2. ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИ

Методологія теорії особи

Соціологія виходить з розуміння особи як системи ясно інтегрованих в індивіді соціально значущих рис і соціальних відносин суспільства. У процесі соціологічних досліджень виявляються соціальні визначення особистісних якостей, соціальний зміст і соціальні функції існуючих у суспільстві типів особи. Для визначення характерних рис особи, її поведінки важливо відшукати не індивідуальний метод аналізу внутрішньої структури особи, а міжіндивідуальний метод, який є висхідним соціальних зв’язків людини. Проте важливо враховувати досягнення психології, щоб розкрити процес перетворення соціальних рушійних сил загального характеру і причини поведінки індивідів та їх якості. Аналізуючи реальну життєдіяльність людей, визначаючи різні опосередкування, що як соціальні визначення відображають різноманітні прояви поведінки, соціальних функцій і механізмів.

Важливою формою опосередкування виступають малі соціальні спільності, верстви, в які включена людина. Варто враховувати і те, що одна і та ж людина має типові якості, і, отже, може належати до різних соціальних типів. Переплетіння типових рис в життєдіяльності однієї і тієї ж людини (представника нації, класу, певної сім’ї тощо) створює основу неповторності унікальності

їїповедінки. З’ясування і прогнозування соціальної поведінки особи, механізмів, спонукальних причин, визначальних факторів здійснюється здебільшого дослідженням цінностей особи. Поняття цінності — одне з фундаментальних понять соціології. Поняття цінності широко використовують філософи, політологи, психологи та ін., вкладаючи в їх зміст особливе розуміння, що відображає ті чи інші сторони соціального явища. Цінність не завжди є предметом реально потрібним, необхідним людині. Адже речі, предмети, явища постають перед конкретною особою як цінності, що вишиковуються в певну ціннісну ієрархію, через дії складних соціальних механізмів, які визначають міру відповідності між реальною значущістю речі для потреб та інтересів особи і

їїсприйняттям як цінності.

Сукупність ціннісних уявлень, засвоєних і прийнятих особистістю, лежить в основі того, що вона навколо себе і в самій собі вважає потрібним, необхідним, тим, до чого вона прагне в своїй поведінці. Процес формування ціннісної свідомості особистості не є процесом однобічного засвоєння індивідом готових, надін-

360

дивідуальних стандартів, зразків, ціннісних критеріїв, властивих суспільній свідомості. Особа здатна більш-менш адекватно усвідомлювати власні потреби та інтереси, зв’язок між ними і природними, соціальними умовами своєї життєдіяльності, критично ставитися до готових ціннісних уявлень, перевіряти їх істинність власним життєвим досвідом. Ціннісна свідомість особи — не проста проекція ціннісних уявлень суспільства, соціальної спільності на внутрішній світ людини, а складне, багатоманітне духовне явище, де є власні оцінки, власні ціннісні міркування, загальнопоширені ціннісні стереотипи, прийняті не рефлексивно, на віру, а перевірені практикою, життям.

Методологічно значущим в особі стає положення про те, що соціальна визначеність її розвитку є результатом пасивного сприйняття впливу середовища, становить активну протидію їй і взаємодію з нею. Уже засвоєні людиною елементи соціальних відносин все більше розвивають особу. З мужінням людина частіше приймає свідомі рішення. Самосвідомість людини, що виступає об’єктом аналізу в соціологічних дослідженнях, розглядається переважно як результат соціальної взаємодії, в ході якої індивід здобуває знання, навички, уміння, дивиться на себе очима інших.

Процес входження людини в суспільство, включення її у соціальні зв’язки та інтеграції, в різні типи соціальних спільностей, внаслідок чого відбувається становлення її соціальності, назива-

ється соціалізацією. В процесі соціалізації формуються соціальні якості, цінності, знання, навички, уміння людини, і вона стає дієздатним учасником суспільних відносин. Здійснюється перетворення вроджених, природних людських сил і потенцій суспільством, їх окультурення, тому що соціалізація реалізується за допомогою усвоєння індивідом елементів культури, соціальних норм і цінностей. Соціалізацією забезпечується, з одного боку, самовідновлення суспільних відносин, збереження її культурних цінностей, а з іншого — комфортність життєдіяльності індивідів і можливість самореалізації особи в соціальних зв’язках.

