1. Прикладна екологія: сутність і сучасні виклики

СУТНІСТЬ ПРИКЛАДНОЇ ЕКОЛОГІЇ Метою прикладної екології є вивчення загальних закономірностей впливу антропогенної діяльності на навколишнє природне середовище. Основним завданням прикладної екології є пізнання законів і закономірностей взаємодії людського суспільства з біосферою з метою запобігання порушенню екорівноваги внаслідок антропогенної дії на навколишнє природне середовище і на основі цього розробка заходів для забезпечення екологічної та техногенної безпеки біосфери. Під екобезпекою розуміють такий стан навколишнього природного середовища, за якого забезпечується збалансований вплив різних факторів, що не погіршують функціонування екосистем, здатності біосфери до саморегулювання та не сприяють виникненню небезпеки для здоров’я людей. Об’єктом дослідження є природні, природно-антропогенні екосистеми і макроекосистема, якою є біосфера, тобто зміна її властивостей під впливом антропогенної діяльності Сучасна прикладна екологія охоплює два основних аспекти — охорону довкілля та раціональне природокористування — з метою забезпечення стабільного функціонування як окремих екосистем, так і біосфери загалом.

5

СТРУКТУРА ПРИКЛАДНОЇ ЕКОЛОГІЇ

Прикладна екологія вивчає механізми руйнування біосфери, розробляє методи запобігання цьому та способи раціонального природокористування. Дослідження цієї галузі екології формують екологічні критерії економіки, аналізують механізми антропогенних впливів на природу, оцінюють якість природного середовища, обґрунтовують нормативи невиснажливого використання природних ресурсів, забезпечують екологічну регламентацію господарської діяльності і контроль екологічної відповідності різних планів і проектів, розробляють технічні засоби охорони довкілля та відновлення порушених екосистем. Серед усієї різноманітності розділів прикладної екології основними є інженерна екологія, сільськогосподарська екологія, біоресурсна, екологія поселень та комунальна екологія, медична екологія. Інженерна екологія має на меті розробку інженерних норм і засобів, які відповідають ековимогам у будівництві, промисловості, енергетиці і транспорті. Йдеться про екологічну безпеку технологічних процесів, споруд, машин, знарядь і виробів; а також про оптимізацію галузевої структури промислових комплексів та експлуатації цивільних і господарських об’єктів.

СТРУКТУРА ПРИКЛАДНОЇ ЕКОЛОГІЇ Сільськогосподарська екологія вивчає вплив сільського господарства на природні екосистеми, а також характер функціонування агроекосистем в умовах техногенних навантажень. Значною мірою вона перетинається з біологічними основами землеробства (агроекологія) і тваринництва (екологія сільськогосподарських тварин). Біоресурсна (промислова) екологія всебічно досліджує умови, за яких експлуатація біоресурсів природних екосистем не призводить до їхнього виснаження і порушення, втрати видів, зменшення біорізноманіття. До завдань цієї дисципліни входять: розробка методів відновлення і збагачення біоресурсів, наукове обґрунтування інтродукції та акліматизації рослин і тварин тощо. Екологія поселень, комунальна екологія – досліджують особливості впливу різних факторів штучно перетвореного середовища мешкання людей у населених пунктах. Медична екологія вивчає, насамперед, екологічні умови виникнення, розповсюдження і розвитку хвороб людини, у тому числі хронічних захворювань, зумовлених несприятливими техногенними впливами на природне середовище. Одним із підрозділів медичної екології є рекреаційна екологія, тобто екологія відпочинку та оздоровлення людей.

ГІПОТЕТИЧНА МОДЕЛЬ АНТРОПОГЕННОГО ВПЛИВУ НА БІОСФЕРУ

ГЛОБАЛЬНІ ЕКОПРОБЛЕМИ ПОТЕПЛІННЯ КЛІМАТУ (“парниковий ефект”): зміна клімату, зумовлена посиленням теплового ефекту, порушення глобальної екорівноваги ОЗОНОВІ “ДІРКИ”: загальне ослаблення стратосферного екрану, утворення великої озонової діри над Антарктикою, а також малих “дірок” КИСЛОТНІ ДОЩІ: забруднення атмосфери, гідросфери і педосфери, виникнення вторинних хімічних реакцій НАКОПИЧЕННЯ ТОКСИНІВ: забруднення: космосу, поверхневих і підземних вод суші, континентальних водоймищ, океану, захоронення в ньому отруйних і радіоактивних речовин, насичення океану вуглекислим газом із атмосфери, розлитими нафтопродуктами, накопичення промислових відходів і побутового сміття СПУСТЕЛЮВАННЯ: зміна геохімії окремих регіонів планети важкими металами, втрата родючості ґрунтів, абсолютне перенаселення Землі і відносно надмірне демографічне ущільнення в окремих її регіонах, погіршення якості харчових продуктів ЗАГРОЗА БІОРІЗНОМАНІТТЮ ТА БІОЗАГРОЗА: скорочення площ тропічних і північних лісів, загроза поширення і появи біонебезпечних організмів.

9

ГЛОБАЛЬНІ ОСНОВИ ОТРИМАННЯ ПУСТЕЛІ

І. Надмірне збільшення кількості населення, причому зараз воно становить близько семи мільярдів осіб.

ІІ. Надмірне зростання промислового потенціалу на душу населення.

ІІІ. Забруднення навколишнього середовища, що є однією із головних причин глобальної соціоекологічної кризи.

ІV. Обмеженість площ орних земель, продуктів харчування, прісної води.

V. Обмеженість запасів невідновлюваних ресурсів, зокрема корисних копалин.

10

ФАКТИ

Протягом ХХ століття найнебезпечнішим для функціонування біосфери, як планетарної екосистеми, є зумовлене техногенним впливом глобальне підвищення температури та спричинені цим зміни клімату.

За останні 100 років (1906-2005) середня річна температура на земній кулі зросла на 0,74 °С (0,56-0,92 °С), причому райони суходолу нагрівалися швидше, ніж океани. Внаслідок теплового розширення води в морях і танення льодовиків глобальний середній рівень Світового океану з 1961 року підвищувався з швидкістю 1,8 мм/рік, а з 1993 року – уже 3,1 мм/рік. Це створює загрозу для прибережних екосистем та деяких островів.

Найнебезпечнішим механізмом глобального потепління є парникові гази — двоокис вуглецю (СО2), метан (СН4), закис азоту (N2O). За 1970-2004 роки їхні глобальні викиди зросли на 70 %. Щорічні викиди двоокису вуглецю збільшилися за цей період на 80 %. Головною причиною такого стрімкого підвищення в повітряному басейні СО2, який разом з іншими газами зумовлює парниковий ефект, є використання викопних видів палива, певною мірою впливає й інтенсифікація рільництва.

11

ФАКТИ

12

Біогеографічні області % збереження Область Вальдівії (південний захід Латинської Америки), ПівденноЗахідна Австралія, Острови Східної Маланезії (Океанія) 30 Карру (Південна Африка) 29 Кавказ, Нова Каледонія (Океанія) 27 Флористична провінція Каліфорнії, Тропічні Анди, Гімалаї 25 Тумбес-Чок (північний захід Латинської Америки), МапуталендОлбані (Південна Африка) 24 Гори Західні Гати й Шрі-Ланка (Індійський океан) 23 Серрадо (Центральна Африка), Нова Зеландія (Океанія) 22 Полінезія і Мікронезія (Тихий океан) 21 Тропічні ліси С′єрра-Мадре (Атлантика); Центральна Америка, Гори Центральної Азії, Японія, Капська область (Південна Африка) 20 Гвінейські ліси Західної Африки, Турція-Іран, Молукські острови і Сулавесі (Океанія) 15 Приморські ліси Східної Африки, Мадагаскар і острови Індійського океану, Карібські острови (Атлантика), Східна Африка 10 Гори південно-західного Китаю, Ліси Атлантичного побережжя (центр-схід Латинської Америки) 8 Філіпіни (Океанія), Зондські острови (Океанія) 7 Півострів Індокитай, Африканський Ріг (центр-схід), Середземноморський басейн 5

ФАКТИ

Пам’ятайте!

щогодини: • 55 чоловік отруюються й гинуть від хімічних речовин; • 2000 тонн кислотних дощів випадає у Північній півкулі; • 5-6 видів тваринного чи рослинного світу зникають; • 1700 акрів продуктивної землі стає пустелею; • 1000 чоловік вмирають від отруєння водою; • близько 2000 дітей помирає з голоду;

щохвилини: • виділяється більше 12000 тонн вуглекислого газу в атмосферу; • використовують близько 35000 барелів нафти; • знищується більше 51 акра тропічних лісів; • знищується 50 тонн родючого ґрунту.

13

ЕКОПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ

Радіоактивне забруднення Внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році радіонуклідами було забруднено значну територію земної поверхні, зокрема, 8,7 % території України. Загальна площа сільськогосподарських угідь, забруднених радіонуклідами, становить 6,7 млн га. Зона відчуження загалом займає 58 тисяч гектарів.

Деградація абіотичного середовища Антропогенний вплив на атмосферне повітря. Автотранспорт – один з найсильніших забруднювачів атмосферного повітря в Україні. Найбільші викиди стаціонарними джерелами оксидів азоту, двоокису сірки та пилу здійснюють підприємства паливно-енергетичного комплексу. За період 1995-1999 роки викидів речовин-забруднювачів в атмосферне повітря стаціонарними джерелами зменшилось на 1571,0 тисяч тонн або на 28 %.

