Розділ іv. Класичне міжнародне право.

5. Вестфальська система міжнародного права.

5.1. Поняття й характерні риси «вестфальської системи міжнародного права».

З початком XVI ст. в системі міжнародних відносин у Європі почався найбільш важливий період для формування класичного міжнародного права (котре стало безпосереднім попередником сучасного). Відразу декілька факторів стали в основі того, що міжнародне право т.зв. «вестфальської системи» стало попередником сучасного універсального: перенесення центру впливу в міжнародному правотворенні на європейський континент, формування там суверенної держави, посилення позитивно-правових джерел міжнародного права і утвердження позитивізму в його теорії.

Сучасні історико-правові, особливо міжнародно-економічні дослідження принципово відходять від європоцентристської моделі розвитку міжнародного права і відносин. Першими про це стали говорити фахівці загальної історії. Згодом їх ідеї були підхоплені представниками глобалістики і глобальної історії. На сьогодні вони сходяться в ідеї переваги азійської (в першу чергу індійської і китайської) цивілізацій перед європейською аж до початку ХVІ ст.

Більшість дослідників цієї проблематики вважає, що Азія здала свої позиції Європі на етапі 1500 р. Так, «Китай в історичну епоху був провідним виробником технологій. В 1000-1450 рр. глобальне значення мали знання і технології мусульманських країн, які поширили свій вплив від Індії до Північної Африки. Домінування європейців і держав Заходу – історично короткочасне явище. Близько 10 тис. років – з 8500 р до н.е. до 1450 р. н.е. – континентальна Європа, як ціле залишалась найменш розвиненою частиною Євразії (за винятком держав античності)”¹. Американський історик П.Кеннеді стверджує, що Європа наздогнала Азію лише в 1500 р., коли в результаті революції в галузі зброї (застосування пороху) на рівних стали розвивати міждержавні відносини Китай, Японія, імперія Великих Моголів, Османська імперія, Росія та інші держави Європи та Азії². Фахівці ж зі світової економіки доводять, що європейські держави почали по-справжньому домінувати над азійським лише з ХІХ-ХХ ст.ст.: “І вже, звісно зовсім не Європа “створювала світ навколо себе”. Швидше, навпаки – вона приєдналася до світової економіки, в якій домінувала Азія, і європейці довго прагнули досягти її рівня розвитку, а потім “залізли на плечі” азійської економіки. Ось чому, навіть такі європейці, як Лейбніц, Вольтер, Квесні та Адам Сміт, вважали Азію центром світової економіки і цивілізації”³.

До початку ХVІ ст., згідно з істориками економіки 80 % населення та валового продукту припадало на країни Азії, Африки та Америки. Звичайно, переважання в сфері міжнародних економічних відносин мало своїм наслідком і переважання відповідних міжнародно-правових ідей. Втім з початку ХVІ ст. (чому сприяло відкриття європейцями Америки, а відтак, притік золота, винахід нових видів зброї, колонізація позаєвропейських народів і притік дешевої робочої сили та ін.) ситуація починає змінюватись на користь Європи і центр впливу в міжнародних відносинах, економіці і праві переміщуватись на європейський континент.

Це ж справедливо і стосовно становлення держави. Коли в Європі сучасні держави ще тільки зароджувались, в Азії вони вже давно визнавались основним суб’єктом міжнародного (міждержавного) права. Розвиток держави чи її аналогу на Сході почався набагато раніше, аніж у Європі., де цей процес започатковується з середини Середньовіччя. Отже, коли перші європейські купці, мандрівники, посольські делегації та ін. з’явилися на середньовічному Сході, вони там вже застали загальноприйнятим переконання, що лише держава може брати на себе і відповідати за виконання міжнародно-правових зобов’язань. Можна сказати, що саме середньовічний Схід змусив Європу визнати, що міжнародне право може бути лише міждержавним і поступово переходити на такі самі засади.

В класичній науці міжнародного права визнаним критерієм його виникнення вважалося утвердження системи європейського балансу сил: створення в міжнародних відносинах за допомогою міжнародно – правового регулювання стану політичної рівноваги (певним поштовхом в сприйнятті такої позиції стала публікація розвідки Юма “Про баланс сил держав” в 1875 р. в першому томі. “Творів”, виданих під ред. Т.Г.Гріна і Т.Г.Гроуза в Лондоні). Принцип міжнародного балансу сил було вперше закріплено і сформульовано Вестфальським миром 1648 р.

Цей же період є етапом становлення класичної держави та як наслідок її укріплення принципу суверенітету і суверенної рівності в міжнародному праві. Питання суверенних, напівсуверенних і несуверенних держав вперше серйозно постало на Вестфальський мирній конференції 1648 р. і було закріплене у відповідних договорах (саме тому багато вчених, переважно позитивістів, розпочинають датування зародження міжнародного права саме з цього періоду). Тоді було визнано, що держави є утвореннями в міжнародному суспільстві із взаємними правами і обов’язками.

В цей же час стають наявними основні позитивістські вимоги до системи міжнародного права та її позитивно-правові риси – суверенна воля держави як джерело правотворення, узгодження воль держав як метод створення норм міжнародного права, договір, як основне його джерело.

Втім, як показує міжнародно-правова практика, саме по собі узгодження воль держав з метою укласти угоду щодо конкретного об’єкту їх відносин, створює не право, а закон чи правило щодо конкретного випадку (“Очевидно, що в результаті завершеного процесу узгодження воль з’являється не право, а закон (договір), який регулює конкретне питання міжнародного життя, з’являється лише те, що вдалось узгодити тільки по даному питанню і лише на даний історичний момент”⁴). Тому зводити появу права до одного лише волевиявлення сторін не можна.

Позитивістська концепція, що проходить своє утвердження з другої половини XVII ст. в міжнародному праві, є найбільш консервативною. Зокрема це проявилося і в її ставленні до виникнення міжнародного права згідно із договірним критерієм. Класичним міжнародним позитивно – правовим актом вперше став Вестфальський мир 1648 р., що і стало для позитивістів вирішальним моментом для датування появи міжнародного права (або принаймні водорозділу його старого і нового періодів).

Насамкінець, в цей же період (середина XVII ст.) остаточно відбувається становлення європейської науки міжнародного права, зокрема виходить друком праця «батька міжнародного права» голландського юриста Гуго Гроція «Про право війни та миру». Український філософ права П.Юркевич вважав, що “Рік видання цієї книги (1624) можна вважати початком філософії права як окремої науки”⁵.

Відтак, перехід до класичного міжнародного права був ознаменований укладанням 1648 р. Вестфальського миру. До його укладання міжнародне право переживає черговий процес історичної трансформації, на цей раз – з середньовічного до класичного (буржуазного) типу, який тривав впродовж ХVІ – другої половини ХVІІ ст. Це період системних змін у міжнародних відносинах, які полягали в наступному. Після 1516 р. (завоювань Оттоманської Туреччини в Середземномор’ї та на Балканах) відродилась ідея єдиної respublica сhristiana⁶. Втім внаслідок релігійної нестабільності в Європі (появи течій кальвінізму, протестантизму та ін.) в цій концепції виявляється криза і виникає потреба в іншій ідеї об’єднання європейських народів. Такою ідеєю стає ключова характеристика усього класичного міжнародного права – ідея «міжнародного права цивілізованих націй».

В цей період з’являються суверенні держави, котрі ставлять відповідні вимоги до міжнародного права для закріплення гарантій свого суверенітету. Внаслідок історичних перетворень (створення незалежних суверенних європейських держав, кожна з яких наполягає на верховенстві власної правової системи) втрачається роль римського jus gentium як правової системи об’єднуючої більшість в Європі.

Окремим свідченням трансформації середньовічного міжнародного права у класичне в середині XVII ст. стає зникнення такого класичного середньовічного інституту цього права як торговельний союз держав, котрий також був характерним суб’єктом середньовічного міжнародного права. Так у 1629 р. зникає Ганзейська Ліга, яка, як союз міст, більше не відповідала інтересам нових суверенних держав⁷.

В цілому період укладання Вестфальського миру характеризується як внутрішньоєвропейськими (30-літня війна, що мала характер релігійного протиборства) та зовнішніми (об’єднання європейських держав перед зовнішньою загрозою Оттоманської імперії) факторами, що вплинули на міжнародні відносини.

В середині ХVІІ ст. дві події справили найбільший вплив на європейську систему міжнародних відносин і права – це Вестфальський мир 1648 р. та англійська буржуазна революція того ж року. Згідно з марксистсько-радянським підходом саме цей договір підготував перехід до буржуазного міжнародного права у Європі. Втім і саму хвилю буржуазних революцій, яку розпочала англійська, деякі вчені пояснюють протиріччями, що виникли в міжнародно-правовій сфері. Так, революційні процеси (буржуазні революції у Європі), на думку В.Греве, стали наслідком того, що «династична солідарність» увійшла в протиріччя з вимогами нового (класичного) міжнародного права.

Вестфальський мир завершив собою 30-літню війну (1618-1648 рр.). Війна, викликана внутрішніми протиріччями в межах Священної Римської імперії швидко переросла в загальноєвропейську, де з одного боку виступали імператор та Іспанія, а з іншої Швеція та Франція із союзниками. За визначенням істориків 30-літня війна була найбільш руйнівним і великомасштабним збройним конфліктом в Європі до світовий війн ХХ ст.⁸

Ставши по суті першим договором позитивістського типу класичного міжнародного права, Вестфальський мир, втім, ще містив пережитки середньовічного договірного права. Так, за висновком А.І.Дмитрієва, імперські стани Священної Римської імперії виступали «специфічною стороною» укладених договорів (зважаючи на їхні функції під час переговорів та права та обов’язки остаточно закріплені в них)⁹. В цьому проявився феодальний принцип укладання «внутрішніх» договорів за міжнародною договірною процедурою між сюзереном і його васалами чи між васалами всередині одного феодального об’єднання. Зокрема характерним такий інститут договірного права феодального періоду був для Київської Русі, де укладались міжкнязівські договори, що становили собою приклад «внутрікнязівської дипломатії»¹⁰.

Вестфальський конгрес став першим багатостороннім (загальноєвропейським) зібранням і тривав з 1644 по 1648 рр. Конгрес пішов далі поставлених на ньому конкретних політичних завдань (закінчення 30-літньої війни, вирішення питання територіального устрою Європи, встановлення принципів суверенітету, рівності та релігійної свободи), а заклав ідеї нового міжнародного права, пристосувавши його до нових умов, що визріли в системі міжнародних відносин, котра вже почала формуватися на основі буржуазних принципів. Іншим елементом пристосування міжнародного права до нових реалій міжнародних відносин було закріплення миром релігійних свобод, а значить і невизнання колишньої значної влади римського папи, котра на практиці такою вже не була. Вестфальський мир можна охарактеризувати як формальну фіксацію ситуації, що склалась в міжнародних відносинах європейських держав до середини ХVІІ ст.

Вестфальським миром було закріплено нові інститути міжнародного права – посередництва, міжнародно-правових гарантій, визнання, ряду нових санкцій за порушення принципу дотримання міжнародних зобов’язань.

За структурою Вестфальський мир 1648 р. складається з двох пов’язаних між собою договорів: Оснабрюцького (укладений 24 жовтня 1648 р. між імператором Священної Римської імперії і його союзниками та Швецією і її союзниками) та Мюнстерський (укладений 30 січня1648 р. між імператором Священної Римської імперії, папською курією і Францією). Договори формували територіально-політичний устрій Європі на основі закріплення status quo у Європі після 30-літньої війни, територіальних змін в її результаті, ставали основою (з процесуальної, процедурної та змістовної точки зору) для наступних міжнародних договорів між європейськими державами, встановлювали стабільність їх територій та кордонів, підтверджували принцип неухильного дотримання міжнародних зобов’язань, принцип мирного розв’язання міжнародних спорів, та лягли в основу класичної системи держав у Європі.