Фактори і механізми соціалізації особи

Соціалізація — процес впливу соціальних умов на життєдіяльність індивіда з метою включення його як дієздатного суб’єкта в систему суспільних відносин. Основними факторами соціалізації особи виступаєсоціальне середовище, з яким взаємодіє людина. Поперше, це сукупність ролей і статусів, що суспільство пропонує людині. По-друге — сукупність соціальних інститутів, суспільних ор-

361

ганізацій, соціальних спільностей, в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набуває бажаних соціальних статусів. По-третє, елементами соціального середовища, що визначають соціалізацію особи, виступає сукупність цінностей — соціальних норм, знань, звичок і навичок, уміння, якостей, яких людина набуває, щоб відповідно до потреб суспільства реалізувати певні ролі і підтримувати набутий статус. По-четверте, соціальне середовище охоплює сукупність соціальних інститутів і соціальних технологій виробництва, відтворення і передачі культурних зв’язків, цінностей, норм. На формування ціннісних настанов і поведінку індивіда в суспільстві значно впливають конкретні події, соціальні явища.

Особа не може існувати поза соціальною діяльністю і без спілкування з людьми. Тільки включаючись у процес історичної практики, індивід проявляє соціальну суть, формує свої соціальні якості, виробляє ціннісні орієнтації. Головна сфера становлення людини — її трудова діяльність. Праця складає основу соціального буття людини тому, що саме в праці людина здебільшого виражає себе як суспільний індивід. На формування особистості впливають фактори трудової діяльності, суспільний характер праці, її предметний зміст, форма колективної організації, суспільна значущість результатів, технологічний процес праці, можливість для розкриття, прояву самостійності, ініціативи, творчості.

Розвиток ринкових відносин в економіці і становлення плюралістичності в діяльності політичних сил в сучасній Україні обумовлюють появу нових соціальних ролей і статусів, що пропонуються суспільством індивіду, розширення спектра духовних цінностей, соціальних вимог, прояву людиною таких якостей, як ініціативність, діловитість, самостійність. У сучасних умовах в Україні найбільшу роль у соціалізації людини відіграє сім’я, групи ровесників, виконання індивідом професійних ролей, національні традиції, суперечності і труднощі соціальних перетворень. Велике спрощення — трактувати соціалізацію як одномірний, односпрямований процес дії соціальних факторів на конкретну людину, де індивіду відводиться пасивна роль об’єкта впливу. До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково, на основі сформованих у її свідомості системи цінностей, і уже набуті соціальні якості виступають своєрідним ситом, через яке просіюються імпульси соціального середовища. Звичайно ж, сама особа, її потенційні індивідуальні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби та інтереси, спрямованість соціальної активності — виступають важливими факторами її соціалізації та залучення в активне суспільне життя.

362

Отже, соціалізація охоплює всі соціальні процеси, завдяки яким індивід засвоює певні знання, норми, цінності, що дозволяють йому функціонувати як повноправному члену суспільства. Зміст соціалізації особи охоплює засвоєння особою мови соціальної спільності; відповідних способів, методів мислення, властивих культурі особи; форм раціональності і почуттів, прийнятих особою норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і методів діяльності тощо. Iндивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Освоюючи культуру, людина формує свої здібності, потреби, цінності, тому немає соціалізації без індивідуалізації. Процес поєднання факторів, що характеризують умови соціального середовища, з факторами особистими, становить механізм соціалізації. Процес соціалізації складається з ряду етапів: первинна і вторинна соціалізація (засвоєння соціальних норм і цінностей дитиною, входження її в певну культуру і наступне засвоєння соціальних ролей, що відрізняють життєдіяльність дорослої людини). Виділяють і стадії соціалізації: дотрудова (охоплює період життя людини до початку трудової діяльності); трудова (охоплює період активної трудової діяльності людини); післятрудова (період, що починається з припиненням активної трудової діяльності людини).

У політичній соціалізації соціологи, політологи, психологи виділяють дві моделі: модель підкорення і модель інтересу, що характеризують різні механізми включення людини в політичне, соціально-економічне життя. Їх відмінності полягають у різному розумінні першоджерел соціалізації особи, якими можуть виступати суспільна необхідність або інтереси конкретної особи. Соціалізація відбувається стихійно і цілеспрямовано під впливом багатьох відповідних суспільних структур та інститутів, соціальних факторів. В соціалізації психолог Зігмунд Фрейд виділяв психологічні механізми: імітацію, індентифікацію, почуття сорому, провини та ін. В соціологічній теорії соціальної дії соціолог Толкотт Парсонс оперує поняттями імітації як процесу засвоєння елементів культури, а індентифікації — як відображення ставлення до соціального світу сприйняття цінностей. Соціалізація включає також і адаптацію, або пристосування особи до нових умов, ролей, норм та інтеріоризацію, тобто сприйняття норм, цінностей, включення їх у внутрішній світ людини.

В умовах дії моделі підкорення, що функціонують у суспільстві або спільностях людей з досить високим ступенем регламен-

363

тації, відбувається взаємодія механізму відбору, механізму пропозиції, рекомендації і механізму контролю. В межах дії моделі підкорення суспільство за допомогою соціальних інститутів, цінностей і норм відбирає на ту або іншу роль людей, які володіють певними здібностями, рівнем підготовки, біопсихічними якостями, що відповідають соціальним вимогам. Потім соціальне середовище через зразок виконання соціальної ролі функціонально і соціокультурно рекомендує особі стандартний набір моральних, трудових та інших якостей.

Формування стійких переконань, дотримання позицій, світогляду є важливою складовою частиною процесу політичної соціалізації індивіда. Соціальність особи — це її зв’язок із соціальною спільністю, суспільством. Соціальність особи можна з’ясувати лише через вивчення системи соціальних зв’язків особи з найрізноманітнішими спільностями (класовими, професіональними, поселенськими, демографічними, етнічними, статусними та ін.). Будь-яка політична система зацікавлена в поповненні своїх рядів, у підтримці прихильниками, в їх служінні не за страх, а за совість. Iснують різні тактичні методи і способи. І нарешті, суспільство здійснює контроль за реалізацією людиною взятої на себе ролі у суворій відповідності до певних ролевих норм, бо саме через поняття соціальної ролі з’ясовується механізм входження особистості в соціальне життя. Позиція особи в соціальній системі, що пов’язана з належністю до певної соціальної спільності, прошарку або групи, аналіз її соціальних ролей, якість і ступінь їх виконання і є соціальним статусом. Соціаль-

ний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, характер реально виконуваної праці, посаду, матеріальне забезпечення, політичний вплив, ділові стосунки, політичну чи громадсько-суспільну діяльність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв’язки тощо — тобто все, що Роберт Мертон називає статусним набором.

Модель інтересу характерна для суспільств, де торжествують ідеали лібералізму і демократизму, де вона виступає нібито дзе-

ркальним відображенням моделі підкорення, але протилежна, і де функціонує механізм вибору особою соціальної ролі на основі наявності у неї потреб, інтересів, цінностей, розуміння інтелектуальних, фізіологічних і психічних можливостей, набутих нею звичок та умінь; механізм аналізу соціальних вимог і активного оволодіння необхідними якостями; механізм самоконтролю — контролю індивіда за власною поведінкою з точки зору не лише здійснення соціальної ролі, а й особистих інтересів. Порушення

364

цілісності активності як соціальної системної якості в житті і буває у взаємозв’язку ціннісної орієнтації і діяльності, коли діяльність розвивається всупереч ціннісним орієнтаціям на основі ситуаційних мотивів. Високо оцінюючи творчий характер праці, творчу атмосферу в колективі, все ж більшість орієнтується не на новації, творчість у сучасній праці, а тільки на добросовісність дотримання трудових зобов’язань. Ось чому здебільшого зустрі-

чаються у житті типи особи-виконавця, а не творця.

Труднощі переходу від моделі підкорення до моделі інтересу пов’язані з небажанням елітних верств та державних структур відмовитися від наявних у них раніше широких можливостей розпоряджень та соціального контролю і з неготовністю більшості людей до виявлення самостійності на базі усвідомленого інтересу. Проте докорінні перетворення в державі неможливі без зміни моделі соціалізації особи, тому що вона істотно впливає на відтворення суспільних структур і соціальної цілісності. В сучасних умовах процес соціалізації особи має дві форми: соціальну адаптацію та інтеріоризацію. Поняття адаптація (лат. adapto —

пристосування) введене в біології для визначення пристосування структури та функції організмів до умов існування і звикання до них. В соціології кінця ХIХ — початку ХХ ст. поняття адаптація використовується представниками органістської школи (Герберт Спенсер, Павло Лілієнфельд, Альберт Шеффле, Рене Вормс, Альфред Еспінас та ін.), що проводили аналогію між суспільством та організмом. Адаптація — обов’язковий етап включення людини в систему суспільних відносин.

Соціальна адаптація та інтеріоризація

Соціальна адаптація — вид взаємодії особи із соціальним середовищем, в ході якого відбувається погодження вимог та сподівань обох взаємодіючих сторін. Адаптація означає пристосу-

вання індивіда до рольових функцій, соціальних норм, до соціальних спільностей, прошарків, верств, інститутів, організацій, до умов функціонування різних сфер суспільства. В процесі адаптації індивід погоджує самооцінку і свої претензії зі своїми можливостями і реальностями соціального середовища. Особливо тяжко здійснюється адаптація в перехідні періоди суспільного розвитку, коли в людей середнього і похилого віку, що становлять основну масу населення будь-якої країни, претензії залишаються орієнтованими на систему ролей і статусів зникаючих суспільних відносин. Через інерційність ціннісних орієнтацій

365

особистості людям старшого віку важче, аніж молоді, адаптуватися до нових соціальних механізмів. Тож адаптація індивіда не забезпечить його повноцінної і комфортної участі в соціальних зв’язках, можливостей його самореалізації. Тоді наступним етапом соціалізації особи стає інтеріоризація.

Iнтеріоризація (лат. іnterior — внутрішній). Поняття інтеріори-

зація введене в науковий обіг психологами Полем Жане, Жаком Піаже, Анрі Віллоном. Iнтеріоризація — процес формування внутрішньої структури людської психіки за допомогою засвоєння созціальних норм, цінностей та інших компонентів соціального середовища внаслідок соціальної діяльності, процес переведення елементів зовнішнього середовища у внутрішнє «Я». Iнтеріоризацію відрізняють від будь-яких форм одержання «ззовні», перероблення і збереження «всередині» психіки знакової інформації, якою є пам’ять і сприйняття. Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості, неповторюваність її духовного світу, специфіка соціальної активності, що виявляється через поєднання вроджених особливостей темпераменту, інтелекту, уявлень і соціальних умов. На основі взаємопереходів біогенних і соціальних властивостей формуються внутрішньоособисті утворення, де виявляються схрещеними генетичні своєрідності тасоціальні якостіособи.

Природно, якщо в фазі соціалізації особи, тобто в процесі адаптації, відбувається пристосування індивіда до соціального середовища, то потім у процесі інтеріоризації впливу соціальної системи воно, змінюючись через внутрішнє «Я» людини, проявляється в зміні її поведінки. Поведінкові новації починаються з порушення рівноваги в адаптації особи до особливостей системи і завершуються стабілізацією, але уже на іншому рівні.

Адаптація: активність особи

У соціології є два підходи до визначення змісту і суті адаптації. Одні соціологи пояснюють адаптацію як пасивний процес пристосування суб’єкта до вимог суспільства, до того ж ціною жертв з боку особи. В концепціях швейцарського психолога Жака Піаже, англійського соціолога Роберта Мертона соціальна адаптація розглядається як двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціального середовища. Другий підхід, мабуть, є адекватним реальним соціальним процесом і доцільним з позицій з’ясування процесів активної діяльності соціальної особи. Якщо ж у ході адаптації людина виступає активним суб’єктом, то виникає питання: в чому ж суть свободи соціальної

366

активності особи і які її межі? Включаючись у суспільне життя, особа зберігає свободу вибору — соціальних ролей, соціальних спільностей, цінностей, форм і видів діяльності. Людина вибирає своє майбутнє, свої варіанти реалізації соціальних ролей відповідно до своєї життєвої мети і амбіцій. Особисті пріоритети, ієрархія цінностей визначають поведінку особи в конфлікті ролей, коли людина робить свій вибір на користь якоїсь ролі вченогосоціолога, практика-соціолога, практика-політолога, дбайливого щирого сім’янина або щасливого бізнесмена тощо. Звичайно ж, у межах запропонованих суспільством обставин особа має можливість творити свою долю і сприяти суспільно значущим перетворенням внаслідок трудової діяльності. Iнакше кажучи, особа пристосовується до соціального середовища.

Проте свобода соціальної активності людини не незалежна. Суспільство обмежує особі свободу вибору. Свобода особи не поширюється на загальнолюдські і загальногромадянські рольові рекомендації. Щоб включитися в соціальні зв’язки, людина має хоча б елементарно оволодіти правилами, нормами людського спілкування, співжиття, знати мову, культуру суспільства (мова, жести, міміка, символи та ін.). Суспільство обмежує людині свободу діяльності, створює об’єктивні можливості (матеріальнотехнічні ресурси, нагромадження духовно-наукового потенціалу тощо) для досягнення поставленої мети. В умовах тоталітарного режиму суттєво звужуються межі свободи індивіда. Але навіть у звужених межах свободи людина намагається проявляти активність, вибирати варіанти, що дають їй реалізувати поставлену мету. Досягається реалізація мети адаптацією до умов і обставин, у яких опинилася особа.

Отже, людина адаптується, тобто пристосовується до соціальних умов, активізує діяльність у сфері політичного життя, всіляко прагне освоїти культурні зразки, соціальний досвід, норми моралі та поведінки, проявляючи соціальну творчість. Але тому, що суспільство зацікавлене в збереженні своєї цілісності, стабільності,

впостійному русі шляхом соціального прогресу, воно створює механізми цілеспрямованого впливу на соціальну активність людини і, насамперед, на її ціннісні орієнтації, тому що цінності і мотиви політичної і соціальної активності є основою вільної людини, її вільного вибору в житті, її активної діяльності.

Визрівання і постійне вирішення суперечностей здійснюється

впроцесі соціалізації індивіда, коли свідомо засвоюються соціальні норми і цінності та здійснюються рольові вимоги та сподівання. Саме в процесі соціалізації і реалізується в різних формах

367

соціальний контроль. Виконуючи декілька функцій на індивідуальному рівні і в межах соціально-політичної системи, соціалізація, з одного боку, здійснює процеси, за допомогою яких особа формує свою політичну орієнтацію і погляди на явища навколишнього світу, а з іншого — є способом існування і відтворення соціальної і політичної системи. На індивідуальному рівні соціалізація передбачає процес навчання особи основам і переважаючим цінностям соціально-політичної і економічної систем. Соціалізація дає людині уявлення про призначення та зміст відносин індивіда із системою: якими законами, правилами і нормами регулюються її поведінка в політичній і соціальній сфері, що мають від неї чекати і чого можна вимагати від уряду і влади. Процес соціалізації забезпечує підтримання і відтворення соціальної і політичної сфери. Це взаємозворотний процес між особою і суспільством, що надає легітимності і виправдання існуючій політичній системі і владі в країні.

Отже, політична соціалізація — необхідний і важливий компо-

нент будь-якої державності. Навчаючи громадян і пояснюючи їм зміст законів і правил, система водночас забезпечує існування, тому, що в реальному житті функціонування політичних інститутів держави здійснюється тими ж людьми, тільки одягненими в мантії суддів, мундири міліції і солдат, людьми, які, обіймаючи певні державні пости, посади, мають повноваження тощо. Без спільної взаємодії громадян держави неможливо уявити нормальне функціонування політичної системи, владних структур. Процес політичної соціалізації особи триває постійно, все життя. Особа набуває знання і ціннісних настанов у політичній сфері під впливом певних інститутів політичної соціалізації (сім’я, школа, державні, партійні, релігійні, суспільні, громадські об’єднання, засоби масової інфор-мації і самі події політичного життя). За діями, поведінкою особи стежать і держава, і суспільство і здійснюють соціальний контроль.

Суспільство використовує різні санкції. Санкції — способи ре-

агування оточення на поведінку людини, здійснювані в формі заохочення або покарання. Звідси і розрізняють позитивні (заохо-

чення на дії бажані і корисні для суспільства) і негативні (покарання за небажані, шкідливі дії) санкції. Конкретний зміст санкцій залежить від особливостей культури, моралі, певної суспільної, державної системи тощо. Характер суспільної реакції (санкцій) визначає і ознаки відтворення індивідуального акту: його повторення, зміну або припинення. Регулятивну роль відіграють не лише санкції за дії, але й че-кання застосування санк-

368

цій за ще нездійснені дії. В застосуванні суспільством позитивних і негативних санкцій важливо дотримуватися заходів, законів. Iнакше станеться їх девальвація. Крім того, з погляду етики, моралі неправомірно абсолютизувати роль покарання (насильства) в системі соціального контролю. Для перспективи суспільних процесів є неефективним послаблення негативних санкцій тому, що небажані форми індивідуальної поведінки відновлюються. Використання санкцій як несхвалення, моральне осудження ефективне лише тоді, коли людина цінує соціальну спільність, невідчуженість від неї. Щоб стати ефективним регулятором поведінки людей, соціальна санкція може стати адекватною соціальній вагомості вчинку і соціальною межею його наслідків. Визначення такого ступеня адекватності санкцій — складна соціальна проблема. В сучасному суспільстві ще не знайдено адекватних наслідків загострення в ході людських дій глобальних проблем.

Самосвідомість, саморегуляція особи

Суспільство характеризує, оцінює індивіда, та й індивід оцінює суспільство і самого себе в суспільстві. Самосвідомість — важлива соціально-психологічна характеристика людини. Джерело, з якого людина черпає уявлення про самого себе,— оточую-

чі її і значущі для неї люди. За їх реакцією на його поведінку, за їх оцінками його вчинків індивід думає про те, яким є він. У самосвідомості особи присутні реальні (якою є вона дійсно), ідеальні (якою має стати), і фантастичні (якою хотіла би бути) образи. Самосвідомість формується в процесі діяльності і спілкуванні людини з іншими людьми і обумовлена широким соціаль- но-культурним контекстом. Людина — суб’єкт політики і та соціальна реальність, в яку вона включена, і ті соціальні функції,

ролі, які вона виконує. Соціальна роль — цетакий образ поведінки індивіда, який повинен бути у кожного, хто займає будь-яке становище в системі суспільних відносин. Нормативи, зразки по-

ведінки індивіда, який бере на себе здійснення певної соціальної ролі, даються йому як щось зовнішнє, більш або менш обов’язкове. Та щоб людина мала спроможність, здатність здійснювати певну роль у суспільстві, важливо попередньо засвоїти соціальний досвід, пристосуватися до існуючих умов своєї життєдіяльності. Процес інтеграції індивіда в суспільство, в різні типи соціальних спільностей за допомогою засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особи, і є соціалізацією.

369

Стадії формування самосвідомості визначаються реальними стадіями розвитку людини (дитинство, юність, зрілість та ін.). Перехід людини від однієї стадії до іншої супроводжується руйнуванням попередніх форм саморозуміння, виникненням, формуванням якісно нових уявлень індивіда про себе, що відбивають зміни об’єктивних умов життєдіяльності. Перехідний процес — це криза самосвідомості, яка часто породжує серйозні складнощі в житті людини. Зміни самооцінки можуть статися тоді, коли людина входить в новий колектив, створює сім’ю, в межах нової соціальної спільності, коли змінюються і зовнішня реакція на поведінку індивіда та ін. Вплив соціального середовища на становлення особистості складає суть соціалізації. Соціалізація полягає у сходженні людини від індивідуального до соціального, адже особистістю не народжуються, а нею стають під прямим чи опосередкованим впливом факторів соціального становища, серед яких: сукупність соціальних ролей і статусів, які суспільство пропонує людині; соціальні спільності, в межах яких індивід реалізує певні соціальні ролі і набутий конкретний статус; система соціальних цінностей і норм, що домінують у суспільстві; соціальні інститути, що забезпечують виробництво і відтворення культурних зразків, норм і цінностей та їх засвоєння; загальна ситуація в країні.

Процес соціалізації, формування самосвідомості охоплює всі можливості залучення особи до культури, виховання та навчання, за допомогою яких особа набуває соціальної природи і здібності брати участь у соціальному, політичному житті. І перехід від однієї стадії до іншої відбувається тому, що умови життя людини, а отже, і сама людина, постійно змінюються, постійно здійснюються все нові й нові соціальні ролі і змінюються соціальні статуси. Механізмами соціалізації, за визначенням соціолога Жюльєна Фройнда, є імітація — усвідомлені спроби дитини копіювати і наслідувати поведінку дорослих та ідентифікація — засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як власних, а також почуття сорому, провини та ін. Звичайно ж, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Та фройндівські поняття вживаються Толкоттом Парсонсом в обґрунтуванні теорії соціальної дії, де імітація — вже процес засвоєння елементів культури шляхом наслідування, а не свідомого вибору, а індентифікація — вияв ставлення до соціального становища, засвоєння цінностей, норм, усвідомлення належності до соціальної спільності тощо.

Духовна зрілість особи настає тоді, коли людина починає усвідомлювати проблеми свого буття як проблеми вибору справж-

370