Розділ ііі. Докласичне міжнародне право.

3. Міжнародне право стародавнього періоду.

3.1. Особливості стародавнього міжнародного права.

Історичні особливості міжнародного права на тому чи іншому етапі розвитку свідчать про відбиття в міжнародному праві характерних рис суспільних відносин відповідної історичної епохи. За словами А.Фердроса, “кожна цивілізація породжує те, міжнародне право, якого вона потребує.”¹ Відтак і особливості стародавнього міжнародного права породжені природою і вимогами тогочасних міжнародних суспільних відносин та їх учасників. Переважання в стародавній період норм, спрямованих на вирішення територіальних та інших конфліктів свідчить про виникнення міжнародного права як засобу забезпечення мирного співробітництва і торгівлі стародавніх країн. Широке застосування засобів міжнародного звичаю та особливості останнього вказують на витоки міжнародно-правового регулювання у племінний період за допомогою узвичаєних в первісних суспільних утвореннях і у відносинах між ними правил моралі, релігійних вірувань, етикету, магії та ін.

Характерною рисою стародавнього міжнародного права є його регіональний характер. Міжнародні відносини того часу виникали й формувалися у систему на окремих територіях, регіонах, а міжрегіональні контакти були швидше підтвердженням регіоналізму. Як видно із географічного поширення міжнародних відносин стародавнього періоду та з аналізу їх рівнів (внутрірегіонального та міжрегіонального), правила, що їх регулювали також відбивали у собі цей характер. При чому це стосується не лише суто герографічного (територіального) регіоналізму, але й нормативних, регулятивних особливостей міжнародного права у різних регіонах стародавнього світу.

Міжнародне право з’являється переважно в тих регіонах світу, де таке середовище склалось: “в певні часи і в певних місцях античного світу існували автентичні системи держав, які вступаючи у взаємовідносини, усвідомлювали правила своєї поведінки, норми, які ми сьогодні називаємо правом народів чи міжнародним правом.”² На виникнення такого середовища в тому чи іншому регіоні мали вплив фактори переважно гео – економічного характеру. Різниця останніх в свою чергу вплинула і на особливості права того чи іншого регіону: переважання відносин залежності в регіоні, де території з кращими природними умовами займає держава – гегемон; переважання рівноправних відносин у регіонах із рівномірним розташуванням природних багатств серед краї регіону і т.і.). Відтак, зазнаючи впливу правових, нормативних та ін. особливостей різних регіонів, в міжнародному праві з історичним розвитком або поглиблювались або трансформувались ці характерні риси, властиві окремим регіонам. Врешті це призвело до становлення регіональних підсистем міжнародного права або міжнародно-правових сукупностей відповідних регіонів. Ці риси стародавнього міжнародного права згодом вплинули на формування його регіональних підсистем (китайсько - конфуціанська, буддистська, західноєвропейська та ін.), особливості яких впливають і на характер сучасного міжнародного права.

Зародження міжнародного права в різних регіонах світу і етапи його становлення та розвитку в часі не співпадають. Так, якщо в регіоні стародавньої Месопотамії вже у IV тисячолітті до н.е. міжнародно-правове регулювання здійснювалось за допомогою досить сталих міжнародно-правових норм і принципів, то скажімо в стародавньому Китаї такого рівня розвитку міжнародне право досягло у ІІІ – ІІ тисячоліттях до н.е. (на це зокрема мала вплив інтенсивність міжнародного обороту регіону; звісно у регіонах, бідних на корисні копалини така інтенсивність була більшою).

В різних регіонах стародавнього світу міжнародно – правові інститути та механізми мали свої характерні риси, пов’язані з геополітичними, етнічними, релігійними та культурними особливостями, які інколи досить сильно впливали на відмінності у міжнародному праві цих регіонів. Так, для міжнародного права регіону Близького Сходу характерною була організація міжнародно-правового регулювання у вигляді “сімейних відносин” (так звана Амарнська система міжнародного права). Подібна “сімейна метафора” була спричинена особливостями міжнародно – правових інститутів в регіоні: тут, на відміну від інших регіонів, основним суб’єктом міжнародного права виступав правитель держави, а “міжнародні відносини були збудовані за моделлю міжособистнісних.”³ Суб’єктами міжнародного права виступали етнічно, культурно та релігійно різні утворення приблизно однакової могутності (чого не було в інших регіонах - грецькому, індійському, китайському, кожен з яких являв собою сукупність етнічно і релігійно однорідних утворень, серед яких виділялось одне або декілька найбільш сильних в політичному і воєнному плані).

