4 курс / Акушерство и гинекология / ВИЧ_инфекция_у_женщин_Пособие_для_врачей_и_интернов_Охапкин
.pdf
2. Система охорони здоров’я в Україні
технологічним оснащенням лікарень (рис. 2.9). Але значно більше впливає на цей показник відсутність стимулів до короткострокового і інтенсивного медичного обслуговування.
Одним з найбільш інформативних показників, що характеризує використання стаціонарної медичної допомоги, є число ліж- ко-днів на одного жителя на рік — показник, який інтегрально поєднує рівень госпіталізації та середню тривалість перебування на ліжку. В Україні інтенсивність використання стаціонарної допомоги (2,87 дня на одного жителя на рік), хоча і дещо нижча в порівнянні з Росією і Бєларуссю, але на 79% перевищує такий показник для Естонії (1,60 дня) на 107% для Польщі (1,38 дня) і на 34% середньоєвропейський рівень (2,14 дня) (табл. 2.10). Тобто пересічний українець проводить на лікарняному ліжку значно більше часу, ніж жителі країн з ефективно організованими системами медичного обслуговування.
Система стаціонарної допомоги в Україні традиційно формувалася за ієрархічним принципом, тобто госпітальна допомога за основними спеціальностями повинна була надаватися на вторинному рівні у центральних районних та міських лікарнях, а високоспеціалізована для хворих з особливо складними і тяжкими захворюваннями концентруватися у стаціонарах третинного рівня — лікарнях обласного рівня, міжрегіональних і республіканських центрах. Однак, на практиці, особливо в останній період, границі між вторинним і третинним рівнями стаціонарної допомоги починають розмиватися. На сучасному етапі в Україні між показниками діяльності різних видів лікарень майже немає ніяких істотних відмінностей. Відносно тривалі строки перебування хворих у район-
них та міських лікарнях є посереднім свід-
ченням незадовільної організації і низької якості медичного обслуговування, а відносно короткі строки перебування хворих в обласних лікарнях дають підстави вважати, що принаймні частина їх пацієнтів не потребує лікування в закладах такого типу. За даними дослідження, проведеного Н.П.Ярош [8], у 35,7% випадків госпіталізовані до обласних лікарень потребують надання медичної допомоги в закладах вторинного рівня. При такій організації роботи невиправдано зростає вартість стаціонарної допомоги загалом і погіршується доступність допомоги третинного рівня.
51
Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні
Аналіз контингентів хворих, що за теперішнього часу отримують медичну допомогу у стаціонарах, свідчить, що значна їх частка не потребує цілодобового нагляду і медичної допомоги, яку можна надати лише у стаціонарних умовах. Поряд з невиправданістю лікування значного числа хворих у стаціонарних умовах звертає на себе увагу і невідповідність профілю госпіталізації ступеню важкості стану хворих. Через відсутність диференціації ліжкового фонду в залежності від специфічних потреб стаціонарних хворих у спеціалізованих відділеннях стаціонарів знаходяться, як хворі, що потребують інтенсивної допомоги, так і ті, що одужують, хворі, яким перш за все необхідний догляд, і приречені хворі (у термінальній стадії).
За даними російських дослідників, які поглиблено вивчали склад стаціонарних хворих на початку 90-х років, тільки третина хворих у великих міських стаціонарах і 15–20% стаціонарних хворих у центральних районних лікарнях (ЦРЛ) дійсно потребували постійного нагляду та корекції життєво важливих функцій і отримували лікувальні процедури, технологія яких не дозволяє їх надавати у домашніх умовах. Крім того, більше половини хворих отримували медичну допомогу за раніше відпрацьованими схемами лікування. Решта — близько третини хворих
— знаходилася у стаціонарі без відповідних показань і отримувала терапію амбулаторного рівня тільки у комплексі з проживанням (готельними послугами). Невиправдано багато часу знаходилися хворі в стаціонарі з метою проведення рутинних обстежень [7].
Реформаторські зусилля в секторі стаціонарної допомоги в останні роки в Україні були зосереджені на скороченні, переважно адміністративними методами, занадто роздутого ліжкового фонду, однак загальна ефективність стаціонарних служб змінилася мало. Була досягнута незначна економія
Висновки до підрозділу 2.4
заробітної платні, але основні витрати (на утримання будівель, комунальні послуги та ін.) практично не змінилися. Як і раніше, близько 90% ресурсів витрачається на коштовні і не завжди ефективні види медичної допомоги. Позитивного впливу на здоров’я населення внаслідок подібного реформування також не спостерігалося, оскільки скорочення ліжок відбувалося без відповідного реформування (зміни ролі) системи первинної медико-санітарної допомоги. Не було здійснено кроків в напрямку збільшення доступності соціальної допомоги.
Стаціонарозамінюючі форми обслуговування
Паралельно зі скороченням ліжкового фонду досить інтенсивними темпами в Україні розвиваються стаціонарозамінюючі форми медичної допомоги (денні стаціонари, домашні стаціонари, відділення хірургії одного дня). За 12 років число домашніх і денних стаціонарів різного профілю збільшилося майже у 5 разів. Однак зростання обсягів старіонарозамінюючого лікування мало впливає на рівні госпіталізації в стаціонари, оскільки останні прагнуть зберегти існуючий ліжковий фонд та, відповідно, існуюче фінансування. Також обмежує розвиток і ефективність стаціонарозамінюючих форм обслуговування прийнята в українській охороні здоров’я практика відкриття відповідних структур лише на базі амбулаторно-поліклінічних закладів. Вітчизняні експерти вважають недоцільним виключення лікарень з числа закладів, які мають право мати стаціонарозамінюючі служби, оскільки це створює низку додаткових організаційних і фінансових проблем, пов’язаних з виділенням площ, обладнання, навчання персоналу тощо. Використання домашніх стаціонарів стримується погано розвинутими службами догляду.
В Україні збереглася система організації медичного обслуговування, що існувала в Радянському Союзі. Використання наявних ресурсів відзначається вкрай низькою ефективністю. В умовах надзвичайно обмеженого фінансування галузі відбувається зсув структури надання медичної допомоги в бік відносно дорогих її видів — стаціонарного лікування і спеціалізованої амбулаторної допомоги. Все це призводить до ще більшого загострення проблем доступності і своєчасності медичного обслуговування, породжених нерегульованою платністю медичної допомоги при низькій платоспроможності населення, особливо серед сільських жителів.
52
2. Система охорони здоров’я в Україні
Недоліки існуючої системи організації первинної медико-санітарної допомоги
•ПМСД забезпечується багатоланковою структурою (дорослі і дитячі поліклініки, медикосанітарні частини, жіночі консультації, сільські лікарські амбулаторії).
•Не існує чіткого розподілу на служби первинної і вторинної допомоги.
•Терапевтична кваліфікація дільничних лікарів не дозволяє професійно вирішувати всі проблеми первинного медичного обслуговування.
•Пацієнти мають можливість звертатися до спеціалістів самостійно без направлення дільничного лікаря.
•Дільничні лікарі, праця яких оплачується по ставках і не залежить від обсягу і якості їх роботи, не зацікавлені в пацієнтах.
Недоліки функціонуючої в Україні лікарняної системи
•Надлишкова кількість стаціонарних закладів.
•Надмірна спеціалізація ліжок і лікарень.
•Слабкі функціональні відмінності у лікарень різних ієрархічних рівнів.
•Існування паралельних систем стаціонарних послуг (відомчих, державних).
•Висока питома вага госпіталізацій в спеціалізовані стаціонарні заклади.
•Тривалі терміни перебування в стаціонарі.
•Розвиток стаціонарозамінюючих форм медичного обслуговування не кореспондується с перетвореннями стаціонарного сектора.
Література до підрозділу 2.4
1.Європейська база даних «Здоров’я для всіх», 2004.
2.Іпатов А. В. Напрямки реформування первинної медико-санітарної допомоги в Україні: Монографія. —Дніпропетровськ: Пороги, 2000: 262 с.
3.Крячкова Л.В. Аналіз медичних маршрутів пацієнтів кардіологічного профілю //Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України, №3, 2003: с. 61-64.
4.Лехан В.М., Лакіза-Сачук Н.М., Войцехівський В.М. та ін. Стратегічні напрями розвитку охорони здоров’я в Україні /під заг. ред. В.М. Лехан. —К.: Сфера, 2001: 176 с.
5.Мелянченко Н.В. Здравоохранение территориального уровня в условиях перехода к рыночной экономике. —Кемерово: ИнСЭПЗ, 1993: 216 с.
6.Панорама охорони здоров’я населення України. За загальною редакцією А.В. Підаєва, О.Ф. Возіанова та В.Ф. Москаленка. —К., 2003: 396 с.
7.Шейман И.М. Реформа управления и финансирования здравоохранения. —М.: Издатцентр, 1998: 336 с.
8.Ярош Н.П. Наукове обґрунтування ролі і місця обласної лікарні в системі охорони здоров’я на сучасному етапі реформування галузі: Дис. канд. мед. наук. —К., 2001.
9.LekhanV., Rudiy V., Nolte E. Health care systems in transition: Ukraine. —Copenhagen, WHO Regional Office for Europe on behalf of the European Observatory on Health Systems and Policies, 2004: 128 p.
53
Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні
2.5. Кадрові ресурси
При аналізі структури взаємовідносин підсистем галузі охорони здоров’я України встановлено, що вона складається із компонентів, які тісно пов’язані з одним із основних стратегічних ресурсів, а саме, кадровим потенціалом. В свою чергу, якість та доступність медичної допомоги значною мірою залежить від забезпеченості населення медичним персоналом та його кваліфікації. Крім того, необхідно констатувати, що найбільшу частку поточних видатків у системі охорони здоров’я становлять видатки на медичний персонал, що робить кадрові ресурси важливим економічним фактором, який слід брати до уваги при проведенні будьяких реформ у системі надання медичної допомоги. Ефективність роботи галузі охорони здоров’я в кінцевому рахунку залежить від знань, вмінь та мотивації людей, що відповідають за надання медичних послуг [2, 4].
Аналіз забезпеченості лікарями всіх спеціальностей в секторі охорони здоров’я України показує, що вона має постійну тенденцію до збільшення: якщо в 1995 році показник становив 45,1, то в 2003 році — 47,1 (рис. 2.10) [3].
Однак, уявлення про значний надлишок лікарських кадрів в Україні є надто спрощеним. Якщо порівняти кількість лікарів, які безпосередньо займаються лікуванням хворих (без спеціалістів з лікарськими дипломами, які працюють в адміністративному апараті, системі санітарно-епідеміологічного нагляду, у допоміжних діагностичних та лікувальних підрозділах, а також стоматологів), в різних країнах Європейського регіону, то виявляється, що показник забезпеченості лікарями в Україні близький до середньоєвропейського (рис. 2.11).
За період 1996–2003 рр. показник забезпеченості лікарями, що безпосередньо займаються лікуванням хворих, майже не змінився і становив у 2003 році 30,0 на 10 тис. населення (рис. 2.12).
Показник забезпеченості середнім медичним персоналом за аналогічний період спостереження, навпаки, зменшувався, а саме: в 1995 році він був 116,5, а в 2003 — 110,3 на 10 тис. населення (рис. 2.13). Медичні сестри залишають охорону здоров’я на користь інших секторів економіки перш за все через низьку заробітну плату і відсутність можливостей службового зросту.
54
2. Система охорони здоров’я в Україні
Чисельність медичних кадрів в системі залежить від прийнятих в Україні підходів до планування, які спираються на затверджені жорсткі штатні нормативи (див. детальніше підрозділ 2.1), які в останні роки встановлюються, виходячи з міркувань «ситуаційної доцільності», а не спираючись на результати спеціальних досліджень.
Переважна більшість кадрового потенціалу зосереджена в системі Міністерства охорони здоров’я України. За даними МОЗ України на кінець 2003 року у закладах системи МОЗ України зареєстровано 240216,45 штатних лікарських посад, а їх укомплектованість фізичними особами становила 81,3%. Крім того, у закладах охорони здоров’я 29 тис. посад зайнято лікарями-сумісниками, а кадровий дефіцит фізичних осіб у відношенні до кількості штатних посад складає 15,8 тис. лікарів, з них 4,6 тис. у сільській місцевості.
Відмічається низька укомплектованість штатних посад у первинній ланці охорони здоров’я. Так, за даними МОЗ України, укомплектованість лікарями сільських лікарських амбулаторій складала 73,6 %, а дільничними терапевтами та педіатрами в містах — 76,4%, навіть у місті Києві тільки на 80%, не говорячи вже про інші регіони України (Україна — 77,8%). Україна постійно відчуває брак лікарів первинної ланки при надлишку лікарів-спеціалістів [1]. Тому сьогодні головна кадрова проблема вітчизняної галузі полягає у дефіциті кадрів на первинному рівні, який в сучасних умовах залишається найменш привабливим для фахівців як на селі, так і в містах, та наявністю надлишкової кількості лікарів-спеціалістів, особливо у великих містах. Як наслідок — створюється відносний дефіцит кадрових ресурсів. Водночас серед лікарів вузьких спеціальностей
сьогодні має місце приховане безробіття,
оскільки частина з них забезпечена роботою лише на половину або на чверть ставки. І все ж таки, більш напруженою та «кричущою» є ситуація з укомплектованістю медичними кадрами закладів охорони здоров’я у сільській місцевості, де щороку збільшується кількість закладів первинної медико-санітар- ної допомоги, в яких жодна посада не заміщена лікарем або середнім медичним працівником на ФАПі (див. також підрозділ 2.4.).
В країні існують механізми державного регулювання розподілу випускників вищих медичних навчальних закладів, які навчались за державним замовленням. На жаль, останнім
55
Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні
часом державний механізм не використовується відповідним чином в зв’язку з падінням престижу лікарської професії загалом, а особливо лікарів первинної ланки, з одного боку, та недостатністю і неефективністю адміністративних втручань — з іншого.
Щорічно за рахунок випускників вищих медичних навчальних закладів, які навчались за державним замовленням, у галузь надходить близько 3,5 тисяч лікарів, а у 2005 році заплановано 3708. Крім того щорічно з галузі вибуває близько 3 відсотків (понад 5 тисяч) лікарів з різних причин). Держава зовсім не має впливу на випускників, які навчались за контрактом.
Кількість штатних посад середнього медичного персоналу в 2003 році складала 476563, з яких були зайняті 461771, а кількість фізичних осіб, працюючих на цих посадах, становила 467576. Різниця між штатними посадами та фізичними особами була
нотатка 5
Число лікарських спеціальностей у деяких країнах Європи
У Німеччині сертифікати про спеціалізацію видаються лише за 16 основними спеціальностями, у Швейцарії — за 17, в Італії — за 20, у Бельгії, Данії та Франції — за 22, у Великобританії — за 24, у Швеції — за 28, а в Україні за 123 спеціальностями. Таким чином, в багатьох країнах число офіційно визнаних спеціальностей коливається від 16 до 28 і включає, як правило, лікарів загальної практики/ сімейної медицини, терапевтів, педіатрів, невропатологів, психіатрів, окулістів, ортопедів, хірургів, рентгенологів, гінекологів, урологів, отоларингологів, дерматологів, тощо [12].
8987, що свідчить про укомплектованість штатних посад фізичними особами на 98,11%. Забезпеченість середнім медичним персоналом за останні 10 років зменшилась майже на 7%.
За даними МОЗ України, співвідношення чисельності лікарів та середнього медичного персоналу в Україні в 2003 році становило 2,4 (у 1994 році — 2,6) [9].
На рівень забезпеченості населення регіонів України лікарями та медсестрами суттєво впливають різні чинники, а саме: наявність у регіоні вищого медичного навчального закладу ІІІ–ІV рівня акредитації, кількість медичних навчальних закладів І–ІІ рівнів акредитації, особливості соціально-еко- номічного розвитку регіону, наявність розгалуженої мережі науково-дослідних установ, кількість санаторно-курортних закладів, рівень радіаційного забруднення території внаслідок Чорнобильської катастрофи, кадрова політика місцевих органів охорони здоров’я [11].
