ному етапі. Україна, що стала суверенною державою, ось уже десятиліття шукає шлях реформування економіки. Співвідношення економіки і політики залишається винятково актуальним, торкається проблеми економічної безпеки країни.

4. ПРАЦЯ — ОСНОВА СУСПІЛЬНОГО ВИРОБНИЦТВА

Праця— основна умова життя людини і функціонування сус-

пільства. Праця є, насамперед, процес, що відбувається між людиною і природою, процес, де людина власною діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою і природою. Речовині природи людина сама протистоїть як сила природи. Завдяки праці людина напала на слід свого природного розвитку, виділилася зі світу тварин і стала думаючою, розумною істотою, тобто справді людиною. Звичайно, праця створила лю-

дину. Праця, створивши людину і людське суспільство, виступає однією з перших передумов життя і розвитку людини, оскільки сама є специфічним процесом, що можливий лише у суспільній діяльності, у спілкуванні людей між собою. Праця завжди висту-

пає у формі колективної діяльності. У виробництві люди вступають у взаємини, адже не можна не об’єднуючись досягти спіль-

ної мети. Для того, щоб виробляти, створювати матеріальні блага, люди вступають у певні стосунки, але тільки в межах суспільних зв’язків ці стосунки, як і їх ставлення до природи, виступають у формі виробництва.

Соціологічні виміри праці

Праця як цілеспрямована діяльність людей є водночас найпростішою абстракцією, що виражає найдавніше ставлення людей до природи й один до одного в усіх суспільних формах виробництва. Праця як окреме поняття з’явилося порівняно недавно, а саме тоді, коли виникає відносно розвинена сукупність багатьох видів праці і коли жоден з конкретних її видів — землероба, ремісника, комерсанта та інших не міг уже відтворювати різноманітність людської діяльності. З перемогою великого машинного виробництва виникла розвинена сукупність конкретних видів праці, за яких праця найчіткіше виступає як засіб створення багатства взагалі, тобто капіталу, і втрачає свій специфічний зв’язок з певним робітником.

570

Суб’єктом і носієм праці стає лише людина. Машина, тварина, певні сили природи можуть виконувати певну роботу, та в поняття праці ця діяльність не входить. Проте й діяльність людини не повною мірою збігається з поняттям праці, бо праця — це не всяка, а

лише суспільно-корисна діяльність. Праця як суспільно-корисна діяльність — категорія соціально-історична. Чим ширше, глибше,

універсальніше здійснювана людиною праця, яка розкривається в трудовому процесі, тим різноманітнішою стає сукупність засвоєних і засвоюваних людиною явищ та речей зовнішнього світу, тим багатшим і універсальнішим стає внутрішній духовний світ особистості та суспільства. З розвитком і урізноманітненням трудової діяльності зростає практична необхідність духовного освоєння навколишнього світу. Людина все більш свідомо випереджає хід майбутніх подій, уявно обганяє історичний процес. Перетворюючи і видозмінюючи реальний світ, людина у процесі праці ставить нову мету, внутрішньо більш складні проблеми, випереджає в намірах та прогнозах наслідки своєї діяльності. На жаль, праця, створюючи чудові речі для інших, нерідко супроводжується зубожінням працівника. Змінюється ручна праця машинною, але водночас частина робітників потрапляє у варварські умови праці, які перетворюють людину-робітника на придаток до машини. Метою пра-

ці є створення можливостей для підвищення добробуту людей, покращання умов їх праці та побуту.

У теорії і на практиці провідна і визначальна роль належить активно-практичному ставленню до реальностей життя, що ви-

ступає як об’єктивний закон виникнення й розвитку внутрішнього духовного світу суспільства й людини. Виробництво матеріа-

льних благ супроводжується присвоєнням, пристосуванням та видозміною предметів природи за умов певної суспільної форми. Суспільна форма виробництва зумовлює ту чи іншу структуру суспільства, ставлення людей до природи через віддзеркалення в їх почуттях і мисленні зв’язків людей, що виникають у процесі виробництва матеріальних благ. Одночасно узагальнюється й розкривається ставлення людей до об’єктивного світу, до суспільства і природи. Багатство і обмеженість духовного світу окремої людини і суспільства загалом визначаються і типом панівних у суспільстві виробничих відносин. У минулому в теорії та практиці закріпилося вузьке розуміння праці як економічної категорії. Трудова діяльність оцінювалась з позицій матеріального утилітаризму і зводилась до процесу виробництва матеріальних цінностей, а в загальному вираженні розумілась як процес утилітаризації природи. Речовинно-утворювальна функція праці гіпертрофу-

571

валася так, що сам суб’єкт праці — людина — розглядався переважно як виробник споживчих вартостей, а соціально-утворю- вальна функція лише декларувалась. Але ж відомо, ще Георг Гегель, а за ним і Карл Маркс, за процесом виробництва речей змогли побачити процес відтворення людини, опосередкований зміною оточуючого світу.

