4 курс / Акушерство и гинекология / ВИЧ_инфекция_у_женщин_Пособие_для_врачей_и_интернов_Охапкин

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

охорони здоров’я спрацьованість основних фондів охорони здоров’я в галузі перевищує 50%. Відтворення фізично і морально застарілих основних фондів відбувається дуже повільними темпами. Коефіцієнт оновлення фізично і морально застарілих основних фондів протягом 1991–2000 рр. утримувався на рівні 1,9%. В більшості лікувально-профі- лактичних закладів об’єм заміни застарілої медичної техніки і обладнання не перевищує 2%. Поряд з цим, за даними Рахункової палати України, мають місце факти нераціонального використання коштів на придбання медичної техніки і обладнання 8. У низці випадків закупівля дорогого обладнання відбувалася за завищеними цінами без проведення попередніх маркетингових досліджень або без врахування пріоритетних потреб закладів охорони здоров’я. Для оптимізації витрат на капіталовкладення Міністерство охорони здоров’я з 2000 р. перейшло до централізованих закупівель складної медичної техніки.

Востанні роки в Україні здійснено комплекс заходів загального характеру (прийняття Бюджетного Кодексу, введення системи казначейського обслуговування бюджету і конкурсних торгів для закупівель товарів та послуг за бюджетні кошти), спрямованих на більш жорсткий контроль за використанням бюджетних коштів. Найбільш важливим для охорони здоров’я стало встановлення Бюджетним Кодексом строгої процедури вирівнювання бюджетних можливостей різних територій за рахунок системи міжбюджетних трансфертів і дотацій, що дозволило дещо згладити існуючі значні відмінності у фінансуванні охорони здоров’я між різними регіонами, між міською і сільською місцевістю. Однак, застосування цих механізмів, особливо в сільській місцевості, натикається на істотні труднощі і широкого практичного застосування не набуло.

Вцілому істотних змін в системі розподілу ресурсів охорони здоров’я не відбулося. Закон, що дозволив закупівлю медичних послуг у різних виробників медичних послуг на конкурсній основі і по суті заклав правову базу для формування договірних відносин в охорони здоров’я, не діє9.

Фінансування медичних закладів (лікарень і поліклінік)

У останні роки територіальні системи охорони здоров’я в Україні фінансуються в залежності від чисельності населення, яке там мешкає, тобто за подушним принципом.

Однак медичні заклади, які в своїй більшості залишаються в прямому підпорядкуванні органам управління охороною здоро- в’я, фактично продовжують отримувати кошти за розподілювальним принципом в залежності від їх потужності (кількість ліжок, відвідувань). Свого часу цей фінансовий механізм забезпечив формування інфраструктури охорони здоров’я у вигляді розвинутої мережі медичних закладів. Однак позитивний потенціал подібного підходу до фінансування в нашій країні давно вичерпаний.

Фактично медичні заклади (державні і кому-

нальні) фінансуються на основі складених кошторисів постатейно (або по кодах функціо- нально-економічної класифікації).

До кошторису витрат стаціонару зазвичай включаються такі показники як: фонд оплати праці з відповідними нарахуваннями на заробітну плату, придбання медикаментів, харчування, медичної техніки, оплата комунальних послуг та енергоносіїв, поточне утримання закладів. Фонд оплати праці розраховується як сума добутку тарифних ставок (посадових окладів) на чисельність відповідних категорій персоналу. Штати медичного персоналу встановлюються відповідно до нормативів обслуговування ліжок певного профілю. Витрати на медикаменти і харчування визначаються як добуток відповідних нормативних витрат з розрахунку на ліжкодень та планової кількості ліжкоднів.

Структура кошторису витрат поліклініки подібна до такої для стаціонару і включає фонд оплати праці з нарахуваннями на заробітну плату, кошти на витратні матеріали для амбулаторно-поліклінічного обслуговування, придбання медичної техніки і утримання закладів. Кількість медичного персоналу поліклінік для розрахунку фонду оплати праці визначається штатними нормативами і залежить від чисельності населення, що обслуговується. Витрати на матеріали розраховуються як добуток нормативу витрат

на одне відвідування і планового числа відвідувань.

Окрім того, слід зважати, що в умовах хронічного недофінансування охорони здоров’я кошти переважно виділяються на покриття витрат по захищених статтях, до яких звичайно відносять заробітну плату з нарахуваннями, витрати на медикаменти, харчування, оплату комунальних послуг та енергоносіїв. Останнім часом до них додані і витрати по фінансуванню медичних заходів з охорони материнства та дитинства. В 2003 р. у структурі місцевих бюджетів питома вага витрат на оплату праці робітників складала 63,8%, на придбання медикаментів — 8,4%, на придбання продуктів харчування — 4,3%, на оплату комунальних послуг — 9,7%. Слід мати на увазі, що обсяг фінансування по окремих статтях бюджету не відбиває реальних витрат. Медикаменти, різні предмети медичного призначення (шприци, голки, рукавички тощо) в основному купляють самі пацієнти.

Таким чином, в Україні збереглися старі радянські підходи до розподілу коштів між медичними закладами в залежності від їх потужності, коли обсяг фінансування стаціонарів визначається чисельністю ліжок, а поліклінік — числом відвідувань. Фактично порядок розподілу асигнувань всередині території орієнтований не на поліпшення кінцевих результатів здоров’я населення, що обслуговується, а на утримання існуючих медичних установ і зберігає орієнтири екстенсивного розвитку. Потрібно підкреслити, що екстенсивний розвиток був можливий тільки у неринкових умовах, коли основна частина ресурсів, які вводилися у обіг, обходилася відносно недорого. В умовах ринкової економіки можливості утримання надмірно великої мережі лікувально-профілактичних установ виявилися вичерпаними.

Висновки до підрозділу 2.8

Заінтересованість стаціонарів у збереженні сформованих об’ємних показників ліжкового фонду при фактичному скороченні попиту на медичну допомогу призводить до зростання числа необґрунтованих госпіталізацій. Обмежені кошти спрямовуються на утримання «роздутого» ліжкового фонду замість повноцінного ресурсного забезпечення кожного випадку медичної допомоги. Фінансування амбулаторно-поліклінічних установ за числом відвідувань не створює економічних стимулів до інтенсивної і ефективної праці, сприяє марнотратному використанню ресурсів охорони здоров’я і коштів населення.

Оплата праці медичного персоналу

В Україні ще з радянських часів для оплати праці медичного персоналу використовується фіксована заробітна плата (посадові оклади). Деякі спроби зробити її більш гнучкою успіху не принесли.

Економічний спад призвів не лише до зменшення загальних витрат на охорону здоров’я, але і до істотної ерозії заробітної плати медичного персоналу. Низькі зарплати певним чином спровокували широке розповсюдження неофіційної оплати за конкретні медичні послуги, що розглядається медичними працівниками як своєрідна компенсація неадекватної оцінки їх роботи. Неофіційні платежі в свою чергу негативно впливають на доступність медичної допомоги, оскільки пацієнти з числа малозабезпечених груп населення не можуть заплатити лікарям.

Зарплата у державних і комунальних закладах не лише мала, але не диференційована залежно від обсягу і якості роботи.

Відомо, що для того щоб керівники сфери охорони здоров’я всіх ланок мали можливість управляти медичними структурами в межах своєї компетенції, розробляти плани проведення системних перетворень охорони здоров’я, їм повинна бути доступна інформація місцевого та національного рівнів. Забезпечення доступу до сучасної, повної та точної медичної інформації про стан здоро- в’я пацієнта,останнім часом,медичною спільнотою розглядається як головна умова проведення адекватного лікування [2].

Слід наголосити, що існуюча інформаційна система орієнтована не на реальні потреби, а переважно на виконання адміністра- тивно-розпорядчих завдань.

Система управлінського обліку та формування інформаційних потоків галузі

Система управлінського обліку, яка існує у закладах охорони здоров’я поділяється, згідно структури, на дві підсистеми: медичну та економічну, і ці дві підсистеми майже незалежні.

Економічні дані збираються та обробляються виключно стосовно економічної діяльності і знаходяться у підрозділах, які відповідають за фінансову діяльність у медичному закладі.

Інформація стосовно медичних послуг та пацієнтів збирається та обробляється підрозділами статистики. Така слабка взаємодія підсистем веде до втрати дуже важливих даних, особливо по затратах, незважаючи на наявність цієї інформації.

Варто наголосити, що відмінною ознакою

обох підсистем є їх основна спрямованість на забезпечення діяльності зовнішніх заінтересованих сторін (керівництва адміністрацій податкових органів, фінансових структур, територіальної адміністрації, вищестоящих структур охорони здоров’я тощо).

Медичний інформаційний потік формується реверсивним шляхом:

1) спочатку у порядку збільшення з інтегруванням інформації на кожному рівні управління (знизу-доверху), включаючи:

• збір медичної статистичної та економічної інформації;

•її обробку засобами статистичних технологій;

•підготовку звітів та аналіз інформації для прийняття рішень;

збір інформації та звітність медичних статистичних та економічних даних на кожному рівні управління виконується окремо шляхом порівняння та накладання даних з тими, що оцінювались на кожному адміністративному рівні;

2) після аналітичної обробки результати повертаються у зворотному порядку для порівняння з показниками діяльності між різними рівнями управління та слугують орієнтиром на наступний період роботи для нижчої управлінської ланки.

Первинним джерелом медичної статистики є інформація, яка надходить з облікових документів, форми яких затверджені МОЗ України, але ряд важливих характеристик сьогодні не фіксується зовсім, наприклад, число обслугованих випадків амбулаторного лікування всього та по нозологіях, число відвідувань на один випадок, обсяги медичних втручань при різних захворюваннях тощо. Ці форми потім подаються до вищої адміністрації системи охорони здоров’я та підрозділу Державного комітету з статистики тієї території, де знаходиться цей заклад. Інформація, що подається в електронній формі повинна супроводжуватися паперовим носієм.

Інформація, що подається державним органам, є чітко врегульованою цілою низкою нормативних актів. Найбільш важливі з них: щорічний наказ МОЗ України «Порядок подання звітності медичної статистики органами системи охорони здоров’я» забезпечує органи системи охорони здоров’я адміністрацій області прозорими інструкціями стосовно інформації, яка подається в державні органи, що відповідають за статистику системи охорони здоров’я. У відповідності з наказом, вся медична статистика збирається у областях та подається у звітність, що перелічується у наказі, який забезпечує, щоб кожний регіон подавав спеціальні звіти у певні інстанції згідно графіку.

Крім того, наказ МОЗ України від 31.05.2002 р. №197 «Оцінка статусу системи

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

охорони здоров’я громадян та матеріальнотехнічного забезпечення закладів охорони здоров’я» перелічує показники, які адміністрації регіональних управлінь охорони здоров’я повинні представити до МОЗ України. Відповідно до наказу МОЗ України від 8.01.2004 р. №1 «Про удосконалення моніторингу первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини та уніфікації відповідної облікової медичної документації» здійснюється збір та аналіз оперативної інформації щодо розвитку мережі, кадрового та ресурсного забезпечення і деяких показників діяльності закладів загальної практики/сімейної медицини [1].

Щодо формування економічних потоків інформації, слід відзначити, що за рішенням місцевих рад розподіляються бюджетні кошти на охорону здоров’я громадян серед закладів системи охорони здоров’я на певній території з щомісячними графіками їх перерахування. Ці бюджети сформовані фінансовим управлінням місцевої адміністрації в координації з адміністраціями закладів системи охорони здоров’я громадян. Для нагляду за бюджетними коштами, відповідними структурами територіального підрозділу, здійснюється облік витрат певного бюджетного періоду.

Фінансова інформація, яка зібрана фінансовим підрозділом є базою для прийняття рішень на рівні територіального підрозділу. Територіальна адміністрація порівнює та оцінює всі фінансові дані та медичну статистичну інформацію для оцінки результатів виконання територіальної політики в сфері охорони здоров’я.

Потік фінансової інформації скеровується знизу вверх, а саме: фінансові структури всіх територіальних одиниць подають свої фінансові результати до обласної адміністрації, де інформація відповідно узагальнюється та аналізується. Після створення об’єднаного фінансового документу обласної фінансової інформації, він подається до таких державних органів як Мінфін, Мінекономіки, Державний комітет статистики.

Таким чином, в Україні відсутня система управлінського обліку, яка б задовольняла сучасні потреби та перспективи розвитку сектора охорони здоров’я. Крім того, відсутні профілі (набір показників, характеристик, критеріїв) для відповідних типів медичних структур.

Слід відзначити, що останнім часом збір та обробка значного обсягу медичної статистики та фінансової інформації, необхідної для прийняття рішень, стає практично неможливою без застосування сучасних інформаційних технологій. Більшість закладів системи охорони здоров’я мають комп’ютери, переважно у містах, де рівень комп’ютерної підготовки набагато вищий, ніж у сільській місцевості.

Сучасний стан інформаційних технологій

Інформаційні технології в системі закладів системи охорони здоров’я використовуються, як для бухгалтерського обліку, так і для формування звітності медичної статистики. Бухгалтерський облік здійснюється як правило за допомогою спеціалістів по програмній продукції, яка розроблена спеціально для бюджетних установ та програмної продукції загального бухгалтерського обліку, адаптованої для потреб таких установ. Програмна продукція для медичної статистики здебільшого базується на загальних програмах таких як Access та Excel, введення даних про пацієнта виконується вручну у відділі статистики. В окремих медичних закладах у порядку експерименту формуються комп’ютерні бази даних пацієнтів, які містять широкий медичний профіль на пацієнта і він є автоматичним узагальненням інформації про пацієнта [5].

Слід відзначити, що в Україні вже існують програмні продукти (наприклад автоматизоване робоче місце сімейного лікаря) які у своїх конфігураціях інтегрують сучасні підходи до медичної та економічної інформації та можуть бути основною складовою щодо формування потоків медичної інформації.

Варто додати, що в Україні створено передумови щодо підтримки інформатизації охорони здоров’я України, яка є складовою частиною державної політики інформатизації країни в цілому і спрямована на ефективне вирішення невідкладних та перспективних задач розвитку охорони здоров’я. Основні положення цієї політики розроблено у 1993 році та викладено в «Концепції державної політики інформатизації охорони здоров’я України».

Основним змістом державної політики інформатизації охорони здоров’я України є стратегія, тактика та заходи, які спрямовані

на ліквідацію відставання охорони здоров’я в напрямку інформатизації від передових світових держав і прискорення входження в інформаційний простір міжнародного співтовариства з метою підняття на сучасний рівень систем практичної медицини, медичної освіти, науки.

Правове забезпечення для всіх етапів інформатизації охорони здоров’я сформовано на законодавчій основі і базується на основних положеннях правової політики інформатизації України загалом (нотатка 6).

Варто додати, що динаміка зростання практично всіх сегментів ринку інформаційнотелекомунікаційних технологій в Україні на початок 2004 року становила 20–30%. Загалом вітчизняний ринок інформаційно-теле- комунікаційних технологій у секторі охорони здоров’я перебуває у фазі активного становлення [4].

Слід відзначити, що важливою проблемою цього процесу є недостатня або недосконала ресурсна забезпеченість закладів охорони здоров’я комп’ютерною технікою (нотатка 7).

У сфері виробництва програмного забезпечення та системної інтеграції програмних засобів державна політика спрямована на підтримку створення конкурентоспроможних програмних систем, додержання національних та міжнародних стандартів, створення високоінтелектуальних інформаційних технологій. Необхідно відзначити, що значного технологічного розриву між українськими та провідними західними центрами розроблення програмного забезпечення вже немає [2].

В Україні, створено багато різних медичних інформаційних систем (МІС), хоча більшість з них не спроможна забезпечити всебічну інформацію, необхідну для успішного реформування сектора охорони здоров’я. Як правило, вони розраховані на якийсь напрямок медичного обслуговування чи окремі управлінські функції (статистична звітність, облік ресурсів, планування роботи персоналу тощо).

Розвиток національного сегмента мережі Інтернет є одним із пріоритетних напрямів державної політики. Доступ до глобальної мережі Інтернет починає відігравати помітну роль у житті дедалі більшої частини населення. Якщо у 1998 році кількість користувачів мережі Інтернет становила 0,2% населення України, то сьогодні — близько 8%. Надання доступу до мережі Інтернет забезпечено в усіх обласних та багатьох районних

2. Система охорони здоров’я в Україні

нотатка 6

У 2004 році було прийнято ряд постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, зокрема, від 4 березня 2004 р. №253 «Про затвердження Порядку легалізації комп’ютерних програм в органах виконавчої влади», від 17.03.2004 р. №326 «Про затвердження Положення про Національний реєстр електронних інформаційних ресурсів», від 27 березня 2004 р. №181 «Про затвердження переліку завдань (проектів) Національної програми інформатизації на 2004 рік, їх державних замовників та обсягів фінансування», від 26.05.2004 р. №680 «Про затвердження Порядку засвідчення наявності електронного документа (електронних даних) на певний момент часу», від 13.06.2004 р. №903 «Про затвердження Порядку акредитації центру сертифікації ключів», від 28 жовтня 2004 р. №1451 «Про затвердження Положення про центральний засвідчувальний орган», від 28.10.2004 р. №1452 «Про затвердження Порядку застосування електронного цифрового підпису органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями державної форми власності», від 28.10.2004 р. №1453 «Про затвердження Типового порядку здійснення електронного документообігу в органах виконавчої влади», від 28.10.2004 р. №1454 «Про затвердження Порядку обов’язкової передачі документованої інформації».

(За матеріалами електронних баз даних Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України)

нотатка 7

За даними Держкомстату щодо забезпеченості підприємств, установ та організацій засобами обчислювальної техніки станом на 1 січня 2004 р., порівняно з попереднім періодом чисельність парку електронно-обчислювальних машин (ЕОМ) в Україні збільшилася по галузі охорони здоров’я та соціальної допомоги загалом на 20,2%. У його структурі абсолютну перевагу мають персональні ком- п’ютери (ПК). Так, на початок 2004 р. чисельність ПК загалом по галузі охорони здоров’я та соціальної допомоги складала 21938 шт. Інформація Держкомстату щодо використання операційних систем підприємствами, установами та організаціями станом на 1 січня 2004 р. дозволяє провести аналіз використання ЕОМ. Загалом по Україні морально і фізично застарілих ЕОМ по галузі охорони здоро- в’я та соціальної допомоги залишилося 32,59%. Крім того, слід відмітити наявність у 10,6 тис. закладах охорони здоров’я тільки 10,0 тис. ПК, третина з яких практично не може ефективно використовуватись у сучасних мережевих інформаційних

системах.

(За матеріалами електронної бази даних Держкомстату)

Вирішальні фактори й цілі

реформи охорони здоров’я та розвитку законодавства

України у цій сфері

Необхідність здійснення перетворень, поставлена на порядок денний чи не відразу після здобуття Україною незалежності, була обумовлена комплексом факторів, серед яких основна роль належить економічним причинам.

Іншою спонукальною причиною стала невідповідність радянської моделі охорони здоров’я новим умовам функціонування галузі. Те, що позитивний потенціал системи охорони здоров’я, заснованої на моделі Семашко, вичерпаний, стало ясно ще наприкінці 80-х років ХХ століття. Екстенсивний характер розвитку охорони здоров’я призвів до виникнення гострих диспропорцій між амбулаторною й стаціонарною ланками системи медичної допомоги, розпорошення обмежених ресурсів галузі й, у результаті, до погіршення якості медичного обслуговування.

Сприяли змінам в охороні здоров’я й глибокі політичні та соціально-економічні перетворення в країні, поступово розпочаті процеси демократизації суспільства й інтеграції України у світове співтовариство.

Через рік після проголошення незалежності України Парламентом були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров’я (1992 р.), які з врахуванням нових політичних й економічних реалій визначили основні принципи національної політики в цій сфері цілком відповідні міжнародним стандартам і рекомендаціям в області прав людини й розвитку систем охорони здоро- в’я. Цей документ дотепер продовжує залишатися головним національним законодавчим актом, що регулює відносини в сфері охорони здоров’я й медичного обслуговування.

Однак, незважаючи на це, практично до кінця 2000 р. діяльність Кабінету Міністрів й інших органів виконавчої влади щодо реалізації проголошених законодавством принципів

і визначення необхідних для цього найбільш доцільних й ефективних методів оперативної політики здійснювалася, на жаль, без формально чітко позначених цілей і пріоритетів, що в підсумку й обумовило низькі темпи реформування, непослідовність (а нерідко й суперечливість) процесів, що відбуваються в ній.

І тим не менш, можна виділити кілька цільових завдань, яким підпорядковувався розвиток охорони здоров’я країни в цей період.

Головною метою змін в умовах глибокої економічної кризи, що вразила країну в першій половині 90-х років, було запобіган-

ня розвалу існуючої системи охорони здоро- в’я й збереження мінімального рівня соціальних гарантій забезпечення населення медичною допомогою.

Для досягнення поставленої мети робота велася в декількох напрямках, насамперед:

•пошук додаткових ресурсів для фінансування охорони здоров’я, насамперед за рахунок залучення коштів населення;

•спроби нормативно-правового обмеження обсягу державних гарантій щодо забезпечення безоплатною медичною допомогою й приведення їх у відповідність із реальними фінансовими та економічними можливостями держави;

•зниження державних витрат на потреби охорони здоров’я шляхом скорочення наявного необґрунтовано великого й неефективно використовуваного числа лікарняних ліжок, медичних установ, лікарів й іншого медичного та допоміжного персоналу.

Важливими цілями здійснюваних у той період реформ були підвищення структур-

ної ефективності охорони здоров’я й поліпшення якості медичної допомоги, для чого робилися спроби щодо забезпечення пріоритетного розвитку первинної медико-сані- тарної допомоги, активізації створення стаціонарозамінюючих форм медичного обслуговування, стандартизації медичних технологій та акредитації медичних установ.

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Після розпаду СРСР, у зв’язку з демонтажем абсолютно централізованої системи управління, однією з цілей державної політики в цілому стала децентралізація управління, зокрема й у сфері охорони здоров’я. Цей аспект реформування передбачав передачу ряду функцій з управління охороною здоров’я на регіональний і місцевий рівні, місцевим державним адміністраціям й органам місцевого самоврядування.

Різке погіршення здоров’я населення, критична демографічна ситуація в країні гостро поставили в порядок денний питання про необхідність системних перетворень у секторі охорони здоров’я. Фактором, що сприяв прискоренню й більш ефективному проведенню реформ у галузі, стала й відносна стабілізація економічної ситуації. І вже в затвердженій указом Президентом України в грудні 2000 р. Концепції розвитку охорони здоров’я були сформульовані цілі майбутньої реформи охорони здоров’я: збереження й зміцнення здоров’я населення, збільшення періоду активного довголіття й тривалості життя людей; створення правових, економічних й управлінських механізмів реалізації конституційних прав громадян України на охорону здоров’я, медичну допомогу й медичне страхування; забезпечення гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі; формування регульованого ринку медичних послуг, сприяння діяльності закладів охорони здоров’я всіх форм власності, створення умов для задоволення потреб населення в медичних послугах; ефективне використання наявних кадрових, фінансових і матеріальних ресурсів;

солідарна участь держави, роботодавців, те-

риторіальних громад й окремих юридичних і фізичних осіб у фінансуванні медичних послуг.

Зміст реформ і законодавство

У даному розділі в хронологічному порядку наведені основні програмні заходи, що стосуються розвитку законодавства й найбільш істотних змін у системі охорони здоров’я України та коротка характеристика найважливіших з точки зору забезпечення реформування системи охорони здоров’я положень.

1992 рік

Як вже відзначалося вище, Парламентом були прийняті Основи законодавства України про охорону здоров’я, що дотепер залишаються основним законом, який регулює суспільні відносини в цій сфері. Зокрема, цей рамковий, основний для національної системи охорони здоров’я законодавчий акт визначає: права та обов’язки громадян в сфері охорони здоров’я; основні принципи забезпечення охорони здоров’я; підходи до формування й реалізації державної політики в сфері охорони здоров’я. Відповідні розділи й статті документа присвячені: основам управління системою охорони здоров’я й порядку її фінансування; основним принципам забезпечення державного контролю й нагляду в сфері охорони здоров’я; принципам забезпечення здорових і безпечних умов життя населення; основам організації медичної допомоги й медикаментозного забезпечення; загальним умовам здійснення медичних втручань і забезпеченню безпосередньо пов’язаних з ними та інших прав пацієнтів; охороні здоров’я матерів і дітей; регламентації загальних принципів здійснення медичних експертиз; медичній та фармацевтичній діяльності; професійним правам і обов’язкам медичних і фармацевтичних працівників.

Важливим з точки зору забезпечення реформи системи охорони здоров’я є те, що вже в цьому законодавчому документі в переліку державних гарантій права на охорону здоров’я було поставлене питання про те, що безоплатна медична допомога всім громадянам гарантується в обмеженому обсязі, повноваження встановлювати який делеговано Кабінету Міністрів України.

Не менш важливим є й те, що в цьому Законі вперше були визначені правові можливості для зайняття індивідуальною підприємницькою діяльністю в сфері охорони здоров’я, використання для фінансування системи охорони здоров’я коштів не тільки державного, але й місцевих бюджетів, коштів медичного страхування, благодійних фондів і будь-яких інших, не заборонених законодавством джерел. Було визначено, що кошти державного й місцевого бюджетів, що виділяються на охорону здоров’я, використовуються для забезпечення гарантованого рівня медичної допомоги, фінансування державних і місцевих програм охорони здоров’я й