3.3. Особливості інститутів міжнародного права у стародавній період.

Інститути договірного права. Позаяк основою та сутністю міжнародного права є угода, а міжнародний договір її втіленням, норми договірного права склалися одними із найперших.

В деяких регіонах (Хетське царство) міжнародний договір був більш популярним засобом регулювання міжнародних відносин, аніж звичай.

Стародавні міжнародні договори можна класифікувати за об’єктом, кількістю та статусом їхніх учасників, особливостями їхньої дії в часі тощо. В стародавній Індії існувала найбільш широка класифікація договорів. Каутілья в Артхашастрі називає одинадцять видів мирних міжнародних договорів, Камандака – 16. Особливість індійського регіону, що полягає в казуїстичності його міжнародних договорів, призвела також і до практичної відсутності їх текстів. Договір являв собою рішення конкретної справи.

В Китаї міждержавні угоди називались “менк” (конвенція, договір) і “мінк” (декларація). “Менк” стосувалось лише міждержавних зносин, “мінк” підписувались в рамках міжкоролівських зносин між царями особисто. Міжнародні договори передбачали особливу процедуру затвердження через ритуал клятви, що давалась під час читання вголос договору в присутності сторін. Договір писався на дерев’яних або бамбукових полосках. Він вважався таким, що набрав обов’язкової сили після принесення в жертву тварини (вола). Декларації могли укладатися і без ритуальної клятви і в юридичному значенні поступалися договорам.

Серед шістнадцяти міжнародних договорів (“менк”) , які згадуються в анналах за період з 722 по 703 рр. до н.е.: 9 були за характером мирними угодами, 4 угоди про дружні відносини, 2 воєнні пакти, 1 – про обмін територіями, 2 (угоди про дружні відносини) поновлювали попередні угоди, 13 – двосторонні і 3 — тристоронні угоди, в 15 — сторону представляв цар, в інших – титуловані особи (принци, міністри).

Щодо загального (придатного для всіх регіонів) поділу, то в залежності від об’єкту міжнародні договори поділялись на мирні, союзні, військові (як правило, це широкомасштабні договори, що окрім головного питання, наприклад, укладання миру чи утворення військового союзу, включали ще цілу низку суміжних або цілком окремих проблем двосторонніх відносин). Так, у союзному договорі хетського царя Супілуліуми І з царем Амурру Азірасом (1380 р. до н.е.) крім основного питання, встановлення військового союзу, регулювались питання взаємної допомоги на випадок війни, видачі втікачів, про статус громадян Амурру, які постійно проживають на території хетів, тощо; у договорі царя Асірії Есархаддона з царем Тиру Баалом (676 р. до н.е.) крім головного положення про підлеглість Баала Асірії, зазначалась низка питань стосовно його права користування береговою територією, порядку користування портами, морської торгівлі, виплата данини, статусу громадян однієї сторони на території іншої та ін.

Укладання “універсальних” (в сенсі - широкомасштабних) договорів було викликано й матеріальною необхідністю (важкістю і затратністю делегацій на переговори і т.п.).

В низці договорів об’єктом виступало вузьке питання двосторонніх відносин: шлюбні договори, договори про порядок сумісних військових дій, територіальні договори, про порядок експорту чи імпорту певних товарів (тут формою квазідоговору міг виступати обмін листами).

За кількістю сторін стародавні міжнародні договори, як правило, були двосторонніми.

Багатосторонні договори були відомі: кожне державоподібне утворення Месопотамії мало своє право, освячене своєю релігійною системою, відтак положення двосторонніх договорів таких утворень часто суперечили іншим їх угодам. З метою усунення подібних протиріч вже в 4 тисячолітті до н.е. почали вдаватись до укладання багатосторонніх договорів (подібною була ситуація і в стародавньому Китаї). Так, на основі союзу месопотамських міст (Ліги Кенгір – 4 тисячоліття до н.е.), виникла держава Шумер; об’єднання грецьких міст з метою військової оборони під владою Афін (перша афінська ліга 479 р. до н.е.). Так утворювались військові союзи (711 р. до н.е. було укладено договір, що встановлював військовий союз держав сходу середземноморського узбережжя і Єгипту; 646 р. до н.е. було укладено договір між китайськими царствами Сун, Лу, Вей, Чжен, Сюй, Цао і Ци про утворення військового союзу проти нападів кочовиків та ін.).

За статусом сторін договори поділялись на рівноправні і нерівноправні (васальні). Останні іноді мали форму одностороннього акту – клятви чи обіцянки певної поведінки перед сильнішою державою взамін за її покровительство та військовий захист (Клятва іноземного правителя в лояльності Есархаддонові, царю Асірії), іноді ж, навпаки, вони були у формі односторонніх приписів поведінки залежній державі від її покровителя (договори хетських царів Суппілуліуми І і царя Угариту Нікмадду ІІ 1360 р. до н.е., Муваталіса і царя Кіццуватни Суннасураса 1320 р до н.е. та ін.).

Сторонами договорів могли виступати не лише всі існуючі суб’єкти міжнародного права, але й квазісуб’єкти, такі як храми, міста чи інші утворення. Нерідким було укладання договорів між різними видами суб'єктів міжнародного права: між правителем і державою (договір царя країни хетів Хаттусиліса ІІІ з державою Тіліурою, договір між асірійським царем Ашурбаніпалом і союзниками Вавилону 650 р. до н.е.), між правителем і містом чи подібним утворенням в іншій державі (договір Ашурбаніпала з племенем Кедар 652 р. до н.е., договір царя хетів Арнувандаса ІІ з містом Ісмерігою 1340 р. до н.е.), між правителем і фізичними особами (договір асірійського царя Сіншарруішкуна з трьома особами – громадянами Вавилону, 620 р. до н.е.), між правителем і храмом (угода про передачу території Рамзесом ІІІ храму Амона), між державою і державним утворенням (договір царя Асірії Ашурнерарі V з Матіїлу, правителем міста – держави Арпад 752 р. до н.е.), між союзом держав і державою (договір китайських царств Хань і Вей з державою Цинь 290 р. до н.е.) та ін.

Переговори велись, як правило, уповноваженими представниками відповідних сторін. Вже на ранніх етапах договірної практики тексти міжнародних угод фіксувались письмово. Особливо характерною така процедура була на стародавньому Близькому Сході, де міжнародні договори укладали етнічно та релігійно різні держави (на відміну від договорів в межах одного етнічного чи державного регіону – Індії, Китаю, греко-римського регіону). Так, вони писались акадською (древньовавілонською) мовою, офіційною мовою дипломатичного спілкування. В аккадській мові існував термін “договір”, в той час як в древньоєгипетській мові на позначення цього поняття застосовувався термін “зобов'язання.” В хетів договір або угода отримали назву від слова “пов’язувати”, іншою назвою в хетів на позначення їх міжнародних угод була “клятва”: поняття договору виводилося з основної його складової – зобов’язань сторін.

