі – народи, що сповідують єдинобожжя, мають свого пророка і відповідну книгу одкровень (це християни, зороастрійці, іудеї). На території мусульманських країн представники цих народів не можуть розглядатися громадянами, але мають право проживати компактно, автономними групами, сповідуючи власну релігію і керуючись своїми правовими звичаями (в межах, що не суперечать ісламу і не порушуючи порядку країни).

Мусульманська класична доктрина міжнародного права розрізняє три види міжнародних договорів: аман (надання захисту, асилії визначеній особі чи групі, або категорії осіб); хунда та мувандаах (останні два види – тимчасового характеру).

Прикладом аману є положення Корану: “А якщо хтось з багатобожників шукатиме в тебе будь-якого захисту, то захисти його, поки не почує він слова Аллаху. Потім відправ його у безпечне місце” (Коран. Сура ІХ:6). Розрізнялося декілька видів аману. Найбільш широкий аман міг надавати імам. Іншим видом аману є мустамін – надання захисту особі та майну того, хто перебуває на території мусульманської держави. Ця особа не вилучалась із кримінальної юрисдикції держави перебування. На відміну від більш загального аману, мустамін – індивідуальний правовий акт. Зазвичай договори аману укладались строком на рік. Іноземним послам аман надавався автоматично за фактом їхнього перебування з місією.

Про існування принципу pacta sunt servanda свідчить Коран: «О ви, хто повірував! Будьте вірними в договорах» (V:1). Необхідність дотримання договірних зобов’язань пояснювалась вимогою самого Аллаха і виконання цього принципу проголошувалось одним із імперативів ісламу, за порушення його передбачалась божественне (тобто саме тяжке в релігійній системі) покарання: «Вірно виконуйте договір з Аллахом, коли його уклали, і не порушуйте клятв після їх закріплення: ви зробили Аллаха поручителем за вас. Воістину, Аллах знає те, що ви творите!» (XVI:91); «Хіба не взяли ви з Аллаха договір і Аллах ніколи не змінить Свого договору» (ІІ:80).

Більше того, за часів війни мусульманам забороняється надавати допомогу навіть іншим мусульманам у їх боротьбі проти невірних, якщо вони пов’язані із цими невірними договором. Так, Коран встановлює виняток із припису надавати військову допомогу мусульманам проти невірних: «А якщо вони попросять у вас допомоги в релігії, то на вас лежить допомога, якщо тільки не проти того народу, між яким і вами є договір. І Аллах бачить те, що ви робите!» (VIII:72).

Окрім принципу непорушного дотримання міжнародних договорів основою мусульманського міжнародного права був принцип взаємності. Його в Корані проголошено неодноразово (частіше, аніж принцип pacta sunt servanda): «Хто ж чинить проти вас, - то і ви вчиняйте проти нього, подібно до того, як він вчинив проти вас» (ІІ: 194); «І доки вони прямі по відношенню до вас, будьте і ви прямими до них» (ІХ:7); «І якщо ви караєте, то карайте відповідно до того, чим ви були покарані» (XVI: 126). Принцип взаємності проявляється і у сфері дуалізму відносин війни та миру, який вирішується на основі припису: «Не ображайте, і не будете ображені» (ІІ:279).

Близько до принципу взаємності стоїть принцип справедливості, в якому ще відчутні впливи доісламського звичаєвого права, зокрема правила таліону: «О ті, хто повірували. Приписана вам помста за вбитих: вільний – за вільного, і раб – за раба, і жінка – за жінку. А кому буде прощено що-небудь його братом, - то слідування за звичаєм і помста йому у добрі» (ІІ:178).

Найбільше значення в системі сійар належить врегулюванню питань війни. Класична мусульманська доктрина війни – джихаду нагадує як концепції релігійних війн стародавнього періоду (що провадились з метою поширення своєї релігії), так і традиційні християнські концепції священної війни та справедливої війни. У той же час в мусульманському міжнародному праві розрізняється декілька видів джихаду в залежності від поставленої мети поширення релігії ісламу.

В загальній теорії мусульманського права існує більш детальний перелік видів джихаду, однак у контексті міжнародного права виділяють джихад, як знищення грішників (невірних) та джихад, як навернення в іслам (примирення, або навіть укладення угоди) менш гріховних народів. До першої категорії відносять політеїстів, атеїстів та представників найбільш суперечних ісламу релігій, до другої – діммі – християн, іудеїв та зороастрійців. Війна з останніми приписується лише в разі серйозних порушень з їх боку (релігійних і політичних: невизнання Аллаху і його пророка, порушення угоди з мусульманами тощо). так само й договори з цими народами розглядалися мусульманами як такі, на які поширюється принцип непорушності. Хоча в Корані існує положення, згідно з яким факт укладання мусульманами договору вже накладає на них обов’язок його дотримання, незалежно від віросповідання іншої сторони (тут принцип pacta sunt servandа є вищим за приписи релігії ісламу): «Обрадуй же тих, хто не повірував, тяжким покаранням, крім тих багатобожників, з якими ви уклали союз, а потім вони ні в чому його перед вами не порушували і нікому не допомагали проти вас» (ІХ:3-4).

