соціальних зв’язків — важлива умова розвитку взаємодії і функціонування суспільства.

Соціальне життя відбувається в суспільстві. Суспільство — це взяті у стійких, регулярних і, насамперед, інституалізованих зв’язках і взаємодіях індивіди, об’єднані не тільки спільною територією, але й єдиною системою соціальних спільностей, соціальних інститутів, що забезпечують задоволення життєвих інтересів людей. Саме наявністю єдиної системи соціальної регуляції поєднуються, пов’язуються між собою різні соціальні інститути, соціальні спільності, індивіди.

Література

Американская социология. Перспективы, проблемы, методы / Под ред. Толкотта Парсонса. — М., 1992.

Вебер М. Избранные произведения. — М., 1990.

Дюркгейм Э. О разделении единственного труда. Метод социоло-

гии. — М., 1991.

Основы социологии / Под ред. проф. Азефа Эфендиева. — М., 1993. Соціологія / За ред. С. О. Макеєва. — К., 1999.

Социальная философия / Под ред. В. П. Андрущенко, Н. И. Горлача. — Киев—Харьков, 2002.

Хоманс Д. Социальное поведение как обмен // Современная зарубежная социальная психология. — М., 1984.

Щепаньски Я. Элементарные понятия социологии. — М., 1969.

303

СОЦIАЛЬНА СТРУКТУРА

I СОЦIАЛЬНI ПРОЦЕСИ СУСПIЛЬСТВА

Ключовою проблемою соціології виступають соціальна стру-

ктура і соціальні процеси суспільства. Аналіз і осмислення соці-

альної структури суспільства передбачає з’ясування суті, змісту і компонентів соціальної взаємодії, умов відтворення, ролі і призначення основних соціальних інститутів, їх практичне політичне значення, а також тенденції і перспективи розвитку.

1. ОСНОВНІ КОМПОНЕНТИ СОЦІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ СУСПІЛЬСТВА

Основними компонентами соціальної структури суспільства є:

соціальне життя, соціальна спільність, соціальні інститути, соціальні зв’язки і дії, соціальні процеси.

Споконвіку так велося: люди жили гуртом, общиною і групами. Спочатку це родоплемінні утворення, а згодом інші, разюче відмінні від племені: міста, держави, імперії, спілки, співтовариства і т. д. Та в сучасних умовах люди не змогли б жити, як у первісному суспільстві, де існували невеликі общини, групи тощо. Навпаки, густота населення зростає, міста укрупняються, тіснять села, збільшується кількість контактів між людьми, дедалі більше зв’язків виникає між ними, породжуються нові залежності їх один від одного. Справжньою проблемою стає перебування на самоті. Виникає велика потреба: необхідні значні зусилля для того, щоб протистояти тенденціям підкорення всього життя людини колективним та масовим формам. Iсторія є не що інше, як перехід від порівняно простих до значно складніших форм згуртування, об’єднання та контролю спільного життя людини. Об’є- днання в общини з самого початку — не акт доброї волі, дружелюбності або взаємної симпатії. Жорсткою необхідністю стало для роду людського і його окремих представників об’єднання. На ранніх етапах історії це були потреби протистояти природним явищам та вижити. Пізніше — це потреби протистояти формам та умовам спільного життя, втіленим у соціальних інститутах та об’єднаннях, системах цінностей та моделях схвальної поведінки, які дещо дозволяють, але набагато більше забороняють, карають

304

та переслідують за порушення обмежень. Тільки спільними зусиллями люди здатні змінити їх, привести у відповідність зі своїми сподіваннями та прагненнями. Так формувалося суспільство, а потім і створюється держава. Десь у кінці XVIIІ ст. німецький філософ Фердинанд Тьонніс визначає суспільство, спільність людей. На думку Фердинанда Тьонніса, спільність (Cemeinschaft) — це така сукупність індивідів, у якій усі знають один одного, постійно зустрічаються, тобто є близькими або далекими родичами. Перша форма співжиття — спільність історично передує суспільству, що виникає пізніше, знаменуючи перехід людства до нового етапу розвитку цивілізації. Жити в різноманітних спільностях та суспільстві, що успадковується від попередніх поколінь та щойно створюється — такою є доля людства. Отже, соціальна структура — це сукупність об’єднань людей, у кожному з яких індивідів може багато що об’єднувати: симпатії, інтереси, потреби, вік, стать, національність, спільність долі тощо.

Що таке соціальне життя

Життєдіяльність суспільства, функціонування і взаємодія його різноманітних сфер — це і є суспільне або соціальне життя. За структурою, змістом соціальне життя складне, багатогранне і неоднорідне, як і саме життя суспільства. Дуже часто для відображення багатоманітності і неоднорідності суспільного життя ви-

користовуються поняття: політичне життя, економічне життя, культурне життя, соціальне життя та ін. Це, безперечно, не тільки відображає різноманітність проявів суспільного життя в окремих сферах суспільства, в тому числі і в соціальній, але й окреме, конкретніше розуміння соціального життя, особливо важливе для спеціальних наук, що вивчають або покликані вивчати явища і процеси певної сфери суспільного життя. Соціологія ж і за її природою, і предметом, і розумінням соціального детально розглядає соціальне життя. Соціальне життя — організована, упорядкована система дій і взаємодій людей, їх соціальних спільностей, суспільства, функціонування соціальних інститутів, об’єднань і організацій, соціальних норм і цінностей, соціальний контроль. Соціальне життя за соціологією — це соціум (соціальне), його структура в русі (функціонуванні), в дії і взаємодії.

У певних умовах, під впливом різних факторів і проходить соціальне життя. Серед факторів, що впливають на соціальне життя, є природні або космічні: клімат і рельєф місцевості, ґрунт та інше; біологічні: життєві потреби людини — їжа, розмножен-

305

ня, самозахист та інше; соціально-психологічні: ідеї і теорії, емоції та бажання; історичні: історична спадщина, досвід попередніх поколінь в організації і результатах суспільного життя. Все це визначає об’єктивну обумовленість і складність соціального життя, його багатофакторність. Крім загальних умов і факторів соціального життя, життя кожної особи, соціальної групи і спільності визначається впливом з боку специфічних для них умов і факторів, що знаходить своє відображення і своєрідність у їх способах життя. Люди не тільки різних країн і континентів, а й усередині одного й того ж суспільства, в одній і тій же ситуації ведуть себе по-різному і оцінюють одну й ту ж поведінку далеко не однаково, а іноді протилежно. Це обумовлено, насамперед, тим, що люди формуються, живуть і розвиваються в межах певних і своєрідних культурних систем. Саме культура є способом ціннісно-норма- тивного освоєння дійсності, способом мислення і дій людей, які складають основу і стрижень соціального життя. У змісті, стилі та результатах практичної діяльності людей і груп безпосередньо втілюється культура суспільства.

Культура відіграє вирішальну роль у регулюванні соціальних дій і взаємодій, в забезпеченні їх упорядкованості, цілісності, стабільності й передбачуваності соціального життя. Основу культури соціального життя становить система соціальних цінностей і норм. Культура організує суспільне життя. Люди вступають у взаємовідносини між собою не заради самомети або пустого інтересу, а для вирішення життєво важливих завдань, що стоять перед ними, для задоволення своїх потреб. Спільно люди створюють різні цінності, які є матеріальною і духовною культурою, спільно регулюють, координують, коректують практичну діяльність. Самі соціальні відносини сприяють закріпленню культурних цінностей тому, що не всі продукти людської діяльності належать до культури, а тільки ті, які сприймаються широкими соціальними спільностями. В соціології такі об’єднання іменують класами (верствами), категоріями, групами, колами (адже говорять: коло друзів і знайомих), школами (науковими). Це — елементи соціальної структури суспільства, держави. Стабільно відворюючись, вони забезпечують наступність і порядок у суспільстві.

Поняття соціальної структури суспільства

У соціології поняття соціальна структура суспільства роз-

глядається в кількох аспектах. У широкому розумінні соціальна структура суспільства — будова суспільства, система зв’язків

306

між усіма його основними компонентами. Точніше, соціальна структура характеризує різні види соціальних спільностей і відносин між ними: соціально-станові, класові, соціально-демогра- фічні, соціально-етичні. У вузькому розумінні соціальна структура суспільства — соціально-класові спільності, соціальні групи, що утворюють ті чи інші соціальні верстви, а також відносини між ними. В соціології поняття соціальна структура тісно пов’язане з поняттям соціальна система і об’єднує два компоне-

нти — соціальний склад і соціальні зв’язки. Соціальний склад — набір елементів, що становлять соціальну структуру, а соціальні зв’язки — набір зв’язків соціальних верств, станів, класів та ін. Звичайно ж, поняття соціальна структура включає сукупність різних типів соціальних спільностей усередині суспільства і соціальні зв’язки всіх соціальних спільностей, що відрізняються масштабом поширення їх дії, їх значенням, характеристикою соціальної структури на певному щаблі розвитку. Часто замість поняття соціальна структура вживають поняття соціально-кла- сова структура.

Соціальна структура суспільства — сукупність взаємопов’я- заних і взаємодіючих між собою, упорядкованих стосовно одна одної соціальних спільностей, соціальних верств, станів і відно-

син між ними. Соціальна структура — стійкий зв’язок елементів у соціальній системі суспільства, означає суб’єктивний поділ суспільства на окремі соціальні спільності, верстви, стани, які об’єднуються на основі однієї або кількох ознак, що надають їм неповторної своєрідності й розрізняються за їх суспільним становищем, за місцем і роллю в системі економічних відносин.

Основою соціальної структури є соціальна спільність, що становить реально існуючу сукупність індивідів і відрізняється соціальними зв’язками та відносною цілісністю. Об’єднання індивідів у соціальні спільності відбувається на основі різних характеристик і ознак, тому і правомірне виділення соціально-класових, демографічних, етнічних, територіальних, політичних та інших спільностей, що складають різні структурні елементи, ланки соціальної структури суспільства.

Соціальні спільності бувають формальні й неформальні, спонтанні й інституалізовані, історичні і минущі тощо.

У будь-якому суспільстві існує та або інша кількість соціальних спільностей, соціальних станів, верств, що, по-перше, займають різні місця в системі соціальних нерівностей суспільства, в диференціації його населення за основними критеріями: влада,

власність на основні засоби виробництва; місце і роль у суспіль-

307

ному виробництві і розподілі прибутку та інше; по-друге,

пов’язані політичними, економічними та культурними відносинами, виступають суб’єктами функціонування всіх соціальних інститутів. Чим вище суспільство зуміє піднятися по східцях цивілізації, тим багатше, різноманітніше його соціальна структура. Соціальна структура — анатомія суспільства, його об’єктивно обумовлена диференціація, поділ на великі і малі соціальні спільності людей, які відрізняються становищем, місцем і роллю в системі соціальних, суспільних відносин. Основу соціальної структури суспільства і складають соціальні спільності людей, які визначаються становищем верств, груп у системі володіння владою, рівнем прибутку, престижем тієї чи іншої соціальної спільності, її соціальним статусом, рівнем освіти, культури тощо.

Соціальні спільності — основний компонент соціальної структури

Соціальні спільності охоплюють різні за розміром і складом соціальні групи. Дуже часто визначаються межі малих і великих соціальних груп, об’єднаних у спільності. Кожна людина належить до певної спільності — виробничого колективу або політичної партії, різноманітних об’єднань. У кожному окремому випадку соціальна спільність, мала чи велика, тобто в межах охоплення міжособових відносин, має певні розміри і пов’язана міжособовими і формальними спільнісними відносинами. Та близькість інтересів, мотивів, установок, що об’єднують людей у спільності, не можуть визначати останні. Тим більше, часто спільність людей визначається належністю саме до певного майнового або іншого стану: багаті дуже часто відчувають почуття зверхності або презирства до інших людей, які мають низькі доходи, але охоче підтримують відносини з іншими багатими людьми або ж високими за походженням (діти, вихідці з високопоставлених сімей, начальників, державних діячів або працівників вищої сфери мистецтва, науки не приймають у свої спільності представників інших соціальних кіл), за посадовим принципом та інше. Тут зустрічаємося з формуванням соціальних спільностей, що базуються на збігу або близькості соціального статусу. Та межі соціальних спільностей можуть мати і не статусну природу, а визначаються відмінностями в соціальних позиціях: люди можуть виділятися за національною ознакою, політичною позицією або місцем проживання. Соціальні спільності в суспільстві формуються в результаті процесів диференціації і стратифікації.

308

За визначенням соціологів Пітирима Сорокіна, П’єра Бурдьє, Роберта Парка та інших, добробут людини в суспільстві, її соціальні зв’язки з іншими людьми, звички, обряди, вірування, інтереси і настанови здебільшого пов’язані з тим місцем, яке людина займає в соціальному просторі. Соціальний простір багатомірний. Це означає, що в одних спільностях індивід може мати високий соціальний статус, а в інших — значно нижчий. Отже, кожна людина в суспільстві живе в кількох соціальних просторах, пов’язаних між собою так, що зміна одного соціального статусу обумовлює зміни інших статусів або позицій. Особа, перебуваючи в оточенні близьких їй за статусом людей, почуває себе більш комфортно, у неї не виникає у взаємовідносинах відчуття неповноцінності або, навпаки, переваги. Люди починають несвідомо або свідомо шукати серед соціального оточення собі подібних і створювати соціальні спільності, інакше кажучи, освоюють власний соціальний простір. Американський соціолог Пітер Блау запропонував систему критеріїв, що визначають становище індивіда в суспільстві — номінальні критерії: стать, раса, етнічна належність, віросповідання, місце проживання, галузь діяльності, політична орієнтація, мова; та рангові критерії: освіта, заробітна плата, багатство (спадщина або заощадження), престиж, влада, походження, вік, адміністративна посада, інтелі-

гентність. Сукупність критеріїв, визначення місця і ролі особи в соціальному просторі і суспільстві визначають і місце індивідів або соціальних спільностей в соціальній структурі. Особливість критеріїв визначення місця і ролі особи в суспільстві, в соціальній структурі полягає в тому, що на їх основі неможливо виділити індивідів і соціальні спільності за ранговим принципом, тобто не можна визначити, яка із соціальних спільностей займає вище, а яка нижче місце в соціальній структурі. Не може стати основною у визначенні соціальної структури суспільства і соціальна нерівність, що проявляється в суспільстві в різноманітних видах і варіантах. Розвиток соціальних відносин, поява складних суспільств і системи соціальних інститутів сприяють формуванню складної мережі взаємопереплетених обмінів соціальними цінностями, у процесі яких відбувається постійний перерозподіл цінностей, формується нормативна основа соціальної нерівності.

У соціології при визначенні соціальної структури завжди вра-

ховується тип суспільства: безкласові, рабовласницькі, феодальні, буржуазні, демократичні, соціалістичні тощо, яким властиві стійкі типові економічні, соціальні, політичні відносини між людьми, шляхи розвитку та соціально-економічні перетворення.

309

В кожному типі суспільства, що формується історично, чітко виділяються основні, панівні соціальні спільності, верстви, стани, що визначають головний, специфічний зміст суспільних і соціальних відносин, що обумовлені формою власності на основні засоби виробництва і відрізняються характером виробничих відносин людей. Ураховуються також похідні, вторинні критерії соціальних спільностей (престиж, рівень освіченості, культури тощо). Iсторичним соціальним спільностям передували або їх супроводжували важливі за впливом на суспільство об’єктивні процеси, насамперед, процеси суспільного поділу праці. Суспіль-

ний розподіл праці — поділ в суспільстві різних соціальних функцій, що реалізуються певними соціальними спільностями, групами людей, і виділенням різних сфер життєдіяльності суспільства (промисловість, сільське господарство, наука, мистецтво, армія та ін.), що також поділяються на дрібніші сфери. Суспі-

льний поділ праці і поділ праці всередині сфер діяльності тісно поєднані із професійною спеціалізацією різних індивідів, характеризують певний ступінь розвитку продуктивних сил.

Перший великий суспільний поділ праці сприяв виділенню племен пастухів із загальної маси племен, що привело до помітного підвищення продуктивності праці і створило матеріальні передумови виникнення приватної власності та розколу суспільства на певні непримиренні соціальні спільності.

Другий великий суспільний поділ праці привів до відокремлення ремесла, що становило допоміжне заняття землероба. Це привело до нового значного розшарування суспільства, виділення нових соціальних спільностей: знаті і простих землеробів, ремісників та ін. Виникають потреби в ринковому обміні продуктами трудової діяльності людей і формуванні великої соціальної спільності купців.

Третій великий суспільний поділ праці — поділ на сільську і міську працю; у результаті непрості соціальні відносини міського та сільського населення — характерна риса будь-якого суспільства, якому б економічному розвитку воно не відповідало. Поряд із поділом населення на міське і сільське відбувається також поділ праці на розумову і фізичну та відповідно поділ населення на певні соціальні верстви, стани, спільності. В міру розвитку продуктивних сил і суспільного виробництва відбувається природне формування соціальних спільностей, що характеризують виробничий, науково-технічний і соціальний прогрес.

Суспільний поділ праці, розшарування і диференціація людей на різноманітні соціальні спільності поступово сприяли виникненню

310

соціальних класів. У XVIIІ ст. поступово формується і утверджується індустріальне суспільство. Основним джерелом багатства і добробуту стає переробна промисловість — індустрія, а основними суб’єктами соціальних та політичних дій — класи. Тоді ж в Англії поняття клас широко вживається для визначення класу бідняків (lower class), а підприємець і мислитель Роберт Оуен відокремлює

виробничий клас (working class) від бездіяльного класу (leisure class).

Клод Анрі Сен-Сімон вважав виробничим класом власників капіталу: банків, купців, робітників. У ХIХ ст. європейське суспільство зображується як класове, а загальноприйнятним стає уявлення про те, що класи визначають соціальне обличчя суспільства, тенденції та напрямки розвитку. У політичному вченні марксизму поняття клас стає основним у світогляді. Класи виникають як результат радикальних соціальних трансформацій. Революції XVIІ ст. в Англії та XVIIІ ст. у Франції поступово утверджують юридичну і політичну рівність різних суспільних соціальних спільностей. Дедалі істотнішу роль у житті Англії, Франції та інших країн Європи відіграє третій клас — буржуазія — підприємницькі та виробничі верстви міст, які зайняли проміжне становище між знаттю та черню. Володіння та розпорядження не людьми (кріпаками, васалами), а власністю— капіталом, землею, знаряддями та засобами виробництва стає стрижнем економічного життя суспільства. Тоді ж кардинально змінюються організація праці та спосіб життя певних верств населення.

Соціальний клас — одне з основних понять у соціології. Вперше розгорнуту картину класового суспільства дає Карл Маркс. В різні історичні періоди існували різні види власності (раби, вода, земля, капітал), що мали вирішальне значення у взаємовідносинах людей, але всі соціальні системи засновані на двох антагоністичних соціальних класах. У епоху розвитку капіталізму, на думку Маркса, існує два основних антагоністичних соціальних класи — буржуазія і пролетаріат. Класові відносини з необхідністю передбачають експлуатацію одного класу іншим, тобто один клас присвоює результати праці іншого, експлуатує і пригноблює його. Такі відносини постійно відтворюють і породжують класовий конфлікт, що є ос-новою соціальних змін, які відбуваються в суспільстві. Є суб’єктивні й об’єктивні ознаки класу (володіння ресурсами), але це не обов’я- зково супроводжується усвідомленням належності до класу або почуттям політичної близькості інтересам класу тощо. Тільки тоді, коли члени суспільства, соціальної спільності усвідомлюють свою класову належність і починають діяти спільно в інтересах свого класу, соціальний клас стаєповністюсформованим.

311

Найвпливовішу теорію соціальних класів, альтернативну марксистській, запропонував Макс Вебер. На відміну від Маркса соціолог Макс Вебер виділяє інші фактори, які впливають на формування відносин нерівності, зокрема розглядає престиж як одну з найважливіших ознак соціального класу. Разом із тим розглядається зв’язок між можливостями висування на більш високі посади і належністю до соціального класу, передбачаючи, що клас становить групу людей з подібними можливостями просування або кар’єри та ін. Макс Вебер вбачає як базовий статусний розподіл у суспільстві й основи для створення соціальних класів — ставлення до власності. Проте Макс Вебер надає набагато більшого значення розподілу всередині основних класів (наявність проміжних класів, соціальних спільностей), виділяє клас власників і торговий клас, у залежності від виду власності підприємств, де працюють робітники розбиває на кілька класів робітничий клас, відповідно до можливостей підвищення свого статусу, який мають. Макс Вебер розглядає бюрократію як клас, необхідну ланку влади в сучасному суспільстві.