Особливості останніх трьох регіонів є найбільш характерними в розвитку стародавнього міжнародного права. Однією з характерних рис китайського і індійського регіонів була переважаюча роль правосвідомості (у тому числі релігійної), та правової доктрини у становленні міжнародного права, норм моралі і етики а також ритуалів, як правового джерела. В регіоні стародавнього Китаю міжнародно-правове регулювання здійснювалось за принципами правової системи Лі, а згодом у тісному зв’язку з конфуціанським вченням. В цьому регіоні в певні періоди саме ритуали і традиції відігравали роль повноцінного правового регулятора, виконуючи роль правових норм щодо внормування і систематизації міжнародного спілкування. В стародавній Індії міжнародне право складало собою частину загальної правової системи і доктрини – Дхарми, що “відігравала роль як “права” так і “звичаю”.⁴ Тут існувало переконання в силі Дхарми, як регулятивної галузі міжнародних норм.

Особливості учасників міжнародних відносин регіону античних Греції та Риму (а саме існування низки суверенних учасників міжнародних відносин) були характерними і для Індії та Китаю, хоча тут вони мали найбільший вплив на формування міжнародного права. Міжнародне право регіону античної Греції, найбільш пов’язане з його геополітичними особливостями, утворилось на базі співіснування низки незалежних полісів.

Регіоналізм стародавнього міжнародного права, відсутність універсальної (єдиної для всіх регіонів) системи міжнародного права не можна розглядати лише в географічному контексті. Регіоналізм міжнародного права проявлявся перш за все в існуванні настільки відмінних між собою за характером і зовнішніми ознаками правового регулювання його підсистем, що можна говорити про існування кількох регіональних сукупностей міжнародного права. Ці сукупності різняться перш за все своїми регулятивними особливостями, характером джерел, відмінностями в інституті міжнародної правосуб'єктності, відповідальності, процедурі здійснення міжнародних правочинів та ін. Звісно на ці особливості мали вплив перш за все відмінності регіонального, геополітичного характеру, проте останні мали настільки сильний вплив на регулюючу систему, що є підстави говорити про матеріальні відмінності у регіональних сукупностях міжнародного права того часу.

Проте і цілком різні між собою в етнічних, релігійних, геополітичних та ін. аспектах регіони вступали у взаємні контакти (фактор міжрегіональної торгівлі). При здійсненні ними таких відносин неминучим було зіткнення різних міжнародних праворозумінь і навіть специвічних регіональних сукупностей міжнародного права в цілому. При цьому їх учасникам необхідно було утримати мирний баланс. Відтак, ще з перших етапів формування міжнародного права – несистемного і регіонального, в ньому закладаються "миротворчі" механізми, засоби уможливлення торгівельних, економічних, і навіть культурних відносин різних регіонів планети між собою. Про це свідчить активні міжрегіональна взаємодія (яка здійснювалась в основному морем).

Вступаючи у взаємодію між собою, різні регіони стародавнього світу провадили переважно мирні відносини (зокрема причиною цього можна назвати і технічні неможливості у той час вести міжрегіональні війни – за умов тогочасного розвитку військової техніки вести війни на території іншого регіону за допомогою пересилання туди своєї армії).

Другою рисою стародавнього міжнародного права є його тісний зв’язок з релігійними віруваннями. Від самої появи міжнародного права у вигляді перших норм міжнародного спілкування останні були “забарвлені” в релігійні риси і зазнали впливу релігійних стандартів. На це мала вплив первісна психологія: всі відносини зовні племені чи роду, як найбільш важливі чи специфічні, внаслідок того, що вони виходили за межі власного соціуму, були підпорядковані безпосередньо богам. Вступаючи у відносини з представниками інших племен, і відповідно вірувань, стародавні народи намагались підпорядкувати ці відносини безпосередньо своїм богам з метою їх задобрити.

В процесі міжнародного спілкування в стародавній період вплив релігії на міжнародне право систематизується, виробляються міжнародно-правові процедури і відповідний їм релігійний супровід (як, наприклад, процедура укладання міжнародних договорів, прийому посла іноземної держави, здійснення посередницьких функцій, та ін.). Таким чином релігія сприяла і виникненню традицій, звичаїв, обрядів, що були прообразом правових норм.

Релігія супроводжувала стародавнє міжнародне право від його виникнення протягом всього розвитку. З іншого боку певний вплив на релігійні вірування стародавніх народів мало і саме міжнародне право. Так, в процесі здійснення міжнародних правочинів (укладання договорів, угод, створення міжнародних звичаїв), різні народи по–перше, починали визнавати релігію і богів один одного, а по–друге, обіцянки, дані богам обох сторін вважались непорушними. Це призводило до встановлення релігійної терпимості та визнання своєї рівності з іноземцями з одного боку, і до внормування і розвитку міжнародних відносин – з іншого. Так, якщо, навіть суб’єктам міжнародного права важко було досягти згоди з питань двосторонніх відносин, цю прогалину заповнювали їхні клятви, дані богам обох сторін.

Визнання однією стороною богів та релігійних вірувань іншої мало ще один важливий аспект: здійснюючи таке визнання сторона автоматично визнавала іншу сторону як суб'єкта міжнародного права, при чому суб'єкта рівноправного, підлеглого власним богам у такий же спосіб, як народ даної країни підлягає своїм. За умов пріоритету релігії це було найважливішим визнанням і являло собою як правовий, так і політичний акт – визнання іноземної релігії ставало необхідною умовою співіснування і нормальних політичних, економічних та ін. взаємовідносин держав. Окрім цього релігійні ритуали, клятви та ін. супроводи укладання міжнародного договору мали сприяти більшому авторитету та непорушності останнього.

Іншою роллю релігії в стародавньому міжнародному прав було встановлення принципу міжнародної ввічливості. Серед його прикладів можна назвати процедури прийому та обміну посольствами, ведення переговорів та укладання договорів, форми деяких міжнародних правочинів і навіть правило обміну подарунками, в основі яких лежали релігійні вимоги.

Проте основною роль релігії залишалась у забезпеченні дотримання міжнародно-правових зобов'язань сторін стародавніх міжнародних відносин. Зокрема це проявилось в обов'язковому супроводі практично будь–яких міжнародно-правових процедур релігійними ритуалами і церемоніями. Особливо властивими останні були для міжнародної договірної процедури. Це свідчить про ще одну характерну рису стародавнього міжнародного права – а саме примату в ньому і загального визнання принципу pacta sunt servanda.

Яскравим свідченням ролі релігії в стародавньому міжнародному праві є функціонування таких інституції міжнародного характеру як оракули (найбільш властивими вони були для регіону античної Греції). В цьому регіоні вони виступали певний час квазісуб’єктами міжнародного права: вони виносили рішення у міжнародних справах, відігравали роль міжнародних суддів, укладали договори, приймали посольства та ін. Оракули відігравали велику роль і у формуванні міжнародної системи балансу сил. Так, Дельфійських оракул міг не прийняти посольство Мікен, “притримавши” їх на користь Афін або встановити тому чи іншому полісу режим преференцій і т.і.⁵ З огляду на авторитет оракула такі дії ставали визначальними для становлення міжнародного статусу того чи іншого полісу. Оракули в Греції стали відігравати роль депозитаріїв міжнародних договорів. При початку або закінченні військових дій між полісами оракули визначали як порядок їх ведення, так і умови укладення миру. Можна говорити про місце грецьких оракулів, як інституцій, що проводили інтеграційну політику між полісами, або як міжнародних судів чи арбітражів. При цьому оракули виконували не лише третейські або арбітражні функції, виступаючи третьою стороною в міжнародних відносинах, а й здійснювали активні власні зовнішні зносини. Окрім вказаного впливу на розстановку сил на міжнародній арені, вони проявлялись у здійсненні оракулами торгівлі, обміну, відправленні ними посольств з політичними місіями, заснуванні і дотриманні міжнародних звичаїв (зокрема щодо статусу іноземців, порядку ведення торгівельного обміну, процедури прийняття іноземних представників та ін.). Роль оракулів виявилась активнішою, аніж роль релігійних установ попередніх періодів – храмів, релігійних осередків, жерців Єгипту, Хеттської держави, Асірії, Митанні та ін. За своїми міжнародно-правовими функціями інститут грецьких оракулів наближається до статусу святого престолу періоду середньовіччя.

За допомогою релігійних вірувань не лише досягалось дотримання міжнародно-правових норм і принципів, а й проходило формування нових інститутів міжнародного права. Релігія вплинула на становлення інституту міжнародно-правового визнання. У Греції при завоюванні або оволодінні новим правителем певною територією, його юрисдикція над нею мала бути підтвердженою дельфійським оракулом. Після отримання такого підтвердження вже не вимагалось міжнародно-правового визнання його з боку іншим країн чи правителів. Після направлення посольства до Дельф з метою отримання відповіді щодо майбутніх відносин, цар Крез відправив одночасно у Дельфи і дарунки для дельфійського народу. У відповідь дельфійський оракул надав право громадянам Лідії у будь–який час звертатися до оракула, без сплати відповідного мита і податків, а також нагородив їх правом дельфійського громадянства на вічні часи.

Релігійного впливу, як впливу найбільш авторитетної системи соціального управління, зазнали всі ключові інститути стародавнього міжнародного права.

Характерною особливістю стародавнього міжнародного права було переважання в ньому звичаю. Не дивлячись на досить ранню появу міжнародного договору, як засобу регулювання міжнародних відносин, звичай має своє коріння в міжплемінному спілкуванні і з огляду на свою природу (тривалу і одноманітну, засвідчену практикою, згоду сторін на певну поведінку, що є найбільш стабільним засобом формування правової норми і перевірки її на відповідність суспільним відносинам) протягом всієї історії займав особливе положення серед міжнародно-правових джерел.

Звичай, як правове джерело виникає спочатку саме для регулювання міжнародних відносин (і лише потім його дія поширюється на відносини всередині окремого соціуму, які до того, будучи менш розвиненими, ніж міжнародні відносини, регулювались не правовими правилами – релігії, моралі, етики та ін.). Сторонами такого звичаєвого права довгий час виступали не індивіди, а соціальні групи: “звичаєве право початково було явищем не внутрісоціорним (інтрасоціорним), а міжсоціорним (інтерсоціорним), або висловлюючись звичною нам мовою, міжнародним.”⁶ Звичаї мали складну і тривалу процедуру створення і застосування, часто пов’язану з їх релігійним санкціонуванням богами сторін.

Звичаї мали казуїстичний характер і досить швидко замінювались договірними нормами. Відносини ж більшої кількості суб'єктів, або основоположні принципи, докорінні засади міжнародних відносин, які важче було внормувати договірним шляхом, продовжували регулюватись звичаями і склали звичаєву основу стародавнього міжнародного права. Створені таким чином міжнародні звичаї ставали основою подальших міжнародних правовідносин; саме ними встановлювались основні принципи міжнародного спілкування.

Певні види міжнародних відносин продовжували протягом тривалого часу регулюватись звичаєм. В першу чергу це стосується торгівельних звичаїв. Для сторін вигідним було встановлення довготривалих відносин економічного характеру і гарантії в незмінності отримуваних від таких взаємовідносин результатів (виплати данини та її розміру, обміну відповідними товарами та його обсягу і т.і.). Найбільш стабільним джерелом регулювання такого виду взаємин був звичай (договір, що створюється швидко, так же швидко може бути змінений стороною, якій не вигідні його положення). На існуванні звичаїв в торгівельній сфері довгий час наполягали ті країни, що внаслідок різних причин ослабли і не мали колишньої економічної могутності, яку їм ще протягом якогось часу могли забезпечити існуючі в економічні, торговельні звичаї.

Питання, що підлягали внутрішній юрисдикції (такі, як порядок перебування іноземних купців, торгівельних представників, приватних іноземців на території іншої держави, статус їх майна та ін.) рідко зазначались в міжнародних договорах. В той же час вимоги міжнародних відносин їх врегулювати сприяли їх звичаєвому внормуванню.

Зазначення чи підтвердження сторонами в багатьох стародавніх міжнародних договорах вірності існуючим між ними звичаям також сприяло сприйняттю останніх, як основного джерела міжнародного права. Складна процедура створення міжнародного договору сприяла їх меншій у порівнянні зі звичаєм чисельності. Часто “поле діяльності” цих двох джерел міжнародного права, навіть, розмежовувалось: відносини загального, основоположного характеру підлягали звичаєвому регулюванню, а конкретні або найбільш складні для вирішення питання міжнародних відносин – договірному. Ця особливість вплинула на казуїстичний характер міжнародних договорів в стародавній період. Багато з договорів того часу призначались для регулювання конкретних, часто “моментних” відносин між сторонами.

Стародавні міжнародні договори в більшості являють правове вирішення міжнародних ситуацій: врегулювання питання спільного кордону – договір Лагашу і Умми 3100 р. до н.е.; врегулювання взаємної видачі злочинців або біженців – договір Супілуліуми І і Нікмадду ІІ 1360 р. до н.е., договір Рамзеса ІІ і Хаттусілі ІІІ; вирішення воєнних чи політичних конфліктів – договір Супілуліуми І і Азіраса 1380 р. до н.е., договір Ашурнерарі V і Матіїлу 754 р. до н.е.; надання військової допомоги при загрозі війни – договір Муваталіса і Сунасураса 1320 р. до н.е.; встановлення режиму торгівлі – договір Есархаддона і Баала; визначення розміру данини – договір Мурсіліса і Дуппі – Тешуба 1340 р. до н.е. та ін. Яскравим свідченням казуїстичного характеру стародавніх міжнародних договорів є їх поділ в стародавній Індії на близько два десятки видів (моделей) в залежності від їх об’єкту.

Будучи казуїстичними, покликаними вирішити конкретні міжнародні ситуації, стародавні договори містили часто багато різних положень на врегулювання поточних міжнародних відносин. Відтак, важко знайти міжнародні акти присвячені спеціально тим чи іншим галузям міждержавних відносин. Це вплинуло на порівняно низьку систематизацію стародавнього міжнародного права. Міжнародно-правові інститути, що виникали в стародавній період внаслідок об’єктивної потреби розвитку міжнародних відносин, не були систематизовані, та й сама система міжнародного права з його відповідними галузями ще не склалась. В стародавній період можна говорити швидше про існування певної сукупності норм міжнародного права, ще не класифікованих за відповідними галузями, а об'єднаних у відповідні комплекси, що складатимуть згодом із історичним розвитком інститути системи міжнародного права наступних періодів.

Відсутність системи міжнародного права в стародавній період стосується лише відсутності систематизації міжнародно-правових інститутів згідно з його галузями, прийнятої сьогодні і не впливала на ефективність правового регулювання. Так, у більшості міжнародно-правових актів стародавнього періоду відсутній поділ на галузі, а відповідні положення зазначаються в залежності від конкретної потреби у врегулюванні міжнародних відносин. Тому слід швидше говорити про існування в стародавній період своєрідної сукупності норм міжнародно-правового регулювання. А відсутність галузей і інститутів у їх сучасному розумінні не є підставою для заперечення міжнародно-правового регулювання взагалі.

Особливістю саме стародавнього міжнародного права в порівнянні з наступними періодами є неоднаковий міжнародний статус його суб'єктів, визнання в ньому великої кількості різних суб'єктів незалежно не лише від їх розміру, політичного і військового розвитку але й рівня міжнародної політичної незалежності, їх міжнародного статусу. В системі міжнародних відносин стародавнього періоду беруть участь цілком незалежні суб’єкти, васали, залежні чи напівзалежні держави.

Збереження залежного чи напівзалежного статусу відповідало інтересам не лише метрополії, але і самої залежної держави, яка отримувала від відносин залежності захист і допомогу, яку не могла забезпечити собі власними силами. Особливості інституту міжнародної правосуб'єктності в стародавній період: існування повноправних суб’єктів міжнародного права, держав з обмеженою правосуб’єктністю, які в її межах користувались всіма можливостями міжнародно-правової діяльності.

Подібна особливість інституту міжнародної правосуб'єктності була характерною для усіх регіонів стародавнього світу: Близького Сходу, Греції, Китаю, Індії, Риму.

Закріплення відносин залежності міжнародними договорами (договір царя хеттського царства Супілуліуми І з правителем Угариту Нікмадду ІІ 1360 р. до н.е., Супілуліуми І і правителя Митанні Азіраса 1380 р. до н.е., договір царя Асірії Ашурнерарі V і Матіїлу 754 р. до н.е., договір царя країни хеттів Муваталіса і правителя Кіццуватни Сунасураса 1320 р. до н.е., договір царя країни хеттів Мурсіліса з правителем Митанні Дуппі – Тешубом 1340 р. до н.е. та ін.) свідчить про юридичну, принаймні формальну рівність суб'єктів міжнародного права.

В стародавній період виникали і проходили своє становлення в першу чергу ті інститути міжнародного права, що забезпечували здійснення поточних міжнародних контактів (статус іноземців та їх майна, недоторканість дипломатичних та інших офіційних представників, статусу території та кордонів, свободи торгівлі, оголошення, ведення та закінчення війни, укладання міжнародних договорів та ін.). Кожна цивілізація чи історична епоха породжує і розвиває в першу чергу саме ті правові інститути, які необхідні для регулювання її суспільних відносин з властивими їм особливостями.

Наука міжнародного права, з іншого боку, оперує переважно письмовими свідченнями міжнародно-правових інститутів стародавнього періоду (власне міжнародно-правовими актами чи іншими писаними свідоцтвами того часу). Проте, в стародавніх міжнародних договорах закріплювались далеко не всі міжнародно-правові категорії і інститути; багато з них регулювались звичаями, усними домовленостями, дипломатичним листуванням, релігійними джерелами та ін. Саме тому, ті інститути, що знайшли договірне закріплення (або ставали науці відомими через якісь інші писані джерела, такі як твори стародавніх мислителів) переносились на все стародавнє міжнародне право (право війни, посольське право та договірне право). Ці галузі стародавнього міжнародного права отримали краще вивчення в науці, що і дало деяким вченим підставу обмежувати ними все стародавнє міжнародне право.

Звісно, виділення лише окремих сфер (інститутів і норм права війни, посольського права або права міжнародних договорів) не дає повної картини стародавнього міжнародного права. Такі його інститути, як порядок встановлення, припинення чи розірвання дипломатичних відносин, особистий статус дипломатичних представників та їх майна на території держави акредитації чи третьої держави, порядок перетинання державних кордонів, ратифікація міжнародних договорів, міжнародні зобов'язання і треті держави, режим майна іноземного судна, статус морських територій, режим портів, поділ торгівельних делегацій на офіційні і приватні, та їх відповідний статус, встановлення мита, безмитної торгівлі, та ін. можна почерпнути лише з опосередкованих джерел або свідчень (внутрідержавних актів, статутів чи наказів місцевих адміністрацій, релігійних джерел, літературних джерел, усних переказів, етнографічних, археологічних даних тощо).

Основною характерною рисою міжнародної відповідальності в стародавній період є те, що норми та принципи цього інституту не були згруповані на зразок інших інститутів – посольського, договірного, торгового, морського права, права війни, міжнародної правосуб'єктності та ін., які і за відсутності системності в стародавньому міжнародному праві мали чітко окреслені межі і виділялись як окремі інститути. Норми міжнародної відповідальності містились у всіх вищенаведених інститутах і застосовувались в разі порушення кожного з них, що і обумовлювалось, але не в окремому інституті відповідальності, а у правовому масиві відповідного інституту, про відповідальність за порушення норм якого йшлося. Відтак дуже важко виділити окремий нормативний масив чи комплекс норм про відповідальність. Проте не можна говорити і про відсутність такого поняття чи його недосконалість, неефективність. Положення цього інституту містились у кожному міжнародному нормативному акті стародавнього періоду. Якої б сфери відносин він не стосувався, в ньому зазначалось про відповідальність за порушення тих чи інших приписів при здійсненні таких відносин.

За аналогією з внутрішнім правом періоду його становлення, міжнародно-правова відповідальність довгий час зберігала колективний характер. Причиною колективного характеру відповідальності можна визначити те, що особа у первісному суспільстві вважалась невід’ємною часткою свого соціуму (племені, роду, клану, сім’ї, насамкінець – вождества, ранньої держави). В міжнародних договорах зазначався принцип колективної відповідальності сторін за їх порушення: “Всі люди з Ісмеріги виходьте складати клятву! (договір царя країни хетів Арнувандаса ІІ з містом Ісмерігою близько 1340 р. до н.е.).” В умовах, коли формально сторонами міжнародних договорів були правителі держав, принцип колективної відповідальності (відповідальність всієї держави, народу за порушення договірних зобов’язань) сприяв усвідомленню їхніх держав як суб'єктів міжнародного права.

Окремим видом міжнародної відповідальності стають воєнні репресалії, походять з принципу колективної відповідальності – їх можна охарактеризувати як відповідальність, що накладалась на увесь народ, країну, за неправомірні дії чи порушення своїх міжнародних зобов’язань її правителем – суб’єктом міжнародного права.

