Розділ і. Теорія історії міжнародного права.
1.1. Історія міжнародного права як галузь теорії та навчальна дисципліна.
Історія міжнародного права, як галузь його теорії і навчальна дисципліна має досить порівняно пізнє походження (принаймні з ХІХ ст.). Внаслідок цього ця наука має проблеми, пов’язані з тим, що в ній не достатньо виокремився предмет та об’єкт вивчення, ще й сьогодні лише починають вироблятися власні методи, засади дослідження.
На розвиток цієї галузі знань, які і на дослідження міжнародного права в цілому (як і будь-якої суспільної дисципліни) завжди впливали чинники і історії політичного, суспільного характеру, що далеко не завжди були позитивними для відповідної науки. Так, на думку сучасного юриста-міжнародника М.Косненніємі, «Міжнародне право як спеціалізована професія та галузь правових досліджень за своїми університетськими кафедрами виникає лише у другій половині ХІХ ст. До цього воно, як правило, досліджувалось у зв’язку із – та іноді зводилося до – дипломатичної історії та політичної філософії»1.
З середини ХХ ст. інтерес до історії міжнародного права затихає, чому сприяють проблеми міжнародних відносин, процес «холодної війни», політико-ідеологічного протиборства та необхідності знайти передусім рішення практичних проблем, пов’язаних із міжнародною безпекою. Усе це має негативний вплив на дослідження історії міжнародного права: «Для функціонально орієнтованого покоління минуле давало багато проблем і мало рішень»2.
Втім з кінця ХХ ст. ситуація почала змінюватися, чому все ж таки сприяв ряд факторів, які оформилися задовго до цього періоду (хоч вони мали більший стосунок до загальної теорії міжнародного права, аніж до науки його історії): «У перші ж роки після Першої Світової війни мета створення професійної еліти фахівців у міжнародному публічному праві здається, була досягнута. Більшість університетів Західного світу прийняли створення такої науки в якості окремої дисципліни, і включили її у навчальні плани своїх правових шкіл та кафедр політичних наук. …Стара філософська боротьба між натуралістами і позитивістами часом збуджувала тон дебатів там, в тих інституціях, що припускали абстрактні аргументи задля вироблення відповідних судових рішень та особливо у кодифікаційній роботі Комісії міжнародного права» 3.
Уже вирішення самого питання про виникнення міжнародного права залежить від обраної тим чи іншим автором методології і розуміння цього права. Так, на думку сучасного історика міжнародного права С.Неффа, «якщо під «міжнародним правом» розуміти сукупність методів і засобів, що забезпечують елемент передбачуваності в міжнародних відносинах…, тоді його походження має датуватися тим же часом, що й вся відома історія. Якщо під «міжнародним правом» розуміти більш-менш зрозумілий злагоджений звід поведінки, який стосується націй, тоді час його появи – пізній класичний період і Середні віки. Якщо «міжнародне право – це звід відповідних принципів, що застосовуються виключно до держав, тоді часом його появи буде сімнадцяте століття. Якщо ж «міжнародне право» визначається як інтеграція всього світу у щось на зразок єдиного суспільства під керівництвом права, тоді найбільш ранньою датою (принаймні оптимістично) буде дев’ятнадцяте століття. Якщо, врешті, «міжнародне право» означає судові рішення і їх застосування світовим урядом, тоді його народження (якщо таке взагалі буде) лежить десь у майбутньому, і судячи з усього, в далекому майбутньому»4.
Не рідко вченими плутались поняття історії міжнародного права (міжнародно-правової практики) та історії науки міжнародного права, історії міжнародних відносин чи дипломатії тощо. Ці напрями в науці і не відокремились. Про це свідчить поєднання в розгляді історії міжнародного права розвитку його практичного регулювання (появи та становлення інститутів, галузей або окремих норм) зі становленням та розвитком його теорії (науки). Разом з тим, хоч переважна більшість дослідників, розглядаючи історію міжнародного права, зверталась до історії його науки, останньої в якості окремої галузі дослідження чи дисципліни вироблено не було.
Виявляється ситуація, за якої, якщо вчений послуговується методом та принципами дослідження, запозиченими з історії міжнародних відносин або дипломатії, ним не повною мірою враховуються суто правові аспекти історії міжнародного права (М.Мюллер-Йохмус, Ф.Лоран, Ф.Мартенс, Ф.Ліст, А.Нусбаум, Р.Ньюмелін та ін.). З іншого боку, коли автор намагається розглядати історію з засад розвитку правової системи, нерідко це робиться з точки зору загальноісторичної методології (тобто історія міжнародного права розглядається за періодами, ключовими фактами загальної історії людства без урахування тих аспектів, що мають вплив саме на міжнародну систему), відтак втрачаються засадничі фактори впливу на історичний розвиток цього права (Г.Вітон, А.Вегнер, Д.Фельдман, Ю.Баскін, І.Лукашук, Д.Бедерман,ін.).
До методологічної плутанини призвела й взаємодія протягом історії двох найбільш авторитетних концепцій міжнародного права - природно-правової та позитивістської. Перший етап наукового сприйняття цього права можна назвати природно-правовим. У той же час, позитивістський напрям, утвердившись у ХІХ ст., вів себе більш «агресивно», придушуючи будь-які прояви природно-правового підходу. Разом з тим, саме міжнародне право все ж частіше асоціювалося із природним в силу своїх якостей (застосовуваність до різних націй, народів з різними правовими цивілізаціями і культурами, загальний характер, пов’язаність з іншими системами регулювання суспільних відносин, більш за внутрішньодержавне право ліберальний характер та ін.): «Право природи і право народів, стисло кажучи, розглядалися скоріше партнерами, аніж противниками. …перші академічні кафедри в цій галузі, як правило, визначалися, як такі, що стосуються «права природи і народів». …Першу таку кафедру очолив Самуель Пуффендорф в університеті Гельдейбергу у 1661 р. В англомовному світі першу кафедру булу створено в університеті Единбургу у 1707 р.»5.
Позитивно-правова концепція міжнародного права утвердилась лише після ХVII ст.; до цього домінуючим підходом до нього був природно-правовий (перший за часом виникнення і найтриваліший за розвитком). З іншого боку, сама сутність міжнародного права дає більше підстав говорити про нього не як про сукупність (систему) статичних чинних норм, а як про правову систему, що постійно змінюється у відповідності до змін міжнародної системи, акумулює в собі норми різних інших систем регулювання суспільних відносин (мораль, релігія, звичаї, традиції, ритуали тощо). Усе це суперечить суто позитивістському баченню цього права. Враховуючи таку специфіку міжнародного права, з середини ХХ ст. його дослідники (Д.Кеннеді, М.Коскенніємі, А.Кассезе та ін.) почали відмовлятись від винятково позитивістського бачення та висунули принципово нову (після природно-правової та позитивістської) концепцію – ліберальну (або ліберально-демократичну, яка щоправда іноді зветься відродженою або нео- природно-правовою).
Відтак, найтриваліший час (з ІV тисячоліття до н.е. – до середини ХVII ст., коли позитивізм набув домінуючого становища в міжнародно-правовій теорії), це право тлумачилось з природно-правових засад. А тому підходити до вивчення цього довгого періоду з позицій позитивізму недоцільно. Крім того, позитивно-правові джерела є характерними лише для окремих етапів міжнародно-правової історії (порівняно нетривалих); більший же період основними джерелами цього права були ті, що не підпадають під позитивістське розуміння, а в деяких регіонах (Китай, Індія, країни ісламської міжнародно-правової підсистеми) класичний міжнародно-правовий договір, як джерело цього права взагалі був відсутній.
Часто позитивісти підходили до тлумачення міжнародно-правової історії з сучасних для них засад (наприклад щодо договорів Єгипту з Хеттським царством ХІІІ–Х ст.ст. до н.е.): “Що може мати спільного договір, в якому одна сторона проголошує себе “Сонцем щодо іншої сторони, чи сторони якого проклинають себе перед лицем своїх богів на випадок порушення угоди, із договором складеним згідно з Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.”6 Очевидно, що з таких методологічних позицій цілі епохи міжнародного права або були відкинуті, або отримували двозначне тлумачення.
Традиційно держава усвідомлювалась винятково головним суб’єктом міжнародного права впродовж всієї історії: “в різні історичні епохи коло суб'єктів міжнародного права було неоднаковим. Спільним для всіх історичних епох є те, що основним суб’єктом міжнародного права була держава”7. Етатизм у підході до історії міжнародного права вплинув на порівняно пізнє датування його появи (із появою держави), звуження реального кола його суб’єктів (до держав і лише похідних від них вторинних суб’єктів). Сьогодні міжнародно-правова наука справедливо відходить від такої позиції: «держава є принаймні не первинним, а черговим суб’єктом міжнародного права»8.
Негативний вплив на історичну науку міжнародного права було здійснено тлумаченням останнього з європоцентристських позицій. Ототожнення цього права з системою європейських правових стандартів суттєво звузило (хронологічно і регіонально) вивчення історії його розвитку.
Негативно впливає на дослідження історії міжнародного права відсутність таких наукових напрямів як міжнародно-правова історіографія, міжнародно-правове джерелознавство і особливо історія міжнародно-правових вчень.
Суб’єктивні причини відсутності міжнародно-правового джерелознавства полягають у згадуваному позитивістському підході до міжнародно-правових джерел. Об’єктивні ж – у досить пізньому винайденні більшості з них. Так, у 1887-1890 рр. було знайдено Тель-ель-Амарнськтй архів дипломатичного листування фараонів Єгипту (понад 400 документів ІІ тисячоліття до н.е.); 1906 р. – договори хетської держави (розкопки хетської столиці Хатусси); 1933–1939 рр. – дипломатичний архів міста Марі (понад 20 тисяч документів початку ІІ тисячоліття до н.е.); з 1929 р. (а деякі документи в 50-х–70-х рр.) – дипломатичний архів Угариту. Введення у науковий обіг цих джерел проводилось істориками та археологами, що позначилось на відсутності їх міжнародно-правового аналізу. Те ж можна сказати й про вивчення інших джерел і регіонів. Навіть європейські договори Середньовіччя (не дивлячись на перші публікації їх збірок ще у ХVII-XVIII ст.ст. Ж.Барбейрака, Р.де Міссі, Ж.Бернара) не отримали належного аналізу.