Кожний соціальний клас — це система поведінки, комплекс цінностей і норм, стиль життя. Кожний соціальний клас культивує свої цінності, моделі поведінки та ідеали. Наприкінці ХVIIІ — в ХIХ ст. в українському селі, а також у деяких міських верствах ідеалом жіночої краси вважалася досить повна ширококоста жінка з «пишними формами», рум’янцем на обличчі, міцним здоров’ям, яка досить функціонально підходила для сільської роботи та роботи вдома. Тоді ж ідеалом жіночої краси у дворянства та заможних людей була тоненька статна струнка жіночка з тендітною фігурою, трохи нервова, з тонкими музикальними пальцями і блідим обличчям. Звичайно, що така жінка не могла займатися фізичною працею і своєю цікавою блідістю нагадувала городянок — киянок, полтавчанок, москвичок тощо. Це лише один штрих до величезної соціальної дистанції між вищими й нижчими соціальними спільностями. Представники таких соціальних спільностей і верств одягалися по-різному, говорили різними мовами (найчастіше вживалася французька), по-різному будували побут. За культурними елементами та ознаками можна практично безпомилково визначити належність індивіда до тієї чи іншої соціальної спільності.

У сучасних умовах соціальна дистанція між представниками різних соціальних спільностей дещо скоротилась. І все ж у різних соціальних спільностей ще є значні відмінності в нормах поведінки, мисленні і способах життя. Нині «нові українці» мають ма-

312

шини певної марки, носять якісний одяг, мають певну манеру одягатися. Все це характеризує представника народжуваного класу — класу власників. Iснують і винятки: звичайна дитина з середнього класу соціалізується інакше, ніж дитина нижчої соціальної верстви. Типова дитина з середнього класу, з середовища «нових українців» живе в оточенні освічених, культурних людей, які правильно говорять українською мовою (без застосування різноманітних діалектів і нецензурних висловлювань), насолоджується серйозною музикою, купує цікаві книги, їздить у цікаві подорожі і має досить тонкі захоплення. Така дитина оточена особами, які працюють, не думаючи про зарплату, дбаючи лише про свій престиж, і це стає для неї звичним і природним. Вона легко засвоює норми поведінки й ідеї своєї соціальної спільності, верстви. А дитина із сім’ї робітника чи селянина перебуває зовсім в інших умовах і обстановці. Починаючи з дитинства, культурна диференціація постійно поглиблюється, росте соціальна дистанція, поляризується і саме суспільство.

Сучасна соціальна структура зазнала значних змін, і традиційні уявлення про побудову суспільства виявилися ні теоретично, ні практично неспроможними, що й обумовило кардинальні зміни у підході до аналізу процесів, які відбуваються в соціальноекономічній та політичній сферах. Ще до недавнього часу розглядалася така соціальна структура суспільства, яка будувалася на принципах наявності в суспільстві двох соціальних класів і проміжкової верстви. Починаючи з 30-х років за офіційною доктриною соціальна структура суспільства в країнах соціалістичної орієнтації в Європі, південно-східній Азії тощо визначалась як сукупність двох соціальних класів (робітників і селянства) та соціального прошарку інтелігенції. Критерії соціальної диференціації зводилися до двох видів ставлення до засобів виробництва і характеру праці. Формувалось уявлення про повну рівність шансів усіх і кожного на соціальне просування, незалежно від походження, національності, яке не відповідало реальності. Взаємовідносини між класами, соціальними верствами і соціальними спільностями трактувались як безконфліктні, гармонійні, засновані на єдності інтересів. Стверджувалась ідея руху суспільства до соціальної однорідності.

Сучасне уявлення про класи

Соціально-класова структура — це сукупність соціальних класів, певних зв’язків між ними і відносин, які є основою всіх елементів. У соціально-класовій структурі адекватно проявляєть-

313

ся економічна структура суспільства. Основу соціально-класової структури становлять соціальні класи — великі соціальні спільності людей, які відрізняються за їх місцем в історично обумовленій системі суспільного виробництва, ставленням до засобів праці, роллю в суспільній організації праці, а, отже, за способами одержання і розмірами тієї частки суспільного багатства, яка їм належить. Розглядаючи соціальну структуру суспільства, з’ясовуються відносини, за якими поділяються люди. Виділяються три ознаки: характер власності, ставлення до влади (роль у суспільній організації праці); прибуток (розміри та спосіб їх одержання). Проте соціальна структура будь-якого суспільства складається з великої кількості соціальних спільностей — класів, націй тощо. Економічно і політично панівні класи і верстви визначають певний тип соціально-економічного розвитку суспільства. Економічні й виробничі відносини людей, які визначають не тільки тип, але й динаміку соціальної структури кожного суспільства, обумовлені рівнем розвитку продуктивних сил, а, отже, визначають технічний і соціальний прогрес.

Поняття клас, як і раніше, входить до концепцій, теорій соціології. З допомогою поняття клас соціологи, філософи намагаються осмислити зміни в структурах економіки та суспільства. В сучасних розвинутих країнах у другій половині ХХ ст. стався поділ власності і контролю над нею. Суспільне життя дедалі частіше регулюється формальними організаціями (багатонаціональними компаніями, політичними партіями). Формується нова структура економіки з небаченими досі заняттями та професіями. Неминучість нерівності та відсутність переконливих і привабливих альтернатив її визнав, здається, весь світ. Ці зміни настільки радикальні, що соціологи твердять про новий середній клас, новий робітничий клас, клас менеджерів, новий правлячий клас. Цінно-

сті, політичні настанови і переваги, що надають суспільству більшої згуртованості, обґрунтовуються досягнутим рівнем добробуту. Iнструментальний колективізм замінив колишню групову неприязнь, та, на думку деяких соціологів, не скасував класів та класові ситуації. Вважаючись прихильником традицій марксизму, сучасний американський соціолог Ерік Олін Райт стверджує, що класи сучасного суспільства — елемент способу виробництва. Та тепер не є однорідним капіталістичне виробництво, бо поряд з ним існує просте товарне і дрібнотоварне виробництво, де значною власністю володіють численні акціонери, проте керує нею обмежена кількість менеджерів, на великих та середніх підприємствах, що становлять основу економіки, влада розподілена не-

314

рівномірно. Звідси й різні базисні ознаки, а також суперечливі позиції в економічній структурі суспільства: власники великих, середніх та дрібних капіталів, наймані робітники, менеджери на великих та малих підприємствах, що мають повноваження та відповідальність, керують власністю, але нею не володіють. Отже соціальна структура включає: керівників найвищого рівня в державі та різних галузях економіки; керівників середнього рівня; спеціалістів з вищою освітою; працівників сфери послуг; дрібних власників, які наймають робітників; дрібних власників, які не наймають робітників; фермерів; техніків та майстрів; кваліфікованих робітників; напівкваліфікованих і некваліфікованих робітників; працівників сільського господарства.

Жити і належати до соціальних спільностей суспільства означає виступати носієм загальних ознак. Частина з них усвідомлюється, і кожен без особливих вагань відповість на запитання: «Хто ви є?». Належність до класу, соціально-професійної спільності, кола друзів обумовлюється відповідною ринковою ситуацією, заняттям (професією), способом життя, цінностями і нормами, пристрастями та симпатіями, які культивуються кожним. Чоловік чи жінка конкретної національності і певного віку та віросповідання, з певною освітою й сімейним станом можуть визначити свою належність до певної соціальної групи. Можна часто чути, що кожна людина індивідуальна і неповторна. Проте мається на увазі, очевидно, не визначені її ті чи інші ознаки, що свідчать про належність індивіда до тієї чи іншої соціальної спільності. У житті інше: яку ознаку не візьмемо, завжди знайдеться ще безліч її носіїв: всі чоловіки, всі жінки, всі індивіди високого зросту, всі низькорослі, всі брюнети, всі русяві, всі руді, молодь і пенсіонери — такі сукупності, однорідні за певною ознакою, в соціології називають категоріями населення. Для категорій непридатні ті уявлення про культуру і структуру, що до-речні при розгляді соціальних спільностей. Не існує специфічної культури низькорослих або рудих та ін. Проте не виключається створення таких спільностей, які люблять пиво або риболовлю тощо, в житті виникають різні молодіжні групи, що захоплюються тим чи іншим. Варто тільки підтримувати все позитивне, що сприяє формуванню свідомої особи, запобігати негативним явищам у середовищі молоді. Різні соціальні інститути й організації періодично виявляють піклування про інтереси молоді, вимагають захистити пенсіонерів, забезпечити права жінок чи національних меншин. І все ж соціологи попереджають, що кореляція між конкретною ознакою та поведінкою індивіда має бути досить обережною.

315

Сучасна соціальна структура України

В сучасних умовах є багато моделей соціально-класових структур, причому соціологи дійшли висновку, що в сучасному суспільстві основа таких структур залишається незмінною, а змінюються лише окремі структурні елементи залежно від культурних, економічних, структурних та інших особливостей кожного суспільства. Основними компонентами соціальної структури сучасної України виступають: вищий клас професіоналів, адміністраторів; технічні спеціалісти середнього рівня; комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки й робітники, які здійснюють керівні функції; кваліфіковані робітники; робітники, які не мають спеціальної кваліфікації, землероби (хлібороби, робітники сільсько-

господарських колективів, фермери та ін.); групи інженерно-

технічних працівників та рядових службовців, а саме: науковотехнічна і гуманітарна інтелігенція, студенти, значні групи, які займаються індивідуально-трудовою діяльністю. В основі такої градації лежить так званий об’єктивний підхід, який є передумовою поширення в західній соціології поділу суспільства на страти за їх соціально-економічним статусом. Багатоваріантність власності, що складається нині в Україні і в країнах Співдружності незалежних держав, не дозволяє залишатися на позиціях попередньої соціальної структури. Очевидно, що в Україні виразніше проявляється тенденція до поглиблення соціальної диференціації, зміни соціального статусу багатьох соціальних спільностей.

