5.3. Основні напрямки й завдання соціального захисту

Основні напрямки забезпечення соціального захисту включають:

1. Забезпечення пріоритетності нейтралізації факторів ризику, що негативно впливають на збереження й розвиток людського потенціалу суспільства.

2. Забезпечення збалансованості законодавчих норм й інших нормативно-правових регламентацій і реальних можливостей їхньої реалізації.

3. Розробка й використання державного механізму соціального гарантування життєзабезпечення на рівні прийнятного ризику для даних умов розвитку суспільства.

4. Орієнтація договірних трудових відносин по підвищенню соціальних гарантій працівників і забезпечення соціальної стабільності по пріоритетним з позицій соціальної безпеки напрямкам.

5. Забезпечення стратегічної спрямованості дій на пріоритетність усунення причин, що викликають фактори соціального ризику, стосовно мір, спрямованим на компенсацію наслідків їхньої реалізації.

6. Орієнтація на збалансованість потреб у соціальному захисті й мер по її забезпеченню.

7. Формування й розвиток системи ресурсного забезпечення соціального захисту.

6. Реформування системи соціального забезпечення.

6. Забезпечення становлення й розвитку соціального партнерства у всіх сферах життєдіяльності суспільства.

Реалізація напрямків соціального захисту вимагає конкретизації рішення завдань у цій області.

Збереження й розвиток людського потенціалу суспільства, є пріоритетним напрямком соціальної безпеки й соціальної політики, припускає рішення наступних завдань:

оцінку факторів економічного, політичного, соціального, екологічного й виробничого ризику й виявлення на цій основі зон підвищеного ризику для функціонування й розвитку населення;

забезпечення пріоритетності прийняття й реалізації мер у всіх видах національних програм (економічної, екологічної, по охороні праці й ін.) при відповідній координації по збереженню і якісному відтворенню населення.

Прагнення до збалансованості потреб у соціальному захисті й мер по її забезпеченню досягається при рішенні таких завдань:

проведення соціального моніторингу потреб у соціальному захисті різних груп і верств населення й прогнозу їхньої зміни;

доведення оцінок потреб у соціальному захисті до адресатів, що приймають по них рішення (органів законодавчої, і виконавчої влади, органів галузевого й регіонального управління й ін.);

співвідношення потреб у соціальному захисті з можливостями їхнього ресурсного забезпечення, виділення серед них пріоритетних;

розробка принципів формування соціальних гарантій для різних шарів і груп населення;

удосконалювання існуючої системи надання пільг і компенсацій, забезпечення їхньої профілактичної спрямованості;

забезпечення адекватності соціальних гарантій, надаваних потерпілим;

удосконалювання форм надання цільової адресної допомоги групам населення, що бідує в ній.

Формування й розвиток системи ресурсного забезпечення соціального захисту припускає:

вироблення загальних і послідовних пріоритетних принципів при забезпеченні дій кожної з підсистем ресурсного забезпечення: правовий, фінансової, наукової, кадрової й інформаційної;

удосконалювання системи фінансового забезпечення соціального захисту за рахунок розвитку систем страхування, ефективності використання фондів соціального захисту (соціальної допомоги), створення умов для підвищення зацікавленості у формуванні позабюджетних фондів на ці ціди й ін.;

пріоритетне фінансування наукових досліджень і розробок, націлених на рішення проблем соціального захисту;

розробку навчальних програм, навчальних посібників і підручників, що включають питання соціального захисту, для загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів і вузів, а також для курсів підвищення кваліфікації державних службовців, що курирують за родом своєї діяльності ці питання;

інформаційне забезпечення соціального захисту за рахунок формування механізму соціального моніторингу (спостереження), що відслідковує індикатори соціальних процесів, з виділенням пріоритетних за критерієм «безпеки», удосконалювання підсистеми соціальних показників для швидкого реагування й оперативного прийняття рішень у системі соціальної статистики;

організаційно-управлінське забезпечення діяльності по досягненню соціального захисту за рахунок координації діяльності регіональних органів управління, контролю й забезпечення безпеки, координації розроблювальних і реалізованих програм й ін.

Реформування системи соціального забезпечення вимагає послідовного рішення наступних завдань:

розробки концептуальних основ соціального забезпечення, як підсистеми соціальної політики й соціальної безпеки;

прийняття основ законодавства про соціальне забезпечення, що містить максимально можливі гарантії життєзабезпечення для даних умов розвитку суспільства у випадку реалізації соціального ризику (безробіття, хвороби, нещасного випадку на виробництві, старості й ін.);

орієнтації вдосконалювання пенсійної забезпечення на дотримання залежності розміру пенсії від трудового внеску й розміру внесків, на умови стабільності пенсійної фінансової бази, на своєчасність перегляду розмірів пенсії відповідно до зміни економічних умов;

розробки науково-методичних й організаційно-управлінських основ надання цільової адресної допомоги нужденної в ній і забезпечення механізму реалізації;

удосконалювання системи надання пільг і компенсацій, що підверглися або підвергаються впливу шкідливих і небезпечних для життя й здоров'я факторів;

розробки й розвитку форм забезпечення персоніфікації страхування;

пошуку форм ефективної взаємодії в розвитку державних і недержавних форм страхування.

Становлення, і розвиток соціального партнерства в суспільстві необхідно як обов'язкова умова його безпеки. Воно припускає рішення таких завдань, як:

розробка концепції соціального партнерства в Україні, формування й розвиток законодавчої бази соціального партнерства, а також нормативно-правової бази договірного регулювання трудових відносин;

соціальний моніторинг факторів соціального ризику й наслідків їхньої реалізації (оцінка й зіставлення соціальних погроз суспільству при вивчень думок населення, представників органів законодавчої й виконавчої влади, фахівців, профспілок й ін.; оцінка причин виникнення політичних і соціально-трудових конфліктів і т.д.);

формування банку даних по обліку конфліктів (по місцю виникнення, із причин, по частоті, витратам й ін.);

формування суспільної думки про переваги національної згоди й соціального партнерства через засоби масової інформації, організація видання газет і журналів по соціальному партнерству (забезпечивши їхні низькі ціни);

підвищення правової грамотності й культурного рівня всіх верств населення (організація відповідних видань); формування структур по регулюванню соціально-трудових відносин, попередженню й сприянню врегулювання трудових суперечок (конфліктів) у регіонах зі стабільно високою соціальною напруженістю.