Мусульманські юристи інколи окремо виділяли поняття рібат – захист кордонів, як вид оборонного джихаду. Проте, з’явившись як наслідок іспанської загрози арабським кордонам, поняття рібату не отримало загального визнання як вид джихаду, а тлумачиться в доктрині мусульманського міжнародного права як лише один з методів оборонних дій.

Джихад в мусульманському міжнародному праві розглядається і як колективний обов’язок общини. На початку історії формування ісламу це поняття політично мало на меті об’єднання арабського світу.

За своїми ознаками і вимогами до нього, джихад близький до поняття “справедливої війни” виробленого в римськоправовій і християнській традиціях. Як і в міжнародно-правових традиціях інших народів правила джихаду передбачають попереднє оголошення війни (якщо мова йде про війну з невірними, як потенційну, постійну боротьбу за утвердження віри ісламу, то в цьому разі оголошення цієї війни передбачається фактом одкровення пророка Мухамеда та відповідними приписами Корану).

Необхідною є війна як оборона мусульман від агресії: “якщо вони напали на вас, тоді вбийте їх” (Коран. ІІ:191). Мусульманські юристи (Аль Халабі Нуреддін – пом. 1044 р.) тлумачать це положення так, що тривалий час пророк Мухамед закликав свій народ жити у мирі з іновірцями, мирно закликаючи їх визнати іслам. Але, коли останні не погоджувались це зробити, дозволялось починати боротьбу з найбільш агресивними з них за відстоювання своєї віри.

Мусульманські правила ведення війни не містять окремих положень щодо військовополонених, останні (особливо якщо вони не мусульмани) відповідно до мусульманської звичаєвої норми стають рабами. Відповідно їх майно втрачає статус іноземного. Щоправда, за тлумаченням дослідників мусульманського міжнародного права ця норма могла означати й вид навернення невірних до ісламу (військовополонений, що ставав рабом, мав прийняти іслам для звільнення).

Поняття джихаду охоплює, як наступальні, так і превентивні чи обороні військові дії. В Корані приписується збереження нейтралітету щодо іновірців: «Тим, кому казали люди: «Ось люди зібралися проти вас, бійтеся їх!» - але це тільки збільшувало в них віру, і вони відповідали: «Досить нам Аллаха, Він – чудовий довірений» (Коран. Сура 3:167).

Правила джихаду охоплюють норми щодо допустимих меж ведення війни і її методів та засобів (як jus ad bellum, так і jus in bello). В концепції джихаду існує поділ на комбатантів та некомбатантів (до останніх, як правило, належать жінки, діти, люди похилого віку). Розглядаючи джихад як обов’язок мусульманина, ісламська міжнародно-правова доктрина, проте, виключає з нього осіб неспроможних вести війну (хворих, інвалідів тощо).

Згідно з тлумаченнями джихаду, це поняття не є тотожним фактичній битві чи війні, а скоріше, проголошує стан потенційної боротьби між ісламом та іновірцями. Це процес навернення мусульманами дар аль харбу в дар аль іслам (який приписується їм здійснювати Кораном).

В сфері права миру в ісламський доктрині міжнародного права можна виділити практично ті ж галузі, що й у відповідному європейському праві – торгівлі, посольських та договірних відносин.

Із розвитком і згодом занепадом Арабського халіфату, зростанням мусульманського світу, виникає потреба у налагодженні відносин з європейським світом. Це відбивається і у відповідних змінах в теорії міжнародного права. Її дослідники, навіть, поділяють історію ісламського міжнародного права на добу експансії та добу співіснування, що наступила після закінчення хрестових походів, реконкісти та утворення Оттоманської імперії в Туреччині.

Особа посла у мусульманському праві народів вважалась священною. Існувала чисельна дипломатична практика мусульманських держав в період XIII-XVI ст.ст. (посольства Венеції, Франції в Каїрі чисельністю іноді понад 50 осіб).

З часів взаємодії із європейським середземноморським регіоном активно розвивається міжнародна торгівля мусульманських держав. Ставлення до іноземних торговельних представництв було в країн мусульманського регіону обережним. Зокрема це було продиктовано недовірою до представників християнської релігії. Однак, розвиток економічних взаємин між ними вимагав чіткого врегулювання статусу торговців, майна, товарів та ін. З укладанням торговельних договорів між середньовічними країнами, в них закріплювався статус, функції та межі повноважень консула на іноземній території.

Розвиваються відносини і в більш широкому спектрі співробітництва між мусульманськими і християнськими державами. З цієї точки зору цікавим є широкомасштабний договір про дружбу і воєнну підтримку між Султаном Мамелюків Єгипту та Сирії Аль-Ашраф Халілем та Королем Арагону Доном Джеймсом ІІ Справедливим 1292 р. (останній в договорі виступає і як представник двох інших християнських королівств Кастилії та Португалії). Договором «встановлюється мир і дружба рік за роком, на землі і на морі». Відповідно до його положень християнські королі зобов'язуються надавати підтримку Султану у його боротьбі з франкським королівством та утримуватись від війни проти Єгипту і Сирії, навіть якщо її почне Папа Римський, орден хрестоносців чи будь-яка християнська країна. Християнська сторона зобов'язувалась також не вступати в союз з тією християнською державою, яка порушить свій договір із Султаном. Договір був безстроковим. В подальшому розвиненою була договірна практика Оттоманської імперії XVI ст. з державами Європи – Францією, Англією та ін.