До цього слід додати, що спостерігається тенденція до постаріння медичних працівників, особливо у первинній ланці охорони здоров’я, а саме: в 2003 році лікарі пенсійного віку становили 39284 осіб, або 20,1% серед працюючих лікарів (у 1994 році — 16,1%, у 2002 році — 19,5%). Із загальної кількості працюючих середніх медичних працівників особи пенсійного віку становлять 55289, або 11,8%, що протягом останніх років майже не змінюється (1994 р. — 11,8%, 2002 р. — 11,4%) [5].
Диспропорції у розвитку первинної і спеціалізованої медичної допомоги зумовили диспропорції в розподілі медичних кадрів перш за все за професією/спеціальністю.
Всього в Україні здійснюється підготовка лікарів за 123 спеціальностями, що значно перевищує число лікарських спеціальностей у розвинутих країнах Європи (нотатка 5). Номенклатура лікарських спеціальностей протягом останніх років неодноразово переглядалася і кожного разу в бік збільшення числа спеціальностей. В результаті число лікарів вузьких спеціальностей постійно збільшувалося, особливо у містах, що обумовлено зростаючою спеціалізацією медичної допомоги та появою і розвитком нових спеціальностей, наприклад, ультразвукової діагностики. Тобто в наявності надлишок кадрів лікарів вузьких спеціальностей.
56
2. Система охорони здоров’я в Україні
Лише у 2005 р. наказом МОЗ України від 23.02.2005 №81 «Про затвердження Переліку спеціальностей та строки навчання в інтернатурі випускників медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів, медичних факультетів університетів» було скорочено перелік базових лікарських та провізорських спеціальностей для підготовки на етапі інтернатури з 54 до 16. Але зменшення загального числа спеціальностей поки що не відбулося.
Ключовим моментом усунення диспропорції в розподілі лікарів є формування оптимального співвідношення кількості фахівців загальної практики/сімейної медицини (ЗПСМ) до вузьких спеціалістів, яке кожна держава обирає згідно з власними потребами. В Україні частка лікарів ЗПСМ серед лі- карів-лікувальників усіх спеціальностей складає лише 1,9% (до речі, в низці країн Європи їх питома вага сягає 50%).
Аналіз гендерних аспектів галузі охорони здоров’я в Україні свідчить, що жінки складають переважну більшість медичних кадрів: 61,1% серед лікарів (у первинній ланці ще більше) і 94% серед середнього медичного персоналу, що опосередковано свідчить про зменшення популярності медичної професії в суспільстві.
Управлінський персонал
Зміни в системі охорони здоров’я збільшують потребу в підвищенні рівня організаційного керівництва та адміністративних знань [7, 8]. В Україні практично відсутня система
Висновки до підрозділу 2.5
базової підготовки спеціалістів-адміністра- торів для органів управління і закладів охорони здоров’я. Традиційно керівниками призначали дипломованих лікарів, які мали достатній досвід і високу кваліфікацію за своїм фахом, які, однак, не мали необхідної професійної підготовки в галузі управління. Підготовку в якості управлінців галузі охорони здоров’я вони проходили на курсах удосконалення зі спеціальності «організація і управління охороною здоров’я» вже під час роботи. Тільки починаючи з 2000 року, було введено короткострокову (протягом 2-х місяців) спеціалізацію з організації і управління в галузі охорони здоров’я [1, 10], що явно недостатньо для забезпечення професійного управління. Номенклатура спеціальностей у системі охорони здоров’я України досі не містить спеціальності «менеджер у сфері охорони здоров’я», хоча підготовка кадрів такої кваліфікації вже розпочата в ряді вищих учбових закладів держави. Наявність кваліфікації за спеціальністю «менеджер у сфері охорони здоров’я» чи «державне управління охороною здоров’я» не є обов’язковим критерієм для зайняття керівних посад ані в органах управління охороною здоров’я, ані в медичних закладах. Відсутність підготовленого корпусу керівників призводить до ряду негативних моментів, як:
1)відсутність ініціативи керівників всіх рівнів,
2)негативізм до прийняття управлінських рішень та інновацій [6], і все це є серйозною перепоною для здійснення реформування в системі охорони здоров’я.
Вохороні здоров’я України склалася негативна кадрова ситуація, яка характеризується:
•Недосконалістю механізмів державного регулювання та використанням архаїчної системи планування потреб у кадрових ресурсах, яка базується на жорстких штатних нормативах.
•Структурними кадровими диспропорціями, які проявляються у надмірній спеціалізації лікарів (в Україні 123 лікарських спеціальності, у країнах Європи 16–28; 74% складають лікарі вторинної та третинної ланки і тільки 26% лікарі первинної ланки, в європейських країнах приблизно 50 : 50).
•Дефіцитом кадрових ресурсів в первинній ланці і сільській місцевості.
•Постарінням працівників галузі (20,1 % складають лікарі пенсійного віку, переважно у первинній ланці охорони здоров’я).
•Негативним кадровим балансом:
•недостатнім припливом у медицину молодих спеціалістів (щорічно обсяги прийому до ВМНЗ складають понад 7 тисяч студентів і тільки 3,5 тисяч за державним замовленням);
•надходженням у галузь щорічно тільки близько 450 лікарів-випускників ВМНЗ за спеці-
альністю «загальна практика/сімейна медицина» ;
•кадровим зменшенням: щорічно вибувають з галузі з різних причин понад 5 тис. (близько 3%) працівників.
•Відсутністю системи базової підготовки спеціалістів-адміністраторів.
57
Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні
Література до підрозділу 2.5
1.Аналіз можливостей перепрацевлаштування медичних працівників в Україні. — К.: «Академпрес», 2004: 78 с.
2.Горбань Є.М., Єльчиць Т.В., Петрашенко П.Р., Близнюк-Ходоровська Г.Й. Медична наука в системі охорони здоров’я України: стан, проблеми і перспективи // Вісник соціальної гігієни та організація охорони здоров’я України, №1, 1999: с. 51–59.
3.Заклади охорони здоров’я та захворюваність населення у 2003 році: статистичний бюлетень // Державний комітет статистики. —К., 2004: 82 с.
4.Латишев Є.Є. Управління кадровим ресурсами вітчизняної галузі охорони здоров’я на шляху до європейської інтеграції // Одеський вісник, № 1, 2005: с. 109–115.
5.Медичні кадри системи МОЗ України 2002-2003 роки // МОЗ України, Центр медичної статистики.
—К., 2004: 54 с.
6.Михалевич П.Н. Руководитель — как одна из проблем современного здравоохранения // Медицина. Журнал Белорусской ассоциации врачей, № 1, 2000: с.10.
7.Нефедов В.С. Современные методы руководства и управления лечебным учреждением // Главврач.
—2000. — № 12. — С. 26-30.
8.Показники здоров’я населення та використання ресурсів охорони здоров’я в Україні за 2002-2003 роки // МОЗ України, Центр медичної статистики. — К., 2004: 304 с.
9.Пономаренко В.М., Москалець Г.М. Забезпечення населення України медичними кадрами // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я України, № 4, 2001: с. 77–85.
10.Стан підготовки спеціалістів у галузі громадського здоров’я в Україні та світі: огляд Ю.В.Вороненко, В.В.Глуховський, О.С.Коваленко, В.М.Лехан та ін. —К.: Сфера, 2003: 86 с.
11.Управление в здравоохранении России и США // Сб. науч. тр. Под ред. М. В. Удальцовой, М. Ричардсон. —Новосибирск: НГАЭиУ, 1997: 190 с.
12.Щепин О.П., Филатов В.Б., Погорелов Я.Д., Нечаев В.С., Чудинова И.Э., Мартинова Н.М., Жиляева Е.П. Подходы к определению стратегии кадровой политики в здравоохранении: международный опыт // Проблемы социальной гигиены и история медицины, № 3, 1998: с.13–19.
13.LekhanV., Rudiy V., Nolte E. Health care systems in transition: Ukraine. —Copenhagen, WHO Regional Office for Europe on behalf of the European Observatory on Health Systems and Policies, 2004: 128 p.
58
2. Система охорони здоров’я в Україні
2.6. Фармацевтичні та матеріально7технічні ресурси
Фармацевтичне забезпечення
Медикаментозне забезпечення є вагомою складовою у формуванні системи якісного та адекватного медичного обслуговування. Тому проблема оптимального відбору та використання ліків надзвичайно актуальна як для України, так і для інших країн з недостатнім бюджетним фінансуванням охорони здоров’я.
У вирішенні цієї проблеми зацікавлені не тільки органи влади всіх рівнів (як державного, так і регіонального), а й, у першу чергу, споживачі ліків. Досвід багатьох держав свідчить, що найефективніший спосіб витрачання бюджетних коштів, виділених на медикаментозне забезпечення, є оптимальний
відбір лікарських засобів та їх цільове використання.
Ефективне забезпечення лікарськими засобами включає медичний, економічний та соціальний аспекти. Складові ефективності є різноплановими, проте взаємопов’язаними.
Після розпаду Радянського Союзу фармацевтичний сектор України опинився у надзвичайно складному становищі. На території країни виявилася лише невелика частина підприємств медичної промисловості, асортимент продукції яких був дуже обмеженим, а якість значно поступалася закордонним виробникам. Виник гострий дефіцит лікарських препаратів. У 1991 р. вітчизняна фарміндустрія забезпечувала ринок медпрепаратів усього лише на 20%. Вакуум, що утворився, став швидко заповнюватися імпортними ліками, іноді досить сумнівної якості. Ні відповідні державні структури, ні підприєм- ства-виробники, ні науково-дослідні інститути, ні органи по інспектуванню і сертифікації не були готові до цього.
Перехід до ринкової системи постачання лікарськими препаратами став відповіддю на ці виклики. У країні почалася стрімка приватизація фармацевтичних підприємств і створення приватного фармацевтичного сектора. В даний час в Україні діють 180 вітчизняних підприємств — виробників лікарських засобів, 90% яких знаходиться в приватній власності. Частина фармпідприємств, віднесених до стратегічних для економіки і безпеки країни, залишилася в державній власності. Освоєно виробництво більш 800 препаратів. Ряд фармацевтичних фірм створили
виробництва ліків, що відповідають стандартам GMP (фармацевтична фірма «Дарниця», Борщагівський хіміко-фармацевтич- ний завод, «Стиролфарм», «Фарма Старт» тощо). Асортимент виробленої вітчизняними підприємствами продукції перевищує 1500 найменувань і забезпечує лікування більшості захворювань, а їхня вартість у середньому на 20–60% нижча, ніж закордонних аналогів. Вже в 2001 р. близько половини потреби в лікарських засобах покривалося вітчизняною продукцією, інші імпортувалися. Постачання ліків в Україну здійснюють приблизно 560 компаній, з них близько 100 великих [1].
Приватизована була і більша частина аптечної мережі. Число приватних аптек стрімко росте. За 10 років забезпеченість аптечними закладами збільшилася майже в три рази і досягла 39 установ на 10 000 населення. У 2001 р. аптечну мережу складали близько 19 тис. аптек, аптечних пунктів і кіосків, з них 18% знаходилися в приватній, близько 52% — у колективній власності, менше третини — у державній і комунальній власності. Комунальна форма власності аптек є типовою для сільської місцевості. Аптечні заклади перейшли на реалізацію переважно готових лікарських препаратів і за місцем своєї дислокації істотно наблизилися до споживача. Одночасно різко зросли ціни на фармацевтичну продукцію [6].
Урезультаті проведених перетворень ринок лікарських препаратів в Україні перестав бути дефіцитним. Однак проблема дефіциту трансформувалася в проблему економічної доступності якісних, ефективних і безпечних ліків і виробів медичного призначення. Майже третина населення не в змозі придбати необхідні лікарські препарати в зв’язку з їх високою вартістю [2].
В Україні здійснено ряд заходів для державного регулювання функціонування фармацевтичного сектора.