Роль Вестфальського трактату для розбудови нової системи міжнародних відносин та політики у Європі пояснюється тим, що він 1) складався з міжнародних договорів нового класичного (позитивістського) типу, як за їх формою, так і за змістом; 2) закріпив класичні принципи міжнародного права; 3) обидва договори, з яких він складався були по суті внутрішніми договорами Священної Римської імперії, що впорядковували відносини й державний устрій в ній (на думку німецького дослідника договору Г.Дюшхардта, вся Європа була третьою стороною у Вестфальському мирі¹¹). Втім таке впорядкування відносин і поновлення миру в Священній римській імперії мало наслідком встановлення стабільності і порядку в цілій Європі; 4) трактатом фіксувались політичні зміни, що фактично вже відбулись у внутрішній (буржуазні революції) та зовнішній політиці держав Європи. Останні серйозні повстання всередині європейських країн (Франція, Іспанія, Великобританія) та війни між ними датуються 40-вими – 50-тими роками ХVІІ ст.; 5) Вестфальським миром було встановлено політичні та релігійні умови в Європі для розбудови нового – класичного – типу міжнародного права.

У вестфальських мирних договорах відбувається рецепція деяких цивільно-правових положень римського права. Зокрема Мюнстерський договір вперше в середньовічній Європі закріпив принцип римського цивільного права «uti possidetis iuris» («чим володіли, тим і володійте») стосовно державних територій¹². Надалі цей принцип широко закріплювався в міжнародних договорах європейських країн у класичному міжнародному праві, а в сучасному найбільш відомим актом його закріплення є Заключний (Хельсінський) акт НБСЄ 1975 р.

Інститут мирного вирішення міжнародних спорів шляхом арбітражу що передбачався трактатом, не закріпився на першому етапі класичного міжнародного права 1648-1815 рр. Суверени і монархи не були готові до такого розвитку правової системи, а римський папа, котрий і протягом середніх віків проголошував принцип мирного вирішення міжнародних спорів та сприяв формуванню інституту арбітражу, вже втратив свій вплив на міжнародне право. У цей період ще не існує постійних загальноєвропейських третейських чи арбітражних інституцій, а система міжнародного правосуддя ще не розвинена. Конфлікти ж між державами вирішуються переважно а) силовим шляхом, та б) дипломатичними зусиллями (чому сприяє активний розвиток у той час посольського права у Європі).

Вестфальський мир остаточно закріпив характер нового типу міжнародного права, який склався в Європі, що дало підставу деяким дослідникам (Лео Гросс) порівнювати його із Статутом ООН, називаючи його першим до Статуту ООН міжнародно-правовим документом такої ваги¹³. Цей трактат вперше на загальноєвропейському масштабі закріпив 4 основні принципи класичного міжнародного права: балансу сил, суверенітету, рівності, релігійної свободи. До основних положень вестфальської системи слід віднести такі:

1) Було сформульовано принцип системи європейського балансу сил: створення в міжнародних відносинах за допомогою міжнародно-правового регулювання стану політичної рівноваги. Цей принцип було підтверджено потім Утрехтським миром 1713 р. З точки зору теорії міжнародного права кожен міжнародний договір фіксує створення балансу сил, проте лише між його учасниками (переважно двома державами), 1648 ж року було встановлено таку систему у загальноєвропейському масштабі.

2) Питання суверенних, напівсуверенних і несуверенних держав вперше серйозно постало на Вестфальський мирній конференції 1648 р. і було закріплене у відповідних договорах. Тоді було визнано, що держави є утвореннями в міжнародному суспільстві із взаємними правами і обов’язками: “Сучасне міжнародне право датується від Вестфальського миру 1648 р. Тоді було визнано, що держави є утвореннями в міжнародному суспільстві із взаємними правами і обов’язками»¹⁴. В період формування вестфальської системи міжнародного права в ній іще поєднувались внутрішньоправові і міжнародно-правові елементи щодо побудови держави (в цьому проявився етатизм Вестфальського миру). Але період першої половини XVII ст. характеризується посиленням ідеї суверенітету, зокрема авторитетом ідей Ж.Бодена у Європейській політико-правовій думці.

До середини ХVІІ ст. суверенні держави як такі ще не сформувалися. Виникнення суверенних держав у класичному розумінні це поступовий процес, що почався у Європі впродовж ХІІ – ХІІІ ст.ст. Першою тут стала концепція Ж.Бодена, проте Боден зводив державний суверенітет фактично до повноважень правителя. Міжнародна правосуб’єктність правителя не завжди і не в усьому пов’язувалась з державою і тим більше не ототожнювалась з правосуб’єктністю останньої. У Бодена суб’єктом суверенітету є не держава, а конкретні правителі. Тут проявився вплив ідей Бодена, як прихильника монархічного суверенітету. Тому слід розрізняти поняття т.зв. «внутрішнього» і «зовнішнього» суверенітету. Виразником концепції першого і є Ж.Боден. Ця концепція «внутрішнього» суверенітету виникає раніше і полягає у верховенстві влади над певною територією і населенням. Концепція ж «зовнішнього» суверенітету формується в Європі до кінця ХVІІ ст., закріплюється саме Вестфальський миром і полягає у відсутності наддержавної влади, принципах рівності незалежних держав, та поваги суверенітету і незалежності в міжнародних відносинах¹⁵.

Вперше було закріплено принцип суверенітету.

Наслідком закріплення державницького характеру класичного міжнародного права (держави як його основного суб’єкта) стало й визнання принципу рівності цих суб’єктів.

3) Вестфальским миром фактично закріплювався принцип свободи релігії (віросповідання). Як наслідок: католицька церква втратила пануючу роль на теренах Європи, котру вона мала упродовж попередніх століть, а відповідно й вплив на міжнародно-правове регулювання в регіоні. Принцип релігійної свободи згадувався в міжнародних договорах європейських країн і раніше (найбільш значними з них були договір Пассау 1552 р., та Аугсбурзький мир 1555 р.), втім 1648 р. цей принцип було закріплено вперше на загальноєвропейському рівні (статті 5 (11), 5 (28) Оснабоюцького договору). Це призвело до загострення протиріч європейських держав з Ватиканом, проте останній вже не мав колишнього впливу на їхню політику.

У світосприйнятті, зокрема правосвідомості європейців, втрата колишнього (у Середньовіччі) часто переважаючого становища папського престолу мало наслідком і перегляд ставлення до концепції міжнародного права. Вестфальська система остаточно символізує собою перехід від ідеї «міжнародного права християнських народів», багато в чому нав’язаної саме Ватиканом і впливом католицької церкви на такі авторитетні перші наукові школи міжнародного права, як іспанська, до концепції «міжнародного права цивілізованих націй».

Фактично закріплення свободи віросповідання стало першим в європейському класичному міжнародному праві проявом міжнародно-правового захисту відповідного права людини¹⁶. Цей міжнародно-правовий акт, а також англійські акт Habeas Corpus та Білль про права 1660 р. є свідченням становлення міжнародно-правового захисту прав людини.

4) Договорами закріплювався міжнародно-правовий статус території та підтверджувався принцип незалежності. Інститут території остаточно набув своїх класичних рис. Європейські кордони в межах, закріплених Вестфальський трактатом протрималися до періоду наполеонівських війн.

5) Вестфальським миром закріплювалася незалежність Швейцарії та Нідерландів від Св.Римської імперії.

6) Встановлювався принцип міжнародно-правового визнання (близький за своєю сутністю до декларативної теорії визнання), котрий мав поширюватись на усі новоутворені держави.

7) Не менш важливою є роль Вестфальського миру для формування нової класичної міжнародної правосвідомості. Фактично з цього трактату слід розпочинати формування правової системи jus europeanum publicum, а в теорії міжнародного права остаточно утверджується його розуміння як спільного надбання європейських народів – «міжнародного права цивілізованих націй».

Ще один інститут міжнародного договірного права, що втілився у трактаті, має для нього не лише процедурне значення. Мова йде про інститут гарантій міжнародного договору, який хоча й не був невідомим попереднім епохам міжнародного права, але саме в цих договорах отримав найбільш повне вираження. Так, інститут гарантій Вестфальського миру втілений в обох договорах в системному вигляді й підкріплений положенням про мирне вирішення спорів сторонами договорів. Для дослідників історії міжнародного права такий розвиток інституту гарантій міжнародного договору свідчить про значення вестфальського миру як «міжнародної конституції» (Дуглас Джонстон).

Розуміючи Європу як увесь міжнародно-правовий світ, розробники договору втілили ще одну рису нового класичного міжнародного права – його універсальність. Договори Вестфальського миру внаслідок численності своїх сторін поширювалися фактично на усю територію Європи (Преамбула, статті 1, 16, 17 Оснабрюкського договору; Преамбула, §§ 1, 98, 100-104, 111-120 Мюнстерського договору). Окрім цього, враховуючи поширення юрисдикції сторін на їх колоніальні позаєвропейські території, можна говорити про просторове універсальне поширення дії цього миру. Стосовно змістовної (сутнісної) універсальності, зазначені статті договорів говорять про його універсальність в часі та об’єктну універсальність – всі майбутні договори європейських країн мають враховувати положення вестфальського миру і виходити з них.

Універсальність як характеристика вестфальського миру проявилася ще й в тому, що переговори, які передували його укладенню, за своїм масштабом і чисельністю сторін можна порівняти із лігою європейських держав, їх майже організацією.

Втім в сучасній західній теорії міжнародного права можна зустріти й критику ролі Вестфальського миру для історичного розвитку міжнародного права. Переважно вона ґрунтується на ідеї, що ця подія, яка мала безумовну вагу для розвитку європейської системи держав і міжнародного права, не може вважатись датою появи міжнародного права як такого. Відтак, “через її історичну зрозумілість або внаслідок західного етноцентризму (що більш ймовірно), подія, що визнається датою народження міжнародного права, має важливість виключно для Європейського континенту.”¹⁷ Критики датування появи міжнародного права з 1648 р. стверджують, що “в міжнародному публічному праві можливо немає більшої ортодоксальності, згідно з якою Вестфальський мир 1648 р., який завершив тридцятилітню війну у Європі, являє собою ключовий момент в розвитку нашої системи держав.”¹⁸

Сьогодні все більше вчених відходить від думки про вирішальну роль Вестфальського миру 1648 р. в історії міжнародного права. Як аргумент висувають тезу про те, що Вестфальський мир не створив тривалої міждержавної системи у Європі, а лише був мирним договором, який завершив 30-літню війну, створивши а) нетривалий мир між б) обмеженим колом держав.

Дослідження становлення державної і політичної системи після Вестфальського миру 1648 р. довели, що сучасна система держав сформувалась у Європі упродовж другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст., тобто вже після укладення і незалежно від цього трактату. У зв’язку з цим, дослідники стверджують, що «переважання «Вестфальського міфу» є однаково сильним як в теорії міжнародних відносин, так і в міжнародному праві. І це спричиняє спільні проблеми для обох цих дисциплін»¹⁹.

Вестфальська система міжнародного права, що базувалася на європейському балансі сил, залишалася незмінною до наполеонівських війн (по суті до Віденського конгресу 1815 р.). Саме ця система стала в основі класичного періоду міжнародного права і характеризує його. Її основними рисами є: суверенна держава – основний суб’єкт міжнародного права; писаний договір – основне джерело міжнародного права; баланс сил – принцип побудови міжнародної системи; принцип суверенної рівності – основний принцип міждержавної взаємодії. Втім, принцип суверенної рівності, утвердившись в теорії та як формальний принцип міжнародного права, так і не склав конкуренції фактичній нерівності держав та існуванню їхньої ієрархії (політичної, економічної, воєнної та ін.) на практиці. Остання була закріплена «мандатною системою» Ліги Націй. Принцип же політичної рівноваги запроваджений Вестфальським трактатом і який став сутністю вестфальської системи міжнародного права, гарантувався і забезпечувався з боку більш сильних держав. Встановлена система балансу сил у Європі чітко передбачала принцип захисту слабких держав з боку сильних – тобто формальне закріплення їх ієрархії.

Початком наступного підетапу розвитку класичного міжнародного права вважають період французької буржуазної революції 1789 р.

Після укладання Вестфальського миру та згодом у 1659 р. Піренейського договору між Францією та Іспанією, Франція стає найбільш потужною країною Європи. До цього слід додати вплив, який справляє на подальший розвиток міжнародного права французька буржуазна революція 1789 р. Відтак це дало підставу В.Греве виділити період розвитку міжнародного права з 1648 по 1815 рр. у «французьку епоху в міжнародному праві». Зазначена епоха проявилася у втіленні інститутів та принципів французької буржуазної революції у міжнародно-правовій практиці (у тому числі в їх впливі на міжнародно-правову теорію і практику США періоду боротьби за незалежність та її проголошення 1775-1778 рр.) та ідей французьких просвітителів у розвитку теорії та доктрини цього права.

З цього періоду в міжнародному праві починають проголошувати його суб’єктом – народ, і вперше започатковуються міжнародно-правові стандарти прав людини, висувається ідея міжнародної правосуб’єктності фізичної особи, розвивається аргументація принципу невтручання, а також правомірності чи заборони загарбницьких війн. Дослідники так охарактеризували подвійну ідейну основу цього періоду: «два тісно пов’язані між собою положення складали ядро міжнародно-правової позиції революційної Франції – ідея єдності людства, що витікає з його спільної природної характеристики, та ідея незалежності і рівності суверенних націй (держав)»²⁰.

Як Вестфальський мир 1648 р., так і Французька буржуазна революція 1789 р. сприяли зміщенню акценту в міжнародному праві, політиці і відносинах з особи правителя (суверена) на державу у цілому. Вестфальський мир, проголосивши принцип державного суверенітету, і французька революція, заклавши принцип, згідно з яким тільки воля народу (держави) обмежує суверенітет її правителя, фактично закріпили необмежені можливості держави як такої. Ця ідея протримається в міжнародно-правовій теорії та практиці до ХХ ст. Для міжнародного права вона матиме негативом проголошені у ХІХ ст. теорії заперечення його юридичної сили, ефективності внаслідок існування необмеженого жодною верховною владою державного суверенітету. Різновидом цієї ідеї стане теорія німецького юриста ХІХ ст. Г.Єллінека про міжнародний договір як акт «самообмеження держави», яка тільки сама може погодитись (добровільно накласти на себе) на певні обов’язки в міжнародні сфері.

З іншого боку концепція природного права з її тенденцією до обмеження ролі держави і проголошення первинності природного розуму перед волевстановленими людиною інститутами, первинністю народу і людства поступається позитивно-правовій концепції. Разом з тим, з природного права просвітителі запозичують ідею рівності народів (як втілення природної рівності усіх людей). Цей постулат природного права вплинув на становлення принципу суверенної рівності держав.

Один із провідних міжнародно-правових мислителів того часу Е.де Ваттель (1714-1767 рр.) почав розробляти позитивну концепцію права народів, яке походить із суверенної волі держав і система якого поділяється на 1) договірне право, що базується на вираженій згоді держав; 2) звичаєве право (базується на презюмованій волі держав) та 3) волевстановлене право (робота «Право народів», опублікована 1758 р.).

Період, який відкрила собою Французька революція можна назвати проміжним або квазі- трансформаційним етапом в історії міжнародного права. Ставилися під сумнів континуїтет і чинність існуючих договорів європейських сторін. Революційний уряд Франції відкинув низку визнаних принципів міжнародного права. Зокрема постулат революції про те, що «суверенітет народу не може бути обмеженим договорами тиранів» поставив під питання відразу два основоположні принципи вестфальського міжнародного права: неухильного дотримання міжнародних зобов’язань та континуїтету, правонаступництва новоствореної держави (уряду) щодо договорів її попередників (або в іншому формулюванні – про відсутність впливу зміни уряду і влади на міжнародну правосуб’єктність держави).

Різновидом «боротьби з тиранами» стають ідеї революції, що потім покладуть основу інституту гуманітарної інтервенції. Такою є ідея правомірності втручання у внутрішні справи держави для захисту її населення від свавілля його самодержця. У декларації Лавер’єра-Лепо, прийнятій Конвентом 19 листопада 1792 р., зазначалося, що останній «надасть допомогу усім народам, які бажають відвоювати свою свободу, і доручає виконавчій владі надати генералам відповідні накази, щоб надати допомогу народам і громадянам, які б постраждали чи могли б постраждати через справу свободи». Втім досить швидко (і немалою мірою унаслідок ворожнечі між самими революціонерами) такі ідеї (ідеї «перманентної революції», що прямо втручалися у міжнародно-правову площину) відійшли на другий план. Більше того, в кінці революційного періоду Франція активно наполягає на принципі невтручання у внутрішні справи.

Серед «позитивних» елементів для міжнародного права революційної правосвідомості у її боротьбі з тиранами, можна вказати на закріплення інституту права політичного притулку. Втім, у революційній Франції він проголошувався лише стосовно «іноземців, вигнаних зі своєї вітчизни за справу свободи; його не буде надано тиранам» (ст. 120 якобінської Конституції 1793 р.). У цей же період було визнано суто політичний характер права притулку (таке право надається лише політичним «біженцям», а не особам, що переслідуються за скоєння чи підозру у скоєнні кримінальних і т.п. злочинів). Саме у такому розумінні право притулку закріпиться у класичному та міжнародному праві ХХ ст.

Принциповим положення революційної ідеології було впровадження ідеї народного суверенітету, необмеженого, з якої випливало, що будь-яке зобов’язання держави має походити з її власної вільно вираженої волі.

Серед основних документів Французької буржуазної революції для розвитку міжнародного права найбільш значними є: Декларація прав людини і громадянина 1789 р. (закріпила положення про невід’ємний суверенітет (правосуб’єктність) народу, наявність і захист природних прав людини); Пропозиція (Декрет) депутата Вольнея 1790 р. (містила основні принципи французької революції щодо зовнішніх зносин народів і держав); Декрет Національного Конвенту про право війни та миру 1790 р. (закріплював принцип невтручання у внутрішні справи, правомірності лише оборонної війни або відповіді на агресію, протиправності агресії); проект Декларації прав народів абата Грегуара 1793 р. (вносився як звід правил стосовно права, яке регулює міжнародні зносини народів і держав).

У Декларації депутата Конвенту Константина Франсуа Вольнея (18 травня 1790 р.) формулювався принцип французької революції, за яким держава розглядається особою і за аналогією з фізичною особою має права та обов’язки: «У великому і всезагальному суспільстві народи й держави розглядаються як індивіді, мають такі ж природні права, і підлягають нормам права так само як і індивіди в менших і вторинних суспільствах»^.

Положення пропозиції про заборону агресії та втручання у внутрішні справи держав стали прообразом проекту побудови міжнародного правопорядку на засадах системи «колективної безпеки». Ці ідеї будуть запозичені при спробах розбудови системи «колективної безпеки» в рамках Ліги Націй.

Декларація абата Грегуара, внесена на розгляд Конвенту 23 квітня 1793 р., на зразок Декларації прав людини і громадянина мала б регулювати питання відповідно пов’язані з правовим регулюванням міжнародних відносин. Тому в науці міжнародного права її ще інколи називають “першою кодифікацією міжнародного права”. Правопорядок між державами, за ідеєю документу мав би базуватися на конституції, подібно до внутрішньодержавного Закону. У Декларації знайшли розвиток ідеї революційної Франції: «Народи є однаково незалежними і суверенними, не залежно від кількості індивідів, з яких вони складаються і розмірів території, яку вони займають. Цей суверенітет є невід’ємним» (п. 2). Відповідно з принципу суверенної рівності витікало правило рівності у посольському праві і дипломатичному церемоніалі: «Не повинно існувати першості між офіційними представниками народів» (п. 20).

Серед інших принципів та інститутів міжнародного права, передбачених Декларацією: принцип сумлінного дотримання міжнародних зобов’язань (зокрема через закріплення цього положення проект не було схвалено Конвентом, оскільки за принципом pacta sunt servanda договори мають дотримуватись, навіть, з монархами, - але ця пропозиція була відхилена, бо “договори з тиранами” не зобов’язують); принцип народного суверенітету (на заміну суверенітету правителя) – тільки народ має верховенство влади над своєю країною може вирішувати її міжнародне положення; принципи територіального верховенства, заборони агресії, суверенної рівності, добросовісності в міжнародних відносинах, невтручання; інститути гуманізації війни, відкритого моря, статусу іноземців.

Декларація Конвентом не була прийнята, але рано чи пізно її ідеї були впроваджені в міжнародне право: рівності народів і суб’єктів міжнародного права, територіального верховенства, непорушності території і кордонів, невтручання у внутрішні справи та ін.

Наслідком закріплення принципу народного суверенітету стала поява інституту плебісцитів. Оскільки лише народ, що має повний суверенітет, може вирішувати приналежність своєї території проведено перші плебісцити в Авінйоні (14 вересня 1791 р.), Савойї (27 листопада 1792 р.) та Ніцці (15 вересня 1793 р.) щодо їх приналежності до Франції. З цього етапу інститут плебісцитів закріплюється як правомірний шлях визначення територіальної приналежності за міжнародним правом.

Протягом ХІХ ст. проходить процес утворення нових держав – суб’єктів міжнародного права, багато в чому під впливом ідей про суверенітет народу. Найвагомішою подією для подальшого розвитку міжнародного права в цьому контексті стало прийняття Декларації про незалежність США 1776 р., яка базувалася і запровадила в загальне міжнародне право принцип самовизначення націй. Відразу за прийняттям у Філадельфії Декларації про незалежність США 4 липня 1776 р. новоутворена держава була визнана Францією, з якою і було укладено перші два міжнародні договори США про торгівлю й дружбу та про військовий союз 6 лютого 1778 р. Визнання Францією США базувалося на «фактичній незалежності США» (як про це інформував французький уряд Великобританію 14 березня того ж року), тобто цим актом остаточно закріплювалася декларативна теорія міжнародно-правового визнання. Протягом наступного століття цей принцип ляже в основу появи багатьох нових держав.

На думку деяких дослідників під впливом одразу кількох чинників у той період можна виділити інститут правосуб’єктності нації (поряд із правосуб’єктністю держави)²¹. Такими чинниками були: закріплення Вестфальським миром декларативної теорії визнання, війна за незалежність США, подальші укладені договори США з Францією 1778 р. та Англією 1783 р., що фактично підтверджували принцип самовизначення націй, теорії народного суверенітету, висунуті просвітниками та відтворення принципу правосуб’єктності нації у творах Г.Гроція та Е.де Ваттеля. Втім, досить швидко у класичному міжнародному праві залишився єдиний суб’єкт – держава.

Слід відзначити, що на відміну від подій Французької революції, війна за незалежність та проголошення незалежності СШІА і подальші фактори державотворення не лише не ігнорували чинники міжнародного права, але й походили, активно запозичували та базувалися саме на ідеях природного права та права народів. Останнє фактично лягло в основу засновницьких документів новоствореної держави, та визначило її зовнішню політику і механізм внутрішньої побудови федерації.

В США після становлення держави (у 1776-1787 рр.) було проголошено, що міжнародні договори є частиною національного законодавства. Так за Конституцією (стаття 6): усі договори, укладені від імені США, на рівні з Конституцією та їх законами є «верховним правом країни», на них прямо посилаються судді при здійсненні правосуддя. Втім зазначене положення мало й негативні наслідки для дії норм міжнародного права на території США. Проголошуючи міжнародно-правові норми частиною національного права, законодавець фактично урівняв їх із національно-правовими нормами. Так, у випадку колізії між нормою міжнародного договору та положенням національного законодавства на її вирішення поширюються звичайні правила юридичної техніки – «наступний закон має перевагу перед попереднім», «спеціальний закон має перевагу перед загальним» та ін. Відтак, часто це мало наслідком фактичне скасування норми міжнародного договору пізніше прийнятим федеральним законом. Найбільшого резонансу ці колізії отримали у розгляді Міжнародним Судом ООН справи Німеччина проти США («Справи братів Лаграндів») 2002 р.

В подальшому розвитку міжнародного права при появі нових держав у ХІХ – ХХ ст. для багатьох з них ця норма (визнання положень міжнародних договорів частиною національного законодавства чи правової системи) стане характерною.

Правило, за яким міжнародний договір прирівнюється до національного законодавства, втім, дозволило вирішити іншу проблему, що витікає з міжнародно-правового інституту ратифікації. Так, часто норми договору можуть суперечити положенням законодавства держави. Так було, наприклад, коли Конгрес США відмовлявся ратифікувати той чи інший міжнародний договір з політичних (частіше за все внутріполітичних) міркувань. Так виник характерний для американського права інститут «виконавчих угод Президента США». Коли Конгрес відмовлявся ратифікувати міжнародний договір з політичних (частіше за все внутріполітичних) міркувань, Президент США підписував відому американському праву т.зв. "виконавчу угоду" з відповідною державою чи групою держав, яка для набуття чинності не потребує додаткових законодавчих чи парламентських процедур її впровадження.

Важливий вплив на розвиток теорії а практики міжнародного права у той час здійснило Просвітництво. Воно охопило усю європейську правову думку, до якої належали: у Франції – Вольтер, Ж.-Ж.Руссо, Ш.Монтеск’є, Д.Дідро та ін.; в Шотландії – Ф.Хачсон, Дж.Блек, Дж.Хаттон, Дж.Міллар та ін.; в США – Б.Франклін, Т.Джефферсон та н.

Колонізаційна політика держав Європи ХVІІ–ХVІІІ ст. ст., спричинена географічними відкриттями та розвитком навігаційної справи, сприяла розвитку інститутів території і територіального верховенства, протекторату, принципу свободи морів та ін.

Саме протягом ХVІІ-ХVІІІ ст. ст. у правовій думці (у т.ч. – в міжнародно-правовій) було створено феномен (поняття) «світової наддержави», в основному завдяки розростанню колоніальних імперій того часу, та багато в чому завдяки розвитку морського права і навігації. Слід відрізняти поняття «світової держави» ХVІІІ ст. від історично більш ранніх прикладів наддержав стародавнього періоду «пірамідальної системи» міжнародного права та середньовічного періоду переваги найбільш сильної держави регіону, на яку поширювалося поняття феодального сюзерена в регіональному масштабі. Зазначене поняття «світової наддержави» ХVІІІ ст. відрізняється своїм міжрегіональним масштабом і є явищем суперсили у глобальному контексті.

Кінець ХVІІІ ст. ознаменувався початком деколонізаційної політики, що набуде свого апогею в середині ХХ ст. З одного боку, йому сприяли деколонізаційні процеси і рухи за незалежність у колонізованих регіонах. Спершу вони не мали нічого спільного з ідеєю про незалежність корінних колонізованих народів, а мали на меті проголошення державності на зразок європейської. Так у середині ХІХ ст. проголосили свою незалежність Венесуела, Бразилія, Аргентина, Болівія – країни Латиноамериканського регіону, в якому в першому ж і розпочався процес європейської колонізації.

З іншого боку, під впливом Просвітництва з середини ХVІІІ ст. в політико-правовій думці висуваються вимоги гуманного ставлення до корінних народів колонізованих регіонів, як «моральний обов’язок» християнських країн. В міжнародно-правовому плані це врешті призвело (з другої половини ХІХ ст.) до 1) заборони работоргівлі та 2) визнання рівноправності народів, що в класичному міжнародному право розглядалися «нецивілізованими», «варварськими», такими, що потребують протекторату.

Таким чином, визначальними факторами в міжнародних відносинах і міжнародно-правовій системі першого етапу класичного міжнародного права (1648-1815 рр.) стали: 1) Вестфальський мир 1648 р., 2) французька буржуазна революція, 3) ідеї Просвітництва, 4) колонізаційна політика європейських держав. Зазначений період характеризується доволі парадоксальним поєднанням ідей: 1) світового панування і розширення колоній (колонізаційної політики) та 2) принципів гуманізму (зокрема ідей Просвітництва і французької революції щодо прав людини, рівності, принципу народного суверенітету тощо).

Другий етап класичного періоду розвитку міжнародного права (1815 р.-початок ХХ ст. або 1919 р.) характеризується такими визначальними факторами: 1) вплив на розвиток міжнародного права загальноєвропейських конгресів та конференцій, 2) закріплення позитивістської концепції міжнародного права, 3) поступовий перехід від «міжнародного права цивілізованих націй» до універсального міжнародного права.

В класичному міжнародному праві внаслідок перенесення з початку ХVІ ст. центру впливу на європейський континент в економічному, політичному, міжнародно-правовому плані, а також через об’єднувальні процеси між європейськими країнами (внаслідок спільних викликів – загроза Османської Порти, наполеонівські війни, загроза агресії, загарбницьких війн та винищення внаслідок них населення і культурних цінностей та ін., наслідком яких стали спільні загальноєвропейські форуми – Вестфальський конгрес 1648 р., Віденський конгрес 1815 р., загальноєвропейські конгреси і конференції ХІХ ст.), формується ідея, «концепція Європи» - як спільної для усіх європейсько-християнських країн міжнародно-правової системи і об’єднувального для них на спільних цінностях та принципах правопорядку. Так, поряд із терміном «християнський світ» з’являється термін «Європа». Іспанська епоха залишила ідею «права християнських народів», яка в класичному міжнародному праві поділиться на 1) ідею права християнської спільноти та 2) ідею універсального права народів, що базується на природному праві.

Попередній підетап класичного («вестфальського») міжнародного права сприяв появі зародків ідеї про толерантність до інших народів. Зокрема її впроваджували діячі Французької буржуазної революції та просвітництва. Вже Е.де Ваттель вживав термін «суспільство націй».

Дві характерні риси визначають міжнародне право цього періоду; це 1) система європейського балансу сил та 2) колоніальна експансія (зокрема Великої Британії) та стрімкий розвиток морського права.

На першому етапі класичного міжнародного права в його теорії ще сильною була природно-правова концепція. А вплив політичних чинників і подій у міжнародних відносинах призвів до формування в її надрах договірної теорії природного права (її розробниками були Г.Гроцій, Т.Гоббс, Дж.Локк, Ж.Ж.Руссо, С.Пуфендорф, Б.Спіноза, Х.Томазій, Ж.Барбейрак, Х.Вольф та ін.). В цей період природно-правова доктрина зміщує акцент з природного ходу речей на права і обов’язки суб’єктів. За визначенням її розробників право — це сукупність прав і обов’язків людей про їх рівність, свободу, власність, мир і безпеку, які за їх домовленістю повинна захищати держава.

З встановленням авторитету позитивізму в ХІХ ст. у міжнародно-правовій доктрині посилюється її прикладна складова. Наука міжнародного права цього періоду стає більш практично орієнтованою і опікується більше питаннями міжнародного правозастосування (проблеми міжнародної договірної практики, появи і статусу нових держав, функціонування міжнародних конференцій і організацій, міжнародне морське, річкове, посольське право тощо) аніж суто теоретичними питаннями його системи (принципи міжнародного права, основні засади його побудови і функціонування, шляхи прогнозування розвитку цього права, співвідношення норм міжнародного права і внутрішньодержавних правових систем і законодавств та ін.).

5.2. Особливості інститутів, галузей та системи класичного міжнародного права.

На цьому етапі в міжнародному праві його принципи починають розглядатися в системі як взаємопов’язані основоположні засади і ідеї, формується концепція основних прав і обов’язків суб’єктів міжнародного права (в першу чергу держав), міжнародної юрисдикції, територіального верховенства і суверенітету держав та ін.

В класичному міжнародному праві були в основному сформовані його структура і система, основні принципи і галузі, суб’єкти і джерела та ін. Вестфальська система міжнародно-правових відносин започаткувала становлення принципу стабільності кордонів, декларативної теорії визнання держави і уряду, міжнародно-правового визнання прав і свобод людини (першим на договірному загальноєвропейському рівні був визнаний принцип релігійної рівності), підтвердила право територіального верховенства і рівноправності держав, удосконалила практично всі запозичені з докласичного міжнародного права принципи й інститути. Фактично з неї розпочинається пов’язування розвитку міжнародного права не з окремими державами-лідерами регіону, а з врахування існуючої системи держав. Це призводить до формування відповідного міжнародного правопорядку. Так, суттєвої трансформації зазнали інститути: відповідальності, правосуб’єктності, посередництва, митного права та ін. в плані їх демократизації і врахування інтересів всіх учасників нової міждержавної системи.

Право міжнародних договорів остаточно стає однією з ключових галузей міжнародного права та поділяється на процесуальну та матеріальну частини. Практично за увесь класичний період міжнародного права (від середини ХVІІ ст. до кінця ІІ світової війни) в Європі найбільше укладається мирних договорів (договорів з приводу ведення, закінчення війни, воєнних союзів тощо); інші предмети договорів були менш поширені. Після ІІ світової війни питання завершення війни переходять з двосторонніх (чи багатосторонніх) договорів між країнами до функцій ООН (зокрема Ради Безпеки ООН) та інших міжнародних організацій.

До класичного періоду в середньовічному європейському міжнародному праві фактично не існувало різниці між внутрішньою та зовнішньою договірною практикою. Характерними тут є поділ договорів, що існував у Київській Русі на договори з іноземними правителями та т.зв. міжкнязівські договори Київської Русі, котрі укладалися князями між собою. І перші, і другі підлягали практично єдиним процедурним правилам, із безумовним дотриманням принципу pacta sunt servanda. Втім із закінченням феодалізму, в класичний період чітко відділилися інститути внутрішньодержавних угод, та міжнародних угод, які єдині стали підлягати нормам міжнародного права.

Зазнає змін інститут ратифікації. У середні віки існувало 2 форми укладання міжнародних договорів: 1) послами, або уповноваженими договірних сторін чи безпосередньо їх правителями (відповідно – без подальшої ратифікації) та 2) підписання договору послами або уповноваженими з їх подальшою ратифікацією правителями договірних сторін. З середини XVII ст. інститут ратифікації перетворюється в додаткову зброю новоутворених буржуазних парламентів, котрі за допомогою перебрання на себе функцій ратифікації міжнародних договорів таким чином встановлюють додаткові обмеження владі суверена.

Дещо ускладнюються й форми ратифікації. Так на дотримання державою усіх необхідних процедур для введення в силу міжнародного договору стає все більш поширеним інститут строку для обміну ратифікаційними грамотами. Так вже Утрехтський мир 1713 р. передбачав термін у 50 днів для обміну сторонами ратифікаційними грамотами.

В класичному міжнародному праві змінюються форми гарантій міжнародних договорів. Це відбувається з середини XVII ст. Якщо в середні віки це переважно 1- обмін заручниками та 2- клятви, то з класичного періоду гарантією дотримання стороною міжнародного договору виступає саме його ратифікація її суверенною владою.

Класичне міжнародне договірне право відмовляється назавжди від формулювань при укладанні міжнародного договору «на віки вічні», «назавжди», «допоки існує світ» і т.п., котрі були узвичаєні в докласичному міжнародному праві. По-перше, такий підхід до договору суперечив реальній практиці міжнародних відносин (в якій не можна було передбачити його «довічне» виконання). По-друге, такі формулювання категорично не сприймала Турецька Порта і відмовлялася включати у свої договори із європейськими державами.

Ще ХV ст. датуються договори, в які включали (передбачали) інститут третіх сторін такої угоди. В класичному міжнародному праві інститут третьої сторони договору став одним з інститутів права міжнародних договорів. Він містив презумпцію, що третя сторона передбачається у кожному міжнародному договорі, тобто кожен такий договір передбачає, що треті держави не будуть терпіти утиски своїх інтересів від його укладання, а відтак і виступати проти його укладання чи застосування.

Виняткова роль договору як джерела європейського міжнародного права класичного періоду спричинила публікацію у ХVІІІ ст. у Європі (і внаслідок цієї ролі договору вперше саме на цьому континенті!) перших збірок міжнародно-правових актів. Так, опубліковані в ХVІІ-ХVІІІ ст.ст. збірники міжнародних договорів Ф.Лейбніцом, Ж.Барбейраком, Ж.Бернардом, Ж.Р. де Місі, Т.Рімером, Ж.Дюмоном та ін. містили тексти майже усіх міжнародно-правових актів європейського регіону, починаючи з періоду пізньої античності²².

Серед іншого ці публікації заклали підвалини позитивістського підходу, який пануватиме в міжнародному праві ХІХ ст.

В класичному міжнародному праві остаточно договори розглядаються як угоди між державами, а не між їхніми суверенами, правителями (в т.ч. під впливом ідей французької буржуазної революції, Просвітництва, а також внаслідок встановлення авторитету позитивно-правової концепції міжнародного права).

З кінця ХVІІІ ст. з преамбули міжнародних договорів зникає звичне до цього формулювання, посилання на християнську релігію, що об’єднує сторони, святу Трійцю, в ім’я якої вони домовляються та ін. формули релігійного характеру. Щоправда, вони поступляться формулюванням єдності європейських держав як «цивілізованих націй», і саме такі формулювання залишаться в договорах протягом ХІХ ст.

У цей період формується і закріплюється єдина система договірної процедури для всіх двосторонніх договорів європейських країн, яка і застосовується ними. Стандартизовано процедуру укладання мирних договорів; уніфіковано положення щодо ратифікації та амністії у мирних договорах.

Укладання договорів стає основною і прямою функцією дипломатичних представників.

В період класичного міжнародного права договори – переважно двосторонні. Втім, поява багатосторонніх конференцій і вироблення на них багатосторонніх договорів у ХІХ ст. стала провісником переходу до універсального міжнародного права ХХ ст. і заклала основи у т.ч. його договірної процедури.

З ХІХ ст., коли кількість договорів, що укладаються, зростає розширюється і предмет договірного регулювання. Так, договори переважно двосторонні і укладаються з приводу дружби (союзів), торгівлі (комерції) та питань навігації (морського права), що утворює в доктрині поняття «ДКН», або «FCN’ treaties» (Friendship, Commerce, Navigation).

Разом з тим, в теорії та практиці класичного міжнародного права існує розбіжність – якщо в науці міжнародного права того періоду утверджено думку про «святість міжнародних договорів», імперативність принципу pacta sunr servanda, то в міжнародно-правовій практиці цей принцип часто порушується. Останнє позначилось іще сильним на той час впливом боденівської концепції державного суверенітету.

В міжнародному договірному праві взаємодіяли два принципи (підходи до договірної практики): установлення балансу сил та досягнення національного інтересу внаслідок укладання договору.

В посольському правіпід впливом Французької буржуазної революції кінцево відбувається відхід від представницької теорії імунітету посла (привілеї та імунітети походять від того, що посол представляє особу свого правителя, суверена) до функціональної теорії імунітету посла (привілеї та імунітети походять від здійснюваних функцій).

Розвитку галузі посольського права в класичному міжнародному праві сприяло формування й розвиток інституту багатосторонньої дипломатії в результаті проведення загальноєвропейських конгресів і конференцій. Вони сприяли становленню класу професійних дипломатів, остаточному виділенню дипломатичної служби в державному апараті.

З іншого боку, на це мали вплив і ідеї буржуазної ідеології. В період абсолютизму посол розглядався як представник суверена, в цілому залежна від нього особа, обмежена у вирішенні питань зовнішніх зносин волею правителя. З періоду буржуазних революцій особі дипломатичного представника надається більша вага, їхні функції розширюються, вони виділяються у самостійну службу зовнішніх зносин. У ХVІІІ ст. в державному бюрократичному (адміністративному) апараті кінцево і практично в усіх європейських країнах виділяються спеціалізовані відомства зовнішніх зносин.

Виникнення багатосторонньої дипломатії також є певною мірою наслідком буржуазних революцій. Раніше в період абсолютизму монархами така дипломатія відкидалась.

З ХVІІІ ст. галузь дипломатичного права активно розвивається зусиллями Франції, яка проголосила принцип верховенства права у міжнародних відносинах.

Як наслідок активного розвитку галузі посольського права в класичний період з’являються теоретичні праці (переважно їх авторами є самі професійні дипломати) стосовно правил здійснення дипломатичної практики: Ф.де Кальєр «Практика дипломатії» (1716), Г.Сатоу «Керівництво з дипломатичної практики» (1917), Г.Нікольсон «Дипломатія» (1938) та ін.

З ХVІІ ст. до європейської дипломатичної практики долучається Китай, встановлюючи двосторонні зносини з європейськими країнами. Цьому сприяли й внутрішні проблеми Китаю – припинення владарювання Мінської династії 1619 р., боротьба з західними Монголами та ін. Так, було укладено Нерчінський договір 1686 р. та договір про кордони 1728 р. з Російською імперією (перший з них було перекладено не лише мовами сторін, але й латиною); протягом ХVІІ ст. посилюється дипломатична активність європейських країн у Китаї, місії яких злічуються десятками; багато в чому зазначена активність реалізується завдяки дипломатичній діяльності європейських релігійних установ (зокрема єзуїтів). Лише з другої половини ХІХ ст. активізується процес укладання договорів з Китаєм, в яких зокрема передбачається встановлення двосторонніх дипломатичних місій (Нанкінсьткий договір 1842 р., Тьєнцінзький договір 1858 р., Пекінський договір 1860 р.). Втім зазначені договори носили скоріше нерівноправний характер стосовно Китаю. Перші постійні дипломатичні місії Китаю до Японії та західних держав встановлюються з 1870-х рр..

Втім, Китай в ту епоху перебуває в досить самозадовільній позиції, не відчуваючи суттєвої потреби заохоченні зовнішніх ресурсів чи товарів. Відтак, це сприяє досить тривалій ізоляції країни від загальної (європейської, мусульманської, американської) системи дипломатії. Так, першим багатостороннім договором, стороною якого став Китай, була Міжнародна опіумна конвенція 1912 р.

Протягом ХІХ ст. звичайною практикою було посилати дипломатичного представника рангу посла для вирішення окремого (одиничного) питання міждержавних взаємин.

Остаточно існуючі норми посольського права (щодо статусу та рангів послів, звичаїв їх прийняття у країні перебування, дипломатичного протоколу та церемоніалу, гарантій додержання принципу дипломатичної недоторканості та ін.) були кодифіковані на віденському конгресі 1815 р. Фактично у незмінному вигляді норми щодо посольської діяльності, закріплені в акті віденського конгресу дійшли до періоду І світової війни. Окреме місце в ієрархії рангів дипломатичних представників посіли папські нунції та легати, яким Актом конгресу було надано вище положення в дипломатичному корпусі, навіть у нехристиянських країнах. Звідси походить правило деяких держав, що дуайеном дипломатичного корпусу, акредитованого в них завжди виступають посли Святого Престолу.

На інститут міжнародної правосуб’єктності мав вплив принцип самовизначення народів. Таким чином, мета досягнення державної незалежності і суверенітету ставилась вище за ціль міжнародного співробітництва.

Період французької революції і Віденського конгресу 1815 р. визначають також як такий, що суттєво вплинув на утвердження ідеї суверенітету народу як його основоположних прав, подальший процес гуманізації правил ведення війни (захист власності мирного населення, пом’якшення правил воєнної окупації, статусу військовополонених, не комбатантів та ін.), кінцеве визнання принципу свободи відкритого моря, режимів міжнародних рік, права притулку та ін.

Становлення нового інституту тимчасових суб’єктів міжнародного права – тимчасових міжнародних організацій – загальноєвропейських конгресів і конференцій. Започаткований інститут ще з Вестфальського конгресу, що тривав 4 роки і охопив представників фактично усього європейського континенту. Найважливішою функцією конгресів і конференцій є правотворча.

З другої половини класичного періоду (певним поштовхом тут стали ідеї Віденського конгресу 1815 р., як об’єднання європейських держав для вирішення спільних питань) можна говорити про формування нового суб’єкту міжнародного права – міжнародних організацій. Особливо цей процес активізувався у ХІХ ст. Хоча про їхню правосуб’єктність (поряд із державою) почнуть говорити лише з кінця століття, а остаточно визнаною вона стане з першої третини ХХ ст. Постанню потреби у створенні міжнародних організацій в ХІХ ст. сприяли 2 чинники – гуманітарний (ускладнення міжнародної правосвідомості і утвердження ідеї необхідності захисту особи, груп осіб та народів на міжнародному рівні) та науково-технічний прогрес, що призводить до подальшого об’єднання, зближення різних країн (посилення комунікації морськими та міжнародними річковими шляхами, створення міжнародних залізничних комунікацій, винайдення телеграфу та створення поштових відносин ті ін.).

Ідея про міжнародний захист прав людини у ХІХ ст. поглиблюється і втілюється у формуванні галузі (під кінець століття) міжнародного гуманітарного права. Основними проявами її формування є укладення відповідних договорів (Конвенція про покращення долі поранених та хворих у діючих арміях 1864 р., Гаазькі мирні конференції 1899 р. та 1907 р. і конвенції, прийняті на них та ін., про які мова піде нижче) та створення Міжнародного Комітету Червоного Хреста у 1863 р.

Міжнародні угоди, що регулювали нові міжнародні відносини, утворені внаслідок науково-технічних винаходів та прогресу спершу стали об’єднуватися під назвою міжнародне адміністративне право. До питань, що викликали їх до життя належить інтернаціоналізація міжнародних річок (утворення Європейської Дунайської комісії Паризьким договором 1856 р. та підтвердження її незалежного від держав-членів та держав-користувачів Дунаєм міжнародного статусу ст. ХХІ Акту про судноплавство на р. Дунай 1865 р.; утворення Центральної комісії по судноплавству на р. Рейн конвенцією щодо навігації на р. Рейн 1868 р.; за Генеральним Актом Берлінської конференції 1885 р. було встановлено міжнародну комісію по контролю за судноплавством по міжнародним річкам Конго (ст. 4) та Нігер (ст. 5); а також створення міжнародних організацій у різних сферах комунікації держав та питань, що з неї походять, – Геодезичного Союзу 1864 р., Міжнародного телеграфного союзу 1865 р., Міжнародного поштового союзу 1878 р., Бернського Бюро з захисту індустріальної власності 1883 р., Бернського Бюро захисту літературних та мистецьких творів 1886 р. та ін.).

Відмітною рисою міжнародних організацій на перших етапах їх створення була їх обмежена можливість у міжнародному правотворенні і їх переважно правозастосовча функція. Зазначені організації утворювалися для впровадження вже існуючих норм у відповідних сферах, вирішення поточних питань на основі їх установчих документів, розв’язання спорів, і фактично не володіли активною правотворчою функцією.

Активізація процесу створення і функціонування міжнародних організацій мала наслідком, по-перше, визнання їх у якості нового (поряд із державою) суб’єкта міжнародного права і, по-друге, подальшу універсалізацію цього права (визнання державами спільних універсальних інтересів і поширення його універсальної дії на сфери, що раніше підпадали під дію локальних або партикулярних норм). Більше того, на думку дослідника історії міжнародного права С.Неффа, цей процес можна назвати процесом глобалізації: «цей період був великою ерою глобалізації, де світ економічно був навіть більше інтегрованим, аніж десятиліттями пізніше (і, в певних сферах більше, аніж у наш час)»²³.

Цей процес універсалізації відбувався як на практиці, так і в доктрині міжнародного права, про що свідчить створення у 1873 р. Інституту міжнародного права та Асоціації міжнародного права, які мали на меті об’єднання зусиль представників міжнародно-правової науки різних країн світу для вдосконалення, уніфікації та прогресивного розвитку цього права, пошуку спільних шляхів вирішення його проблем²⁴.

Наприкінці століття відбувається відмова від концепції галузі міжнародного адміністративного права і формується право міжнародних організацій. Цьому сприяє визнання таких утворень у якості суб’єктів міжнародного права.

В морському праві відбувається утвердження принципу свободи морів та встановлюється правило 3-х миль територіального моря (правило гарматного пострілу). В класичному міжнародному праві сфера морського права є однією з найбільш визначальних та виражає характерні особливості цього періоду. Так, на думку Д.Джонстона «міжнародне право, як і саме людське життя зародилося у морі»²⁵.

Епоха феодалізму залишила «вотчинний» погляд на морські простори. Відповідно до нього останні належать тому ж, кому належить і берег, або тому, хто їх першим відкрив. Як наслідок у феодальному міжнародному праві частими є заборони іноземцям рибалити в таких морських просторах, іноземні судна, що проходили ними, мали сплачувати податок «власнику» і т.д. Саме таким чином виникла концепція «Британських морів» - територій відкритого моря, що належали імперії. Іншим інститутом, який ревно відстоювала Велика Британія було «право салюту» - обов’язок іноземному судну, що проходить водами держави – їх власниці салютувати її суднам при зустрічі. З ХVІІІ ст. в Європі встановлюється і кінцево закріплюється у міжнародному праві принцип «свободи морів». Великою мірою його поновленню сприяв авторитет Г.Гроція, якому також належить праця «Про свободу морів».

Відповідно до принципу свободи морів у класичному міжнародному праві встановлюється принцип свободи відкритого моря – яке не належить нікому, а є однаково відкритим для усіх країн на засадах рівноправності. Іншим наслідком утвердження цього принципу стало скасування класичним міжнародним правом інституту «права салюту». Від останнього відмовляються поступово: так, якщо Ніштадським договором Росії зі Швецією 1721 р. встановлювалося правило обопільного салюту на паритетних засадах (обидва кораблі держав-сторін у відкритому морі мали салютувати один одному), то договором Росії з Францією 1787 р. правило салюту скасовувалося вже повністю.

У цей період інститут свободи морів (як і відповідно основний принцип міжнародного права та його галузі морського права) включав у себе дві свободи: 1) свободу судноплавства та 2) свободу рибальства для усіх держав у відкритому морі на засадах суверенної рівності. В цілому цей принцип у своїй сутності у незмінному вигляді дійшов до сучасного міжнародного права. Його зміни й модифікації є «зовнішніми» і є наслідком лише науково-технічного прогресу: так за Конвенцією про відкрите море 1958 р. до вказаних двох свобод було додано – 3) свободу прольоту літальних апаратів (літаків) над відкритим морем та 4) свободу прокладати підводні кабелі і трубопроводи в ньому.

Принцип свободи моря встановився в класичному міжнародному праві завдяки тому, що був вимогою буржуазних революцій (зокрема вона містилася в Декларації абата Грегуара та ін. документах Французької буржуазної революції).

В класичний період виникає інститут територіального моря (територіальних вод) – простору виключної юрисдикції прибережної держави над цими морськими просторами. Спершу між державами не було єдності стосовно його ширини; проте існувала закономірність – чим більше простір берегової лінії держави (або якщо ця держава є крупною. Колоніальною імперією), тим на меншій ширині свого територіального моря вона наполягала, і навпаки – якщо берегова лінія обмежена, тим більше простору для територіального моря необхідно державі (так, США, Великобританія виступали за трьох мильний ліміт територіальних вод; Скандинавські держави – за 4 морські милі; Іспанія, Португалія, Греція – за 6 миль і т.п.). За загальне правило було прийнято відстань, на яку сягає постріл гармати, зроблений з берегової лінії – 3 морські милі. Ширина територіального моря у сучасному міжнародному праві збільшилася, встановлюється у розмірі 12 морських миль (понад 22 км) від берегової лінії і не може перевищувати їх.

В цей період проходить нова хвиля міжнародно-правової боротьби з піратством і об’єднання загальних зусиль для неї. У добу розвитку морської справи, виходу держав Європи на міжконтинентальні маршрути в результаті колонізаційної політики, наприкінці XVII-го – на початку XVIII ст. ст. піратство переживає свій «золотий вік». Необхідність боротьби з ним у поєднанні з визнаним принципом свободи відкритого моря змушує європейські держави погодитись на правило, за яким боротьба з піратськими суднами у відкритому морі є правом і обов’язком будь-якої суверенної держави (запроваджено поняття «універсальної юрисдикції»). Зазначене правило виникло як звичаєве і походило з ідеалів природного права народів, як права спільного усім.

Поступово формується принцип свободи судноплавства по міжнародним рікам (рікам, що проходить територією більш як однієї країни). Зокрема його вже починає висувати революційна Франція. Згодом його було підтверджено в договорі між Францією і Батавською республікою 1795 р., Акті про судноплавство по р. Рейн 1804 р. та закріплено у Акті Віденського конгресу 1815 р. Після конгресу було запроваджено принцип інтернаціоналізації рік, що становлять собою кордон між двома або більше країнами або протікають територією більш ніж однієї країни. Протягом ХІХ ст. щодо статусу міжнародних річок у Європі та зі США було укладено десятки договорів (ст. 5 проекту Першого Паризького договору 1814 р., конвенція у Майнці щодо навігації на р. Рейн 1831 р., переглянута конвенцією у Мангеймі щодо навігації на р. Рейн 1868 р., Лондонський договір 1839 р., Паризький мирний договір 1856 р., Акт про судноплавство по р. Дунай 1865 р., договір 1854 р. між США та Великою Британією про визнання міжнародного статусу р. Св. Лоуренса та ін.).

В класичному міжнародному праві основною ідеєю в галузі права війни було утвердження принципу гуманізації війни, встановлення законів та звичаїв її ведення (у сучасному міжнародному праві на заміну цій ідеї прийде принцип заборони війни взагалі). На заваді заборони війни у той період, як не дивно, також стояла доктрина державного суверенітету, яка проголошувала правомірність війни, як засобу досягнення (чи поновлення) державних інтересів. Внаслідок цього період з 1648 по 1815 рр. – це етап активної колонізаційної політики, доручення до європейського регіону територій з інших континентів, які із проголошенням власної незалежності протягом ХІХ ст. в свою чергу долучаться до європейського міжнародного права, сприяючи його універсалізації.

В історії міжнародного права та теорії міжнародних відносин ставлення до війни у класичний період навіть отримало назву «кабінетних війн» (В.Греве), як явища, що позначає звернення до війни, як продовження політики чи дипломатії силовими методами, звичайного засобу реалізації інтересів держави чи її зовнішньої політики. В такій якості війна сприймалася як продуманий і вирахуваний засіб здійснення зовнішньої політики поряд із дипломатією, що походив з кабінету правителя (влади) і мав на меті реалізацію державного інтересу.

Втім в теорії міжнародного права цього періоду широко висуваються ідеї відмови від війни, зокрема у розвитку проектів вічного миру. Їх автори (В.Пенн, Дж.Беллерз, кардинал Альбероні, абат де Сент-Пьєр, Ж.-Ж.Руссо, І.Бентам, І.Кант, Е.де Крюсе та ін.) висувають ідеї побудови мирного міжнародного правопорядку, які втіляться в міжнародно-правовій практиці ХХ ст. та особливо у період сучасного міжнародного права (після 50-х рр. ХХ ст.).

Розвивається інститут військового захоплення. Так, відповідно до законів і звичаїв морської війни, судна противника мають бути захоплені, команда ув’язнена (полонена), а все майно, що знаходиться на борту, конфісковане.

В праві війни розвиваються зародки теорії “гуманітарної інтервенції” (яка походить з ідей Г.Гроція, “тираноборціів” та французьких просвітителів). Так, відповідно до мислителів XVII–XVIII ст.ст. (і в цьому ще проявляється вплив середньовічної концепції суверенітету) захист підданих є обов’язком правителя; міжнародно-правові засоби в цьому зводяться до обмеження або відмови від війн, встановлення заборони вбивства під час збройних конфліктів певних категорій населення як визнаних законів і звичаїв війни. Часто з цього виводять формування у той час ідеї про гуманітарну інтервенцію – правомірне втручання у внутрішні справи іншої держави, суверен якої грубо порушує права своїх підданих, зокрема позбавляє їх життя без справедливого суду (Е.де Ваттель). Цю думку підтримував і Г.Гроцій: «царство слід вважати покинутим, якщо цар, проникнутий суто ворожим духом, задумує загибель усього народу. …адже воля повелівати і воля, спрямована на знищення держави, несумісні. Справа в тому, що той, хто проголошує себе ворогом всього народу, тим самим відрікається від царства»²⁶. Великою мірою ці ідеї вплинуть на становлення галузей міжнародного гуманітарного права (наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст.) та міжнародного захисту прав людини (у ХХ ст.) в сфері механізму прямої дії норм міжнародного права щодо захисту індивідів проти порушень їхніх держав.

Такими міркуваннями було обґрунтовано рішення у 1821 р. сторін Священного Союзу втрутитись у внутрішні справи Османської Порти, в її боротьбі (придушенні) з Грецією, що претендувала на свою незалежність від неї. Звісно, що Священний Союз діяв в інтересах християнської Греції.

Репресалії як підстава для воєнного втручання поступово відходять з міжнародного права і наприкінці класичного періоду є забороненими. Втім при загальному їх неприйнятті відомі випадки офіційного звернення до репресалій: так, у 1854 р. Британія вступила в кримську війну, посилаючись на Декларацію про оголошення репресалії (що була створена у класичному для середньовічного міжнародного права стилі).

З принципу народного суверенітету проходить становлення і загальне визнання спершу як інституту, потім як принципу міжнародного права – невтручання у внутрішні справи. Генетично близьким до цього принципу стало правило заборони агресії в міжнародному праві.

Інститут нейтралітету продовжує свій розвиток. У ХVІІ ст. поширеною практикою стає укладання нейтральними державами договорів із воюючими сторонами про визнання прав нейтральних на торгівлю з останніми в рамках, визначених у цих договорах. Певним викликом для інституту нейтралітету стало поширення у ХVІІІ ст. воєнної блокади, як засобу ведення морської війни. Одним із перших прикладів блокади є її застосування у 1584 р. Датськими військами проти порту Фландрії, що перебував під контролем Іспанії; втім протягом наступних двох століть ця тактика стає все більш поширеною, передовсім під впливом її широкого застосування великою Британією для утримання власного морського верховенства.

У цей період пов’язаним з інститутом нейтралітету (зокрема з правами та обов’язками нейтральних сторін) стає поняття контрабанди. Створюється звичаєва норма (з часом вона включається до міжнародних договорів з приводу нейтралітету, як наприклад, договір між Данією, Російською імперією та Швецією 1780 р.), яка ставить поза правом народів контрабанду та забороняє нейтральним державам здійснювати торгівлю контрабандним товаром та у будь-якій формі брати участь у контрабанді.

Складається загальне правило, відповідно до якого вільна торгівля нейтральної держави (у т.ч. з воюючою) можлива на тих же підставах, що й у довоєнний період, за умови дотримання нейтральною стороною безсторонності, не надання допомоги у веденні війни будь-якій зі сторін та у будь-який спосіб і виключення її залучення до воєнної контрабанди. Наприкінці класичного періоду ця норма стала загальновизнаним принципом визнання прав та обов’язків нейтральної сторони.

Важливий прецедент, що дав поштовх розвитку теорії нейтралітету, відбувся за часів англо-французького конфлікту: на початку «семирічної війни» Данія та Швеція увійшли до альянсу нейтральних держав, втім за рік Швеція підтримала у війни французьку сторону, Данія ж залишилась нейтральною. Згодом питання про нейтралітет і права та обов’язки нейтральних часто включалися до міжнародних договорів за участі США (договір про дружбу та торгівлю 1785 р. між Пруссією та США). Інститут досить активно розвивався у міжнародно-правовій практиці США та Російської імперії. Важливим документом, що врегульовував питання нейтралітету у морській війні була Паризька декларація 1856 р., котру взагалі можна вважати основним актом у сфері регулювання морської війни ХІХ ст.

Нейтралітет стає широко застосованим інститутом міжнародного права з ХІХ ст. Стороні, що не могла протистояти у боротьбі більш сильних держав, краще було вдатися до проголошення власного нейтралітету. Так після Віденського конгресу 1815 р. було поновлено гарантії Великих держав щодо нейтрального статусу Швейцарської Конфедерації, на Лондонському конгресі 1839 р. було визнано нейтралітет Бельгії, Лондонським договором 1867 р. – князівства Люксембург.

В класичному міжнародному праві інститут нейтралітету глибоко розробляється його теоретиками, створюються концепції нейтралітету стосовно його видів, правомірності, змісту інституту і т.д. Зокрема ці питання знайшли відображення у Ван Бінкерсгука, де Ваттеля, М.Губнера та ін. класиків.

Тенденцією у розвитку інституту призового права стало в цей період укладання десятків договорів між європейськими країнами з метою уніфікувати правила отримання призу, які існували в їх внутрішніх законодавствах, і врегулювати питання призового права на основі права народів.

Інститут міжнародного арбітражу в класичному міжнародному праві проходить дві стадії становлення – на першому етапі (1648-1815 рр.) арбітражне вирішення спорів дещо занепадає у порівнянні з середньовічним міжнародним правом, почитає носити ситуативний характер і закріплюється в окремих міжнародних договорах; з другого ж етапу (з початку ХІХ ст.) арбітражне вирішення спорів виділяється як окремий досить потужний інститут в системі міжнародного права. Арбітраж не відповідав інтересам абсолютистських монархій, тому його становлення у цей період пов’язане з процесами буржуазних рухів. Досить часто до можливостей арбітражу зверталася Англія часів Кромвеля. Так, протягом 1645-56 рр. Англією було укладено договори, що містили положення про арбітражне вирішення спорів із Нідерландами, Португалією, Францією та Швецією. Вестмінстерським договором з Нідерландами 1654 р. створювалась арбітражна комісія з 4 членів по два від кожної сторони, на яку покладалися функції вирішувати спори про компенсацію шкоди, завданої англійським купцям в Данії; У Вестмінстерському мирному договорі з Францією 1655 р. передбачалося, що взаємні спори щодо компенсації будуть вирішуватися за участі арбітра – сенату м. Гамбурга і т.п.

В Утрехтському мирному договорі 1713 р. між Францією та Англією передбачалося встановлення арбітражної комісії для вирішення питань кордону між сторонами, а також створення в подальшому арбітражної комісії для вирішення питань повернення збитків, яких зазнали сторони внаслідок війни.

Інститут міжнародного арбітражу як засіб вирішення спорів активно використовується в теорії і включається практично до кожного тогочасного проекту вічного миру.

Вперше інститут арбітражу, як вияв принципу мирного вирішення спорів на системному рівні знайде відображення лише в договорі Джея між Великобританією та США 1794 р. З цього часу цей інститут набуває поширення в європейському загальному міжнародному праві.

У ХІХ ст. арбітраж, як засіб вирішення спорів, поширюється і закріплюється переважно на двосторонньому договірному рівні. Активним прибічником цього інституту були США, вони укладають багато договорів, що передбачають арбітражне вирішення суперечок (на що, ймовірно мало вплив успішне впровадження договору Джея), зокрема: з Мексикою (1839, 1848 та 1868 років), з Еквадором (1862 р.), з Перу (1863 та 1868 років), з Венесуелою (1866 р, 1885 р.), з Іспанією (1819 р., 1871 р.), Великою Британією (1853 р.) та ін.

Серед правомірних підстав набуття території окрім воєнного захоплення визнаються: набуття у спадок (розрізняється за заповітом, чи за нормами права), династичний шлюб, розділ династичного майна (спадку), угода, дарування, рішення римського папи, відкриття території, символічна окупація, ефективна окупація, адьюдикація, дарування, цесія, обмін територіями (фактично всі вони перейшли з середньовічного міжнародного права). Актуальним питанням правового тлумачення було визнання права на вперше відкриту територію (що було поширеним внаслідок міжконтинентальних експедицій і колонізації). При цьому її обґрунтування дискутувалося за двома видами цього інституту – символічної окупації (встановлення свого прапору, символу, меморіального знаку із зазначенням свого права на новій території) та ефективної окупації (реального встановлення влади над територією і населенням відкритої землі).

Також епоха географічних відкриттів та колонізації поставила питання про титул на територію її першовідкривача. Втім, таке право вже в середині ХVІІІ ст. з міжнародного права зникає, як таке, що не становить достатньої правової підстави для набуття території.

Поступово з класичного міжнародного права відійшов такий поширений у Середньовіччі спосіб набуття території, як її дарування чи присудження за рішенням папи. Так, за договорами про кордони між Іспанією та Португалією (Мадридський договір 1750 р., та договір Сан Ільдефонсо 1777 р.) сторони відмовлялися від положення про адьюдикацію території рішенням папи, закріпленого Тордесильським договором між ними 1494 р.

Саме до цього періоду досить часто дослідники відносять і появу концепції захисту прав людини. На її становлення вплинули ідеї Просвітництва; в цей же час, на їх думку виникає ідея класифікації політичних та інших фундаментальних прав людини («першого покоління прав людини»). Але, визначаючи такі часові рамки формування ідеї захисту прав людини, вони оперують переважно нормативно-правовим матеріалом, важливим для тієї чи іншої країни, регіону, а не міжнародно-правовими документами. Так, говорячи про формування прав людини як впливові на цей процес згадуються такі факти історії як Французька революція 1789 р., війна за незалежність та проголошення незалежності США 1775-1778 рр.; такі документи як англійський Білль про права 1689 р., французька Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Декларація незалежності США 1776 р., Конституція США 1787 р. та Біль про права 1789-1791 рр.; твори таких мислителів як Б.Спіноза, Дж.Локк, Т.Гоббс, Т.Джефферсон, Т.Пейн, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо, І.Кант та ін.

В цих документах (Декларація прав людини і громадянина, американські Біллі про права різних штатів) основоположні права людини знаходять чітке формулювання. Не заперечуючи суттєвого впливу цих документів на розвиток міжнародного права та ідей вказаних мислителів на міжнародно-правову практику і думку, все ж слід визнати внутрішньодержавну природу таких актів та мету вказаних гуманістичних мислителів визначити кращий політичний лад, дати тлумачення законам розвитку політики та суспільства, як правило, у власній державі.

При цьому ідея прав людини все ж продуктом міжнародно-правовим, а не похідним від серйозних політичних змін в державах, і, як наслідок, розвитку їх політико-правової думки.

Питання визнання певних прав людини у класичному міжнародному праві тісно пов’язане із авторитетною на початку цього періоду природно-правовою концепцією. З ХІХ ст. виразно формується міжнародно-правовий режим захисту прав людини; ця категорія остаточно переходить до міжнародно-правової сфери і визнається як така²⁷. Загальний дух ставлення у цю епоху до життя людини можна побачити з положень Декларації Вольнея проти загарбницьких війн 1790 р. В ній втілились як ідеї французької революції (право народів на вільне життя, рівноправність, збереження свого життя, рівність усіх людей, захист життя і рівних прав людей тощо), так природно-правова концепція міжнародного права (цінність мирного правопорядку, заборона війн, збереження життя народів): «Асамблея урочисто проголошує, що вона розглядає все людство, як єдине й однорідне суспільство людей, чиєю метою є мир та щастя усіх і кожного його членів; що у цьому великому суспільстві народи і держави, як особи мають однакові природні права і є суб’єктами однакових правил справедливості і правосуддя, так само як і індивіди»²⁸. Тут життя людини захищається лише в контексті життя усієї групи, до якої вона належить – народу чи держави – проти яких забороняється починати загарбницькі війни. Життя людини є цінністю в розумінні його природного походження і природної рівності з іншими індивідами. Основні ж права, які захищаються – право на рівноправність та рівні права і громадянські та політичні права. Відповідно до Вольнея основними природними правами людини є свобода та безпека. На таких же міркуваннях базується і прийнятий незабаром Декрет Національного Конвенту про право війни та миру 1790 р., в якому війна проголошується ганебним явищем не тому, що вона загрожує життю людей і прямо порушує їх право на життя, а тому, що вона суперечить «праву усіх народів на свободу».

В іншому важливому для міжнародного права документі часів французької революції – проекті Декларації Аббата Грегуара «Про права народів» 1793 р. основоположні права людини також прямо не виписані і їх можна розуміти опосередковано – основною цінністю проголошуються мирний міжнародний правопорядок та природні права народів, у тому числі право на мирне життя: «народи мають вчиняти стосовно інших так, як би вони хотіли, щоб чинили щодо них самих; так само як і окремі люди. Народи повинні робити один одному якомога більше добрих справ в мирний час, і якомога менше чинити шкоди під час війни»²⁹.

Внесок у розвиток міжнародного захисту прав людини зробив інститут, що з’явився в класичному міжнародному праві – боротьби з работоргівлею. Першими, хто висловлював ідеї проти работоргівлі були представники католицької церкви (засудження практикування рабства у листі Папи Урбана VIII до його представника у Португалії у 1639 р.). Із засудженням работоргівлі виступали представники французького та американського Просвітництва. Втім першими реальними кроками по міжнародно-правовій забороні рабства (після відповідних внутрішньо законодавчих актів по його скасуванню у Франції, Великобританії, США та ін.) стали договори кінця ХІХ ст. (Додаткові статті до Паризького мирного договору між Францією та Великою Британією 1814 р., де прямо заборонялася работоргівля; Лондонський договір 1841 р. між Австрією, Великобританією, Пруссією та Росією приписував переслідувати судна работоргівців; заключний Акт Брюссельської конференції 1890 р., що врешті наклав обов’язок протидіяти работоргівлі на Міжнародний Морський Офіс у Занзібарі та ін.).

У забороні рабства міжнародне право пройшло у той час два етапи – спершу було заборонено работоргівлю, а згодом явище рабства як таке (в чому поєднувалися міжнародно-правові та внутрішньо правові заходи).

Інститут міжнародного захисту прав людини пройшов тривалий розвиток, який характеризується своїми закономірностями. Так, генезис ідеї захисту прав людини є надбанням саме міжнародного права. Вперше захист окремі особи отримали за міжнародними договорами стародавнього періоду (див. договір єгипетського фараона Рамзеса ІІ та царя Хеттів Хаттусіліса ІІІ 1276 р. до н.е.). Далі ці ідеї були запозичені внутрішніми правовими системами. Вперше комплексно охорона прав людини проявилася у праві війни (в інституті асилії, вилучення з війни певних категорій населення і заборона завдавати їм шкоду, норми стосовно гуманізації ведення війни).

Надалі інститут захисту прав людини виділяється в класичному міжнародному праві, до нього додаються норми щодо захисту вторинних прав людини. В цей же період формується галузь міжнародного гуманітарного права, складовою якої є комплекс норм по захисту прав людини за умов пов’язаних із збройними конфліктами. Насамкінець, остаточно галузь міжнародного захисту прав людини утворюється в середині ХХ ст.

Таким чином, категорія прав людини, по-перше, вперше виникає в міжнародному праві, а по-друге, лягає в основу кількох галузей цього права: міжнародне гуманітарне право (кінець ХІХ ст.), міжнародний захист прав людини і право міжнародної безпеки (середина ХХ ст.), міжнародне кримінальне право (кінець ХХ ст.).

Період ХІХ ст. характеризується 1) поширенням авторитету позитивізму в теорії міжнародного права і 2) саме це право визначається «правом цивілізованих націй». Класичний позитивізм ХІХ ст. клав в основу міжнародного права суверенну волю держав. ХІХ ст. також характеризується поглибленням міжнародної взаємодії, визнанням існування спільних інтересів держав, що можуть бути реалізовані лише за їх тісного співробітництва. Відповідно міжнародні відносини поширюються на нові сфери, поглиблюються та гуманізуються. Серед іншого це проявляється в розвитку міжнародного приватного права та утверджені принципу найбільшого сприяння у міжнародному торговельному праві (положення про найбільше сприяння було закріплено ще у Піренейському мирі 1659 р., втім найбільшого розвитку досягло у ХІХ ст. – Франкфуртський мирний договір між Німеччиною та Францією 1871 р., Мадридська конвенція про спільні дії європейських держав у Марокко 1880 р. та ін.).

Початком завершення класичного періоду розвитку міжнародного права вважаються конгреси і конференції ХІХ ст., на яких це право остаточно визнається основним засобом регулювання міжнародних відносин і вирішення міждержавних проблем. У цей період забороняється работоргівля, вводяться нові класи і ранги дипломатичних агентів, визнаються нові суб’єкти міжнародного права („вільні міста”), постійний нейтралітет держави, розробляються правили судноплавства міжнародними ріками, встановлюється режим проливів, демілітаризація окремих територій (Аландських островів), утверджуються норми міжнародного морського права щодо скасування каперства, статусу нейтрального прапору і вантажу, блокади та ін. Міжнародні конгреси ХІХ ст. (Віденський конгрес 1815 р., Аахенський конрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 р. та 1907 р.) сприяють подальшій універсалізації міжнародного права.

Набувають подальшого розвитку галузі міжнародного права, з’являються нові галузі – права міжнародних організацій, міжнародного гуманітарного права, міжнародного приватного права та ін. Так, міжнародно-правова практика і доктрина ХІХ – початку ХХ століття стали суттєвим підґрунтям для формування галузі міжнародного права захисту прав людини.

Завершувати розвиток класичного міжнародного права прийнято Гаазькими конференціями миру 1898 (прийняла 4 конвенції і 3 декларації – про заборону бомбардувань із повітряних куль; про заборону користуватися артилерійськими снарядами, єдиною метою яких є поширення задушливих і шкідливих газів; про заборону застосування куль, що розвертаються або сплющуються в людському тілі) та 1906-07 років, на якій було прийнято 13 конвенцій: 8 – про правила ведення війни на морі, по дві – з мирного вирішення міжнародних спорів і правил ведення суходільної війни і одна – з питань порядку відкриття воєнних дій. Практично всі конвенції були сприйняті сучасним міжнародним правом, а деякі з них розвинуті Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. і Додатковими протоколами до них 1977 р. (І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і ІІ – щодо захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру).

Кульмінацією ідей про міжнародний захист прав людини у класичному міжнародному праві можна вважати застереження Ф.Мартенса, прийняте, як положення преамбули Гаазької конвенції про закони та звичаї війни 1899, згідно з яким «до створення більш повного зведення законів війни, конференція вважає необхідним констатувати, що у випадках, не врегульованих даною угодою, населення та воюючі сторони залишаються під охороною і дією засад міжнародного права, оскільки вони випливають зі звичаїв, що встановилися між цивілізованими народами, із законів людяності і вимог суспільної свідомості». Це положення було включене до конвенції на Гаазькій мирній конференції 1899 р. за пропозицією представника Росії Ф. Мартенса, отримавши назву Застереження, або Декларація Мартенса. Згодом воно було підтверджене у IV Гаазькій конвенції 1907 р. У сучасному міжнародному праві застереження Мартенса зафіксоване в Женевських конвенціях 1949 р.

Для класичного міжнародного права вже характерний розвиток його науки: спочатку на національній основі, а згодом на універсальних, доктринальних засадах. На етапі становлення класичного міжнародного права національні правові школи розвивалися в кожному із регіонів (Індія, Китай, мусульманський регіон та ін.), але найбільш потужного розвитку вони набули на європейському континенті. Тут практично кожна розвинута країна мала свою школу міжнародного права. На завершення класичного періоду міжнародного права і особливо з утворенням в 1873 р. Інституту міжнародного права (м. Гент) наука цього права починає розвиватися на універсальних засадах у відповідності з тенденціями універсалізму і міжрегіонального міжнародно-правового регулювання, які почали утверджуватися в практичному міжнародному праві.

Великою мірою наука міжнародного права цього періоду розвивається у відповідь на теорії заперечення юридичної сили за міжнародним правом.

Бурхливий розвиток міжнародного правотворення в класичному міжнародному праві впливає на появу наукового інтересу до системи цього права. В ХІХ ст. виникають перші наукові систематизації міжнародного права, що відбивають ускладнення міжнародно-правової системи, її структуризацію, появу в ній нових елементів і компонентів, а також ускладнення їх зв’язків між собою.

Першою в історії європейської міжнародно-правової думки була систематизація міжнародного права, запропонована Г.Гроцієм. І хоча до нього теорія цього права розвивалася впродовж кількох століть, зокрема італійською, іспанської, англійською школами, їх представники (Дж.Леньяно, П.Беллі, М.Гараті, Б.Айала, А.Джентілі, Ф.Вітторіа, Д.Сото, Ф.Суарес) досліджували лише відповідні аспекти теорії міжнародного права (його окремі інститути й принципи) – тобто елементи й компоненти його системи, а не принципи їх побудови, взаємозв’язків, теорію систему в цілому. Відтак, Гроцій першим запропонував розглядати це право у системі, при чому з її поділом на дві взаємопов’язані складові – право війни та право миру. На систематику Гроція мало вплив римське право, за побудовою системи якого він підходив і до права народів.

Втім важливішим те, що право війни в Г.Гроція йде на першому місці і кількісно переважає складову права миру. Гроціанська систематизація лягла в основу подальших наукових систематик міжнародного права ХVІІ-ХІХ ст.ст. у цей період в науці систему міжнародного права поділяють на дві складові – право війни та право миру (деякі дослідники замінюють термінологію на «нормальні» та «ненормальні» відносини держав – Дж.Лорімер).

І в подальшому зі створенням інших наукових систематизацій міжнародного права блок права війни (законів та звичаїв війни, гуманітарного права) залишався незмінною вагомою частиною усього міжнародно-правового нормативного комплексу. При цьому, виходили з прийнятої думки про те, що історія міжнародних відносин протягом довгого часу (до новітнього періоду) це історія переважно війн і конфліктів. Різні вчені замінювали лише інші компоненти структури чи системи міжнародного права (як правило антагоністичні щодо права війни), часто обмежуючи його систематизацію лише кількома галузями. Дослідники історії міжнародного права в ньому виділяли, як правило, з одного боку, право війни а з іншого – право міжнародних договорів, дипломатичне і торгівельне право³⁰. До цих чотирьох галузей часто й зводили усе міжнародне право, починаючи з періоду його формування³¹. Враховуючи особливе ставлення вчених до міжнародно-правової проблематики війни (в певні історичні періоди до воєнних відносин прийнято було зводити усі міжнародні відносини), право війни для них “складало собою ядро міжнародного права”³². А деякі регіональні міжнародно-правові комплекси (такі, як ісламське міжнародне право) прийнято взагалі було пов’язувати виключно з правом війни.

Такий підхід залишився впливовим і протягом ХХ ст., коли багато вчених досліджували міжнародне право за прямо передбаченим або умовним його поділом на те право (норми, інститути, галузі), що регулює мирні міжнародні відносини, та те право, що регулює воєнні відносини.

Окрім гроціанської систематизації на вчених ХVІІІ-ХІХ ст.ст. у їх побудові системи міжнародного права впливала систематика римського права; зокрема в то період сильним був цивілістичний підхід в міжнародно-правовій науці. Так класичне римське право мало систему, що поділялася на складові – особи, речі, права. За аналогією систему міжнародного прав поділяли на ті ж правові складові (пристосувавши їх сутність і форму) тільки з власною термінологією: особи (державна суверенна влада), речі (територія), права (джерела).

Розуміючи недостатність цивілістичного підходу, але перебуваючи все ж таки під впливом римськоправової систематики, деякі вчені намагались розбудувати систему міжнародного права за аналогією з державною (зближуючи її з системою внутрішньодержавного права): територія, населення, влада (К.Гюнтер, кін. ХVІІІ ст.).

Римське право народів базувалось на тріаді: особи, речі, дії. Багато в чому це вплинуло на європейське міжнародне права, де зберігалась тріада – держави, об’єкти міжнародного права, міжнародно-правові відносини. В класичному міжнародному праві держава замінила римськоправове «особи». Класичне міжнародне право запозичило римську ідею патерфаміліас (як основу елементів «особи» і «регулювання / дії» в тріаді) для держави.

Саме тому перші систематизації міжнародного права поділяли його на три частини. Е.де Ваттель, наслідуючи Гая розрізняв такі складові: держави (особи), відносини між державами (речі), війна (дії).

Першим викладом системи міжнародного права вважається праця німецького юриста Д.Омптеди “Література всього як природного, так і позитивного міжнародного права” 1785 р. І хоча автора, як це видно з назви, ставив собі за мету дослідити праці, опубліковані з права народів, а не його теорію, він вперше розпреділив їх за відповідною системою. У нього вона складалася із трьох частин: абсолютні права держав (сюди входили інститути суверенітету, рівності); права та обов’язки держав у їх мирних зносинах між собою; права та обов’язки держав у воєнних відносинах.

До ХІХ ст. (утвердження позитивізму), коли в теорії ще сильною була природно-правова концепція, систему міжнародного права поділяли на 1) природне право (що не залежить від волі держав); 2) позитивне право (презюмується, що воно є воле встановленим); 3) договірне право (базується на явно вираженій згоді держав); та 4) звичаєве право (базується немовчазній згоді). Автором таї систематизації був Х.Вольф.

Наступним був проф. Кальтенборн, який одним з перших юристів у ХІХ ст. звернувся до питання систематики міжнародного права в роботі «Критика міжнародного права з точки зору сучасної науки (1847 р.).

В основному на наукові систематики міжнародного права в класичний період впливала пануюча на той час позитивістська концепція, що й відбилося на сутності бачення системи цього права. Так, один з класиків позитивізму, професор Дерптського університету А.Бульмерінг заклав основи позитивістського підходу до цього питання у роботі «Систематика міжнародного права від Гуго Гроція до теперішнього часу» (1858). Він поділяв це право на матеріальну і процесуальну («формальне право») складові.

Нестабільність у міжнародному праві протягом ХІХ ст., викликана нестабільністю в міжнародних відносинах, а також поява нових інститутів і галузей цього права (в першу чергу, пов’язаних із міжнародними організаціями та іншими універсальними об’єднаннями), породили певну хаотичність і в наукових підходах до систематики міжнародного права. Так, до рівня інституту або й галузі підносились ті норми, що не мали такого статусу, а справді серйозні міжнародно-правові сукупності «не помічались». Так, у «Керівництві з міжнародного права» (1844 р.) А.Геффтер включає до системи міжнародного права розділ щодо «Шпигунства», а також розглядав об’єднано в одній частині цієї системи такі її складові, як «Міжнародне процесуальне право і війна». Втім найбільш вагомим новаторством у систематизації міжнародного права, що походило із практичних чинників у його розвитку, в цей період стало виділення в ньому галузі права міжнародних організацій (яка втім, мала різні назви).

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.ст. до системи міжнародного права (за аналогією із внутрішньодержавним правом) прийнято було включати галузь «Міжнародне адміністративне право» (яка об’єднувала межі територіального суверенітету, дипломатичне і консульське право), а також галузь «Міжнародного службового права» (що в сучасний період має назву «Право міжнародних організацій» і до якого почали звертатися внаслідок активного зростання ролі міжнародних об’єднань наприкінці ХІХ ст.). Розвиток науково-технічного прогресу у той час змушував дослідників шукати нові галузі чи інститути міжнародного права, які б його враховували. У 1928 р. видатний український дослідник міжнародного права В.Корецький опубліковану працю, де стверджував про формування такої галузі: «Міжнародне радіоправо»³³.

Вже на стадії формування науки класичного міжнародного права про її теорії і доктрини можна говорити в контексті їх плюралізму (що не суперечить виділенню серед них основних: позитивістських, природно-правових, історичної школи, теологічної школи, на поєднанні ідей яких виникають нові напрями). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. ст. кількість доктрин і шкіл різко зростає. Практично важко вказати на такий предмет (об’єкт), елемент чи компонент практичного міжнародного права, які б не стали об’єктом наукового дослідження.

Зазначений науковий інтерес до систематики міжнародного права не є випадковим у той період. В класичному міжнародному праві фактично кінцево формується його система, із відповідними стабільними зв’язками між її елементами і компонентами – інститутами та галузями. Із розвитком міжнародного права у ХХ ст. до цих інститутів та галузей додаватимуться нові, що сформуються під впливом 1) науково технічного прогресу (міжнародне космічне, повітряне право та ін.) та 2) розвитку та ускладнення міжнародної правосвідомості (право міжнародної безпеки, право навколишнього середовища, міжнародний захист прав людини та ін.). Проте, в своїй основі вони побудовані за схемою, розробленою у класичний період і, вони по суті будуть додані до основи системи міжнародного права, сформованої у його класичний період.

Завдяки розвитку науки міжнародного права в правосвідомості остаточно усвідомлюється його місце і функції, відмінність від внутрішньодержавного права та від принципу міжнародної ввічливості, як практики міжнародного обороту.

Література до теми: