4 курс / Акушерство и гинекология / ВИЧ_инфекция_у_женщин_Пособие_для_врачей_и_интернов_Охапкин

ном, із середини XX століття, профілактична і клінічна медицина розвивались як окремі напрямки. Вони фінансувались із різних джерел і входили до різних адміністративних структур. Політика ВООЗ «Здоров’я для всіх–21» пропонує новий погляд на проблему, при якому особлива увага приділяється кінцевим результатам діяльності в сфері охорони здоров’я та укріплення здоров’я. Профілактика захворювань, діагностика, лікування і реабілітаційна допомога виступають не як окремі елементи, а як складові єдиної інтегрованої системи, послідовні дії якої поліпшують здоров’я [1].

У період соціальних реформ та різкого погіршення здоров’я населення в Україні особливої актуальності набувають ідеї зміцнення громадського здоров’я з використанням підходів, викладених у концепції «Нова громадська охорона здоров’я», яка являє собою синтез наукових досягнень, багатого досвіду вирішення практичних завдань, накопиченого впродовж сотень років надання і використання медичних послуг, спеціальних заходів із профілактики хвороб і зміцнення здоров’я.

Громадське здоров’я (Public Health as a resource) — медико-соціальний ресурс і потенціал суспільства, що сприяє забезпеченню національної безпеки. Громадське здоро- в’я обумовлене комплексною дією соціальних, поведінкових і біологічних факторів; його поліпшення сприятиме збільшенню тривалості і якості життя, благополуччю людей, гармонійному розвиткові особистості і суспільства. Характеризується різноманітними показниками здоров’я населення.

Громадська охорона здоров’я (Public Health as a system) — система наукових і профілактичних заходів та структур медичного і немедичного характеру, що їх забезпечують, діяльність яких спрямована на охорону і зміцнення здоров’я населення, профілактику захворювань і травм, збільшення тривалості активного життя і працездатності і передбачає об’єднання зусиль усіх членів суспільства. Громадська охорона здоров’я належить до системи охорони здоров’я і є найважливішою складовою життєзабезпечення населення [3, 4].

ВУкраїні основною структурою, на яку

увідповідності до законодавства покладено

державна санітарно-епідеміологічна служба. Головна увага державної санепідслужби зосереджена на вирішенні двох завдань — боротьбі з інфекційними захворюваннями та охороні оточуючого середовища (забезпечення якості води, повітря, землі, якості і

безпеки продуктів харчування).

Державна санепідслужба в Україні має розгалужену ієрархічно організовану інфраструктуру. Заклади санепідслужби мають лабораторну базу, яка дозволяє проводити фі- зико-хімічні дослідження для оцінки рівня хімічних і фізичних факторів, бактеріологічного і вірусологічного дослідження для ідентифікації джерел інфекційних захворювань.

Фахівці санепідслужби здійснюють попереджувальний та поточний санітарно-епіде- міологічний нагляд за санітарним і протиепідемічним станом усіх підприємств, закладів і організацій незалежно від форми власності, включаючи комунальні і гідротехнічні споруди, житлові і громадські приміщення, дитячі і підліткові заклади, лікувально-про- філактичні заклади тощо. Протиепідемічна робота проводиться епідеміологічними підрозділами санепідстанцій сумісно з ліку- вально-профілактичними закладами.

Різке скорочення фінансування галузі охорони здоров’я негативно відбилося на профілактичній діяльності закладів охорони здоров’я (ЗОЗ), насамперед щодо дорослого населення.

У відповідності з чинним законодавством відповідальність за збереження і поліпшення здоров’я покладається на органи та заклади охорони здоров’я. Гігієнічне виховання і санітарна просвіта є однією з функцій лікарів усіх спеціальностей і, в першу чергу, лікарів первинної ланки. Крім цього, у штатних розкладах ЗОЗ виділені посади лікарів або середніх медпрацівників, до обов’язків яких входить організація, методичне забезпечення та контроль за проведенням сані- тарно-просвітницької роботи. Координація діяльності по формуванню здорового способу життя населення, залучення до цієї роботи зацікавлених немедичних закладів і організацій покладена на спеціальні медичні заклади — центри здоров’я. Проте лікарі і середній медперсонал, які працюють в цих закладах, не мають спеціальної підготовки щодо підтримки та укріплення здоров’я.

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

нотатка 2

The European School Survey Project on Alcohol and Other Drugs

У рамках Європейського (в 30 країнах Європи) опитування учнівської молоді щодо вживання тютюну, алкоголю та наркотичних речовин було опитано інтерв’юерами в Україні у 2003 р. 5749 осіб 13–17 років, які навчаються у школах, професійнотехнічних училищах, технікумах, молодших курсах вищих навчальних закладів).

Дослідження показало:

•досвід паління до повноліття мають 82% юнаків та 72% дівчат;

•49% хлопців та 28% дівчат 15–16 років протягом життя палили 40 разів і більше;

•до активних курців (більше 5 цигарок на день) належить 35% хлопців та 19% дівчат 16–17 років;

•у 15–16 років кожна п’ята дівчина та кожен четвертий юнак вживав алкогольні напої 40 раз і більше;

•29% хлопців та 12% дівчат пробували наркотики хоча б один раз протягом життя. Причому, незважаючи на те, що переважна більшість усвідомлює шкоду для здоров’я, наявна тенденція більш толерантного ставлення до т. зв. «легких наркотиків».

Зміцнення здоров’я не було пріоритетним напрямком діяльності радянської системи охорони здоров’я, незважаючи на численні декларації, а після отримання незалежності і зовсім було забуто. Економічні потрясіння, з якими зіткнулась охорона здоров’я, в першу чергу відобразились на службі гігієнічного виховання: частина фахівців була скорочена, фінансові та матеріально-технічні можливості служби різко зменшились, була зруйнована система гігієнічного навчання декретованих контингентів населення. Різко зменшилось виробництво кіно-, відео- і друкованих санітарно-просвітницьких матеріалів [5].

Як наслідок, на даний час в Україні існує ціла низка серйозних проблем громадського здоров’я [2]:

•висока смертність дітей першого року життя, низька очікувана тривалість життя людей, особливо осіб чоловічої статі;

•від’ємний природний приріст населення;

•диференціація рівня здоров’я в основних соціальних групах;

•низький рівень здоров’я мешканців села;

•омолодження хронічних патологічних процесів і прискорення їх розвитку, множинність патології у одного хворого;

•зміни в структурі захворюваності (зростання неврозів, психопатій) та смертності (ріст вбивств, самогубств);

•зростання та поширення інфекційної захворюваності (СНІД, дифтерія, туберкульоз, кір, гепатити А, В, С, педикульоз, венеричні хвороби);

•зростання видів захворюваності, що раніше носили епізодичний характер (ендокринні, алергічні хвороби, вроджені вади, іму-

нодефіцити).

За результатами національного дослідження самооцінки здоров’я (Держкомстат, 2000 р.), тільки 23,9% опитаного населення оцінюють своє здоров’я як «добре» (аналогічне дослідження в скандинавських країнах

— дещо менше 80%).

Порівняно з 60-ми роками на 72% зросло число хронічно хворих дітей, причому за роки навчання в школі їх стає в 2,5 разу більше (нотатка 2) .

Погіршенню здоров’я сприяють і незадовільні умови праці. За даними Держкомстату, на кінець 2003 року чисельність працівників, які працюють в умовах, що не відповідають санітарно-гігієнічним нормам, досягла 1614,5 тис. осіб, або 26,1% від чисельності штатних працівників.

що розвиваються, з низьким доходом (53%)

іРосії (55–60%) [9].

ВУкраїні за роки незалежності сформувалася мережа приватних медичних установ і приватної медичної практики [5]. Однак, виділити витрати населення на одержання допомоги в приватних медичних установах не має можливості в зв’язку з відсутністю спеціального статистичного обліку.

Платежі з власних коштів

Платежі з власної кишені можна розділити на кілька груп. При одержанні медичної допомоги в державних і комунальних установах охорони здоров’я: стягується офіційна плата за медичні послуги встановленого урядом переліку; пацієнти можуть в офіційному порядку робити добровільні внески і пожертвування (що найчастіше є завуальованою формою оплати послуг); оплачується придбання медикаментів при амбулаторному лікуванні (виключення складають певні категорії населення і групи хворих, що мають право на пільгове медикаментозне забезпечення); стягується напівофіційна плата за витратні матеріали (лікарські засоби при стаціонарному лікуванні, реактиви, вироби медичного призначення); медичні працівники одержують від пацієнтів неофіційну

2. Система охорони здоров’я в Україні

плату як винагороду за надані послуги. У приватних медичних закладах пацієнти оплачують медичні послуги і матеріали. Крім того, населення може самостійно без лікарського призначення приймати рішення про придбання в аптеках медикаментів і виробів медичного призначення.

Розмір плати «з кишені» досить складно оцінити в зв’язку з обмеженістю статистичних даних, особливо про масштаби тіньових платежів у секторі охорони здоров’я. Однак існує ряд матеріалів, які свідчать, що на плечі пацієнтів лягає велика частина витрат на медико-санітарну допомогу. Офіційні платежі населення, включаючи і витрати на придбання медикаментів, складають по відношенню до обсягу зведеного (консолідованого бюджету 62,5% і мають тенденцію до збільшення (табл. 2.5).

Основна частка особистих коштів громадян витрачається на придбання медикаментів і перев’язувальних матеріалів і стрімко зростає, як за обсягом, так і за питомою вагою. Так, за період з 1996 до 2003 року обсяг витрат на медичні препарати і вироби медичного призначення зріс більш ніж у 6 разів, а їх частка в загальній структурі офіційних витрат на охорону здоров’я у 2002– 2003 рр. складала 30,5% і 28,9% відповідно.

Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні

Оплата медичних послуг і добровільні пожертвування складають відносно невелику частину персональних витрат, однак їхня частка поступово росте.

Надання медичних послуг за плату залишається основним офіційним джерелом позабюджетних надходжень, які використовуються на потреби медичного обслуговування. Обсяг платежів за медичні послуги щорічно зростає (з 74 млн. грн. у 1996 р. до 234,1 млн. грн. у 2003 р.). Проте у загальній сумі витрат на охорону здоров’я їх частка не перевищує 2%, а по відношенню до бюджетних витрат — 3%.

За рахунок добровільних благодійних внесків і пожертвувань від юридичних і фізичних осіб у 2003 р. отримано 167,1 млн. гривень. Обсяг коштів, що надходять за рахунок названого джерела постійно зростає — у 1998 р. — 7,1 млн. грн.; 1999 р. — близько 19 млн. грн., у 2002 р. було зареєстровано найбільший обсяг благодійних надходжень — 254,4 млн. грн., але їх частка в структурі загальних витрат на охорону здоров’я також невелика — близько 1,5–2,0%, а по відношенню до бюджетних витрат не перевищує 3%.

За деякими неофіційними оцінками, у 2001 р. загальний тіньовий оборот коштів у системі охорони здоров’я сягав 3 мільярдів гривень [7], що складало більше половини коштів національного консолідованого бюджету на утримання галузі, передбачених на цей період. Даних про те, що масштаби тіньового обороту коштів в галузі зменшилися, немає. Тому можна припустити, що як мінімум такий обсяг неофіційних витрат населення на цілі охорони здоров’я зберігався і в наступні роки.

Більш детальну картину дають результати двох регіональних досліджень домогосподарств, проведених у 1998–2001 р. Отримані дані свідчать, що загальний обсяг офіційних і неофіційних витрат населення на оплату ліків, матеріалів, медичних послуг досяг значних розмірів, що перевищує величину бюджету охорони здоров’я (близько 230 грн. або $40 на душу населення) [3]. Більше половини громадян (51,6%) характеризує витрати на медичну допомогу як непосильні. У структурі платежів основну питому вагу складають витрати на придбання ліків (62,5%). Витрати на оплату медичних послуг і придбання витратних матеріалів (за винятком

медикаментів) у державних медичних закладах складали 10,1%, неофіційні платежі — близько 14% і оплата медичної допомоги в приватних медичних закладах більше 13%. З числа домогосподарств, які витрачали кошти на придбання медикаментів та отримання медичної допомоги, 35,9% зазначили, що витрачені кошти складали половину і більше їх місячного доходу, у 4,2% навіть перевищували його. В найбільш скрутному становищі знаходяться найбідніші верстви населення: у 44,8% сімей з дуже низькими доходами витрати на охорону здоров’я складали більше половини місячного бюджету, а у 6,6% — перевищували його. Для більшості заможних родин (78,2%) ці витрати склали менше 30% місячного доходу. Половина сімей, де є хронічно хворі або інваліди, вказали на зменшення числа звертань за професійною медичною допомогою. Серед причин відмови від звертання до лікарів домінують наступні: відсутність змоги придбати призначені медикаменти (22,6%); відсутність змоги заплатити за медичну допомогу — 20,3% та брак часу — 17,3%. Переважна більшість населення (94,1%) виступає за відшкодування витрат на охорону здоров’я з громадських джерел з обмеженим залученням особистих коштів громадян. Ступінь участі пацієнтів у цьому процесі, на думку опитаних, повинна визначатися передусім величиною їх доходів.

Дані іншого регіонального дослідження, виконаного за підтримки Інституту відкритого суспільства, Будапешт [8], показали, що тільки для 2% стаціонарних і для 5% амбулаторних пацієнтів лікування було безоплатним. З 1998 по 2000 р. розміри виплат пацієнтів при стаціонарному лікуванні зросли більш ніж у 1,5 разу. Виявлено тривожну тенденцію збільшення як в абсолютному, так і особливо у відносному вимірі загальних витрат на медичне обслуговування зі зменшенням доходів сімей, що обумовлено гіршим станом здоров’я людей з низькими доходами і відкладанням їхнього звертання за медичною допомогою в зв’язку з відсутністю в сім’ї необхідних коштів. При аналізі структури витрат на один випадок лікування в стаціонарі і при одержанні поліклінічної допомоги встановлено, що левову частку складають витрати на придбання медикаментів, 24–27% засобів витрачається на гонорари медперсоналу, 6–12% складає оплата