В центрі теорії політичної модернізації – обґрунтування загальної моделі глобальних процесів цивілізації, суть яких полягає в описанні напрямків переходу від традиційного до сучасного суспільства.

В 50-60-ті рр. ХХ ст. модернізація розумілася як демократизація країн, що розвиваються за західними зразками, тобто вестернізація. При цьому визнавалась лише єдина форма – “навздоганяючого розвитку”. Головним засобом перетворень вважалась економічна допомога західних держав. Вважалось, що досягнення певного рівня доходів на душу населення викличе такі самі зміни в соціальній та політичній системі суспільства як на Заході. Але це не мало очікуваних результатів крім росту корупції та напруження в країнах, що розвиваються.

Тому в 70-80-ті рр. ХХ ст. почався другий етап розвитку теорії модернізації. Відбулася переоцінка нагромадженого ідейно-теоретичного доробку, а також допущених прорахунків. Стало очевидним, що моделі економічного зростання політичної інституалізації виявилися малоефективними і не спрацювали практично ніде в тому вигляді, як були задумані її теоретиками.

Під час осмислення прорахунків першого етапу розвитку теорії модернізації було виявлено: тимчасовість і анклавність (територіальну обмеженість) ефекту від практичного впровадження різних моделей модернізації; незбалансованість економічних, соціально-політичних і культурних наслідків; неадекватність євроцентричних модернізаційних теорій цінностям азійської, африканської та латиноамериканської культур.

Третій етап розвитку теорії модернізації (кінець 80-х – початок 90-х рр.) дав західним ученим розуміння необхідності врахування водночас з економічними чинниками розвитку (людські та природні ресурси нагромадження, наявність капіталу, розвиток технологій) позаекономічних – геополітичних, соціальних, культурних, психологічних та ін. Концепції модернізації набувають чітко визначеного соціально-культурного характеру. Це виявляється у подоланні евроцентризму і визнанні як самоцінних ісламської та індуїстсько-буддійської «квазіцивілізацій», врахуванні цивілізаційної культури окремих соціумів взагалі. Вчені майже одностайно дійшли висновку щодо неможливості механічного перенесення західних моделей розвитку на інші регіони світу.

В останні десятиліття XX ст. намітилася трансформація процесу модернізації у постмодернізацію, яка охоплює: переорієнтацію інфраструктури індустріального суспільства на розвиток його інформаційних можливостей та постматеріальних цінностей; формування екологічного суспільства, заснованого на впровадженні ресурсозберігаючих технологій; розширення сфери індивідуальної свободи людини, створення для неї можливостей вибору, незалежності від тиску традицій, середовища, місця проживання.

Сучасна наука розрізняє два основні типи політичної модернізації:

1. Оригінальна (спонтанна), або органічна, модернізація. Властива розвинутим країнам Західної Європи й Північної Америки (США, Канада), соціально-політичний розвиток яких відбувався у формі безперервного еволюційного та революційно-реформаторського процесу.

Вважають, що, розпочавшись в епоху Відродження, модернізація в розвинутих країнах триває й досі, її розвиток не був рівним, знав не лише стабільно-поступальні етапи, а й тривалі відступи від цивілізаційного шляху у вигляді тоталітарних режимів та злети у вигляді широкомасштабних суспільних перетворень.

Відповідно розрізняють кілька історичних типів модернізації західної цивілізації:

• доіндустріальний (XVI – XVII ст.) – перехід від індивідуального аграрного й ремісничого виробництва до суспільного, формування замість особистої залежності людей ринкових відносин, відчуження виробників від засобів виробництва та існування;

• ранньоіндустріальний (XVIII – початок XX ст.) – перехід від мануфактури до машинного, фабрично-заводського виробництва, розшарування соціально-класових сил та інтересів у структурі громадянського суспільства, перетворення засобів виробництва з ручних на механічні, поглиблення відчуження людей у процесі виробництва, радикалізація проектів суспільних перетворень;

• пізньоіндустріальний (до кінця 60-х років XX ст.) – виникнення поточно-конвеєрного виробництва, наукова організація та інтелектуалізація праці, орієнтація на задоволення соціальних потреб людини, поглиблення міжнародного поділу праці;

• постіндустріальний (від 70-х років XX ст.) – індивідуалізація виробничого процесу і перетворення його на засіб самореалізації особи, примат духовних стимулів над матеріальними, всебічна демократизація й гуманізація суспільного життя, інформаційна революція. 2. Вторинна (відображена), або неорганічна модернізація. Характерна для країн, які з певних причин відстали від загальноцивілізаційного розвитку і прагнуть за рахунок широкого застосування досвіду передових країн наздогнати їх за рівнем і якістю життя. Неорганічна модернізація здебільшого зумовлена не внутрішніми, а зовнішніми чинниками розвитку і характеризується нерівномірністю змін в економіці, політиці, культурі, соціальних відносинах.

Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур незалежних держав на всьому просторі колишнього СРСР. Спроби створити модель суспільного устрою за західним зразком, як правило (виняток становлять країни Балтії) виявилися неефективними. Успіху досягали тільки тоді, коли, формуючи правову державу, враховували соціально-політичні та економічні реалії тієї чи іншої країни. При цьому діють як загальні закономірності розвитку та становлення політичних структур незалежних держав, так і особливі, зумовлені історією, культурними традиціями, національним самоутвердженням народів.

На всьому пострадянському просторі Україна виявилася державою, яка останньою прийняла Основний Закон країни. Конституційний процес тут мав затяжний характер. Водночас слід зазначити, що прийняття Конституції є важливою, хоча й не єдиною умовою виходу України з економічної кризи. Становлення нових політичних структур і проведення економічних реформ – процес надзвичайно складний і тривалий, але альтернативи йому немає.

Сутнісною ознакою сучасного періоду розвитку України є перетворення її із складової єдиної колись наддержави, що перебувала у залежності від центру і володіла лише номінальними атрибутами державності, на самостійну державу, повноправного суб'єкта міжнародного співтовариства. Українське суспільство відходить від тоталітарної моделі розвитку і рухається у напрямку утвердження демократії в усіх сферах свого життя. Серед першочергових кроків, необхідних для подальшої трансформації українського суспільства, передусім слід назвати оптимізацію політичної системи України.

Говорячи про необхідність трансформації політичної системи України, слід пам'ятати про якісну визначеність цього процесу, сутність змін, що відбуваються. Беручи до уваги провідні тенденції в розвитку сучасної України, відзначимо і необхідність відповідних щодо них змін політичної системи. Реальний статус України у складі СРСР не містив атрибутивних ознак політичної системи незалежної держави. До того ж Україна, як і інші республіки СРСР, отримала у спадок специфічну політичну систему, багато в чому нерозвинену, а в чомусь гіпертрофовану.

Не менші складнощі супроводжують трансформацію політичної системи України і в адаптації її до умов функціонування в демократичному суспільстві. Відхід від тоталітаризму та утвердження демократії передбачають поступову зміну не лише архітектоніки системи політичних інститутів, але й самої якості цієї системи, що повинна привести в кінцевому підсумку до становлення громадянського суспільства.

Процес реформування політичної системи в Україні ускладнюється відсутністю так званих медіаційних (перехідних) структур, створених на базі опозиційних авторитарному режиму угруповань ("Солідарність" у Польщі, "Громадянський форум" у Чехословаччині, "Демократичний форум" в Угорщині) за участю партій-сателітів, які перейняли б на себе певні організаційно-розпорядчі та контрольні функції влади. Саме тому власне реформування здійснює у нас сама держава без належного контролю з боку суспільства, що не виключає авторитарних чи навіть тоталітарних тенденцій у виборі шляхів суспільного розвитку. Тому на порядку денному постійно стоїть проблема демократичного контролю над владою.

Цьому будуть сприяти стабільне функціонування та розвиток демократичних засад організації влади, свобода функціонування засобів масової інформації, створення ефективного механізму багатопартійності, головне завдання якого полягає в тому, щоб забезпечити становлення і розвиток як громадянського суспільства, так і плюралістичної політичної системи.

Зміни політичної системи України полягають у створенні нових політичних інститутів, яких раніше не було. Найбільшою мірою це стосується створення політичних партій та структур чи політичних інституцій найвищого рівня — інституції президентства, Конституційного суду тощо. Саме ці політичні інститути були відсутні в Україні з причин нерозвиненості політичної системи та делегування нею ряду державних повноважень і функцій відповідним структурам союзного рівня. Тепер, у зв'язку із становленням держави, виникла потреба у створенні таких політичних інститутів.

Важливою умовою нормального розвитку процесу державотворення в Україні є не лише створення згаданих вище нових ланок політичної системи, а й надання вже існуючим відповідного статусу, притаманного їм в умовах незалежної держави. Йдеться про структурні підрозділи вищого порядку, що вінчають собою політичну систему країни — Верховну Раду, Кабінет Міністрів України.

Забезпечення нормального розвитку законотворчого процесу чи, наприклад, повноцінного управління народногосподарським комплексом України постали як актуальні завдання перед Верховною Радою України та Кабінетом Міністрів України також лише в умовах здобуття Україною незалежності. У попередній період ці функції вони виконували в суттєво звуженому обсязі.

Оптимізація роботи цих та інших структурних складових політичної системи України передбачає розв'язання ряду проблем, пов'язаних з точним визначенням кола повноважень основних політичних інститутів, механізмів реалізації цих повноважень тощо. Акцентуючи особливу увагу на згаданій проблемі, можна сказати, що упродовж усього періоду існування Української держави питання розмежування владних повноважень між законодавчою, виконавчою та судовою владами, а також між владними структурами різних рівнів є ключовою проблемою становлення і розвитку політичної системи України. При цьому слід зазначити, що в розв'язанні окреслених проблем не завжди спостерігається поступальний розвиток, а також відзначається домінуючий вплив суб'єктивного фактора. Залишається нерозв'язаною проблема розмежування владних повноважень між виконавчою владою та представницькими органами.

Висновки: складність і рухомість політичного життя суспільства потребує умілого та оперативного застосування конкретних методів політичного управління. Наявність конфліктів у суспільствах найрізноманітніших типів є безперечним фактом. Особливе місце серед соціальних конфліктів займають політичні конфлікти, яким притаманна власна типологія, причини виникнення, фази розвитку і методи долання чи локалізації. Уявлення про політичне життя, політичну сферу суспільства, закономірності її розвитку, яке дає політологія сприяють вмінню застосовувати принципи сучасного політичного мислення до аналізу соціально-політичної ситуації, активно впливати на політичні процеси.