Не позбавленою методологічних проблем була і наука історія міжнародно-правових поглядів (а швидше, вона, навіть, пізнала на собі усю повноту відсутності належної методологічної бази). С.Нефф справедливо відзначив, що навіть праці «батька міжнародного права» Г.Гроція досліджувалися переважно фахівцями у сфері політичної теорії, теорії держави і права, а не власне юристами-міжнародниками.
Внаслідок відсутності тривалий час окремої галузі науки – історії міжнародно-правових вчень (і сьогодні можна назвати лише небагато робіт, безпосередньо присвячених цьому предмету, і можна стверджувати, що відповідна дисципліна лише формується 9), дослідники, що зверталися до неї, змушені були користуватися наробками інших галузей знань. Відтак, до історії міжнародно-правових поглядів підходили, запозичуючи науковий потенціал філософії чи історії філософії, політико-правових вчень, вчень про державу та право, міжнародних відносин тощо. Увага авторів приділялась переліку вчених, їх біографічним даним, науковим позиціям, а не системному аналізу історії міжнародно-правової науки. Очевидно, за такого підходу втрачались або суто міжнародні аспекти цього предмету, або його юридична сутність.
Історія міжнародного права, як наукова галузь (як частина його теорії) має на меті не лише опис подій минулого, процесів становлення тих чи інших норм чи інститутів, але й виявлення сутності цієї правової системи. Адже яка дисципліна краще виявить сутнісні явища і характеристики об’єкту, аніж та, що досліджує причини, механізми та закономірності його виникнення, характер його реакції на розвиток та зміни обставин тощо. Відповідь на питання чому і коли виникло міжнародне право може стати одразу ж і відповіддю на питання про його юридичну обов’язковість, сутність, функції та ін. Звісно, що підхід до історії міжнародного права як до кількісного набору знань про виникнення, становлення та розвиток інститутів і принципів цього права (а це підхід з точки зору загальноісторичної методології) не дасть уяви про це право. Проте саме такий підхід переважав з часів появи цієї науки. Він спричинив і зниження уваги до цієї галузі.
Знову ж таки, це якщо підходити до історії міжнародного права як хронології змін в міжнародних відносинах, заміни одних крупних договорів іншими, воєнних відносин мирними чи навпаки і т.д. Насправді ж і для суто практичного усвідомлення сучасного міжнародного права стане в нагоді з’ясування того, коли і чому це право виникло, які фактори і чинники викликали його до життя. В цілому відповідь на те, які фактори стали визначальними для появи міжнародного права показує й сутність цієї правової системи. (Автор поділяє ту точку зору, що міжнародне право виникає для регулювання додержавних, міжплемінних відносин і є первинним стосовно внутрішнього права стародавніх соціально-політичних утворень. Відтак, можна говорити про цю правову систему як неодмінний наслідок існування міжнародного суспільства різних, відносно відокремлених соціумів).
Сучасні теоретики міжнародного права, досліджуючи його історію, пропонують напрями і можливості її майбутнього розвитку. Так, на думку М.Коскенніємі є три ймовірних варіанти подальшого розвитку історичної науки міжнародного права: 1) розвиток «інтелектуальної історії міжнародного права» (продовження дослідження історії цього права за епохами панування «домінуючої сили», як у В.Греве, за зміною домінуючих принципів, як у Р.Редслоба, або за історією видатних у теорії та практиці персоналій); 2) дослідження історії міжнародного права Заходу та / або інших регіонів; 3) історична соціологія міжнародного права (прихильником якої є сам М.Коскенніємі). Остання, на думку автора, полягає в комплексності дослідження історії міжнародного права (в усій сукупності чинників, що впливають на його розвиток): «Традиційні роботи з міжнародного права розглядали предмет з т. зору великих епохальних трансформацій, війн, систем норм, робіт та біографій видатних юристів. Не було спроби вивчати міжнародне право з позицій соціології міжнародної системи»10. Втім тут видається дискусійною термінологія, а саме: вживання терміну «соціологія», оскільки автор власне має на увазі суто міжнародно-правовий підхід, тобто комплексний аналіз історії цього права з урахуванням закономірностей розвитку міжнародної системи і права.
Предметом вивчення історії міжнародного права є виникнення, становлення та розвиток системи міжнародного права.
Об’єкт вивчення цієї науки – основні теоретичні концепції історії міжнародного права, теорії його походження і становлення; зміст і сутність історичного розвитку елементів і компонентів міжнародно-правової системи, історична природа міжнародно-правових явищ, природа і сутність універсального, загального міжнародного права та особливостей становлення і розвитку регіональних міжнародно-правових підсистем; прогнозування розвитку міжнародно-правового регулювання міжнародних відносин, історія міжнародно-правової діяльності окремих держав та регіонів.