14

ЕКОПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ Антропогенний вплив на водні ресурси Найбільший рівень забрудненості у басейні Дніпра відзначено на річках Горині, Усті, Тетереві, Унаві, Десні, Росі, Пслі, Ворсклі, Самарі, Вовчій. У багатьох областях України водні ресурси уже цілком вичерпані. Особливо це відчувається у південних областях. У Приазов’ї склалося скрутне становище із питною водою. Головнішими речовинами-забруднювачами морського середовища залишаються нафтопродукти. Найчистішими щодо їх вмісту є район прибережних вод Великої Ялти та мису Тарханкут. Найбільш забрудненими нафтопродуктами залишаються бухти Севастополя. Рівень забруднення морської води в рекреаційних зонах Одеської області залишається високим і не відповідає гігієнічним вимогам за санітарно-хімічними (63 %) та мікробіологічними показниками (40 %). Першим на забруднення реагує фітопланктон, активно розмножуючись. У Чорному морі вже на глибині 150 метрів майже повністю відсутній кисень. Характерною ознакою морського середовища є його евтрофікація – це накопичення хімічних токсикантів у різних компонентах екосистеми, зниження біопродуктивності, мікробіологічне забруднення. У зв’язку із зниженим кисневим режимом природних шарів вод зменшується окислювальний потенціал і Азовське море може спіткати доля Аральського моря, яке стало майже мертвим. 15

ЕКОПРОБЛЕМИ УКРАЇНИ Антропогенний вплив на земельні ресурси та ґрунти Через нераціональні методи господарювання інтенсивного розвитку набула ерозія ґрунтів. Водною та вітровою ерозією охоплено 15 млн га сільгоспугідь або 35 % їх загальної площі, з них 4,5 млн га середньо та сильно змиті. Найбільша частина еродованих земель припадає на Донецьку (70,6 %), Луганську (62 %) та Одеську (56 %) області. Щорічний приріст їх становить 90 тис га. З продуктами ерозії виноситься значна частина поживних речовин та органіки. Зрошувальні землі становлять 2440,5 тис га. Великого розповсюдження внаслідок меліорації на зрошуваних землях у степовій зоні набув процес осолонцювання і зараз охоплює 800-900 тис га. Осушені землі в Україні налічують 3299,5 га (7,8 %). Фактично еродованість земель в Україні становить 57,4 %. Середньорічний змив ґрунту сягає 15 тонн на один гектар. Загальна площа кислих ґрунтів становить 4451 тис га, а солонцевих ґрунтів – 3986,2 тис га. Серйозною проблемою продовжує залишатися деградація родючості ґрунтів, через погіршення їхнього гумусного стану. За останні 40 років вміст органічної речовини в ґрунтах України зменшився на 0,3-0,4 %. Щорічно втрачається від 0,6 до 1 тонни гумусу з кожного гектара. Нині середній вміст гумусу в ґрунтах становить 3,1 %. 16

ВИХІД З ЕКОКРИЗИ? В. І. Вернадський вважав, що гармонійних стосунків між людьми і природою можна досягти, керуючись такими основними принципами: - функціональної єдності суспільства і оточуючої природи, а також постійної їх взаємодії в глобальній екосистемі; - цілісного соціально-екологічного підходу до вивчення взаємодії людського суспільства з природним середовищем як матеріальної, так і духовної основи буття людства; - цільового спрямування наукової думки і технічних досягнень на оптимізацію взаємодії між природою і суспільством; - багатоцільового і екологічного забезпечення постійності природокористування як економічної основи процвітання суспільства; - реальності усунення потенціальних протиріч між науково-технічним прогресом і необхідністю збереження екорівноваги.

Можливі три варіанти розгортання подій. Перший – технократичний: продовження максимального використання ресурсів, виснаження ґрунту, накопичення негативних впливів на середовище, урбанізація, ріст чисельності населення. Це шлях до катастрофи. Другий – докорінна зміна стратегії розвитку суспільства, перехід на екочисті технології, альтернативні види енергетики та сільського господарства, скорочення споживання ресурсів, самообмеження потреб, регулювання народжуваності, повне роззброєння. Цей варіант досить складний через кардинальність соціальної та виробничої перебудови. Третій – поступова зміна технократичного шляху розвитку суспільства на шлях екологічний. 17

ПЕРШОЧЕРГОВІ ЗАВДАННЯ ЩОДО ПОДОЛАННЯ ЕКОКРИЗИ

По-перше, підірваними у більшій мірі виявилися функціональні, а не генетичні основи біосфери, тобто екосистеми і рослинні угруповання, котрі не успадковуються. Це свідчить про необхідність зміни пріоритетів з охорони генофонду на охорону біоценофонду та екофонду.

По-друге, виходячи з того, що біосфера є цілісною, а до того ж збалансованою екосистемою, функціональні елементи якої пов’язані між собою безліччю зв’язків, необхідна цілісна системна концепція збалансованих між собою дій природокористування, які б базувалися на екологічному імперативі (законах природи) і самоцінності природи.

По-третє, необхідно переходити до формування функціонально і територіально цілісної мережі природно-заповідного фонду за принципом самодостатності біорізноманіття.

18

2. СОЦІОЕКОЛОГІЯ

СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Соціоекологія різні фактори однаково впливають на особини, відмінності цієї ролі від функцій інших живих істот, вивчає шляхи оптимізації взаємовідносин людського суспільства з природою, формує екосвідомість, екокультуру, формулює закони про екоприродокористування, принципи й критерії екоменеджменту, контролю й бізнесу, здійснює соціальноекологічний моніторинг, закладає основи локальної, регіональної та глобальної екополітики. Об'єктом соціоекології є соціоекосистема, динамічна рівновага котрої повинна забезпечуватися людським суспільством. Предметом соціоекології є процеси та явища, пов’язані з людською популяцією в різних умовах життєвого середовища. Виникнення соціоекології є реакцією людського розуму на реальні процеси, що відбуваються на нашій планеті й загрожують подальшому існуванню людства. Екологія людини – це спільний науковий підрозділ соціоекології та медицини, який вивчає медико-біологічні аспекти взаємовідносин між суспільством та природою. Вона розглядає людський організм і середовище його існування як цілісну систему.

СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

В. Д. Комаров (1987): до числа інтегративних наук, в яких синтезуються різноманітні загальнонаукові, суспільствознавчі і технічні знання, відноситься й соціальна екологія. Якщо взаємодія суспільства і природи є об’єктом дослідження науки, суспільного визнання в цілому, то предметом наукового пізнання стали відносини між суспільством і природою лише в ХХ столітті в спеціалізованій науці про навколишнє середовище – соціальній екології. Вона є не просто галузь міждисциплінарних досліджень ряду практичних проблем, це – інтегративна наука про закономірності розвитку соціоприродних відносин, про принципи і методи оптимізації і гармонізації взаємодії людства і природного середовища.

Г. О. Бачинський наголошував на двох сторонах предмету соціоекологічної науки – теоретичній і прикладній. Предметом теоретичної соціоекології є вивчення закономірностей взаємодії суспільства з навколишнім середовищем і розробка основ оптимізації і гармонізації цієї взаємодії. Предметом прикладної соціоекології він вважав вивчення, моделювання, прогнозування соціоекосистем з метою їх оптимізації та управління.

21

СУТНІСТЬ ПРЕДМЕТУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ Предмет соціоекології в поглядах інших вчених

Е. Гірусов, Ю. Марков – специфічні соціально-екологічні відносини та закони. А. Мамзін, В Смірнов, В. Комаров – закони розвитку інтегрованої системи “суспільство – людина – техніка – природа”. С. Соломіна – глобальні проблеми спільного розвитку людства. Н. Тіхоновіч, А. Горєлов стверджують про існування трьох напрямів екології людства: глобальної екології (досліджує взаємодію людини і природи у планетарному масштабі), соціальної екології (вивчає взаємовідносини людини зі своїм природним і соціальним довкіллям), екології людини (вивчає вплив на здоров’я людини змін у навколишньому середовищі). Д. Маркович (1996) відмічає, що “соціальну екологію можна визначити як галузеву соціологію, предметом дослідження якої є специфічні зв’язки між людством і навколишнім середовищем; вплив останнього як сукупності природних і суспільних факторів на людину, а також її (людини) вплив на навколишнє середовище з позиції його збереження для власного життя, як природно-суспільної істоти”. Більшість науковців вважають поняття “екологія людини” і “соціальна екологія” однозначними.

22

ІСТОРІЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ Перший етап – емпіричний 1921 рік – вперше термін “соціальна екологія” використали американські вчені

Р . Парк і Е. Берджес для визначення внутрішнього механізму розвитку міста. 1927 рік – Радерік Маккензі визначив екологію людини як науку про територіальні і часові відношення людей, які зазнають впливу селективних, дистрибутивних і акомодаційних сил середовища. 1945 рік – Радерік Маккензі надав загальне тлумачення предмету соціальної екології: соціальна екологія має справу не тільки з існуючою в даний час екосистемою. Просторові відносини і відносини щодо підтримання життя, які виникли внаслідок взаємодії людських істот, постійно перебувають в процесі змін як реакція на комплекс екологічних і культурних чинників. Середина ХХ століття – під впливом природничих наук соціологічний підхід до пізнання суспільного життя в його антагонізмах поступається місцем соціобіологічній парадигмі. Біологічні і соціальні аспекти екології неподільні. Початок 60-х років – на думку відомого А. Горєлова (2000) можна назвати точним відліком сучасної соціальної екології, коли стало ясно, що на нашій планеті має місце екологічна криза. До 60-70 років ХХ століття – соціоекологія розвивалася як прикладна урбосоціоекологія, орієнтована на вирішення завдань раціоналізації міських поселень. 23

ІСТОРІЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ Другий етап – моделювання 1970 рік – на конгресі у Варні створений Дослідницький комітет всесвітнього об’єднання соціологів, чим і було визнано існування соціоекології як самостійної наукової галузі. 1972 рік – Р. Кемпбел і Дж. Уод підкреслювали, що мережа людського життя така ж складна як біологічна система і обидві є елементами єдиного цілого. У цьому році вийшла книга Д. Медоуза «Пределы роста», яка заклала основу виникнення нового етапу соціальної екології – моделювання. Особливий успіх цієї книжки пов’язаний як з сенсаційними висновками і прогнозами, так і можливістю побудови математичних електронних моделей найрізноманітніших сторін людської діяльності. Їх значення особливо велике в плані синтезу розумових і комп’ютерних моделей з метою досягнення оптимального результату. 1986 рік – розвиток соціальної екології в Україні пов’язаний з науковою діяльністю Львівського соціоекологічного центру під керівництвом професора Г. О. Бачинського. Науковим визнанням його успішної діяльності стало проведення у цьому році під егідою ряду вищих наукових академічних закладів першої та теренах колишнього СРСР конференції з питань соціальної екології. У матеріалах конференції розглянуті теоретичні і прикладні завдання соціоекології, її місце в системі наук, наукова, освітня, виховна і просвітницька роль соціоекологічної науки. 1991 рік – виходить у світ наукова монографія Г. О. Бачинського ”Социоэкология: теоретические и прикладные аспекты”, у якій автор обґрунтовує наукові атрибути соціальної екології.

24

ІСТОРІЯ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Третій етап – глобально-політичний 1992 рік – етап розпочався після проведення конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро. У його основі – право людини на гармонійне життя з навколишнім середовищем. 1994 рік – соціальна екологія на правах загальноосвітнього предмету про особливості взаємодії людського суспільства з навколишнім середовищем запроваджена у вищі навчальні заклади України. 1995 рік – вийшов з друку навчальний посібник за редакцією професора Г. О. Бачинського “Основи соціальної екології” як базовий для викладання у вищих навчальних закладах України. 1997 рік – у Львові проведено другу міжнародну наукову конференцію з проблем соціальної екології. У матеріалах конференції підсумовані результати розвитку соціоекологічної науки в Україні за 10 років з початку проведення першої наукової конференції. Конкретизовані дефініції науки, її теоретико-методологічна база, методичний апарат. У цьому ж році О. Салтовський опубліковує курс лекцій з “Основ соціальної екології”, в якому розглянуті історичні, теоретичні, освітні та виховні аспекти розвитку цієї науки.

25

СУЧАСНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ В останні роки відроджується інтерес щодо питання співвідношення соціального, екологічного та біологічного начал людини, початок якому поклала публікація О. Уілсона “Соціобіологія: новий синтез” (1975). Ця своєрідна гуманізація та гуманітаризація екологічних та біологічних знань призвела до необхідності врахування загальнокультурних сторін розвитку людства. Тому нині формується новий напрям розвитку екологічної науки – “екологічна культура”, а ще в ширшому розумінні “екологічна філософія”. Основна категорія вчення Л. Гумільова – поняття про пасіонарність (від грецької – пристрасть). За його думкою, це є нездоланне прагнення людей (свідоме, але частіше несвідоме) до діяльності, яке відрізняється в різних етносах і різних середовищах їх існування. Він вважав розподіл людства на етноси найважливішим фактором його існування, тому що кожний з них (етносів) має своєрідну, сформовану віками специфіку ставлення до довкілля і свою пасіонарність, яка не підвласна людині і яка нею керує, змінює Землю. І відповідно кожному народові (етносу) властиві своя екологічна психологія, екологічне мислення. Тому для вирішення екологічних проблем окремих народів, етносів, груп населення все актуальнішим стає необхідність врахування не тільки екологічних, соціальних, економічних, але й етнічних, етичних, психологічних аспектів.

26

СУЧАСНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Наступ техноцивілізації на периферійні ділянки земної кулі призводить до деградації природи, а пристосування до “цінностей сучасної цивілізації” все більше зменшує різноманіття не тільки природних систем, але й різнобарв’я людської культури, зокрема етнічної. Значна частка науковців вважає, що малі народи і етноси приречені на вмирання, тому що сучасне людство поки ще не знає ефективних шляхів вирішення етноекологічних проблем. Один з способів можливого збереження раритетних етносів – це створення по суті справи резерватів у районах їхнього проживання. Таким чином, процеси економічної та екологічної глобалізації, глобалізації узагальнюючого способу життя людства стають перешкодою щодо збереження своєрідності й різноманіття окремих елементів антропосфери. Подібний процес характерний у цілому й для біосфери: збереження дикої природи зараз можливе тільки в резерватах. У цьому аспекті особливості трансформації суспільних і природних процесів мають подібні риси розвитку. Проблемами охорони здоров’я людей з екологічної точки зору займаються спеціальні науки – екологічна гігієна, медична екологія, медична географія, валеологія, екологічна токсикологія та інші.

27

ЗАКОНИ І ПРАВИЛА СОЦІОЕКОЛОГІЇ Закон історичного неповернення: суспільно-економічні формації з їх специфічними взаємовідносинами з природою не можуть змінюватися у зворотньому напрямку, тобто від найвищих стадій розвитку до попередніх, нижчих, хоча окремі елементи соціальних відносин можуть деколи й повертатися (диктатура). Це свідчить про неможливість повернення “назад у природу”, що часто панує серед радикальних екологів. Правило соціально-екологічної рівноваги: суспільство розвивається доки зберігається рівновага між його тиском на середовище і відновленням цього середовища природним і штучним шляхом. У зв’язку з значним ступенем руйнування цього середовища відновлення природних ресурсів і підтримка соціально-екологічної рівноваги вимагають значних матеріальних, трудових і грошевих ресурсів. Етап екстенсивного прогресу суспільства повинен закінчитися. Правила соціально-екологічного заміщення: потреби людини частково є замінними, крім основних потреб фізіолого-психологічного характеру. Способи такого заміщення можуть бути різними. Кожна домінантна культура має свій тип господарювання і спроможна змінювати його. Після кожної фази взаємодії з природою суспільство, як правило, не може повернутися на попередню ступінь господарювання, за виключенням катастроф, що призводять до суспільної деградації.

