4. Міжнародне право середньовічного періоду.

4.1. Трансформація стародавнього міжнародного права в середньовічне.

Історія еволюції міжнародного права не має перервності, але має трансформаційні етапи, внаслідок яких не порушувалась безперервність міжнародного права, але воно якісно змінювалось. Тому до характеристики міжнародного права як системи, що динамічно змінюється, слід додати чинник його історичних трансформацій певні періоди, що стали наслідком його «пристосованості» до таких обставин. Міжнародному праву властиві з одного боку континуїтет при змінних міжнародних відносинах, а з іншого – ефективне пристосування до їх регулювання.

Історичну трансформацію міжнародного права можна визначити, як такий процес розвитку міжнародного права, який проявляється в спадкоємності і еволюції цього права в часі і просторі, в функціях і методах дії на міжнародні відносини, в зміні пріоритетності джерел чи суб’єктів цього права, мутації його принципів та інститутів, що відбувається внаслідок докорінних змін у міжнародних відносинах. Трансформація це зміна міжнародного права на основі континуїтету, тяглості його основних принципів та методів регулювання.

Перехідний трансформаційний період між двома типами міжнародного права є найбільш доленосним і відчутним для нього. Тут міжнародне право покликане забезпечити поступальний відхід старих порядків, і вростання в світову спільноту нових політичних утворень.

Розвиток цього права може не відповідати більш швидким змінам у міжнародних відносинах і входить у протиріччя з останніми. В цьому випадку включається механізм пристосовуваності міжнародного права до цих змін тобто трансформації цього права до потреб нових міжнародних відносин. Функція трансформації більшою мірою реалізується шляхом міжнародного договору, який може більш оперативно реагувати на змінні міжнародні відносини, і тому він, а не більш стабільний звичай, є основним каталізатором трансформаційних процесів.

Протягом історії міжнародного права воно пережило декілька процесів трансформації:

1) трансформація традиційних правил поведінки в раннє міжнародне право в період формування вождеств і протодержав (стадія, на якій легітимізуються норми міжплемінного спілкування, їм надається юридична сила і оформленість); її можна визначити, як «квазітрансформацію», оскільки у той період мова не йде про перетворення старого права у нове (першого як такого не було); ця трансформація завершиться на етапі становлення стародавніх держав;

2) трансформація періоду розпаду «пірамідальної» системи міжнародного права (етап пізньої античності і раннього Середньовіччя);

3) трансформація середньовічного міжнародного права у класичне (водорозділом цих типів міжнародного права прийнято вважати укладення Вестфальського миру 1648 р.);

4) трансформація XVIII-XIX ст. і перехід до позитивістського міжнародного права цивілізованих націй;

5) трансформація міждержавного міжнародного права внаслідок кризи держави, як його основного суб’єкта з поступовим нарощуванням в ньому компонентів прав людини; в стані такої трансформації міжнародне право почало перебувати з середини ХХ ст.

Видно, що чимдалі, процес трансформації міжнародного права займає все менший відрізок часу. Окрім вказаних найбільш суттєвих трансформацій міжнародно-правової системи можна назвати й ряд специфічних процесів її менш кардинальних змін, що відбувались внаслідок пристосування цього права до змін його суб’єктів, міжнародних відносин тощо: перетворення міжнародного права в результаті становлення держав стародавнього типу (перехід від міжнародного права вождеств і нестабільних ранніх держав до міждержавного стародавнього права); в результаті папської революції; зміни у міжнародному праві внаслідок криз І та ІІ світових війн ХХ ст.; періоду кризи позитивістського європейського міжнародного права в ході деколонізації другої половини ХХ ст.; зімни в міжнародному праві внаслідок кризи ООН, двополярної системи та початку процесу глобалізації та ін.

Однією з найбільш доленосних для міжнародного права була його трансформація на межі пізньостародавнього і ранньосередньовічного періодів.

Трансформацію міжнародного права у період переходу від пізньої античності до раннього середньовіччя можна поділити на два підетапи: 1) переважання в праві античних устоїв, їх поступове зникнення і зародження феодального типу відносин та 2) період укріплення християнської церкви, виходу її на міжнародну арену в якості основного суб’єкта права, папської революції 1075 р. та видання канонічного права. Перший етап характеризувався активним процесом пристосування норм міжнародного права до нових феодальних реалій. Це відбувалось як шляхом застосування старих актів права і перш за все римських конституцій, едиктів і правових зводів, а також загальновизнаних стандартів jus gentium, так і шляхом створення свого законодавства через компіляції тих же актів римського права, активної нової міжнародно-договірної правотворчості.

Другий етап це період кінцевого занепаду стародавньої державності і утвердження середньовічної (феодальної), посилення тенденцій до становлення універсального міжнародного права, поки ще більш пов’язаного регіональними зв’язками (Західна Європа, Східна Європа, арабський Халіфат, монгольські держави, царства Індії та Китаю тощо), але вже з більш активними міжрегіональними відносинами, особливо що стосується Євроазійського регіону. На світову арену вийшли нові держави, багато з який навіть в назві намагались слідувати Римській імперії: Священна Римська імперія германців (складалася із чисельних племінних герцогств: Саксонія, Франконія, Швабія, Баварія, Лотарингія, пізніше приєднані французькі, італійські, слов’янські землі та ін.), Велика Сербія Душана та ін.

Процес цієї трансформації полягає у взаємодоповненні двох факторів: 1) перенесення на грунт нових міжнародних відносин норм, принципів та інститутів, вироблених античністю, що складають собою каркас міжнародного права, його регулятивну основу та 2) формування адаптованих до нових умов норм і принципів, вироблення інститутів нового середньовічного типу міжнародного права.

Більшою чи меншою мірою трансформації підлягають всі складові міжнародно-правової системи.

Тут діє закономірність: чим менш значущий для системи міжнародного права елемент або компонент, чим він є менш відчутним для утворення системи в цілому і є більш конкретним, партикулярним, тим більше він показує таку невідповідність (такими є, наприклад, окремі норми, і, навіть, деякі інститути міжнародного права – шлюбних договорів, міжнародної правосуб'єктності і ін.). З іншого боку, якщо елемент або компонент структури міжнародного права є системоутворюючим, більш загальним для міжнародно-правової системи, тим менших змін він зазнає в процесі трансформації (наприклад, галузь міжнародного права, імперативні принципи міжнародного права, загальні принципи права).

Відповідно до цієї закономірності найбільш відчутних змін в процесі історичної трансформації зазнають окремі (часто партикулярні, характерні лише для відповідного історичного типу права) норми та інститути (тут мова йде про норму міжнародного права, як про конкретне історично зумовлене правило поведінки, а не внутрішній механізм побудови цього правила, тобто елемент міжнародно-правової структури); повільніше змінюються міжгалузеві та складні комплексні інститути, які з формуванням системи міжнародного права стануть його галузями; ще повільніше змінюються самі галузі; насамкінець, найменшої трансформації зазнають ключові системоутворюючі елементи і компоненти міжнародного права (норма, як базовий елемент структури та системи міжнародного права, принципи jus cogens, загальні принципи права, основні принципи міжнародного права).

Міжнародні відносини у той період розвиваються динамічно і набувають великого поширення: між Римом і Персією з народами Східної і Західної Європи, між державно-політичними утвореннями регіонів Індії, Китаю, кавказькими і середньоазіатськими народами, Кушанською імперією, корейськими і японськими царствами та ін. Держави Середземномор’я і Причорномор’я взаємодіяли з державами Північної Африки, Близького та Середнього Сходу, Малої Азії, Китаєм; китайці підтримували контакти з Центральною Азією і Близьким Сходом (так виник Великий Шовковий Шлях), Індією; царства Індії мали відносини із Близьким Сходом, Середземномор’ям і т.д. Стародавнє міжнародне право виявилося не готовим до такої динаміки розвитку відносин, а тому не тільки почало гальмувати міжнародний торгівельний, культурний обмін, економічне співробітництво і т.п., а й почало стримувати існуючі засоби забезпечення безпеки держав і народів. В сферу міжнародних відносин включилась велика кількість нових держав, народів і племен зі своїми звичаями, які історично в них склалися і які не завжди і не в усьому відповідали стародавнім міжнародно-правовим звичаям з не менш тривалим історичним розвитком і визнанням. Саме на рівні звичаю проявилась, в першу чергу, невідповідність старих принципів та норм і частково інститутів новим міжнародним відносинам; і саме звичай – основний компонент стародавнього міжнародного права почав проявляти свою неспроможність оперативно та ефективно ліквідувати цю невідповідність. Міжнародний договір, не ставши основним джерелом, разом з тим, на цей перехідний період стає чи не основним засобом приведення у відповідність старого міжнародного права новим міжнародним відносинам, сприяє узгодженню різноманітних внутрішніх звичаїв різних політично-владних спільнот з правилами, що діяли в міжнародній сфері.

Регіоналізм міжнародного права перестає бути однією з його визначальних характеристик, і стародавнє міжнародне право, найефективніше пристосоване до регулювання відносин в межах окремих регіонів, поступово вступає в протиріччя з таким характером нових взаємин.

Стародавнє міжнародне право виявилось також не готовим до появи такої кількості учасників міжнародних відносин, і нових видів суб’єктів міжнародного права. Для нього характерним було існування самих різноманітних за видами, формою, природою походження, правосуб’єктності і влади, змістом функціонування та ін. рисами суб’єктів. Але вони мали інший правовий статус, обсяг прав і обов’язків, ніж той, на який претендували нові суб’єкти ранньосередньовічного періоду. Великі переселення племен і народів знищували не лише старі державні кордони, а й нерідко політично-владні міжнародні структури, чим поколивали старий інститут міжнародної правосуб’єктності. Племена, союзи племен, королі, королівства, військово-господарські поселення та ін. стали тими новими суб’єктами міжнародних відносин, яких не знало старе міжнародне право, і які здебільшого претендували на рівноправний статус з класичними на той час суб’єктами (імперії, імператори, царства та ін).

Посилення і боротьба периферійних племен, народів на окраїнах стародавніх імперій, за свій рівноправний з іншими суб’єктами правовий статус характерні майже усім регіонам світу. Імперії, часто не здатні їм протистояти, з метою впорядкування відносин з ними вдаються до різних засобів, зокрема політики переселення, надання федеративного статусу на своїй території, визнання союзницьких відносин тощо. Так, у Римській імперії переважна більшість імператорів вдавалася до такої політики впродовж ІІІ-IV ст., таку ж політику проводили китайські імператори (ханські імператори переселяють у внутрішні райони Китаю плем’я Сюнну, а на їх місце переселяють племена ухуаній і сяньбі, здійснюють інші переміщення народів з метою нейтралізації небезпечної кочівної периферії).

Зростаюче тяжіння до міжрегіональних зв’язків (а саме так можна було знайти нові ринки торгівлі) вплинуло на посилення відцентрових тенденцій в євроазійському просторі, до чого були не готові класичні імперії (Римська, Перська, Китай, Індія та ін.).

На початку з метою запобігання відцентрових тенденцій чи не всі стародавні імперії практикують політику загарбання нових територій (і не стільки для розширення своєї країни, скільки для відділення її кордонів до природно малопрохідних об’єктів: для Риму це ріки Дунай, Рейн, гори Альпи, африканські і аравійські пустелі тощо); потім застосування силових методів змінюється союзною дипломатією, заохоченням міжнародних торговельних контактів; позбавлення цілих племен і народів їх території і надання їм своєї економічно більш вигідної для землеробства землі; залучення різними засобами представників периферійних племен до своєї правової культури та ін.

Наприклад, у відносинах „центр – периферія” Римська імперія пройшла такі етапи: за імператора Августа Октавіана (27 р. до н.е.-14 р. н.е.) –диктат Риму, залежність і сплата данини периферією (крім окремих незалежних держав); за Марка Ульпія Трояна (98-117 рр.) – останні масштабні завоювання, прискорене переселення римських громадян в прикордонні регіони і романізація варварських племен; за Адріана (Публій Елій, 117-138 рр.) остаточний перехід від загарбницької зовнішньої політики до політики оборони (посилюється армія, укріплюються кордони, для прискореної передачі інформації створюється державна пошта та ін.); за Марка Аврелія (161-180 рр.) периферія бере верх над імперією і всі наступні імператори змушені оборонятися, платити за мир данину чи укладати нерівноправні для себе міжнародні договори. Щоправда, такі договори були скоріше винятком для Імперії, оскільки її дипломатія часто в скрутний період добивалася укладення союзних договорів amicitia чи foedere.

Часто зовнішньополітичним і дипломатичним засобом збереження своїх позицій в міжнародно-правовому порядку, що складався в перехідний період в Римській імперії стало запровадження відносин федеративного типу з укладанням відповідних договорів, які надавали їх союзникам статус федератів (foedera, foederati) і гнучко регулювали статус нових держав (від незалежності до федеративного, патронованого чи зовсім залежного). За умов нестабільності відносин із периферією це є найбільш поширений вид міжнародних договорів Риму, що складали основу його зовнішньополітичної діяльності у той час.

Подібні процеси також переживала Перська імперія: набіги аланів з Кавказу, арабських племен з аравійського півострову, середньоазійських кочовиків та сутички з державами Центральної Азії змушували її зміцнювати кордони, а після приходу до влади 224 р. н.е. династії Сасанідів і до кінця ІV ст. їм навіть вдалося збільшити територію майже вдвічі. Проте це не зупинило розпад імперії (на початку ІХ ст. вона остаточно зникає під натиском арабів).

Так, протягом кількох століть в різних частинах світу розвалюються імперії стародавнього типу: Ханська в Китаї, Кушанська в Середній Азії, імперія Гупт в Індії, Гунська кочова імперія. Сасанідський Іран (Персія) та Візантійська імперія виживають лише завдяки переходу на нові моделі міжнародно-правових відносин, з впровадженням нових договірних відносин із дрібними або сильними ранньофеодальними утвореннями на засадах принципів нового правопорядку (з цих позицій їх можна характеризувати вже як імперії ранньосередньовічного типу). Якщо у міжнародних відносинах, ІІ–ІV ст. складається відносна рівновага між імперіями і периферією, то вже в V–VІ століттях периферійні племена стають домінуючою силою в системі міжнародних відносин.

Розпад стародавніх імперій призві до остаточного розвалу пірамідальної структури міжнародного правопорядку. Чи не найдовше вона протрималась у взаєминах Римської імперії з царствами Північного чорноморського узбережжя, де вона функціонувала за ієрархічною трьохшаровою структурою: імперія – царства – залежні від царств племена і народи. Міжнародне право кінця перехідного періоду уособлювало вже не сукупність пірамідальних міжнародно-правових субрегіонів, а систему неієрархічних правовідносин між значною кількістю держав і народів.

В І ст. н.е. ще функціонувало кілька основних пірамідальних структур на чолі з Римом, Персією, Кушанським царством, Корейський пірамідально-нестабільний регіон, Китай, Індія. Майже у всіх них почалися незворотні процеси. В політичній сфері це проявилось у нездатності існуючої системи державних органів надалі ефективно здійснювати політику балансу сил в регіоні та поза ним (це видно зокрема з флуктуацій зовнішньої політики імперій, а у внутрішніх відносинах – з громадянських війн і переворотів); в економічній – невідповідністю існуючого виробництва масштабам імперії, на відміну від нових, більш самодостатніх економік “варварів” з принципово іншими, ранньофеодальними системами виробництва; в міжнародній – в неможливості старими методами далі утримати відносини з сусідами та власною периферією, які виходили з під контролю, децентралізації імперії та федералізації відносин з колишніми колоніями (або частинами імперії).

На перший план серед міжнародних засобів утримання пірамідальної структури відносин виходить силовий (війна) і договірний. У стародавньому Римі це засіб укладання міжнародних нерівноправних договорів; в Перській імперії – релігійний фактор, що призводить до укладення нею міжнародних договорів про віротерпимість, культурний обмін інше духовне співробітництво, в Китаї – міжнародно-правова доктрина, а в Індії – політичне мистецтво, дипломатія.

Фактором спадковості у традиції античних і ранньосередньовічних держав стало римське право, яке останні застосовували.

В перехідний період стародавні держави вже не могли повноцінно здійснювати примус на виконання норм стародавнього міжнародного права, а середньовічні ще не досить посилились; право, яке діяло між ними було перехідним, вже не стародавнім і ще не феодальним. Воно трималося на незначній кількості норм і звичаїв, прийнятних для них. Це було право нетривкого балансу сил.

Стародавнє міжнародне право вже на початку першого тисячоліття виявилося в таких міжнародних відносинах, які не відповідали його положенням і розвивалися за своїми закономірностями. Відтак, ці правові положення або поступово відмирали, або змінювались новими міжнародними договорами і звичаями, що складалися в нових умовах. За цим слідує плавний перехід до утвердження ранньосередньовічного міжнародного правопорядку з четвертого століття до кінця сьомого століття, коли до провідних сил на міжнародній арені долучився арабський Халіфат.

Причиною трансформації стародавнього міжнародного права стала його невідповідність міжнародним відносинам нового типу. Воно потребувало суттєвого пристосування до них. І саме процес трансформації норм, принципів і інститутів міжнародного права стародавнього типу у міжнародне право Середньовіччя став основоположною формою такого пристосування і гармонізації старих фундаментальних принципів та інститутів міжнародного права з його новими нормами і стандартами.

Система римського jus gentium виділяється у період пізньої античності і раннього Середньовіччя як фактор, з одного боку, континуїтету античного міжнародного права, а з іншого – його трансформації в середньовічне. Можна перелічити ряд причин, що сприяли значній ролі цієї системи в період трансформації стародавнього міжнародного права в міжнародне право Середньовіччя. Це зокрема: флуктуативна природа jus gentium (що сприяла його неодноразовим історичним перетворенням, зокрема із публічно-правової галузі в приватноправову і навпаки), звичаєвий характер, поєднання приватноправових та публічно правових рис і якостей, характер цього правового комплексу, як спільного багатьом народам. Дані причини вимагають більш детального розгляду.

Флуктуації, які зазнало на собі пізньоантичне міжнародне право, не змінили його сутності лише завдяки наробленій пристосовуваності jus gentium. Йому був знайомий і генетично властивий перехід з публічно правових на приватноправові основи, регулювання як внутрідержавних, так і міжнародних відносин. При таких змінах особлива роль належить загальним принципам та основним і характерним властивостям права. І тому, маючи доволі сильні такі принципи й засади jus gentium вижило в період загальних трансформаційних процесів правових систем від стародавнього періоду до Середньовіччя. І не лише вижило, але й визначило сутність ранньосередньовічного міжнародного права. Базуючись на аналізі таких історичних змін jus gentium, можна говорити, що в період раннього Середньовіччя воно являло собою комплекс міжнародно-правових норм, завдяки яким продовжувалась традиція регулювання міжнародних відносин, що склалися ще в часи Римської імперії.

Флуктуаційні процеси, що спостерігалися в ньому в попередні періоди, виробили в ньому риси, як стабільності, так і гнучкості, як консерватизму, так і пристосованості, спроможності сприйняти новації.

Завдяки таким властивостям jus gentium пройшло історичну перевірку на відповідність новим відносинам і історія міжнародного права здебільшого розглядається за схемою: античне право Середземномор'я – середньовічна міжнародно-правова Європа – класичне міжнародне право – сучасне універсальне міжнародне право, в основу якої поставлений критерій впливу і сприйняття наступними народами “римського права народів”.

Несумнівна перевага jus gentium в період раннього Середньовіччя перед іншими правовими комплексами полягала також в тому, що воно ґрунтувалося на міжнародному звичаї (найстабільнішому джерелі міжнародного права). Міжнародний договір не міг виокремити і перенести в нове середовище старі принципи, тобто зберегти спадкоємність в праві. Його предмет також динамічно змінюється як змінюється і практика. Більшість міжнародних договорів (усних і письмових) стародавнього періоду зникли із зникненням міжнародного права цього типу, не здійснивши вплив на наступні етапи його розвитку, тоді як міжнародні звичаї стародавнього періоду (расta sunt servanda, недоторканості послів, відкритого моря, еквівалентності, рівності та ін.) дійшли до сьогоднішнього дня.

Вплив римського права народів виявився і в поєднанні в ньому публічно-правових та приватноправових елементів.

В період раннього Середньовіччя часто важко відрізнити публічно-правову від приватноправової природи деяких принципів і інститутів. Так, публічне римське право поступово витісняється звичаєвим правом варварських «правд». Відбувається своєрідна приватизація держави, публічна влада якої підміняється особистою владою військових вождів, суверенів, правителів, забезпечена їх власністю і гвардією. Тому багато в чому «приватизовуються» і ключові норми міжнародного права. Яскраво виявляється це на прикладі інститутів третейського розбирательства і третейського суду, що стали “прикордонними” між публічним і приватним правом. Говорять навіть про «приватноправовий характер мислення»¹ в період раннього середньовіччя, на який вплинуло римське цивільне право.

За умов, коли багато що з публічно-правових відносин трансформувалося в приватноправові, важливе завдання регулювання цих відносин починає здійснювати знов таки jus gentium, яке саме зазнало схожі трансформації. Щоправда, римське jus gentium пройшло якраз зворотний процес розвитку: від приватноправових відносин до публічно-правових. В епоху переходу від пізньої античності до раннього середньовіччя jus gentium продовжували сприймати як публічне право міждержавних відносин.

З іншого боку, під впливом чинників римського приватного права і певної «приватизації» права в ранньому середньовіччі розвивається приватне право з іноземним елементом. Його норми остаточно закріпляться у XII-XIV ст. в тому числі у кодифікаціях середньовічних держав: «Кожен прибулий придбає спадок в Саксонії за правом країни, а не за особистим правом, чи то баварець, шваб або франк» (Саксонське зеркало 1230 р., стаття 30).

Ще одним аспектом, який сприяв значній ролі jus gentium в ранньому Середньовіччі, було те, що воно виявилось здатним пристосуватись до регулювання міжнародних відносин нового «горизонтального» типу. В період Римської імперії про “пірамідальну” систему можна говорити вже з певними застереженнями і винятками. До таких застережень і належить jus gentium, як право, характерне для більшості народів або придатне до регулювання відносин між багатьма суб’єктами. Із втратою Римською та Перською імперіями свого превалюючого становища, “пірамідальна” система міжнародних відносин змінюється переважно горизонтальними зв’язками безлічі нових ще не достатньо зміцнілих народів і країн. В цій ситуації відмирає стара система відносин, але не основоположні засади права, що їх регулює. Роль jus gentium тут проявляється в тому, що, як і в період Римської імперії, воно містить у собі засади, властиві всім народам, визнані ними, в тому числі основи міжнародно-правового регулювання (недаремно воно визначається, на відміну від римського цивільного права, як право, властиве всім народам). Тому jus gentium здатне адекватно переносити принципи міжнародно-правового регулювання на грунт середньовічної Європи.

Великою мірою римське право народів здійснило вплив на процеси правотворчості перших ранньосередньовічних країн, котрі часто практично повністю переймали його приписи.

Антична основа міжнародного права Середньовіччя проявилася і в ефективному застосуванні норм договірного права Риму. В ранньосередньовічний період між Римом і новими феодальними державами, або останніми між собою продовжували застосовуватись практично всі види та форми міжнародних договорів, вироблених Римом: мирні договори (прелімінарні і остаточні), договори про дружбу, про протекторат (покровительство), гостинність, союзні договори (як ті, що укладалися на основі принципу рівності і взаємності, так і ті, що фактично нав'язувались Римом, але в подальшому дотримувались обома сторонами), міждержавні торгівельні трактати, договори про умови морського мореплавства тощо. В цьому проявилась, з одного боку, правова зацікавленість нових ранньосередньовічних народів, які за відсутності свого сталого права запозичували і використовували античні (римські) міжнародно-правові наробки.

Таким чином, в період раннього Середньовіччя можна говорити, що римське право народів (jus gentium), як сукупність міжнародно-правових норм, що продовжують регулювати відносин між народами Європи, в чому проявилась традиція часів Римської імперії, стало тією античною основою, на якій базуватиметься міжнародне право Середньовіччя.

Але процес трансформації міжнародного права стародавнього типу в середньовічне захопив окрім античного регіону усі основні світові центри.

В цілому схемою формування сучасного міжнародного права на базі стародавніх і ранньосередньовічних наробок є така: в основі класичного міжнародного права лежить європейський регіон, а міжнародно-правові сукупності позаантичних регіонів складуть основу регіональних підсистем універсального міжнародного права. До позаантичних міжнародно-правових сукупностей того часу можна віднести міжнародно-правові наробки Індійського, Китайського регіонів, Кушанського царства, Перської імперії.

В індійському регіоні процес трансформації відбувався більш плавно, а тому тут різниця між стародавнім та середньовічним типами міжнародного права менш відчутна. Зазначений період характеризується в Індії активізацією міжнародних відносин. Зростає міжнародна морська торгівля Індії з країнами Африки, Аравії, Середземномор'я, Ланки, Південно-Східної Азії та ін. Як зазначають історики, «індійські мореплавці в І ст. н.е. навіть в Аравійському морі продовжували грати важливу, а в торгівлі з країнами Південно-Східної Азії – переважаючу роль»². В самій Індії економічно зростають порти, які спеціалізувались на зовнішній торгівлі: Барбарикон (в дельті Інду), Бхригукаччха (в гирлі Нармади), Шурпарака, Кальяна, Мухирипаттанам, Тамраліпті, Кудура, Арікамеду, Каверипаттанам, Коркаї та ін., які обслуговували потреби не лише індійської, але й транзитної торгівлі між країнами Близького і Далекого Сходу.

Розвивалась не лише зовнішня торгівля, але й міста, індійські царства, зміцнювалась їх обороноздатність; кількість суб’єктів тогочасного міжнародного права Індії збільшувалась. Тому й наслідки навали варварських племен на Індію не були такими згубними, як у європейському регіоні (коли гуни 457 р. напали на Індію, вони були розгромлені і змушені були повернути свою зброю проти Перського шаха Фіруза). Інші племена, які кочували в цей період на територію Індійських царств, як правило, асимілювались з місцевим населенням.

В цьому регіоні не грав такої ролі міжнародний договір, яку він виконував в інших регіонах міждержавних відносин. В Стародавній Індії існувала чи не найбільш широка класифікація міжнародних договорів. Але, на відміну від європейського континенту, як стародавня, так і середньовічна Індія не знали нормотворчих і письмових міжнародних договорів. Тут укладалися лише двосторонні міжнародні договори з дуже конкретної проблеми. Індійські міжнародні договори стародавнього і середньовічного періоду суто індивідуальні не лише за сторонами, а й за об'єктами (предметом) правового регулювання.

На відміну від царств стародавнього і середньовічного Китаю, Індія цього періоду не вдавалась до укладення багатосторонніх міжнародних договорів по створенню ліг чи імперії, бо цю функцію в неї виконували положення міжнародно-правової ідеології і доктрині, що базувалися на, якщо не спільних для них, то принаймні поширених серед багатьох царств, в залежності від періоду і регіону, ведійський ідеології, буддизму, джайнізму, махаяні чи індуїзму.

Тому міжнародний договір практично не зазнав змін на переході від стародавнього до середньовічного періоду Індії. Більш значним була роль інших джерел міжнародного права Індії періоду переходу до Середньовіччя: 1) веди (священне писання в брахманізмі і індуїзмі); 2) смріті (законодавчі книги); 3) звичаї (ахара); і 4) той, що в сучасному міжнародному праві спеціально виділяється в статуті Міжнародного Суду ООН, саме як загальні принципи права, визнані цивілізованими народами, який був невідомий Стародавній Індій в такій формі, в який формувався в письмових правових текстах таких як Ману і Яжнавалк'я для всіх. Всі ці джерела складалися тривалий час і поширювались на нові відносини в регіоні, зазнаючи ледь помітних змін. А тому говорити тут про чіткий прояв трпнсформаційних процесів практично не можна.

Другою причиною плавного поступового переходу з пізньостародавнього міжнародного права в ранньосередньовічне в регіоні Індії була особлива роль і значення міжнародно-правового звичаю, яку він відігравав в цьому регіоні. Раннє середньовіччя в Індії не змінювало міжнародно-правових звичаїв в цілому.

Іншою причиною переходу від індійської стародавньої міжнародно-правової ідеології до ранньосередньовічної в першій половині першого тисячоліття нової ери без особливих потрясінь було освоєння панівних позицій індуїзмом, як релігійною системою всієї країни. Одним з головних джерел індуїзму стали Пурани (300 р. н.е. – 600 р. н.е.), які досить швидко стали таким же джерелом індійського міжнародного права. Індуїзм взяв на себе основні міжнародно-правові пертурбації, оскільки саме він став нерозривною ідеологічно-релігійною основою міжнародного права від стародавнього періоду через середньовіччя і до нашого часу.

Ідеологія, як відомо, змінюється більш поступово, ніж характер і зміст міжнародних договорів. Їй, як правило, не властиві різкі і стрімкі переходи (якщо під ідеологією не розуміти пропаганду чи агітацію, а щонайменше частину міжнародно-правової свідомості, коли йдеться про цю сферу правової культури), його можна добитися засобом міжнародного договору. Саме тому чітку межу не тільки між індійським пізньостародавнім і ранньосередньовічним міжнародним правом практично не можна встановити, а й, фактично, марно пробувати знайти її між стародавнім і середньовічним міжнародним правом взагалі.

Дещо іншою була міжнародно-правова ідеологія Китаю. В першій половині першого тисячоліття нової ери тут проходили схожі процеси: набіги варварських племен (не рідко сильніших за імператорську армію), укладання кабальних договорів, збирання данини тощо. За таких умов згадана офіційна доктрина китайської виключності перестала відповідати реальним відносинам. Суть «світоупоряджуваної» доктрини зводилась до того, що імператор Китаю пасивною (“доброю”) силою впливає на варварські народи, що його оточують («варварів чотирьох сторін світу») і в такий спосіб приводить їх до мирної покори. Але в реальних відносинах міжнародні контрагенти Китаю почали наполягати на принципові рівності у взаємовідносинах.

Так доктрина «світоупоряджуваної монархії» в перші століття минулого тисячоліття по головним своїм аспектам залишилася незмінною, а політико-правова реальність поділялась на певні види відносин.

Китайська імперія втрачала свою силу: на початку минулого тисячоліття китайське суспільство за етнічними, культурними, релігійними, соціальними та іншими показниками мало чим відрізнялись (за своєю структурою) від тих, що склалися в інших імперіях Євразійського регіону.

Можна виділити два головних фактори в китайській історії початку минулого тисячоліття: в міжнародних відносинах – безперечне зростання впливу «варварських» народів, в міжнародному праві – «витіснення» головних принципів офіційної доктрини «світоупоряджуваної монархії» міжнародно-договірними зобов'язаннями з цими народами (на рівноправній основі). В такому стані міжнародне право стародавнього Китаю підійшло до середньовічного етапу свого розвитку. Останній відповідно буде характеризуватись як пережитками доктрини міжнародно-правової виключності Китаю, так і міжнародно-правовими впливами інших народів, з якими взаємодіяли китайці. Середньовічна китайська міжнародно-правова доктрина повністю базуватиметься на стародавніх поглядах конфуціанства та послідовників цього напряму, а також даосизму і буддизму.

Особливість стародавнього міжнародно-правового спадку Кушанської імперії визначається її географічним положенням та системою міжнародних відносин. У І-ІІІ ст. н.е. держава, що внаслідок завойовницької політики та успішної дипломатії займає території Середньої Азії, Бактрії, частково Китаю та Індії, підтримує, як уже зазначалось, порівняно рівноправні відносини з Римом, Персією, Китаєм. Цим же пояснюється конгломерат впливів на Кушанське царство різних міжнародно-правових культур. Тут процвітає ідеологія греко-буддизму, що виражає об’єднання різних культурних, ідеологічних, релігійних впливів на країну.

В міжнародно-правовій ідеології Кушанського царства найбільш виразне поєднання греко-еліністичних (основа держави територія Бактрії) та китайсько-буддистських (етнічно кушанці походили з території Китаю) впливів. Китайські впливи проявляються тут в тому, що майже одразу правитель Кушанської держави проголошує себе “царем царів”. Грецькі впливи у запозиченні системи відносин між бактрійськими містами, встановлення їх правової ієрархії всередині імперії та міжнародного статусу. Із завоюванням частини території північно-західної Індії в кінці І ст. н.е. на регіон поширюється також вплив індуїзму (з метою утримання завойованого індійського населення індуїзм, навіть, проголошується державною релігією). Географічна близькість Парфянського царства обумовлювала впливи зороастризму.

Враховуючи геополітичне положення Кушанського царства тут мова може йти про мирне співіснування релігій і звичаїв грецького пантеону, буддизму та індуїзму. Широкі міжнародні (переважно торгові) взаємини країни з різними частинами світу, в тому числі сильними імперіями – Римською та Перською – зумовили релігійну толерантність і порівняно низький вплив релігії та культів на міжнародно-правові відносини та ідеологію. Буддистська ідея про рівність всіх та необхідність рівноправних відносин знайшла відображення у зовнішніх зносинах кушанців.

Міжнародний правопорядок і правосвідомість Кушанської імперії можна охарактеризувати як об’єднання, конгломерат міжнародно-правових наробок народів, на основі яких вона утворилася. Не маючи власної системної міжнародно-правової ідеології (Кушанське царство виникло внаслідок воєнно-політичної ситуації, що склалася у регіоні) ця країна базувала свою міжнародну діяльність виходячи із прагматичних, політико-економічних інтересів. Останні вимагали встановлення рівноправності у міжнародних відносинах і розвиток останніх на основі існуючих міжнародно-правових норм та принципів (вироблених щоправда іншими народами і міжнародно-правовими культурами, вплив яких ґрунтовно засвоїло Кушанське царство).

В ІІІ ст. Кушанське царство внаслідок серйозних військових поразок від Сасанідів ослабло і розпалося на декілька частин. З цього часу специфічна міжнародно-правова ідеологія Кушанського царства частково запозичується дрібними вождествами, що виникли на його основі. Їх міжнародно-правова культура базувалася на звичаєвій основі, і як така дійшла навіть до XVII-XIX століть (у тюркських народів Середньої Азії).

Окремим видом позаантичних міжнародно-правових культур стала номадно-кочова (особливо регіону Середньої Азії). Вона розвивалась на основі своєрідного комплексу звичаєвих правил, які часто встановлювали чітку систему ієрархії між племенами, вождествами, кочовими родами тощо. Вже з V ст. ця система базується як на спільно вироблених звичаях міжнародно-правових кочових культур, так і на договорах. Останні встановлювали системи різних типів відносин – мирних, військово-союзницьких, торгових тощо. Загалом вони мали характер союзів в межах ієрархічно збудованої системи племен і вождеств.

Не такий континуїтет міжнародно-правової теорії і практики спостерігався в Перській імперії. Тут практично із її поваленням зникає її стародавнє міжнародне право. На початку І тисячоліття н.е. міжнародний правопорядок визначає багато в чому взаємодія Римської і Перської імперій. Міжнародні відносини останньої відбуваються переважно в трьох напрямах – грецькі міста-держави, а згодом Римська імперія, регіони Індії та Китаю.

Міжнародне право Персії цього періоду багато в чому визначається зороастрійською релігією, та синтезом тих доісламських течій, що продовжували існувати ще до VIII-IX ст.ст.

Сутність зороастризму полягає в його універсальності – згідно з цією релігією суб’єктами права виступають не лише люди, народи й держави, але й усе живе, в тому числі тварини й птахи. Такі природно-правові риси зумовили й розуміння міжнародного правопорядку, як сукупності рівноправних, створених богом народів. З цієї ж уяви походять і узвичаєні в іранських народів принципи поваги особи, свободи волі та ін. норми особистого статусу, схожі із виробленими в римському праві.

Іншою особливістю цього міжнародно-правового регіону стало те, що в основу його міжнародної правосвідомості, а відтак і міжнародно-правового спілкування покладено основну засаду – принцип вірності договорам (один з головних богів зороастризму – Митра – бог договору). При чому для іранських народів Центральної Азії цей принцип поширювався як на усні, так і на письмові договори – і міжнародні домовленості в цілому.

Із арабським завоюванням можна говорити про занепад стародавнього міжнародного права цього регіону. Середньовіччя в ньому визначається поширенням ісламського міжнародного права. Таким чином у середньовічний період в регіоні колишньої Перської імперії відсутня спадкоємність між стародавнім і середньовічним міжнародним правом, як це було в європейському, китайському чи індійському регіонах.

4.2. Особливості міжнародного права середньовічного періоду.

Характерною тенденцією міжнародного права середньовічного періоду стає послаблення міжрегіональної відокремленості і започаткування універсалістських засад.

Міжрегіональне співробітництво розмивало пірамідальні основи стародавнього міжнародного права. Спочатку зникли міжрегіональні обмеження в рамках певного географічного регіону, а потім послаблення торкнулись і міжрегіональної відокремленості. Вже на початку минулого тисячоліття виявилося, що пірамідальна структура міжнародного права практично була повністю розмита. Дві самі могутні імперії-наступниці близькосхідних стародавніх імперій – Римська та Перська – з точки зору міжнародного права нагадували конгломерат держав і народів з правом на «внутрішню» і «зовнішню» дипломатію. Обидві вони, як і їх східні сусіди – Індія і Китай, переживали глибоку економічну і політичну кризи, і ледь утримували внутрішню єдність. Періодичні розпади на чисельні неконтрольовані царства і народи стали майже закономірністю для них. Пошук ринків збуту і купівлі для послаблення постійних нестач товарів за межами власного регіону не рідко були чи не єдиним виходом з економічних криз, що поглиблювалися.

По периметру всіх ранньосередньовічних імперій можна нарахувати безліч торгівельних доріг, якими мандрували купці, каравани. Для безпеки власних прикордонних зон існуючі імперії змушені були укладати договори навіть з карликовими іноземними царствами. В такий спосіб торгівельною і міжнародно-договірною мережею були покриті практично всі регіони євроазійського простору в ранньосередньовічний період. Вона призвела до розвалу стародавніх пірамідальних міжнародно-правових структур, але ще певний час зберігалося між імперське розмежування і відокремленість. В першій половині минулого тисячоліття настав час для послаблення і цього виду розмежування.

З’явилася безліч торговельних доріг. Деякі з них були відроджені на основі тих, що склалися ще в стародавній період, коли діяли міжрегіональні обмеження. «Лазуритова» дорога (з'явилася ще в ІІІ-ІІ тисячоліттях до н.е.) була поновлена задля доставки напівдорогоцінного ляпіс-лазурита з верхньої Амудар’ї на Памірі через Іран до Передньої Азії, Єгипту, Шумеру, арабських князівств аравійського півострову. «Соляна» дорога, яка проходила через Сахару в центральні, східні і західні регіони Африки, практично, покінчила з замкнутістю трьох континентів – Європи, Азії і Африки. «Царська дорога» (склалася ще в VІ-ІV ст. ст. до н.е.) ахеменідських правителів з’єднала середземноморські міста і народи з іранськими Сузами і з державами Середньої Азії Давань, Согд, Бактрією. Утворена дещо пізніше дорога «із варяг у греки» поєднала Скандинавію, Русь і середземноморські держави, в першу чергу, Візантію. Чи не найбільш відомий «Великий шовковий шлях» (дослідники вважають, що він почав налагоджуватися в ІІ ст. до н.е.) взагалі став найважливішою трасою зв’язків в євразійському регіоні: «ця торгівельна «магістраль» утворила «тригін», який з’єднав Тихий, Індійський і Атлантичний океани. Вона перетнула Євразію і з’єднала Далекий Схід зі Середземномор’ям. Це була не просто дорога, чи навіть система торгових шляхів, це був надзвичайно складний культурно-економічний міст між Сходом і Заходом, який з’єднував народи в їхньому прагненні до миру і співробітництва»³.

Коли йдеться про торгівельні дороги, то слід розуміти, що вони завжди тягнуть за собою поштові, дипломатичні зв’язки, які зазвичай впорядковуються міжнародно-правовими джерелами, а за сприятливих умов, вони започатковують процес аккультурації – один з найефективніших засобів подолання міжрегіональної відокремленості. Дуже рідко такому подоланню може сприяти війна, частіше воно відбувається саме торгівельними, культурними, дипломатичними і міжнародно-правовими методами. Так, завоювання А.Македонського призвели до утворення прогрецьких держав в Центральній Азії, які досить швидко зникли. Проте, еллінська аккультурація середьноазійських народів ще довго тривала в регіоні, залишивши свої сліди і надалі.

Розташування Італії на перетині торговельних шляхів в тому числі сприяло розвитку в регіоні міжнародно-правового регулювання та її міжнародно-правової думки: “Італія стала найбільшим торговельним і виробничим центром. З Альпійського регіону та Сардинії надходили корисні копалини; з Адріатики та Тосканії – сіль; з Франції, Німеччини та Фландрії одежа низького гатунку; з північних країн – хутро; з Англії та Африки – рідкісна шерсть; зі Сходу – фарби, шкіра та спеції (такі ліки та парфуми); з Сицилії, Африки та Чорного моря – зерно. Багато товарів, таких, як одежа, оброблена шкіра, зброя, шовк, кристали, венеціанське скло, парфуми та ліки вироблялися в Італії та експортувалися. Італійці стали найбільшими банкірами Європи. ...Проникнення Італії у Північну Європу на початку Ренесансу головним чином провадилось за допомогою окремих осіб і обмежувалось комерційною сферою. Італійські іммігранти в Північній Європі були переважно торгівцями, банкірами і ремісниками, що засновували в іноземних країнах свої фабрики, торгові фірми та банки. Італійські купці регулярно відвідували ярмарки в Шампані, Лондоні та Фландрії. ... З іншого боку, економічне проникнення Італії в Азію, Африку, на Балкани та Середземноморські острови було організовано майже виключно на колективній основі і було підтримано прямим втручанням італійських держав та часто закінчувалось серією територіальних завоювань. В період своєї найбільшої експансії італійські середземноморські міста отримували монополію на торгівлю з Левантом, засновуючи там колоніальні товариства і проникаючи своїми експедиціями і караванами на Схід, аж до серця Азії та Африки”⁴.

Часто держава, яка утворювалася на перехресті торговельних шляхів ставала провідною в міжрегіональному сполученні (Кушанська імперія) саме через її можливість виходити на здобутки інших регіонів і запозичувати їх. Від Кушанської імперії багато в чому залежали зв’язки між Китаєм, Індією, середньо азійськими державами, Персією, Римом, держав європейського регіону та ін. Саме завдяки політиці Кушанської імперії Великий шовковий шлях поділився на окремі напрями міждержавних зв’язків: східний (Середня Азія – Китай), де йшов інтенсивний обмін шерстяними тканинами, килимами, прикрасами, лазуритом, породистими кіньми тощо; південний або «висячий перевал» через вузькі гірські дороги (з країн Півночі і Заходу в Індію); західний (з Китаю і Середньої Азії в Персію, Сирію та Рим); північний (зі Східної Європи на Хорезм). Окрім важливих товарів в місця призначення прибували купці, посли, місіонери, які їх супроводжували.

З часом євразійська торгівельна магістраль Великий шовковий шлях була розгалужена ще на додаткові гілки (одна через Хорезм на Волгу і Східноєвропейські держави, пов’язавши Індію, Китай і Середню Азію з Київською Руссю, Польщею, скандинавськими та ін. країнами; друга – через Балх, сучасний Афганістан в Індію; третя – на Багдад, Середземномор'я, Візантію, Аравійський півострів, Єгипет, Іспанію). Крім того, ще виділяють: «золотий шлях» (торговельна дорога так називається в силу того товару, який в основному нею перевозився) - через Кураминські і Алтайські гори, Зарафшан, Давань (Фергану) в Сибір; «срібний шлях» - через держави Центральної Азії, Хазарський каганат, болгарську державу в Київську Русь та інші країни Європи.

Посилення торгівельної взаємодії і взаємозалежності впливає на послаблення міжнародно-правової відокремленості шляхом збільшення числа договорів.

Міжнародні договори ставали ще одним засобом подолання міжнародної відокремленості. Так, найбільшу договірну базу мають ті регіони, що провадять найбільш активну міжнародну торговельну діяльність. Так, відомі договори Флоренції з Люккою 1184 р. (зобов’язання не встановлювати чи не збільшувати взаємні податки, окрім тих, що вже визначені договірними сторонами); з Фенцою 1204 р. (зменшення податків на користь Флоренції); з Болоньєю 1220 р. (зменшення податків); з Сієнною 1176 р. та 1245 р. (угоди фіксували податки шляхом арбітражу та передбачали податкові вилучення для подрожуючих торгівців).

Договір Болоньї та Ферари 1193 р. є одним з перших прикладів встановлення тарифних податків договірним шляхом. За договором у 1194 р. в Ферарі було створено спільну комісію по вирішенню спорів стосовно торговельних податків. Ряд договорів, присвячених різним питанням безпеки торгівлі: договір 1174 р. Ломбардської Ліги з Болоньєю, Моденою, Пармою, Редджіо, Мантуєю; договір 1191 р. Ліги міст Павії, Комо, Лоді та Бергамом з Маркізом Монферрато; договір Павії і Верчеллі 20 грудня 1165 р.

Було укладено договори щодо свободи рік: Pactum Ferrariae de tenenda aqua Padi omnibus aperta (8 червня 1171 р.) щодо навігації по р. По, за яким Феррара зобов’язувалась надавати свободу навігації по річці По Венеції, Болоньї, Мантуї, Мілану, Модені і Равенні; з питань безпеки територіальних і річкових транзитів Венеція уклала договори з Вероною (21 вересня 1192 р.), з Мантуєю (12 липня 1257 р.), з Міланом (10 грудня 1268 р.).

З 1191 по 1227 рр. Венеція уклала договори про екстрадицію з Феррарою, Вероною, Тревізо, Падуєю, Сервією, Болоньєю (договір між Венецією і Генуєю про екстрадицію 1218 р., був поновлений договором 1308 р.; договір про екстрадицію між Феррарою і Мантуєю 1293 р.; договір про екстрадицію між Шарлем V та Амадеусом Савойським 1376 р. та ін.).

З початку ХІІ ст. укладаються чисельні договори між італійськими містами та країнами Балкан, Чорного моря, Азовського моря, азіатського та африканського узбережжя Середземного моря (договір Султана Саладдіна і Пізи 1173 р.; договір Пізи і Султана Вавилону (Каїру) 1175 р.; договори Пізи і Флоренції з Єгиптом 1423 р.; договори Пізи з Тунісом 1230 р., 1264 р., 1397 р.; договір Пізи з Марокко 1133 р.договір Пізи з Візатнією 1124 р., договір Венеції з імператором Візантії Еммануїлом Коменіусом 1174 р.; договори Венеції з християнськими правителями Сирії і Палестини 1111 р., 1123 р., 1139 р.; Бейрутом 1221 р., та після повалення християнських правителів мусульманами – з Сирією 1229 р. та Алеппо 1229 р.; договори Венеції з о-вом Кіпр 1306 р., 1328 р., 1360 р.; з Вірменією 1201 р., 1245 р., 1307 р., 1321 р., 1333 р.; з татарами Тани на Азовському морі 1333 р., 1347 р., 1358 р.; з імператором Загори у Болгарії 1352 р. Договори Венеції з Єгиптом 1238 р. (про капітуляції), 1303 р., 1355 р., 1361 р. Договори Венеції з Тунісом 1251 р., 1271 р., 1305 р., 1317 р., 1320 р.; з Тріполі 1356 р.; договори Генуї з Візантійськими імператорами 1142 р., 1155р., 1188 р., 1192 р., 1261 р.; з християнськими правителями Сирії, з Королівством Кіпром 1218 р., 1232 р., 1233 р., 1291 р.; з Вірменією 1201 р., 1215 р., 1288 р.; з Болгарією 1387 р., з Єгиптом 1290 р., з Триполі 1216 р., з Тунісом 1250 р., 1272 р., 1433 р. Договір Генуї з Кримським ханом 1380 р. (про надання привілеїв Каффі) тощо.

Якщо торговельні шляхи і укладення відповідних міжнародних договорів можна віднести до організованих, урегульованих міжнародним правом засобів подолання міжрегіональної відокремленості, то великі переселення народів, мандрування кочових племен швидше можна назвати спонтанним, але не менш сильним фактором подолання регіональної ізольованості. Початок минулого тисячоліття характеризується Великим переселенням народів, яке заторкнуло практично всі держави європейського, азійського і африканського континентів (подібні процеси зафіксовані й на інших континентах, але дещо пізніше). Майже сім століть масового пересування народів не лише стерли основні засади утримання регіональної відчуженості, а й поклали початок зародження нових цивілізацій, які вже не рахувалися з регіональними особливостями (наприклад, ісламська цивілізація об’єднала зразу три континенти – Європу, Африку і Азію).

Від Балтійського моря до Мавританії і від Китаю до Піренейського півострова кочуючи народи стерли не лише регіональні розмежування, а й державні утворення, які історично склалися і функціонували в їх межах. Германські, гунські, слов’янські племена в Європі, Азії і Африці, тюрки, хунни, монголи, тунгуси-манчжури та ін. також від Європи і Африки і до крайнього Сходу Азії формували нові середньовічні цивілізації – нерідко ціною окремих самодостатніх регіонів, а й народів, які в них мешкали.

Християнство в Європі і Азії, буддизм в азійських імперіях, іслам, який охопив народи трьох континентів, в основі своїх положень не сприймали регіоналізм. Саме релігії належить чи не основна роль як в створенні нових цивілізацій (в тому числі і у питанні культури), так і в суттєвому послабленні міжрегіональної відокремленості.

Культурний обмін міжрегіонального характеру чи не єдиний фактор, який розвивався паралельно з відповідним йому міжнародно-правовим забезпеченням. Релігія, яка враховувала ненадійність світських міжнародних договорів (часто вони брали до уваги лише державність, оскільки релігії були різні, тобто самі по собі роз’єднуючі), стала першим вагомим фактором, для якого регіоналізм був явищем виключно негативним. Спершу церква вводить свої релігійні міжнародні договори, а згодом змушує і світську владу не обмежуватись регіоналізмом, а прагнути до універсалізму.

Із завоюванням Римської імперії варварами, ослаблені племена стали все більш залежними від Візантії, а папський престол отримав можливість розширювати свою владу. Папа Григорій VII провадив активну діяльність по встановленню пріоритету папського престолу щодо світської влади, чим отримав визнання як особа, що «персоніфікувала папство»⁵. В 1075 р. він видав «Dictatus papae» з 27 пунктів, яким затверджує, що «Лише Римський понтифік є універсальним» (тобто – може реалізовувати світову владу).

Діяльність же його послідовників у цьому напрямку не менш ефективна: Інокентій III видає в 1202 р. декрет Venerabilem, за яким направлявся папський легат в Німеччину, а призначення і контроль над світською владою передавалися майже виключно в руки римського папи. Ще більш посилювали папські претензії на контроль над світською владою булли пап Боніфація VIII (Unam sanctam – 1302 р.), Клементія V (Meruit) і, особливо, Іоанна XXII (De consuetudine), в якій папа проголошувався главою як церковної, так і світської влади. Претензії не лише на світове панування, але й на забезпечення (тобто врегулювання) цього панування змушували пап обґрунтовувати ідею універсальності права і створення єдиної respublica christiana на чолі з католицькою церквою (ecclesia universalis).

Утвердження універсальності в міжнародному праві у той час засновувалась на визнанні регіональних наробок. Співпадаючі регіональні цінності, як правило, визнавались універсальними міжнародно-правовими стандартами (більшість імперативних принципів міжнародного права).

Міжнародне право у цей період набуває рис міждержавного. Міжнародне право стародавнього світу визнавало державу як його суб’єкта лише в певних (часто другорядних) питаннях. Тоді превалюючою була правосуб’єктність правителя.

Пізньоантична міжнародно-правова думка зробила крок вперед в порівнянні зі стародавніми близькосхідними, малоазійськими і, навіть грецькими поглядами. Римська модель міжнародного права, наприклад, не припускала чисельності його суб’єктів. Теоретично, згідно з римськими юристами, лише держава може бути суб’єктом міжнародного права і міжнародним правотворцем. Вони, навіть зуміли виділити право в системі суспільних відносин. Оскільки право будується на тріаді: особа (суб’єкт), зобов’язання, власність (річ), де суб’єкт не є фізичною особою, а сукупністю її прав і обов’язків, то і речі розглядаються в праві не, як реальний предмет, а як права на них (чи зобов’язання щодо них).

В ранньому середньовіччі Західна Європа розкололася на численні племінні політичні утворення (на півночі Африки алано-вандальська держава; у Західній і Центральній Європі – свеви, баски, держава вестготів, арморіка, пікти, братти, англи, сакси, юти, володіння Віагрія, франки, аламани, держава бургундів, держава Одоакра, бавари, лонгобарди, отсготи, Далмація, слов'янські племена і т.д.), кожне з яких мало власні звичаї. Цим нестабільним утворенням для утвердження, з одного боку державності, а зіншого – для досягнення порозуміння між собою, необхідно було наполягати на вольовому характері міжнародних відносин. Зароджувалася тенденція зміцнення нових міжнародно-правових – міждержавних засад, де кожне утворення вступало в зовнішні зносини, як чітко окреслена політична одиниця – суб’єкт цього права.

Процес утвердження міжнародного права, як міждержавного (в такому механізмі і закономірностях) в основному характерний для європейського континенту середньовічного періоду. Азіатські країни вже пройшли цей етап. Коли в Європі сучасні держави ще тільки зароджувались, в Азії вони вже давно визнавались основним суб’єктом міжнародного (в дійсності – міждержавного) права.

В середньовічному Китаї, де формально існувала індивідуалізована влада (оскільки доктрина «Сина Неба» говорить про правителя а не державу, як інституційований механізм), фактично правитель уособлював собою державу, особливо, коли йшлося про міждержавні зносини. Державницькою ідеологією в Китаї було проникнуте мислення не лише політиків і чиновників, але й кожного, хто належав до китайської культури. Мислити інтрересами китайської держави було однією з умов визнання особи культурною, а не варваром. Державницька ідеологія властива Конфуцію і його послідовникам.

Отже, коли перші європейські купці, мандрівники, посольські делегації та ін. з’явилися на середньовічному Сході, вони там вже застали загальноприйнятим переконання, що лише держава може брати на себе і відповідати за виконання міжнародно-правових зобов’язань.

Міжнародне право в теорії і практиці країн Європи починає розумітись як міждержавне в період Середньовіччя.

Характерною особливістю середньовічного типу міжнародного права є його становлення передусім як договірного: “міжнародне право як цілісна, якісно визначена система почало складатися в ХVІ-ХVІІ ст. ст. ...найважливішими міжнародно-правовими актами цього періоду є: договір під назвою Аугсбурзький релігійний мир (1555р.) і Вестфальський мирний договір (1649 р.). перший з цих актів поклав початок розпаду Священної римської імперії германської нації, яка в тісному зв’язку з папською католицькою церквою здійснювала панування над більшою частиною Західної і Центральної Європи. Проголосивши принцип “чия влада, того й віра”, Аугсбурзький договір поклав кінець космополітичним домаганням католицизму, який був оплотом феодальної реакції і відкрив шлях формуванню незалежних національних держав. Другий з названих актів ...створив систему міжнародно-правових відносин, засновану на визнанні суверенітету і рівноправності держав. ...Актом, який завершував початковий період становлення міжнародного права, слід вважати Утрехтський мирний договір (1713 р.), який встановлював принципи політичної рівноваги, як основу ефективності міжнародного права і міжнародної безпеки”⁶.

Відбувається зростання ролі міжнародного договору, як основоположного джерела середньовічного міжнародного права.

Велику кількість міжнародних договорів в євразійському регіоні в VІ-ІІ ст.ст. до н.е. можна пояснити тим, що саме в цей період міжнародно-правові піраміди на солі з окремими імперіями почали розвалюватися, а на їх місці утворюватися десятки нових держав і політичних об’єднань. Останні могли забезпечити свій статус і безпеку саме засобом міжнародного договору, оскільки звичай для цієї мети був непридатний.

Різке скорочення кількості міжнародних договорів в цьому регіоні в І ст. до н.е. – ІV ст. н.е. пояснюється тим, що відносна стабільність в регіоні під егідою двох імперій (Римської і Перської) не вимагає такої кількості міжнародних договорів, як, наприклад, раніше за великої чисельності держав.

Розпад цих імперій знову призвів до утворення багатьох нових суб’єктів (держав та інших політичних об’єднань), які широко використовували практику свого міжнародного захисту і утвердження в новій системі міждержавних відносин засобом міжнародних договорів і угод.

З V ст. по 1500 р. кількість міжнародних договорів зростає від десятків на рік (V-VІІ ст. ст.) до сотень (VІІІ-ХV ст. ст.). Така динаміка збережеться аж до Вестфальського миру.

Держави в цих договорах представляли: імператори, царі, сенати республік, визначені народом особи з публічно-владними повноваженнями на укладання договору, інші правителі (королі, принци, дюки, халіфи і т.д.) та багато інших політично-владних суб’єктів, які мали повноваження лише публічно-правового характеру.

Епоха Середньовіччя відрізнялися від стародавнього періоду тим, що в цей час укладалося значно більше міжнародних публічно-правових договорів. Будь-які, державно-значимі міжнародні питання намагалися врегулювати договором, оскільки кожна сторона мала свій специфічний звичай, який не міг бути застосований для другої (або не визнавався нею). Оскільки техніка укладання договорів була ще недосить розвинутою, не дивно, що його назві не надавалося особливого значення. Як правило, договір називався за своєю основною ідеєю (предметом регулювання), а аналоги назв часто бралися з внутрішньодержавного (переважно цивільного) права. Це призвело до того, що середньовічне міжнародне право оперувало сотнями назв угод.

Свідченням невисокої юридичної техніки укладання середньовічних міжнародних договорів є те, що тисячі таких договорів мали безліч титулувань: договір, угода, обмін листами, урочиста клятва, пакт, взаємні охоронні грамоти, взаємний заповіт, конвенція, взаємна згода, взаємна декларація (юридично обов’язкова, оскільки ратифіковувалась сторонами), привілеї, впорядкування відносин, листи визнання, правова згода, зречення, відступлення (поступка), контракт (в основному про шлюби), обіцянка вірності, взаємне рішення, компроміс, конституція (між правителями), звільнення від загальних правил взаємного співробітництва (свого роду угода про привілейований режим), статті, арбітражні рішення, виправлений договір, підтвердження (схвалення) домовленості, акт встановлення відносин, конкордати, одностороння обіцянка, взаємне підтвердження, приписка (до договору), порядок, пам’ятка та ін.

Навіть в окремому виді міжнародних договорів нараховувалось багато назв. Мирні договори: мирний договір, поновлений мирний договір, договір про перемир’я, про вироблення умов мирного договору, про тимчасове перемир’я, про відновлення миру, про тривале (на довгий час) перемир’я, про примирення, про акт поновлення примирення, про поновлення мирних переговорів, про порядок ведення мирних договорів, про перемир’я на невизначений час, про мир і союз, про спільні дії, про привілеї та імунітети, договір про дар і привілеї, взаємна охоронна грамота, міждержавний мир, мир і взаємна згода та ін.

Союзні договори: союзний договір, договір про об’єднання, договір про поновлення союзу, угода про одночасне об’єднання, договір про входження в союз, угода про приєднання до союзу, договір про лігу (захисну, оборонну, наступальну, нейтральну та ін.), договір про союз і привілеї, договір вірності клятві про союз, договір про конфедерацію, про федеральний союз, договір про асамблею, договір про союз і конфедерацію, про союз і лігу тощо.

Не менш широкий перелік назв територіальних договорів: договір про (взаємний) обмін територіями, про відмову від території, про купівлю території, про поділ території, про передачу (в дар) території, про порядок окупації території третьої сторони, про мирне розділення території, про підтвердження статусу (варіант: нейтрального, незалежного) міста (чи певної території), договір про повернення території, про відступлення території, про продаж території тощо.

Воєнні договори мали назви: договір про спільні дії у війні, про капітуляцію, про викуп полонених, про припинення воєнних дій, про незастосування (певної) зброї, про перехід в залежний (васальний) стан, про припинення облоги, договір про обмін полоненими, про притулок та ін. Свою класифікацію мали договори про дружбу (договір про дружбу, полюбовна угода, договір про дружбу і союз, про дружбу і допомогу, про братство, про товариські відносини та ін.), шлюбні (династичні) договори (майже кожен мав власну специфічну назву), а також договори про визнання країни чи правителя, про правонаступництво, про торгівлю та ін.

На назву договорів впливала і кількість їх учасників: хоча здебільшого в середні віки договори були двосторонніми, нерідко зустрічались і тристоронні, та багатосторонні угоди, а також договори про порядок здійснення відносин з третіми сторонами.

Причиною вживання чисельних назв міжнародних договорів була з одного боку ще не розвинута техніка укладання таких угод, а з іншого – досить різноманітні, не типові об’єкти (предмети) міжнародного договірного регулювання.

В середні віки, на думку Г.Гурвіча, з одного боку, існувало три ворожі сили, які боролися зі зростаючою роллю міжнародного договору молодих феодальних держав в упорядкуванні їх міждержавних зносин: «в процесі боротьби нової держави, що зароджувалась, з трьома могутніми політичними силами Середньовіччя, цими силами, ворожими до держави були: зовні католицька церква і священна римська імперія за своїми домаганнями на світове панування, всередині – феодальні сеньйори, які зосередили в своїх руках функції державної влади і представляли гетерогенний елемент в державі»⁷.

Роль міжнародного договору починає зростати вже в ранньому середньовіччі. Після ослаблення Римської імперії і появи на Європейському континенті безлічі нових суб'єктів з власними звичаями саме на договір покладалась функція створення необхідного міжнародного балансу сил. Договорами обумовлювалась приналежність і статус території, функціонування влади того чи іншого роду, визнання її, встановлення миру і ненапад, надання військової допомоги, питання об'єднання дрібних утворень в сильніші військові і політичні союзи, що ставали передвісниками середньовічних феодальних європейських держав (договір короля Бургундії з Меровінгської династії Гунтрама з його племінником королем Гільдебертом 586 р., договір короля Франції Пепіна з готами 755 р., договір про розділ імперії франків і ордонанс про правонаступництво Луї Пія 817 р., договір про розділ імперії Лотарингів 870 р.; договір про дружбу між королем східних франків Генріхом І і королем західних франків Карлом ІІІ 921 р. (Боннський договір) та ін.

Договір стає основним засобом зовнішньополітичної діяльності. Часто він замінює собою військові і економічні засоби її ведення. Так, імператор Фрідріх II (1215-1250 рр.) почав у 1228 р. хрестовий похід і коронував себе царем Єрусалиму, але добився успіхів завдяки скоріше дипломатичним, договірним, аніж військовим зусиллям. У 1229 р. в м. Яффі він уклав договір з султаном Єгипту Ель-Камілем, в якому закріплювалися володіння Фрідріха II в Єрусалимі, Назареті, Віфлеємі та їх околицях. Таким чином саме договір, а не військовий похід став основою влади імператора на Святій землі.

У цей період у сфері міжнародних договорів відбувалася конкретизація їх положень і ускладнення тексту, що потребувало внести істотні доповнення і зміни у форму угоди (виділити преамбулу договору, замінивши в ній переліки численних богів титулами правителів молодих держав Європи; основний текст почав підрозділятися за відповідними темами, що послужило, в подальшому, приводом для поділу договору на статті; завершальні статті більше приділяли уваги умовам вступу договору у силу, аніж раніше фіксації клятв, присяг і обіцянок; оскільки договір не завжди міг охопити всі зобов'язання сторін, а іноді вимагав додаткових роз'яснень, карт, цифрових та інших матеріалів, до нього почали додаватися додаткові протоколи, іншого роду акти, що мали рівну з договором юридичну силу).

Сторонами міжнародних договорів, окрім держав і правителів виступають Папа Римський (мирний договір між королем Сицилії Уїльямом I і Папою Адріаном IV 1156 р., Венеціанський мирний договір строком на п'ятдесят років між Імператором Фрідріхом I і Папою Олександром III 1177 р.); колективні суб'єкти і союзи міст або держав (Констанський мир між імператором Фрідріхом I і Ломбардською Лігою міст 1183 р., мирний договір між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р., Торунський мир між Тевтонським рицарським орденом і Литвою 1411 р.) і ін.

Збільшується не тільки кількість міжнародних договорів (серед інших чинників тут важливим було і збільшення кількості держав на міжнародній арені), але і значно розширяється коло питань, щодо яких ці договори укладаються. Вже практично всі питання міжнародної торгівлі (у тому числі і з невірними) підлягають договірному врегулюванню (мирний договір між республікою Генуя і королем Майорки 1181 р., договір між імператором Фрідріхом ІІ і султаном Єгипту Ель-Камілем 1229 р., договір про торгівлю між Венеціанським дожем Морозіні і королем Тунісу і Тріполі 1251 р., договір між турецьким султаном Мехмедом ІІ і Венецією 1446 р., мирний договір між королем Данії і Ганзейськими містами 1370 р., союзний договір короля Англії Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р., торговий договір короля Англії Генрі IV з Тевтонським орденом 1409 р. та ін.). Важливу роль відіграють договори про взаємну військову допомогу (потрійний союз між Шарлем Анжуйським, Пилипом Куртенойським і Венецією 1281 р.; договір про дружбу між Генріхом I і Шарлем III 921 р. – Боннськрй договір); договори про розмежування морських просторів і морську торгівлю (договір імператора Оттона IV з Венеціанською республікою про морське володіння в Адріатиці 1209 р.) та ін.

Одним із найпоширеніших видів договорів були договори про дружбу, мир, що часто завершали собою закінчення військових дій між сторонами і забезпечували їм не тільки мирні, але і взаємовигідні відносини на тривалий період (Договір про мир, дружбу і союз між королем Англії Едвардом ІІІ і королем Португалії Фердинандом І 1373 р., договір про союз і дружбу між Імператором Генріхом VII і королем Франції Пилипом IV 1310 р. та ін.).

Для першої половини середньовіччя не характерне укладення окремих договорів, присвячених питанням арбітражного врегулювання спорів. Положення про арбітраж включалися в тексти більш широкомасштабних договорів (договір Монтебло між імператором Фрідріхом I і Ломбардською Лігою міст 1175 р., союзний договір короля Франції Людовика VII і короля Англії Генрі II 1177 р., союзний договір між Тевтонським Орденом, князями Дорпата і Естонським рицарським Орденом 1304 р., Паризький договір між імператором Генрі VII і королем Франції Пилипом IV 1310 р., Торунський мирний договір між Тевтонським рицарським орденом і Литвою 1411 р.).

У договірному ж порядку визначалася і приналежність та міжнародно-правовий статус території (союзний договір між імператором Фрідріхом II і королем Франції Луї IX 1227 р., потрійний союз Карла Анжуйського, Пилипа Куртенойського і Венеції 1281 р., союзний договір короля Англії Едварда I і романського короля Адольфа Нассау 1294 р., союзний договір короля Англії Едварда III і короля Португалії Альфонсо IV 1353 р.).

Через зростаючу роль міжнародного договору в середньовічних міжнародних відносинах зросли й вимоги до цього джерела права. В першу чергу зростають вимоги до гарантій дотримання міжнародних договорів, і в цьому особлива роль відводилась римському папі. Французький король Людовік ІХ її сформулював таким чином: «Можна гарантувати угоди передачею фортець, але папа все ж таки є найкращим гарантом»⁸. Папа стає депозитарієм багатьох міжнародних договорів, посередником при їх укладання, суддею при їх порушенні чи гарантуванні дотримання. Для контролю за дотримання укладених міжнародних договорів при дворах монархів призначаються спеціальні нотаріуси – apostolica auctoritate notarii, які проводять реєстрацію таких угод і подають інформацію про них папі – своєрідному вищому нотаріусу.

Досить швидко в середньовічній Європі (крім Східної) деякі країни почали наполягати на тому, що нібито склався звичай, за яким, в разі невиконання міжнародного договору, сторона-порушник мала погодитись на папський вирок.

Разом з тим, папа часто зловживав своєю роллю і звільняв від зобов’язань ту чи іншу сторону (через власні інтереси чи ін.). Тому водночас з’являються договори, в яких сторони беруть зобов’язання, що вони не будуть звертатися до папи про звільнення від клятви і договірних зобов’язань (договір королів Шотландії і Франції 26 січня 1391 р.).

Питання про неухильне дотримання міжнародних договорів в умовах, коли їхня кількість невпинно зростала, створила перед середньовічними правителями певні проблеми. При активізації укладання міжнародних договорів не завжди вдавалося простежити, наскільки добросовісно діяли сторони під час переговорів. Так звані “політичні міркування” часто змушували окремі сторони обіцяти те, чого вони не могли виконати.

Перед становленням класичного міжнародного права міжнародний договір стає поряд із звичаєм основним джерелом цього права, а в деяких інститутах йому надається перевага. Тенденції нарощування нормативного масиву спостерігаються в період середньовіччя і в інших частинах світу.