В залежності від важливості договору, міжнародного статусу його сторін (рівноправні правителі, залежні чи напівзалежні) він укладався (висікався) на срібних (договір царя хетів Хаттусиліса ІІІ з фараоном Єгипту Рамзесом ІІ 1270 р. до н.е.), бронзових (договори царів хеттів з правителями Амурру, Митанні та ін.), залізних таблицях (договір царя країни хетів Тудаліяса IV або Хаттусиліса ІІІ з правителем Датасси Ульмі – Тешубом). Договори про дружбу, союзи висікалися на срібних таблицях. Для месопотамського регіону характерним є висікання тексту на камінних стелах (такі стели з текстами договорів, що встановлювали кордони чи статус території, згодом стануть прообразом прикордонних стовпів). Для Асірії характерним було написання договорів на папірусі чи шкірі.

Існував порядок робити копії мовами сторін. Як правило всі копії, а інколи їх було до десяти, скріплялись царськими печатками, дві з них зберігались в правителів-сторін договору, інші — віддавались на депозит в храми найбільш важливих богів. Це знадобилось, наприклад, у випадку з договором між хетським царем Мурсілісом ІІ і царем Алеппо (Хальпи) Рімізармою – коли останній втратив свій текст договору, він був висланий на його прохання з хетського двору.

Договори поділялись на безстрокові договори і ті, що мали певний термін дії (серед них одні припинялись виконанням, дія інших пов’язувалась із настанням певних юридичних фактів). Першими були, переважно всі широкомасштабні (мирні, союзні) договори. Тривалість їх дії випливає із принципу pacta sunt servanda. В Греції клятви і присяги, принесені при укладанні міжнародним договорам, що зберігались у Дельфійському та Олімпійському храмах, щорічно повторювались, поновлюючи договір і продовжуючи його дію в часі.

Строкові договори укладались з метою досягнення об’єкту (укладання шлюбу, проведення військової операції та ін.). Оскільки звичним явищем було укладання договорів одразу з кількох об’єктів, то дія в часі різних їх положень або частин могла не співпадати: наприклад порядок перебування військ однієї сторони на території іншої та порядок проведення ними спільних військових дій на випадок війни з третьою стороною (договір між хетами і Амурру 1340 р. до н.е.). Тут перше положення є безстроковим, друге починає і закінчує діяти в зв’язку з певним фактом – війною.

За загальним правилом, існуючим на Близькому Сході, таблиці з текстом договору передавались правителями одним одному через послів. Відповідно і моментом набрання чинності міжнародним договором є момент обміну його текстами чи висловленням обома сторонами згоди на їх обов’язковість через своїх представників. Якщо договір укладав залежний правитель з третьою стороною, його суверен повинен був дати на це згоду і цей момент вважався моментом набуття договором сили.

Виникає правило ратифікації: оскільки майже всі акції по створенню договору проводились за допомогою послів, необхідно було ввести не лише елемент ознайомлення правителів держав з текстом укладеної ними угоди, а й вираження їх згоди діяти згідно з її положеннями. Про зародження поняття ратифікації говорить і прийнятий на стародавньому сході звичай скріплювати тексти договорів печатками правителів (найчастіше вони ставились у верхньому куту таблиці з текстом договору). Інколи (це характерно для правителів імперій і могло свідчити про нерівноправний характер договору) текст скріплювали і печаткою головної дружини правителя (Хетське царство, Єгипет). Місце розміщення таких печаток, або скріплення договору печаткою лише однієї сторони могли вказувати на те, що договір – нерівноправний. Обов’язковим елемент ратифікації стає в стародавньому Римі.

Більшість стародавніх договорів не мали складної структури (винятком є хетські та асірійські договори, в яких текст поділявся на окремі частини, яких могло бути до десяти – преамбула чи історичний вступ, в якому викладалась історія відносин сторін, зазначались мотиви укладання договору, перелічення свідків – богів чи людей, положення договору, гарантії дотримання, клятва і т.і.). За відсутності поділу договору на статті, його основні положення (об’єкт) містились прямо у тексті, викладались часто як розповідь про належні відносини чи поведінку.

Багато міжнародних договорів стародавнього періоду продовжували укладатись в усній формі, що не свідчить про їх менший авторитет. Тут велику роль відіграє процедура їх укладання і зокрема клятва сторін: “Клятвою досягалася та ж мета, що й письмовою формою договорів в сучасному міжнародному праві: це була процедурна формальність, яка підкреслювала серйозність і тривалість його положень.”¹³ Процедура клятвоприношення не лише була обов’язковим, а й найбільш розвиненим і сталим елементом тексту договору. Часто ця клятва була дуже суворою і супроводжувалась жертвоприношенням (за хетською процедурою жертва мала символізувати сторону, яка порушить договір). Клятва відігравала й роль показника статусу сторін договору: так, у нерівноправному договорі її приносила лише одна – залежна сторона.

Обов’язковою частиною міжнародного договору був заклик до богів обох сторін. Частина договору відводилась для переліку богів сторін, які закликалися у свідки договору, і мали гарантувати його дотримання. Ця частина часто була найдовшою у всьому тексті договору.

Храми виступали депозитаріями міжнародних договорів: договір короля Аккаду Нараміша з правителем Еламу (ХХІІІ ст. до н.е.), після укладення було поміщено в храм головного бога Іншушінака; договір про братерство між правителями Лагашу і Уруку (ХХV ст. до н.е.) було вибито на глиняному клині і закріплено в стіні Храму Інани; в Китаї вони зберігалися в святилищі Менг-фу. З стародавнього Близького Сходу це правило перейшло до античної Греції, де найбільш важливі міжнародні договори зберігались у Дельфійському і Олімпійському храмах.

Процедура укладання договору могла завершуватись урочистою побудовою храму на честь богів. Боги відігравали як роль гарантів і свідків укладання договору, яким сторони приносили клятви його дотримуватись, так і суддями при виникненні суперечок при його застосуванні.

Як релігійні обряди, так і процедура жертвоприношення чи клятви на вірність договору мали на меті встановити святість, непорушність його положень. Серед засобів забезпечення дотримання договору застосовувались магічні обряди, релігійні клятви сторін, видача заручників (особливо дітей, або близьких правителя, з якими було укладено договір), утримання в заручниках іноземних послів (переважно від залежних або напівзалежних держав), сплата данини, гарантія третіх держав, укладання династичного шлюбу, обмін подарунками тощо.

Інститути посольського права. На думку деяких дослідників в міжплемінних відносинах відбувається генезис основних форм та засобів проведення дипломатичної діяльності, утворюється прообраз дипломатичних рангів на основі відмінності функцій («первісна дипломатія»).¹⁴

Як окрема галузь зовнішніх зносин дипломатична, посольська діяльність виділяється з періоду утворення надобщинних політичних структур. В той же період виникають спеціальні правила для регулювання такої діяльності, які ще не мають характеру правових норм, але вже функціонально виділяються з сукупності звичаєвих, релігійних правил, правил моралі, які застосовувались до іноземців.

Централізація зовнішніх зносин мала вплив і на формування правових норм для їх регулювання: багато існуючих звичаїв (недоторканості представників, їх функцій, порядку прийняття дипломатичних місій та їх перебування на іноземній території) починали фіксуватись в міжнародних договорах чи дипломатичному листуванні. Переважно міжнародно-правові норми, що регулювали посольські зносини мали звичаєву форму. Посольські зносини в регіоні Близького Сходу і Малої Азії, регулювались в листуванні правителів, що вплинуло на казуїстичний характер норм цієї галузі у регіоні.