28

ПРИНЦИПИ СОЦІОЕКОЛОГІЇ

Принципи культурного управління розвитком: релігія, традиції та юридичні закони завжди формулювали правила поведінки людей в їх взаємовідносинах з природою і в середині суспільства. Культура і мораль змінюються відповідно до різних етапів існування людства. Моральнорелігійні канони поділяли людство на групи. Зростання престижу, як правило, відповідало кількості грошей, релігійної і політичної могутності, ступеню суспільної агресивності. Це все було спрямоване в кінцевому результаті на підтримку рівноваги між суспільством і його середовищем існування. Відставання принципів культурного розвитку від сучасних умов трансформації людства призводить до негативних наслідків, що можуть загрожувати майбутньому існуванню цивілізації взагалі. Український еколог Ю. А. Злобін вважає, що наша епоха – час великої дисгармонії між зовнішньою культурою, що проявляється в здатності людини створювати великі твори, та внутрішньою культурою, дефіцит якої й викликав глобальну екологічну кризу.

Головний висновок, який витікає із законів соціальної екології, свідчить про необхідність вдосконалення екологічної культури людства, її адаптації до інтересів природи.

29

ПРИНЦИПИ СОЦІОЕКОЛОГІЇ Принципи культурного управління розвитком: Екологічна культура – це внутрішня сутність людини та взагалі суспільства, що проявляється в певних діях щодо природи. Екокультура виступає регулятором людської діяльності. Вона є своєрідним “кодексом поведінки” людей і всього суспільства по відношенню до природи. Тобто екокультура є сукупністю екологічної етики, моралі й поведінки кожної окремої людини, соціальних груп людей і суспільства в цілому. Екологічна етика базується на основах екологічного гуманізму, який включає в себе любов до природи і відповідальність за неї. А. Горєлов сформулював “золоте правило екології”: “стався до всієї природи так, як хочеш щоб ставилися до тебе”. О. Леопольд розумів її як обмеження свободи дії в боротьбі за існування. А. Швейцар визначав екоетику, як “безмежну відповідальність за все живе на Землі”. Екокультура та її складова – етика – не можуть виникнути стихійно. Їх потрібно формувати шляхом спеціальних видів діяльності – екологічної освіти і виховання. Завдання ековиховання – формування екологічної свідомості людини. Е. Гірусов зазначає, що екологічна свідомість – це сукупність поглядів, теорій та емоцій, що відображають проблему співвідношення суспільства і природи. Екосвідомість повинна виконувати пізнавальну, регулятивну, нормативну, прогностичну і виховну функції.

30

ДЕРЖАВНА ЕКОПОЛІТИКА

Ідеї соціоекології повинні знайти своє практичне відображення в екополітиці кожної держави. Здійснення Державної екологічної політики базується на “Основних напрямах державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки” (1998). Цим документом визначено: - основні пріоритети охорони довкілля і раціонального природокористування; - стратегію і тактику гармонійного розвитку виробничого та природноресурсного потенціалу; - основні заходи щодо збалансованого використання і відновлення природних ресурсів; - основні етапи реалізації Державної екологічної політики. Механізм реалізації здійснюється через: - організаційні засади охорони довкілля і раціонального природокористування; - систему екологічного законодавства; - економічний механізм природокористування; - фінансові засади природокористування; - регіональну екологічну політику.

31

ДЕРЖАВНА ЕКОПОЛІТИККА

Основними пріоритетами охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів в Україні є: 1) гарантування екобезпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; 2) поліпшення екостану басейнів річок України та якості питної води; 3) стабілізація та поліпшення екостану в містах та промислових центрах Доцецько-Придніпровського регіону; 4) будівництво нових та реконструкція діючих потужностей комунальних очисних каналізаційних споруд; 5) запобігання забрудненню Чорного й Азовського морів і поліпшення їх екостану; 6) формування збалансованої системи природокористування та адекватна структурна перебудова виробничого потенціалу економіки, екологізація технологій у промисловості, енергетиці, будівництві, сільському господарстві та транспорті; 7) збереження біотичного та ландшафтного різноманіття, природнозаповідна справа.