Основні призначення праці — задоволення потреб індивіда й суспільства, необхідність досягнення практично корисних, утилітарних результатів. Але працю не слід обмежувати лише виробництвом матеріальних благ, необхідних для задоволення людських потреб, а вбачати в ній процес задоволення головної людської потреби — потреби у праці. Породжена необхідністю задоволення життєвих потреб, праця постійно формує і збільшує нові потреби, актуалізуючи життєдіяльність людини. Безперечно, праця за своєю природою — явище суспільне. Первіснообщинний лад об’єднав людей через необхідність добувати їжу, переборювати стихійні лиха, боротися з ворогами. Саме тому праця кожного члена роду без будь-яких опосередковуючих ланок безпосередньо включалася в суспільну працю.

З розвитком виробничих сил у характері праці сталися суттєві зміни, насамперед поглиблюється розподіл праці. Суспільний характер праці проявляється не в процесі створення продукту, а в процесі його реалізації, коли виявляється, що індивідуальні витрати на виробництво продукту не збігаються із суспільними нормами. Звичайно ж, до змісту праці завжди входить обмін діяльністю між індивідами, а праця робітника — жива праця є доповненням живої праці всіх інших індивідів. Ставлення до навколишнього світу здійснюється людиною через сукупну працю. Якщо специфічно-характерну рису людської праці складають використання й створення засобів праці, то праця несе в собі атрибут суспільності, а така суспільність переноситься на історично визначені види праці як механізми соціального наслідування.

Уявлення про працю складається у людей досить рано, а виникнення спільної форми праці припадає на період відносно зрілого суспільства, коли не тільки виникає розвинена сукупність конкретних видів праці, а й жоден з них не претендує на панування. Всі види праці перетворюються на різновид промислової праці, а система розподілу праці приводить до того, що метою виробництва стає виробництво багатства. Багатство — історич-

но накопичена праця в її конкретній формі. Праця за таких істо-

ричних умов — це праця взагалі, спрямована на накопичення ба-

572

гатства незалежно від його різновидів. Формування такої праці передбачає реальну можливість переходу індивідів від одного виду праці до іншого в умовах розвиненої сукупності її різновидів. Суспільна праця дозволяє подолати вузький горизонт утилітаризму людської діяльності з виходом до її духовності. Заснована на мисленні логіка людської діяльності набуває утилітаризму, дозволяє діяти не на користь сваволі, а за мірками всіх речей і обставин. Перебудовуються схеми людської діяльності, і людина, стаючи суб’єктом діяльності, підпорядковує її внутрішній логіці розвитку. Мислення як суб’єктивний базис такої діяльності уявляє її в соціальному баченні як суспільну працю, тому що її зміст стає суспільним. Така праця адекватна суспільній природі людини. Праця розкриває і переводить у матеріал мислення загальні закономірні зв’язки, на основі чого й складаються загальні прояви людської свідомості — наука, мораль, мистецтво, право та інше.

У сучасному суспільстві перенесення центру ваги в суспільному розподілі праці на розумову працю пов’язане з докорінною зміною місця й ролі людини у виробництві: робітник замість того, щоб бути головним агентом процесу виробництва, стає ніби поруч з ним. Тенденції розвитку сучасного виробництва такі, що проста праця витісняється, правилом стає творча діяльність, яка відкриває простір для розвитку всіх обдарувань, здібностей тощо. Зміна змісту праці, дедалі більше наповнення її духовним змістом, як і відкриття у праці її найважливішої людинотворчої функції, є здобутком розвитку людської думки. У такому визначенні праця забезпечує рух думки до опанування загальним. Людська діяльність — це таке утворення й використання знарядь праці, що, по суті, нескінченне, не має завершеного стану, не створює підсумкового абсолютного продукту. Основним результатом трудового процесу є перетворення набутих знань і навичок на особисту власність.

Соціалізація особи розкриває власне суспільну природу людини: не тільки безпосереднє спілкування між людьми, а й спілкування через знаряддя праці, через опосередкування трудовою діяльністю. Засвоєння знань і раціональних прийомів діяльності, втілених у знаряддях праці, стає вихідним моментом при залученні особи до трудового життя. І не тільки через власний досвід, а й через знання особистість починає сприймати навколишній світ, відкриваючи в ньому нові властивості й відносини. Праця за своєю суттю є засобом буття, через посередництво якого формується й розвивається людина.

573

Праця і суспільні відносини

Різноманітність форм праці, взята у конкретно-історичному і предметно-прикладному значенні, служить основою її класифікації. У працях соціологів Iрини Чанглі, Льва Гордона, Едварда Клопова, Віталія Врублевського та інших подається класифікація форм праці. Суспільна природа праці отримує якісно нову визначеність з того моменту, коли людська діяльність безпосередньо зрощується із суспільними умовами реалізації, що становлять стосунки людей з приводу організації трудової діяльності. Ті особливості людської діяльності, які відрізняли її від природних процесів, відступають з першого плану у міру формування людини як суспільного суб’єкта. Мається на увазі суб’єкт, який породжено й виховано суспільством, що функціонує у суспільстві й пов’язаний з іншими членами суспільства різноманітними суспі-

льними відносинами. Діяльність і суспільні відносини нерозривні, діалектично взаємно обумовлюють одне одного. Демонструючи нерозривність людської діяльності з конкретно-історичними формами відносин людей, праця стає предметом спеціального осмислення, коли суспільні відносини починають визначати зміст і форми діяльності, набуває функцій її організації та стимуляції, у сфері суспільного виробництва вичленовуються виробничі відносини як відносини базові, що визначають історичний тип суспільства. В процесі суспільного виробництва результат праці окремої людини стає вихідним пунктом праці інших людей, і в кінцевому результаті тільки внаслідок сукупної діяльності колективу природний матеріал доходить до завершення у вигляді предмета людської потреби. Розвиток людини відображає, з одного боку, її ставлення до процесу праці, а з іншого — до виготовленого нею продукту праці. Єдність утворюють предметний характер людської діяльності та суспільний спосіб її реалізації.

Отже, характер трудової діяльності визначається формами соціальних зв’язків людини з об’єктивними умовами суспільного виробництва. І тут простежується закономірність: безпосеред-

ньому ставленню людини до предметів природи передує ставлення людей, однаковою мірою причетних до суспільних умов ви-

робництва. Уже саме залучення людини до трудового процесу означає втрату людиною самої себе. В усіх випадках, коли виробництво починає орієнтуватися не на потреби особистості, а на отримання матеріального продукту, спостерігається факт відчуження і людини від людини, і людини від природи. Знецінювання людини відбувається через знецінювання її трудових навичок, а

574

виробництво зводиться тим самим до праці. Цінність людинитворця за таких умов зводиться до вартості її як різновиду продуктивної сили. Така праця викликає звуження кругозору людини, гальмує її інтелектуальний розвиток, а з цим інтелектуальний розвиток суспільства.

Знецінювання людської праці та байдуже ставлення людини до її подальшого вдосконалення відбуваються через суперечності між наявним багатством дійсно універсальних форм людської праці і таким характером суспільного виробництва, при якому конкретний вид праці, що відповідає індивідуальним нахилам, є

випадком. Праця втрачає суттєву єдність у сфері відносин між людьми і предметом докладання їх здібностей, перетворюючись зі способу самоствердження й саморозвитку людини на засіб створення матеріального багатства. Відокремлення індивідів у виробничому колективі — не тільки наслідок розділення праці, а й перетворення людини на невід’ємний, своєрідний елемент матеріального виробництва.

Соціологія праці — це галузь соціології, що вивчає трудову діяльність як соціальний процес, соціальні фактори підвищення ефективності праці, вплив технічних, технологічних і соціальних умов на ставлення людей до праці. Виходячи із характеристики праці як процесу, що формує людину і суспільство, виділяють три основних аспекти суті праці.

По-перше, соціологія праці — це соціальні закономірності взаємодії людей у процесі виробництва, а механізми дій і форми виявлення закономірностей визначаються через діяльність трудових колективів і особи. Тут аналізується комплекс проблем, пов’язаних з діяльністю людини і колективу в умовах використання традиційних і нових технологічних процесів, а також в екстремальних умовах праці (праця монтажників, шахтарів, працівників хімічного виробництва, атомних електростанцій).

По-друге, соціологіяпраці— цекомплекспоказників, щосвідчать про ставлення людини і колективу до праці, її характеру, змісту, умов. Тут аналізуються фактори мотивів ставлення людини і колективу до праці, пов’язаних, насамперед, з матеріальним зацікавленням змістомпраці, взаємовідносинамиуколективі, сенсомпраці.

По-третє, соціологія праці стосується соціальної організації підприємства, функціонування колективу, тобто особливої системи стосунків, що утворюють сукупність ролей, цінностей, зв’язків між працівниками цього колективу. До сфери соціології праці входять різноманітні проблеми, що стосуються структури трудового колективу, його функцій, взаємовідносин між членами

575

колективу, в тому числі підлеглими і керівниками (аналізуються проблеми соціально-психологічного клімату колективу, конфліктів, які є в ньому, методів керівництва, стосунків між керівниками і лідерами тощо). Важливими є ті соціальні процеси, що протікають у колективах при реалізації соціально-трудових відносин, тобто безпосереднього функціонування та зміни станів соціальних спільностей, прошарків, окремих працівників у процесі їх трудової діяльності.

Категорії соціології праці

Основними категоріями соціології праці виступають: умови праці, організація праці, види праці, ставлення до праці, задоволеність працею та трудовим колективом, соціально-психоло-

гічний клімат колективу тощо. Вивчаючи ставлення до праці, мотивацію праці, задоволеність працею та інше, доцільно виділяти основні суспільні функції праці, що відтворюють її діяльнісну сутність. По-перше, праця виступає засобом задоволення людських потреб. Це одна з найважливіших функцій праці, з якої починається суспільне буття людини. По-друге, праця — засіб відтворення суспільного багатства. Через трудову діяльність людина, задовольняючи свої потреби, опосередковує, регулює і контролює обмін речовин між собою і природою. По-третє, праця — це безпосередній творець суспільства і основний фактор суспільного прогресу. Задовольняючи потреби людини і створюючи багатства, праця лежить в основі будь-якого суспільного розвитку. По-четверте, людинотворча функція праці проявляється в тому, що праця постає передумовою розвитку самої людини в усі історичні епохи. Створюючи всі цінності людського буття і розвиваючи у праці суспільство, людина як суб’єкт суспільного розвитку розвиває саму себе. По-п’яте, праця — це сила, що прокладає людству шлях до свободи і дає людям можливість заздалегідь враховувати дедалі більш віддалені природні й суспільні наслідки своїх дій. Саме у праці і за допомогою неї суспільство пізнає закони розвитку і закони природи.

Праця— першооснова виникнення людського суспільства, цементує головні устої його існування і прогресу. Функціонуючи як спосіб задоволення людських потреб, праця породжує першу іс-

тинно людську потребу — потребу діяльності, тобто самої праці. Потреба праці — це суспільні відносини, що створюють об’єктивну основу людської сутності. Стимулом праці виступає потреба не в самій дії, «аби працювати», а споживча цінність

576

процесу праці як творчості, як акту самовираження особисто-

сті. Ставлення до праці — це відтворення трудової діяльності в загальній системі цінностей суспільства й особистості, а також ставлення людини, соціальної спільності до конкретних видів трудової діяльності, включаючи суспільний статус і престиж професій, зміст і умови праці, потреби й мотиви, пов’язані з діяльністю на окремому робочому місці, у виробництві тощо. Ставлення до праці характеризує ставлення людини чи соціальної спільності як до соціально життєвої цінності до професії, до роботи в конкретних виробничих умовах.

Мотиви трудової діяльності

Важливу роль у діяльності на виробництві відіграють стимули та мотиви трудової активності. Стимули — осмислені спонуки, викликані впливом об’єктивних чинників. У суспільстві завжди діє досить складна система мотивів трудової діяльності, що, з одного боку, включає велику кількість факторів, які визначають активність людини, з іншого боку, неоднозначно, по-різному впливає на різних людей. Стимули праці тим сильніші, чим більшою мірою результати діяльності задовольняють сукупність потреб інтересів, що спонукають до дії відповідної якості.

Соціологія праці (в розвинених державах Заходу частіше називається індустріальною соціологією) почала розвиватися у 20—30-х роках ХХ ст. Досліджуючи проблеми, пов’язані із соціальною суттю праці, індустріальна соціологія важливим об’єктом аналізу ставить соціально-трудові відносини. Один з відомих сучасних американських соціологів Фредерік Херцберг вважає, що західна соціологія проаналізувала три найважливіших підходи до вивчення і регулювання виробничої поведінки робітників.

Перший підхід. Науковий менеджмент, який базується на розробленій на початку ХХ ст. теорії американського інженера Фреда Тейлора. Згідно з теорією ефективності, праця людини збільшується зведенням виробничого завдання до найпростіших операцій, які не потребують складних трудових навичок. Поштучна відрядна прогресивно-преміальна система оплачування праці викликала підвищення продуктивності праці навіть старих і ледачих робітників. Хронометрування робочих операцій з метою економії рухів і спрощення трудових функцій, детальний опис кожної операції, докладний інструктаж, погодинна оплата і система бонусів (великих премій з прибутків підприємства, отримуваних раз чи двічі на рік за успіхи у праці), збиральні конвейє-

577

ри — все це наукова організація виробництва, яка широко і з успіхом використовується у промисловості й досі.

Початком другого підходу соціології до регулювання виробничої поведінки робітників стали проведені у 20—30-х роках ХХ ст. американським ученим Елтоном Мейо знамениті хотонські експерименти у Вестерн Електрик Компані поблизу Чикаго. Вивчаючи вплив різних факторів на підвищення ефективності виробництва: умови та організацію праці, заробітну платню, міжособистісні стосунки, стиль керівництва тощо, Елтон Мейо показав роль людського і групового факторів. В концепції «людських відносин» Елтон Мейо акцентує увагу, по-перше, на тому, що людина — це соціальна істота, орієнтована і включена до контексту групової поведінки; по-друге, жорстка ієрархія підпорядкування і бюрократична організація несумісні з природою людини та її свободою; по-третє, керівники промисловості повинні орієнтуватися більшою мірою на людей, ніж на продукцію. Це забезпечує соціальну стабільність суспільства і задоволення індивіда роботою. Другий підхід названий менеджментом людських відносин. Саме з другого підходу розпочалася американська індустріальна соціологія. В сучасних умовах в її межах досліджуються і практично розробляються важливі проблеми організації праці.

Третій підхід до регулювання виробничої поведінки робітників пов’язаний з ім’ям американського соціолога Берреса Фредеріка Скіннера і названий ситуативним менеджментом. Тут використовуються матеріальні, соціальні спонукальні фактори. Винагорода за працю пов’язується з досягненням конкретної мети у трудовому процесі, а головною турботою менеджера стає оцінка результатів діяльності робітника і добування матеріальних та моральних стимулів. Звичайно ж, підходи до регулювання виробничої поведінки робітників не вичерпують проблеми мотивів трудової діяльності робітників. Сучасні соціологи Заходу, а потім і Сходу, розробляють концепції трудових мотивів, широко використовуючи теоретичне положення концепції трудових мотивів Абрахама Маслоу, Фредеріка Херцберга та інших.

Концепція людських потреб

Теорія трудової мотивації американського психолога і соціолога Абрахама Маслоу розкриває потреби людини. Класифікуючи по-треби людини, Абрахам Маслоу розподіляє їх на базові (потреба у харчуванні, безпеці, позитивному самооцінюванні та іншому) і виробничі, або мети-потреби (у справедливості, благо-

578

получчі, порядку та єдності соціального життя тощо). Базові потреби розміщуються відповідно до принципу ієрархії, у порядку зростання від нижчих матеріальних до вищих духовних: поперше, фізіологічні й сексуальні потреби — у відтворенні людей як носіїв робочої сили, їжі, дихання, фізичних рухів, житла, відпочинку тощо; по-друге, екзистенціальні потреби — потреба у безпечному існуванні, впевненості у завтрашньому дні, стабільності умов життя і діяльності, прагненні запобігти несправедливому ставленню, а у сфері праці — у гарантованій зайнятості, страхуванні від нещасних випадків тощо; по-третє, соціальні потреби — у прив’язаності, належності колективу, спілкуванні, турботі про іншого й увазі до себе, участі у спільній трудовій діяльності; по-четверте, престижні потреби — у поважному ставленні з боку інших людей до потреб у службовому зростанні, статусі, престижі, визнанні й високій оцінці; по-п’яте, духовні потреби — потреби у самовираженні через творчість. Перевага теорії Абрахама Маслоу в поясненні взаємодії факторів, у відкритті їх рушійної пружини, в тому, що потреби кожного нового рівня — актуальні, суттєві для індивіда лише після задоволення попередніх. Крім того, Абрахам Маслоу зазначив, що фізіологічні, сексуальні та екзистенціальні потреби природжені, а всі інші — соціально набуті.