У1996 р. прийнятий закон «Про лікарські засоби», що визначив основи державної політики в сфері розробки, апробації, реєстрації, виробництва і контролю якості лікарських засобів. Реалізація низки положень цього Закону дозволила створити умови, близькі до існуючих у розвинених країнах. Але на сьогодні багато його положень є архаїчними та потребують змін.
59
Стратегія розвитку сектора охорони здоров’я в Україні
Створено Державний департамент по контролю за якістю, безпекою і виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення, основними задачами якого є управління і контроль за якістю, безпекою і виробництвом лікарських засобів, біоматеріалів, медичної техніки і виробів медичного призначення; забезпечення державного контролю за експортом, імпортом, оптовою і роздрібною реалізацією; участь у розробці і реалізації державної політики в сфері виробництва лікарських засобів і забезпечення ними населення й закладів охорони здоров’я. Крім того, при Міністерстві охорони здоров’я функціонують Фармакологічний експертний центр, Фармакопейний комітет, Комітет з імунобіологічних препаратів, Комітет з контролю за обігом наркотичних і психотропних лікарських засобів [1].
Введена в дію Національна Фармакопея України (наказ МОЗ від 12.03.2001 р. №95). Впроваджено систему сертифікації лікарських засобів для вітчизняних виробників фармацевтичної продукції. Для забезпечення контролю якості лікарських засобів створені спеціальні структури: контроль на етапі виробництва здійснює Інспекція належної виробничої практики, контроль на етапі реалізації — Державна інспекція з контроля за якістю лікарських засобів.
Постановою Уряду України затверджено Національний перелік основних (життєво необхідних) лікарських засобів і виробів медичного призначення (2001 р.). Національний перелік складений за класифікацією АТХ (анатомо-терапевтично-хімічна) із міжнародними непатентованими назвами і включає 741 препарат з числа ефективних і безпечних лікарських засобів, що застосовуються в Україні для лікування найпоширеніших інфекційних, хронічних і хірургічних захворювань [6].
Національний перелік визначений як базовий при наданні медикаментозної допомоги в рамках програм державних гарантій забезпечення населення медичною допомогою. Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров’я цей перелік повинен використовуватися при формуванні тендерних закупівель, державних замовлень для забезпечення цільових програм, прийнятті програм державної підтримки вітчизняного виробництва лікарських засобів.
Крім Національного, затверджена також система спеціальних переліків лікарських засобів:
1)перелік вітчизняних і імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню (включає 600 препаратів з 9 фармакологічних груп);
2)перелік лікарських засобів вітчизняного й імпортного виробництва, що можуть закуповуватися державними і комунальними закладами охорони здоров’я за кошти бюджетів (включає 1500 вітчизняних і 800 імпортних препаратів);
3)перелік ліків обов’язкового асортименту для аптечної мережі (включає 418 найменувань, у тому числі 300 вітчизняних і 118 імпортних препаратів).
Одним з основних елементів системи державного регулювання і контролю за виробництвом, оптовою і роздрібною реалізацією лікарських засобів є їхнє ліцензування. Ліцензування здійснюється Державним департаментом по контролю за якістю, безпекою і виробництвом лікувальних засобів і виробів медичного призначення. Введення в дію Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», з одного боку, спростило до мінімуму процедуру отримання ліцензій, з іншого — зробило цей процес неконтрольованим з боку органів місцевого самоврядування, що не відповідає нормам Закону України «Про місцеве самоврядування». Крім того, з 1998 р. відповідно до Постанови уряду здійснюється обо- в’язкова державна акредитація аптечних установ.
Існуюча система забезпечення лікарськими засобами, рівень матеріального забезпечення населення та можливості бюджетів усіх рівнів не дозволяють реалізувати провідні положення статті 49 Конституції України щодо гарантованого забезпечення лікарськими засобами, виробами медичного призначення та медичною технікою. Основний тягар придбання медикаментів лягає безпосередньо на населення (понад 80% усіх коштів, витрачених на ці цілі), можна вважати, що динаміка цього показника певною мірою відбиває зміни рівня споживання лікарських засобів [1]. Аналіз даних Комітету державної статистики показує, що витрати населення на придбання фармпрепаратів за період з 1996 р. до 2003 р. збільшилися більш ніж у 6
60