32

3. АГРОЕКОЛОГІЯ

СУТНІСТЬ АГРОЕКОЛОГІЇ Агроекологія – це комплекс наук про можливість сільськогосподарського використання земель для отримання рослинницької і тваринницької продукції за збереження ресурсів, біорізноманіття і при одночасному захисті від забруднення навколишнього середовища і виробленої продукції. На думку Д. О. Мельничука, агроекологія – це наука, яка на основі комплексного системного підходу визначає шляхи переходу агросистем на основу сталого розвитку. Мета – гармонізація відносин агросфери та довкілля. Відмінності прикладних розділів загальної екології від агроекології такі: по-перше, ці розділи вивчають виробництво чи урбанізовані території для пристойного проживання людей; по-друге, ці розділи оперують в основному штучними системами, які функціонують тільки завдяки зростаючим витратам антропогенної непоновлюваної енергії (корисних копалин, електростанцій, вітряків); по-третє, ці розділи в основному розглядають проблеми охорони довкілля на порівняно незначних територіях (заводи, фабрики, міста), де джерела забруднення сконцентровані й де існує принципова можливість перекрити ці джерела шляхом жорстких обмежень, екологічних штрафів тощо. Об’єктом агроекології є агросфера як частина біосфери, яку становлять культурні рослини, свійські тварини та взаємопов’язані з ними групи організмів, а також оброблений під сільськогосподарські культури ґрунт. 34

ЗАВДАННЯ АГРОЕКОЛОГІЇ • Розробка принципів конструювання стійких агроекосистем (обгрунтування функціональної структури, аналіз ефективності харчових ланцюгів, підвищення замкнутості потоків речовини, збереження біорізноманіття).

• Підвищення ефективності використання рослинами ресурсів клімату і грунту: визначення складу вирощуваних культур, конструювання полікультур і сортосуміші, екологізація технології їх вирощування.

• Конструювання збалансованих сівозмін, екологізація системи обробки грунту та внесення добрив, активізація біопотенціалу (живого населення грунту, що підтримує її родючість).

• Екологічно орієнтована класифікація грунтів для визначення можливостей їх використання.

• Екооптимізація просторової структури агроекосистем, обгрунтування величини і структури поголів’я, оптимізація кормових раціонів для підвищення ефективності відгодівлі, розробка "зелених конвеєрів" (підбір кормових культур для безперебійного надходження зеленої маси у вегетаційний період) тощо. 35

ЗАВДАННЯ АГРОЕКОЛОГІЇ

• Підвищення ступеня адаптації культурних рослин і сільськогосподарських тварин, підвищення ефективності відгодівлі.

• Оцінка актуальною і потенційної продуктивності різних типів природних кормових угідь та розробка прийомів підвищення їх продуктивності.

• Створення екосільгсптехніки, в першу чергу для зниження витрати пального та зменшення тиску на ґрунт.

• Підвищення економічної ефективності сільськогосподарського виробництва при повному використанні ресурсів клімату і грунтів, з урахуванням кон’юнктури ринку і вимог охорони природи.

• Розробка законодавчих актів, що регламентують невиснажливе використання ресурсів ґрунтів, вод, біорізноманіття.

36

4. ТЕХНОЕКОЛОГІЯ, НООГЕНІКА, ФІТОМЕЛІОРАЦІЯ, ЕКОДІАГНОСТИКА

ТЕХНОЕКОЛОГІЯ

Те́хноеколо́гія (від грецького techne – мистецтво, майстерність) – розділ екології, який вивчає джерела і можливий вплив технологічної діяльності на довкілля. Завдання: техноекологія визначає обсяги, механізми й наслідки впливів на довкілля, здоров’я людини різних галузей і об’єктів, особливості використання ними природних ресурсів, розробляє регламентації природокористування й технічні засоби збереження природного середовища, опікується проблемами утилізації відходів виробництва, екологізацією виробництв та відтворенням зруйнованих екосистем.

Те́хноеколо́гія поділяється на низку розділів: Інженерна екологія вивчає питання технології гірничих розробок і будівництва інженерних споруд. Промислова екологія вивчає питання промислової технології, що пов’язані з хімічними та іншими видами забруднень. Будівельна екологія вивчає питання екобезпечного житлобудівництва для здорового проживання з точки зору поглинання шумів та вібрації, теплоємності, радіоактивного та електромагнітного забруднення. Урбоекологія займається вивченням міських екосистем і пошуком шляхів їх оптимізації. Також до техноекології відносять: радіаційну, комунальну, белоїдну (військову), космічну екології. 38

НООГЕНІКА

Питаннями пошуку шляхів формування нового стереотипу мислення в природокористуванні, а в більш широкому розумінні – розробкою найзагальнішої теорії єдності природи й людської цивілізації та культури використання природних ресурсів повинна займатися особлива наука. У цьому аспекті серед прикладних наук екологічного змісту головне місце посідає економіка природокористування. Із серії сучасних поглядів таку галузь знань пропонують назвати ноогенікою (М. Камшилов). Ноогеніка – наука про екологічні основи природокористування, про те, як уникнути екологічних бумерангів в умовах розвитку науково-технічного прогресу. Тобто, збалансоване чи раціональне природокористування повинно базуватися на знаннях про природу в комплексі фундаментальних і соціальноекономічних дисциплін. Процес природокористування двоєдиний: втілює в собі науку і практику. Сповідуючи наукові основи ноогеніки, необхідно водночас спиратися й на розумне традиційне природокористування корінного населення, виробленого впродовж століть. Завданням ноогеніки є розроблення принципів та методів раціонального втручання людини в природні процеси з метою створення оптимальних умов для співіснування людського суспільства і природи.

