4.2 Практикум 2. Людина як об’єкт філософського дослідження

«Багато в світі дивних див.

Та найголовніше з них людина.»

Еврипід

Проблема людини є однією із найважливіших для всієї філософії. Уся історія філософських вчень свідчить про прагнення мислителів пізнати сутність людини, сенс її життєдіяльності, перспективи розвитку.

Запропонована тема для розгляду на практичному занятті посідає важливе місце в навчальному курсі «Філософія», особливо в технічних вузах, адже кінцева мета – це зрозуміти шляхи, механізми, засади, закономірності формування активнодіючої особи.

У розвитку України відбуваються кардинальні зміни, формуються ринкові економічні відносини ,стверджується правова демократична держава. Людина в цих умовах виступає головним суб’єктом суспільних відносин, зазнає зміни своїх ідеалів, мети, перспектив людського буття.

Особливе місце даної проблеми в історії культури і філософії пояснюється певною мірою двома обставинами:

по-перше, основним знаряддям і передумовою аналізу в будь-якому випадку тут буде виступати так чи інакше розуміюча свідомість ,яка відкриває філософу можливість його особистісної реалізації, що знаходить вираження в контексті й тим самим існуючої в культурі не просто у вигляді досягнутої суми знань ,а у вигляді саме реалізованої думки, і способу буття;

по-друге, обставина, яка робить цю проблему особливо складною, полягає в тому, що одночасно свідомість досить дивне явище, яке є і якого в той же (і той же) час неможливо схопити, уявити як річ.

Головна мета практикуму: розглянути людину в її цілісності, у всій сукупності гострих проблем її буття, показати розмаїття філософських підходів до розуміння людини.

Програмна анотація

4.2.1 Феноменологія:

- свідомість – предмет філософського дослідження;

- природничі та соціально-історичні засади свідомості;

- ідеальний статус буття свідомості. Свідомість і мова;

- свідомість як духовна діяльність.

4.2.2 Філософська антропологія:

- людина як предмет філософського осмислення;

- єдність природного, соціального і духовного в людині;

- проблема життя і смерті в духовному досвіді людства;

- проблема людської свободи.

Ключові поняття: Абсолюція. Дух. Духовність. Душа. Екзистенціал. Ідеальне. Ідеальність. Індивідуація. Людина. Мислення. Самореалізація. Свідомість.

Тези для підготовки до практикуму

2.1 Феноменологія

- Виникнення і природа свідомості;

- структура свідомості;

- ідеальний статус буття свідомості;

- свідомість і мова;

- вихідні цінності людського буття;

- структура та форми суспільної свідомості.

Виникнення і природа свідомості. Свідомість сучасної людини є продуктом всесвітньої історії .результатом багатовікового розвитку практичної і пізнавальної діяльності, багатьох поколінь людей. Свідомість має не тільки свою соціальну історію .а й природну передісторію – розвиток своїх суто біологічних передумов.

Погляд на матерію як мертву, інертну та аморфну субстанцію вже давно спростований філософією і сучасною наукою. Різні форми активності матерії віртуально присутні в самій матерії. Вони само реалізуються завдяки її нескінченому руху, змінам і розвитку. Матерія постійно володіє мисленням, постійно мислить саму себе. Це вірно по відношенню до неї в цілому як до нескінченої в часі і в просторі субстанції.

Ідеальна природа свідомості виражає властиве кожному сущому його істинне буття, досконалий лік. Тут відтворюється значення певної винятковості, потойбічності ідеального відносно до реального світу, тобто деякі суттєві аспекти платонівського розуміння ідеального стали загально мовними нормами використання поняття.

Поняття ідеальності фіксує втілений у матеріальному предметі зміст та значення. Що служать програмою для реальних дій людей. А поняття ідеального буття характеризує специфічно людський спосіб існування, зв’язаний з духовно-практичною творчою діяльністю і функціонуванням свідомості. В усіх ситуаціях реалізації знаково-символічної функції пов’ язані з нею зміст та значення, що виражають певний зміст свідомості, мають ідеальний характер.

Свідомість ідеальна не тільки за змістом, але й за формою існування. Свідомість локалізується у діяльності певних центрів людського мозку, але, по суті, свідомість поза просторова, ідеальна. Специфічним є і час свідомості. Людина може мислено відтворювати час, у якому ніколи не жила, мислено повертатися до подій минулого, чи виробляти образ майбутнього.

Структура свідомості: самосвідомість і без свідоме.

Самосвідомість – своєрідний центр свідомості, у якому концентруються й інтегруються уявлення людини про власне я і формується ставлення до нього та навколишнього світу. Самосвідомість людини – це усвідомлення власного тіла, своїх думок, почуттів, свого соціального становища, ставлення до природи, суспільства, інших людей, самого себе. Самосвідомість – самопочуття, усвідомлення власної соціокультурної приналежності, усвідомлення власного Я.