Подальший розвиток концепція трудової мотивації знаходить в теорії Фредеріка Херцберга, названій мотиваційно-гігієнічною теорією. Тут виділяються вищі потреби (досягнення, визнання, просування, власне робота, можливість творчого зростання і відповідальності) й нижчі потреби, яким відповідають десять мотиваційних факторів: політика компанії, технічний нагляд, стосунки з керівником, міжособистісні стосунки з колективом, стосунки з підлеглими, заробіток, безпечність і гарантія роботи, особисте й сімейне життя, умови праці й статус. Проводячи дослідження трудових мотивів, Фредерік Херцберг помітив, що коли люди говорили про незадоволення роботою, то мали на увазі переваж-но оточення, а коли задоволені — саме роботу. Звідси висновок, що будь-який індивід має не одну систему потреб, а дві, якісно

гадна організація праці, звичайна у компанії «Вольво» (Швеція), що надає групам робітників повноваження визначення режиму й графіка роботи, можливості ротації робочих місць всередині групи. I, по-третє, «гуртки якості» (в Японії), які наділяють робітників відповідальністю за статистичний облік якості продукції та внесення пропозицій удосконалення, поліпшення виробництва.

579

Проблемні мотиви діяльності аналізуються і марксизмом. Згідно з марксизмом, людство виступає як процес породження людини людською працею, а основу історичного руху складає спосіб виробництва матеріальних основ життя людини як виду. Матеріальний характер стосунків, що виникли в процесі виробництва, дає реальну можливість свідомого формування й управління механізмом трудової діяльності. Такими механізмами виступають цілісні орієнтири особистості, потреби, мотиви, воля, бажання, характер, інтереси, емоції. Всі вони спрямовані на досягнення мети — гармонійного і вільного розвитку кожної людини в єдності всіх властивостей (фізіологічних і соціальних) — як необхідної умови розвитку всіх членів суспільства. Головним у русі є скасування економічного відчуження, тобто необхідною передумовою для цього є забезпечення безпосереднім виробникам можливості бути власниками основних засобів виробництва, визначення мети виробництва, вибору засобів, методів і шляхів їх досягнення.

Аналізу мотивів праці і діяльності в Україні традиційно приділялося багато уваги. Суспільствознавці прагнули до обґрунтування і впровадження в практику господарювання механізмів трудової активності мас, працюючих за принципами матеріальної зацікавленості і високосвідомого ставлення до праці. Проте тільки зміна системи матеріального стимулювання була нездатна всебічно змінити ставлення до праці різних категорій працівників і непомітно перетворювалася на жорсткий (суворий) обов’язок (політичний, юридичний, моральний) і в теорії, і в реальному житті. Героїко-романтичний образ праці перебував у повній гармонії з її підневільністю.

Факторами, що обумовлюють ставлення до праці, виступають технологічні й функціональні особливості змісту конкретного виду праці. Функціональний зміст праці — сукупність об’єктивних можливостей розвитку творчих здібностей особи у конкретному виді трудової діяльності. Саме тут реалізується творча функція праці, а її відсутність у трудових стимулах сильно знижує дієвість будь-яких систем заохочення. Мотиви трудової діяльності породжуються всією сукупністю взаємин у колективі, де працює людина: стосунки з керівником, колегами, елемент змагання у трудових відносинах тощо. Такий рівень мотивів не відміняє інших, а ніби надбудовується над ними, надаючи їм колективної орієнтації. У трудових колективах народжуються початки суспільного прогресу. Iснують у трудовому колективі й різноманітні системи солідарності, які стимулюють установлення сприятливого клімату в бригадах, цехах тощо (великого розмаху набу-

580

ла солідарність на підприємствах США, Франції, Англії, Японії тощо). Здійснюються різні програми, засновані на теорії людських відносин (Елтон Майо, соціометрія Джекоба Морено). Вважаючи найбільш небезпечною хворобою США «низьку згуртованість», Джекоб Морено говорить, що за допомогою соціометричних тестів, соціального контролю за поведінкою малих груп, здійснення соціального регулювання з урахуванням відносин потягу й огиди можна замінити соціальні революції «революціями співробітництва». Iснують і мотиви усвідомлення змісту праці, підготовлені всім розвитком інтересів людини. Такий рівень закінчує мотивацію трудової діяльності і випливає з особливостей соціально зумовленої структури особи робітника (зміст та інтенсивність потреб і запитів, характер життєвих ідеалів і прагнень).

Сукупна для всіх мотивів активність людини свідчить про те, що результативність праці, зростання її продуктивності залежать не тільки від рівня її технічного оснащення, професійної дієспроможності людини — її знань, умінь і гідної матеріальної винагороди, а й від не завжди придатних для обліку показників соціального розвитку: морального потенціалу особистості, форми людського спілкування, атмосфери у трудових колективах тощо. Виникає соціально-психологічний баланс, який зумовлює загальний стан задоволення чи незадоволення людини виконуваною нею роботою. Підвищення ефективності праці все більше залежить від тих капіталовкладень суспільства, які спрямовуються не тільки на науково-технічне переозброєння праці, а й у сферу соціального розвитку і забезпечення людей.

5.ЕКОНОМІЧНА БЕЗПЕКА

ВКРАЇНАХ РИНКОВОЇ ТРАНСФОРМАЦІЇ

Проблема національної безпеки і її головної складової — економічної безпеки, залишається актуальною для кожної країни. Активна цілеспрямована політика держави, яка протидіє загрозам стабільності економічної і політичної систем,— об’єктивний фактор суспільного життя. Національна безпека — більш широке поняття, аніж економічна, і загрози, що виникають, відстежуються спеціальними державними інститутами, що виробляють рекомендації уряду з їх відвернення. Однак проблеми національної, в тому числі економічної, безпеки для багатьох країн світу або докорінно змінюються, або перестають бути актуальними. І насамперед тому, що загальносвітові інтеграційні процеси перетвори-

581

лися в головну домінанту суспільного розвитку. Відособлені, замкнуті локальні господарські системи в ХIХ ст. поступилися наприкінці ХХ ст. місцем національним, що динамічно замінюються, та глобальним всесвітнім господарствам. Практично тільки починається перехід до єдиної системи всесвітнього господарства.

Відомий фахівець глобальних проблем Лестер Туроу вважає, що років через двадцять американці перестануть говорити про те, що зайняті в американській економіці, і почнуть усвідомлювати себе частиною глобального господарства. Ті держави, що здатні включитися в нову глобальну економіку, користуватимуться її плодами, інші ж — приречені на прогресуюче відставання і деградацію. У сучасних умовах поза інтеграційними процесами, поодинці вже неможливо забезпечити необхідну динаміку господарської системи. Західні дослідники, відзначаючи революційні зміни в сфері технології (мікроелектроніка, біотехнологія, телекомунікації, сучасні розробки в програмному забезпеченні), пов’язують їх з не менш глобальними змінами, що відбуваються в системі суспільних відносин. Політолог Джордж Гелбрейт вважає найсуттєвішим фактором для розвинутих країн подолання войовничого націоналізму. Національна ідентичність уже не пріоритетна для економічно розвинутих країн. У бідних, економічно відсталих країнах, особливо для маргінальної частини населення, войовничий націоналізм залишається значимим фактором суспільного життя.

У сучасних умовах економічно слабкі країни — незалежні держави, що виникли після розпаду Радянського Союзу, роблять важку спробу переходу від директивної, керованої з центру економіки до ринкової. В умовах ейфорії, викликаної здобуттям самостійності, регіональні політичні еліти не знайшли адекватних методів реформування економіки. Проблеми економічної безпеки незалежних держав неймовірно загострилися. Ще недавно діяв єдиний народногосподарський комплекс. Беручи участь у загальносоюзному поділі праці, національні республіки успадкували при розпаді Союзу частину загального економічного потенціалу, що обумовило недосконалу, іноді спотворену структуру виробництва. Україна з розвинутим сталеливарним комплексом, важким машинобудуванням залишилася без паливно-енергетичних ресурсів, що надходили в необхідній кількості зі східних регіонів єдиної країни. Порушення господарських зв’язків, що формувалися століттями, не може не викликати кризових явищ. Становище посилилось ще й тим, що багато країн пострадянського простору тільки почали створення державності без необхідних елементів цивільного суспільства, демократії, поваги до закону.

582

Ще один фактор, що обумовив для нових незалежних країн гостроту проблеми — непрофесійний підхід до вибору шляхів реформування центрально-керованої економіки. Базуючись на по-

верхових поглядах ліберальної політичної економії про те, що магічна сила невидимої руки ринку проявиться автоматично, правляча еліта зопалу кинулася здійснювати реформи. Джордж Гелбрейт вважає, що це «...напад безглуздого оптимізму». Перехід до ринкового господарства вимагає часу і усвідомленості, має ґрунтуватися на продуманих і обережних діях, розрахованих на тривалий період. Свобода вибору, конкуренція, приватна власність — такі цінності неокласичної теорії безперечні і необхідні для динамічного розвитку країни. Вимагаються певні суспільні умови, що в нових незалежних країнах ніколи не існували. Результати не забарилися виявитися — найжорстокіша криза, що охопила всі сфери суспільства — економіку, політику, духовну сферу, культуру. Тоді в надії використовувати досвід передових країн традиційної ринкової економіки звернулися до західних консультантів, забувши застереження Френсіса Бекона, що саме подібність мавпи з людиною робить її огидною. Радниками дальших реформ у перехідних економічних системах запрошені західні спеціалісти, які не володіють конкретною економічною ситуацією нових незалежних країн, а головне — не розуміють специфіки їх реформування. Об’єктивні причини заважали виробленню адекватних економічній ситуації рекомендацій. У рецептах західних фахівців іполітиківпереважав ісуб’єктивний фактор.

Правлячі кола країн пострадянського простору, заклопотані особистим збагаченням, не розпізнали чи не захотіли розпізнати шляхи ефективних реформ. Про що йде мова? Англійський економіст Джеймс Ангрессано, торкаючись перехідної економіки, підкреслює, що з самого початку 90-х років перетворення в країнах Центральної і Східної Європи виходили з інтересів Заходу і визначалися ідеологічними постулатами, властивими неокласичній теорії, такими як надання ринку західним кредиторам доступу до сировини, вільна наймана праця, посилення політичного впливу в регіоні. Розвал економіки Росії, а потім економіки України, що стався наприкінці 90-х років, підтверджує думку англійського економіста. Проблема економічної безпеки значно загострилася.

Сучасна економічна наука, торкаючись суті визначення поняття економічна безпека не дає однозначної відповіді. Але розбіжності у визначенні поняття економічна безпека не глибокі. Економічна безпека — це сукупність умов і факторів, що забезпечують незалежність національної економіки, її стабільність і стійкість, здат-

583

ність до постійного відновлення і самовдосконалення. Навряд чи таке визначення уразливе для критики. Разом з тим є сумнів в коректності поняття незалежність стосовно до економіки. У світі не знайти країни, навіть найбагатшої, що не залежала б або від енергоресурсів інших країн, або від діяльності фінансово-промислових груп, що маніпулюють мільярдами гарячих грошей. Безпека країн світової співдружності обумовлюється, подібно олігополістичному взаємозв’язку, їх економічною взаємодією.

Процеси глобалізації раціональні, ефективні. Економічна безпека — сполучення економічних, політичних, правових умов забезпечує стійке в тривалій перспективі виробництво максимальної кількості економічних ресурсів на душу населення. Тут викликає сумнів абсолютизація розміру виробництва економічного ресурсу на душу населення, тому що нерідко розподіл між соціальними спільностями створює реальну загрозу економічній безпеці. Безперечно, економічна безпека — це стійкість соціаль- но-економічної системи, здатність її до саморозвитку, взаємодії в умовах глобалізації господарського життя. Науково-технічний прогрес викликає порушення рівноваги. Найважливіша якісна характеристика — здатність економіки перебудовуватися, тобто переходити на більш високий рівень збалансованості з найменшими соціальними й економічними витратами. Ця якість,

властива суспільній системі, виступає найважливішим фактором економічної безпеки. Творче руйнування — форма прояву суспі- льно-економічного прогресу. Однак досвід реформування країн пострадянського простору свідчить про те, що можливий і варіант руйнування без творення, варіант руйнівної дії, що загострює проблему суверенної економічної безпеки.

Дискусійними залишаються показники економічної безпеки. Економічна безпека не тільки макро- і мікроекономічна, не тільки регіональна проблема, але й проблема, яка безпосередньо торкається індивіда, тобто окремої особи. В економічній теорії відома класифікація потреб індивіда, представлена соціологом Абрахамом Маслоу. Другою, після фізіологічних потреб є потреба у безпеці. У цивілізованому світі саме людина — носій прав і свобод — є безпосередня мета. Сюди необхідно віднести усе, що складає основу формування і розвитку особи, внутрішній світ людини, її творчі здібності, матеріальний добробут, освіту і науку, а також духовну культуру. Усе це можливо при забезпеченні економічної безпеки особи. Економічну безпеку характеризують показники якості і рівня життя людей — доходи населення і його диференціація, стан зайнятості, забезпеченість житлом, рівень

584