В ІІІ тисячолітті до н.е. дипломатичні функції не лише виділені в системі зовнішньополітичних функцій суб'єктів міжнародних, а й для їх провадження створюється складна система управління. В державоподібних утвореннях, містах, номах Месопотамії (початок ІІІ тисячоліття до н.е.) створено спеціальний апарат, відповідальний за здійснення зовнішніх зносин; існує інститут закордонних посольств і дипломатичних місій (походження слова "посол" в більшості європейських мов з аркадської мови — офіційної мови дипломатичного спілкування того часу на Сході¹⁵).

З виділенням посольських відносин виникає потреба в їх систематизації. На початку торгівельні функції поєднувались з дипломатичними в закордонних подорожах купців та торгівців, яким давались дрібні доручення політичного характеру. З приводу ж значних міжнародних акцій (особистий супровід і забезпечення дипломатичного листування, представництво при дворах іноземних правителів, проведення переговорів та участь у розробці міжнародних договорів та ін.) необхідно було не лише застосування представником держави спеціальних вмінь і досвіду, а й його надійність для держави. Так, в правових джерелах стародавнього періоду з’являється комплекс норм для регулювання власне посольської діяльності, визначаються вимоги до її виконавців. Закони Ману, зокрема зазначають: “посол для царя рекомендується відданий, чесний, досвідчений, з доброю пам’яттю, що знає належне місце і час для дії.” З’явилась необхідність в професійному забезпеченні зовнішніх зносин.

Практично в кожному регіоні стародавнього світу виділяється 3 – 4 ранги дипломатичних представників, відповідно до виконуваних ними функцій (посли, посланці, гінці – в Хетській державі; дути, прахіти, кари – в стародавній Індії; посланники (шіги), подорожуючі вельможі (гсін йени), мандрівні дипломати – в Китаї; герольди, пресвіри, ангели – в античній Греції і т.п.). Найважливішими функціями серед них володіли посли. Основною функцією послів було забезпечення спілкування своїх урядів або правителів, тому вони направлялись безпосередньо до двору іноземного правителя. До їх функцій належали найбільш важливі питання двосторонніх взаємин: обмін ультиматумами чи заявами про початок війни, розроблення, укладання договорів, участь в міжнародних переговорах, участь в укладанні династичних шлюбів (останнє доручалось лише найбільш авторитетним і досвідченим дипломатичним представникам) та певні повноваження в прийнятті нагальних рішень щодо двосторонніх взаємин.

До другої категорії представників належали посланці, що виконували функції менш важливого характеру. Найнижчий ранг складали гінці, призначені для передачі конкретних повідомлень і які не володіли функцією представництва своєї держави на території іншої. Останні, як правило, не виконували одночасно більше одного завдання і їх швидше можна розглядати технічними виконавцями тих чи інших доручень без права прийняття самостійних рішень щодо двосторонніх відносин. Як правило представники перших двох рангів перебували на території іноземної держави досить тривалий період, тому їм належала також інформативна функція.

В цьому поділі важливу роль могли відігравали релігійні діячі: у Греції вісники являли собою інститут більш давній – вони були першими представниками такого роду і були особливими жерцями, до функцій яких входило здійснення дипломатичних зносин; пресвіри ж з’явилися дещо пізніше і мали світський ранг; в Індії дипломатичними функціями наділялись релігійні особи з касти брахманів.

Існував і більш загальний поділ дипломатичних представників на 2 основні категорії: а) ті, які підтримували зв’язки з незалежними правителями, і були особливо довіреними особами у правителя держави і б) ті, які підтримували зв’язки із залежними від своєї держави країнами. Перші мали більш широке коло повноважень внаслідок більшої складності двосторонніх відносин. Другі мали обмежене коло функцій з огляду на те, що відносини з залежною державою носили функціональний характер, а отже відбувались з приводу обмеженої кількості питань.

З розвитком дипломатичних відносин в Греції відбулось розширення дипломатичних функцій і поділ місій в залежності від їхніх функціональних обов’язків на: 1) священні посольства, 2) посольства до оракулів, 3) посли з повноваженнями укладання договору, 4) посли до народних зборів, 5) посли до ворога з функцією вирішення питань конфлікту.

Ідентифікація повноважень та особи дипломатичного представника (особливо посла) проходили під час спеціальних церемоній. Визначення повноважень та встановлення особи посла містились в самому тексті політичного послання його правителя, який передавався послом або на окремих таблицях, що не входили в склад основного послання. Включення таких положень в текст міжнародного акту являв собою прообраз вірчих грамот. За римським правом, початком дипломатичної місії, а відтак і моментом надання послу відповідного статусу був момент його входження на посаду, а не момент прибуття у країну акредитації: “Особа, послана як посол, входить в обов’язки з моменту його обрання, а не з моменту його прибуття до Риму” (Д.50.7.6). Прообразом вірчої грамоти посла в стародавньому Римі був перстень з золотою печаткою.

В стародавньому міжнародному праві проходив процес становлення інститут дипломатії на вищому рівні. В державах близького Сходу він проявлявся у взаємному обміні дипломатичними листами між правителями держав. Специфічним видом дипломатії на вищому рівні був інститут взаємообміну візитами ввічливості правителів давньокитайських держав.

В стародавній період посольства поділялись на тимчасові (яких було більше) і постійні. Переважно посольства були призначені для виконання певної функції (ad hoc); ті, що були більш постійними частіше за все просто не мали ніяких обмежень у часі. Часто між сторонами велись настільки активні дипломатичні зносини, а посольські місії відправлялись із такою регулярністю, що за характером їх можна прирівняти до постійних посольств. Відомості про перші постійні посольства належать до 3 - 2 тисячоліть до н.е. у відносинах між стародавнім Єгиптом, Хеттською державою і державою Марі; в стародавній Месопотамії існував інститут постійних посольств при дворі правителів за часів Вавілону і Асірії; на посольства, що постійно перебували на території стародавньої Індії, зокрема від китайських князівств, вказується в період Маур’їв. В державах стародавнього Близького Сходу, функції дипломатичних представництв на постійній основі виконували особи, які прибували з нареченою, що виходила заміж за іноземного правителя за династичним шлюбом.

В стародавньому Єгипті існувала практика насильної затримки іноземних послів на довгий період (інколи —понад 6 років), яка розглядалась протиправною (так затримувались посли від правителя Митанні Тушратти у Аменхотепа ІІІ 1390 р. до н.е., від асірійського царя Ашурбаліта, практика затримки послів існувала ще в античній Греції).

Складались норми дипломатичного протоколу й етикету, які слугували принципу рівноправності сторін. Часто недотримання процедури прийому послів могло загострити двосторонні відносини: прийняття посла не відповідно до його рангу могло спричинити міжнародний конфлікт.

Вступаючи в міжнародні відносини (торгівля, обмін, відносини релігії, ідеології чи т.і.), держави de facto визнавали одна одну і передбачали встановлення дипломатичних відносин. De jure, моментом встановлення таких відносин можна вважати заяву, чи інший офіційний акт. Частіше офіційне встановлення дипломатичних відносин проходило через обмін правителів держав листами із зазначенням відповідного наміру. Інші акти встановлення дипломатичних відносин: церемонії прийому представників іноземної держави (як правило, особливо урочисті щодо представників найвищого рангу), проведення з ними переговорів, укладання угод тощо.

З первісного періоду можна датувати виникнення принципу недоторканості дипломатичних представників, їх функціонального імунітету, за порушення якого передбачалась сувора відповідальність. В більш пізній період порушення даного принципу тягло за собою розірвання відносин і, навіть, могло розглядатись актом оголошення війни.

Недоторканістю володіли не лише дипломатичні, але й торгівельні представники. У деяких регіонах (на Близькому сході та в Малій Азії), де особливо цінувалася зовнішня торгівля, котра була для окремих країн чи не єдиним засобом існування міжнародним звичаєм спочатку було встановлено принцип недоторканості саме торгівельних караванів. Згодом його було перенесено і на дипломатичних представників іноземних правителів.

Питання імунітетів і недоторканості дипломатичних представників в так званий Амарнський період в державах стародавнього Близького Сходу почали закріплюватись в договорах.

В стародавньому міжнародному праві починає створюватись комплекс норм щодо впливу воєнних дій чи стану війни на дипломатичні зносини. За загальним правилом, воєнні дії не переривали дипломатичні відносини, але могли їх скоротити, обмежити чи призупинити. В стародавній Греції існував звичай обміну послами у випадку початку військових дій: під час війн їх роль зростала, оскільки в умовах, коли не в усіх ворогуючих сторін міг існувати звичай вилучання з воєнних дій цивільного, дипломатичні представники залишались єдиними особами, що володіли недоторканістю і могли за своїми повноваженнями сприяти вирішенню конфлікту. Саме ж вилучення таких представників з воєнних дій (асілія) було безумовним і базувалось на міжнародному звичаї. В стародавньому Римі принцип недоторканості дипломатичних представників під час війни було закріплено в кодифікаційних актах (Дігести Юстиніана).

В стародавній період зароджуються основні інститути посольського права: дипломатичні функції виділяються з кола зовнішньої діяльності учасників міжнародних відносин, оформлюються функції дипломатичних представників і відповідно утворюються дипломатичні ранги, виникає процедура виконання ними своїх доручень, порядок прийняття та відправлення дипломатичних місій та порядок їх перебування на території іноземної держави, формуються процедури відправлення, прийняття й діяльності дипломатичних місій – зародження дипломатичного протоколу.

Інститути міжнародного торговельного права. До первісних видів зовнішньоекономічної діяльності належать влаштування урочистостей, свят престижу («престижна економіка»). Племінні, а потім общинні лідери, які здатні були представити найбільшу кількість престижних дарів на подібних святах, утверджували свій авторитет, який мав характер політичної переваги. З таких акцій згодом виникають інші інститути торгівельного права: влаштування свят, бенкетів за участю іноземних представників на честь укладання міжнародних угод і як їх гарантія, торгівельна взаємодія в формі престижного обміну, на подібних святах проходив своє становлення статус торгівельних представників іноземних держав, порядок їх перебування на території приймаючої держави, обмін дарунками між правителями та ін.

Ще на стадії зародження зовнішньоекономічна діяльність велась в двох напрямах: закордонна торгівля (надсилання торгівельних експедицій, місій, окремих представників для ведення торгівля, обміну за кордоном, укладання торгівельних угод та ін.) та використання можливостей власної території з метою задоволення економічних інтересів. Серед останнього виду: використання корисних копалин, природних ресурсів та користування торгівельними шляхами, встановлення над ними контролю. Якщо держава знаходилась в сприятливому географічному положенні, на перетині торгівельних шляхів, це породжувало ще один вид зовнішньоекономічної діяльності – посередництво та посередницьку торгівлю.

Зовнішня торгівля стародавніх держав мала централізований характер "палацової економіки" (держави Близького Сходу й Малої Азії).

Учасниками міжнародної торгівлі в різний час могли виступати найбільш крупні храми. В Єгипті в періоди економічного розквіту держави храми наділялись не лише правом ведення торгівлі з іншими державами, а й мали у своєму розпорядженні, а інколи і власності, торгівельні флоти і каравани. Важливою статтею зовнішньої торгівлі Єгипту (за часів Аменхотепа ІІІ) було придбання товарів для пожертви або будівництва храмів, при чому ресурси для релігійної і благодійницької мети мали поступати в єгипетську казну засобами обміну і торгівлі, а не завоювання чи збору данини. Найвищі посадовці Єгипту також мали право брати участь в торгівлі з іншими державами в якості приватних осіб.

Використання приватних торгівців з державною метою на відміну від офіційної торгівлі отримала назву “мовчазної торгівлі”, що не вимагала державного забезпечення (перекладачів, охорони), і тому була зручною формою взаємин. Такі приватні торгівці користувалися певними правами й привілеями у державі-перебування, які передбачалися відповідними двосторонніми договорами між державами, а інколи користувалися недоторканістю за загальним звичаєм.

Характерним засобом здійснення торгівельних зв’язків було відправлення торгівельних місій та окремих представників в інші держави. В рамках таких експедицій створювались принципи недоторканості торгівельного представника, майна іншої сторони, інститути статусу іноземців, рівності сторін, дотримання взятих на себе міжнародних зобов’язань, відповідальності та ін.

Торговельні місії направлялись на близькі і на далекі відстані. Так, до перших відносились торгівельні представництва Месопотамії у Єгипті, Палестині, єгипетські місії до Вавілону, Ханаану, Біблосу, і навіть до Егейського моря на заході (торгівельні шляхи такої торгівлі проходили по рікам Ніл, Тигр, Євфрат або суходолом від Марі до Вавілону та Угариту, пересікаючи територію Єгипту, Месопотамії, Палестини). З огляду на близькі відстані і переважно мирні (або васальні, як у випадку з Єгиптом і Палестиною) відносини цих держав подібні експедиції були відносно менш затратними і пов’язані з невеликим ризиком для життя та майна купців. Торгівельні експедиції на далекі відстані – подорожі в Африці: з Єгипту – до Заїру по межі ріки Луалаба, Замбезі (на півдні); до сахарських племен, Лівії (на заході); до сучасних Індії та Китаю (на сході); до чорноморських берегів й північного Середземномор’я (на півночі); торгівля Індії, Китаю, Аравійського півострову з Месопотамією, потім Римською імперією.

Останній вид експедицій отримав назву міжрегіональної торгівлі, що співпадає з її геополітичним поширенням на північно-Африканський, Близькосхідний, середземноморський, чорноморський, Індійський регіони.

Норми торгівельного права почали включатись до широкомасштабних міждержавних договорів. В них зазначались функції купців, вартість товару, питання режиму перебування торгівців на території іноземної держави, їх статусу, статусу їх майна, порядку здійснення ними торгівельних операцій.

Торговельні місії на близькі відстані відряджались приватними торгівцями і частіше мали характер приватної торгівлі: внаслідок небезпеки, яку представляли подорожі на далекі відстані, їх ведення приватними особами не повертало затрат; приватні купці користувались можливістю торгувати протягом всього шляху подорожі свого каравану (відтак, шлях обирався з урахуванням існуючих на ньому торгівельних центрів, чи принаймні населених пунктів). Натомість на далекі відстані посилались торгівельні місії переважно державного характеру. Мета караванів державного характеру обмежувалась кінцевим пунктом призначення і торгівля не велась протягом всієї подорожі.