На початку 90-х років в Україні йде формування найрізноманітніших форм власності: кооперативної (особливо в сільському господарстві), акціонерної, концесійної, змішаної і, нарешті, приватної. І за кожною з форм власності стоїть соціальна спільність людей, які по-своєму сприймають навколишню дійсність. Дедалі більше проявляються тенденції диференціації суспільства. Поперше, значно скорочується частка робітників у соціальній структурі. Прогноз на початок ХХІ ст. показує, що 50 % робітників залишать сферу матеріального виробництва і поповнять ряди працівників, які зайняті у сфері послуг, науки та освіти, значно збільшиться кількість пенсіонерів, і державі доведеться здійснювати їх соціальний захист. По-друге, триває диференціація робітничого класу, особливо, якщо врахувати різномасштабність форм власності, суспільство змушене буде зважати на людей, які спираються на групову, республіканську, приватну або кооперативну власність. Значною стає і поява нових соціальних спільностей,

316

зростає їх роль у суспільному виробництві. Посилюється диференціація робітників за ознаками професійності, соціальної активності тощо. По-третє, зростає кількість представників робітничого класу, які за змістом праці, за спільною професійністю практично не відрізняються від інженерно-технічної інтелігенції. В умовах авангардних технологій функції багатьох робітників та технічної інтелігенції стали настільки схожими, що вони відрізняються більше за нюансами, ніж за суттю. Така ситуація вносить істотні корективи в традиційне уявлення про безпосередність продуктивності праці, в якій беруть участь усі без винятку працівники виробництва. По-четверте, відмічається подальше підвищення освітнього рівня і професійної кваліфікації. Якщо в 60-х і особливо в 70-х роках відбувається стагнація в освітньому рівні робітників, то починаючи з 90-х років інтерес робітників до одержання освіти і вдосконалення своєї кваліфікації зростає. Проте зменшується кількість робітників, які одержують освіту і кваліфікацію безпосередньо на виробництві. Вважалося, що провідною силою суспільства був робітничий клас, який становив більшість трудового населення України. Належність до робітничого класу забезпечувала престиж у суспільній свідомості, хоча здебільшого показний. Проте визнання ролі робітничого класу відбувалося не без певних втрат. Вони проявлялися в переважній орієнтації (хоча із середини 90-х років дещо послабленій) випускників середніх шкіл на одержання вищої освіти. На жаль, помітне прагнення більшості молоді, яка не потрапила до вищих навчальних закладів, — «перечекати», «пересидіти» несприятливий період переважно на допоміжних роботах у сфері розумової праці: в канцеляріях, установах тощо, — тобто осторонь від робітничих професій.

Значні зміни сталися і в структурі селянства. По-перше, зменшується загальна кількість людей, які зайняті безпосередньо продуктивною працею — в полі і на фермах. По-друге, відбуваються значні структурні зміни, які ведуть до зростання кількості людей, зайнятих на переробці сільськогосподарської продукції та сировини. Збільшується чисельність селян, які зайняті у сфері обслуговування на селі та на сезонних роботах, у той час коли незайнятість частини сільського населення послаблюється створенням промислових виробництв та підсобних промислів. Потретє, поступово зростає авторитет і роль землеробської праці, відбувається її визнання як важливої сфери суспільної діяльності, що веде до повільного, але дедалі впевненішого становлення й розвитку фермерських господарств. Суперечності між суспіль-

317

ною орієнтацією на значущу мету й особистим прагненням людей, які виникли й загострювались у 80-х — першій половині 90-х років ХХ ст., мали безперечно негативний вплив на ставлення до селянської праці, належності до сільського населення. Це вело до розселянення, створювало труднощі й ускладнювало функціонування не лише сільського господарства, а й усього народного господарства. З середини 90-х років становище змінюється: праця на землі визнається важливою сферою суспільної діяльності. Та не все складається так однозначно: велика кількість людей втратила зв’язок із землею, селянською працею, і відродження їх на новій основі відбувається досить хворобливо, бо орендні відносини не витримали випробування, з труднощами просувається становлення фермерства та ін.

У сучасних умовах існує специфічна соціальна спільність — інтелігенція, яка виконує важливу роль у задоволенні соціальнокультурних потреб суспільства, в організації суспільного виробництва й управління. Структура інтелігенції визначається структурою духовної сфери суспільства. Часто й досить спрощено структуру інтелігенції уявляють трьохланковою формулою: творча інтелігенція (письменники, діячі мистецтва), науковотехнічна інтелігенція, фахівці розумової праці та апарату управління. В соціології застосовуються різні критерії диференціації інтелігенції. Так, за місцем у суспільному розподілі праці в середовищі інтелігенції виділяють три основні групи: працівники розумової праці (письменники, художники, скульптори, архітектори та ін.), група суб’єктів праці, в процесі якої продукт, що виробляється, є невіддільним від акту виробництва. Це праця педагога, лікаря, актора, музиканта-виконавця. Третя група — працівники переважно розумової праці, які безпосередньо беруть участь у виробництві матеріальних благ (інженери, техніки, агрономи тощо). Iнтелігенція також поділяється на групи за способом одержання та оперування знаннями. Знання як основний продукт інтелектуальної діяльності на шляху від виробництва до практичної реалізації проходять ряд окремих, відносно самостійних етапів, у кожному з яких зайняті відносно самостійні групи працівників. Ці групи володіють не тільки загальними для всієї інтелігенції рисами, але й мають самостійні, властиві тільки їм риси. Так, працівники розумової праці, творча діяльність яких безпосередньо пов’язана з винаходами в техніці, з відкриттям нових закономірностей і тенденцій розвитку суспільства, з виробництвом нових знань, систематизацією і подальшим їх розвитком, складають групу наукових працівників.

318

Представники розумової праці, які здебільшого зайняті поширенням і популяризацією знань, створюють численну армію працівників освіти, засобів масової інформації. Своєю діяльністю вони сприяють формуванню духовного світу особи, розвитку її інтелекту і творчих здібностей, і тим самим — підвищенню культурно-технічного і професійного рівня працівників, а, отже, й ефективності суспільної праці. Самостійною ланкою на шляху розвитку і руху знань виступає інформаційна діяльність, основний зміст якої складає пошук, збирання, аналітико-синтетичне оброблення і зберігання інформації, передача інформаційних матеріалів зацікавленим організаціям і особам. Найбільша група сучасної інтелігенції пов’язана з використанням знань, з реалізацією їх практично. Сюди належать інженерно-технічні, агрономічні, зоотехнічні працівники, працівники апарату управління і сфери медичного обслуговування. Кожна з груп інтелігенції об’єднує багато професій, представники яких здійснюють різноманітні функції у сукупній інтелектуальній діяльності. Поглиблення диференціації характерне для всієї інтелігенції і виступає відображенням безмежно складного змісту природи і суспільства.

В сучасних умовах зміни психології і свідомості студентства відбуваються переважно шляхом підвищення соціальної активності та професіоналізму. Від системи вищої освіти залежить забезпечення можливості одержання нових знань, актуалізація інтелектуального потенціалу суспільства, неортодоксальність майбутнього фахівця, підвищення культурного потенціалу суспільства. Реальності життя такі: сучасне суспільство не вільне від таких соціальних груп людей, які відбувають покарання за злочини. Бродяги, дармоїди, жебраки, якими б не здавалися вони нечисленними, все ж реально живуть, як і великі соціальні спільності, верстви, групи. Уже становлять значне соціальне явище безробітні. Від безробіття не відмахнутись уже ні політиці, ні науці. Безробіття зростає рік у рік і породжує в Україні проблеми зайнятості молоді, стимулює злочинність тощо. Йде подальше ускладнення соціальної структури суспільства, що далеке від досконалості. Тут є ще багато колізій, суперечностей тощо.

Під впливом соціальних і технологічних зрушень відбувається пов’язана з розхитуванням і ламанням нормативно-ціннісних систем маргіналізація. Тоталітарна ціннісно-нормативна система — класично завершена за своїм характером і добре інтеріоризована мільйонами людей у вигляді стереотипів свідомості та

319

поведінки. Подвійності і лицемірству самої системи, розходженню її рекомендацій для верхів та низів передували двозначність, подвійна мораль, але зовсім не у вигляді протилежних і суперечливих їй ціннісно-нормативних систем. Такі системи могли існувати лише потай, латентно, у свідомості й поведінці окремих і переслідуваних соціальних верств. Уже складаються і відкрито декларуються контрастні, протилежні, навіть полярні ціннісні системи, а між ними — ті, що прилягають до них із країв. Це і є прояв маргіналізації суспільства. Процеси маргіналізації виражаються і в становленні нового соціального прошар-

ку, який прийнято називати середнім класом. Середній клас — це, насамперед, високопродуктивні й високоінформовані, ініціативні й заповзятливі працівники, це завжди інноваційні типи особи. Саме інноваційний тип особи стає суб’єктом технічної модернізації і політичної демократизації. Представники інноваційного соціального типу перебувають серед найкваліфікованіших верств робітників, селян, інтелігенції та інших соціальних верств населення, що становлять соціальну структуру суспільства. Зростання ролі середнього класу у співвідношенні соціальних і політичних сил визначає стабільність соціальної системи, забезпечує її динамізм. Без середнього класу не станеться демократизації суспільства. Постає питання про те, буде середній клас затиснутий у лещата між бюрократизмом верхів і заздрістю низів чи одержить соціальний простір для свого розвитку. За даними, в Україні в сучасних умовах середній клас ще нечисленний, охоплює десь близько 20 % населення. Iнші вчені твердять, що середні верстви уже «становлять хребет українського суспільства». Зважаючи на статистику прибутків і шкалу суб’єктивної ідентифікації, це справді так. Але це не так у реальності, тому що середній клас (високозабезпечений, інформований, умілий, діяльний) тільки-тільки формується. До того ж середній клас формується двох основних типів: традиційний буржуазний різновид (в Україні нині дрібна буржуазія становить близько 12 %) і новий середній клас, незалежний і протилежний і бюрократії та плутократії (в Україні «нові українці» складають близько 5 %). У таких умовах доля демократизації суспільного життя, формування суверенної державності України нерозривно пов’язані з долею середнього класу, з долею «нових українців». Головний зміст радикальних суспільних перетворень полягає в тому, що Україна має увійти в русло загальноцивілізаційного розвитку, органічно включитися в систему економічних і політичних взаємозв’язків світової співдружності.

320