Раннє становлення принципу відповідальності за порушення міжнародних зобов’язань сприяло утвердженню основних принципів міжнародного права, ефективності механізму його регулювання. Саме тому питання відповідальності включались в тексти міжнародних актів і були тісно пов’язані з релігійними нормами і стандартами. Підстави відповідальності часто виводились з відомого вже принципу взаємності або правової еквівалентності чи відповідності: “Характер обгрунтування передбаченої санкції, воно будується на ідеї еквівалентності. Але еквівалентність в стародавньому світі розумілась не раціоналістично, а сакрально. Збиток мав бути компенсований рівноцінною дією (“зробити те, що він зробив”).”⁷ В свою чергу на особливості інституту відповідальності мали вплив як певні пережитки первісного поняття про відповідальність за заподіяну шкоду (колективна відповідальність за злочин члена свого колективу; еквівалентність понесеного покарання заподіяній шкоді), так і характерні риси та спрямування стародавніх міжнародних відносин і їх учасників (як нижче буде зазначено, останні намагались включати норми про відповідальність за їх порушення до кожного окремого міжнародно – правового акту, або навіть його положення). Внормування положень щодо міжнародної відповідальності викликалось необхідністю запобігти свавіллю в міжнародних відносинах і як видно із стародавніх міжнародних відносин засобами їх відповідного правового регулювання це досягалося досить ефективно.

З принципу правової відповідності можна вивести ще одну рису стародавнього міжнародного права – в ньому починає формуватись ідея справедливості та рівності. Сама по собі ідея справедливості є основою будь – якого правопорядку і як така з'являється із появою самого права. Зародки поняття справедливості можна простежити ще в додержавний період і перш за все у міжнародних відносинах первісних утворень (які на відміну від більш консервативних внутрішніх вимагали досконаліших засобів регулювання). В мові стародавнього Аккаду ще з ІV тисячоліття до н.е. відоме поняття "встановити рівність". Воно означало встановлення справедливих відносин, заснованих на засадах рівності. Дане поняття зустрічається і в кодексі Хаммурапі, і в більш ранніх джерелах. Найбільш часто проте воно повторюється у джерелах міжнародного характеру – переважно листуванні месопотамських правителів.

Вже на ранніх стадіях в міжнародному праві проходив своє становлення принцип непорушності правових приписів. Він проявився у загальному визнанні принципу pacta sunt servanda, на ефективну дію якого було спрямовано більшість засобів і методів як самого міжнародного права, так і інших сфер суспільного регулювання – релігії, міфології, моралі, ритуалів, церемоніалу, доктрини та ін. Будучи найбільш важливим принципом міжнародного права (його "основною нормою" – Д.Анцилотті, Г.Кельзен), положення про добросовісне виконання своїх міжнародних зобов'язань та дотримання приписів міжнародного права в стародавній період було найбільш "забезпеченим". Цьому сприяла і міжнародна правосвідомість того періоду, в якій вкоренилось переконання про необхідність належної поведінки в міжнародних відносинах, яка б відповідала даному принципу. Утвердженню і дотриманню принципу pacta sunt servanda підлягала, як процедура створення джерел, так і норми інститутів відповідальності та ін.

Багато міжнародних договорів стародавнього періоду продовжували укладатись в усній формі, в чому велику роль відіграє процедура їх укладання і зокрема клятва сторін: “Клятвою насправді досягалася та ж мета, що й письмовою формою договорів в сучасному міжнародному праві: це була процедурна формальність, яка підкреслювала серйозність і тривалість його положень.”⁸ Саме тому, на думку К.Зіглера, “письмова форма не була необхідною з огляду на зобов’язуючу силу угоди, скріпленої клятвою.”⁹ Стародавні договори були, відповідно до своєї назви, обміном клятвами. Процедура клятвоприношення не лише була обов’язковим, а й найбільш розвиненим і сталим елементом тексту договору, у тому числі письмового. Часто ця клятва була дуже суворою і супроводжувалась жертвоприношенням (так, за хетською процедурою клятви, жертва мала символізувати ту сторону, яка порушить договір). В договорі про правонаступництво асірійського царя Есархаддона 672 р. до н.е. про порушника договору говорилось: “так само як ці жваві ягнята та ягнички зарізані, а їх нутрощі випущені, будуть випущені твої нутрощі, та нутрощі твоїх синів і дочок.”¹⁰