Крім суто економічних функцій на торгівельні місії та каравани державного характеру інколи могли покладатись і інші повноваження: разом із торгівельною делегацією індійським царем Ашокою було відправлено дев’ятеро місіонерів для вивчення релігії до Сирії, Єгипту, Македонії, Коринфу, Александрії (по ходу слідування каравану).

З’являлись постійні торгівельні представництва. Як правило, вони існували в важливих торгівельних центрах, на перетині торгівельних шляхів, що сприяло контакту не лише з представниками держави перебування, а й з великою кількістю іноземних подорожуючих торгівельних представників.

Нерідкі випадки нападу на торгівельних представників та їх каравани отримали вирішення вже в 4 тисячолітті до н.е. шляхом міжнародного звичаю, згідно з яким відповідальність за такі акти (вчинені, як правило грабіжниками, піратами, сільськими бандами) несла держава, на території якої вчинено злочин (не залежно від того, чи саме ця держава є кінцевим пунктом подорожі делегації).

В більшості стародавніх держав утворювались спеціальні урядові підрозділи зовнішньої торгівлі. У Вавилоні створюються великі торгівельні організації купців, більше того вони користувалися тут пошаною і мали змогу створювати власні поселення і торгівельні організації.

На стародавньому Близькому Сході питання недоторканості іноземних торговельних представників з метою більшої ефективності цього принципу починає закріплюватись у міжнародних договорах (угоди між Каркемишем і Угаритом).

Другим (після обміну торгівельними місіями з метою безпосередньої торгівлі) видом зовнішньоекономічної діяльності стародавніх держав був обмін подарунками. Витоки цього інституту полягають ще в первісному обов’язковому дарообміні між родичами і членами однієї общини. В Індійському регіоні обмін подарунками чи принесення дарів, що отримав назву дан або дана, походив зі звичаю приносити подарунки священикам, особам культу, які займались закликанням дощів або відвертанням негативних природних явищ. З такого звичаю походить правило, що дан (дана) не повинні бути в обов'язковому порядку відплачені.

Данина та податі у стародавній період стають важливим видом міжнародної економічної взаємодії.

Важливим видом зовнішньополітичної діяльності було використання торгівельних шляхів, що проходили по території держави, і посередницька торгівля та транзит. Основними видами зовнішньоторговельної діяльності Месопотамії, яка знаходилась на перетині торгівельних шляхів (по рікам Тигру і Євфрату, від півночі через Сузи до Перської затоки, з Індії до Палестини тощо) було як раз посередництво в міжнародній торгівлі та транзит. Держава, яка контролювала ці торгівельні шляхи, ставала на довгий час гегемоном у регіоні (Лагаш, Елам, Вавілон).

У стародавній Греції в кожному полісі чеканили власну монету, що призводило до непорозумінь у відносинах. Відтак, досить рано починає з'являтись правило, згідно з яким всі зовнішньоторговельні операції мають здійснюватись за уніфікованою валютою. На необхідності цього наголошував і Платон (Закони, V, 742).

Часто питання визначення валюти регулювались договорами. В них встановлювалась офіційна одна валюта або міра ваги, яка була мірилом. Як правило це була валюта більш сильної держави (договір царя хетів Суппілуліуми І з правителем Нугассі Тетте 1370 р. до н.е.).

Інститути міжнародного морського права. Міжрегіональна торгівля та торгівля на далекі відстані були можливими лише водним шляхом, як через географічні чинники, так і через економічну невигідність і небезпеку суходільних експедицій. Переважаюча роль морських сполучень в зовнішній торгівлі стародавнього Єгипту призвела до того, що поняття “провадити міжнародні економічні відносини” в давньоєгипетській мові позначалось ієрогліфом “мати спільну воду / бути на одній воді.”¹⁶

Досить широке поширення морські сполучення у стародавній період набули і у суто географічному плані. Так греки морем подорожували до берегів Іберії (Іспанія), Індії, Північної Африки.

Джерела інститутів морського права вже на початку його формування і становлення мали свої особливості. Виходячи з специфіки даної сфери особливу роль в її врегулюванні відігравали внутрішні закони, кодекси морських країн та регіональні правові звичаї щодо користування морем. Широкого поширення, як джерело морського права, набув античний Грецький Родоський закон (або кодекс), що охоплював морські звичаї, які існували в регіоні та датувались ІІІ – ІІ ст. до н.е. Дані звичаї було впорядковано у вигляді закону в 600 – 800 рр. н.е., скоріше за все приватними авторами. Іншим після морських звичаїв та внутрішніх законодавств джерелом регулювання міжнародної морської діяльності були договори. Проте, останні з’явилися на стадії більш широкого поширення морських контактів і лише з часом тривалої взаємодії морських держав. Першість тут тримали стародавній Єгипет і Ассирія; вони, щоправда, не укладали договорів безпосередньо присвяченим морським відносинам, а включали їх включали в загальні, широкомасштабні договори.

Асірійські торгівельні судна були позначені образом божества увінчаного короною, що мало свідчити про державний характер таких суден. Подібні оздоблення морських суден образами богів відповідної держави стають попередниками пізнішого поняття прапору судна, і відповідно до функції прапору судна, вони свідчили про його державну приналежність.

Державна монополія морської діяльності існувала і в стародавній Індії, де в царському апараті існував департамент з функцією контролю за рибальством, мореплавством та морською торгівлею, а за часів Чандрагупти (321 – 291 р.р. до н.е.) при його дворі існувала окрема Рада Адміралтейства з функціями нагляду за організацією морської діяльності та торгівлею морем.

Існувало звичаєве правило, згідно з яким привілеї та імунітети, схожі з дипломатичними, надавались всім іноземним представникам, що подорожували морем. Особливо це стосується морських делегацій міжрегіонального рівня (які застосовувались у контактах між Індією, Китаєм, Близьким сходом, Грецією, Римом), які будучи єдиним шляхом спілкування між цими державами, виконували як економічні, так і політичні і дипломатичні функції (часто поєднуючи їх), а отже їх персонал у повному обсязі володів особистою недоторканістю. В деяких регіонах в певні періоди імунітетом користувалось і майно (або вантаж) таких подорожуючих, хоча більш характерним для стародавнього періоду було надання особистої недоторканості екіпажу судна в будь якій державі, у тому числі третій стороні по відношенню до маршруту подорожі, в той час як майно (наприклад в результаті стихійного лиха, екстреної зупинки чи висадки) підлягало юрисдикції держави, його знаходження.

Іноді на борт іноземного судна могли заходити й громадяни держави його перебування. В такий спосіб, за свідченнями Геродота, фінікіяни викрали аргосських жінок, коли останні робили покупки на борту купецьких фінікійських суден.

Майно, що було втрачене у морі, продовжувалось розглядатись таким, що належить його власникові (Родоський кодекс, Дігести Юстиніана). Регулювання в античній Греції й Римі морських відносин, зокрема морської торгівлі та пов’язаних з нею аспектів дають підстави говорити про формування інститутів міжнародного приватного права.

Окремим видом морської діяльності стало піратство, а відтак і засоби та інститути міжнародної боротьби з ним. Пірати загрожували не лише морським суднам, їх екіпажу та майну, а й прибережним населеним пунктам. На стародавньому Близькому Сході та в Індійському та Китайському регіонах боротьба з морським піратством велась на державному рівні. Було укладено договори між Арвадом, Біблосом, Бейрутом, Тиром та Сидоном – близькосхідними приморськими містами, між містами Ліванського узбережжя, що визнавали піратство протиправним і присвячувались спільній боротьбі з піратськими нападами. Цьому ж питанню присвячено документи Тель – Ель – Амарнського листування. Недоліком подібних правових актів було те, що вони поширювали свою дію на досить обмежені морські та узбережні регіони і не регулювали питання боротьби з піратством у відкритому морі. Протидія стародавніх держав піратству є одним з перших прикладів об’єднання зусиль держав на міжнародному рівні з метою боротьби зі спільною загрозою.

В стародавній період почала складатись правова класифікація морських просторів. Одним з перших виник правовий режим портів та узбережних населених пунктів. В Індії вони підлягали управлінню наглядача з судноплавства, до функцій якого входив не лише контроль за належним проведенням морської торгівлі, але й гостинне прийняття іноземних купців з дружніх країн, збір мита з населення порту, встановлення правил міжнародної морської торгівлі.

За спільним практично для всіх регіонів правилом до юрисдикції портів включались води, що їх омивали. Згодом ці території складуть поняття внутрішніх вод держав. До режиму таких вод входив вільний прохід іноземних торгівельних та інших суден цивільного характеру, що прямували до даного порту з мирною метою, надання гостинного прийому їх екіпажу, охорони їх майна та вантажів. Вимоги гостинності та міжнародної ввічливості, що вже почали складатись в стародавній період, вимагали надання притулку іноземним суднам, що проходили повз морську територію порту без мети заходу до нього і потрапили до шторму, іншого стихійного лиха, чи пережили напад піратів. Хоча практично в усіх стародавніх державах існував звичай надавати всю необхідну допомогу екіпажу такого судна, його майно могло перейти у власність порту чи іншого населеного пункту до юрисдикції якого входили води, в яких це сталось. В стародавній Греції та Римі встановлювався поділ морських портів на військові та торгівельні, пасажирські, вантажні.

Поширення юрисдикції стародавніх держав на морські території, в яких ними здійснювалась рибальська діяльність, та над якими встановлювався воєнний контроль з метою оборони від піратських нападів стало передвісником поняття територіальних вод. Крупні імперії стародавнього світу (Єгипет, Римська імперія) простягали свій контроль на досить значні морські території, що включали як широку берегову лінію, так і великі простори вглиб моря.

Складалось правило свободи відкритого моря, що мало звичаєво-правове походження. Морські території згідно зі своїм правовим статусом в стародавній період поділялись на води, що омивали порти та узбережжя, морські території, що знаходились під військовим чи економічним контролем прибережних держав, та відкрите море.

Інститути права війни. Війна довгий час помилково вважалась в науці мало чи не основним засобом спілкування стародавніх народів, наголошувалось на їх войовничості. На думку деяких дослідників, “закони війни складають собою ядро міжнародного права”¹⁷. В той же час, в стародавній період проходили своє становлення основні закони та звичаї щодо процедури оголошення, ведення, закінчення війни, статусу цивільного населення, ворожого населення, іноземних дипломатичних представників, у тому числі, ворожої сторони, нейтралітету та ін.

Як показують сучасні дослідження, війна в стародавній період носила характер тимчасового, а іноді, крайнього засобу досягнення міжнародних інтересів: “Звернення до війн не виключалось, але воно не відігравало такої ролі, як у Європейській системі балансу сил чи в стародавньому Китаї. Сила і війни застосовувались в двосторонніх відносинах на основі ad hock.”¹⁸

Правове врегулювання питань ведення війни, статусу військовополонених, цивільного населення, окупованої території та ін. в Стародавній Індії, Єгипті, Хетській державі, Греції, Римі показують високий рівень розвитку цих інститутів.

Питанням війни і теорії воєнних відносин відводилось значне місце в античній грецькій та давньокитайській теорії міжнародних відносин. Загальний характер доктринальних поглядів на війну в стародавньому Китаї полягав в ідеї обмеження засобів ведення війни, гуманізації її перебігу та, навіть, по можливості, відмови від воєнного вирішення міжнародних спорів. На цьому наполягав Лао – цзи, На його думку, “Військо – знаряддя нещастя і не знаряддя благородного чоловіка. … отримавши перемогу не вважай це прекрасним. А якщо вирішиш, що це прекрасно, значить радієш вбивству людей. Хто радіє вбивству людей, той не зможе добитися своїх цілей в Піднебесній” (Канон Дао і де). Великий вплив на становлення доктрини гуманізації війни справив Конфуцій.

У стародавній період почала складатись концепція воєнних репресалій. Велика частина війн стародавнього світу являла собою акти репресалій проти держав – порушників міжнародних угод, інших зобов’язань, васалів, що порушили клятву вірності. В праві війни стародавньої Асірії розрізнялись поняття завойовницької війни і карального походу (відповідним був статус ворожої сторони і ставлення до цивільного населення). Перші здійснювались щодо територій, які Асірія завойовувала вперше і які мали для неї статус ворожих країн, вони за правилами війни підлягали звичайному воєнному завоюванню. Каральні ж походи Асірії відрізнялись негуманним поводженням з ворогами і військовополоненими: до полонених застосовували тортури, цивільне населення масово вивозили в рабство, були випадки глумління над тілами померлих. Найчастіше такі дії вчинялись щодо провінцій Асірії, які вдавались до непокори, порушуючи свої зобов'язання перед Асірією, і носили характер покарання. Поняття воєнних репресалій в стародавній період являло собою розвинений інститут права війни. Доказом цього є чіткий поділ можливостей і засобів ведення війни, що могли бути застосовані у випадку репресалій і у випадку воєнної кампанії завойовницького характеру.

За свідченнями Геродота навіть самі войовничі царі Еллади намагалися виправдати свої завойовницькі наміри актом воєнних репресалій.

В стародавній період з’явився звичай виправдовувати свої воєнні походи (інші насильницькі вчинки щодо іноземних країн) не лише застосуванням санкцій, але й доброчинними цілями. Так, хетський цар Суппілуліума-І пояснював завоювання країни Ізуви її споконвічною належністю Хетському царству і бажанням звільнити підлеглі їй народи (“Я завоював країну Ізува вдруге і знову зробив її мешканців моїми підданими”). Тому країни, що раніше були під юрисдикцією держави Ізуви, Суппілуліума не “завойовує”, а “звільняє”. В цьому проявляється передвісник інституту агресії, яка виправдовується метою звільнення іноземного населення, що оформиться в середньовічній доктрині, а в новітній час дістане назву гуманітарної інтервенції.

Поняття воєнних репресалій та правовий поділ війн на завойовницькі і каральні пов’язані з появою концепції справедливої війни. Хоча остання остаточно оформиться лише в греко-римський період, свідчення давньоєгипетських, хетських військових джерел говорять про появу її рис у поділі війн згідно з їх метою. Лише бажана богам війна, за природно – правовими уявами народів стародавнього сходу мала релігійне санкціонування. Тому будь-яку війну намагались оформити магічними обрядами, закликами до богів, а найбільш брутальне поводження з ворожим населенням виправдати волею останніх (в діяльності стародавніх правителів вже проявляється ідея здійснення завойовницьких походів з метою поширення своєї релігії, наверненням до неї більшої кількості народів).

В стародавньому Ізраїлі існував поділ війн на “священні” (приписані богом і освячені ним) і цивільні. Перші, як правило здійснювались з метою розширення своїх кордонів, утримання балансу сил, шляхом поширення іудейської релігії і підлягали релігійним нормам; другі – носили звичайних завоювальних або оборонних війн і не виправдовувались релігійною метою, а регулювались нормами права війни.

В римський період ідея справедливої війни отримала правове оформлення. В стародавній Індії було встановлено основні причини, які є достатніми для початку війни: 1) відмова у видачі, 2) релігійні конфлікти; 3) злочинні дії проти дипломатичних представників. Крім того, правомірними для індусів були війни 1) з метою забезпечення влади; 2) самозбереження держави; 3) досягнення балансу сил та 4) запобігання тиранії правителя над його народом (що також є прообразом інституту гуманітарної інтервенції).

В давньокитайській тактиці ведення війни, пропагувались відносини з противником, засновані на моралі і справедливості (Сунь-Цзи). В правових джерелах зазначалось частіше поняття ворожої сторони, аніж статус іноземця – ворога. В стародавніх військових хроніках іноземці завжди зазначаються, як пасивний елемент у війні, основна увага приділяється фактичному перебігу воєнних дій з другою стороною, як абстрактним ворогом і позиціям в ній своєї сторони.

В міжнародних договорах близькосхідного регіону проявляється досить гуманне ставлення до військовополонених: “Якщо військовополонений з моєї країни в твою країну ... він є вільним. Якщо це військовополонений, якого звільнено, ти не схопиш його і не видаси його мені” (договір правителя Алалаху Нікмеппи і правителя Туніпу Ір – Іма).

Одним з перших звичаїв ведення війни і вимогою справедливої війни було її оголошення. Виникнувши ще в племінний період (в меланезійських племенах прийнято було перед початком військових дій влаштовувати короткочасні бої, “дуелі”, що призводили або до примирення, або до початку повномасштабної війни), правило оголошення війни дійшло свого досконалого розвитку в практиці Римської імперії. Оголошення війни застосовувалось, як правило, при завойовницьких військових походах. У випадку воєнних репресалій, війна не оголошувалась.

Перед початком (оголошенням) війни, частим був звичай улагоджувати конфлікт мирними засобами, переговорами. В стародавній Індії переговори перед початком воєнних дій були не лише узвичаєним інструментом зовнішньої політики, але й необхідним етапом розвитку міждержавного конфлікту. Заклик до попереднього мирного вирішення конфлікту є характерним для давньоіндійського міжнародного права. В стародавньому Римі до офіційного оголошення війни, ворожій стороні надавався суттєвий строк, впродовж якого вона мала повернути збитки, поновити стан, що існував між сторонами до початку конфлікту чи в інший спосіб задовольнити римську сторону; і лише, якщо це не було зроблено вдавались до процедури оголошення війни. В цій процедурі, як і при укладанні міждержавного договору, сторонам надавався час, для з’ясування своїх позицій і прийняти найбільш вигідного рішення.

Складні процедури супроводжували і завершення військових дій. Якщо відбувалось завоювання однією державою іншої, входження земель завойованої країни до складу переможниці, то наслідком війни було або припинення існування суб’єкта міжнародного права (завоювання Єгиптом Кадешу), або, якщо в результаті завоювання встановлювались відносини залежності між воюючими сторонами (завоювання Єгиптом Палестини, Сирії), то наслідком війни було лише обмеження обсягу міжнародної правосуб'єктності переможеної сторони. Зокрема важливим наслідком припинення стану війни було врегулювання статусу військових. В багатьох випадках солдати переможеного війська перетворювались на рабів (проте, це є характерним тільки для певних періодів розвитку крупних стародавніх держав). Частіше, їх соціальний статус не змінювався від позбавлення їх держави міжнародної правосуб’єктності. Складнішим було врегулювання правових наслідків війн з кількома учасниками (при існуванні військового альянсу). Тут виникало питання про поділ переможцями матеріального і політичного виграшу в війні. Подібні питання, як правило, могли бути вирішені лише договірним шляхом. До нашого часу дійшла низка договорів стародавніх держав про припинення військових дій (договори хетського царя Супілуліуми І і правителя Угариту Нікмадду ІІ 1360р. до н.е.; Супілуліуми І і правителя Амурру Азіраса 1380р. до н.е.; Рамзеса ІІ і Хаттусілі ІІІ 1260р. до н.е.; царя Асірії Ашурнірарі V з царем Арпаду Матіїлу 754р. до н.е. та ін.). В них зазначались союзницькі відносини, що сприяли розширенню кола союзників і створення шляхом укладання міжнародних договорів певного міжнародного балансу сил між стародавніми державами.

Окремі положення договорів про взаємну військову підтримку регулювали порядок розділу між сторонами отриманої в результаті таких сумісних походів здобичі. При існуванні військового союзу питання встановлення післявоєнних відносин вирішувались в межах його установчого договору. Більшість воєнних конфліктів закінчувались укладанням міжнародного договору, що фіксував післявоєнний стан відносин, статус сторін, поділ здобичі, статусу завойованого, переможеного населення та населення переможців та ін.

В процесі ведення війни окреме місце відводиться статусу цивільного населення і перш за все населення тієї території, на якій ведуться воєнні дії. Частими були випадки повного винищення населення ворожої країни, чи масове його поневолення: фараон Сенусерт ІІІ знищив населення: жінок, дітей; посіви в Нубії, фараон Тутмос І після переможного походу прикрасив свій корабель трупом правителя Нубії.

Певні елементи гуманізації війни вже почали проявлятись. Особливо це видно з практики стародавньої Індії, античної Греції, де вилучались з воєнних дій мирні жителі, поранені, храми, території, що їм належать і, навіть, будівлі, що визнавались витворами мистецтва. Це правило встановлювалось оракулами і переважно завжди дотримувалось всіма ворогуючими сторонами. Як правило, за існуючим звичаєм в стародавній Греції у випадку захоплення воєннополонених та цивільного ворожого населення, а також їхнього майна це все розподілялось таким чином: майно та озброєння ворога ділилось між переможцями, військовополодені-негреки могли бути перетворені на рабів, військовополонені греки відпускались, що ж до цивільного населення, то воно продовжувало жити на захоплених територіях суттєво не змінюючи свого громадянського статусу.

Специфічним інститутом права війни було правило вилучення певних категорій територій або осіб з воєнних дій. Найбільшого поширення ця практика набула в античній Греції.

В стародавній Індії вже існував поділ на комбатантів та некомбатантів (останні, як і ряд інших видів осіб вилучались з воєнних дій) та починала складатись концепція окремої категорії осіб – жертв війни. За Законами Ману заборонялось вбивати “того, хто виявився на землі, якщо сам на колісниці, …ані сплячого, ані особу без шат, ані голого, ані обеззброєного, … ані того, хто не б’ється, а лише дивиться, ані того, хто зійшовся в бою з іншим, … ні пораненого, на тяжкопораненого.” Хетські правила війни більш чіткі містили вимоги дотримання правових норм під час війни і порівняно гуманного поводження із завойованими. Так в хетському праві війни існував інститут "підкорення на місці конфлікту", який полягав у мирному переході оточеної хетами території під їхню юрисдикцію, що запобігало руйнуванням міст і знищенням населення. В філософії Дао ця ідея проявилась у категорії Бу – чжен – Де, позбавленої насильства тактики і тактики не ведення військових дій. Взагалі в більшості держав стародавнього світу розроблялись концепції “мирного завоювання”, що на початку свого створення служили меншим втратам сторони, що намагається підкорити іншу, а з часом поклали основу принципам гуманізації війни. В стародавніх греків це проявилось у тактиці воєнно-економічної блокади.

В стародавній Греції існувала розвинута система лікування поранених у війні. В Греції ж було введене звичаєве правило, що згодом стало визнаною нормою міжнародного права, за якою поранені вилучались із воєнних дій, а вбиті солдати, своєї чи ворожої сторони мали бути поховані (або передані представникам своєї сторони). В давньокитайських звичаях війни виділяється обов’язок шанобливого ставлення до померлих, навіть ворогів: “Всіх вбитих людей слід гірко і скорботно оплакувати. Воєнну перемогу слід зустрічати похоронним ритуалом” (Лао – цзи). В едиктах індійського царя Ашоки (264 – 231 рр. до н.е.) приписувалось обмежувати по можливості ведення війн, знищення людей та худоби, заборонялось вбивати представників релігії, а також поранених та хворих, проголошувалась терпимість до менш розвинених народів. З права війни в стародавній Греції можна назвати низку правил, які були обов’язковими для дотримання всіма учасниками конфлікту: обов'язкове поховання вбитого в бою, заборона брати трофеї після юридичного завершення війни, заборона вбивати тих, хто знаходиться на території храму та ін.

В стародавній період почало з’являтись правило обмежувати засоби ведення війни. В Китаї запроваджувались правила обмеження озброєнь, зброї, дозволеної для ведення війни. В Індії за Законами Ману вводились обмеження на використання певних видів зброї: “У битві не слід вражати ворога віроломною зброєю – ані зубчатою, ані отруєною, ані розпеченою на вогні.” Сама війна і статус іноземного (ворожого) населення та населення власної держави не залежали від існування відносин протиборства між суб’єктами міжнародного права: асірійський цар Ашшурбаніпал (668 – 635рр. до н.е.), завоювавши Елам, впрягає його царів в свою колісницю на знак перемоги, і він же запрошує людей Еламу тимчасово оселитися на території Асірії внаслідок голоду, який спустошив їхню землю. Таким чином, з позицій стародавнього міжнародного права – жорстокість війн є лише засобом (при чому, легітимним з точки зору більш цивілізованої нації, яка завойовує менш розвинену, і поширює на неї своє віросповідання); цивільне ж населення поза війною є недоторканим і вимагає гуманного ставлення, у тому числі, не залежно від віросповідання.

Поширеною практикою було укладання військових союзів. Так, якщо союз був рівноправним, його мета полягала у наданні взаємної військової допомоги; у випадку нерівноправного союзу таку допомогу надавала країна — глава союзу залежним державам.

Такі союзи оформлювались міжнародним договором та клятвами сторін (союз між Афінами й Коринфом 375 р. до н.е.). Військові союзи стародавнього Китаю серед інших функцій приділяли увагу обмеженню озброєнь і регулюванню ведення війн. Під їхньою егідою укладались і договори про мирні відносини по закінченні війни.

Найбільшої специфікації військові союзи набули в античній Греції, де вони поділялись на наступальні (епімахії) та оборонні (симмахії). Серед перших – Коринфська Ліга проти Спарти 395 р. до н.е.; других – договір між Афінами та Лакедемоном.

Інститут нейтралітету був відомий Індії та Китаю і меншою мірою Близькому Сходу. Хетським правом війни передбачалось, якщо з іншою державою було укладено договір про дружбу, то її нейтралітет під час війни хетів з третьою стороною розглядався як недружній акт.

В стародавній Греції поняття нейтралітету оформилось в правовий інститут і отримало концептуальне пояснення. Державі досить було в односторонньому порядку проголосити себе нейтральною у війні, чи інакше дати знати про свій намір, щоб її статус стали поважати воюючі сторони. В іншому випадку укладались спеціальні договори про дружбу (філії) які являли собою правову підставу нейтралітету.

Інститут нейтралітету був відомий і міжнародному праву Індії. Автор Староіндійські держави сповідували нейтралітет трьох видів: 1) стхана (мовчазне дотримування); 2) асана (відмова від ворожих дій) і 3) упекшана (необережний, нестійкий нейтралітет). “Махабхарата” розрізняла чотири види нейтралітету: 1) нейтралітет того, чия позиція є вагомою для розвитку конфлікту; 2) нейтралітет того, хто практично не може вплинути на хід конфлікту; 3) нейтралітет того, хто може вплинути на хід конфлікту на прохання воюючих сторін та 4) нейтралітет того, хто політично слабкий і не може впливати на конфлікт, хоча його матеріальні ресурси можуть вплинути на його перебіг. Надання з боку нейтральної сторони будь-яких переваг воюючій стороні автоматично призводило до втрати нейтралітету.

Існувала складна релігійна процедура, що супроводжувала війну. Перед початком походу стародавні хети, ассірійці, з’ясовували волю богів, нерідким було звернення правителя стародавньої держави до богів з метою благословення війни. Ведення війни перебувало під контролем богів, а сама війна часто розглядалась, як протиборство між богами сторін.

Виникають інститути арбітражу і посередництва, як засоби запобігання війни, які особливо розвинені в античній Греції.

***

Практично всі ключові інститути міжнародного права та принципи, на яких базується система міжнародних відносин є продуктом стародавнього періоду. Це ще раз доводить невідповідність ідей про суто європейське походження міжнародного права.

На етапі становлення міжнародного права останнє зазнає впливу стародавніх держав і державної організації. Проте, незмінними залишаються його основні напрями впливу на міжнародні відносин і сьогодні (важко говорити про якісь суттєві метаморфози принципів дипломатичної недоторканості, добросовісного виконання міжнародних зобов'язань, міжнародної відповідальності та ін. ключових категорій міжнародного права). Можна говорити і про появу нових інститутів, галузей міжнародного права в новітній період (деякі вчені, використовуючи цей аргумент, говорять про порівняно недавнє походження міжнародного права). Проте, більшість з них виникли в результаті науково-технічного прогресу (космічне, повітряне право, заборона певних видів зброї) або відповідних змін у міжнародній системі (визнання певних видів міжнародно-правових злочинів, зміни в інститутах міжнародної правосуб'єктності, міжнародного визнання, та ін.).