39

ФІТОМЕЛІОРАЦІЯ

Фітоцеліорація – це процес використання природної перетворювальної функції рослинності в оптимізації середовища. У зв’язку з цим, виділяють три групи фітоцеліорантів: 1) спеціальні, в яких фітомеліоративна функція має провідне значення (парки, лісопарки, захисні смуги тощо); 2) продуктивні, в яких перше місце відводиться одержанню продукції, а фітомеліорація має другорядне значення (штучні ліси, поля, сіяні луки, сади, виноградники тощо); 3) рудеральні, які спонтанно виконують фітомеліоративні функції. Всі три групи фітомеліорантів тою чи іншою мірою виконують перетворювальні функції: - меліоративну (лісові культури, посадки і посів рослин на рекультивованих землях); - сануючу (санітарно-захисні смуги і просто лісові масиви); - рекреаційну (парки, лісопарки); - інженерно-захисну (полезахисні та протиерозійні смуги); - архітектурно-планувальну (міська система озеленення); - етико-естетичну (екологічне виховання людини). В умовах урбанізованого середовища весь рослинний покрив відіграє фітомеліоративну функцію. 40

ЕКОДІАГНОСТИКА

Екодіагностика (біоіндикація) – оцінка якості середовища та її окремих характеристик за станом біоти в природних умовах, тобто здатність організмів реагувати на зміни фізичних чи хімічних чинників. Такі організми називаються біоіндикаторами. Як правило, вони є стенобіонтами. Найчутливішими індикаторами раптових змін екоумов виступають трав’яні рослини. Біоіндикатор – група особин одного виду, за наявністю, станом і поведінкою яких формують висновки щодо природних та антропогенних змін у середовищі, а також наявності й концентрації забруднювачів. Наприклад, індикаторами типу лісу є рослини, які найхарактерніші для певних умов середовища і використовуються як показники при визначенні типів лісорослинних умов і типу лісу, який об’єднує ділянки, однорідні за вологістю, родючістю грунту та кліматичними умовами. Лишайники – індикатори чистого повітря, деякі водорості – індикатори чистоти води. Концепція біоіндикації ґрунтується на адекватному відбитті живим організмом умов середовища, на зміну яких він відповідним чином реагує. Біоіндикація покладена в основу порівняльної екології, вперше запропонованої П. С. Погребняком. Практичне використання методу біоіндикації вимагає достатньо розвинених і широких знань з екології та біології рослин-індикаторів.

41

42

1. Роль екології в лісовому господарстві.

2. Роль екології в садово-парковому господарстві.

3. Роль екології в мисливському господарстві.

4. Роль екології в природно-заповідній справі.

5. Роль екології в інтродукції та акліматизації.

6. Роль лісів у функціонуванні біосфери.

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Дякую за увагу

Національний університет біоресурсів і природокористування України

ННІ лісового і садово

-

паркового господарства

Тема лекції 1

“

ВСТУП ДО ЗАГАЛЬНОЇ ЕКОЛОГІЇ

”

Лектор: д. б. н., професор С. Ю. Попович

1

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1.

Походження

та становлення екології.

2.

Рівні

організації

живої

матерії

.

3.

Структура екології.

4.

Завдання

екології та

методи

її

досліджень

.

5.

Поняття про екологічні закони.

2

ОХОРОНА ПРИРОДИ – ЕКОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА ЛЮДСТВА”

Лектор: д. б. н., професор С. Ю. Попович

1

ПЛАН ЛЕКЦІЇ

1. Сутність охорони природи.

2. Історія охорони природи.

3. Сутність збереження біорізноманіття.

2

ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА ВИВЧЕННЯ ТЕМИ навчальна література Банников А. Г., Рустамов А. К., Вакулин А. А. Охрана природы. – М.: Агропромиздат, 1985. – 287 с. Бондаренко В. Д., Стойко С. М., Туныця Ю. Ю. и др. Охрана природы и природных ресурсов. Учебное пособие для ВУЗов. – Львов, 1985. – 189 с. Джигирей В. С., Сторожук В. М., Яцюк Р . А. Основи екології та охорони навколишнього природного середовища. – Львiв: Афiша, 2004. – 272 с. Миколаш Я., Питтерман Л. Управление охраной окружающей среды. – М.: Прогресс, 1983. – 239 с. М’якушко В. К., Шабаров О. О. Охорона природи. – К.: Урожай, 1986. – 112 с. довідкова література Мусієнко М. М., Серебряков В. В., Брайон О. В. Екологія. Охорона природи: Словник-довідник. – К.: Товариство “Знання”, КОО, 2002. – 550 с. Сытник К. М., Брайон А. В., Гордецкий А. В. Биосфера. Экология. Охрана природы. Справочное пособие. – К.: Наукова думка, 1987. –523 с. правова література Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» // Збірник законодавчих актів України про охорону навколишнього природного середовища. Спеціальний випуск. – Чернівці: Зелена Буковина, 2004, Т. 10. – C. 7-25. 3