Крім клятви існували й інші засоби утвердження авторитету міжнародного договору, що включались в процедуру його створення, підписання, реалізації. У договорі царя хетів Муваталліса з правителем Вілуси Алаксандусом говорилось: “оцю таблицю, яку я виготовив для тебе, Алаксандусе, мають зачитувати тобі рік у рік тричі, і ти, Алаксандусе, повинний її знати.” Ставлення до міжнародного договору в стародавній період передбачало, що його мають знати не лише правителі, уповноважені особи сторін, а й кожен їх житель, а відтак і його донесення до відома населення його сторін. Так виникає форма договору у вигляді стел, стовпів; в процедурі їх укладання передбачається доведення до відома і виконання жителями держав – сторін, і часто згадки про колективну відповідальність всього народу за порушення його положень. В процедурі укладання і процесі застосування договору виникає поняття підтвердження його чинності (покладання квітів, здійснення обрядів біля стел з текстом договору, деталізована процедура зберігання в належному стані таблиць з текстами).

Як релігійні обряди, так і процедура жертвоприношення чи клятви на вірність договору мали на меті встановити непорушність, святість його положень. Тому міжнародне договірне права найбільше за інші правові галузі протягом довгого часу було пов’язане з релігією. Серед засобів забезпечення дотримання міжнародного договору застосовувались і магічні обряди, релігійні клятви сторін, видача заручників (особливо часто брали в заручники дітей, або близьких правителя, з якими було укладено договір), у тому числі часто практикувалося утримання в заручниках іноземних послів (переважно від залежних або напівзалежних держав), сплата данини, гарантія третіх держав тощо. Цій же меті служили і супроводжуючі процедуру укладання договору дії – укладання династичного шлюбу, обмін подарунками тощо. Найбільш дієвими залишались релігійні засоби забезпечення договорів (так, майже обов’язковими атрибутами кожного договору давнього Єгипту було закликання у свідки чоловічих та жіночих божеств Єгипту, числом до тисячі, а також божеств іншої сторони). Дотримання міжнародних договорів розглядалось не лише як обов’язкове, але й почесне для правителя. Вимогу дотримуватись договору мали виконувати не лише сторони договору, але й їхні нащадки (особливо, якщо договір був безстроковим). Подібні положення містились в більшості хетських (васальний договір царя хеттів Мурсіліса ІІ та царя Амурру Дуппі – Тешуба 1340 р. до н.е.) та асірійських (договір ассірійського царя Шамші – Адада V з королем Вавілону, бл. 820 р. до н.е.) договорів. Характерним положенням для багатьох договорів між державами стародавнього Китаю було таке: “кожна з договірних сторін не зрадить іншу і кожна з сторін не потурбує іншу” (з договору між царствами Сунг і Чу 594 р. до н.е.). Так, стародавні народи використовували всі наявні засоби для уможливлення ефективної дії міжнародного права.

Особливістю стародавнього міжнародного права є його пірамідальна структура: на етапі формування протодержав в окремому регіоні укріплювалась одна країна, що, як правило, знаходилась в найкращому геополітичному положенні, а згодом із розвитком інших держав регіону ставала гегемоном серед них і диктувала власні міжнародно-правові стандарти у субрегіоні. Такими в різні часи були Єгипет, Вавилон, Хетське царство, Ассирія, Афінський, Коринфський поліси та ін., навколо яких формувалася система відносин залежних країн між собою, та з країнами-гегемонами за прообразом піраміди, на чолі якої – найсильніша країна регіону.

Ці та інші особливості стародавнього міжнародного права дають підстави розглядати його ефективним регулятором суспільних відносин. Сучасне міжнародне право, за визначенням Г.Шварценбергера, “мало змінилося в порівнянні із міжнародним суспільством часів Хаттусиліса ІІІ і Рамзеса ІІ ...ключ полягає у подібності політичних інфраструктур міжнародних суспільств.”¹¹

Основні напрями дії міжнародного права на міжнародні відносини, зародившись у середовищі первісних утворень і зазнавши свого розвитку і становлення у відносинах між вождествами і державами протягом стародавнього періоду, мало змінилися. Основні ж характерні риси стародавнього міжнародного права були викликані особливостями стародавніх міжнародних відносин та пояснювались необхідністю найбільш ефективного пристосування до їх регулювання.