Безсвідоме – ірраціональні елементи психічної реальності, те, що залишається у глибинах психіки і знаходить прояв у свідомості не безпосередньо, а через підсвідомість. По суті, численні елементи підсвідомості містять своєрідний без свідомий «залишок». У глибинах без свідомого схований механізм протікання численних пара психологічних явищ (ясно бачення, телепатії тощо).

Свідомість не хаотична, має певну упорядкованість взаємозв’язок, єдність, стійкість, загальність структур. Світ свідомості є багатомірним і невичерпним, має не тільки рефлексивні риси (звернений до себе), але й буттєві (звернений, відкритий світу культури).

Ідеальний статус буття свідомості. Загальне розуміння свідомості значною мірою залежить від того, як ми потрактуємо ідеальне оскільки саме в ідеальному проявляється та виражається буттєвий (онтологічний) статус свідомості.

Якщо ідеальність постає як відсутність реального, тоді свідомість опиняється за межами реального і в кращому випадку може визначатися як відображення одних реальних речей в інших. Якщо не ідеальність трактується як особлива реальність ,тоді вона вимагає певного свого пояснення. Нарешті, можливий варіант, коли ідеальне позначається як «єдність буття та небуття», як дещо проміжне між речовою реальністю та її особливим відтворенням в психіці людини.

Ідеальне і є тим, чим свідомість принципово відрізняється від реального чим вона виходить за межі реального, оскільки виходить за межі простору й часу, як остаточне, завершене. Тому саме в своїй ідеальності свідомість набуває дійсного буттєвого статусу, тобто вона постає чимось своєрідним, таким, що не може бути зведеним до іншого. Оскільки «ідеальнішого від ідеального» не існує, то ідеальні виміри буття постають остаточними, незмінними. Отже, будь-що реальне може отримати свій точний вимір у віднесенні до ідеального, як до надійного та незмінного еталона. Ідеальне в цьому значенні і є вихідним пунктом для конструктивної творчої діяльності свідомості; воно й постає тим самим розривом, припиненням стихійних процесів буття, поза яким свідомість неможлива.

Свідомість і мова. Реальні процеси ніколи не набувають ідеальних значень, а тому в процесі упредмечення та результатами їх реалізації; усвідомлення цієї суперечності постає одним і з мотивів прагнення людини до досконалого. Найбільш адекватною формою упредмечення є мова. Мова є не лише однією з можливих форм упредмечення свідомості, а й способом організації та виразу думки. Свідомість і мова нерозривно пов’язані між собою. Мова є прямим та найгнучкішим способом прояву свідомості.

Мова, як реальне фізичне явище, будується та функціонує залежно від загальних законів матеріального буття. Її реальні можливості змушують людське мислення працювати у певному режимі, проте, напевне, кожна людина хоч колись відчувала неадекватність мови та думки, мови та того ,що хочеться нею передати.

Вихідні цінності людського буття. Поняття цінностей позначає нt стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а і їх якісні прояви щодо людини. Цінність – це значущість їх якісні прояви щодо людини. Цінність – це значущість чого для людини.

- Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна впевнено віднести:

- насамперед найвищу цінність – саме людське життя; визнання життя людини найвищою цінністю постає вихідним принципом сучасного гуманізму (людина – завжди мета, але не засіб);

- із такого визнання органічно випливає у значенні другої за важливості цінності право людини на вибір життєвого призначення. Це означає .що перше право розпорядитися життям належить самій людині;

- якщо це так, то наступною цінністю для людини є свобода. Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення;

- до людських цінностей відносять також моральні (добро, сумління, мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та інші.

Суспільна свідомість – сукупність ідеальних образів – понять .ідей, поглядів, уявлень .почуття, переживань .настроїв, що виникають у процесі відображення соціальним суб’єктом довколишнього світу, зокрема і самої суспільної свідомості. Суспільна свідомість включає тільки суспільно значущі ,типові, усталені духовні утворення. Суб’єктом суспільної свідомості виступають суспільство, соціальна спільнота чи окрема людина. Але не як індивідуальність ,а як представник певної соціальної спільноти.

Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. З точки зору носія, суб’єкта поділяють індивідуальне, групове суспільне, загальнолюдське. З точки зору конкретно-історичного підходу – міфологічна, релігійна, філософська; за епохами – антична, середньовічна, відродження тощо. Виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається – екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. За рівнем та глибиною проникнення у дійсність – буденна та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість і суспільну психологію. Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія.